Теорія «бар‘єрів» як спроба узагальненого пояснення девіацій

1. Девіантологія: наукова дисципліна, міждисциплінарна галузь знань чи комплекс емпіричних фактів та їх теоретичних пояснень? Статус девіантології є невизначеним. Це пояснюється розмитим предметом, відсутністю загальнотеоретичної бази, великою кількістю різноманітних напрямків та тем досліджень, що часто не мають «точок дотику». До «класичних» девіантних форм поведінки відносяться: великий клас злочинних проявів, аморальні вчинки, вживання наркотиків і алкоголізм, самогубства, проституція, бродяжництво. Сюди потрапляються різноманітні та різновекторні факти свідомого та вибіркового нехтування соціальними нормами. Список можна продовжити за рахунок тих чи інших аморальних проявів або стилів поведінки, притаманних асоціальним субкультурам. Кожен з напрямків є предметом окремих дослідницьких напрямків та теоретичних традицій, зв‘язок між якими доволі умовний. Додамо до цього і проблему так званих «позитивних» відхилень, яка ще більше ускладнює теоретичний дискурс. Отже, некогерентність є суттєвою рисою девіантологічних розвідок, що ставить під сумнів перспективи девіантології як самостійної дисципліни.

2. Для узагальнення «девіантологічного матеріалу» відповідні факти треба помістити у більш широкий соціальний контекст, наприклад, в рамках поведінкового підходу можна розглянути вичерпний список форм соціальної поведінки, де і будуть фігурувати різноманітні відхилення. Так чинить Я. Гілінський [1, с. 56] пропонуючи до розгляду тричлену формулу людської поведінки:

e1 e2 e3

∑pi + ∑ni + ∑ki = 1

e=1 e=1 e=1

Де p – квантифіковані позитивні форми девіантної поведінки;

n – квантифіковані форми негативної соціальної поведінки;

k – квантифіковані форми «нормальної», конформної поведінки.

З цієї формули випливає, що зменшення або збільшення однієї форми поведінки тягне за собою протилежні коливання інших форм. Але підхід Гілінського є суто структурним і не передбачає пояснень девіацій по суті.

3. Ми пропонуємо застосувати методологічний підхід, що отримав умовну назву – «теорія бар‘єрів». Він, на наш погляд, дозволяє створити метатеорію, яка, з одного боку, має власні пояснювальні ресурси, з іншого – не утворює протиріч з відомими теоретичними традиціями, і може ними органічно доповнюватися. Мова іде про соціальні бар‘єри і відповідні інтерналізовані структури свідомості індивіда. В основу «теорії бар‘єрів» покладено тезис про ієрархічну будову індивідуальної психіки (З. Фрейд) і складну структуру соціальної дії (Т. Парсонс). Згідно цим уявленням людина є кібернетичною системою, де кожен умовно більш високий рівень (підсистема) є керуючою ланкою для нижчих структур. Наслідуючи традицію Парсонса ми виділяємо чотири рівні, що за змістом є підсистемами «біологічного», «індивідуального», «корпоративного», «ідеального» в людині та її психіці. Отже, потрібно визнати, що провідні мотиви тих чи інших дій формуються на одному з цих чотирьох рівнів та відрізняються за своїм змістом [Також див.: 2, 3].

4. Кожен рівень є ареною боротьби асоціальних, криміногенних імпульсів та гальмуючих механізмів. Поведінка є більш-менш «нормальною», коли гальмуючі механізми придушують асоціальні імпульси і відповідно девіантною, якщо «бар‘єри» руйнуються або від початку не є сформованими у потрібному обсязі. Гальмуючи механізмі мають філо- і онтогенезісні корені. Першоосновою тут є соціально-еволюційний процес. Культури різних епох та суспільств визначали «червону лінію», що відділяла прийнятні форми поведінки від таких, з якими соціум не міг миритися. Уводилися відповідні каральні санкції та методи соціального контролю і людина у своєму онтогенезі завжди мусила пристосовуватися до цих вимог. Існуючи системи соціалізації та виховання обов‘язково включають відповідні методики, що сприяють інтерналізації соціальних бар‘єрів і створенню індивідуальних гальмуючих механізмів.

5. Історично першим бар‘єром, що було утворено умовами соціального життя у найдавніші періоди, на наш погляд, є заборони на вбивство членів клану, канібалізм, криваві оргії, наругу над тілами померлих родичів та інцест. Усі ці табу передбачали жорстокі покарання з боку членів клану і згодом через механізми витіснення перетворилися на елемент несвідомого у статусі архетипу заборони [Див. більш докладно: 4]. Отже, вказаний архетип на рівні несвідомого придушує «темні сили», біологічні криміногенні імпульси, що є зануреними у підсвідомість і живляться інстинктами Еросу і Танатосу.

6. Другий рівень – «індивідуальний» – формується вже на рівні свідомості, усвідомлених потреб та інтересів та чіткого розумінні відповідальності та наслідків тих чи інших дій. Соціальний бар‘єр формується як система загальносоціальних заборон юридичного або морального походження. На індивідуальному рівні в процесі соціалізації формується два потужних гальмуючі механізми: страх і стид. У якості криміногенних асоціальних імпульсів виступають викривлені соціальні потреби – прагнення мати комфортні умови, гроші, житло, освіту, певний статус тощо. Девіантна дія часто виступає як певний підрахунок, калькуляція, з одного боку, вигід, а з іншого – можливих втрат від покарання або осуду громади.

7. Третій рівень – «корпоративний» – є полем для конкуренції «привілейованих» асоціальних проявів з бар‘єром у вигляді корпоративних правил, кодексів честі, уявлень про гідну поведінку членів корпорації. Аристократичні кола, еліти, члени релігійних громад, представники субкультур та закритих співтовариств, економічних або політичних спільнот, виходячи з свого статусу, особливого становища у суспільстві, певної безконтрольності, доступу до різних ресурсів завжди мали можливість легко скоювати широкомасштабні злочини та девіантні вчинки. Саме цей рівень пов‘язується з так званою «привілейованою» або «білокомірцевою» злочинністю. Але історично зазначені соціальні кола виробляли власні запобіжники головним чином неформального характеру, що у певних випадках відігравали роль ефективних соціальних бар‘єрів для приборкання свавілля «сильних цього світу».

8. Четвертий – «ідеальний» – рівень є схрещенням духовних, ціннісних мотивів злочину або порушень соціальних норм і гальмуючих механізмів, що включаються вищі ідеали, метафізичні принципи.

Таким чином, усі прояви девіантного можна помістити у цю модель і зробити предметом наукового дослідження, виходячи з принципів існування кібернетичної моделі людини та її психіки.

Література

Гилинский Я. Девиантология: социология преступности, наркотизма, проституции, самоубийств и других «отклонений». – СПб., 2004.

Рущенко І. П. Соціологія злочинності. – Х., 2001. – С.204–220.

Рущенко І. П. Злочинна воля: кримінально-правовий, психологічний, соціологічний аспекти // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства. Збірник наукових праць. – Х., 2006. – Т.1.

Рущенко І. П. Архетип заборони як кримінологічна теорія // Соціальна психологія. – 2007. – №2.

Землянська Олена Володимирівна, професор кафедри прикладної психології ХНУВС

Роль правових норм в соціалізації особистості

Правові норми кожного суспільства відбивають об'єктивні закономірності його розвитку і функціонування і втілюють у собі його політичні, економічні, державні інтереси. Правова соціалізація індивіда передбачає його адаптацію до інтересів даного суспільства, розвиток форм поведінки, адекватних його морально – правовим цінностям. Прийняті в суспільстві норми права значною мірою визначають характер правової соціалізації особистості.

Людина не пасивно пристосовується до правових норм суспільства, тому в ідентичних соціальних умовах спостерігається значний розкид від законослухняної до різноманітних проявів асоціальної і девіантної поведінки. Найважливішим чинником правової адаптації особистості є ставлення суб'єкта до сприйманих правових норм суспільства. Це ставлення залежить від того, наскільки правова структура суспільства надає громадянам свободу вибору, можливості творчої діяльності, участі в різноманітних сферах громадського життя, задоволення особистих потреб і інтересів, реалізації своїх життєвих перспектив.

Які ж чинники обумовлюють негативне ставлення до норм? Всякий закон або наказує, або забороняє – це з повним правом можна сказати і про норми, що тому подані у вигляді наказових і негативних пропозицій. Таким є весь масив найрізноманітніших норм – від біблійних заповідей, що склали підстави загальнолюдської моральності («почитай батька і матір», «не створи собі кумира», «не убий», «не вкради», «не роби перелюб», «не лжесвідчи», «не заздри»), до сучасних норм поведінки, запропонованих вже дошкільникам та школярам («звертайся чемно до старших», «не псуй шкільного майна») і т.д.

Виконання ж будь-яких вимог, що формулюються нормами, припускає готовність суб'єкта підкоритися і поступитися будь-чим, конкретніше – пожертвувати своїм спочинком, зручностями і безтурботним станом, устояти перед спокусою домогтися швидкої нетрудової наживи і незаслужених успіхів, відмовитися від легко досяжних матеріальних благ і соціальних переваг, зменшити свої потреби, значно обмежити прояв своїх потягів (еротичних, агресивних, честолюбних), а то і зовсім їх приглушити, утримуватися від низки природних реакцій і прагнень (образи, самовираження).. Добре відомо, як діти і підлітки противляться виконанню вимог низки культурних норм, сприймаючи такі вимоги як обмеження свобод і пригноблення особистості. Та й дорослі часто вбачають у нормах насильство над собою і нав'язування чужої волі, що в результаті призводить до недотримання норм і вчинення проступків.

Істотним чинником негативного ставлення до тих або інших норм може служити також їх невідповідність актуальним умовам. Мова йде про застарілі норми, що були на момент їх впровадження раціональними, а з часом втратили смисл, а також із самого початку безглуздих і заснованих на забобонах (скажімо, суспільно-політичні норми надмірної таємності і загальної підозрілості, підвищеної формалізації в офіційних стосунках і багатоступінчастій системі перевірок).

Багато вдалих і правильних у конкретних умовах способів вирішення життєвих, наукових, правових і художніх завдань часто виводяться у ранг непорушних норм, що за інших умов стають гальмом прогресу. А це, звичайно, призводить до негативного ставлення до таких норм. Здійснювана в нашій країні перебудова відзначає багато характерних для адміністративно-командної системи норм: авторитарність і сваволя рішень вищого керівництва, категоричність його суджень, повне підпорядкування особистого суспільному, недопущення інакомислення і плюралізму думок.

За умов тоталітарної структури суспільства, людина змушена пасивно підпорядковуватися вимогам закону, спонукувана острахом покарання або виявляючи пасивний конформізм. За умов демократичної організації суспільства людина стає суб'єктом правосвідомості, виробляє активну життєву позицію при оцінці правових норм і формуванні власних планів поведінки. При оцінці суб'єктом правових норм виникає специфічне уявлення соціальної справедливості. Віра в існування в даному суспільстві соціальної справедливості виникає в громадян за умови, що держава не тільки декларує у своїх законах права особистості, але і створює реальні гарантії їх дотримання, надаючи при цьому рівні можливості і перспективи успішної реалізації своїх прав. Закони демократичної держави проголошують не тільки права людини і громадянина, але і покладають на нього певні обов'язки стосовно інших людей і суспільства в цілому. І суб'єкт сприймає ці вимоги як справедливі, якщо він переконаний у справедливості суспільного правопорядку й усвідомлює, що виконання продиктованих законом і мораллю вимог (обов'язку захисту батьківщини, сплати податків, охорони культурної спадщини, навколишнього середовища та ін.) є необхідним як для існування держави, так і для кожного громадянина, якому держава забезпечує захист його основних прав і свобод. Оцінка правової структури суспільства як несправедливого породжує в людях фрустраційні стани і на цій основі – соціальну напруженість, конфліктність, формування асоціальних (протиправних) форм поведінки і таких, що відхиляються від норми (девіантних).

Правова соціалізація особистості, як відзначалося вище, має своїм призначенням формування соціально-адаптованої нормативної поведінки індивіда. Проте така поведінки не є однозначним результатом впливу на особистість правових соціальних норм. Особистість – суб'єкт правовиконавчої поведінки, організація і саморегуляція якої опосередкована розвитком правової свідомості.

Різноманітні форми девіантної поведінки зазвичай пов'язані з деформаціями правової свідомості: це або неповні, або перекручені морально-правові уявлення, або повна їх відсутність у зв'язку з несприятливими умовами і методами виховання в онтогенезі. Іноді суб'єкт має систему правових уявлень, адекватних вимогам суспільства, проте його правосвідомість ще не спирається на уміння і навички, необхідні для вольової регуляції і саморегуляції поведінки, і його правосвідомість позбавляється практичної спрямованості. Така людина залишається бездіяльною, відступає перед труднощами, легко йде на поступки в питаннях моралі і права. Формування повноцінної системи психологічних механізмів свідомої саморегуляції поведінки є надійною основою повноцінної правослухняної поведінки, а також – профілактики девіантної поведінки.

Свєженцева Юлія Олександрівна, кандидат соціологічних наук, начальник НДЛ соціальної та психологічної роботи в ОВС ХНУВС

Роль загальної довіри та довіри до влади в становленні продуктивних соціальних інститутів

Сьогодні цілий спектр дій, які в багатьох країнах існують як відхилення від загальноприйнятих норм, правопорушення або, навіть, злочини, в Україні стали стійкими соціальними інститутами, які перешкоджають набуттю добробуту та стійкому процвітанню країни. Прикладів таких дій багато, від банальної несплати за проїзд у транспорті або за спожиті комунальні послуги до несплати податків та корупції майже у всіх сферах суспільного життя. Ці пострадянські реалії примушують соціальних науковців зосередити увагу на причинах та механізмах становлення продуктивних та непродуктивних соціальних інститутів.

Інститути не обов’язково є соціально продуктивними та сприяють стабільному процвітанню суспільств. Продуктивним ми називаємо той інститут, який сприяє зростанню спільних колективних благ або суми індивідуальних благ. Відповідно непродуктивним буде той інститут, який призводить до: 1) перерозподілу індивідуальних благ або до зменшення їх суми; 2) втрати або не зростання спільних колективних благ. Особливо небезпечним для розвитку країни стає непродуктивний соціальний інститут тоді, коли він досягає стану інституційної пастки – соціально непродуктивної стійкої норми поведінки, непродуктивної стійкої рівноваги. Сама назва цього феномену свідчить про те, що система відносин, що виникає у інституційній пастці, попри її суперечність, достатньо стійка. Для того щоб з неї вирватися, треба затратити дуже багато зусиль та ресурсів. Дії для вивільнення мають бути радикальними. Як наслідок, таке вивільнення зазвичай є болісним для деяких соціальних груп та статусних позицій.

Продуктивні соціальні норми мають таку властивість: якщо вони інституціолізовані, то створюють та підтримують колективні цінності – спільні блага. Дійсно, багато з того, чого зараз не вистачає Україні – від загальної доброчесності у виконанні посадових обов’язків і не претендування на несправедливі привілеї до чистоти на вулицях – є соціально сконструйованими спільними (переважно, неподільними) благами, результатом певних дій (або відмови від певних дій) великої кількості осіб.

Спільним неподільним благом, у разі його існування, можуть користуватися всі рівною мірою, не залежно від того, вкладала чи ні людина зусилля у створення цього блага. Теорія колективних неподільних благ дала однозначний висновок – раціональному індивіду (тому, хто хоче отримати якнайбільше, витрачаючи якнайменше зусиль та ресурсів) не вигідно вкладати ресурси у створення спільних благ. Кожен раз, коли постає дилема спільних благ, індивід має вирішити, які цілі він буде підтримувати – колективні довготермінові чи власні тимчасові. Без додаткових факторів, які примушують до пріоритету спільних цілей та інтересів над індивідуальними, індивіди, кожен окремо, надають перевагу егоїстичним цілям, і благо не буде досягнуто. Тобто, для інституціалізації соціально продуктивних норм потрібні додаткові, переважно штучно створені державою та/або громадянським суспільством, фактори. Які це фактори і хто їх має створювати, розглянемо на прикладі такого спільного неподільного блага, як інститут загальної доброчесності (некорумпованості) посадових осіб.

Низький рівень корупції є спільне неподільне благо, що створюється великою кількістю людей, які, усвідомлюючи небезпечні наслідки корупції, відмовляються від корупційних практик. У корупційній дилемі вибору (вступати чи ні у корупційну угоду), з першого погляду, є тільки два суб’єкти – громадянин, який хоче отримати певні ресурси, права, пільги або переваги всупереч закону, встановленим процедурам та правилам, та посадова особа, яка наділена правом розподіляти названі вище блага відповідно до закону, правил та процедур. У цій ситуації, при послабленні санкцій за корупційне діяння, у кожного учасника існує певна суперечність інтересів: з точки зору особистих короткотермінових інтересів корупційна угода буде вигідна обом учасникам; з точки зору спільних довготермінових інтересів корупційна угода не вигідна людям у цілому (це розуміє переважна більшість людей, як свідчать опитування), і тому не вигідна і обом учасникам дилеми вибору. Однак реалізація довгострокових спільних інтересів залежить від того, чи будуть інші люди (і посадовці, і претенденти на певні блага) відмовлятися від корупційних угод. Якщо ні, то благо – загальна доброчесність – не буде досягнуто, і тому немає сенсу себе обмежувати від тимчасової вигоди. Отже, на вибір доброчесної/корупційної дії обома учасниками буде впливати довіра/недовіра до інших посадовців і інших громадян, яка базується на уявленні про їх доброчесність/корумпованість та дієвість зовнішнього соціального контролю, який може (або не може) примусити до доброчесних дій. Наші дослідження показують, що для досягнення спільних благ віра у дієвість соціального контролю значить набагато більше, ніж віра у доброчесність інших людей.

Хто має здійснювати такий контроль? У першу чергу держава та громадянське суспільство. Є і друге завдання для цих суб’єктів – запобігати виробленню «психології безбілетника», бажання отримати спільні блага, не вкладаючи власних зусиль, як з боку рядових громадян, так і з боку можновладців. Останнє завдання дуже складне і довготермінове, бо досягається цілеспрямованою діяльністю: виробленням взаємної відповідальності, формуванням позитивно забарвленої «Ми» – ідентифікації через накопичення досвіду попереднього продуктивного співробітництва між громадянами та представниками влади, через цілеспрямоване формування відносин партнерства і загальної довіри.

Враховуючи слабкість контролю з боку держави, низький рівень довіри в українському суспільстві (особливо до представників влади), низьке усвідомлення особистої шкоди від корупції, відсутність партнерських відносин з владою, побудованих на досвіді відмови з боку представників влади від суто власних інтересів заради інтересів громадян, – за таких умов інституціалізується альтернативна псевдо-норма – загальне прийняття корупції. З моменту усвідомлення того, що більшість людей, зокрема посадовців, безкарно отримують особисту вигоду завдяки корупційним угодам, поширення корупції набуває лавиноподібного характеру. Країна опиняється у корупційній пастці, в якій майже всі спроби подолати корупцію перетворюються у ще більшу корупцію. Всі, крім найбільш радикальних та болісних для суспільства.

Поклад Василий Иванович, кандидат философских наук, доцент, начальник кафедры криминологии и социологии Луганского государственного университета внутренних дел имени Э. А. Дидоренко

Структура преступления как девиантного поведения

Характеристика преступности как разновидности девиантности практически не изменилась со времен Э. Дюркгейма, утверждавшего, что, «поскольку не может быть общества, в котором индивидуумы не отличались бы в большей или меньшей степени от среднего коллективного типа, постольку неизбежно, что среди такого рода отклонений существуют и отклонения преступного характера. Такой характер они приобретают не в силу каких-либо внутренне присущих данному деянию качеств, а в связи с определением, которое дает этому деянию коллективное сознание» [1, c. 42]. «Преступления не существует, – пишет норвежский криминолог Н. Кристи, – существуют поступки, которые в условиях того или иного общества становятся преступлениями» [2, c. 15]. По мнению российского социолога-деви­антолога Я.И. Гилинского, «в реальной социальной действительности не существует видов деятельности, форм поведения «нормальных» или же «девиантных» по своей природе, по содержанию, per se, sui generis. Те или иные виды, формы, образцы поведения «нормальны» или «девиантны» только с точки зрения сложившихся (установленных) социальных норм в данном обществе в данное время» [3].

Из сказанного выше следует, что сами по себе поступки (виды деятельности) внутренне однотипны и различаются вследствие внешней по отношению к ним нормативной селекции. Преступление, следовательно, имеет точно такую же внутреннюю структуру, как и все другие человеческие поступки. И в то же время можно предположить, что все элементы внутренней структуры индивидуального поведения также могут быть представлены как нормальные или девиантные.

Преступление (делинквентное поведение) является одним из видов социального действия, поскольку оно «…по предполагаемому действующим лицом или действующими лицами смыслу соотносится с действием других людей и ориентируется на него» [4, c. 603].

В структуре социального действия обычно выделяются такие элементы, как потребности, мотивы, цели, средства и т.д. Рассмотрим их содержание в контексте дихотомии «норма-девиация».

Потребности – нужда в чем-либо, объективно необходимом для поддержания жизнедеятельности и развития человека. Исходя из критерия «объективной необходимости», можно предположить, что потребности у всех людей в сущности одинаковы. Это – биологические (сохранение себя как живого существа), социальные (сохранение себя как члена общества в целом и отдельных групп), духовные (сохранение себя как мыслящего и творческого существа). Поэтому любые потребности нормальны, поскольку их удовлетворение объективно необходимо для поддержания жизнедеятельности человека во всех трех его ипостасях. Ненормальными (девиантными) могут стать желания – результат субъективного оценивания потребностей. Алкоголь, наркотики, сексуальные извращения, стремление к безоговорочному доминированию и т.п. не являются объективно необходимыми для поддержания жизнедеятельности, значит, никак не могут быть отнесены к потребностям в строгом смысле этого слова. Состояние дискомфорта, неудовлетворенности    является внутренним побудителем любой инди­видуальной активности, деятельности по удовлетворению потребности либо желания (как нормального, так и девиантного). Вряд ли можно согласиться с Ю. Антоняном, который считает глобальной причиной преступности недовольство личности ее актуальным положением [5, c. 81], без дополнения о том, что данный дискомфорт является следствием ненормальных желаний.

Мотив – осознанное побуждение к действиям. Мотивы также могут быть дифференцированы на нормальные (дружба, любовь, благородство, самопожертвование) и ненормальные (эгоизм, гнев, ревность, заблуждение, неведение, месть, злость).

Цель – идеальный образ действий по удовлетворению потребности (желания). Нормальность либо девиантность цели как результата субъективного моделирования является следствием специфики процесса ее формирования, в котором особое значение имеет ценностно-нормативная корректировка предполагаемых действий, их соотнесение с ценностями и нормами. Ценности и нормы бывают нормальными и девиантными (делинквентными) и способны формировать самые разные ценностно-нормативные ориентации.

Оценка ситуации (неконтролируемых человеком условий и обстоятельств) и принятие решения. Нормальными являются адекватные ситуации оценка и решение, напротив, неадекватность оценки и решения есть признак их девиантности. Чаще всего девиантными (и потенциально делинквентными) являются переоценка личных способностей, неумение прогнозировать последствия, душевное волнение, стресс, аффект.

Таким образом, последовательное экстраполирование принципа нормативной селекции человеческих поступков на их внутреннюю структуру приводит к выводу о том, что нормальными и девиантными являются не только формы поведения, а и их структурные элементы: желания, мотивы, процесс формирования цели и принятия решения.

Литература

Дюркгейм Э. Норма и патология // Социология преступности. – М., 1966.

Кристи Н. Удобное количество преступлений. Пер. с англ. – СПб, 2006.

Гилинский Я. И. Социология девиантности и социального контроля как специальная социологическая теория // https://2001.isras.ru/Publications/deviant/2004icdeviance.htm.

Вебер М. Основные социологические понятия // Вебер М. Избранные произведения. – М., 1990.

Криминологический семинар в Петербурге // Вестник Московского университета. Серия 11. Право. – 2005. – № 6.