Теоретичні пояснення феномену дитячої делінквентності

Проблема відхилень у поведінці неповнолітніх турбує вчених дуже давно. В ХІХ ст. дитяча злочинність набула значного розмаху, тому вчені почали ретельно вивчати її природу.

Найчастіше в працях англійських та американських учених стосовно особистості, яка порушує норми і правила поведінки, вживається термін «delinquent», що в перекладі з англійської означає: винний, правопорушник, злочинець, а термін «delinquency» означає, таким чином, і проступок, і правопорушення, і навіть злочин, тобто будь-які види відхилень у поведінці. В той же час для відхилень, які не мають яскраво вираженого антисоціального характеру, вживається термін «deviant», девіація, девіантність – відхилення від норми. Американський вчений Р. Кассенбаум вважає, що в групу дітей деліквентів слід віднести певну групу неповнолітніх віком від 7 до 16 років, які здійснюють такі вчинки, які у випадку здійснення їх дорослими, розглядаються як злочинні.

Питання про причини і профілактику підліткової злочинності, віддаються на розгляд медикам, психологам, юристам, соціологам. Фактори і теорії девіантної та злочинної поведінки можна поділити на три групи: біологічні теорії, психологічні концепції, соціальні причини та соціологічні пояснення відхилень у поведінці неповнолітніх.

Згідно з вченням Ч. Ломброзо, причини злочинної поведінки слід шукати в першу чергу в особистості самого злочинця. Він говорив про «природжених злочинців», що володіють особливими фізичними рисами, прагнучи провести чорту між «ними» і «нами» на основі природного дефекту.

У багатьох зарубіжних країнах деякі вчені висловили гіпотезу про вплив додаткової 47-ї хромосоми типу Х або типу У на злочинність.

У. Шелдон вважає, що фізична структура людини і її поведінка являють собою нерозривну єдність, в якій вирішальна роль належить саме фізичній структурі.

Досить чисельною на Заході продовжує залишатися група вчених, які в своїх дослідженнях намагаються довести, що індивіду з антисоціальною поведінкою властива не тільки особлива анатомічна структура, але й специфічна психіка.

Відомий вчений І. Хіллі стверджує, що будь-які форми поведінки індивіда, в тому числі і злочинна поведінка, знаходяться в безпосередній залежності від його душевного стану. Різні психічні травми, хвороби, інтелектуальна недорозвиненість породжують злочинність.

Популярні також ідеї З.Фрейда, суть яких у тому, що будь-який проступок особистості зумовлений конфліктом між свідомим і підсвідомим. По своїй природі «воно» складне, ірраціональне, керується та підкопюється лише чуттєвому принципу задоволення і знаходиться в конфліктних відносинах зі свідомим, тобто тою частиною підсвідомого, яка змінилась під впливом зовнішнього світу, але все ж продовжує в значній мірі залежати від підсвідомого.

Автори «теорії фрустрації» вважають, що фрустрація найчастіше приводить до агресії. Американський вчений Л. Берковіц визначає фрустрацію як відповідну реакцію на будь-яке втручання в людську діяльність, спрямовану на досягнення тих чи інших життєвих планів, важливої для індивіда мети. Неможливість досягнення бажаного, як правило, викликає негативні емоційні реакції, злість, що в свою чергу, є внутрішньою умовою формування агресивних проявів.

В основі деяких теорій лежить ідея про вирішальну роль раннього дитинства у виникненні відхилень у поведінці. Прихильники цієї думки вважають, що процес формування особистості закінчується у ранньому дитинстві і під впливом несприятливих соціальних факторів у дитини вже може сформуватися підсвідома готовність до асоціальної поведінки. Так, відомі американські вчені Елеонора і Шелдон Глюк, які досліджували неповнолітніх делінквентів, прийшли до висновку, що більшість з них почали виявляти ознаки відхилень у поведінці в дитинстві. Вони пропонують відповідні профілактичні заходи, так зване «прогнозування поведінки неповнолітніх», яке полягає в ретельному обстеженні дітей раннього віку з метою виявлення у них небезпечних криміногенних властивостей.

У цьому ж напрямку працював і Дж. Боублі. Він обґрунтував теорію «патології раннього дитинства» і вважає, що дитина, яка не отримала в ранньому віці достатньо батьківського тепла, ласки, ніжності, турботи – в майбутньому обов’язково буде відзначатися тими чи іншими відхиленнями, не виключена можливість скоєння правопорушень, злочинів. Дж. Боублі спостерігав за дітьми – сиротами, дітьми з неповних сімей і прийшов до висновку, що переважній більшості з них властиві певні відхилення в моральному розвитку і поведінці.

Цю ідею також підтримує сучасна американська дослідниця Сандра Рей. На її думку, якщо народження дитини є небажаним у сім’ї, а мати з негативними емоціями виношує дитину, то це приводить до патологічних змін у складних мозкових структурах у період їх формування. Такі діти часто агресивні і жорстокі вже в перші роки життя. Згідно з дослідженнями С.Рей, 90\% неповнолітніх правопорушників, яких вона вивчала, були небажаними дітьми ( за свідченнями їх батьків).

Соціологічні теорії, на відміну від психологічних концепцій акцентують увагу на соціальних фактах, явищах, які провокують девіантну та делінквентну поведінку.

Е. Дюркгейм у своєму дослідженні сутності самогубства, як форми девіації показав, що девіантній поведінці сприяє «порушення колективного порядку», «соціальна дезорганізація» – аномія, тобто стан суспільства, коли культурні цінності, норми і соціальні взаємозв'язки відсутні, чи слабшають суперечать один одному, що відбувається під час економічних, політичних криз і соціальних змін.

Р. Мертон підхопив ідею Дюркгейма пояснювати девіацію соціальними чинниками. Він розробив класифікацію девіантних вчинків, називаючи їх «формами індивідуального пристосування». Інновація і ретризм – найбільш показові типи для з'ясування суті злочинності. Інновація як тип соціального пристосування, тісніше за все пов'язана з різними порушеннями закону. Мертон зв'язує поширеність інновацій з особливостями соціальної структури суспільства. З руйнуванням соціальної структури, коли неможливе використання легальних засобів для досягнення поставлених життєвих цілей, існує небезпека, що молодь віддасть перевагу інновації як самому прийнятному типу реагування.

Американський соціолог Едвін Сазерленд запропонував теорію диференційного зв‘язку. Розповсюдження злочинності через контакти, «погану кампанію», навчання злочинному ремеслу – ось основні тези теорії. Ця теорія пояснює, що злочинної поведінки, як і будь-якій іншій поведінки, навчаються, і навчаються у тих, з ким мають більш тісний зв'язок.

Теорія стигматизації або навішування ярликів стверджує, що вельми небезпечними є різні визначення, які «липнуть» до особистості. Більш того, якщо підлітка називати злочинцем, то психологічною реакцією буде підтвердження ярлика шляхом посилення девіантної поведінки.

Бєлих Ольга Євгеніївна, викладач кафедри соціології та соціальної роботи ХНУВС

Гузьман Олена Анатоліївна, т.в.о начальника кафедри соціології та соціальної роботи ХНУВС

Соціалізація «дітей вулиць» в умовах державних установ (на прикладі ХОП для неповнолітніх)

Актуальність дослідження проблеми існування «дітей вулиць» обумовлена, перш за все, постійним зростанням чисельності таких дітей в Україні. Проте збільшення кількості притулків для неповнолітніх і навіть удосконалення їхньої роботи, зростання фінансування діяльності не вирішують зазначеної проблеми. Як і в багатьох країнах, в Україні більшість дітей, які потребують соціальної допомоги це ті, хто залишились без батьківської опіки з соціальних причин. В нашій країні 90 тисяч дітей втратили батьківську опіку, з них – близько 10\% – біологічні сироти, решта – діти-сироти при живих батьках, соціальні сироти. При цьому загальна чисельність дітей, які перебувають в умовах вулиці, на цей час не можна точно встановити, тому що до притулків потрапляє тільки частка неповнолітніх. Тобто, як соціальне явище, дитяча безпритульність має латентний характер. Одним з неконтрольованих та загрозливих для суспільства наслідків цього стає зростання рівня підліткової злочинності.

Якісне вирішення проблем соціальної реабілітації «дітей вулиць» неможливе без наукової розробки новітніх ідей соціальної допомоги, які базуються на обґрунтуванні причин та наслідків цього соціального явища в українському суспільстві. Науковим підґрунтям розробки означених проблем виступають дослідження соціальних норм та інтеграції індивіда в соціальну систему (Т. Парсонс, Р. Мертон, Е. Дюркгейм, А. Коен), соціалізації в дослідженнях українських та російських вчених (Б. Ананьєв, В. Паригін, І. Кон, С. Боженко, П. Лямцев та інші), особливостей соціалізації неповнолітніх в умовах притулків (Л. Волинець, Н. Комарова, О. Антонова-Турченко, І. Іванова, І. Пєша, Т. Максимова). Але, на наш погляд, потребують подальшої наукової розробки питання про вплив соціальних змін на формування особистості «дітей вулиці» та про можливості врахування типових особистісних характеристик у визначенні напрямків соціально-реабілітаційної роботи в українських притулках для неповнолітніх.

Тому метою даного дослідження виступає визначення напрямків соціально-реабілітаційної діяльності в умовах притулків для неповнолітніх з урахуванням типових соціально-психологічних характеристик сучасних «дітей вулиці».

Очевидно, що найбільш важливі процеси соціалізації, такі як виховання, навчання, розвиток особистості, відбуваються в сім’ї. До чинників соціалізації в сім’ї відносяться цілеспрямоване виховання і навчання, випадкові соціальні впливи в діяльності і спілкуванні. Результат виконання сім’єю функції соціалізації може бути позитивним і сприяти адекватному нормативному входженню людини в суспільство, або негативним, який за суттю є девіацією. Отже, соціалізація – це найбільш значна функція сім’ї, яка інтегрує інші функції (виховну, емоційну, духовну, економічну й ін.). Саме при порушенні даної функції виникають різноманітні девіації, соціальна дезадаптація в поведінці підлітків.

В нашому суспільстві, як і в більшості інших, існування неповнолітньої дитини без піклування дорослих визначається як девіація, тобто відхилення від норми. За визначенням ЮНІСЕФ (Дитячого фонду 00Н) до «дітей вулиці» належать діти, які не спілкуються з власними родинами і живуть у тимчасових сховищах (закинутих будівлях тощо), або не мають взагалі постійного сховища і кожен день ночують будь-де; першочерговими потребами їх є фізіологічне виживання і пошук житла; діти, які підтримують контакт із сім’єю, але через бідність, перенаселеність, різні види експлуатації та зловживань по відношенню до них проводять більшу частину дня, а інколи і ночі на вулиці.

Виявлення дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки, а також неповнолітніх, які перебувають в неблагополучних умовах життя, є одним із основних завдань і обов'язків органів опіки та піклування. І якщо влаштування безпритульних до дитячого закладу (дитячого будинку, інтернату, патронажної сім’ї потребує певних зусиль, пов’язаних з оформленням документів, то влаштування у притулок подібних труднощів не передбачає.

Притулок для неповнолітніх – заклад, що призначений для адаптації і соціалізації дітей, які опинилися поза родиною. Тут формуються не тільки знання і переконання, але і спосіб подальшого поводження в суспільстві. В діяльності міських притулків для неповнолітніх активну участь беруть громадські та благочинні організації, підприємці. Таке соціальне партнерство дозволяє зробити роботу названих закладів більш результативною, розширити їх матеріальні, кадрові та фінансові можливості, сконцентрувати громадську думку на актуальних проблемах соціального захисту і допомоги дітям, що опинилися на вулиці.

Як правило, у притулку виховуються діти, обділені увагою і турботою батьків, які у свою чергу зловживають спиртними напоями, ведуть аморальний спосіб життя, або взагалі, позбавлені батьківських прав. Діти з таких сімей відрізняються небажанням учитися, не визнають загальноприйнятих норм і цінностей. Їм властиві ознаки девіантної поведінки, небажання підкорятися елементарним правилам порядку. Вони агресивні, замкнені, легко йдуть на конфлікт.

За той короткий час, коли діти знаходяться в притулку, задача колективу полягає в здійсненні безперервного виховного процесу з метою розвитку в кожній дитині таких рис як повага до закону, добропорядність, готовність прийти на допомогу, відповідальність перед собою та іншими людьми. Виступаючи однієї з цілеспрямованих форм соціалізації, виховання має за кінцеву мету формування таких якостей, які забезпечать включення дитини в різноманітні соціальні зв'язки. При реалізації методів виховання стосовно групи дітей з ознаками соціально-негативної поведінки, поряд із традиційними, використовувався метод «вплив через довіру». Даний метод передбачає активне включення особистості в життєдіяльність притулку. Навіть невеликі доручення, які дозволяють виконувати самостійно, без контролю вихователя, дуже популярні в середовищі дітей. Поступове розширення кола доручень, а відповідно до цього і довіри до дитини, формує впевненість в своїх діях, збільшення самостійності і відповідальності. В результаті дитина, що до надходження в притулок почувала відторгнення від суспільства, некомпетентність і страх перед майбутнім, починає відчувати власну самостійність і значущість. Усе це позитивно впливає на подальшу поведінку: зникає агресія, замкненість, формуються нові риси характеру, нерідко відкриваються здібності в області малювання, музики, поезії.

При формуванні цілей і задач виховання, пошуків засобів і методів його реалізації враховується вплив різноманітних факторів соціалізації особистості. Зробити виховний вплив більш ефективним допомагає, перш за все, врахування особливостей розвитку кожної дитини та набуті в результаті цього індивідуальні риси особистості. В знаходженні індивідуального підходу до дитини та формуванні її самостійності і почуття власної значущості полягає специфіка виконання виховної функції притулку. Під впливом позитивного, на відміну від вуличного, соціального середовища притулку, система цінностей, норм і стандартів поведінки «дітей вулиць» можуть значно змінюватися. Сукупність різноманітних зовнішніх впливів, проходячи через призму індивідуальних особливостей, поступово створюють соціально-психологічну систему особистості. Одним з головних напрямків виховного процесу при цьому стає формування самостійності, впевненості у своїх діях, відповідальності за свої вчинки та довіри до інших людей.

Слід зазначити, що можливості притулків для неповнолітніх досить обмежені стосовно отримання стійких результатів реадаптації «дітей вулиць» в суспільстві. Це пов’язано з низкою причин, але чи не найголовнішою є те, що сучасна система реабілітаційних установ для таких дітей не передбачає дотримання принципу безперервного соціального супроводу. Тому актуальним, на наш погляд, є питання про пошук новітніх альтернативних форм і методів роботи з «дітьми вулиць», кількість яких в Україні постійно зростає.

Иващенко Виктория Михайловна, старший преподаватель факультета социального партнерства Харьковского социально-экономического института,

Дети-улицы как социальный феномен

Эта тема является актуальной в настоящее время, т.к. современные условия общественной жизни, сопровождающиеся социально-политическими противоречиями, экономической нестабильностью в обществе, оказывают негативное воздействие на нормальное функционирование общественных институтов в государстве. В этой ситуации особую остроту приобретает проблема социальной безнадзорности, беспризорности и появления детей улицы. Считается, что в XX веке возникло принципиально иное отношение к несовершеннолетним детям, которые достойны лучших условий существования, заботы и всесторонней защиты со стороны любого государства.

На сегодняшний день в Украине не существует единого общепринятого определения относительно несовершеннолетних, которые лишены семейного воспитания и проживают в среде улицы. В средствах массовой информации, научных психолого-педа­гогических работах, результатах социологических исследований, а также в деятельности служб, органов и специальных учреждений, для несовершеннолетних употребляются такие термины как «беспризорные», «деть улицы», «безнадзорные», «бездомные», «дети, лишенные родительской заботы», «социальные сироты», «несовершеннолетние группы риска». Характеристику этих понятий можно найти в работах современных русских (О. М. Панов, Е. И. Холостова) и украинских (С. В. Толстоухова, И. М. Пинчук) ученых.

Беспризорность не является принципиально новым явлением, проблема уличных детей существовала на протяжении всей истории. Наибольшее распространение она получила в периоды социальных потрясений. Так, в бывшем СССР наибольший пик беспризорности наблюдался после Первой мировой и гражданской войн. По данным официальной статистики в 1922 году общее число беспризорников составило 7 миллионов. Затем беспризорность детей как массовое явление вновь поражает общество как следствие голода 30-х годов и Второй мировой войны, но официальных статистических данных об этих периодах, в силу закрытости такой информации в советское время, нет.

Каковы же причины возрождения этой социальной патологии в современной Украине?

Глобальной причиной выступает кардинальное преобразование украинского общества: его трансформация из тоталитарного в демократическое, из командно-административного в рыночное. Глубинные изменения современного украинского общества сродни революционным переменам. Изменилась ценностная система общества. Морально-нравственные ориентиры, существовавшие в советские времена, обществом отвергнуты. Религиозные нормы и каноны в стране, где 70 лет прививался атеизм, работают слабо. Наибольшее распространение получила идеология индивидуализма, когда каждый пытается выжить в стихии рынка и не интересуется проблемами ближнего. Как следствие, основная масса индивидов столкнулась с потерей ценностных ориентиров, обесцениванием прежде важных ресурсов: образования, порядочности, уважения к законам, – с необходимостью переориентации с коллективистских норм на индивидуалистские. В обществе возникло описанное Э. Дюркгеймом состояние аномии, которое порождает всплеск различных видов девиантного поведения, в том числе беспризорности и наркомании.

С ростом больших городов растет число беспризорных детей. Это явление актуально не только для Украины, но и для всего мира. Для решения этой проблемы в нашей стране необходимо, по меньшей мере, уделять ей должное внимание.

В конце 80-х – начале 90-х годов проблема уличных детей стала предметом обсуждения во многих странах Центральной и Восточной Европы и в СНГ. Это было продиктовано быстрыми изменениями, произошедшими за этот период в системах управления данными государствами.

Предметом обсуждения в 90-х годах стал фактор идентификации уличных детей. Ранее присутствие детей на улицах было ограничено правительственными усилиями. Дети содержались в принудительных государственных учреждениях, их уход на улицу мог повлечь за собой арест. Возможность проведения наблюдений и исследований была ограниченной.

Переход от командного стиля руководства экономикой к свободному рынку, осуществленный в странах Центральной и Восточной Европы и СНГ, привел к глубоким социальным изменениям. Люди очутились в условиях экономического кризиса, повлекшего за собой безработицу и быструю инфляцию. Для некоторых семей деньги, которые зарабатывают их дети, собирая милостыню, являются единственным средством существования.

В нашей стране дети, работающие и/или живущие на улице, находятся в ужасных условиях. Существуют и некоторые характерные черты. Холод зимой – это реальная угроза для здоровья и одновременно проверка их изобретательности. Детям не обойтись без теплой одежды. Приходится находить способы, чтобы сохранить тепло. Для работы с уличными детьми и основаны некоммерческие группы и неправительственные организации (НПО), именуемые фондами и ассоциациями. Они являются частью растущего добровольного сектора, который начал формироваться в Центральной и Восточной Европе и СНГ после отмены правительственных запретов на инициативы такого характера.

При работе с уличным ребенком полезно учитывать его связи с окружением. У каждого уличного ребенка налажена невидимая или заметная сеть личных контактов. Эти связи тем крепче, чем теснее контакт ребенка с семьей. Также можно наблюдать и следующие связи: с торговцами рынка, около которого работает ребенок, с братьями или сестрами, со школьными друзьями, с детьми, которых ребенок знает по улице.

Государству и обществу нужно больше уделять внимания на жизнь и воспитание этих детей и тогда можно будет избежать множества проблем.

На сегодняшний день ситуация значительно улучшилась, что связано с появлением и развитием сети социального обслуживания.

Солохіна Лариса Олександрівна, викладач кафедри прикладної психології та педагогіки ХНУВС

Девіантна поведінка молоді як психосоціальна проблема

Девіантну поведінку людини можна визначити як систему вчинків чи окремі вчинки, які суперечать прийнятим у суспільстві нормам та проявляються у вигляді незбалансованості психічних процесів, неадаптивності, порушенні процесу самоактуалізації чи у вигляді ухилення від морального та естетичного контролю над власною поведінкою. Різні форми негативної девіантної поведінки молоді враховуються й вивчаються з різною ступінню повноти. Проблема злочинності молоді зараз набуває актуальності, тому вона потребує комплексного вивчення. В сучасній літературі виділяється декілька підходів до оцінки поведінкової норми та девіантної поведінки [3, с. 13].

Гендерний підхід походить з уявлення про існування традиційних статевих стереотипів поведінки, чоловічий та жіночій стилі; віковий підхід розглядає девіації поведінки з позиції вікових особливостей та норм; соціальний підхід базується на уявленні про суспільну безпеку чи небезпеку поведінки людини; психологічний підхід на різницю від соціального розглядає девіантну поведінку у зв’язку з внутріособистісним конфліктом, деструкцією та саморуйнуванням особистості. Мається на увазі той факт, що суттю девіантної поведінки варто вважати блокування особистісного росту і навіть деградацію особистості.

Всі форми поведінки реалізуються в соціальному середовищі, де молода людина шукає сенс життя, будує своє майбутнє. Нами було проведено дослідження особливостей сенсу життя жінок-злочинниць віком з 18 до 25 років (група №1). В якості контрольної групи (№2) виступили робітниці швацького підприємства цього ж віку. В установах виконання покарань молода жінка переживає мотиваційно-цільову кризу, відчуває тривогу, пригніченість, збудженість, втрачає сенс життя, її соціальне оточення одностатеве, з високим рівнем кримінальної зараженості [4, с. 27]. Взагалі соціальне середовище є багатофакторним утворенням. Це зумовлює різноманіття особливостей існування та функціонування в ній особистості. Багатофакторність соціального середовища характеризується високою соціальною значущістю для особистості, спрямованої на формування у неї життєвих претензій, авторитету, статусно-рольових взаємовідносин, позицій, диспозиції, поведінки та ін. Претензії на соціальне визнання є важливою потребою цього віку.

Соціальне середовище «диктує» особистості свій набір норм існування; вона ж намагається слідувати цим нормам і правилам. Припускається змінювати алгоритм дій та вчинків, не змінюючи при цьому суті соціальних норм середовища. Інакше буде порушений гомеостаз соціального середовища, який призводить і особистість, і соціальне середовище до деякого дисбалансу. В особистісному плані цей дисбаланс виражається в стресі з приводу незадоволеності претензій, в соціальному (середовищному) – в аномії, конфліктах та девіантній поведінці. І те, і інше дестабілізує соціальну взаємодію, порушує звичний процес соціалізації [2, с. 291].

Спочатку соціальні норми запам’ятовуються, засвоюються, тиражуються особистістю, потім стають керівництвом до дії в багатьох життєвих ситуаціях в процесі формування й прояву життєвих претензій, пошуку сенсу життя [1,43].

Таблиця 1

Показники осмисленості життя

Аналіз результатів СЖО (таблиця 1) дозволяє виявити розбіжності між показниками двох груп. Насамперед жінки групи №1 демонструють суттєво більш низький середній показник осмисленості життя – 85,24, порівняно з 92,03 групи №2. Виявлені значущі розбіжності (3,4522) цього показника між двома групами, що дозволяє зробити висновок, що злочинниці в значній мірі більш переживають своє життя як пусте, безцільне існування, яке не має смислу та перспектив, знаходяться в депресивному стані. Депресія в жінок-злочинниць характеризується занепадом сил, зниженням активності й негативним фоном, загальною пасивністю поведінки, ригідністю та зумовлена умовами деривації, а саме – обмеженням можливості дій, стабільним розпорядком дні, обмеженням соціальних взаємодій, наявністю стереотипізації групової думки.

Попередні результати дослідження дозволяють припустити, що жінки-злочинниці більше переживають своє життя як позбавлену інтересу, перспектив та смислу. Цілі в житті дуже обмежені, вони орієнтовані на теперішній час, із задоволенням ситуативних потреб. Вони не бачать своєї життєвої перспективи, слабо прогнозують реальне майбутнє після звільнення з установи виконання покарань. Оцінюючи себе, вони орієнтовані на зовнішні критерії оцінки. Для них характерне некритичне прийняття норм та правил поведінки соціального середовища. Зокрема, досить легко вони адаптуються до норм злочинної субкультури.

Література

Васильева Ю. А. Особенности смысловой сферы личности при нарушениях социальной регуляции поведения / Психологический журнал. – Т.2. – 1997.

Клейберг Ю. А. Социальная среда, жизненные притязания, девиантное поведение // Человек и общество: тенденции социальных изменений. Материалы международной научно-практической конференции. – Вып. 1. – СПб, Минск, Ростов-на-Дону, 1997.

Менделевич В. Д. Психология девиантного поведения. – М., 2001.

Шевченко Л. А. Возрастные аспекты женской преступности // Право, поведение, личность. – Белгород, 1998.