Процес деформації працівників овс – норма чи девіація?

Процес формування працівника-професіонала завжди був актуальним для фахівців менеджменту персоналу, акмеології, соціології, та управлінців всіх ланок. І завжди одночасно з вивченням поняття «професіоналізація» ми звертаємо увагу феномен «профдеформації». Так само, як і в житті ці поняття майже завжди йдуть поруч. А чи можемо ми в нашому повсякденному житті уявити фахівця-професіонала ОВС з багаторічним досвідом без ознак профдеформації? Чи ми вже всі звикли до цього факту і приймаємо його як своєрідну плату за високий професійний рівень та досвід. Чи можливо, щоб багаторічна праця в стресових умовах, при дефіциті часу, публічності дій, жорсткого дотримання формальних норм не призвела до змін у внутрішньому світі людини, її образу життя, поведінці? Чи не стало це нормою у сучасному середовищі та у суспільній свідомості? Перш ніж відповісти на ці питання необхідно розкрити сутність таких понять як «норма», «девіація» та «профдеформація».

В найбільш широкому тлумаченні девіація – це відхилення від норми. Проблемі девіаціі приділяли увагу багато вчених та фахівців. Зокрема Дюркгейм вважав, що девіація відіграє позитивну роль на соціетальному рівні – сприяє збереженню соціального порядку. Відповідно до теорії аномії Р.Мертона, девіантна поведінка виникає насамперед тоді, коли суспільно прийняті й задані цінності не можуть бути досягнуті деякою частиною суспільства. У контексті теорії соціалізації, до девіантної поведінки схильні люди, соціалізація яких проходила в умовах заохочення або ігнорування окремих елементів (насильство, аморальність). У теорії стигматизації вважається, що поява девіантної поведінки стає можливою вже при одному тільки визначенні індивіда як соціально відхиленого й застосуванні до нього репресивних або виправних мір [1].

Загальновизнана позиція американських соціологів визначає такі форми девіантної поведінки як кримінал, делінквентность, героїчні вчинки, самогубство, бунт, геніальність, сексуальні приставання, наркоманія, і т.д. Це по суті розуміння девіантності в широкому змісті.

У вузькому значенні девіантність позначає незначні провини, ті, що не підпадають під статтю кримінального кодексу. Для більше серйозних форм порушення фахівці застосовують додаткові терміни, а саме делінквентність і злочинність (кримінальне поводження).

Поняття «девіація» невідривне від поняття «норма». Соціальні норми бувають двох типів: 1) писані – формально зафіксовані в конституції, карному праві й інших юридичних законах, дотримання яких гарантується державою; 2) неписані – неформальні норми й правила поведінки, дотримання яких не гарантується правовими аспектами держави. Вони закріплені лише традиціями, звичаями, етикетом, манерами, мовчазними домовленостями між людьми. Порушення формальних норм називається делінквентною (злочинною) поведінкою, а порушення неформальних норм – девіантною поведінкою.

Тобто в широкому розумінні усяка поведінка, що не схвалюється суспільною думкою, називається девіантною. Тобто, щоб визначити профдеформацію як девіантну поведінку необхідно визначити від яких неформальних норм виникає відхилення. Але тут постає інше питання. Неформальні норми виробляються як самим суспільством, так і субкультурою окремої групи. І ці норми можуть як співпадати, так і суперечити одна одній. Тобто в той час, коли позиція суспільства по відношенню до профдеформації може бути несхвальною, позиція працівників міліції, як соціальної групи, може базуватись на тезах «це закономірно», «інакше в наших умовах працювати неможливо».

Саме ці аспекти девіації розглядав Т.Шибутані. Він зазначає, що соціальний феномен девіація може розглядатися як розбіг норм особистісних і соціальних, і вділяє три типи поведінки, що відхиляється: конформна, імпульсивна, компульсивна. Конформна поведінка визначається тим, що особистість притримується норм малої групи, тоді як на рівні великих соціальних груп або суспільства в цілому такі норми оцінюються як такі, що не співпадають із загальносоціальним стандартами. Імпульсивна поведінка є наслідком тимчасової втрати особистістю самоконтролю і може розглядатися як варіант афективної соціальної дії (за класифікацією М.Вебера). Звичайно така поведінка носить тимчасовий характер і рідко є наслідком деформації особистості. Компульсивна поведінка, на відміну від імпульсивної, тісно пов’язана з деформаційними змінами особистості, оскільки обумовлена її низькою соціальною адаптивністю. У людини формуються стійкі орієнтації, які постійно знаходять свій прояв незалежно від змін ситуації. Навіть усвідомлення того, що поведінка стала безрозсудною, небезпечною для особистості, не призводить до її зміни, породжуючи так званий «дух протиріччя» [3].

Для розуміння суті проблеми профдеформації та девіації необхідно звернутися до поглядів фахівців акмеології та менеджменту персоналу. Так, вони зазначають, що професійна деформація – це певні зміни (зазвичай негативного характеру) в структурі свідомості та діяльності працівника, які відбуваються під впливом особливостей професійної діяльності і проявляються у професійній поведінці, міжособистісних формальних та неформальних стосунках з колегами, а також в повсякденному житті. Це визначення найбільш широке і не вказує на відхилення від норм. Інша позиція містить більш розгорнуте визначення професійних деформацій як явища різкого загострення, огрубіння й перенесення назовні професійних звичок, стилю мислення, спілкування та взаємодії з іншими людьми, що ускладнює таку взаємодію та часто робить їх поведінку неадекватною обставинам [2]. Тобто ми бачимо відхилення від норм професійного та міжособистісного спілкування. Ще один погляд на проблему професійних деформацій правоохоронців визначає її як комплекс специфічних змін окремих якостей останніх, який включає гіпертрофію професійно важливих рис, їх трансформацію у свою протилежність; актуалізацію і розвиток соціально негативних; пригнічення та атрофію якостей, що суб'єктивно оцінюються як другорядні або зайві; дисгармонійні, спотворені співвідношення та взаємодію окремих якостей і їх груп . Це визначення робить акцент на відхиленні особи від особистісних норм, загальнолюдських цінностей.

Отже, професійні деформації працівників органів внутрішніх справ являють собою негативні зміни в структурі свідомості та діяльності людини, що відбуваються під впливом особливостей професійної діяльності і знаходять свій прояв у трудовій поведінці, міжособистісних службових та неформальних стосунках з колегами, а також в повсякденному житті [2].

Тобто, наука дає профдеформації одностайне визначення – це девіація. При чому девіація, яка множиться, та породжує інші форми девіантної поведінки. Або, навіть, призводить до деліквенції та злочинності. Тоді чому ж у підрозділах ОВС на цю проблему дивляться крізь пальці. Чому профдеформація сприймається як неминуче зло, а факти її прояву замовчуються або сприймаються поблажливо? Ці питання потребують поглибленого теоретичного та емпіричного вивчення, оскільки безпосередньо впливають на ефективність діяльності ОВС та імідж міліції.

Література

Кравченко А. И. Социология девиантности. https://lib.socio.msu.ru

Лапшина В. Професіоналізм в діяльності ОВС: проблеми теорії та практики. Підручник. – Харків: Видавець СПД ФО Вапнярчук Н. М., 2005.

Шибутани Т. Социальная психология. – М.: Прогресс, 1969.

Проскурякова Оксана Сергіївна, науковий співробітник НДЛ соціальної та психологічної роботи в ОВС ХНУВС

Традиція мобінгу в ОВС України як різновид організаційної патології

Напади та пригноблення з боку колег по роботі, як достатньо розповсюджене соціальне явище, відомо давно. У соціальній психології воно отримало назву мобінгу (від англ. mobbing – пригноблювати та переслідувати когось, комусь грубити, нападати або чіплятися). Психологи на протязі тривалого часу займаються дослідженням даної проблеми, причин її виникнення та наслідків на рівні окремих індивідів або малих груп. За результатами їх досліджень мобінг має руйнівні наслідки не тільки для працівників – жертв мобінгу та колективів, де він проявляється, але й для всієї організації. Тому дана тема є достатньо актуальною для дослідження в рамках соціології організації та управління.

За своїми характеристиками мобінг можна віднести до різновидів організаційної патології. У вітчизняній соціології творча розробка категорії організаційної патології зустрічається у А. І. Прігожина, С. І. Кордона, С. В. Комарова, Ю. Л. Прохорова та інших. Як правило, під організаційною патологією розуміється дисфункція організацій, тобто стійке порушення нормального функціонування, коли в організації по якимось важливим причинам виявляються збої. Патологічні стани організації проявляються у численних відхиленнях, що виникають у структурі, процесі управління, поведінці членів організації, їх взаємовідносинах, тощо [1, с. 44]. У більшості випадків, як свідчить досвід різноманітних організацій, патології не приводять до гибелі, проте, знижують ефективність управління організацією та значно впливають на її функціонування і розвиток.

Для багатьох підрозділів ОВС України мобінг носить традиційний характер і являється крайнім вираженням традиції перевірки нових працівників. За результатами опитування працівників ОВС України, що проводилося автором у 2008 році методом напівструктурованого інтерв’ю (опитано 30 респондентів з різних областей України), ця традиція, в першу чергу, діє по відношенню до молодих спеціалістів, які тільки закінчили навчальний заклад та прийшли на роботу у практичний підрозділ.

При цьому перевірка новачків носить легітимний (у соціологічному розумінні цього терміну) характер, тобто визнається працівниками ОВС як необхідне та позитивне явище. На думку опитаних правоохоронців, новачкам традиція мобінгу допомагає адаптуватися до умов праці, стати психологічно сильнішими та отримати важливий для подальшої роботи досвід. На рівні підрозділу подібна перевірка необхідна, перш за все, для вивчення нового працівника, виявлення, наскільки можна йому довіряти та наскільки безпечно приймати його у свій колектив. Тобто можна сказати, що працівники сприймають мобінг як явище, направлене на виконання функції підтримання соціального порядку, рівноваги та солідарності у колективі.

Проте, результати різноманітних досліджень соціологів, психологів, економістів свідчать про дисфункціональність мобінгу на різних рівнях.

За результатами дослідження, що проводилося в США у 2003 році спеціалізованою організацією The Workplace Bullying & Trauma Institute (WBTI), мобінг визиває значні зміни у трудовій поведінці, оскільки впливає на здоров’є працівників. В опитуванні приймали участь 1000 респондентів, які відмітили наступні реакції на мобінг: стрес (76\%), параноя (60\%), головні болі (55\%), почуття відсторонення (41\%), сумніви, сором й почуття провини (38\%). За межею організації наслідки мобінгу часто проявляються у нічних кошмарах (49\%), безсонні та розгубленості (по 71\%). У 35\% випадків опитані вказували на значні зміни у вазі тіла, в 28\% провокує надмірне вживання алкоголю, сигарет, медикаментів, їжі. У кожного четвертого респондента (25\%) з’являлися думки про самогубство або про здійснення насилля у відношенні інших осіб [2,с.46-47]. Крім цього необхідно зазначити, що зміни у стані здоров’я працівника негативно впливають на показники роботи новачка та його відносини у сім’ї, він починає відчувати себе невпевнено, сумніватися у своїх силах та здібностях, відчувати страх опинитися у неприємній ситуації.

Що стосується колективів, де існує явище мобінгу, то в них спостерігається погіршення морально-психологічного клімату, зниження працездатності, текучість кадрів тощо [3].

Але найбільш пагубні наслідки мобінг має для всієї організації. Психологічний терор по відношенню до новачків з боку старих працівників блокує розвиток системи. В першу чергу, це пов’язано з тим, що новим працівникам не дають можливості проявляти та самореалізовувати себе, використовувати новітні знання, щойно набуті у навчальному закладі, під час виконання професійних обов’язків. Наприклад, в ОВС України молодим фахівцям, які прийшли на роботу після закінчення учбового закладу, традиційно кажуть: «Забувайте все те, чому вас навчали в університеті та починайте робити так, як прийнято у нас». При цьому обмежується будь-яка ініціатива. В результаті «новачок» опиняється перед вибором: або звільнитися, або конфліктувати та відстоювати своє право на самореалізацію через використання отриманих під час навчання знань, або працювати «по-старому» і поводитися «як прийнято». Таким чином, мобінг є однією з причин високої текучості кадрів в ОВС України, особливо молодих фахівців; в організацію не поступають нові знання та ідеї, не виникають «позитивні» девіації, які є джерелом інновацій; організація починає деградувати, одночасно знижується якість її кадрового наповнення. Крім того, мобінг призводить до однорідності якісного складу її персоналу, що, в свою чергу, виступає фактором зниження опірності організації зовнішнім впливам та значно знижує ефективність її функціонування.

Література

Комаров С. В., Кордон С. И. Организационная патология с точки зрения социолога, менеджера и консультанта по управлению // Социологические исследования – 2000. – №1

Романова, Н. П. Моббинг: Учебное пособие. – Чита: ЧитГУ, 2007. – 110с.

Моббинг: эмоциональное насилие на работе. [Электронный ресурс] – Режим доступа: www.markus.spb.ru

Лебедєва Світлана Юріївна, кандидат психологічних наук, провідний науковий співробітник НДЛ екстремальної та кризової психології Університету цивільного захисту України

Психологічний супровід особистості, схильної до суїцидальних форм поведінки

Аналіз вітчизняної й закордонної наукової літератури, присвяченої визначенню змісту й обсягу поняття «суїцидальна поведінка особистості», дозволив виявити неоднозначність відношення до самогубства протягом всієї історії людства серед філософів, представників різних релігійних конфесій тощо, і уточнити його в понятті «особистість, схильна до суїцидальних форм поведінки». Це обумовлено тим, що суїцидальна поведінка виражається при наявних передумовах, або наявності вже існуючих суїцидальних ознаках як внутрішньо, так і зовні, тобто як суїцидальна дія (суїцидальна спроба й завершений суїцид), так і суїцидальний прояв (суїцидальні думки, уявлення, переживання, суїцидальні задуми й наміри) – має різну форму й ступінь активності. У свою чергу, визначилася необхідність увести поняття «несуїцидальні форми поведінки особистості», що містить у собі ті ж прояви й дії, але не класифікуються як суїцидальні за всіма компонентами моделі суїцидальної поведінки особистості, тобто зниження рівня саморуйнування до показника норми й відсутності суїцидальных форм поведінки.

З погляду психології, самогубство є дуже складним, комплексним явищем і не треба його ідентифікувати як звичайний, випадковий, імпульсивний, логічний або, навпроти, непояснимий вчинок. У самогубства як явища існує своя психологія, що дозволяє зрозуміти даний феномен, і, отже, запобігти йому.

Самогубство як усвідомлена дія, що не є прерогативою психічного захворювання, має свою модель, яку можна розглядати виходячи із чотирьох компонентів: суїцидально-когнітивного (відбиває зміни пізнавальних процесів, звуження свідомості й відповідне відношення до зовнішнього миру й себе), суїцидально-емотивного (відбиває душевні страждання, біль по своїй суті психологічну, котра є джерелом фрустрації психологічних потреб, у багатьох випадках стан афекту; при цьому зовнішній привід є незначним, причини – загальні для девіантної поведінки, а мотиви індивідуальні), суїцидально-аксиологічного (характеризується відсутністю сенсу життя, а також тим, що для особистості все втрачає цінність, у тому числі життя), суїцидально-діяльнісного (містить у собі зовнішні прояви психологічних корелятів, провісники й способи самогубства).

Розходження в класифікаціях видів суїцидальної поведінки відбивають різноманіття форм розглянутої реальності. На основі цього можна розділяти суїциди на чотири основні групи: правдиві або власне-суїцидальні (спрямовуються бажанням умерти, не бувають спонтанними, хоча іноді й виглядають несподіваними); демонстративні або демонстративно-шантажні (не пов'язані з бажанням умерти, а є способом звернути увагу на свої проблеми, покликати на допомогу, вести діалог); приховані або непрямі (дії, що супроводжуються високою ймовірністю летального результату, націлені на ризик, на гру зі смертю – так зване, суїцидально обумовлена поведінка); афективні (характеризуються необдуманим ухваленням рішення про самогубство, відсутністю демонстративного характеру, а також наявністю великої сили афективної напруги).

Суїцидальний акт, маючи свої стадії проходження, риси, характеристики, види, також має групу суїцидального ризику, що формується, багато в чому виходячи із впливу безлічі факторів, що розділяються на основні класифікаційні групи факторів: соціальні, економічні, політичні, філософські, психологічні, релігійні.

Самогубство – це завжди рівнодіюча із трьох складових: особливості особистості, фактор причинний і фактор сприятливий.

У походженні суїцидальної поведінки основну роль відіграють фактори трьох видів: соціальні (економічні умови, епоха, військовий або мирний час, рід заняття, родиний стан і коло спілкування, міська або сільська місцевість), індивідуальні (стать, вік, релігійна приналежність, наявні раніше спроби самогубства), клінічні (психічні розлади, стан здоров'я, алкоголізм і наркоманія). Вплив даних факторів на людину є рушійною силою, що визначає характер або окремі риси суїцидальної поведінки особистості, що формує групи суїцидального ризику.

Необхідно мати на увазі, що ті, у кого є навіть трохи факторів ризику самогубства, далеко не завжди його здійснюють, і навпаки, самогубство можуть вчинити люди, що не мають до нього, здавалося б, ніяких передумов, тому пророчити самогубство складно. Але суїцидальна особистість, маючи свою модель поведінки, характеризується певними критеріями, по яких її можна визначити й розпізнати.

Психологічний супровід особистості, схильної до суїцидальних форм поведінки являє собою систему роботи з даною особистістю, що включає три основних компоненти: змістовний (сутність проведеної роботи з даною особистістю): суїцидальна поведінка особистості розглядається як предмет психологічної корекції; операційно-діяльнісний (умови реалізації психологічного супроводу даної особистості): відбиває умови реалізації психологічного супроводу особистості, схильної до суїцидальних форм поведінки: засвоєння когнітивного алгоритму аналізу суїцидально-орієнтованої інформації, формування оптимальних способів вирішення внутрішнього конфлікту в процесі індивідуальних консультацій, закріплення несуїцидальних форм поведінки в процесі тренінгових занять; оціночно-регулятивний (результативність реалізації психологічного супроводу даної особистості): зниження суїцидальності по компонентах моделі суїцидальної особистості, а саме когнітивному, емотивно-аксіологічному й діяльнісному.

Розглянуті нами критерії психологічного супроводу особистості, схильної до суїцидальних форм поведінки, дозволяють у сукупності з компонентами моделі суїцидальної поведінки особистості відобразити умови й засоби реалізації психологічного супроводу такої особистості.

Серед засобів психологічного супроводу особистості, схильної до суїцидальних форм поведінки, одне є непрямим (зовнішнім, необхідним для психолога, педагога, соціального працівника) – когнітивний алгоритм аналізу суїцидально-орієнтованої інформації; два інших засоби є прямими, спрямованими на безпосередній супровід суїцидальної особистості – індивідуальне (очне й заочне) і групове (у вигляді тренінгових занять) психологічне консультування.

Шевченко Іван Олексійович, директор Департаменту кадрової політики МНС України

Суїцидальна поведінка фахівців екстремального профілю як відповідь на дію негативних стрес-факторів

Однією з форм девіантної поведінки є суїцид. Це явище властиве лище людині, адже ні одна тварина свідомо ніколи не позбавить себе життя. Активне вивчення цього феномену породжує ще більшу кількість питань, на котрі дуже важко отримати однозначні відповіді. І як надалі, то все більше виникає точок зору стосовно пояснення поведінки людини, яка вирішила звести рахунки з життям. На сьогодні існує безліч теорій суїциду [2]. Так, Зиґмунд Фрейд вважав, що бажання людини покінчити з собою є проявом інстинкту смерті – Танатосу. Самогубство за Фрейдом – це прояв аутоагресії, який не можна виправдати, але якого можливо уникнути. Альфред Адлер пояснював самогубство крізь бажання людини викликати співчуття інших до самої себе та «покарати» тих, хто викликав у неї причини, що обумовили неповноцінність особистості. Карл-Густав Юнг говорив, що спричиняючи самогубство, людина прагне переродження. Один з учнів К-Г. Юнга Джеймс Хілмен вважав самогубство законним засобом досягнення людиною смерті. Двох останніх авторів можна назвати захисниками суїциду та права людини на самогубство [1-2].

В свою чергу Еміль Дюркгейм трактував самогубство як реакцію людини на ті життєві обставини, в які вона потрапила. Іншими словами, за Дюркгеймом, людина чинить суїцид в тих випадках, коли потрапляє у безвихідну ситуацію, з якою не може впоратись [2].

Безумовно, кожна людина, яка вирішує чинити суїцид, знаходиться у важкій ситуації, з якої дуже часто не бачить виходу. На сьогодні і досі однозначно не вирішено, чи можна вважати суїцидента психічно здоровою людиною, чи ні. Незмінним та не потребуючим доказів залишається той факт, що перед тим як піти на самогубство людина отримала дуже важку для неї травму. Іншими словами, завжди існує чинник або низка чинників, що підштовхують людину до такої форми девіантної поведінки.

Так, окрім певних життєвих негараздів та особистих складнощів в якості причин, що можуть обумовлювати появу у людини думок про самогубство, знаходиться так званий професійний фактор. Зауважимо, що як правило розрізняють два типа суіцидентів. До першого відносять людей з низьким рівнем соціалізації, що відрізняються низьким соціальним статусом, неповагою до існуючих норм та правил, з виразними формами девіацій. До другого типу відносять особистостей з досить високим рівнем соціалізації, у яких не спостерігалось проявів девіантної поведінки до моменту скоєння суїциду. Зазначена особливість є дуже актуальною для фахівців екстремального профілю, зокрема – фахівців рятувальних підрозділів МНС України, професійна діяльність яких відрізняється підвищеним ступенем ризиконебезпечності та психологічним навантаженням.

У силу особливостей своєї професії рятувальникам доводиться стикатись з нещастям та втратами інших людей. Особливо важко це сприймають особистості, які відрізняються підвищеними вимогами до самого себе та з загостреним почуттям відповідальності. Неможливість допомогти та врятувати людей, поранення та загибель колег при виконанні своїх службових обов’язків спричиняє фахівцям-рятувальникам дуже важку психічну травму. Отже, професійна діяльність працівників рятувальних підрозділів МНС України є психологічно важкою і, навіть, психологічно небезпечною для суб’єкту діяльності. Адже, як наслідок дії професійних стрес-факторів у фахівців рятувальних підрозділів можуть виникнути негативні психічні стани (психічна напруга, депресивний стан, тощо), які можуть загострюватись при додатковому впливі інших негативних обставин – міжособистісні конфлікти, незадоволеність матеріальним становищем, проблеми в родині та ін. В таких умовах у людини змінюється сприйняття світу взагалі та свого майбутнього зокрема. Це в свою чергу викликає загальну слабкість у людини, зниження активності та життєвих сил, тощо. Саме такі тяжкі емоційні стани можуть провокувати виникнення у особистості важкого почуття вини та, як наслідок, думок про самогубство.

Відмічено, що переважна кількість самогубств здійснено колишніми фахівцями МНС України, професійний стаж яких не перебільшував 5 років [4]. Спираючись на це, можна припустити, що найменш досвідчені фахівці-рятувальники є більш вразливими до дій негативних стрес-факторів. Отже, питання профілактики суїцидальної поведінки у фахівців екстремального профілю вимагає невідкладного вирішення. Ще на етапі професійно-психологічного відбору кандидатів на службу до підрозділів МНС України необхідно враховувати всі індивідуально-психологічні особливості людини та, при можливості, прогнозувати специфіку поведінки фахівця при виконанні ним професійних обов’язків в надскладних ситуаціях. Окрім цього, дуже важливе значення має спеціальна психологічна підготовка рятувальників, в процесі якої будуть сформовані та розвинені професійно-важливі якості фахівців МНС України, які дозволять їм виконувати свої обов’язки в умовах підвищеної складності.

Література

Предотвращение самоубийств // Психиатрия / Под ред. Р. Шейдера. – М.: Практика, 1998. – С. 212–221.

Суицид: Хрестоматия по суицидологии. – К.: А. Л. Д., 1996. – 216 с.

Тімченко О. В., Тимченко О. В. Аутоагресивна поведінка працівників органів внутрішніх справ України: Соціально-психологічні детермінанти виникнення, методи превенції та профілактики: Монографія. – Донецьк: ДІВС, 2003.

Тімченко О. В., Шевченко І. О. Психологічний та соціально-демографічний портрет суіцидента – колишнього працівника професій екстремального профілю. // Проблеми екстремальної та кризової психології. Збірник наукових праць. Вип. 2. – Харків: УЦЗУ, 2007. – 333 с.