Центральний банк і грошово-кредитна політика - Навчальний посібник ( Косова Т. Д.)

Тема 9. грошово-кредитна полІтика лекція 1 концептуальні підходи до формування грошово-кредитної політики

План

Сутність і цілі грошово-кредитної політики

Види грошово-кредитних стратегій

Організація розробки грошово-кредитної політики в Україні

Ефективність та основні напрями грошово-кредитної політики України

9.1.1. Сутність і цілі грошово-кредитної політики

Під грошово-кредитною (монетарною) політикою розуміють комплекс взаємозв'язаних, скоординованих на досягнення певних цілей заходів щодо регулювання грошового ринку, які проводить держава через свій центральний банк.

Грошово-кредитна політика розділяється на «вузьку», що забезпечує стабільність національної валюти за допомогою проведення валютних інтервенцій, змін рівня дисконтної ставка, а також інших інструментів, що роблять вплив на стан національної грошової одиниці, і «широку» , що безпосередньо впливає на обсяг грошової маси в обігу. Ці заходи впливу взаємозалежні і взаємообумовлені.

Цілями монетарної політики є завдання, які ставляться монетарними владними структурами і вирішуються монетарними методами. Вони поділяються на три групи: стратегічні, проміжні і тактичні.

Стратегічними звичайно є цілі, що визначені як ключові в загальноекономічній політиці держави. Ними можуть бути зростання виробництва, зростання зайнятості, стабілізація цін, збалансування платіжного балансу. Кожна з цих цілей настільки важлива для суспільства, що владні структури можуть ставити перед собою завдання одночасно реалізувати їх разом чи більшу їхню частину. Держава в цілому має у своєму розпорядженні широкий спектр регулятивних інструментів для розв'язання таких завдань.

Проте з допомогою заходів лише монетарної політики одночасно досягти всіх указаних цілей неможливо через обмеженість та специфіку її інструментарію. Тому в межах монетарної політики зазначені стратегічні цілі виявляються несумісними. Зокрема, стабілізація цін вимагає застосування монетарних заходів, які призводять до погіршення кон'юнктури, спаду виробництва та зайнятості. I навпаки, для зростання виробництва необхідно вживати заходи, які призведуть до пожвавлення кон'юнктури і можуть спричинити зростання цін.

Тому центральний банк вибирає залежно від конкретної економічної ситуації одну зі стратегічних цілей. Нею, як правило, є стабілізація цін (чи погашення інфляції), оскільки якраз вона найбільше відповідає головному призначенню центрального банку — підтримувати стабільність національних грошей. І через розв'язання цього завдання центральний банк сприяє досягненню інших стратегічних цілей.

До проміжних цілей слід віднести пожвавлення чи стримування кон'юнктури на товарних і грошових ринках. Змінюючи рівень процентної ставки та масу грошей в обігу, можна регулювати пропозицію грошей і попит на товари, а через них — рівень цін, обсяги інвестицій, зростання виробництва та зайнятості. Важливість проміжних цілей базується на твердженні, що насправді для центрального банку досягнення стратегічних цілей є досить складним завданням: для передачі імпульсів грошово-кредитної політики до її кінцевих цілей потрібен тривалий час, що ускладнює оцінювання ефективності засобів її реалізації на основі спостережень за кінцевими досягнутими результатами.

Тактичні цілі грошово-кредитної політики мають короткостроковий, оперативний характер і покликані забезпечити досягнення проміжних цілей. Потреба у визначенні тактичних цілей викликана тим, що засоби проведення грошово-кредитної політики — операції на відкритому ринку, зміна рівня резервних вимог та облікова політика — зазвичай не мають безпосереднього впливу на стратегічні цілі. До того ж, економічні процеси мають зворотну реакцію, яку не завжди вдається точно передбачити. Розробка системи тактичних цілей дає можливість запобігати шокуючим впливам на економіку та значним помилкам у здійсненні грошово-кредитного регулювання.

Вибираючи тактичні цілі важливо враховувати: можливість виміру досягнутих результатів; можливість здійснення оперативного контролю; можливість оперативного впливу на відповідні економічні процеси. Головною ж рисою обраних тактичних цілей є їхніх безпосередній зв'язок з окресленими стратегічними цілями.

Враховуючи вибір стратегічних, проміжних і тактичних цілей, центральний банк країни розробляє свою грошово-кредитну політику залежно від економічної та політичної ситуації. Для більшості центральних банків основною метою грошово-кредитної політики є утримання інфляції на низькому та стабільному рівні.

Хоча регулятивні заходи монетарної політики здійснюються безпосередньо в грошово-кредитній сфері, її ефект не обмежується цією сферою, а проявляється також у реальній економіці завдяки впливу монетарних змін на виробництво, інвестиції, зайнятість тощо. Тому монетарна політика по суті є складовою загальної економічної політики держави. У своєму впливі на реальну економіку вона взаємодіє з фіскальною, ціновою, інвестиційною, структурною політикою. За механізмом дії та характером впливу на реальну економіку вона разом з фіскальною становить кон'юнктурну політику.

Головним завданням кон'юнктурної політики є забезпечення рівномірного розвитку економіки через згладжування коливань у кон'юнктурних процесах із метою досягнення загальноекономічної рівноваги. Таке згладжування може забезпечуватися методами як монетарної, так і фіскальної політики, або ж обома одночасно.

Взаємозв'язок методів фіскальної та монетарної політики виявляється передусім у спільності цілей окремих їхніх груп. Так, пожвавлення ринкової кон'юнктури через збільшення сукупного попиту може бути забезпечене двома методами монетарної політики (зниженням облікової ставки та збільшенням пропозиції грошей) і двома методами фіскальної політики (зростанням бюджетних видатків та скороченням податків). Стримування ринкової кон'юнктури досягається зменшенням сукупного попиту під впливом тих самих чотирьох методів (по два з кожного боку), але протилежного спрямування.

Крім спільності цілей, взаємозв'язок між методами фіскальної та монетарної політики виявляється також у зв'язках механізмів їхньої дії. Так, зниження облікової ставки у складі монетарної політики зумовлює відносне зростання дохідності державних цінних паперів та збільшення надходжень до бюджету від їх реалізації. Це, у свою чергу, сприяє зростанню бюджетних видатків або ж скороченню рівня оподаткування як факторів впливу на ринкову кон'юнктуру з боку фіскальної політики. Подібний зв'язок можна виявити між механізмами взаємодії решти методів кожної цільової групи.

Процес становлення і налагодження взаємозв'язків між монетарною та фіскальною політикою в Україні можна умовно поліпити на три основних етапи. Зупинимося детальніше на кожному з них.

М'яка монетарна та м 'яка фіскальна політика (1992-1995 рр.)

У цей період гроші Національного банку були майже єдиним джерелом фінансування дефіциту бюджету, що за своєю суттю було емісійним кредитуванням уряду. Висока інфляція знівелювала реальні доходи населення, що фактично призвело до знищення депозитів фізичних осіб у банках.

Незначні кошти бюджету витрачалися на дотації та субсидії. Емісійні ж кошти НБУ «проїдалися». Державний борг України у 1994-1995 рр.

становив більш як половину валового внутрішнього продукту. Водночас було здійснено лібералізацію цін, що теж прискорило зростання інфляції.

Жорстка монетарна та м'яка фіскальна політика (1996-1999 рр.). Другий умовний період ознаменувався грошовою реформою — запровадженням повноцінної національної валюти — гривні. Національний банк посилив вимоги до учасників фінансового ринку, припинив безпосереднє кредитування уряду та суб'єктів економіки, вжив цілу низку інших заходів, в результаті впровадження яких темпи зростання інфляції суттєво знизилися. Уповільнилися й темпи збільшення грошової бази та маси. Дефіцит грошей спричинив підвищення процентних ставок. Банки одержали можливість заробляти на високій маржі між вартістю депозитних ресурсів та позик. Подорожчання грошей спровокувало <«х>зквіт» бартеру, взаємозаліків та інших грошових замінників.

Нерівномірність податкового навантаження і високі податкові ставки призвели до погіршення платіжної дисципліни та зменшення грошових надходжень до бюджету. Поширення квазігрошових розрахунків спричинило зниження обсягу депозитів у банківській системі, а необхідність захищати власні доходи від інфляції посилила попит на іноземну валюту. Внаслідок цього підвищився рівень доларизації економіки, постійно зростав курс валюти СІНА.

Незважаючи на зменшення дефіциту бюджету, його фінансування здійснювалося за рахунок випуску цінних паперів, які в основному викуповувалися на вторинному ринку Національним банком, тобто по суті відбувалося непряме кредитування уряду. Зберігалися бюджетні дотації та субсидії для так званих «соціально значимих» і «стратегічних» галузей економіки.

Жорстка монетарна та жорстка фіскальна політика (2000-2008 рр.). Цей період ознаменувався відновленням економічного зростання та зниженням темпів інфляції. Серед важливих факторів прогресу — заборона так званих бюджетних взаємозаліків та скасування більшості податкових пільг.

9.1.2. Види грошово-кредитних стратегій

Стратегія монетарної політики — метод довгострокової дії, на підставі якого приймаються рішення щодо інструментів, які слід використовувати для досягнення поставленої мети.

В економічній літературі виділяють чотири основні типи режимів грошово-кредитної політики:

таргетування обмінного курсу;

таргетування грошових агрегатів;

таргетування інфляції;

грошово-кредитна політика без помітного номінального якоря.

Таргетуеання обмінного курсу передбачає підтримання стабільності обмінного курсу щодо певної резервної валюти або кошика валют. Суспільство оцінює це як благо, якщо відповідна іноземна валюта широко використовується як рахункова одиниця для багатьох операцій та виконує функцію засобу заощадження. За таких умов і стабільність обмінного курсу має так званий сигнальний ефект і асоціюється зі стабільними внутрішніми цінами. У монетарної влади також з'являється можливість викликати довіру до себе завдяки доступності оперативної інформації про виконання нею своїх зобов'язань. Валютний курс, по суті, є найбільш очевидним і легко контрольованим з боку громадськості зобов 'язанням монетарної влади.

Щоправда, можна поставити під сумнів безпосередній зв'язок стабільності обмінного курсу і внутрішніх цін, адже можлива ситуація, коли валютні інтервенції чи інші засоби регулювання валютного ринку виявляться інфляційними. Проте в довгостроковому вимірі такий зв'язок існує. Це проявляється у так званому дисциплінарному ефекті фіксації обмінного курсу. Якщо в якійсь країні спостерігається виший рівень інфляції, ніж у країні, до валюти якої зроблено прив'язку, попит на внутрішні товари зменшується, а на імпорт — зростає. Це призводить до рецесійних ефектів і зниження рівня цін (чи темпу інфляції). Зрештою, країна постає перед необхідністю прийняти такий же темп інфляції, як і в країні, до валюти якої здійснено прив'язку.

Ще однією важливою рисою режиму підтримання стабільного валютного курсу є можливість раціональних економічних агентів оцінити спроможність монетарної влади дотримуватися відповідних зобов'язань, використовуючи інформацію про наявні валютні резерви центрального банку, динаміку імпорту і експорту, структуру зовнішнього державного боргу. Здійснюючи таргетування валютного курсу, держава зобов'язується підтримувати вартість одного активу, тому суспільству легше повірити в це, ніж у здатність контролювати інфляцію, яка залежить від цін багатьох активів.

Для успішного досягнення цілей за допомогою таргетування обмінного курсу необхідні достатній обсяг валютних резервів, сувора фіскальна дисципліна та незалежність грошової політики,

Таргетування обмінного курсу має низку переваг, пов'язаних з ефективністю у боротьбі з високою інфляцією.

Міжнародний досвід застосування таргетування обмінного курсу дозволив виявити низку серйозних недоліків цього режиму:

грошова влада фактично позбавляється можливості керувати внутрішньою грошово-кредитною політикою;

для валютних спекулянтів відкриваються можливості атакувати національну валюту.

Сутність режиму монетарного таргетування полягає в тому, що центральний банк, виходячи із цільового показника інфляції, оцінок потенційного зростання виробництва і динаміки швидкості обігу грошей у рамках кількісного рівняння обміну, визначає цільовий темп зростання грошових агрегатів і оголошує його громадськості. Основними перевагами монетарного таргетування як монетарного режиму є:

«суверенність» — центральний банк обирає цільовий показник інфляції, найприйнятніший для даної країни, і має змогу коригувати політику відповідно до внутрішніх коливань обсягу виробництва;

тісний зв'язок з інструментами монетарної політики, тобто високий рівень контролю з боку центрального банку;

монетарні агрегати доволі швидко вимірюються, відповідно звіти про виконання монетарних таргетів надходять до громадськості з короткими лагами — приблизно протягом кількох тижнів. Це посилює відповідальність центрального банку, громадський контроль і є своєчасним сигналом щодо можливості дотримання цільових показників інфляції.

В індустріальних країнах монетарне таргетування набуло значної популярності безпосередньо після колапсу Бретгон-Вудської валютної системи і на початку 1980-х років.

Монетарне таргетування стало якісно новим етапом у комунікації центральних банків та суспільства.

За режиму таргетування обмінного курсу номінальним якорем для суспільних очікувань був актив, екзогенний відносно суспільства й органів влади. Його надійність високо оцінювалася суспільством.

За монетарного таргетування цим якорем став приріст грошової маси, тобто ендогенний показник, залежний від монетарної влади. З теоретичної точки зору ефективність монетарного таргетування залежить від стабільності зв'язку монетарних агрегатів із цільовими змінними (інфляцією та номінальним доходом).

Таргетування інфляції передбачає публічне оголошення планових рівнів інфляції, закріплення в законодавчому порядку пріоритетності цих цільових показників для центрального банку та встановлення відповідальності за їх досягнення. Якщо прогноз інфляції на певний період відрізняється від таргету, центральний банк застосовує відповідні інструменти для виправлення ситуації.

Таким чином, проміжним орієнтиром монетарної політики стає прогнозний показник інфляції, завдяки чому її таргетування можна вважати випереджальною, далекоглядною (forward-looking) стратегією монетарної політики. Інакше кажучи, інструменти монетарної політики (зміна відсоткових ставок) застосовуються не у відповідь на поточний показник інфляції, а на очікувану через 12-18 місяців інфляцію. По суті це є інституціона-льним закріпленням накопичених знань щодо лагів монетарної політики.

Таргетування інфляції має такі переваги:

♦ забезпечення чіткого і зрозумілого орієнтира для всього суспільства, яким легко можуть користуватися всі економічні агенти під час укладення контрактів;

збільшення прозорості монетарної політики, полегшення контролю над нею з боку громадськості, шо сприяє посиленню відповідальності монетарної влади;

відкрите врахування ролі часових лагів монетарної політики у процесі використання її інструментів;

збереження в умовах нестабільності функції попиту на гроші стабільнішого взаємозв'язку між інфляцією і короткостроковими відсотковими ставками порівняно із взаємозв'язком між грошовими агрегатами й короткостроковими відсотковими ставками;

досягнення більшої довіри до монетарної влади порівняно зі стратегією монетарного таргетування, у разі застосування якого трапляються часті зміни такого цільового орієнтира, як грошова маса;

гнучкість у реагуванні на шоки пропозиції.

Монетарний режим таргетування інфляції реалізується за допомогою різноманітних монетарних устроїв. Зокрема суб'єктами таргетування можуть бути:

центральний банк (у Швеції, Польщі. Мексиці, Колумбії, Швейцарії, Перу);

уряд (Ізраїль — у цій країні уряд видає спеціальну директиву; Великобританія — робиться послання міністра фінансів Комітету монетарної політики Банку Англії; ПАР — виголошується бюджетна промова міністра фінансів; Норвегія — приймається інструкція з монетарної політики);

уряд спільно з центральним банком (Нова Зеландія — укладається угода між міністром фінансів і керуючим центральним банком; Канада, Австралія, Ісландія — приймається спільна заява);

центральний банк після погодження з урядом (Чилі. Чехія, Південна Корея, Таїланд, Угорщина);

монетарно-фінансовий орган (Бразилія).

Документами, в яких відображається таргет, можуть бути:

монетарна стратегія центрального банку (Польща, Чехія);

прес-реліз центрального банку (Чилі, Швеція, Корея, Таїланд);

директива уряду, послання міністра фінансів чи бюджетна промова (Ізраїль, Великобританія, ПАР. Норвегія);

спільна заява уряду і центрального банку (Канада, Австралія, Ісландія);

звіт про інфляцію (Мексика).

Інфляційні таргети встановлюються переважно у вигляді діапазону.

Емпіричні дослідження ефективності режиму прямого інфляційного таргетування в цілому свідчать про його успішність у напрямі досягнення дезінфляції в країнах з перехідною економікою та країнах, що розвиваються, утримування низької інфляції в індустріальних країнах. Виявлено також зниження волатильності як інфляції, так і відсоткових ставок, зокрема довгострокових. Оцінки впливу цього монетарного режиму на реальні показники є доволі суперечливими, натомість найвагомішим позитивним ефектом нерідко вважають сприятливий вплив на інфляційні очікування.

Грошово-кредитна політика без очевидного номінального якоря передбачає відмову грошової влади від прийняття будь-яких зобов'язань із досягнення конкретних значень номінальних показників: обмінного курсу, рівня інфляції, темпів зростання грошових агрегатів.

Існують серйозні недоліки цього режиму:

відсутність прозорості в діях грошової влади;

поточна грошово-кредитна політика стає значно залежною від переваг, навичок і політичних поглядів осіб, які очолюють центральний банк.

Аналізуючи досвід різних режимів грошової політики в перехідних економіках можна зробити висновок, що на початковому етапі переходу переважає політика таргетування обмінного курсу або грошове таргетування. Країнам після першої стадії переходу до ринку необхідно поступово наближатися до плаваючого курсу, встановлюючи валютні коридори або системи змінного фіксованого курсу. Відповідно, інфляційне таргетування розглядалося як можливий режим лише для найрозвиненіших перехідних країн.

9.1.3. Організація розробки грошово-кредитної політики в Україні

В Україні головним суб'єктом грошово-кредитної політики є Національний банк. Крім нього, у виробленні грошово-кредитної політики беруть участь таки органи державного регулювання економіки — Міністерство фінансів, Міністерство економіки, безпосередньо уряд, Верховна Рада. Органи виконавчої та законодавчої влади визначають основні макроекономічні показники, які слугують орієнтирами для формування цілей грошово-кредитної політики (обсяг ВВП, розмір бюджетного дефіциту, платіжний та торговий баланси, рівень зайнятості та ін.).

Верховна Рада, крім того, регулярно заслуховує доповіді Голови НБУ та одержує інформацію банку про стан грошово-кредитного ринку в Україні.

Проте вирішальна роль у розробленні та реалізації монетарної політики належить Національному банку, оскільки він несе відповідальність перед суспільством за стан монетарної сфери. Як передбачено Конституцією України (ст. 100), Рада НБУ самостійно розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням.

Основні засади грошово-кредитної політики грунтуються на основних критеріях та макроекономічних показниках загальнодержавної програми економічного розвитку та Основних параметрах економічного та соціального розвитку України на відповідний період, що включають прогнозні показники обсягу валового внутрішнього продукту, рівня інфляції, розміру дефіциту державного бюджету та джерел його покриття, платіжного та торгового балансів, затверджених Кабінетом Міністрів України.

Розробка Основних засад грошово-кредитної політики здійснюється щорічно. В них повинні бути викладені:

стислий огляд макроекономічної, фіскальної та монетарної ситуації в Україні за минулий і поточний роки, а також проблем, які мають місце у розвитку економіки та соціальної сфери;

очікувані зміни зовнішньоекономічної ситуації та їх вплив на стан грошово-кредитного та валютного ринків;

оцінка можливого впливу заходів державної політики у році, на який розробляються Основні засади грошово-кредитної політики, на розвиток економіки та динаміку цін;

основні параметри грошово-кредитної політики на плановий рік та наступні 3 роки.

Підготовка Основних засад грошово-кредитної політики передбачає здійснення аналізу:

економічного і соціального розвитку України за минулий та поточний роки. В тому числі: динаміки валового внутрішнього продукту за його складовими; інфляції та факторів її формування; проведення фіскальної політики; зміни в соціальній сфері, які включають в себе зайнятість населення, його доходи та інше.

розвитку основних секторів економіки: домашніх господарств, нефінансових підприємств і організацій; державних фінансів; фінансового сектору.

грошово-кредитного ринку та реалізації грошово-кредитної політики у минулому та поточному роках. Динаміка та джерела формування монетарної бази та грошової маси; структура грошової маси; монетарні коефіцієнти; кредити в реальний сектор економіки.

стану валютного ринку України, його міжбанківського та готівкового сегментів, політики Національного банку України щодо здійснення інтервенцій, рівня та динаміки обмінних курсів, змін купівельної спроможності гривні. Стан міжнародних резервів Національного банку України, джерела їх формування.

використання інструментів, за допомогою яких здійснювалось регулювання грошово-кредитного ринку.

прогнозу макроекономічного розвитку України, включаючи: валовий внутрішній продукт за його складовими; рівень інфляції; показники бюджету; платіжний та торгівельний баланс; ринок праці; доходи населення та заробітну плату.

В Основних засадах грошово-кредитної політики відображається визначення та характеристика:

цілі грошово-кредитної політики на наступний рік та більш тривалий період (3 роки) з урахуванням макроекономічної ситуації і стану грошово-кредитної сфери;

основних напрямів і механізмів забезпечення реалізації цілі грошово-кредитної політики;

узгодженості грошово-кредитної політики з економічною політикою Уряду.

Структурні підрозділи Національного банку, базуючись на основних критеріях та макроекономічних показниках загальнодержавної програми економічного розвитку та Основних параметрах економічного і соціального розвитку України на відповідний період, а також на підставі власних досліджень готують аналітичні та інші матеріали для розробки Основних засад грошово-кредитної політики:

Департамент економічного аналізу та прогнозування і Департамент статистики та звітності — з питань аналізу економічного і соціального розвитку України за минулий і поточний роки та щодо перспектив макроекономічного розвитку України на прогнозний рік;

Департамент готівково-грошового обігу — щодо стану готівкового обігу в країні з метою визначення факторів впливу на динаміку та обсяги надходжень та видачі готівки з кас банків;

Департамент валютного регулювання — з питань валютно-курсової політики і валютного ринку; грошово-кредитного ринку, механізмів та інструментів його регулювання;

Департамент платіжного балансу — щодо стану та можливої динаміки показників платіжного балансу України;

Департамент методології банківського регулювання та нагляду — щодо розвитку банківської системи України.

В разі необхідності до підготовки матеріалів можуть залучатись інші структурні підрозділи Національного банку.

Підготовлені у зазначеному порядку та узагальнені матеріали подаються до Апарату Ради Національного банку.

Для підготовки проекту Основних засад грошово-кредитної політики створюється робоча група з числа членів Ради Національного банку.

Рада Національного банку згідно зі статтею 33 Бюджетного кодексу України розглядає проект Основних засад грошово-кредитної політики на наступний рік і до 1 квітня подає його до Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України для врахування при складанні проекту Державного бюджету України.

Рада Національного банку у термін до 15 вересня вносить розроблені Основні засади грошово-кредитної політики на наступний рік та більш тривалий період на розгляд Верховної Ради України для інформування.

Контроль за виконанням Основних засад грошово-кредитної політики здійснюється Радою Національного банку шляхом аналізу інформації про стан виконання Основних засад грошово-кредитної політики, яка надається Правлінням Національного банку щоквартально протягом перших 25 днів кварталу, наступного за звітним.

Результати аналізу розглядаються на засіданні Ради за доповіддю керівника робочої групи, створеної для аналізу стану виконання Основних засад грошово-кредитної політики.

За підсумками аналізу Рада Національного банку може надати Правлінню Національного банку відповідні рекомендації.

За результатами розгляду стану виконання Основних засад грошово-кредитної політики проводиться прес-конференція

9.1.4. Ефективність та основні напрями грошово-кредитної політики України

З точки зору формальної класифікації монетарних режимів грошово-кредитна політика в Україні не є ні монетарним таргетуванням. ні тарге-туванням обмінного курсу, ні таргетуванням інфляції. Дослідники характеризують таку політику як некласифікований монетарний режим або як режим з імпліцитними орієнтирами. На практиці в Україні імпліцитно здійснювалося розгорнуте таргетування стабільності грошової одиниці (а не її окремого прояву: стабільності споживчих цін, обмінного курсу, зростання монетарного агрегату тощо), яке означає постійний моніторинг і контроль за рівнями інфляції (дефляції), девальвації (ревальвації), динамікою відсоткових ставок. їх співвідношеннями і, за необхідності, непрямий вплив на них засобами грошово-кредитної політики.

У 2002 р. в Основних засадах уперше було передбачено завдання щодо поступової підготовки до таргетування інфляції. Для переходу до цього режиму необхідно вирішити ряд складних завдань: забезпечити операційну незалежність центрального банку; прийняти систему достатньо гнучкого курсоутворення; налагодити координацію роботи центрального банку та уряду; підвищити ефективність управління грошово-кредитним ринком, передусім — відсотковими ставками; розробити систему інформаційного обміну всередині центрального банку, з міністерствами та відомствами, суб'єктами ціноутворення, а також— із фінансовими ринками, широкою громадськістю, що збільшує ефективність прогнозування інфляції, управління ціновими очікуваннями та іншими процесами.

Ці завдання достатньою мірою ще не виконано.

Головною метою грошово-кредитної політики Національного банку України у 2009 р. і надалі відповідно до Конституції України лишатиметься забезпечення стабільності національної грошової одиниці, що виступає основою досягнення збалансованого економічного розвитку, підтримання рівня зайнятості та реальних доходів населення.

Внутрішні аспекти стабільності гривні розглядатимуться в контексті забезпечення цінової стабільності, головним критерієм якої слугуватиме динаміка індексу споживчих цін. Передумовами цього має бути досягнення збалансованого розвитку всіх секторів фінансового ринку та поліпшення на цій основі трансмісійних механізмів, нівелювання дисбалансу в розвитку окремих сегментів реального сектору економіки, можливість максимального згладжування впливу зовнішніх шоків на внутрішній ринок за рахунок швидкого перетікання потоків капіталу, високий рівень довіри до національної валюти, зменшення присутності іноземної валюти в операціях на внутрішньому ринку та як засобу заощаджень.

Зовнішні аспекти стабільності національної грошової одиниці розглядатимуться не лише з точки зору утримання обмінного курсу гривні в певних межах, а й з урахуванням необхідності забезпечення таких умов і параметрів функціонування валютного сегменту ринку, які не мають негативного впливу на інвестиційні рішення та очікування економічних агентів, дають змогу мінімізувати вплив зовнішніх шоків фінансового характеру. Такі критерії можуть бути забезпечені через використання режиму керованого плавання обмінного курсу (з переходом у перспективі до режиму вільного плавання обмінного курсу) що має супроводжуватися:

посиленням гнучкості обмінного курсу гривні через розширення діапазону його можливих коливань (у результаті обмінний курс втрачатиме статус якоря грошово-кредитної політики, а курсова динаміка підпорядковуватиметься завданням нівелювання зовнішніх ризиків стабільності національної грошової одиниці);

забезпеченням прозорості та транспарентності функціонування валютного сегменту ринку через удосконалення правил роботи на ньому учасників ринку та дотримання чітких принципів і процедур;

створенням та постійним удосконаленням механізмів хеджування валютних ризиків;

розбудовою комплексної системи моніторингу валютних ризиків, удосконаленням механізмів контролю та протидії спекуляціям, застосуванням пруденційних процедур для упередження валютних ризиків та недопущення формування інших дисбалансів, пов'язаних із здійсненням операцій капітального характеру в іноземній валюті;

послідовним і системним здійсненням лібералізації валютного ринку на основі чітко визначених принципів, підходів та етапності;

ужиттям інших ринкових заходів, спрямованих на зниження рівня доларизації економіки, зовнішніх ризиків та удосконалення засад функціонування валютного сегменту грошово-кредитного ринку.