Дипломне проектування з економіки підприємства - Навчальний посібник (Семенов Г.А., Пивоваров М.Г., Семенов А.Г.)

РоздІл 3. основнІ завдання І змІст науковоЇ роботи студентІв-магІстрантІв 3.1. загальні положення дослідження

Отримання наукових результатів, оформлених у вигляді специфічного продукту під назвою "Технічний звіт НДР", має свої принципи, методи, техніку і технологію. Мета цього посібника - не навчити наукової творчості, а сприяти оптимальній організації діяльності молодих вчених, які ставлять перед собою завдання захисту дипломної роботи через ознайомлення з принципами побудови технічного звіту НДР, принципами й методами встановлення новизни, достовірності і практичної значущості наукових результатів.

Для дослідника-початківця важливо не тільки добре знати основні положення, характерні для звіту НДР як кваліфікаційної роботи, але й мати хоча б загальне уявлення про методологію наукової творчості. їм передовсім не вистачає досвіду в організації своєї роботи, у використанні методів наукового пізнання і застосуванні логічних законів і правил.

Авторитет вченого визначається насамперед результатами його праці, ерудицією та кваліфікацією. Під ерудицією розуміють широке і глибоке знання не тільки тієї галузі науки, в якій працює вчений, а й суміжних. Найбільш достовірні та міцні знання здобуваються із першоджерел. Вчений піддає їх критичному аналізу, творчій переробці, систематично використовує у своїй діяльності.

Кваліфікація вченого - це поєднання ерудиції та його творчих навичок у проведенні теоретичної й експериментальної роботи. Відсутність ерудиції здебільшого призводить до кустарщини і фабрикації різних схем на недостатньо перевірених і не проаналізованих глибоко матеріалах, до повторення у гіршому варіанті раніше зробленого іншими. Вчений, маючи широку ерудицію та творчі навички, спроможний критично осмислювати наукову інформацію, оцінювати її переваги і вади, "нестандартно" мислити, знаходити власні вирішення, висовувати нові наукові ідеї, вміти працювати з науковими приладами, комп'ютерною технікою, проводити самостійно експеримент, накопичувати й аналізувати необхідні факти, узагальнювати їх, систематизувати, теоретично пояснювати, оформляти у вигляді наукових звітів, статей, доповідей, монографій, патентів, володіти навичками наукової організації творчої праці.

Будь-яке наукове дослідження від творчого задуму до кінцевого оформлення наукової праці здійснюється індивідуально. Проте можна визначити і деякі загальні методологічні підходи до його проведення, що прийнято називати вивченням у науковому сенсі.

Сучасне науково-теоретичне мислення намагається дійти до суті явиш і процесів, які вивчаються. Це стає можливим за умови цілісного підходу до об'єкта вивчення, розгляду його у виникненні і розвитку, тобто застосування історичного аспекту.

Відомо, що нові наукові результати і раніше накопичені знання перебувають у діалектичній взаємодії. Краще і прогресивне із старого переходить у нове і надає йому сили та дієвості. Іноді забуте старе супроводжується на новому науковому підґрунті і набуває немов би іншого, більш досконалого вигляду.

Вивчати в науковому сенсі - це означає бути науково об'єктивним. Не можна відкидати факти тільки тому, що їх важко пояснити або знайти їм застосування. У науці мало встановити якийсь новий науковий факт, потрібно дати йому пояснення з позицій сучасної науки, з'ясувати його пізнавальне, теоретичне або практичне значення.

Накопичення наукових фактів у процесі дослідження - завжди творчий процес, в основі якого лежить задум ученого, його ідея. У філософському визначенні ідея являє собою продукт людської думки, форму відображення дійсності. Ідея відрізняється від інших форм мислення і наукового знання тим, що в ній не тільки відображено об'єкт вивчення, але й міститься усвідомлення мети, перспективи пізнання і практичного перетворення дійсності.

Ідеї народжуються із практики, спостереження навколишнього світу і потреб життя. У їх основі лежать реальні факти і події. Життя висуває конкретні завдання, але не завжди відразу знаходяться продуктивні ідеї для їх вирішення. Тоді на допомогу приходить спроможність дослідника пропонувати новий, зовсім незвичний аспект розгляду завдання, яке довго не могли вирішити за звичайних підходів до справи.

Нова ідея - не просто зміна уявлення про об'єкт дослідження шляхом строгого обгрунтування - це якісний стрибок думки за межі сприйнятих почуттями даних і перевірених рішень. Нові ідеї можуть виникати під впливом парадоксальних ситуацій, коли виявляється незвичний, неочікуваний результат, який надто розходиться з загальноприйнятими положеннями науки - парадигмами. При цьому отримання нових знань відбувається за такою схемою: парадигма - парадокс нова парадигма. Можна стверджувати, що розвиток науки - це зміна відомих парадигм, методів, стереотипів мислення. Перехід від однієї парадигми до іншої не піддається логічному опису, бо кожна з них відкидає попередню і несе принципово новий результат дослідження, який не логічно вивести із відомих теорій. Особливу роль тут відіграють активні механізми наукового пошуку, які не грунтуються на формальній логіці.

Розвиток ідеї до стадії вирішення завдання звичайно здійснюється як плановий процес наукового дослідження. Хоча в науці й відомі випадкові відкриття, проте тільки планове, добре обладнане сучасними засобами наукове дослідження дає змогу розкрити і глибоко пізнати об'єктивні закономірності в природі. Згодом іде процес продовження цільової та загальної обробки первинного задуму, уточнення, зміни, доповнення і розвитку накресленої схеми дослідження з використанням різних методів пізнання.

Метод - це сукупність прийомів чи операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності, підпорядкованих вирішенню конкретного завдання. Різниця між методом та теорією має функціональний характер: формуючись як теоретичний результат попереднього дослідження, метод виступає як вихідний пункт та умова майбутніх досліджень.

У кожному науковому дослідженні можна виділити два рівні:

емпіричний, на якому відбувається процес накопичення фактів;

теоретичний - досягнення синтезу знань (у формі наукової теорії).

Згідно з цими рівнями, загальні методи пізнання можна поділити на три групи, грані між якими визначені приблизно:

методи емпіричного дослідження;

методи, що застосовуються на емпіричному та теоретичному рівнях;

-           методи теоретичного дослідження. Методи емпіричного дослідження

Спостереження - це систематичне, цілеспрямоване вивчення об'єкта. Аби бути плідним, спостереження мусить відповідати таким вимогам:

а)         задуманості заздалегідь (спостереження проводиться для пев- ного, чітко поставленого завдання);

б)         планомірності (виконується за планом, складеним відповідно до завдання спостереження);

в)         цілеспрямованості (спостерігаються лише певні сторони явища, котрі викликають інтерес при дослідженні);

г)         активності (спостерігач активно шукає потрібні об'єкти, риси явища);

д)         систематичності (спостереження ведеться безперервно або за певною системою).

Спостереження як метод пізнання дає змогу отримати первинну інформацію у вигляді сукупності емпіричних тверджень. Емпірична сукупність утворює первинну схематизацію об'єктів реальності - вихідних об'єктів наукового дослідження.

Порівняння - це процес встановлення подібності або відмінностей предметів та явищ дійсності, а також знаходження загального, притаманного двом або кільком об'єктам.

Метод порівняння досягне результату, якщо виконуються такі вимоги: а)можуть порівнюватися лише такі явища, між якими можлива деяка об'єктивна спільність;

б)порівняння має здійснюватися за найбільш важливими, суттєвими (в плані конкретного завдання) рисами.

Різні об'єкти чи явища можуть порівнюватися безпосередньо або опосередковано через їх порівняння з будь-яким іншим об'єктом (еталоном). У першому випадку звичайно отримують якісні результати (більше - менше, вище - нижче). Порівняння ж об'єктів з еталоном надає можливість отримати кількісні характеристики. Такі порівняння називають вимірюванням.

За допомогою порівняння інформація щодо об'єкта здобувається двома шляхами:

а)         безпосередній результат порівняння (первинна інформація);

б)         результат обробки первинних даних (вторинна або похідна ін- формація).

Вимірювання - це визначення числового значення певної величини за допомогою одиниці виміру. Вимірювання передбачає наявність таких основних елементів: об'єкта вимірювання, еталона, вимірювальних приладів, методу вимірювання.

Вимірювання розвинулося з операції порівняння, проте воно -більш потужний і універсальний пізнавальний засіб.

Для точних наук характерним є органічний зв'язок спостережень та експериментів із знаходженням числових значень характеристик досліджених об'єктів. За образним висловлюванням Д. І. Менделєєва, "наука починається відтоді, як починають вимірювати".

Експеримент - це такий метод вивчення об'єкта, за яким дослідник активно і цілеспрямовано впливає на нього завдяки створенню штучних умов або використанню природних умов, необхідних для виявлення відповідної властивості.

Переваги експериментального вивчення об'єкта порівняно з твердженням такі:

а)         у процесі експерименту можна вивчати явище "у чистому ви- гляді", звільнившись від побічних факторів, які затінюють основний процес;

б)         в експериментальних умовах можна дослідити властивості об'- єктів;

в)         повторюваність експерименту: можна проводити досліди сті- льки разів, скільки необхідно.

Експеримент проводять у таких випадках:

-при спробі виявлення раніше невідомих властивостей об'єкта;

-при перевірці правильності теоретичних побудов;

-при демонструванні явища.

У науковому дослідженні експеримент і теорія найтісніше взаємопов'язані. Всіляке ігнорування експерименту неодмінно призводить до помилок, тому всебічне розгортання експериментальних досліджень являє собою один із найважливіших шляхів розвитку сучасної науки.

Методи, що застосовуються на емпіричному та теоретичному рівнях досліджень:

Абстрагування - це відхід у думці від несуттєвих властивостей, зв'язків, відношень предметів і виділення декількох рис, котрі цікавлять дослідника. Процес абстрагування має два ступені. Перший: виділення найважливішого у явищах і встановлення факту незалежності чи дуже незначної залежності досліджуваних явищ, на яку можна не зважати, від певних факторів (якщо об'єкт А не залежить безпосередньо від фактора Б, то можна лишити його осторонь як несуттєвий). Другий ступінь: реалізація можливостей абстрагування. Сутність його полягає в тому, що один об'єкт замінюється іншим, простішим, який виступає як "модель" першого.

Абстрагування може застосовуватися до реальних і абстрактних об'єктів тих, що пройшли абстрагування раніше). Багатоступінчасте абстрагування зводить до абстракцій все більш зростаючого ступеня загальності, абстрагування дає змогу замінити у пізнанні складне простим, але таким, яке відбиває основне в цьому складному.

Існують такі основні види абстракції:

ототожнення - утворення поняття через об'єднання предметів, пов'язаних відношеннями типу рівності в особливий клас (залишаючи осторонь деякі індивідуальні якості предметів);

ізолювання - виділення властивостей і відношень, нерозривно пов'язаних з предметами, та позначення їх певними "іменами", що надає абстракціям статусу самостійних предметів (наприклад, "надійність", "технологічність").

Відміність між цими двома абстракціями полягає у тому, що в першому випадку ізолюється комплекс властивостей об'єкта, а у другому - єдина його властивість;

конструктивізації - відхилення від невизначеності меж реальних об'єктів (безперервний рух зупиняється і т. ін.);

актуальної нескінченності - відхилення від незавершеності (і неможливості завершення) процесу утворення нескінченної множини, від неможливості задати його повним переліком всіх елементів. Така множина розглядається як наявна;

потенціальної здійсненності - відхилення від реальних меж людських можливостей, обумовлених обмеженістю життя у часі та просторі (нескінченність розглядається як потенційно здійснена).

Результат абстрагування часто виступає як специфічний метод дослідження, а також як елемент складніших за своєю структурою методів експерименту - аналізу і моделювання.

Аналіз і синтез. Аналіз - метод пізнання, який дає змогу поділяти предмети дослідження на складові частини (природні елементи об'єкта або його властивості і відношення). Синтез, навпаки, припускає з'єднання окремих частин чи рис предмета в єдине ціле. Аналіз та синтез взаємопов'язані, вони являють собою єдність протилежностей.

Аналіз і синтез бувають:

а)         прямим, або емпіричним (використовується для виділення окремих частин об'єкта, виявлення його властивостей, найпростіших вимірювань і т. ін.);

б)         зворотним, або елементарно-теоретичним (базується на деяких теоретичних міркуваннях стосовно причинно-наслідкового зв'язку рі- зних явищ або дії будь-якої закономірності. При цьому виділяються та з'єднуються явища, які здаються суттєвими, а другорядні ігнору- ються);

в)структурно-генетичним (вимагає виокремлення у складному явищі таких елементів, які мають вирішальний вплив на всі інші сторони об'єкта).

Індукція та дедукція. Дедуктивною звуть таку розумову конструкцію, в якій висновок щодо якогось елемента множини робиться на підставі знання загальних властивостей всієї множини. Змістом дедукції як методу пізнання є використання загальних наукових положень при дослідженні конкретних явищ

Під індукцією розуміють перехід від часткового до загального, коли на підставі знання про частину предметів класу робиться висновок стосовно класу в цілому. Дедукція та індукція - взаємопротилежні методи пізнання.

Існує кілька варіантів установлення наслідкового зв'язку методами наукової індукції:

а)         метод єдиної подібності. Якщо два чи більше випадків дослі- джуваного явища мають лише одну загальну обставину, а всі інші об- ставини різні, то саме ця подібна обставина є причиною явища, яке розглядається

б)         метод єдиної розбіжності. Якщо випадок, у якому досліджуване явище, і випадок, в якому воно не наступає, у всьому подібні і відріз- няються однією обставиною, то саме ця обставина, наявна в одному випадку і відсутня в іншому, є причиною явища, що досліджується;

в)         об'єднаний метод подібності і розбіжності - комбінація двох перших методів;

г)         метод супутніх змін. Коли виникнення або зміна одного явища викликає певну зміну іншого явища, то обидва вони перебувають у причинному зв'язку один з одним;

д)         метод решт. Якщо складне явище викликане складною причи- ною, котра являє собою сукупність певних обставин, і відомо, що де- які з них є причиною того явища, то решта цього явища викликається обставинами, що скоїлися.

Моделювання - метод, який ґрунтується на використанні моделі для дослідження явищ і процесів природи. Під моделями розуміють системи, які замінюють об'єкт пізнання і служать джерелом інформації стосовно нього. Це такі аналоги, подібність яких до оригіналу суттєва, а розбіжність мала. Моделі поділяють на два види: матеріальні та ідеальні. Матеріальні втілюються у певному матеріалі - дереві, металі, склі і т. ін. Ідеальні фіксуються в таких наочних елементах, як креслення, рисунок, схема, комп'ютерна програма і т. ін.

Метод моделювання має таку структуру:

а)         постановка завдання;

б)         створення або вибір моделі;

в)         дослідження моделі;

г)         перенесення знань з неї на оригінал. Методи теоретичних досліджень

Ідеалізація - це конструювання подумки об'єктів, які не існують у гості або практично не здійсненні (наприклад, абсолютно тверде тіло, абсолютно чорне тіло, лінія, площина).

Мета ідеалізації: позбавити реальні об'єкти деяких, притаманних їм властивостей і наділити (у думці) ці об'єкти певними нереальними і гіпотетичними властивостями. При цьому мета досягається завдяки:

а)         багатоступінчастому абстрагуванню (наприклад, абстрагування від слова гай приводить до поняття "площина");

б)         переходу від думки до кінцевого результату у розвитку якоїсь властивості абсолютно тверде тіло);

в)         простому абстрагуванню (рідина, що не стискується). Будь-яка ідеалізація правомірна лише у певних межах. Формалізація - метод вивчення різноманітних об'єктів шляхом зведення їхньої структури у знаковій формі за допомогою штучних мов, виклад, - мовою матема- тики. Переваги формалізації:

а)         вона забезпечує узагальненість підходу до вирішення проблем;

б)         символіка надає стислості та чіткості фіксації значень;

в)         однозначність символіки (немає багатозначності звичайної мо- ви);

г)         дає змогу формувати знакові моделі об'єктів і замінювати ви- вчення їхніх речей і процесів вивченням цих моделей.

Аксіоматичний метод - метод побудови наукової теорії, за якого деякі твердження приймаються без доведень, а всі інші знання виводяться з відповідно до певних логічних правил.

Гіпотеза та припущення. У становленні теорій як системи наукового знання найважливішу роль відіграє гіпотеза. Гіпотеза є формою осмислення фактичного матеріалу, формою переходу від фактів до законів.

Розвиток гіпотези відбувається за трьома стадіями:

а)накопичення фактичного матеріалу і висловлювання на його основі припущень;

б)         формування гіпотези, тобто виведення наслідків із зробленого припущення, розгортання на його основі прийнятої теорії;

в)         перевірка отриманих результатів на практиці і на її основі уто- чнення гіпотези. Якщо при перевірці наслідок відповідає дійсності, то гіпотеза перетворюється на наукову теорію.

Гіпотези (як і ідеї) носять імовірнісний характер. На їх основі відбувається систематизація раніше накопичених знань і здійснюється пошук нових наукових результатів - у цьому сутність і призначення гіпотези як форми розвитку науки. Гіпотеза може узгоджуватися з іншими науковими системами або суперечити їм. Ні те, ні інше не дає підстав відкинути гіпотезу або прийняти її. Гіпотеза може суперечити навіть достовірній теорії. До такої суперечності треба ставитися досить серйозно, але не варто думати, що вона обов'язково приводить до спростування гіпотези. Гіпотеза висувається з надією на те, що вона, коли не цілком, то хоча б частково, стане достовірним знанням.

Історичний метод дає змогу дослідити виникнення, формування і розвиток процесів і подій у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв'язків, закономірностей та суперечностей. Даний метод дослідження використовується головним чином у суспільних науках. У прикладних - він застосовується, наприклад, при вивченні розвитку і формування тих чи інших галузей науки і техніки.

Системний підхід полягає у комплексному дослідженні великих і складних об'єктів (систем), дослідженні їх як єдиного цілого із узгодженим функціонуванням усіх елементів і частин. Виходячи з цього принципу, треба вивчити кожен елемент системи у його зв'язку та взаємодії з іншими елементами, виявити вплив властивостей окремих частин системи на її поведінку в цілому, встановити емерджентні властивості системи і визначити оптимальний режим її функціонування.

Ускладнення завдань та об'єктів дослідження викликає необхідність розподілення (декомпозиції) системи на системи нижчого рівня (підсистеми), які досліджуються автономно, причому з обов'язковим урахуванням подальшого узгодження цілей кожної підсистеми із загальною ціллю системи. Таким чином, декомпозиція наперед визначає створення ієрархії системи. Застосування декомпозиції обумовлене не тільки неможливістю охопити неосяжне, але й різнорідністю елементів складної системи і, як наслідок, необхідністю залучення фахівців різного профілю.

По суті, декомпозиція - це операція аналізу системи. Природно, що дослідження менш складних систем нижчого рівня простіші та зручніші. Проте узгодження функціонування підсистем (операція синтезу) являє суттєво складніше завдання, ніж дослідження окремих підсистем. Тут ці труднощі пов'язані з емерджентністю системи.

Теорія - система знань, яка описує і пояснює сукупність явищ певної дійсності і зводить відкриті в цій галузі закони до єдиного кругового витоку. Теорія будується на результатах, отриманих на теоретичному рівні досліджень. У теорії ці результати впорядковуються у струнку систему, об'єднану загальною ідеєю, уточнюються на введених до теорії абстракцій, ідеалізацій та принципів. До нової теорії висуваються такі вимоги: а)адекватність наукової теорії описуваному об'єкту, що дає змогу у певних межах замінювати експериментальні дослідження теоретичними;

б)         повнота опису певної галузі дійсності;

в)         необхідність пояснення взаємозв'язків між різними компонен- тами в самій теорії. Наявність зв'язків між різними положеннями тео- рії забезпечить перехід від одних тверджень до інших;

г)         відсутність внутрішньої несуперечливості теорії та відповід- ність її цим даним.

Теорія має бути евристичною, конструктивною і простою. Евристичність теорії віддзеркалює її можливості передбачення та генерування. Математичний апарат теорії повинен не тільки забезпечувати її кількісні передбачення, але й допомагати відкривати нові явища, продуктивність теорії полягає у можливості простої, здійснюваної за правилами, перевірки основних її положень, принципів і законів, що в теорії досягається введенням узагальнених законів скорочення та здійснення інформації за допомогою спеціальних символів.

Вирішальною основою наукового пізнання є практика. Роль практики полягає у створенні матеріально-технічних засобів наукового дослідження. При цьому матеріально-технічні засоби не залишаються незмінними, а безперервно удосконалюються в процесі розвитку матеріального виробництва, промисловості, техніки.

Наукове пізнання покликане освітлювати шлях практиці, надавати теоретичні основи для вирішення практичних проблем. Тому воно має попереджувати практику завдяки елементу наукового передбачення. Проте практика - це не тільки вихідний пункт і мета пізнання, а й вирішальне підгрунтя цього складного процесу.

Таким чином, виростаючи з практики і розвиваючись на її основі, наукове пізнання набуває великого значення для неї самої. Воно сягає сутності явищ, розкриває закони їх існування та розвитку, тим самим вказуючи практиці шляхи і способи впливу на ці явища та зміни згідно з їхньою ефективною природою.