Економіка та організація інформаційного бізнесу - Навчальний посібник (Лазарєва С. Ф.)

РоздІл 18

ОРГАНІЗАЦІЯ НОРМУВАННЯ ПРАЦІ В ІНФОРМАЦІЙНОМУ ВИРОБНИЦТВІ

18.1. Методи нормування праці та класифікація витрат робочого часу

Нормування праці має на меті встановлення міри витрат праці та результатів роботи у вигляді всебічно (технічно, економічно, організаційно, соціально-психологічно та фізіологічно) обґрунтованих норм часу та норм виробітку, норм обслуговування та норм чисельності.

Норма часу встановлює максимально допустимі витрати часу (секунди, хвилини, години), необхідні для виконання одиниці роботи (операції) у конкретних виробничих умовах за найбільш повного та раціонального використання можливостей ОТ і застосування передового виробничого досвіду.

Норма виробітку — це обсяг роботи на певну операцію, виражений в натуральних одиницях вимірювання (документ, документо-рядок, показник, дія), який має бути виконаний в одиницю часу (за годину, зміну) в конкретних виробничих умовах.

Між величинами норми часу та норми виробітку існує зворотня залежність: із збільшенням норми часу зменшується норма виробітку, і навпаки.

Норма обслуговування встановлює кількість одиниць обладнання, виробничої площі, робочих місць, працюючих тощо, яка має обслуговуватися одним працівником у певних організаційно-технічних умовах.

Норма чисельності — означає чисельність працівників певного кваліфікаційного складу, яка необхідна для виконання деякого обсягу робіт або обслуговування об’єктів (наприклад, однієї або декількох ЕОМ в одну, дві або три зміни).

Нормування праці має багатоаспектний характер. До недав­на часу в нормуванні праці найбільше уваги приділялось технічним факторам — параметрам обчислювального обладнання, характеристикам технологічного процесу оброблення даних тощо. Через це набув поширення термін — «технічне нор­мування праці».

Нині наголошують на всебічному обґрунтуванні норм, тобто не тільки технічному, а й ергономічному, організаційному, соціально-психологічному, фізіологічному.

Ступінь обґрунтованості норм багато в чому залежить від використовуваного методу нормування. Найпоширеніші два методи: дослідно-статистичний (сумарний) та аналітичний.

Дослідно-статистичний метод базується: на використанні статистичних звітних даних про фактичні витрати на таку саму роботу в минулому; на оцінці нормувальника, виходячи з власного досвіду; на порівнянні роботи, на яку встановлюється норма, з аналогічною, на яку норму вже встановлено. Розроблені таким чином норми не враховують передового досвіду організації виробництва. Тому цей метод рекомендується застосовувати тільки для дослідних, тимчасових робіт.

Аналітичний метод, що є основним методом нормування праці, дає змогу обґрунтувати встановлену норму з урахуванням досягнутого рівня використання засобів ОТ, передової технології, наукової організації праці. За цим методом визначається норма часу не тільки для всієї роботи в цілому, а й для кожної окремої операції.

Основний зміст нормування праці зводиться до такого:

дослідження витрат робочого часу;

вивчення та узагальнення передових форм і методів організації праці;

розроблення нормативів для встановлення обґрунтованих норм часу за результатами аналізу технологічних процесів;

класифікація і тарифікація робіт і працівників;

розроблення пропозицій щодо раціональної організації робочих місць та обслуговування їх;

установлення всебічно обґрунтованих норм часу (виробітку), відрядних розцінок і контроль за виконанням норм.

Для визначення величини нормованого часу за його окремими складовими елементами, побудови раціонального балансу робочого дня та з метою пошуку можливостей підвищення продуктивності праці використовується типова класифікація витрат робочого часу.

Взаємозв’язок елементів робочого часу наведено на рис. 18.1.

Усі витрати робочого часу поділяються на нормовані та ненор­мовані.

Нормований час включає:

час на підготовчо-заключні операції (Тпз);

оперативний час (Топ);

час на обслуговування робочого місця (Тоб);

час на регламентовані перерви (Трп);

Рис. 18.1. Класифікація витрат робочого часу

Час на підготовчо-заключні операції включає витрати часу на підготовку до виконання певної роботи, а також дії, пов’язані з завершенням її: ознайомлення з роботою (інструктаж, уточнення, виниклих неясностей), розкладування документів, підготовку машини до роботи. Це одноразові витрати на виробниче завдання, вони не залежать від обсягу роботи, що виконується за конкретним завданням.

Оперативний час витрачається на безпосереднє виконання заданої роботи, а також на виконання допоміжних дій, необхідних для виконання операції технологічного процесу. Витрати оперативного часу повторюються з кожним конкретним обсягом робіт. Оперативний час поділяється на основний та допоміжний.

Основний (технологічний) час (Тосн) витрачається оператором на безпосереднє виконання технологічної операції.

Допоміжний час (Тдоп) — це час для виконання додаткових дій, необхідних для здійснення основної роботи (перелистування оброблювальних документів, їх підгинання та підкладування, встановлення машинного носія тощо).

Час на обслуговування робочого місця включає витрати часу на догляд за обчислювальним обладнанням і підтримуванням його в належному стані. Він поділяється на технічний та організаційний час обслуговування.

Час технічного обслуговування (Тоб.т) витрачається на догляд за обладнанням під час виконання конкретної роботи (періодичні перевіряння та наладження машини, заміна картриджу, заправлення паперу тощо).

Час організаційного обслуговування (Тоб.орг) включає витрати на догляд за робочим місцем протягом усієї зміни, тобто на прибирання робочого місця, чищення машини.

Час на регламентовані перерви включає час на відпочинок та особисті потреби і час перерв з організаційно-технічних причин. Витрати часу на регламентовані перерви об’єктивно зумовлені характером взаємодії обчислювального обладнання та операторів і регламентуються санітарно-гігієнічними нормами і правилами роботи обчислювальних центрів.

Ненормований (непродуктивний) час (Тнп) — це втрати робочого часу з організаційно-технічних причин (Тнп.орг), які виникають через несвоєчасне забезпечення роботою, через несправність машини тощо і з вини працівника (Тнп.пр), наприклад, через спізнення на роботу, прогули, інші витрати часу, що не передбачені внутрішнім розпорядком, Кодексом законів про працю і не підлягають нормуванню. До ненормованого, непродуктивного часу відносять також витрати часу на виробництво бракованої продукції (Тбрак).

18.2. Методи вивчення витрат робочого часу і встановлення норм виробітку

У практиці нормування праці використовують два основних методи вивчення витрат робочого часу, а саме:

фотографію робочого дня:

хронометраж операцій.

Перший метод застосовується для визначення напрямів витрат робочого часу протягом робочого дня. Фотографія робочого дня дає змогу не тільки виявити невиправдані втрати часу, а й визначити причину таких втрат, недоліки в організації праці та виробничому (технологічному) процесі.

Фотографія робочого дня може бути індивідуальною, якщо спостереження проводиться на одному робочому місці, та груповою, якщо спостереження проводиться одночасно за декількома працівниками.

Рекомендується проводити самофотографію робочого дня з метою вивчення причин втрат робочого часу.

Проведенню фотографії робочого дня передує певна організаційна підготовка: нормувальник заздалегідь знайомиться з організацією робочого місця, характером виконуваної роботи, а також попереджає оператора про день спостереження та пояснює мету проведення акції.

Результати фотографії робочого дня заносять у листок спостереження, в якому окрім загальних реквізитів (ПІБ оператора, дата спостереження тощо) описують характер витрат робочого часу та ідентифікатор — згідно з типовою класифікацією (рис. 18.1), поточний час і тривалість часу на кожний вид витрат.

На основі листків спостережень виконують зведення однойменних витрат часу. Потім складають баланс робочого часу за видами витрат і номерами спостережних листків. Аналізують структуру витрат робочого часу, розробляють заходи з ущільнення робочого дня: усунення причин непродуктивних (ненормованих) витрат, зменшення часу на підготовчо-заключні операції, обслуговування робочого місця, регламентованих перерв.

Після цього складають нормативний баланс (з урахуванням заходів) і визначають нормативи витрат робочого часу за кожною складовою.

На добре організованому підприємстві — витрати на підготов­чо-заключні операції не повинні бути більше 5—8\% оперативного часу, а витрати на обслуговування робочого місця та регламен­товані перерви — 5—6\%, тобто Σ = 10—14\%.

Детальне вивчення оперативного часу (основного і допоміжного) здійснюється за методом хронометражних спостережень. Для проведення хронометражу спостережувана операція поділяється на складові елементи. Їх заносять до хронокарт і помічають фіксажні точки, зазвичай з визначеним, чітко зафіксованим зоровим або слуховим сприйняттям (наприклад, момент доторкання руки оператора до клавіатури).

Хронометраж може бути суцільним і вибірковим. Вибірковий хронометраж здійснюється із замірюванням окремо взятих елементів операції. Хронометраж рекомендують проводити не раніше як через 0,5—1 годину після початку роботи, але не пізніше як через 1,5 години після початку роботи.

Після проведення необхідної кількості спостережень за кожним елементом операції результати хронометражу обробляються, розраховується тривалість кожного елементу операції, якщо фіксувався поточний час у кожній фіксаційній точці.

У результаті за кожним елементом отримують хронометражний ряд (хроноряд), послідовність цифр, які означають тривалість.

За аналізу хроноряду не враховують мінімальний та максимальний заміри, тобто їх викреслюють. Після цього розраховують коефіцієнт стійкості ряду, як відношення min/max значення з тих, що залишилися. Правильним уважається хроноряд, в якому різниця між максимальним і мінімальним замірами не більше 4—5\%. Якщо заміри перевищують допустиме відхилення, хронометраж слід повторити.

Після проведення фотографії і хронометражу окремих операцій або їх елементів визначають усебічно обґрунтовані норми часу. Норма часу встановлюється на основі спостережень за кваліфікованим оператором, щоб норми були стимулом до підвищення продуктивності праці.

Спостереження за роботою відсталих працівників також слід проводити з метою виявлення слабких сторін у їх діяльності і розроблення організаційно-технічних заходів з ущільнення робочого дня.

У загальному вигляді норма часу розраховується за формулою:

Нч = Тпз + Топ + Тоб + Трп.

Розмір кожної із складових розраховується виходячи з науково-обґрунтованих нормативів з кожної складової норми часу (tпз, tоп, tоб, tрп) або із загального нормативу, який, як зазначалося, становить 10—14\% від оперативного часу:

Нч = Топ (1+ К/100),

де К — норматив.

Норма виробітку у загальному вигляді визначається за формулою:

Нвир= Т/Нч ,

де Т — тривалість робочого часу, для якого встановлюється норма виробітку.

18.3. Нормування праці операторів ЕОМ

Нормування робіт малокваліфікованого персоналу — нескладна задача. Для працівників, зайнятих уведенням даних, показниками виробітку можуть бути: кількість уведеної інформації і частка допущених при цьому помилок. Роботу операторів можна нормувати за ефективністю видачі, кількістю помилок, кількістю повторних проколів тощо.

В Україні для нормування праці операторів на обчислювальних машинах та обліку їх виробітку застосовують Єдині норми часу (виробітку) на роботи, що виконуються на клавішних, перфораційних машинах та засобах підготовки даних на машинних носіях [36]. Єдині норми часу (виробітку) розроблені на основі даних фотохронометражних спостережень, технічних характеристик обчислювальних машин, результатів аналізу організації праці і заходів щодо удосконалення їх. У Єдиних нормах ураховано повний продуктивний час, тобто крім оперативного часу (основного і допоміжного), враховано час на підготовчо-зак­лючні операції, а також на обслуговування робочого місця, відпочинок (включаючи регламентовані паузи) та особисті потреби в розмірі 14\% від оперативного часу. Виправлення помилок, допущених операторами під час виконання роботи, нормами часу не враховується.

В Єдиних нормах ураховано характеристики вхідних даних і технічних засобів обробки, організацію праці, характеристики результатів обробки і вимоги, що висуваються до них.

Збірник Єдиних норм має чотири розділи:

Загальна частина;

Організація праці;

Приклад нормування роботи;

Нормативна частина.

У загальній частині наведено призначення збірника, перераховано основні види робіт (операцій) обчислювального процесу за типами машин, на яких вони виконуються, та одиниці вимірювання роботи (рядок документа, таблиця, відомість).

За кожною технологічною операцією закріплено конкретні кваліфікації виконавців — оператори І і ІІ категорій та оператори ЕОМ.

В Єдиних нормах враховано ситуації, за яких норма часу (виробітку) збільшується/зменшується. Наприклад, у разі роботи з багаторядковими первинними документами, заповнюваність яких не перевищує 50\%, до норми часу застосовують коефіцієнт 1,15.

Крім поправкових коефіцієнтів, наведених у загальній частині, використовуються спеціальні коефіцієнти, що відповідають конкретним роботам.

За одночасного використання декількох поправкових коефіцієнтів норма часу помножується на добуток цих коефіцієнтів і відповідно коригується норма виробітку.

Особливу увагу у збірнику приділено організації праці. Робоче місце оператора має бути обладнане спеціальними, зручними для роботи меблями. Раціональна організація робочих місць є важливим фактором, що забезпечує високу продуктивність праці.

Нормативна частина містить детальний опис (склад) робіт кожного виду та нормативні таблиці.

Норми часу (виробітку) для конкретних видів робіт і параметрів інформації (наприклад, кількість символів, що містить документо-рядок, значність одного реквізиту) визначається на перетині характеристик підмету і присудку нормативної таблиці.

За впровадження на підприємстві більш досконалої технології ведення роботи та організації праці, ніж це передбачено Єдиними нормами, доцільно застосовувати прогресивніші місцеві норми часу і виробітку, що відповідають досягнутому рівню трудових і технологічних процесів.

18.4. Особливості нормування праці програмістів

18.4.1. Методичні засади нормування праці програмістів

Здійснити оцінювання і нормування праці керівників підрозділів, системних аналітиків, програмістів тощо, висококваліфікованих спеціалістів значно складніше. Для оцінювання праці цієї категорії робітників можна використовувати такі показники:

дотримання термінів розроблення систем і програм;

вивчення і практичне використання нових мов і методів програмування;

створення ретельно відпрацьованих інструкцій, що полегшують використання програм;

схвалення роботи з боку користувачів.

Питання нормування праці за програмування є дуже важливим для планування, обліку, аналізу та оперативного управління діяльністю фірми.

Створення відповідних норм і нормативів витрат праці — дуже складний процес насамперед через те, що програмування — творча праця, а також тому, що в програмуванні однієї задачі можуть брати участь фахівці різних професій і категорій: наукові працівники, математики, інженери-технологи, економісти, техніки, оператори. Крім того, продуктивність праці залежить від багатьох факторів, урахувати які важко. Це:

логічна складність розроблюваної задачі;

кваліфікація програміста;

мова програмування;

математичне забезпечення ЕОМ;

система команд та адресність ЕОМ тощо.

Тому в практиці нормування праці при програмуванні не використовують такий показник, як норма виробітку, а встановлюють норму часу (тривалість) на виконання певного завдання та його трудомісткість. На теперішній час існує кілька підходів до оцінювання тривалості і, відповідно, трудомісткості розроблення програмного забезпечення. Для них основним фактором, який впливає на час і трудомісткість, є складність розроблюваної системи. Залежно від способу оцінювання впливу цього фактора в розрахункових моделях їх можна згрупувати так:

найпростіші методи, засновані на оцінюванні загального числа операторів (рядків, команд) у початкових текстах програм;

методи, засновані на інших характеристиках складності.

Як приклад першої групи методів розглянемо так звану модель СОСОМО — (Constructive Cost Model), а другої — метод функціональних балів — (Function Point Analysis, (FPA).

Модель СОСОМО. Починаючи з середини 1970-х років у США постійно здійснюється збирання статистичних даних про зовнішні техніко-економічні показники розробок інформаційних систем, насамперед тих, які виконуються за держзамовленнями. Вони стали основою для досліджень з метою виявлення основних закономірностей, що дають змогу прогнозувати тривалість і витрати на розроблення ІС. Спочатку роботу зі збирання цих даних  здійснювали у різний час групи дослідників, які отримували фінансову підтримку від управлінь військового відомства. Нині цю діяльність зосереджено в рамках Інституту програмної інженерії (Software Engeeniring Institute, SEI), що є, як відомо, головним науковим центром [53].

Попервах було запропоновано таки загальну модель для оцінювання трудомісткості проектів ІC [130]:

Е = (а + b × S c) × m(Х),       (18.1)

де Е — трудомісткість;

а, b, с — константи;

S — оцінка складності розроблюваної ІС, виражена в тисячах рядків початкового програмного коду;

m(Х) — нелінійна функція вектора інших параметрів проекту X.

Однак незабаром з’ясувалося, що навіть у такому загальному вигляді неможливо побудувати єдину модель, придатну для будь-якої ІС. Це пояснюється тим, що техніко-економічні показники для різних класів ІС характеризуються дуже великим розсіюванням.

Тому Б. Боемом [9] було запропоновано вдосконалений варіант моделі (18.1), яка отримала назву СОСОМО (Constructive Cost Model). Залежно від характеру проекту в ній використовують різні значення параметрів. Для цього виділено такі три класи ІС: прості, складні та середньої складності (проміжні). Прості системи порівняно невеликі за розміром, характеризуються відсутністю жорстких обмежень, не містять принципово нових технічних рішень і розробляються в умовах стабільних і чітко сформульованих вимог замовника. Складні ІС, як правило, є вбудованими у великі об’єкти, функціонують у реальному масштабі часу, в них широко застосовуються нові методи та алгоритми, вони повинні відповідати жорстким обмеженням, а вимоги до них змінюються та уточнюються під час розроблення. Проекти третього класу посідають проміжне місце.

Власне кажучи, метод СОСОМО — це ієрархія моделей у порядку зростання деталізації та точності.

Основне розрахункове співвідношення моделі, запропонованої Боемом, для трудозатрат (у людино-місяцях) таке:

. (18.2)

Значення параметрів аi, оцінені за відомими статистичними даними, залежно від класу ІС установлюють рівними 2,4, 3,0 і 3,6 відповідно для простих, середніх (проміжних) і складних систем. Параметру bi надають значення: 1,05, 1,12 і 1,20.

Вектор Х містить 15 параметрів, а функція m(Х) є добутком 15 коефіцієнтів трудомісткості, відповідних кожному з параметрів. Передбачається, що в деяких усереднених умовах кожний коефіцієнт дорівнює одиниці. Вплив відповідних факторів на трудозатрати враховують шляхом добору значень цих коефіцієнтів. Фактори вибрані таким чином, що їх взаємним впливом можна знехтувати. Їх можна звести в чотири групи, що характеризують:

властивості ІС (вимоги до надійності, складність бази даних, загальна складність системи);

властивості обчислювальної системи (наявність обмежень на час вирішення задач і на об’єм пам’яті, а також необхідність забезпечення перенесення програм на різні типи ЕОМ);

колектив розробників (наявність кваліфікованих проектувальників, досвід роботи в заданій предметній області, наявність програмістів, досвід роботи з системою програмування та апаратурою);

технологія (використання передових методів розроблення програм, застосування CASE-засобів, якість планування робіт).

На основі накопичених статистичних даних для кожної з цих груп розраховано діапазони значень відповідних коефіцієнтів і розроблено методику визначення їх в умовах конкретних проектів.

Крім прогнозування трудозатрат, метод СОСОМО дає змогу оцінювати тривалість розроблення ІС. Її розраховують за формулою

,         (18.3)

де Т — тривалість у місяцях.

Значення параметра Сi для простих, середніх і складних проек­тів установлюють відповідно рівними 0,38; 0,35 і 0,32.

Цю модель розроблено Б. Боемом на основі статистичних даних, накопичених в 1960—1970 рр. в основному фірмою TRW (розробником систем ракетно-космічної оборони). Перевірка її, виконана пізніше на шести інших сукупностях статистичних даних [130], показала, що для різних вибірок від 17\% до 67\% оцінок, отриманих з її допомогою, мають відносну погрішність не більшу за 25\%, тобто модель має точність, яку не завжди можна визнати задовільною.

Конкретні значення параметрів моделі СОСОМО, що використовуються для прогнозування витрат на створення ІС, можна знайти в літературі [9]. Але за час, що минув після перших публікацій, присвячених цій моделі, технологія проектування ІС значно змінилася на краще. Тому наведені дані, ясна річ, вже застаріли. У той же час, в літературі відсутні відомості про уточнені значення параметрів і структури методу СОСОМО, проте є відомості, що він, як і раніше, є основним у плануванні розробок на замовлення Міністерства оборони США [53].

Наведені вище результати, що характеризують точність прогнозування, стосуються раннього етапу застосування цієї моделі в умовах, коли не враховувалися специфічні особливості фірми-розробника. За останні 10 років, у зв’язку з введенням в дію системи атестування технологічної зрілості організації-розробників, вже з’явилися фірми, які характеризуються 4—5 рівнями зрілості. У таких фірмах має бути налагоджена власна система накопичення та аналізу статистичних даних, що дає змогу одержувати набагато достовірніші оцінки. Моделі прогнозування, засновані на методі, аналогічному СОСОМО, розповсюджуються на комер­ційній основі і прив’язуються до специфіки організації-роз­робника. При цьому фірми не розкривають конкретні значення параметрів моделі, оскільки це може бути використано конкурен­тами.

Отже, модель СОСОМО у дещо вдосконаленому вигляді досить широко використовується в США в організаціях, що характеризуються достатньо високим рівнем технологічної зрілості. Однак відомостей про точність отримуваних прогнозів і конкретні удосконалення методу в доступних джерелах немає. Можна припустити, що вони є комерційною таємницею.

На теренах СРСР в 1978—1986 рр. під керівництвом В. В. Ліпаєва також проводилися дослідження методів прогнозування витрат на створення ІС і було розроблено модель, засновану приблизно на тих самих ідеях, що і СОСОМО [70], але яка базувалася на вітчизняному матеріалі.

Усі програми для обчислювальних машин В. В. Ліпаєв поділив на три класи.

До першого класу ним віднесено програми, що розробляються для розв’язування окремих інженерних і науково-дослідних задач, які характеризуються малим використанням ресурсів обчислювальних систем і відносно коротким часом експлуатації. Ці програми носять експериментальний характер, не передбачають тиражування та промислового впровадження.

Другий клас представлено складними комп’ютерними програмами інформаційно-довідкових систем, систем автоматизації проектування, оброблення інформації організаційного спрямування тощо, які функціонують не в реальному масштабі часу. Ці програми не повністю використовують ресурси обчислювальних систем, можуть тиражуватися та передаватися користувачам як готові виробі — програмні засоби.

До третього класу віднесено програми автоматичного або автоматизованого управління, що безпосередньо входять до системи управління та функціонують в реальному масштабі часу. Такі програми практично повністю використовують ресурси обчислювальних машин, доповнюються документацією і багато років і навіть десятиліть експлуатуються та поетапно модернізуються як вироби.

Виходячи з такого розподілу й проводиться аналіз витрат часу на розроблення їх.

Основні вдосконалення стосувалися складу факторів, урахованих у моделі. Вона більш детальна, причому вплив деяких факторів враховується інакше, ніж в моделі Боема. Інших досліджень аналогічного масштабу на теренах СРСР в цьому напрямі не велося.

Методу СОСОМО та аналогічним йому методам притаманна ціла низка вад. Основна вада є наслідком того, що для оцінювання витрат і тривалості розроблення необхідно мати оцінку складності ІС, виражену через число команд або операторів програми. Основні аргументи проти використання цієї характеристики складності такі:

точне число операторів програми стає відомим лише у кінці розроблення, а розрахунки треба виконувати значно раніше — після складання технічного завдання;

написання програм є лише невеликою частиною всіх трудозатрат і тому число операторів не характеризує їх повністю;

у разі використання декількох різних мов програмування складно визначити кількість операторів, особливо для непроцедурних мов;

далеко не завжди зрозуміло, як здійснювати підрахунок (наприклад, чи треба враховувати коментарі та оголошення змінних тощо);

не всі розроблювані програми входять до комплекту постачання (наприклад, програми, що забезпечують налагодження та випробування).

Тому були зроблені спроби відійти від кількості операторів програми як міри складності ІС і використати інші метрики. Одним з підходів, що набув досить значного поширення, є метод функціональних балів (Function Point Analysis, — FPA).

Метод функціональних балів (FPA). Відомо, що до моменту завершення розроблення ТЗ на створення ІС у проектній документації є низка параметрів, значення яких характеризують складність системи.

До цих параметрів можна віднести кількість:

класів інформаційних об’єктів;

атрибутів інформаційних об’єктів;

функціональних задач (інформаційних та обробки);

вхідних і вихідних змінних кожної задачі.

Цей список може бути продовжений. Очевидно, що кожний з зазначених параметрів якось характеризує складність, тобто зі зростанням його значення, за інших рівних умов, складність, а з нею трудомісткість і тривалість розроблення ІС зростають. Питання полягає тільки в тому, яким чином агрегувати ці параметри в одному такому показникові, як трудомісткість. У виборі одного з можливих способів агрегування їх і полягає сутність методу функціональних балів (Function Point Analysis, FPA), уперше було запропоновано у [128]. Він призначений для більш вузького класу систем, ніж метод СОСОМО: FPA орієнтований на системи, що містять у своєму складі досить складні бази даних.

Порівняно з СОСОМО метод FPA має вужчу спрямованість, оскільки він призначений тільки для оцінювання складності ІС, а не трудомісткості чи тривалості, тобто в ньому не враховуються фактори, безпосередньо пов’язані з процесом розроблення та реалізації, які враховує модель СОСОМО. По суті, метод FPA дає змогу оцінити тільки значення параметра, яке можна було б підставити у формули (18.1) або (18.2) замість довжини програми S.

Розглянемо найпростіший варіант цього методу.

В якості вхідних даних для оцінювання складності розроблюваної ІС використовують п’ять параметрів:

число форм вхідних повідомлень — Inp;

число форм вихідних повідомлень — Out;

число інформаційних задач — Inq;

число головних файлів — Maf;

число інтерфейсів — Inf.

Порівнюючи цей перелік з попереднім, можна помітити їх схожість і деякі відмінності. Так, число головних файлів є не що інше, як число класів інформаційних об’єктів, які мають зв’язки з іншими класами типу 1:М. Тобто, в цьому параметрі агреговано не тільки число класів, а й складність зв’язків між ними. Задачі обробки не представлені явно, але легко пересвідчитися, що їх число непрямо відображене в кожному з параметрів, тобто додання цього параметра тільки призведе до надмірності.

Складність системи оцінюють у так званих функціональних балах за формулою

FP = UFP × TСF,   (18.4)

де перший співмножник характеризує логічну складність, виражену в балах, а другий є поправковим коефіцієнтом, що враховує інші фактори, від яких залежить складність системи.

Логічну складність розраховують за формулою

UFP = а × Inp + b × Out + с × Inq + d × Mat + е × Inf,     (18.5)

де значення кожного з коефіцієнтів — a, b, с, d, е — встановлюють залежно від складності відповідного елементу ІС (табл. 20.1).

Другий співмножник у (20.4) розраховують за формулою

TCF = 0,65 + 0,01 × DI,      (18.6)

де коефіцієнт DI (Degree of Influence) — це сума таких 14 зведених показників:

наявність і складність телекомунікації;

розподілене оброблення;

особливі вимоги до якості;

ступінь використання ресурсів обладнання;

частота транзакції;

діалоговий режим уведення даних;

особливі вимоги до ефективності роботи кінцевих користувачів;

діалоговий режим оновлення даних;

наявність складних алгоритмів оброблення;

можливість повторного використання компонентів системи;

простота розгортання системи;

зручність експлуатації;

переносимість на інші платформи;

простота супроводження.

Кожному з наведених показників проектувальник присвоює оцінку з діапазону від 0 до 5, отже, параметр D1 може мати значення від 0 до 70, а коефіцієнт TCF — відповідно від 0,65 до 1,35.

Таблиця 20.1

ВАГОВІ КОЕФІЦІЄНТИ ЛОГІЧНОЇ СКЛАДНОСТІ

Елемент системи

Міра складності елемента системи

мала

середня

висока

Вхідне повідомлення

3

4

6

Вихідне повідомлення

4

5

7

Інформаційна задача

3

4

6

Головний файл

7

10

15

Інтерфейс

5

7

10

 

Як видно, склад враховуваних факторів і спосіб обчислення їх досить суб’єктивні. Незважаючи на це, численні дослідження показали, що оцінка складності, виражена функціональними балами, значно краще відображує справжній стан речей, ніж кількість операторів програми. Проте і тут ще є місце для вдосконалення моделі FPA. Хоча в спеціально підібраних прикладах оцінка трудомісткості із застосуванням кількості операторів в найгір­шому випадку дала відносну помилку 800\%, а за методом FPA — «лише» 200\%, це також є абсолютно незадовільним [53].

Недосконалість моделі FPA досить добре видно навіть з наведеного вище переліку факторів, враховуваних за розрахунку значення параметрів DI. Двократне врахування діалогового режиму як фактора, що впливає на складність, можна віднести до часів, коли процедури діалогової взаємодії було важко проектувати і реалізувати програмно. Це свідчить про те, що розглянута вище модель FPA потребує вдосконалення. Поліпшений варіант цього методу детально викладено у [137].

Як видно з публікацій, метод FPA досить широко використовується по обидва боки Атлантики. Існує Асоціація користувачів методу (FPA Users Group), яка регулярно проводить робочі зустрічі та конференції, що сприяють обміну інформацією між фахівцями та вдосконаленню методу. У Великобританії під егідою ССТА видано методичні вказівки щодо застосування FPA для прогнозування витрат і тривалості розроблення ІС. Усе це підтверджує, що метод FPA постійно вдосконалюється і має важливе практичне значення.

Отже, з розглянутого вище, випливає, що на теперішній час вже виявлено склад основних факторів, які визначають тривалість, трудомісткість і вартість розроблення ІС, а також вивчено характер їх впливу. Як правило, залежності економічних показників від цих факторів порівняно прості і для їх повного опису досить вказати значення невеликої кількості параметрів (найчастіше — одного, рідше — до трьох-чотирьох). Основна складність полягає в тому, щоб оцінити ці параметри, тобто зробити калібрування моделі. Як показує практика останніх років, найточніші результати прогнозування дає калібрування, що виконується всередині організації-розробника з урахуванням її особливостей і, зокрема, характеру проектів ІС, на розробленні яких вона спеціалізується. Однак для проведення такого калібрування необхідно, щоб організація мала досить високу технологічну культуру і достатній обсяг накопичених статистичних даних. Якщо цих умов не додержано, доводиться задовольнятися результатами калібрування моделі, виконаними для інших організацій, що може різко знизити точність прогнозування.

Іншими словами, головною умовою є висока технологічна культура організації-розробника. В Україні, на жаль, нині лише незначна кількість фірм має відповідний рівень розвитку. Для встановлення норм витрат праці на програмування деякі з фірм-розробників використовують Типові норми часу на програмування задач для ЕОМ [105], та Укрупнені норми часу на розроблення програмних засобів ОТ [110], затверджені у 1986 р. Держкомітетом СРСР з питань праці та соціальних питань.

Розглянемо особливості нормування праці розробників ІС з використанням цих нормативних документів.

18.4.2. Особливості нормування праці програмістів з допомогою Типових норм часу на програмування задач для ЕОМ

Нормування робіт з програмування функціональних задач для ЕОМ здійснюється на основі Типових норм часу, затверджених Держкомітетом СРСР з питань праці та соціальних питань і ВЦРПС у 1987 р. (друга редакція, перша — в 1981 р.) і рекомендованих для застосування в усіх галузях народного господарства. В основу Типових норм покладено метод функціональних балів (FPA), розглянутий вище.

Типові норми часу призначаються для нормування праці фахівців, зайнятих розробленням програмного забезпечення для ЕОМ, установлення чисельності виконавців, обґрунтування трудомісткості розроблення проекту. Крім того, типові нор­ми часу на програмування задач для ЕОМ містять установлені норми часу роботи ЕОМ для налагоджування та впровадження програм.

Норми часу охоплюють роботи, що виконуються фахівцями на таких стадіях розроблення проектних матеріалів:

технічне завдання;

ескізний проект;

технічний проект;

робочий проект;

впровадження.

Норми часу, розраховані на комплекс задач (задачі), зазначені в людино-днях для п’ятиденного робочого тижня з тривалістю робочого дня 8 год. 12 хв. У разі іншої тривалості робочого дня норми часу перераховуються.

Типові норми охоплюють усі комплекти задач (задачі) всіх підсистем управління, а також статистичні задачі, задачі розрахункового характеру, обліку пенсій і дотацій, обліку страхових операцій. Усього виділено 13 підсистем і комплексів задач.

Норми часу розраховано залежно від факторів, що чинять найбільший вплив на трудомісткість розроблення проекту. Це:

кількість різновидів форм вхідної інформації;

кількість різновидів форм вихідної інформації;

ступінь новизни комплексу задач (задачі);

складність алгоритму;

вид використовуваної інформації (змінна інформація, нормативно-довідкова, БД);

складність контролю вхідної і вихідної інформації;

використання типових проектних рішень, типових проектів, типових програм, стандартних модулів.

Типовими нормами передбачено чотири ступеня новизни комплексів розроблюваних задач (задачі):

А — розроблення комплексу задач (задачі), що передбачає застосування принципово нових методів розроблення, проведення НДР;

Б — розроблення типових проектних рішень, оригінальних задач і систем, що не мають аналогів;

В — розроблення проекту з використанням ТПР за умови їх зміни; розроблення проектів, що мають аналогічні рішення;

Г — прив’язка ТПР.

Складність алгоритму представлено трьома групами:

алгоритми оптимізації, моделювання систем та об’єктів;

алгоритми обліку звітності, статистики, пошуку;

алгоритми, які не передбачають застосування складних числових і логічних методів або реалізують стандартні методи розв’язання.

Складність організації контролю вхідної та вихідної інформації представлено такими групами:

— вхідні дані і документи різного формату і структури; контроль здійснюється перехресно, тобто враховується зв’язок між показниками різних документів;

— вхідні дані і документи одноманітної форми і змісту, здійснюється формальний контроль;

— вихідні документи складної багаторівневої структури, різноманітної форми і змісту;

— вихідні документи одноманітної форми і змісту, виведення масивів на машинні носії.

Норми часу, вказані в нормативних таблицях, розроблено для комплексів задач (задачі) міри новизни В, третьої групи складності алгоритму за використання змінної інформації. При цьому об’єм вхідної інформації не повинен перевищувати 50 тис. документо-рядків, складність контролю вхідної інформації — 1.2, а контролю вихідної інформації — 2.2.

Для визначення трудомісткості розроблення задач з іншими характеристиками використовуються поправкові коефіцієнти.

У випадках, коли ТЗ не передбачає розроблення окремих стадій, трудомісткість цих стадій не враховується в загальній трудомісткості проекту. За одностадійного проектування трудомісткість ТРП складається з 85\% трудомісткості ТП і 100\% трудоміст­кості РП.

У разі застосування декількох коефіцієнтів узагальнюючий поправковий коефіцієнт визначається як добуток усіх застосовуваних коефіцієнтів:

Кзаг = К1 × К2 × … × Кn ,

де Кзаг — загальний поправковий коефіцієнт;

К1 , К2 , … , Кn — поправкові коефіцієнти, що враховують вплив якісних факторів на зміну трудомісткості.

Норма часу на і-й стадії проектування з урахуванням загального поправкового коефіцієнта визначається так:

,

де,  — базисна норма часу на i-й стадії, визначена за нормативною таблицею;

 — загальний поправковий коефіцієнт.

Розрахунок загальної трудомісткості проекту визначається за формулою:

Плановий термін виконання звичайно задається.

Планова чисельність виконавців r, необхідна для виконання робіт за стадіями проектування, визначається так:

,

 — норма часу (трудомісткість) i-ї стадії проектування;

 — ефективний фонд часу одного фахівця в розрахунковому періоді.

Склад виконавців установлюється підприємством самостійно.

Норма часу включає витрати часу на виконання робіт, супутніх проектуванню: узгодження та ув’язування робіт усередині відділу або групи, перевірка і приймання робіт, унесення змін і доповнень.

Витрати праці на підготовку даних, виконання машинописних, креслярсько-графічних, розмножувальних та інших подібних робіт у нормах не враховано.

18.4.3. Особливості нормування праці програмістів з використанням Укрупнених норм часу на розроблення програмних засобів ОТ

Укрупнені норми часу мають таке ж призначення, що й Типові норми, тобто встановлення витрат часу на розроблення програмних засобів обчислювальної техніки (ПЗ ОТ), чисельності фахівців, зайнятих виконанням цієї роботи, а також для визначення трудомісткості розроблення ПЗ ОТ. Це міжгалузевий документ, який базується на моделі СОСОМО.

В основу укрупнених норм покладено:

фотохронометражні спостереження;

дані оперативного обліку та звітності;

результати аналізу організації праці та заходів з удосконалення її.

Укрупнені норми охоплюють роботи на всіх стадіях розробки ПЗ ОТ: технічне завдання; ескізний проект; технічний проект; робочий проект; упровадження.

Під ПЗ ОТ розуміють програму або програми на машинному носії (у тому числі з програмною та експлуатаційною документацією), розроблені відповідно до чинних стандартів та інших нормативних документів, що пройшли сертифікаційні випробування та зареєстровані в державному реєстрі. Нині в Україні його функції виконує АТ «СОФТрейтинг».

Укрупнені норми розраховані залежно від факторів що найбільше впливають на трудомісткість розроблення ПЗ ОТ. Це:

об’єм програмного засобу;

складність розроблюваного ПЗ ОТ;

ступінь новизни розроблюваного ПЗ ОТ;

ступінь використання стандартних модулів, типових програм та інших ПЗ ОТ.

Класи ПЗ ОТ, для яких розраховано норми часу в укрупнених нормах:

 ПЗ загального призначення (СУБД та оточення СУБД, ПЗ мереж ЕОМ, тощо) — усього вісім груп;

 ПЗ технології та автоматизації програмування та проектування ІС — усього шість груп;

 ПЗ методозорієнтованих розрахунків (наприклад, Project managament, загальної математики) — усього п’ять груп;

 ПЗ організації обчислювального процесу (наприклад, формування та видача звітів про роботу ЕОМ);

 ПЗ функціонального призначення — шість груп.

В укрупнених нормах передбачено три групи складності. Для кожної з них встановлено трудомісткість залежно від об’єму ПЗ, а також додаткові коефіцієнти підвищення складності, які враховують додаткові характеристики, наприклад, інтерактивний доступ, забезпечення зберігання, ведення та пошуку даних у складних структурах, наявність у ПЗ одночасно декількох характеристик, за якими встановлюється складність ПЗ.

В укрупнених нормах передбачено три ступеня новизни ПЗ:

А — принципово нові;

Б — ті, що є розвитком визначеного параметричного ряду ПЗ, які розроблюються на новому типі обладнання або новій операційній системі;

В — ті, що є розвитком визначеного параметричного ряду ПЗ, які розробляються на раніше освоєних типах ЕОМ та операційних системах.

За ступенем використання типових (стандартних) програм та охоплення ними функцій, що реалізуються виділено п’ять груп, яким встановлено коефіцієнти зниження норм часу від 1,0 до 0,6:

60\% і більше — 0,6;

40—60\% — 0,7;

20—40\% — 0,8;

до 20\% — 0,9;

ТПР не використовуються — 1,0.

Витрати праці на розроблення ПЗ установлюються за нормативною таблицею залежно від групи складності та об’єму ПЗ.

Для обраної групи складності ПЗ можна вводити додатковий коефіцієнт складності:

Kcкл = 1 + .

Загальна трудомісткість (Т заг) визначається на основі даних нормативних таблиць, скоригованих на поправковий коефіцієнт:

Тзаг = Тр × Кскл ,

де Тр — трудомісткість за нормативною таблицею.

Трудомісткість і-ї стадії розроблення ПЗ визначається за формулою:

Ті = Тзаг · Кн · Кт · Li ,

де Кн — поправковий коефіцієнт, який враховує ступінь новиз­ни ПЗ (за оцінками експертів); Кт — поправковий коефіцієнт, який враховує ступінь використання типових (стандартних) програм. Для всіх стадій, крім РП та впровадження, Кт = 1.

Li — питома вага трудомісткості і-ї стадії розроблення. Значення Li встановлюються залежно від ступеня новизни розроблюваних ПЗ.

.

Виходячи з трудомісткості стадій розроблення ПЗ ОТ оцінюється кількість фахівців або термін, необхідний для реалізації стадій розроблення ПЗ ОТ. Така оцінка проводиться за умови одного з двох обмежень:

задано кількість виконавців на кожній стадії розроблення,

задано термін реалізації стадій розроблення ПЗ ОТ.

,

де t — термін розроблення;

Ti — трудомісткість і-ї стадії розроблення ПЗ ОТ;

Ni — кількість розробників, що беруть участь у розробленні ПЗ ОТ;

F — ефективний фонд робочого часу одного працівника протягом року.

Якщо задано термін розроблення, то чисельність персоналу визначається аналогічно:

Ni = ,

де Ti — трудомісткість і- ї стадії розроблення ПЗ ОТ;

Fpl — ефективний фонд робочого часу одного працівника протягом планового терміну розроблення ПЗ ОТ.

Добором кількості розробників на різних стадіях досягають бажаного терміну розроблення ПЗ ОТ.

В укрупнених нормах також ураховано час, необхідний для підготовчо-заключних робіт, обслуговування робочого місця, час на відпочинок та особисті потреби в розмірі 10 \% оперативного часу.

Величина трудомісткості розроблення ПЗ ОТ на кожній стадії може бути використана для визначення диференційованих норм часу на конкретні види робіт, що виконуються на цій стадії за методом вагових коефіцієнтів. Для цього за кожним видом робіт, виконуваних на і-й стадії відповідно до технології розроблення ПЗ ОТ, на основі статистичних даних або експертних оцінок визначається ваговий коефіцієнт (Kij) процентне відношення трудомісткості (tij) j-го виду робіт до загальної трудомісткості (Тi) на і-й стадії. Тобто

tij = Kij · Ti ,

0 < Kij < 1 та .

Отримані таким чином оцінки можуть бути використані для оперативного планування та управління роботами у межах стадії розроблення ПЗ ОТ.

18.5. Нормування праці фахівців, зайнятих технічним обслуговуванням і ремонтом засобів ОТ

Визначення норм часу на технічне обслуговування та ремонт засобів ОТ здійснюється з допомогою Типових норм часу на технічне обслуговування засобів ОТ [106]. Ці норми застосовуються для нормування праці електромеханіків, інженерів-електронників, техніків, зайнятих ремонтом і ТО ЗОТ, і встановлюють норму часу на ТО та норму обслуговування.

Норму часу встановлено в годинах на загальний обсяг робіт з ТО однієї машини (пристрою) протягом одного місяця. Витрати часу на підготовчо-заключні роботи, обслуговування робочого місця, відпочинок та особисті потреби передбачено у розмірі 11,5\% оперативного часу. Норма часу змінюється залежно від кількості змін роботи обладнання і за умови неповного навантаження (К = 0,6).

Норми часу розраховано для пристроїв ЕОМ, клавішних і перфораційних машин.

Нормативна частина Типових норм містить також склад робіт з ТО для кожного типу ЗОТ. Усі таблиці побудовано за єдиною схемою: у підметі таблиці — марка машини (пристрою), у присудку — коефіцієнт змінності. На перетині знаходять норму часу в годинах.

Норма обслуговування — це кількість машин (пристроїв), які обслуговуються одним працівником за місяць:

Нобсл = Ф/Нчас,

де Ф — середньомісячний фонд часу одного працівника;

Нчас — норма часу на ТО за місяць.

Якщо працівник обслуговує декілька пристроїв або типів ЗОТ, норма обслуговування визначається на основі номограм*.

 

Рис. 18.1. Приклад номограми

У нашому випадку номограма — це відрізок прямої, який знизу закінчується колом, з кодом відповідного пристрою (машини), над відрізком зазначають норму обслуговування — максимальне число пристроїв, яке може обслуговувати один фахівець. Ліворуч на прямій — рівномірна шкала від 0 до 100\%, яка показує ступінь використання фонду робочого часу. Праворуч — шкала рівномір­ного розподілу максимальної кількості машин (пристроїв), яку може обслуговувати один фахівець. На рис. 18.1 наведено номограму для пристроїв з кодом 25 і 27.

Зокрема, якщо на підприємстві є один пристрій з кодом 25, то на обслуговування його необхідно 28,6\% робочого часу одного працівника, двох пристроїв — 57,2\%, трьох — 85,8\%. А для пристрою з кодом 20—27\%, якщо він один, та відповідно 40,60,80 і 100\%, якщо пристроїв два, три, чотири, п’ять.

Отже, використовуючи номограми, можна раціонально розподілити робочий час працівників і полегшити роботу з планування їх праці.