РоздІл 8ОРГАНІЗАЦІЙНІ ФОРМИ ІНФОРМАЦІЙНОГО БІЗНЕСУ ТА ЇХ РОЗВИТОК 8.1. Класифікація організаційних форм інформаційного бізнесу Під впливом змін, що відбуваються у соціально-економічному механізмі держави (перехід до ринкової економіки), та у зв’язку з бурхливим розвитком нових інформаційних технологій і концепцій побудови ІС відбулися й кардинальні зміни в організаційних формах інформаційного бізнесу. Щоб зрозуміти, наскільки ці зміни є суттєвими, доцільно провести класифікацію структур інформаційного бізнесу, що постійно розвиваються та вдосконалюються. До визначальних факторів такої класифікації можна віднести: перехід до ринкових відносин; перехід на індикативне державне регулювання інформаційної сфери економіки; приватизацію державних інформаційних структур; зростання числа користувачів і перетворення інформації на товар; створення нових генерацій ЕОМ, передусім персональних; розвиток інформаційних технологій, зокрема мережевих; розвиток методології створення ІС, зокрема CASE-методів та ін. Як видно з наведеного переліку, найбільший вплив мають не стільки технічні та організаційні фактори, скільки соціально-політичні. Саме вони зумовили зміну економічного середовища та форм господарювання і, відповідно, необхідність перегляду класифікації організаційних форм інформаційного бізнесу. Раніше в основу класифікації було покладено тип або клас використовуваної обчислювальної техніки. За цією ознакою розрізняли машино-обчислювальні станції (оснащені перфораційними обчислювальними машинами) та обчислювальні центри (оснащені електронно-обчислювальними машинами). У свою чергу, останні класифікували за різними ознаками: потужністю парку обчислювальних машин (малі, середні, великі), ступенем децентралізації розміщення обладнання (централізовані, децентралізовані, змішані), типом виробничих процесів (індивідуальні, кустові, колективного користування) тощо [11,17,69,124]. Вирішуючи питання класифікації, з урахуванням кризового стану економіки і того, що інформаційний ринок знаходиться в стадії становлення, а формування нового соціально-економічного механізму ще не завершено, доцільно скористатися типовою класифікацією підприємств, доповнивши її класифікаційними угруповуваннями, характерними саме для інформаційної сфери економіки. Досить повну класифікацію структур інформаційного бізнесу (табл. 8.1) можна скласти, користуючись такими ознаками [37]: мета і характер діяльності; форма власності майна; національна належність капіталу; правовий статус і форма господарювання; галузево-функціональний вид діяльності; технологічна і територіальна цілісність; розмір за кількістю працівників. Таблиця 8.1 ВИДИ ПІДПРИЄМСТВ (ФІРМ) ІНФОРМАЦІЙНОГО БІЗНЕСУ ЗА ТИПОВОЮ КЛАСИФІКАЦІЄЮ
Закінчення табл. 8.1
(1) З переходом до ринку діяльність переважної більшості підприємств інформаційної сфери має комерційний характер з одержанням прибутку. До некомерційних належать здебільшого структури державного сектору: інформаційні служби органів державної влади, публічні бібліотеки тощо. (2) Приватними є підприємства, що належать окремим громадянам на правах приватної власності. Розрізняють приватні підприємства з правом найму робочої сили, індивідуальні та сімейні підприємства, які базуються на приватній власності, але тільки на особистій праці (праці членів сім’ї). Колективне підприємство, ґрунтується на власності його трудового колективу, а також кооперативу, іншого статутного товариства або громадської організації. Комунальне підприємство, засноване на засадах власності відповідної територіальної громади. Державними є підприємства, засновані на державній власності. Значну частину організаційних форм ІБ складають великі державні ОЦ (Держкомстату України, інших міністерств і відомств, ОЦ держадміністрацій тощо). В останні роки вони зазнали суттєвих змін. Передусім це стосується їх організаційної структури, номенклатури робіт і послуг, техніки і технології, господарського механізму. Багато з них змінили форму власності через акціонування, (наприклад, ІОЦ Річфлоту, ГІОЦ Мінтрансу України та ін). (3) За національною належністю капіталу заведено розрізняти підприємства (фірми): національні — капітал належить підприємцям своєї країни; іноземні — капітал є власністю іноземних підприємців повністю або в тій частині, що забезпечує їм необхідний контроль; такі підприємства створюються у формі філій або дочірніх фірм і реєструються в країні місцезнаходження; змішані — капітал належить підприємцям двох або кількох країн; їх реєстрація здійснюється в країні одного із засновників такого підприємства. Якщо метою створення змішаного підприємства є спільна підприємницька діяльність, то його називають спільним. (4) Найбільш важливою є класифікація підприємств (фірм) за правовим статусом і формою господарювання. Одноосібне підприємство є власністю однієї особи або родини, воно несе відповідальність за свої зобов’язання всім майном (капіталом). Таке підприємство може бути зареєстроване як самостійне або як філія іншого підприємства (фірми). Форму одноосібних підприємств мають переважно малі за кількістю працівників фірми. Кооперативні підприємства (кооперативи) — це добровільні об’єднання громадян з метою спільного ведення господарської або іншої діяльності. Їх характерною ознакою є особиста участь кожного у спільній діяльності, використання власного або орендованого майна. В економіці України функціонують два основних типи кооперативів: виробничі та споживчі кооперативи. Саме з кооперативного підприємництва починав, власне, розвиток інформаційного бізнесу, який полягав у створенні при ОЦ, що їхній господарський механізм був неефективним, кооперативів з розроблення проектів ІС, програмного забезпечення, постачання та супроводу програмно-технічних комплексів тощо. У державному секторі економіки однією з форм підприємництва є орендні підприємства. Оренда полягає у тимчасовому (на договірних засадах) володінні й користуванні майном, необхідним орендатору для здійснення підприємницької діяльності. Об’єктами оренди можуть бути цілісні майнові комплекси державних підприємств або їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць), а також окремі одиниці майна. Підприємства такого типу є і в інформаційній сфері. Виокремлювані за цією ж ознакою господарські товариства є об’єднаннями підприємців. У більшості країн з ринковою економікою такі товариства залежно від характеру інтеграції (осіб чи капіталу) та міри відповідальності за зобов’язаннями (повна чи часткова) поділяються на повні, з обмеженою відповідальністю, командитні та акціонерні. Повне товариство (товариство з повною відповідальністю) — це товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов’язання підприємства всім своїм майном. Товариством з обмеженою відповідальністю вважається таке, що має статутний фонд, поділений на частини, розмір яких визначається засновницькими документами. Учасники цього товариства несуть відповідальність у межах своїх внесків. Товариством з додатковою відповідальністю визнається товариство, статутний фонд якого поділений на частки, розміри яких визначені установчими документами. Учасники такого товариства відповідають за його борги своїми внесками до статутного фонду, а за недостатності цих сум — додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учасника. Граничний розмір відповідальності учасників передбачається в установчих документах. Командитним є товариство, яке поряд із членами з повною відповідальністю включає одного чи більше учасників, відповідальність котрих обмежується особистим внеском у майно такого товариства. Найбільш розвинутою формою господарських товариств є акціонерне товариство. Головним атрибутом такого товариства є акція — цінний папір без встановленого терміну обігу, який: свідчить про пайову участь у статутному фонді товариства; підтверджує членство в ньому і право на участь в управлінні ним; дає учаснику товариства право на одержання частки прибутку у вигляді дивіденду та участь у розподілі майна за ліквідації товариства. Акціонерні товариства бувають двох видів: відкритого типу, акції якого розповсюджуються через відкриту передплату та купівлю-продаж на фондових біржах; закритого типу, акції якого можуть розповсюджуватися лише між його засновниками. (5) Класифікаційна належність структур інформаційного бізнесу за галузево-функціональним видом діяльності здебільшого є зрозумілою із самої назви окремих їхніх видів. (6) За ступенем технологічної та територіальної цілісності виділяють так звані материнські (головні) підприємства або фірми. Особливістю їх діяльності є те, що вони контролюють інші фірми. Залежно від розміру капіталу, що належить материнській (головній) фірмі, а також правового статусу і ступеня підпорядкованості підприємства, які перебувають у сфері впливу головної фірми, розрізняють підприємства дочірні, асоційовані та філії. Дочірнє підприємство (компанія) — це юридично самостійне організаційне утворення, що здійснює комерційні операції і складає звітний баланс. Материнська фірма суворо контролює діяльність усіх своїх дочірніх компаній, оскільки володіє контрольним пакетом їх акцій. Асоційоване підприємство хоча формально є самостійним, але з різних причин залежить від головної фірми і повинне підпорядковуватися її стратегічним цілям. На відміну від дочірніх та асоційованих підприємств філія не користується юридичною та господарською самостійністю, не має власного статуту і балансу, діє від імені та за дорученням головного підприємства, має однакову з ним назву. Майже весь акціонерний капітал філії належить материнській фірмі. (7) Разом із великими організаційними формами важливу роль у насиченні ринку конкурентоспроможними продуктами та послугами відіграють малі (дрібні) та середні підприємства, які становлять основу малого бізнесу. У наш час розвиток малих підприємств (малого і середнього бізнесу) — один із центральних напрямів економічного розвитку. Можна виділити такі переваги малих підприємств: науково-прикладна ефективність, оскільки забезпечуються введення та освоєння сучасних технологій у найкоротші терміни; економічна ефективність, оскільки вони створюються з мінімальними капітальними вкладеннями, забезпечують високу продуктивність праці, а термін окупності становить лише 12— 21 місяць (для великих підприємств — 3—5 років); соціальна ефективність, оскільки вони здатні швидко реагувати на запити і вимоги користувачів, що постійно змінюються, і створюють нові робочі місця. У різних країнах підходи до визначення категорії малого підприємства різні. Так, у Великобританії відповідно до Закону про компанії (1985 р.) належність до малих підприємств визначається за трьома показниками: товарообіг, розмір активів і середньотижнева зайнятість. В європейських країнах до малих підприємств відносять підприємства з чисельністю зайнятих менше 200 осіб, до середніх — 200—500 осіб. У США малими вважаються підприємства, що мають чисельність до 500 осіб. В Україні до малих підприємств належать суб’єкти господарювання з кількістю працівників: у промисловості та будівництві — до 200 осіб; в інших галузях виробничої сфери — до 50 осіб; у науці та науковому обслуговуванні — до 100 осіб; у галузях невиробничої сфери — до 25 осіб; у роздрібній торгівлі — до 15 осіб. Окрім того, віднедавна офіційно заведено називати мікропідприємствами суб’єктів малого підприємництва із середньообліковою чисельністю працівників до 10 осіб та обсягом виручки від продажу продукції (надання послуг) до 250 тис. грн. за рік. В інформаційному бізнесі для поділу підприємств за цією ознакою використовують, крім чисельності персоналу, й інші характеристики. Наприклад, фірми-розробники програмних засобів поділяються на три категорії, в основу яких покладено такі кількісні відмінності. малі — з обсягом продажу до п’яти програмних продуктів, для яких характерна спеціалізація в секторах програмного забезпечення (наприклад спеціалізовані бази даних, автоматизація оброблення інформації бухгалтерського обліку, інженерно-лінгвістичні розробки тощо). Слід зазначити, що нині на ринку України переважає саме ця категорія виробників; середні — з обсягом продажу від п’яти до 20 продуктів, для них характерні адаптація програмних продуктів і посередницька діяльність; великі — посідають певне місце в усіх секторах ринку програмних продуктів. Сучасний інформаційний бізнес — це конгломерат виробничої і допоміжних видів діяльності, що ускладнює через їх різноманітність побудову єдиної системи класифікації. Це науково-дослідна, інформаційна, консультаційна, маркетингова, управлінська діяльність тощо. Причому допоміжні види діяльності можуть виконуватися як внутрішніми службами (підрозділами), так і незалежними сервісними підприємствами, (наприклад, маркетингові дослідження щодо конкурентоспроможності програмних продуктів). Для виділення специфічних класифікаційних ознак доцільно звернутися до досвіду країн з розвиненою інформаційною інфраструктурою, де накопичено певний досвід функціонування інформаційного ринку, а також комплексного інформаційного обслуговування користувачів. Крім розглянутих, найпоширенішими ознаками, за якими розрізняють фірми інформаційного бізнесу, є такі (табл. 8.2): вид основної діяльності; місце на ринку; спеціалізація; функціональні характеристики основної діяльності. Таблиця 8.2 КЛАСИФІКАЦІЙНІ УГРУПОВАННЯ ПІДПРИЄМСТВ (ФІРМ) ІНФОРМАЦІЙНОГО БІЗНЕСУ, ПРИТАМАННІ ІНФОРМАЦІЙНІЙ СФЕРІ
(1) Однією з основних ознак класифікації є вид діяльності. Найбільш загальним є підхід, за яким фірми, зайняті розробленням і розповсюдженням інформаційних технологій поділяються на комп’ютерні та інформаційні. Діяльність перших пов’язана з розробленням, виробництвом і розповсюдженням так званих стратегічних інформаційних продуктів: технічних засобів збирання, оброблення, зберігання і передавання інформації, програмного забезпечення тощо. Діяльність інших фірм орієнтована на задоволення інформаційних потреб користувачів. Раніше нами розглянуто критерії, запропоновані Асоціацією інформаційної індустрії США, за якими визначається поняття «інформаційна фірма» (див. підрозділ 5.1). Оскільки єдиного підходу до поділу інформаційної діяльності на види немає, провідні виробники ЕОМ і периферійного обладнання орієнтують свою діяльність на комплексне обслуговування. Виробництво обчислювальної техніки пов’язується з розробленням і вдосконаленням системного програмного забезпечення, наданням інформаційних та консультаційних послуг; розроблення проектів інформаційних систем — з постачанням програмно-технічних комплексів, консультуванням, наданням послуг доступу до баз даних тощо. Тому провести подібний розподіл, досить складно. (2) Характерним для цього підходу є врахування місця фірми на ринку, але поділ підприємств (фірм) на комп’ютерні та інформаційні нечіткий. За даними аналізу, виконаного американською консалтинговою фірмою McKinsey&Co, в США виділяються шість типів фірм [12]: багатопрофільні — лідери ринку, що пропонують усю гамму апаратних і програмних засобів (фактично така роль під силу тільки провідним фірмам-виробникам); розробники перспективної нової техніки і технологій, які визначають передові рубежі подальшого розвитку ринку обчислювальної техніки, комунікацій і програмного забезпечення; виробники найкращих виробів для окремих секторів ринку; фірми, що обслуговують певні географічні регіони або категорії користувачів; постачальники пакетів прикладних програм для актуальних класів задач; постачальники комплексних рішень, що пропонують користувачам інтегроване програмне забезпечення і всі необхідні види обслуговування. (3) За спеціалізацією основної діяльності виділяються групи фірм, що: розробляють програмні продукти; здійснюють послуги інформаційного обслуговування; проводять широку консультаційну діяльність і надають комплексні послуги. Розглянемо детальніше ці види спеціалізації. Здатність виробляти конкурентоспроможне програмне забезпечення притаманне тільки невеликій групі організаційних форм, оскільки розроблення мобільних програмних продуктів під силу тільки колективам з високим інтелектуальним потенціалом і вимагає величезних витрат на науково-дослідну і технологічну діяльність. У межах цього угруповання, за кількістю пропонованих програмних продуктів вирізняють малі, середні та великі фірми. Спеціалізація у сфері інформаційного обслуговування та надання послуг є найбільш поширеною і представницькою; тут можна виділити послуги виробничого характеру, науково-дослідні розробки, проектні роботи, послуги з розроблення і супроводження програмного забезпечення. Виробничі послуги можна поділити на основні, які передбачають оброблення, передавання та захист даних, ведення інформаційних масивів і баз даних, і допоміжні, які забезпечують технічне обслуговування і ремонт засобів обчислювальної техніки та периферійних пристроїв. Наступна група — це фірми, що здійснюють консультаційну діяльність і надають комплексні послуги. Їх поява зумовлена необхідністю встановлення зв’язків між виробниками та користувачами технічних і програмних засобів, а також необхідністю усунення виявлених вад, адаптації до умов конкретного користувача, необхідністю навчання та перенавчання користувачів тощо. (4) В основу поділу фірм ІБ за функціональними характеристиками основної діяльності покладено види підприємницької діяльності відповідно до Закону України «Про підприємництво». Класифікація організаційних форм ІБ, як і будь-яка інша, має насамперед пізнавальну мету. Розглянуті підходи до класифікації охоплюють найголовніші ознаки, за якими можна відрізняти одне підприємство (фірму) від іншого, аналізувати та зіставляти результати їх діяльності, порівнювати ефективність тієї або іншої організаційної та господарської форми. Кожне підприємство може характеризуватися кількома ознаками (тобто входити у декілька груп) або мати й інші ознаки, не розглянуті нами. Так, підприємства ІБ різняться за механізмом формування ціни за надавані послуги, організаційною структурою, стилем роботи тощо. Заслуговує на увагу такий вид діяльності фірм ІБ, як системна інтеграція. Сутність системної інтеграції полягає у комплексному розв’язанні інформаційних, технічних, виробничих та організаційних проблем. Світовий досвід показує, що для успішного впровадження нової інформаційної технології або системи необхідні, крім технічних змін, паралельні організаційні зміни на об’єкті впровадження. У цьому випадку системна інтеграція виконує роль каталізатора технічних та організаційних змін. Інформаційна інтеграція залежить від можливостей ефективного управління інформацією як ресурсом. Отже, подібна інтеграція передусім є управлінською проблемою, незважаючи на наявність великого числа технічних аспектів. В умовах розподіленого і гетерогенного середовища технічна інтеграція має розглядатися у аспектах: фізичному — управління та інтегрування технічних і програмних засобів з використанням технічних стандартів; логічному — інтегрування різних структур даних у загальний логічний ресурс з допомогою стандартів даних. Виробнича інтеграція, крім швидкоплинних інформаційних процесів, забезпечує безперервність матеріальних потоків, оскільки інтегроване виробництво передбачає організацію матеріальних та інформаційних потоків у межах добре збалансованої системи. Виробнича інтеграція передбачає: вибір виробничої концепції (ключової технології, виробничої потужності, можливостей, спеціалізації тощо); поєднання окремих технологічних процесів; фізичний зв’язок з матеріальними потоками. Динаміка розвитку ринку вимагає спрощення традиційних організаційних структур як по горизонталі, так і по вертикалі. У зв’язку із цим варто наголосити на необхідності таких організаційних змін: — функціональної інтеграції; — вертикальної інтеграції зі створенням «плоских» структур управління; — нових форм організації праці; — зміни у виробничій культурі. Можливості інтеграції обмежуються не обчислювальною технікою і програмним забезпеченням, а бажанням користувача реалізувати необхідні зміни. Внаслідок невідповідності, існуючої між потребами користувачів і цілями підприємств ІБ, відмічається гостра конкурентна боротьба з виділенням: постачальників обладнання і програмних продуктів; незалежних інтеграторів. Перша категорія об’єднує постачальників обчислювальної техніки, периферійного обладнання, автоматизованих систем управління, систем автоматизації окремих процесів і постачальників програмного забезпечення. Друга категорія включає підприємства, які не пов’язані з конкретними продуктами і послугами, але мають досвід і знання щодо роботи з різними технологіями і постачальниками. Основи системної інтеграції реалізовуються організацією консультаційного обслуговування користувачів. Подібна діяльність здатна охопити широкий спектр рішень у технічному, програмному та організаційному аспектах і забезпечити користувачів необхідною інформацією. 8.2. Венчурний бізнес в інформаційній сфері Венчурний бізнес — сфера підприємницької діяльності, пов’язана з реалізацією ризикових проектів, ризикових інвестицій головним чином у сфері науково-технічних новинок. Фінансування беруть на себе банки, інвестиційні компанії, спеціалізовані венчурні фірми або юридично самостійні організації, зазвичай у формі товариств з обмеженою відповідальністю. Галузева належність проектів технічних новинок, що пропонуються авторами, ролі не відіграє. Цей вид бізнесу пов’язаний з великим ризиком, тому його часто називають ризиковим. Виробництво інформаційної техніки було сферою, в якій «венчурне» підприємництво вперше набуло значного поширення. Пізніше відпрацьований у цьому виробництві механізм «венчурного» бізнесу став поширюватися на наукомісткі виробництва, а в подальшому — й на інші галузі економіки. У США широкомасштабне приватне «венчурне» підприємництво набуло найбільшого розвитку. За своїми обсягами американський ринок «ризикового» капіталу значно перевершує західноєвропейський та японський. Заснування самостійних дрібних фірм «венчурів» стало важливим елементом американської моделі науково-технічного розвитку, перетворилося в 80-х роках на стандартний організаційно-управлінський прийом створення і відбору життєздатних нововведень. Його розвиток відбувається головним чином за рахунок приватного підприємництва, тоді як розвиток західноєвропейських ринків багато в чому зумовлений діяльністю національних урядів та ЄС як з гарантування середньо- і довгострокових позик, так і з інвестування деякої частини державних коштів у вигляді «ризикового» капіталу. Японія тільки починає використовувати ризиковий підхід до створення нововведень. У Західній Європі відносно великий ринок венчурного капіталу існує тільки у Великобританії, але і його розвиток прискорився лише у 80-х роках. На сьогодні цей ринок швидко розвивається в Голландії, ФРН та Італії. Однак тільки половина всього венчурного капіталу в Західній Європі інвестується в абсолютно нові фірми. Тут існують бар’єри вільному руху капіталу у вигляді національних особливостей державного регулювання. Більшість європейських країн виробили заходи стимулювання ризикових підприємств шляхом безпосереднього виділення державних коштів, надання гарантій держави, зниження оподаткування на біржові прибутки і створення біржових ринків, що не котируються. Капітал звичайно вкладається в формі участі у створенні невеликих підприємств, що спеціалізуються на нових ідеях або технологіях. Розроблення нових технологій (інформатика, електроніка, зв’язок, генна інженерія, охорона здоров’я) поглинає більшу частину таких капіталовкладень [38]. Держава втручається в цю сферу, гарантуючи банкам покриття можливих збитків або сприяючи створенню і розвитку інвестиційних компаній (фіскальні знижки). Такий тип інвестицій є об’єктом діяльності відповідних служб державних або приватних банків і спеціально створених для цієї мети товариств. Так, ФРН яка безпосередньо вкладає державні кошти у невеликі компанії наукомісткого бізнесу, так і гарантує повернення 75\% вартості позик таким компаніям, наданих приватними кредитними інститутами, у разі банкрутства компаній-боржників. У Франції створена спеціальна урядова організацію ІНОДЕВ і приватно-державний банк для надання фінансових коштів невеликим компаніям, особливо зайнятим в наукомістких галузях. У Великобританії згідно з Урядовою схемою гарантування позик забезпечується 80\%-на гарантія середньострокових позик, у формі яких розміщується значна частина «венчурних» інвестицій тощо [38]. У ряді країн (Франція, Великобританія, Швеція) створення біржового ринку, що не котирується, з більш доступними для молодих підприємств умовами було стимулом до виникнення нових венчурних компаній, заснованих на новітній технології. До цього він охоплював в основному підприємства сфери обслуговування і виробництва предметів споживання. Розрізнюють дві організаційні форми венчурних груп — внутрішню та зовнішню. За так званих «внутрішніх венчурів» вибір пріоритету відбувається не на макрорівні, а всередині фірми. Тут організується наскрізна бригада, очолювана автором проекту, що самостійно здійснює надалі кадрову політику. Фірма також надає в його розпорядження всі необхідні кошти і всебічно допомагає. Другою формою венчурної організації є «венчурні фірми». У цьому випадку ініціатор «венчура» йде з корпорації й організовує окрему невелику юридично незалежну фірму. Венчурні групи фінансуються або тією корпорацією, де народився венчур, або стороннім венчурним капіталом, що створюється фірмами, які спеціалізуються на фінансуванні венчурних груп. Венчурна фірма — дрібна або середня інвестиційна фірма, зайнята науковими дослідженнями, інженерними розробками та їх кредитуванням. Вловлюючи і фінансуючи нові ідеї, венчурна фірма допомагає великим компаніям розробляти новітні напрями науково-технічного прогресу. Операції, що проводяться такими фірмами, (венчурні операції), характеризуються підвищеною мірою ризику. Кошти венчурного капіталу* вкладаються без всякого матеріального забезпечення з боку одержувача, і інвестори йдуть на ризик втрати вкладених коштів у разі неуспіху дослідження. За деякими оцінками, до 20\% венчурних фірм банкрутують через невміння враховувати запити ринку, а 60\% — ледве окупають вкладені в них кошти. Майже всі венчурні групи перші два роки функціонують зі збитком. Але у разі успіху норма прибутку на авансований капітал через п’ять років досягає 30—40\% [38]. Успіх венчурних фірм змусив звернути увагу на роль в наукових дослідженнях дрібних наукомістких фірм, тобто фірм з чисельністю працівників не менше 500 осіб. Щорічно в США виникає близько 2500 нових венчурних фірм. Створення венчурної фірми передбачає наявність трьох компонентів: ідеї нововведення (нового продукту, технології, послуги); суспільної потреби і підприємця, готового на основі такої ідеї організувати нову фірму; «ризикового» капіталу для фінансування цих фірм. Звичайно процес заснування нової венчурної компанії проходить декілька етапів розвитку. Спочатку група інженерів-винахідників, розробників або вчених разом із фахівцями-керівниками засновують компанію з виробництва нового продукту або вже освоєного продукту на основі нової технології. Первинний капітал фірми — формується з їх власних коштів. Потім підключається власник венчурного капіталу, який виділяє в середньому 800 тис. дол США. Організована приватна фірма є, по суті, дослідно-конструкторською лабораторією, зайнятою розробленням ідей одного-двох виробів. Засновники фірми — це одночасно і її співробітники. На наступній стадії засновники розробляють свою економічну стратегію, вивчають ринок, створюють раду директорів і проводять роботу з підготовки виробництва. Починається випуск і просування нової продукції, орієнтованої, як правило, на конкретних замовників. Задача фірми у цей період — завоювати довіру споживачів для майбутніх замовлень. Середній розмір фінансування на цьому етапі — 2 млн дол. на проект. На третій стадії відбувається відпрацювання технології з одночасним розширенням виробництва. Починається промисловий випуск продукції для широкого споживача. Фірма створює спеціальний підрозділ для збуту, формує нову організаційну структуру. Звичайно на цій стадії виробництво ще не приносить прибуток. Четверта стадія — освоєння додаткових капіталовкладень, спрямована на розширення масштабів виробництва, підвищення якості продукції, створення оборотних активів, розширення ринку. Швидке зростання фірми висуває на перше місце проблему функціональної координації різних видів її діяльності, вдосконалення організаційної структури. Стратегію у сфері виробництва і збуту визначає кон’юнктура ринку. Як тільки налагоджено випуск продукції і подолано збитковість виробництва, фірма може почати емісію власних акцій і продаж їх на ринку цінних паперів. Загалом весь період становлення нової корпорації на початку 80-х років тривав близько 5 років, у деяких випадках — 2—3 роки [38]. Безпосередні автори нововведення — винахідники, вчені та інженери рідко стають власниками венчурних фірм. Велика частина фахівців — власників ризикових фірм після того, як їх підприємства налагоджують випуск продукції, з вигодою для себе продають їх і беруться до розроблення інших проектів, реалізовуючи свій науковий потенціал у нових відкриттях. Значна частина талановитих фахівців і вчених США проходить цикл «наукові працівники — ризикова фірма», виступаючи то в ролі проектувальників і виконавців НДДКР, то в ролі підприємців і комерсантів. Від усіх інших форм прибуткового розміщення капіталу його вкладення в невелику компанію, заставою якої є комерційний успіх науково-технічної новинки, розроблюваної цією компанією і раніше ніким не випробуваної, відрізняється надзвичайно великим комерційним ризиком. Способом зниження комерційного ризику є одночасне інвестування в декілька невеликих фірм наукомісткого бізнесу. Загалом венчурні інвестиційні компанії здійснюють жорсткий контроль над фірмами, в які вони вклали свої кошти, на основі володіння значною або переважною частиною їх капіталу, а також через заміщення вищих керівних постів у фірмах. Існує декілька правил, яких дотримуються венчурні бізнесмени. Організатори фірми наукомісткого бізнесу ніколи не повинні контролювати велику частину її капіталу. Компанії — інвестори венчурного капіталу отримують місця для своїх представників у радах директорів цих компаній. Якщо створена фірма не вийде на заплановані показники прибутку, інвестиційна венчурна компанія має право взяти її управління на себе. Механізм венчурного фінансування обумовлює взаємодію як стимулювальних, так і стримувальних тенденцій його розвитку. Він дає змогу великому монополістичному бізнесу використати дрібний бізнес як випробувальний полігон для випробування комерційної дієздатності як науково-технічних новинок, так і інших галузей економіки. Необхідно зазначити, що методи стимулювання ризикового підприємництва можуть мати як прямий, так і непрямий характер. Прямими методами стимулювання підприємництва є насамперед надання субсидій на пільгових умовах та гарантування (повне або часткове) позик, що надаються приватними фінансово-кредитними організаціями. Основною формою непрямого стимулювання є встановлення пільгового податкового режиму. У більшості промислово розвинених країн проводиться збалансована політика підтримки підприємництва, поєднання різних методів прямої допомоги з податковими стимулами. На перший погляд, податкові пільги не можна віднести до фінансової підтримки. Однак в кінцевому результаті податкові знижки, що надаються підприємцям, є саме фінансовою допомогою: завдяки пільговому податковому режиму в розпорядженні підприємців залишається значна частка прибутку (після сплати податків), що дає їм можливість розширювати виробництво за рахунок самофінансування. Крім того, система податкових пільг, значно розширює можливість маневрування грошовими коштами: в багатьох випадках підприємці можуть самі вирішувати, якими саме податковими знижками скористатися. Джерелами позикового та акціонерного капіталу є банки, пенсійні фонди, страхові компанії, промислові корпорації, приватні інвестори. У сфері використання позикового та акціонерного капіталу в фінансуванні ризикових форм зусилля держави спрямовані на вдосконалення податкового законодавства; зняття обмежень на використання коштів пенсійних фондів та інших організацій для ризикового фінансування; вдосконалення законодавства, що стосується обігу цінних паперів; гарантування позик, які надаються приватними кредитними організаціями. Джерелами позикового капіталу для малих фірм є передусім комерційні банки, що надають як короткострокові, так і довгострокові кредити. Крім того, кредити різних видів можуть надаватися промисловими компаніями (найчастіше це компанії, пов’язані з даною фірмою договорами на постачання сировини, матеріалів, напівфабрикатів), фірмами-комісіонерами, компаніями-орендарями, ощадними банками, страховими компаніями. Одним з найважливіших видів короткострокового кредитування малих фірм є так званий комерційний кредит. У США на частку комерційного кредиту припадає близько 30—40\% поточних зобов’язань нефінансових компаній, причому велика частка — зобов’язання малих фірм. Більшість комерційних банків оговорюють як умову надання кредиту участь самих підприємців в акціонерному капіталі створюваної фірми. Банк може вимагати також забезпечення кредиту в формі застави під нерухомість. З метою підвищення зацікавленості банків у кредитуванні ризикових підприємств держава бере на себе значну частку ризику, гарантуючи кредити, що надаються приватними банками. У США, наприклад, адміністрація малого бізнесу може гарантувати до 90\% позики, що надається комерційним банком. Незважаючи на значну допомогу з боку держави, малі ризикові фірми відчувають хронічну недостачу позикового капіталу. Для успішного розвитку ризикової фірми необхідно, щоб значну частину її капіталу становив капітал пайовий, що надається різними інвесторами в обмін на акції фірми. Причому реальним шляхом є приватне розміщення акцій без оголошення в ЗМІ. Приватне розміщення має низку істотних переваг порівняно з відкритим розміщенням, зокрема: набагато меншими є витрати на емісійні операції; значно скорочується час на оформлення замовлення, на отримання дозволу на розміщення акцій; в набагато більшій мірі дотримується комерційна таємниця тощо. За приватного розміщення покупцями акцій ризикових підприємств стають індивідуальні інвестори, промислові компанії, пенсійні та страхові фонди. Роль держави в підвищенні зацікавленості інвесторів у наданні акціонерного капіталу ризиковим підприємствам зводиться в основному до законодавчого регулювання. Важливим напрямом законодавчого регулювання є регулювання законів про податок. Існує три групи промислово розвинених країн, що відображають основні тенденції розвитку податкової політики, спрямованої на стимулювання інвестицій у ризикові проекти. Країни першої групи (США, Великобританія) підтримують на низькому рівні оподаткування корпорацій і не розробляють спеціальних систем податкових стимулів інвестицій в ризикові підприємства, що обумовлює високу інвестиційну активність промислових компаній, фінансових організацій та інших інвесторів. У другій групі — країни (ФРН, Італія, Іспанія), що мають низькі ставки податків на прибуток корпорацій і паралельно проводять активну податкову підтримку підприємств певних галузей і регіонів. До третьої групи входять країни, що мають найвищі ставки податків на прибуток корпорацій і паралельно систему різноманітних спеціальних стимулів ризикового підприємництва. У цій групі інвестори, що купують акції ризикових фірм, звільняються від податку на прибуток за умови володіння акціями не менше п’яти років. Інвестори звільняються також від податку на приріст капіталу, отриманий у разі реалізації акцій ризикової фірми після закінчення п’ятирічного терміну володіння [38]. Отже, значення венчурного бізнесу полягає в тому, що він: привів до створення нових життєздатних господарських одиниць, які впливають на всю традиційну структуру ведення наукових досліджень, і викликав структурні зміни в суспільному виробництві країн; сприяв технічному переозброєнню традиційних галузей виробництва; спонукав великі корпорації до вдосконалення принципів управління та організаційних структур; змінив погляд на ніби постійну перевагу великих корпорацій в дослідницькій діяльності; показав, що орієнтація на довгострокові цілі вимагає створення спеціальної кредитно-фінансової системи у вигляді венчурного капіталу; збільшив зайнятість висококваліфікованих фахівців; сприятливо вплинув на розвиток законодавчої бази з проблем підтримки наукових досліджень. Венчурні інвестиції впродовж останніх декількох років є невід’ємною частиною індустрії інформаційних технологій, своєрідною рушійною силою інформаційного ринку. 8.3. Основні напрями вдосконалення інформаційного бізнесу Інформаційний бізнес в Україні, яка робить перші кроки у формуванні інформаційного суспільства, знаходиться у зародковому стані і необхідно ще дуже багато зробити для його становлення та розвитку. Зважаючи на досвід країн з розвиненою інформаційною інфраструктурою, основні концептуальні засади становлення та розвитку ІБ можна сформулювати таким чином: 1. Загальна тенденція становлення ІБ не повинна відрізнятися від світового досвіду, тобто доцільним є перехід від традиційних видів діяльності до цільового інформаційного обслуговування в різних режимах. 2. Доцільно розвивати не тільки державний, а й недержавний (приватний) сектори інформаційного ринку. Світовий досвід показує, що державному сектору та його органам статистики не під силу здійснити якісне інформаційне обслуговування і задовольнити інформаційні потреби користувача. В умовах ринку змінюються джерела інформації (потоки інформації), виникає проблема збереження комерційної таємниці. 3. Зростає вага економічного аналізу інформаційної діяльності. В умовах кризи підтримування власних інформаційних підрозділів стає дуже дорогим, тому в багатьох випадках їх скорочують. За ринкових умов кращі шанси мають невеликі, але мобільні і добре організовані структури, здатні швидко змінювати номенклатуру ІПП, збільшувати частку інтелектуальних і наукомістких проектів, упроваджувати абонентське або договірне обслуговування користувачів. 4. ІБ має бути диференційованим відповідно до етапів життєвого циклу продуктів і технологій, що дасть змогу своєчасно та безболісно припиняти роботу над неконкурентоспроможними і дубльованими розробками. 5. Важливою задачею є використання ІТ для аналізу підприємств і фірм, що приватизуються. 6. Перспективним є встановлення контактів із закордонними фірмами та інформаційними системами для обміну інформацією. Необхідно створити зовнішні та внутрішні БД для інформування потенційних інвесторів про стан ринків і сфер інвестування. 7. За умов становлення інформаційного ринку особливої ваги набуває підтримка держави, яка з допомогою економічних і правових функцій повинна стимулювати інформаційний бізнес через прийняття відповідних законів (інформатизації, сертифікації ПП тощо), проведення відкритих конкурсів і розподіл фінансових коштів не по організаціях чи відомствах, а по конкретних проектах. Виходячи зі стану справ на сьогодні, держава повинна здійснити пряме регулювання через: структурні зміни в господарському механізмі на основі розроблення відповідного правового забезпечення та податкової політики, стимулювання конкуренції; організацію конкурсів на надання державних замовлень та інвестицій; установлення державних стандартів на ІС, ІТ тощо; розроблення механізму сертифікації інформаційних продуктів, технологій і фірм; створення умов для розвитку інформаційної інфраструктури та професійної підготовки і перепідготовки кадрів; формування контрактної системи взаємостосунків (фінансового механізму контрактів, організації і масштабів). Удосконалення інформаційного бізнесу розглянемо в рамках розвитку таких аспектів: правового, технічного, організаційного та економічного. Концентрація уваги на правовому аспекті інформаційного бізнесу пояснюється високими темпами зростання даного сектору економіки, новизною відносин, що складаються, і недостатньою опрацьованістю комплексу питань, пов’язаних з правами підприємців у царині ІБ, проблемою захисту інформації як об’єкта інтелектуальної власності, інформаційною безпекою суб’єктів господарювання усіх рівнів — від низової ланки (підприємства) до держави в цілому та ін. Становлення та розвиток підприємницької діяльності, зокрема у сфері інформаційного бізнесу, повинні спиратися на відповідні законодавчі норми, що регламентують усі аспекти правовідносин об’єктів і суб’єктів інформатизації, а також правовий статус методів, форм і засобів захисту інтелектуальної власності. У розвинених країнах сформувався новий розділ юридичної науки, що отримала назву «інформаційне право», або «комп’ютерне право». Базу інформаційного/комп’ютерного права складають законодавчі акти про інформацію та її захист, захист інтелектуальної власності, державну і комерційну таємниці, господарське та кримінальне законодавство, а також міжнародний діловий кодекс. Ми вже розглядали, що зроблено в Україні з формування правової бази інформатизації, але дуже багато ще треба зробити. Зокрема необхідно виконати наукові дослідження і розробки, спрямовані на: удосконалення механізму правового захисту програмних продуктів як об’єкта інтелектуальної власності; удосконалення договірних відносин за розроблення та продажу обчислювальної техніки, засобів комунікацій, програмних продуктів, надання інформаційно-обчислювальних послуг; застосування обчислювальної техніки в адміністративному управлінні; запобігання розробленню і поширенню програмних зловживань (вірусні програми); розроблення механізму електронного документообігу та електронної звітності тощо. Технічний аспект стосується насамперед створення інформаційної інфраструктури, відповідної сучасним досягненням у царині інформаційно-комунікаційної техніки і нових інформаційних технологій. Цього можна досягти через закупівлю відповідної техніки і технологій у розвинених країнах з одночасним прискоренням фундаментальних наукових досліджень і розробок з цієї проблеми та налагодження випуску сучасних засобів ОТ і комунікаційного обладнання. Світові тенденції у розвитку технічної бази інформатизації такі[12]: розроблення нової генерації мікропроцесорів та уніфікованої операційної системи; стандартизація архітектури різнотипних ЕОМ; перехід на єдину елементну базу, розроблення уніфікованих ЕОМ (від портативних до загального призначення) з єдиними системними засобами; включення комплексу прикладних програм у базову операційну систему; формування технічної основи для нових видів інформаційного обслуговування; використання якісно нової технології змішаного сигналу (аналоговий/цифровий), оптичних кабелів передавання інформації, зі стандартизацією мікроелектронних компонентів, з практичним використанням цифрової мережі і переходом до багатосмугової цифрової мережі інтегрованого обслуговування. розширення у рамках архітектури відкритих систем можливостей комплексного передавання та оброблення таких видів інформації: відеофайлів, файлів даних, діалогових даних, оперативних даних, відеопотоків, звукових даних. Ці процеси пов’язуються з використанням таких засобів комутації: повідомлень, датаграм, пакетів, каналів, кросової комутації та прозорої комутації повідомлень. Організаційний блок заходів передбачає обґрунтування і подальший розвиток інформаційного бізнесу як цілком нового напряму діяльності, акцентуючи увагу на: вдосконаленні організаційної та виробничої структури фірм інформаційної галузі (склад і підпорядкованість організаційних ланок, що виконують різноманітні функції, спеціалізація їх і характер розподілу праці та функцій управління); формуванні інформаційної інфраструктури об’єктів різних рівнів і статусу; організації технологічних процесів оброблення інформації; наданні інформаційних послуг і розроблення прикладних програмних продуктів та інформаційних систем з використанням функціонального, об’єктного/предметного і змішаного принципів; розробленні відповідної документації тощо. Особливу увагу слід приділити організаційним аспектам процесів технічного обслуговування засобів обчислювальної та комунікаційної техніки, супроводу програмних продуктів, навчання, сервісної і консультаційної діяльності, а також питанням оплати, охорони праці і техніки безпеки, ергономіки виробництва тощо. Економічний аспект, як найбільш представницький, охоплює комплекс питань, пов’язаних з дослідженням закономірностей формування інформаційного ринку, зі створенням методичних основ формування господарського механізму фірм ІБ, які б враховували їх специфіку, методичних основ оцінювання конкурентоспроможності апаратних і програмних засобів, формування системи інформаційного маркетингу тощо. Розглянемо деякі з цих проблем докладніше. Однією з них є проблема вимірювання обсягів інформаційного виробництва, з тим, щоб використовувані показники можна було порівнювати. Без сумніву, універсальною одиницею вимірювання є вартісна оцінка. Але проблема полягає у кількісному вимірюванні. Зіставити різні інформаційні виробництва можна тільки у разі відносно близьких одиниць вимірювання обсягів виконуваних робіт. Найпоширенішою одиницею виміру інформації є шеннонівський біт (двійкова одиниця). Але вимірювати довжину повідомлень, що передаються в шеннонівських бітах, досить складно і, мабуть, недоцільно. Для кількісної оцінки обсягів інформаційного виробництва необхідно використовувати більш узагальнені та предметні одиниці вимірювання інформації та її потоків. За час, що минув, у різних інформаційних виробництвах використовувалися різні одиниці вимірювання: символ, поле, запис, документо-рядок, документ, текст, файл, масив інформації, інформаційний кадр (20 рядків по 80 символів) тощо. Вживалися й такі умовно-натуральні одиниці вимірювання, як машино-година корисної роботі ЕОМ*, нормо-людино-година, людино-день тощо. Більшість з них використовується й нині, здебільшого у внутрішньофірмовому плануванні. Іншою проблемою є встановлення системи показників оцінювання економічної діяльності підприємств (фірм) інформаційного бізнесу. На сьогодні одним з найпоширеніших узагальнених показників оцінки діяльності фірм ІБ є дохід від продажу, який розраховується як в цілому, так і за класами обчислювальної техніки та основними видами робіт: універсальні ЕОМ; ЕОМ середнього класу; персональні комп’ютери; робочі станції; програмне забезпечення; периферійне обладнання; передавання даних; обслуговування; підтримка тощо За цим показником щорічно визначаються 100 провідних компаній світу, список яких публікують американські журнали «Datamation», «PC Magazine», спираючись на дані звітів таких загальновизнаних на інформаційному ринку маркетингових фірм, як Dataquest, Computer Intelligence та Soft.letter. Варто наголосити, що статистичні дані про стан фірм ІБ є доступними (на відміну від нашої країни) для широкого кола користувачів. Це пояснюється кількома причинами. По-перше, бажанням увійти до числа провідних виробників, що забезпечує підвищення престижу і репутації фірми. Крім того, незважаючи на наявність комерційної таємниці, фірми зацікавлені у поширенні відповідної інформації про свою діяльність серед фахівців і користувачів, оскільки подібні публікації є дуже гарною рекламою. По-друге, більшість виробників пропонують на ринку цінних паперів власні акції, й акціонери, відповідно, мусять мати відомості про стан справ у конкретній фірмі. Наступний показник — витрати на програми науково-дослідної і технологічної діяльності (НДТД) у вартісному вимірі та порівняно з доходом фірми (питома вага витрат на НДТД у доході фірми). Отже, зростання випуску засобів обчислювальної техніки, периферійного обладнання, програмного забезпечення тощо пов’язується з витратами на програми/проекти НДТД довгострокового і перспективного характеру. Для зіставлення доходів фірми, чисельності працівників і витрат на НДТД використовується показник витрати на НДТД у розрахунку на одного працівника. Для аналізу розподілу доходів від різних видів інформаційної діяльності вживається такий показник, як питома вага доходу від продажу продукту (виду діяльності) у сумарному доході фірми. Широко використовуються також дані, що характеризують обсяги виробництва і продажу, а також питому вагу на ринку відповідних продуктів/послуг (засобів обчислювальної техніки, периферійного обладнання, програмного забезпечення тощо). Для оцінки становища підприємства на ринку необхідні всебічний аналіз його діяльності і визначення перспектив. У основу такої оцінки покладено показники: величина капіталу і майна; структура капіталу і майна; власний капітал (чисті власні кошти); зміна власного капіталу протягом певного періоду. На базі аналізу фінансових документів розраховується безліч показників, що характеризують економічний стан і стійкість на ринку. Серед них показники, з допомогою яких можливо визначити: здатність погашення боргів в міру настання термінів платежів; здатність швидко перетворюватися в гроші (ліквіди); заборгованість інших партнерів і матеріальні запаси; достатність обсягу продажу щодо обігового та основного капіталу (фондів); стійкість загального фінансового стану. До складу основного капіталу включаються три елементи: реальний основний капітал, інвестиції та нематеріальні активи. До реального основного капіталу належать будівлі, машини, обладнання тощо. Інвестиції — це кошти, вилучені з підприємства на тривалий термін і вкладені в інші підприємства. Нематеріальні активи — це активи, що не мають фізичної, натуральної форми, але наділені «невідчутною цінністю» і внаслідок цього приносять додатковий дохід. До них відносять торгові марки, секрети виробництва, патенти, авторські права, організацію управління та ін. Вартість нематеріальних активів може матеріалізуватися в такий, наприклад, момент, як продаж підприємства, коли власникам сплачується сума, що перевищує балансову вартість усього майна. Ця різниця і складає «ціну» нематеріальних активів. Але вона списується або фігурує в балансі чисто символічно у вигляді грошової одиниці. Для характеристики відносних показників використовуються коефіцієнти трьох основних груп: показники фінансового стану фірми; показники комерційної активності; показники рентабельності. Для визначення фінансового стану фірми використовується декілька коефіцієнтів залежно від того, що являє найбільший інтерес. Так, для з’ясування стану поточних розрахунків фірми визначають відношення обігових коштів до короткострокової заборгованості (коефіцієнт покриття). Відношення позикового капіталу фірми до власного капіталу є дуже показовою величиною, оскільки останнім часом посилюється значення зовнішніх джерел фінансування, а загальна сума зобов’язань не повинна перевищувати суму власного капіталу. Використовують також коефіцієнт власності, який характеризує ступінь залежності фірми від позикових коштів. Крім того, застосовують відношення поточних зобов’язань до власного капіталу і реального основного капіталу до власного капіталу. Серед показників комерційної активності використовують: відношення суми продажу до суми активів; відношення суми продажу до реального основного капіталу; коефіцієнт оборотності капіталу та ін.; У групу показників рентабельності включають коефіцієнти; чистого прибутку; валового прибутку; відношення чистого прибутку до суми активів. Іншим важливим показником є ринковий (біржовий) курс акцій [86, с. 188—205]. Цей критерій може бути використаний акціонерними товариствами відкритого типу. Але в Україні недержавні організаційно-правові форми ІБ здебільшого не є акціонерними товариствами відкритого типу і не пропонують користувачам свої акції на ринку цінних паперів. Проте на перспективу необхідність розгляду такого підходу цілком очевидна. Для оцінювання і прогнозування кількісних відносин використовуються: відношення поточної ринкової вартості до річного доходу (Price/Earning, Р/E); співвідношення між ринковою (біржовою) вартістю компанії та її балансовою вартістю (market to book, МВ). Перша величина є непостійною, для розрахунку її використовується величина зростання доходів на акцію, яка залежить від багатьох факторів, зокрема від: коливань валютного курсу, що безпосередньо впливають на вартість придбання обчислювальної техніки і програмного забезпечення та вимагають спеціального дослідження; існуючих законодавчих обмежень; системи оподаткування; митних зборів тощо. Балансова вартість є величиною стабільною порівняно з доходами та їх зростанням. У свою чергу, співвідношення між ринковою (біржовою) вартістю акції та її балансовою вартістю характеризується двома специфічними критеріями діяльності фірм: зростанням основного капіталу і доходом на акцію (return on equity, RОE). Показники фінансової діяльності є основою такого співвідношення, яке доповнюється ще одним показником діяльності — зростанням акціонерного капіталу, використовуваним для біржових прогнозів щодо майбутнього становища. На загальнодержавному рівні дуже важливим показником є обсяги фінансування НДТД у сфері інформатизації, оскільки намітилися певні тенденції у фінансуванні проектів як Національної програми інформатизації, так і галузевих і регіональних. Прогрес науки і технологій — життєво важливий фактор і каталізатор економічного і соціального розвитку. У розвинених країнах розроблено індикатори, за допомогою яких виконується комплексне оцінювання НДТД і впливу їх на рівень розвитку національної економіки. Після того як ці індикатори стали однаковими, з’явилася можливість проведення міжнародного порівняльного аналізу [12]. В основу його покладено показник внутрішніх витрат на НДТД (ВВ НДТД) Цей показник включає всі витрати, призначені для фінансування діяльності різними національними та іноземними економічними структурами на національній території за винятком витрат, здійснених за кордоном і фінансованих національними структурами. Цілісна оцінка вкладень фінансових коштів НДТД у конкретній країні може бути отримана, якщо ВВ НДТД співвіднести з валовим національним продуктом (ВНП) — питома вага ВВ НДТД у ВНП. З іншого боку, певний інтерес являє й таке: скільки коштів виділено на НДТД державою, а скільки фінансується приватним сектором. Нині у більшості країн виявляється тенденція до активізації приватного сектору в заміщенні державного фінансування НДТД (див. розділ 3). Урахувати вплив НДТД на національну економіку досить складно. Для цього використовується декілька показників, зокрема баланс технологічних зв’язків (БТЗ) і баланс у торгівлі високотехнологічною продукцією (БТВП). БТЗ покриває всі транзакції з обміну технологічними знаннями і послугами (патенти, ліцензії, підготовка кваліфікованих кадрів, технічна допомога, програмне забезпечення, експертний аналіз тощо). Єдиною країною, що має позитивний БТЗ, є США: 2,61, в інших провідних країн це співвідношення негативне: Японія – 0,85; ФРН –0,85, Франція –0,80. За показником БТВП незаперечним лідером є Японія [12]. Як уже зазначалося, в умовах становлення інформаційного ринку особливої ваги набуває підтримування державою, яка допомогою економічних і правових важелів повинна стимулювати інформаційний бізнес через прийняття відповідних законів і нормативних документів з проблем інформатизації, сертифікації програмних продуктів, інформаційних технологій, фірм тощо), проведення відкритих конкурсів і розподіл фінансових коштів не по організаціях чи відомствах, а по конкретних проектах. Логічно було б зробити такий висновок: держава, вкладаючи кошти в інформаційну діяльність, має виходити з того, що результати таких вкладень належать державі, а отже, громадянам країни, і вони повинні користуватися інформаційними ресурсами без оплати, оскільки останні створено за їх рахунок. Однак при цьому виникає низка протиріч: Не всі громадяни рівною мірою зацікавлені у використанні інформаційних ресурсів, створених за їх рахунок, і споживання інформаційних продуктів і послуг (ІПП), створених на їх основі, не може бути рівним. Деякі громадяни використовують ІПП, підготовлені за державний рахунок, для власного споживання, а деякі — для комерційної діяльності. Безкоштовна або на пільгових умовах реалізація ІПП, підготовлених за державний рахунок, порушує свободу конкуренції і ставить інших учасників інформаційного ринку в гірші умови. Реалізація права вільного доступу до інформації кожному громадянину, як записано в законі про інформацію, потребує надзвичайно великих витрат. Цього права виявляється недостатньо для регулювання інформаційних відносин у суспільстві. У багатьох країнах рішення було знайдене шляхом уведення в практику таких принципів: У всіх галузях інформаційної діяльності, в яких сформувалися та існують ринкові відносини, державні інформаційні структури реалізують свої послуги і продукти за ринковими цінами всім категоріям споживачів (у тому числі населенню, іншим державним організаціям, суспільним чи комерційним організаціям). Соціально незахищеним верствам населення видаються дотації (але в основному за цільовим методом як споживачам, а не через встановлення неконкурентно низьких цін). В окремих галузях інформаційної діяльності, де відсутня можливість створення ринкових відносин (наприклад, послуги масових бібліотек), ІПП надаються безкоштовно або за низькими цінами. Однак це стосується тільки послуг, що не потребують для свого надання ніяких додаткових витрат (доступ у читальний зал, право користуватися фондами і БД) і призначених винятково для власного споживання (у некомерційних цілях). Будь-які інші послуги незалежно від їх призначення мають надаватися за ринковими цінами для того, щоб одні споживачі не отримували суттєво більше, за інших, і тим самим не зменшували можливості інших в умовах фіксованого і обмеженого обсягу ресурсів. Доходи, отримані від продажу ІПП, створених за державний рахунок, повертаються громадянам у вигляді скорочення витрат на їх підготовку або у вигляді надання ІПП більш високої якості. Для цього державні інформаційні структури, або організації, що використовують кошти держбюджету, не мають права включати в собівартість своїх послуг витрати на підготовку БД і масивів першоджерел (які таким чином отримують статус суспільної власності). Поряд із розглянутими економічними підходами до забезпечення рівного доступу до інформації іноді вживаються й частково адміністративні заходи, коли держава встановлює для комерційних споживачів ціни вищі, ніж для некомерційних. Що до ІПП, виготовлених за державний рахунок і наданих споживачам для здійснення комерційної діяльності в інформаційній сфері (наприклад, фонди першоджерел і БД), замість звичайних угод «купівлі-продажу» використовуються орендні та ліцензійні відносини, які повніше відповідають суті ІПП як об’єктів інтелектуальної власності. 8.4. Критерії оцінювання фірм інформаційного бізнесу В умовах ринку змінюються цілі, філософія і сутність інформаційної системи будь-якого суб’єкта господарювання — від низової ланки — підприємства, організації, установи до галузі, району, економіки країни загалом. Комерційні фірми чи інші інформаційні структури (тобто державний та недержавний сектори інформаційної сфери) повинні враховувати переорієнтацію вищої та середньої ланок менеджменту з оперативного на стратегічне управління за умови збереження гнучкості у прийнятті рішень. Тільки так їм вдасться виконати вимоги ринкової орієнтації управління, що означає: орієнтацію стратегії на кінцевого користувача; партнерські відносини між користувачем та інформаційною фірмою; зосередження зусиль на критичних (основних) напрямах і найважливіших сферах використання інформаційних технологій з погляду кінцевого користувача; комплексна підтримка кінцевого користувача, яка включає забезпечення його комп’ютерної та інформаційної компетентності; посилення уваги до навчання як персоналу, так і кінцевого користувача. Обов’язковим за прийняття стратегічного рішення щодо подальшої діяльності фірми є оцінювання її ефективності. Оцінка ефективності діяльності інформаційних структур завжди була і залишається однією з актуальних проблем, як в теоретичному, так і в практичному плані. Вона є надзвичайно багатоаспектною і потребує окремого розгляду. Тому обмежимося лише окремими її аспектами. Один з використовуваних підходів стосується оцінки втрат, інформаційних перевантажень і надлишковості інформації. Критерієм оцінки цих складових є коефіцієнт втрат інформації. Велика кількість інформації, яка стає доступною внаслідок застосування засобів обчислювальної та комунікаційної техніки, дуже часто спричинює виникнення ситуації, за якої користувач відчуває значні перевантаження. Саме вони багато в чому визначають ступінь обмеження споживання інформації. Ідеальною є ситуація, за якої досягається рівновага між виробництвом інформації (IG) та її споживанням (IU). Тобто IG = IU. Реально обсяг виробництва завжди перевищує споживання: IG > IU, або обсяг споживаної інформації дорівнює обсягу створеної інформації за мінусом інформаційних втрат (W): IU = IG – W. Обсяг інформаційних втрат залежить від великої кількості факторів, зокрема від обсягу створеної інформації, інформаційних перевантажень (IO) та інших змінних (Vr), що можна подати як функцію W = f(IG, IO, Vr). Інформаційні перевантаження залежать від обмежених можливостей людини щодо оброблення та сприйняття інформації, а також від соціальних обмежень у використанні інформації: від рівня освіти, грамотності взагалі і комп’ютерної зокрема, доступності засобів оброблення та передавання інформації, доступності засобів масової інформації, комунікаційної політики тощо. Для розрахунку коефіцієнта інформаційних втрат (Wr) можна використати формулу Wr =1–IU/IG. Процес формування інформаційних ресурсів апріорі характеризується такими гіпотезами: якість створюваної інформації, Q підвищується повільніше, ніж збільшується її кількість: DQ/Dt < D IG/Dt; чим більше створюється інформації, тим вищим є рівень інформаційних втрат: IG ®Wr; чим нижча якість інформації, тим вищий рівень інформаційних втрат: ¯Q ® Wr. Розглянемо ще декілька відомих підходів до оцінювання діяльності фірм інформаційного бізнесу. За [86, с. 204—205], оцінка діяльності фірми ІБ споживачами і власниками акцій визначається наявністю п’яти особливих якостей, названих критеріями успіху. Один з них — загальний рівень культури фірми і персоналу — відіграє першорядну роль. За ним йдуть (у порядку убування значущості): якість продукції, компетентність вищого керівництва, стратегічне прогнозування можливості в сфері маркетингу та продажу (табл. 8.3). Таблиця 8.3 ФАКТОРИ УСПІХУ ТА УСПІШНА ДІЯЛЬНІСТЬ В ОБЛАСТІ ІТ
Крім наведених критеріїв, ніяких інших кількісних або якісних характеристик (наприклад, розмір фірми, поєднання сфер діяльності, географічне місцеположення, стадія розвитку, співвідношення між ринковою і балансовою вартістю тощо), які б слугували гарантією отримання місця в «першій десятці», не виявлено. Заслуговує на увагу запропонована в [135] методологія оцінювання ступеня задоволення користувачів. Вона об’єднує оцінки за такими взаємопов’язаними критеріями: якістю — рівнем задоволення інформаційних потреб користувача; вигодами — підвищенням економічної ефективності загалом; витратами — вкладеннями у розвиток ІКТ. Ступінь задоволення користувача може оцінюватись як за кожним видом надаваних послуг, так і за кожною виконуваною персоналом функціональною задачею тощо. При цьому нормалізоване значення ступеня задоволення знаходитиметься в інтервалі [–1; +1] й інтерпретуватиметься з допомогою шкали для аналізу результатів (табл. 8.4). Цікавою є модель, з допомогою якої фірма зможе самостійно оцінити ефективність нової стратегії. Така модель може слугувати інструментом оцінювання альтернативних варіантів розв’язання стратегічних задач інформаційної фірми. Таблиця 8.4 ШКАЛА ДЛЯ АНАЛІЗУ РЕЗУЛЬТАТІВ
Оцінювання ефективності продукту та фірми в цілому Змінюючи чи вибираючи нову стратегію подальшого розвитку фірми, чи приступаючи до випуску нових ІПП, чи опановуючи нові ринки або їх сегменти, фірма повинна виконати глибоке маркетингове дослідження щодо попиту на новий ІПП, можливостей самої фірми для виробництва його та просування на обраний ринок, а також можливої реакції з боку ринку та суспільства в цілому, тобто оцінити ефективність діяльності фірми за обраним напрямом. Оцінювання ефективності діяльності фірми в інформаційному бізнесі може бути здійснено з використанням апарату моделювання. Більше того, можна провести двостороннє оцінювання, а саме оцінювання ефективності інформаційного виробництва фірми та оцінювання ринкового впливу на її діяльність. Побудуємо модель оцінювання ефективності та можливостей фірми. Ця модель є відкритою і може бути розширена за рахунок нових параметрів та їх складових. Вона матиме всі якості загальної моделі і тому може бути використана для оцінювання будь-якої діяльності будь-якої інформаційної фірми. Параметрична модель оцінювання ефективності та можливостей фірми має вигляд: , де і = 1, 2,3 — індекс параметра; j = 1, 2, . . . , 11 — індекс часткової оцінки параметра; і = 1 — продукція; j = 1 — змістовна цінність інформації; j = 2 — корисність цієї інформації за прийняття споживачем економічно вигідних рішень; j = 3 — можливість реалізації цінності інформації у споживача; і = 2 — маркетинг; j = 4 — підприємливість у просуванні інформації на ринок; j = 5 — рівень потрібних знань про інформаційну базу споживачів; j = 6 — рівень відповідності запропонованої інформації конкретним потребам покупця; j = 7 — стратегія фірми — збутова чи маркетингова; і = 3 — менеджмент; j = 8 — рівень кваліфікації менеджерів; j = 9 — досвід роботи в інформаційній сфері; j = 10 — рівень інтуїції та далекоглядності (\% правильних рішень від усіх інтуїтивно прийнятих); j = 11 — адаптовність і швидкість реакції на зміну зовнішнього середовища. Побудуємо матрицю оцінки ефективності та можливостей інформаційної фірми. МАТРИЦЯ А ОЦІНКИ ЕФЕКТИВНОСТІ ТА МОЖЛИВОСТЕЙ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ФІРМИ
Вільні клітини матриці заповнюються нулями. На оцінки накладаються такі обмеження: — значення оцінки в балах; ; . Сумуючи часткові оцінки у перших трьох рядках, отримаємо — значення оцінки кожного параметра ефективності. Сума S в останньому рядку матриці А є загальною оцінкою продукту і фірми в цілому. Максимальна оцінка ефективності дорівнює 30 балам. Сумуючи по стовпчиках, отримаємо ті ж самі часткові оцінки по всіх параметрах, а в останньому стовпчику — S — загальну оцінку продукту та фірми. Така матриця дає змогу в подальшому: дослідити ступінь впливу будь-якого з параметрів або часткової оцінки на значення загальної оцінки продукту та фірми; побудувати вартісну матрицю, спряжену з матрицею А, по всіх видах оцінок, тобто визначити вартість збільшення кожної оцінки або параметра на один бал; визначити напрями найбільш ефективного вкладання коштів для підвищення ефективності та можливостей інформаційної фірми. Заповнення матриці безумовно викличе деякі утруднення, оскільки якісній оцінці не завжди можна знайти точний кількісний еквівалент у балах. Однак для цього можна скористатися послугами експертів — професіоналів в інформаційній галузі або їх рекомендаціями щодо ваги кожної оцінки у відповідному параметрі. Так, якщо ринку пропонується нова, ще не апробована послуга чи інформація, яка може, на думку фірми, дати високий економічний ефект, то можна оцінити, наприклад, параметр (продукція) у 5 балів. Якщо послуга орієнтована на потреби ринку, а не на власну технологію підготовки інформації, тобто фірма дотримується маркетингової стратегії у своїй діяльності, то параметр (маркетинг) можна попередньо оцінити у 5 балів. Якщо керівництво фірми — кваліфіковані менеджери з усіх питань управління, але без досвіду в інформаційному бізнесі, то параметр (менеджмент) можна попередньо оцінити у 5 балів. Отже, фірма отримує сумарну оцінку 15 балів з 30 можливих. Це досить високий результат для нового інформаційного продукту (його можна назвати очікуваною ефективністю), і в подальшому фірма повинна докласти всіх зусиль для його підтвердження. З набуттям досвіду в оцінюванні переваг і вад нових ІПП та їх виробників, використовуючи матрицю оцінок, можна досить точно визначити оцінку ефективності та можливостей інформаційної фірми. Оцінка мультиплікативних ринкових факторів Фактори ринку, які стимулюють або стримують випуск нових ІПП, тобто безпосередньо впливають на інформаційну фірму, можна включити в параметричну модель зовнішнього маркетингового середовища фірми. З практичних міркувань доцільно залучити до неї такі п’ять параметрів з їх частковими оцінками: , де k = 1, 2, . . . , 5 — індекс параметра; r = 1, 2, . . . , 16 — індекс часткової оцінки; k = 1 — зв’язок; r = 1 — рівень розвитку засобів зв’язку, необхідних для надання користувачеві конкретного ІПП; r = 2 — вказує, чи функціонують реально засоби зв’язку, необхідні для надання послуги даною фірмою; r = 3 — оцінка комерційного успіху послуги за наявних засобів зв’язку; k = 2 — інформаційні технології; r = 4 — вказує, чи використовує запропонована послуга прості термінали, чи потребує складних схем комутацій; r = 5 — потреба у використанні додаткових відомостей про апаратні засоби користувача; r = 6 — рівень навичок використання даної технології у споживачів запропонованого інформаційного продукту; r = 7 — загальний стан рівня використання даної технології в інформаційній галузі; k =3 — інформаційна компетентність; r = 8 — рівень готовності ринку до сприйняття інформаційного продукту фірми; r = 9 — необхідний обсяг навчання споживачів для використання ІПП, що пропонує фірма; r = 10 — рівень готовності користувачів до навчання; k = 4 — конкуренція; r = 11 — рівень і напрям змін конкурентного становища фірми після виходу її ІПП на ринок; за зміни його на краще, цей показник буде додатним, за погіршання його — від’ємним; r = 12 — рівень державної монополії на інформаційному ринку; r = 13 — перспективи зміни рівня державної монополізації; k = 5 — відношення суспільства; r = 14 — усвідомлення цінності інформації з боку покупців ринку ІПП; r = 15 — оцінка нових ІПП з огляду на корисність їх для суспільства; r = 16 — оцінка суспільством доступності інформації. Побудуємо матрицю для оцінки ринкових факторів, що впливають на діяльність інформаційної фірми. МАТРИЦЯ ОЦІНКИ РИНКОВИХ ФАКТОРІВ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА ДІЯЛЬНІСТЬ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ФІРМИ
Вільні клітини матриці B заповнюються нулями. Обмеження, що накладені на оцінки — значення показника у балах; ; ; . Використовуючи ті ж самі міркування, що і при побудові матриці А, треба відзначити різницю між параметрами. Окремі оцінки будь-якого з цих параметрів можуть мати від’ємні значення, що свідчить про несприятливе відношення покупців до доброякісного і корисного інформаційного продукту, запропонованого фірмою ринку, або, як крайній варіант, про неможливість подальшої нормальної діяльності фірми. Якщо ж всі отримані оцінки мультиплікативних факторів додатні, то отримуємо сумарний індекс мультиплікативних факторів. Максимальна сума оцінки цих факторів дорівнює 50. Матрицю В можна досліджувати, як і матрицю А. Однак інформаційна фірма не в змозі впливати на ринок ІПП так само, як на власну діяльність. Тому необхідно визначити, на які параметри та часткові оцінки фірма може впливати та скільки їй будуть коштувати їхні зміни. За цими даними може бути побудована вартісна матриця, спряжена з матрицею В. Використовуючи цю матрицю, фірма зможе визначити напрями та рівень ефективних вкладень у підвищення конкурентоспроможності своїх ІПП за рахунок маркетингових заходів. Помноживши сумарні оцінки продукту S та ринкових факторів P, отримаємо комерційний потенціал інформаційного продукту, призначеного для службового використання або продажу на ринку. Знаючи максимальне значення цього добутку — 1500, — можемо визначити резерв зростання ефективності ІПП, а також, як вже було показано, визначити напрями підвищення ефективності.
|
| Оглавление| |