ДеякІ проблеми провадження у кримІнальних справах про злочини, вчиненІ Іноземцями на територІЇ украЇни

При розслідуванні кримінальних справ за участю іноземців виникає багато складних ситуацій, адже чинним КПК України, на жаль, багато питань нормативно не врегульовано. Сьогодні на практиці нерідко постає проблема розмежування компетенції між слідчими різних правоохоронних відомств. Стаття 112 КПК України в редакції Закону України від 12.07.2001р. № 2670-ІІІ більш детально на відміну від колишньої редакції визначає питання підслідності кримінальних справ за суб’єктом здійснення злочину. Так, кримінальні справи про будь-які злочини, вчинені службовими особами, які займають особливо відповідальне становище, відповідно до ч.1 ст. 9 Закону України «Про державну службу» [1] та особами, посади яких віднесено до 1-3 категорії посад, працівниками правоохоронних органів досудове слідство провадиться слідчими прокуратури [2, c. 68]. Здається, що стосовно громадян іноземних держав, які користуються дипломатичним імунітетом і привілеями, щодо будь-яких видів злочинів досудове слідство мають вести слідчі органів прокуратури України. Стосовно ж іноземців, що не наділені таким статусом, природно, розслідування кримінальної справи повинен вести той орган, якому вона підслідна. Тому пропонуємо ч.1 ст. 112 КПК України «Підслідність» доповнити реченням наступного змісту після слів «працівниками правоохоронних органів»: «...а також щодо громадян іноземних держав, які користуються дипломатичним імунітетом та привілеями, і членів їх сімей...», далі за текстом. В обґрунтування нашої позиції зішлемося на ст. 10 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991р. № 1789-12 (зі змінами, внесеними згідно з Законом № 3662-12 від 26.11.1993р., у редакції Закону № 2663-III (2663-14) від 12.07.2001р.) [3, c.96], у якій на прокуратуру покладена координація діяльності по боротьбі зі злочинністю всіх правоохоронних органів країни. Це відноситься і до питань міжнародного співробітництва. Більш того, прокуратура здійснює прямі зв’язки з відповідними установами (представництвами) інших держав і міжнародних організацій. Також відзначимо, що стосовно зазначених категорій іноземців міжнародні договори, ратифіковані Україною1, встановлюють особливий порядок притягнення їх до участі в процесуальних діях, згода на провадження яких запитується через Міністерство закордонних справ України. Для цього органу, який веде розслідування, необхідно у письмовій формі звернутися в консульське управління МЗС України про провадження виїмки і обшуку в приміщеннях, займаних дипломатичними представництвами. Статтею 182 КПК України передбачено, що обшук і виїмка в зазначених приміщеннях проводяться обов’язково в присутності прокурора і представника Міністерства закордонних справ. Відповідно до Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженого Указом Президента України від 10.06.1993р. № 198 [4, c.813] такі особи не зобов’язані давати свідоцькі показання, а в разі згоди – не обов’язково з’являться до судових чи слідчих органів (п.13 ІІ розділу). Одержання від дипломатичного представника заяви про скоєний відносно його чи інших осіб злочин, ще не є згодою на їх допит чи виконання інших слідчих дій за їх участю. Виконання таких дій можливе лише в тому випадку, якщо про згоду прийняти участь в них вказано в заяві. Цим правом, як показало вивчення справ, зацікавлені особи досить широко користуються. За словами слідчих, які розслідують кримінальні справи про злочини, вчинені щодо осіб, які користуються дипломатичною недоторканністю, не більше половини потерпілих від злочинів побажали взяти участь у процесуальних діях.

Очевидно, що неможливість примусового притягнення цієї категорії осіб для провадження необхідних слідчих дій значно ускладнює встановлення істини, негативно впливає на строки порушення кримінальних справ і їх розслідування. До того ж, за час, витрачений на переговори і повідомлення центральних органів, можлива втрата слідів і речових доказів. Ось чому зосередження в органах прокуратури розслідування кримінальних справ як про злочини, вчинені іноземцями, які користуються дипломатичними імунітетами та привілеями, так і у відношенні їх та членів їх сімей, дозволить, з одного боку, оперативно забезпечити втручання (у позитивному значенні слова) у хід розслідування вищих керівників органів прокуратури, а з іншого – на підставі напрацьованої практики розслідування виробити конкретну методику і рекомендації, що забезпечать швидке і кваліфіковане розслідування цієї категорії справ.

На відміну від вищевказаної групи іноземних громадян, іноземці, які не користуються дипломатичними імунітетами та привілеями, підлягають притягненню до кримінальної відповідальності на загальних підставах, як зазначено в ст. 3 КПК України. Проте така процедура має свої процесуальні особливості. Хоча ця обставина не суперечить ст. 16 КПК України, яка вказує, що «правосуддя в кримінальних справах здійснюється на засадах рівності громадян перед законом і судом незалежно від. .. расової і національної належності...» [2, c.12], оскільки згідно зі ст. 9 Конституції України «чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України» [5, c.8]. На жаль, нині діючий Кримінально-процесуальний кодекс України не містить подібної правової інституції. Тому пропонуємо ст. 3 КПК України доповнити частиною 3 наступного змісту: «Загальновизнані принципи і норми міжнародного права та міжнародні договори, ратифіковані Україною, є складовою частиною законодавства України, яке регулює кримінальне судочинство. Якщо міжнародним договором встановлені інші правила, ніж передбачені цим Кодексом, то застосовуються правила міжнародного договору». Відповідно, частину 3 ст. 3 КПК України вважати частиною 4.

Література: 1. Про державну службу: Закон України від 16 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 52. – Ст. 490. 2. Кримінально-процесуальний кодекс України: Затв. Законом від 28 грудня 1960 р. Текст відп. офіц. за станом на 1 січня 2002 року. – К.: НВП «Форум», 2002. 3. Законодавство України з питань правоохоронної діяльності (Закони). – Харків: «ФІНН», 2002. 4. Укази Президента України. – К., 1997. – Т.1. – 874 с. 5. Конституція України: Прийнята на 5-й сесії Верховної Ради України 28.06.1996 р. – К.: Українська Правнича Фундація «Право», 1996. – 128 с.