Національні та міжнародні механізми захисту прав людини - Матеріали міжнародної науково-практичної конференції

Г. о. пономаренко, канд. пед. наук, доцент, ректор харківського національного університету внутрішніх справ

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ ЯК ПРІОРИТЕТ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ І ПРАВООХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Демократичні перетворення, спрямовані на вдосконалення громадсько-політичного життя в Україні, вже давно стали невід’ємною частиною буття нашого суспільства. Центральне місце серед них безперечно посідає проблема прав людини. Названі перетворення, які орієнтовані на міжнародні стандарти в галузі прав людини й знайшли відображення у двох перших розділах Конституції України, по-різному впливають на правовий статус особи, породжують чимало питань, котрі потребують глибокого наукового опрацювання в різноманітних сферах життєдіяльності.

Конституція України, яка містить норми прямої дії, проголосила, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, а утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком як держави в цілому, так і кожного з її органів. При цьому безпека людини має розглядатися як певною мірою узагальнюючий, інтегрований виразник реалізації її прав і свобод, захищеності (гарантованості) від небезпеки, один з головних показників якості й рівня життя людини.

Основний Закон нашої країни ставить права людини в центр державної політики і встановлює, що держава відповідальна перед нею за свою діяльність. Названі конституційні принципи розвинуті й деталізовані у Засадах державної політики України в галузі прав людини, затверджених постановою Верховної Ради України від 17 червня 1999 р. № 757-XIV. У цьому документі підтверджено відданість нашої держави ідеалам Загальної декларації прав людини та її прагнення до ефективної імплементації прав і свобод, гарантованих Європейською про захист прав та основних свобод 1950 р. та протоколами до неї, ратифікованими Україною. Україна визнає універсальність, взаємопов’язаність та взаємозалежність прав і основних свобод людини і громадянина та їх особливе значення для свого політичного, економічного, соціального, історичного і культурного розвитку. Одними з пріоритетних напрямів державної політики в даній сфері є: забезпечення верховенства  прав  і  основних  свобод людини у відносинах з державою; створення належних умов, вироблення механізмів і процедур для повної і безперешкодної реалізації кожною особою своїх прав та законних інтересів; забезпечення захисту людини і громадянина від посягань з боку іншої людини та посягань з боку держави.

На виконання вихідних положень Конституції та Засад державної політики України в галузі прав людини протягом останніх років здійснюються різнопланові заходи щодо реформування усього механізму забезпечення основних прав і свобод, у тому числі й судової та правоохоронної систем. МВС України, усвідомлюючи свою особливу відповідальність за реалізацію вимог Конституції України щодо забезпечення правопорядку і громадської безпеки в країні, постійно веде пошук шляхів до підвищення ефективності роботи органів внутрішніх справ, посилення боротьби з небезпечними злочинними проявами. Визначені головні пріоритети службової діяльності. Це, насамперед, захист особи, її життя і гідності, захист прав і свобод, гарантованих Конституцією України, забезпечення законності при профілактиці, розкритті й розслідуванні злочинів, здійснення принципів демократизму, гуманізму, справедливості й невідворотності покарання. Усе це значною мірою залежить від чіткої й злагодженої роботи усіх підрозділів і служб системи МВС. Однією з основних вимог, поставлених перед працівниками ОВС, є зміна мислення щодо сенсу, завдань і методів правоохоронної діяльності.

Результати здійснюваних реформ поки що не можуть задовольняти. На жаль, в діяльності ОВС ще зустрічаються факти порушення законності, порушення прав учасників кримінального процесу, свавільних затримань, застосування заборонених методів отримання свідчень, незнання окремими працівниками вимог закону, не кажучи вже про міжнародні правові норми, невідповідності окремих норм кримінально-процесуального законодавства з міжнародно-правовими стандартами. Тому слід продовжити вдосконалення законодавства, особливо адміністративного й кримінально-процесуального, переглянути закони „Про міліцію”, „Про оперативно-розшукову діяльність”, „Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” та інші, а за необхідності – вносити зміни й до головного закону нашої країни – Конституції. Усе це вимагає злагодженої роботи усіх гілок влади, правозахисних організацій і громадськості, перетворюючись на питання значної політичної ваги. Поряд із тим необхідно неухильно підвищувати професіоналізм працівників ОВС, аби кожен із них з повагою ставився до вимог закону, прав і свобод громадян.

Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку, прийнятий резолюцією 34/169 Генеральної Асамблеї ООН від 17 грудня 1979 р., у ст.2 вимагає від правоохоронців, аби вони при виконанні своїх обов’язків поважали й захищали людську гідність, підтримували й захищали права людини по відношенню до всіх осіб. Аналогічні вимоги містить і національне законодавство, у тому числі Закон України „Про міліцію” та Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ. Виходячи з таких вимог, для кожного працівника ОВС повага має стати неодмінним елементом правової культури не тільки по відношенню до закону, але й до прав та свобод окремої особистості. Адже цілком марно навіть згадувати про права людини, якщо їх не поважають представники правоохоронних органів. Вимагати від інших виконання закону й поваги до прав інших людей може лише той, хто сам є взірцем відповідної поведінки. Тому зміст принципу поваги прав людини невід’ємний від громадської, політичної й моральної свідомості працівників ОВС і включає справедливість, рівність прав, якомога повніше задоволення інтересів людей, надання їм свободи, довіру до людей, уважне ставлення до їх переконань і прагнень, чуйність, чемність, делікатність, що у професійній етиці працівника міліції називається етикетом і тактовністю.

Повага є насамперед моральною передумовою здійснення працівниками ОВС своїх службових обов’язків. У правоохоронній практиці її реалізація має певну специфіку, котра зумовлена необхідністю застосування заходів примусу, спеціальних засобів і навіть втручання у приватне життя громадян. Аби врахувати названі особливості, вимагається належна психологічна та юридична підготовка, котра поки що, на жаль, є далекою від ідеалу. Інколи працівники ОВС не знають елементарних правових питань. А їм ще необхідно мати уяву про зміст таких основоположних міжнародних документів, як «Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку» (1979), «Звід принципів захисту всіх осіб, що піддаються затриманню чи ув’язненню у будь-якій формі» (1988), «Основні принципи застосування сили й вогнепальної зброї посадовими особами з підтримання правопорядку» (1980), «Основні принципи поводження з ув’язненими» (1990) та ін., оскільки в їх основу покладено одне об’єднуюче правило: повага честі, гідності, особистої недоторканності людини, особливо в тих випадках, коли виникає необхідність застосування заходів примусу.

Для оптимізації юридичної підготовки й належного правового виховання працівників ОВС у навчальних закладах системи МВС запроваджено викладання дисципліни „Забезпечення прав людини у правоохоронній діяльності”, посилено увагу до забезпечення курсантів і практичних працівників книгами й документами з прав людини. Робота в цьому напрямку буде продовжуватися й у майбутньому.

Щоб досягти бажаного результату, необхідно послідовно й органічно включити ідею невід’ємності прав людини в усі навчальні курси, а також доводити її до свідомості особового складу в процесі систематичної цілеспрямованої виховної роботи. Саме копітка виховна робота багато в чому є запорукою успіху в питаннях додержання законності й прав людини. Вона дозволяє закріпити в психології працівника ОВС, який нерідко звик діяти з позиції права сили, повагу до сили права, у тому числі й повагу прав людини.

У сучасний період правове становище особи в Україні характеризується кардинальними позитивними зрушеннями. Однак новий погляд на права людини в Україні вимагає корінними чином переглянути проблему забезпечення і захисту цих прав, у тому числі з метою підвищення ефективності правоохоронної діяльності. Уся система протидії правопорушенням і злочинності має бути приведена у відповідність з конституційними положеннями про права і свободи людини і громадянина. У зв’язку із цим держава змушена відмовлятися від окремих форм протидії злочинності, котрі були притаманні для радянських часів, як-то цензура, прописка, закриття окремих місцевостей для проживання судимих тощо. Однак вирішення проблеми забезпечення прав і свобод людини у правоохоронній діяльності ОВС не повинно призводити до згортання цієї діяльності як такої. Конституційні права і свободи людини визначають чіткі межі правоохоронної діяльності органів внутрішніх справ, але не заважають їй. Здійснення правоохоронної діяльності за умов ігнорування прав людини є проявом тоталітаризму і призводить до негативних наслідків.

Забезпечення прав людини як пріоритет державної політики й правоохоронної діяльності ставить перед юридичною, у тому числі й відомчою, наукою нові масштабні завдання. Як відповідь на виклики сьогодення, упродовж останніх років спостерігається стійка тенденція зростання уваги вітчизняних науковців-правників до статусу людини в усій багатоманітності його аспектів. Проблеми забезпечення й захисту прав і свобод людини і громадянина неодмінно фігурують серед пріоритетних напрямків наукових досліджень провідних юридичних вузів країни, у тому числі й вузів системи МВС, складають значний відсоток дисертаційних і монографічних праць у сфері юриспруденції.

Слід відзначити, що питання, пов’язане з правами людини, на сьогодні перетворилося на політичне питання. І кожний факт порушення законності та порушення прав людини в діяльності органів внутрішніх справ негативно відображається на авторитеті нашої держави, на її політичному й соціально-економічному становищі, іміджі країни серед світової спільноти. Своє вагоме слово в даному випадку має сказати юридична наука, яка повинна запропонувати оптимальні шляхи вирішення гострих проблем, визначити напрямки та способи реформування чинного законодавства й правозастосовчої практики з метою надійного гарантування основних прав і свобод людини і громадянина на рівні сучасних світових стандартів.