Національні та міжнародні механізми захисту прав людини - Матеріали міжнародної науково-практичної конференції

Л. І. летнянчин, канд. юрид. наук, доц., доц. каф. конституційного права україни національної юридичної академії україни ім. ярослава мудрого

ГАРАНТІЇ РЕАЛІЗАЦІЇ КОНСТИТУЦІЙНИХ ОБОВ'ЯЗКІВ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

Реалізація основних обов'язків як процес їх практичного втілення в життя можлива за умови існування ефективно дієвих юридичних засобів, за допомогою яких вона забезпечується. Демократизм і правовий характер держави в значній мірі визначається тим, наскільки вона створює оптимальний режим реалізації конституційних норм, особливо в частині забезпечення правового статусу людини  і громадянина. Важливо не тільки закріпити демократичні права, свободи і обов'язки, а й створити ефективні механізми їх реального втілення. “Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а їх утвердження і забезпечення є її головним обов'язком”, – проголошується у ст. 3 Конституції України.

Однак не слід забувати, що правовий статус людини і громадянина втілюється в життя не лише через права і свободи, але й конституційні обов'язки. Але чи потрібні для здійснення обов'язків гарантії? Оскільки суспільство і держава зацікавлені у виконанні громадянами їх обов'язків, а їх невиконання чи неналежне виконання має наслідком відповідальність, остільки проблема гарантій тут ніби “втрачає” своє значення. Мабуть, удаваною простотою механізму реалізації правових обов'язків пояснюється те, що більшість авторів проблему гарантій стосовно обов'язків зовсім не ставлять. Лише деякі вчені вели мову про гарантії не тільки прав і свобод, але й обов'язків. Разом з тим це була лише акцентуація уваги на необхідності гарантування і обов'язків без детального розгляду самих гарантій.

Вважаємо, що гарантувати і забезпечувати потрібно не тільки права і свободи особи, але й її обов'язки, особливо конституційні. Оскільки без цього здійснення багатьох прав і свобод приречені на суттєві труднощі. До того ж виконання обов'язків є необхідним елементом демократії. Адже без стабільного конституційного ладу і належного правопорядку, без відповідальності, дисципліни демократія нездійсненна, а розбудова правової держави в Україні стикатиметься з труднощами.

Гарантуванню конституційних обов'язків держава повинна приділяти належну увагу з огляду й на те, що в деяких випадках в їх здійсненні зацікавлена в першу чергу саме вона. Адже на відміну від реалізації прав і свобод, виконання громадянами та іншими суб’єктами права покладених на них обов'язків, часто за своїм змістом можуть і не співпадати з їх волею і бажанням. Особливо це стосується обов'язку сплачувати податки і збори та військового.

Викладене свідчить про доцільність і необхідність гарантування конституційних обов'язків. Методологічною основою розгляду проблеми гарантування конституційних обов'язків може стати розуміння цієї проблеми стосовно прав і свобод особи. Важливо, однак, що принцип єдності прав і обов'язків передбачає, що гарантії прав і гарантії обов'язків мають свою специфіку, яка втілюється в різних механізмах їх реалізації та гарантування.

На наш погляд, під гарантіями реалізації основних обов'язків людини і громадянина слід розуміти сукупність правових засобів, за допомогою яких забезпечується їх практичне здійснення. З огляду на те, що формами реалізації основних обов'язків є дотримання (пасивна поведінка) і виконання (активна дія), уявляється можливим поділ гарантій реалізації конституційних обов'язків на гарантії їх виконання і гарантії дотримання. Оскільки не всі правові засоби, які гарантують виконання, в такій же мірі є гарантіями і дотримання.

До гарантій реалізації конституційних обов'язків слід включати, по-перше, правову основу, по-друге, інституційний елемент, а їх сукупність складатиме механізм реалізації конституційних обов'язків.

До гарантій реалізації конституційних обов'язків слід, насамперед, віднести положення  Конституції України, які закріплюють принципи. Так, важливою гарантією реалізації основних обов'язків особи є положення ч. 4 ст. 35 Основного Закону України, де встановлено, що “ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі, якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою”.

До гарантій реалізації конституційних обов'язків слід віднести і принцип рівності основних обов'язків. Згідно ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи і є рівними перед законом. Однак рівність в правах одночасно вимагає і рівності в обов’язках. Зміст принципу рівності основних обов'язків полягає в тому, що Основний Закон України не допускає “імунітету” для соціальних груп і окремих осіб в частині несення ними встановлених обов'язків, якщо при цьому наявні юридичні і фактичні підстави. Всі громадяни України і кожен з них окремо – незалежно від походження, соціального та майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, місця проживання, політичних переконань та інших обставин – повинні поводитися у відповідності з вимогами, які містяться в Конституції України. Винятки у несенні певних обов’язків повинні встановлюватися виключно законами і повинні бути обґрунтованими. Так, військова служба для чоловіків не визнається дискримінацією за статевою ознакою (ст. 6 Закону). Рівність обов'язків також означає відсутність не передбачених законодавством обов'язків.

На наш погляд, як принцип і гарантію реалізації основних обов'язків слід розглядати такі положення Основного Закону України:

кожному гарантується право знати свої права і обов'язки ( ч. 1 ст. 57), тим більше, що “закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом” (ч. 2 ст. 57). Отже, обов'язок органів державної влади становить доводити до відома населення нормативно-правові акти, що стосуються основних обов’язків людини і громадянина. Це сприятиме більшій освіченості громадян про свої обов'язки, і в кінцевому рахунку належній їх реалізації;

закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є не чинними (ч. 3 ст. 57);

закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи (ч. 1 ст. 58);

кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ч. 2 ст. 55);

кожен має право звертатися за захистом своїх прав і свобод до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини (ч. 3 ст. 55);

кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень;

кожен має право на правову допомогу (ч. 1 ст. 59);

держава забезпечує доступність і безоплатність повної загальної середньої освіти (ч. 3 ст. 53).

Правова основа механізму реалізації конституційних обов'язків крім норм-принципів Конституції України включає а) конкретизуючі в поточному законодавстві норми, за допомогою яких встановлюється процедурно-правовий механізм їх реалізації (юридична процедура), зміст конституційних обов'язків, межі здійснення. Із прийняттям Конституції України 1996 р. почався новий етап у розвитку механізму реалізації конституційних обов'язків. Процес його удосконалення в порівнянні з радянським періодом визначається тим, що основні обов'язки встановлюються лише законами, що, в свою чергу, слід розглядати в якості гарантій їх реалізації; б) юридичну відповідальність як в позитивному, так і в негативному розумінні; санкції за їх невиконання чи неналежне виконання; в) пільги та заохочення, які виконують як стимулюючу, так і гарантуючу функцію; г) високий рівень правової культури і правосвідомості громадян; д) режим законності в державі взагалі і конституційної, зокрема.

Здійснення основних обов'язків забезпечується усією системою органів державної влади і місцевого самоврядування в Україні. Їх можна поділити на органи загальної компетенції (Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Конституційний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування, правоохоронні органи) та органи спеціальної компетенції (військові комісаріати, призовні комісії, військові частини; органи податкової служби, заклади освіти, дирекції, педагогічні кадри).

Для обов'язків, які реалізуються в ініціативному порядку, достатньо діяльності органів загальної компетенції, суть якої  в основному зводиться до: законодавчого регламентування конституційних обов'язків; забезпечення законності і правопорядку як в державі, так і на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці; здійснення контрольних (наглядових) функцій; превентивним впливом на потенційних правопорушників; вихованням громадян України у дусі відданості Батьківщині, точного і неухильного виконання Конституції і законів України, додержання дисципліни праці, поваги до прав і свобод, честі і гідності інших громадян.

В окремих випадках органи загальної компетенції беруть безпосередню участь у забезпеченні реалізації громадянами основних обов'язків, зокрема тих, які здійснюються в процедурно-правовому порядку (органи місцевого самоврядування, місцеві державні адміністрації).

Для обов'язків, які реалізуються в процедурно-правовому порядку, важливою є діяльність як органів загальної компетенції, так і спеціально утворених для цього органів, завдання яких полягає у безпосередньому забезпеченні реалізації такого роду обов'язків.

На сьогодні в Україні створена і законодавчо забезпечена діяльність цілісної системи органів державної влади і місцевого самоврядування, яка спрямована на гарантування реалізації громадянами конституційних обов'язків.

С. Ю. Лукаш, канд. іст. наук, доц., доц. каф. конституційного права України Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого

ЩОДО УМОВ  УЧАСТІ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ У МЕХАНІЗМІ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В КРАЇНАХ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ, США ТА В УКРАЇНІ

Кожна історична епоха народжує свої цінності. Поступово деякі з них стають суспільними, а ті, що витримали випробовування часом – загальнолюдськими. Формування Західноєвропейської традиції відбувалося в тому числі шляхом, як правило, почергового набуття все нових суспільних цінностей. Так, період Відродження став часом народження національних держав. Важливі цінності виникли в періоди Реформації та Просвітництва. Буржуазні революції стали поштовхом для прийняття Конституцій. Саме в них були закріплені такі цінності, як права людини, рівність всіх перед законом, народовладдя, поділ державної влади, місцеве самоврядування, верховенство права і закону, політичний, економічний й ідеологічний плюралізм, парламентаризм  та інші. Тому Конституції самі по собі стали цінностями, які неможливо перебільшити.

Спираючись на закріплені в Конституціях цінності, соціалістичні, соціал-демократичні, неоліберальні та інші політичні партії країн Західної Європи і США, виборовши  державну владу, здійснювали взаємозв’язок між громадянським суспільством в цілому і парламентом. У такий спосіб вони сприяли реалізації як природи парламентаризму, так своєї власної. І таким чином змогли домогтися не тільки рівних політичних, соціально-економічних та інших прав для найманих робітників і жінок, але й забезпечити доволі дієву участь політичних партій у захисті прав і свобод людини й громадянина, як складової частини загального механізму захисту прав і свобод людини й громадянина країн Західноєвропейської традиції.

Дієвість участі політичних партій країн Західної Європи і США у захисті прав і свобод людини й громадянина обумовлюється багатьма умовами. Але через брак місця зупинимося лише на декількох з них, як уявляється, найбільш суттєвих. По-перше, право ще в період Відродження стає частиною культури, перетворюючись в синтезуюче начало суспільства, а наприкінці ХVIII ст. в суспільній свідомості вкоріняється думка про те, що удосконалення суспільства є не тільки невід’ємним від удосконалення права‚ але, більш того, може бути досягнуто лише шляхом права; по-друге, невід’ємною складовою частиною культурного прогресу був процес звільнення людини. Він супроводжувався обмеженням влади монархів, появою і підвищенням ролі парламентів, народженням доктрини природних, невідчужуваних прав людини тощо. В результаті під час Великої французької буржуазної революції  26 серпня 1789 року була прийнята Декларація прав людини. Таким чином були вперше знайдені не тільки універсальні цінності для Франції, але й для всього людства. У другій половині ХХ-го ст. основні положення Декларації знайшли свій розвиток у багатьох міжнародних нормативно-правових документах, сформувавши міжнародно-правові стандарти прав людини; по-третє, політичні партії, що народилися і визріли в надрах громадянського суспільства і є його невід’ємною частиною, ведуть боротьбу за державну владу та її використання, як правило, з урахуванням таких умов: 1) додержання і втілення в життя принципів конституційного ладу; 2) визнання людини й громадянина з їх правами і свободами найвищою соціальною цінністю. Зусилля партійних організацій і партійних активістів, а також парламентських фракцій багатьох політичних партій значною мірою зосереджуються  саме на цьому принципі. Багатьма з них накопичено цікавий досвід ефективного використання можливостей політичних партій як в парламентах, так і поза ними для захисту прав і свобод людини й громадянина; 3) розвиток парламентаризму; 4) реалізація політичними партіями своєї соціально-політичної й політико-правової  природи тощо.

Іншими словами, мова йде про те, що політичні партії, як органічні складові частини громадянського суспільства, що ведуть боротьбу за державну владу або реалізують її, приймають участь у вирішенні завдань, що органічно  необхідні як для такого суспільства, так і для правової держави.

Сказане зовсім не означає, що в Україні, незважаючи на молодість Української держави та слабкість демократичних традицій, політичні партії не можуть відігравати роль в механізмі захисту прав і свобод людини й громадянина.  Філософ М.Мамардашвілі з цього приводу говорив, що Європа взагалі не є географічним поняттям. Вона може бути в Гонконгу і може не бути у Москві. При цьому він попереджав усе ж таки не забувати, що європейська культура є якимось іншим зрізом людського буття. Виходячи з того, що основні положення Конституції України щодо закріплення прав і свобод людини і громадянина, гарантій їх реалізації зорієнтовані на міжнародно-правові стандарти, сказане філософом може означати, що європейські цінності є цінними і для нас, але втілення їх в життя буде відбуватися з урахуванням українських особливостей. Так, політичні партії України, які вибороли державну владу, свої завдання щодо участі в механізмі захисту прав і свобод людини й громадянина повинні, як уявляється, узгоджувати з діяльністю, спрямованою на  формування як української нації, так і Української національної держави, втіленням в життя принципів конституційного права з такими цінностями як верховенство права, рівності всіх перед законом та іншими, з вирішенням багатьох, не менш пекучих проблем, які є у молодої держави  в силу об’єктивних і суб’єктивних причин. В рівній мірі це стосується і політичних партій, які мають набути властивостей соціально-політичного й політико-правового інструменту в руках суспільства, взаємозв’язку між суспільством і парламентом та іншими органами державної влади.