А. в. войціховський, канд. юрид. наук, доцент каф. конституційного та міжнародного права харківського національного університету внутрішніх справ

ПИТАННЯ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ МИРОТВОРЦІВ

Одним із пріоритетних питань при проведенні операцій по підтриманню або відновленню міжнародного миру і безпеки є захист миротворчого персоналу. Це завдання передбачає як забезпечення особистої безпеки, так і правовий захист миротворців.

До складу миротворчих місій, що направляються міжнародними організаціями, входять цивільний персонал, покликаний забезпечити виконання досить широких політичних і адміністративних функцій, контингент цивільної поліції для підтримання правопорядку, зміцнення або створення національної поліції, і військовий контингент, покликаний розвести протиборчі сторони, створити безпечні умови для місцевого цивільного населення, персоналу міжнародних організацій, а також вирішення деяких інших завдань.

Існує ряд міжнародно-правових документів, що гарантують безпеку й захист посадових осіб системи ООН. До них належать статті 100 і 105 Статуту ООН, Конвенція про привілеї й імунітети ООН, Конвенція про привілеї й імунітети спеціалізованих установ ООН, угоди про статус сил операцій ООН і про статус місії ООН між урядами країн перебування й Секретаріатом ООН, типові основні угоди про надання допомоги Програми розвитку ООН, а також Конвенція про безпеку персоналу ООН і пов'язаного з нею персоналу. Крім того, відповідно до Статуту Міжнародного кримінального суду (ст.8), нанесення ударів по персоналу, об'єктам і матеріалам, задіяним у наданні гуманітарної допомоги або місії по підтримці миру, розглядається як "військовий злочин", поки вони мають право на захист, яким користуються цивільні особи або цивільні об'єкти по міжнародному праву збройних конфліктів.

За загальним правилом, військові і цивільні службовці, що задіяні в миротворчих операціях, повинні мати міжнародну систему захисту від незаконного застосування сили й навмисного нападу на них. Саме на досягнення цих завдань спрямована прийнята в рамках ООН Конвенція про безпеку ООН і пов'язаного з нею персоналу від 9 грудня 1994 р.

Актуальність даної теми пояснюється тим, що жертвами збройних конфліктів все частіше стає й персонал миротворчих операцій. За період проведених більше 50-ти миротворчих операцій загинуло понад 2 тисяч чоловік з більш ніж 100 держав, у тому числі й України. Безпека миротворчого персоналу є однією з основних умов ефективного функціонування операцій ООН, і головну відповідальність за його захист відповідно до норм міжнародного права несуть уряди приймаючих держав і конфліктуючі сторони. У військових конфліктах все частіше гинуть співробітники міжнародних організацій і неурядових організацій, задіяні в гуманітарних операціях. З 1992 р. понад 200 цивільних співробітників пожертвували життям, виконуючи свій обов’язок перед ООН. Сотні інших були взяті в заручники й постраждали в ході військових зіткнень. У зв'язку із цим виникла проблема юридичного захисту численних неурядових гуманітарних організацій. Пояснюється це тим, що Конвенція про безпеку ООН і пов'язаного з нею персоналу не застосовується до гуманітарних неурядових організацій, що не уклали з ООН або її спеціалізованими установами "угоди про здійснення співробітництва або партнерства", хоча вони також мають потребу в такому захисті.

Механізм захисту, передбачений Конвенцією 1994 р., на практиці застосовується не завжди, за що Конвенція неодноразово зазнавала критики. Причиною цього є те, що на інший персонал ООН, крім миротворців, конвенційний захист поширювався б у випадку виникнення ситуацій підвищеного ризику, про що повинне бути особливо оголошено Радою Безпеки або Генеральною Асамблеєю ООН. На практиці такого роду рішення ніколи не приймалися, відповідно значна група персоналу ООН залишалася поза захистом Конвенцією.

Зазначені недоліки повинен був виправити Факультативний протокол до Конвенції, що був прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 8 грудня 2005 р. Протокол покликаний сприяти більш повному розкриттю потенціалу Конвенції шляхом розширення існуючої сфери захисту персоналу ООН. Згідно Протоколу конвенційний захист поширюється на будь-який персонал, що бере участь в операціях ООН, включаючи надання гуманітарної, політичної допомоги, а також в операціях по ліквідації наслідків стихійного лиха. При цьому факультативний характер Протоколу залишає за державами право вибору: продовжувати застосовувати тільки Конвенцію або брати на себе додаткові зобов'язання по новому міжнародному договору.

Правовий статус військовослужбовців, що відряджаються державами для участі в миротворчих операціях, визначається залежно від того, у рамках якої міжнародної організації здійснюється миротворча діяльність (ООН, ЄС, СНД тощо), яке правове регулювання на цей рахунок існує у відповідній організації.

Окремі держави, що направляють свої миротворчі контингенти, самостійно укладають двосторонні угоди із приймаючою державою для закріплення певного обсягу правових гарантій (можливо, навіть більш широких, чим це передбачено рамковою угодою між Організацією й приймаючою державою) для персоналу своїх військових контингентів, що розташовуються на території цієї держави.

Правове оформлення миротворчої місії в конкретній державі починається з укладанням угоди про статус місії між ООН і цією державою. Відправною крапкою на переговорах служить типова Угода про статус сил миротворчих операцій ООН, що докладно розписує всі сфери діяльності місії, включаючи питання правового статусу учасників миротворчих операцій.

Типова угода передбачає два варіанти: перший використається, якщо держава, з якою укладається угода, є учасником Конвенції про привілеї й імунітети ООН 1946 р. У цьому випадку застосовується норма, що фактично поширює на миротворців весь обсяг привілеїв і імунітетів, передбачених Конвенцією 1946 р.

Якщо ж приймаюча держава не є учасником Конвенції 1946 р., то привілеї й імунітети миротворців ООН докладно прописуються безпосередньо в самій угоді про статус місії.