1.2. еволюція наукових концепцій глобалістики, глобалізації і глобалізму

Сучасна глобалістика швидко перетворюється в завершену, самостійну галузь науки. Сьогодні в її науковий обіг введено вже багато тисяч публікацій, кількість яких невпинно зростає високими темпами. Після накопичення критичної маси знань іде процес їх систематизації, поглиблення і використання.

В гарячі часи холодної війни (1974—1975 рр.) автор цієї книги проходив наукове стажування в США (Гарвардський і Колумбійський університети) з проблем організації і менеджменту великих і надвеликих виробничо-економічних систем (мега-систем). Вже тоді провідні транснаціональні корпорації США реально ставали глобальними. Відчувались активні наукові дискусії щодо нового місця, ролі і значення корпорацій у процесах економічного розвитку. Дуже популярними були праці професора Дж. К. Гелбрей­та «Економічний розвиток», «Нове індустріальне суспільство» і, особливо, нова книга «Економіка і суспільні цілі», яку професор подарував мені в Гарварді в 1974 році, і яка, з моєї точки зору, стала передвісницею сучасних концепцій глобалізації і чи не першої цеглини в сучасну будову науки глобалістики. «Великі корпорації і їх стосунки з суспільством і державою змінюються особливо стрімко»[53] — зазначав автор і ці зміни він бачив соціально-за­грозливими. Глобальні ТНК почали формувати систему глобалізму.

Вже в 1999 році Дж. Гелбрейт пише про глибоку кризу глобалізації (1), а М. Є. Покровський (Росія) вже піднімає питання про глобалізацію як фактор світового конфлікту (2). Про кризове протікання процесів глобалізації ставить питання М. А. Шепелєв (2001 р., 2002 р.). З’явились спроби трактування глобалізації як своєрідного перехідного періоду від індустріального до постіндустріального суспільства (І. Валерстайн) (99). А Л. Сінкерон (4) вперше висунув постулат про довгі хвилі глобальної інтеграції. З’явилось ряд концепцій антиглобалізму (А. В. Бузгалін) (6) і контрглобалізму (Д. Орлов) (5). Виникли альтернативні концепції «глобалізації знизу» (Е. Боуман).

Одні автори (В. А. Лисичкин, Л. А. Шелепин), розглядають США як найпотужніший локомотив глобалізації і «глобальну імперію зла», інші (Зб. Бжезинський) обґрунтовують об’єктивний характер глобального панування США і його імперативи (8). В 1999 році в публікації В. Пугачева вперше з’явилась постановка питання про новий глобальний інформаційно-фінансовий тоталітаризм, сценарій якого приписувався США (9). Формування системи неототалітарного глобального режиму відзначає і М. Ше­пелєв (10). І. А. Мальковська ставить питання очікування нового світового порядку без «світової революції» (11). Дослідники (В. П. Кувалдін) з тривогою і занепокоєнням пишуть про сумну долю націй-держав в умовах глобалізації (12), А. С. Панарін ставить питання про посилення впливу і гегемонії головних «агентів глобалізму» і перш за все американського глобалізму (13), а Ю. Шишков робить висновок про поступове формування нової геоекономіки, як все більш цілісної глобальної системи (14).

Видатний гуру глобальних фінансів Дж. Сорос одним із перших поставив питання про глибоку кризу сучасного глобального капіталізму (15). Це знайшло підтримку у Дж. Грея (24). Загрози і негативні наслідки сучасного глобалізму рельєфно представлені в працях французького філософа Ж. Бодріяра (16,17). В пошуках виходу з кризи глобалізації багато авторів (К. Мушакодзі) ставлять питання про необхідність глобального управління (18).

З’явились доповіді Комісії ООН по глобальному управлінню (23). Про об’єктивний характер четвертого порядку (ordo guardo) — приходу постіндустріального світу і глобалізації говорить А. Нек­леса (19), позитиви глобалізації відзначаються в спробах «прогресивної глобалістики versus консервативній геополітиц» і в публікаціях Л. Г. Іоніна (20). Всупереч цьому позитивізму В. Г. Гамов розкриває імперіалістичну реальність сучасного світового розвитку і розвінчує мондуалістський міф, як альтернативу глобалізації (21).

З’явились перші праці В. Кремeня, В. Ткаченка, в яких також відрубно розглядаються питання глобалізації з одного боку, і глобалізму як нового феномену, — з іншого (22). Особливо це стало характерним для більшості дослідників української академічної школи глобалістики, яка організаційно почала формува­тись під нашим науковим керівництвом у 1995 році на базі Інституту світової економіки і міжнародних відносин Національної Академії наук України. В колективних публікаціях представників цієї школи (О. Г. Білорус, Д. Г. Лук’яненко, Ю. М. Мацейко, Ю. М. Па­хомов, О. В. Зернецька та інші), таких як «Глобалізація і міжнародні стратегії» (27), «Глобалізація і безпека розвитку» (28) вперше дається комплексна спроба вирішення проблем глобалістики (політичної, економічної, інформаційної, соціальної, екологічної), на відміну від дещо обмеженої концепції самої лише філософської (політологічної) трактовки глобалізації даної у працях М. А. Шепелєва (29). Дедалі більше уваги вищезгадані автори (О. Г. Білорус, Д. Г. Лук’янен­ко) і інші дослідники (30) приділяють стратегії глобалізації (Т. Бо­гатирева, Р. Яновський), були зроблені спроби глобального політичного, економічного і соціального прогнозування (О. Г. Білорус, Н. П. Маслова-Лисичкіна, А. С. Панарін) (31). Глобальні економічні трансформації знайшли відображення в фундаментальних публікаціях академіка І. І. Лукінова (32, 33).

Проблеми зіткнення цивілізацій в умовах глобалізації досліджували С. Хантингтон (34), Ю. М. Пахомов (35), Ю. В. Яковець (36). Категорії глобалістської свідомості людини і концепції планетарної людини, викладені в праці М. І. Колесникової та В. Ф. Бор­зунова (37). Конфлікти глобалізації з державою і демократією розкривають Т. Лоун (38), М. А. Чешков (39), а також З. В. Бала­баєва, яка поставила питання про ідеологію соціального глобалізму на базі критичного аналізу доктрин Римського клубу (40). Спробу систематизації теорії глобалізації зробив Р. Робертсон (41), а Е. Г. Кочетов подав глобалістику як оригінальну концепцію світоустрою (42). Це кореспондується з методологічними концепціями В. Іноземцева (26, 154, 166, 167, 168, 169, 171).

Питання теорії глобалістики, що тепер активно формується, знайшли своє відображення в багатьох працях М. А. Чешкова (43, 44, 45), А. П. Федотова (46), І. А. Василенко (47), І. Бека (48), М. Г. Делягіна (49, 50). Цивілізаційна методологія дослідження процесів глобалізації викладена в працях А. Дж. Тойнбі (51). Новий дискусійний підхід продемонстрував М. А. Шепелєв, прагнучи виокремити категорію глобалізації від мондіалізації, і, відповідно, глобалізації і «світознавства» як різних, з його точки зору, галузей науки (52). Соціальні загрози глобалізації гостро розкриті в популярній книзі Г. Мартіна і Х. Шумана (70) «Западня глобализации».

В останній період часу зросла кількість спроб розробки глобально-орієнтованих національних стратегій розвитку країн. У нашій монографії (53) це стосується національної стратегії розвитку України на першу чверть ХХІ століття. Особливу роль і місце малих країн в умовах глобалізації описує Д. Кірт (54). Методологічні аспекти глобалізації розкриває О. К. Скаленко (56). Конкретно-економічні аспекти глобалізації розглядаються в публікаціях А. І. Соколенка (55), інформаційно-комунікаційні аспекти — у працях О. В. Зернецької (57). Цікаву авторську концепцію реінтеграції України в глобальний світ на основі послідов­ного підвищення внутрішньої і міжнародної конкурентоспроможності запропонував професор М. А. Павловський у книзі «Стратегія розвитку суспільства. Україна і світ», яка вийшла в 2001 році за нашою науковою редакцією. Автор книги виступає проти глобального тоталітаризму і тотальної глобалізації на засадах ринкового фундаменталізму(58).

Цікавою є стратегічна концепція науково-технологічного розвитку України в умовах світової економічної глобалізації, викладена в роботах академіка НАН України М. І. Згуровського (62). Цікавою є концепція В. Сікори і Л. Роціоса щодо глобалізації технологій і адаптації національних систем та інновацій (69). Комплексне дослідження проблем глобалізації і регіоналізації розвитку проведене під керівництвом академіка НАН М. І. Долішнього (63). Важливий вклад у розробку методологічних проблем постіндустріального суспільства і глобалізації розвитку вніс своїми останніми працями академік НАН України А. А. Чухно. З цілком оригінальною постановкою проблем конкурентоспроможності у світі глобалізації і транснаціональних корпорацій виступив Е. Заграва (65). Автор прямо ставить питання: влада суспільства чи влада корпорацій? І чи можливе збереження у єдності національної держави і своїх національних, що стали транснаціональними, великих корпорацій. Провідну роль держави в ефективній еволюції економічних систем і реалізації стратегій економічної трансформації в жорстких умовах економічної глобалізації послідовно відстоює в своїх фундаментальних працях академік НАН України І. І. Лукінов. З новою узагальнюючою монографією з проблем «філософської глобалістики» вступив в 2002 р. А. М. Шепелєв (52).

Для розуміння закономірностей глобалізації багато дає ви­вчення методології К. Попера і його концепцій та принципів «перевлаштування суспільства» в напрямі його відкритості, формування системи правління глобального уряду (71). Є в сучасній літературі і відверті приклади соціальної анастезії і спроби персоніфікації ворогів, які «придумали» глобалізацію і систему глобалізму. До таких зразків відноситься і книга В. Цендровського, який вважає, що всі загрози глобалізації ідуть від того, що «декілька десятків мільйонів людей... в основі яких десять мільйонів етнічних євреїв і приблизно стільки ж неіудейських семітів (арабів)... зуміли зосередити в своїх руках більш ніж три чверті фінансових ресурсів світу і створили основу нового світового порядку і світового глобального уряду» (72). Є багато прикладів такого спрощеного, ненаукового підходу.

В лоні української школи глобалістики в 2001 році з’явилась фундаментальна монографія В. І. Власова «Глобальна продовольча проблема», а також цікава монографія з проблем глобальної та регіональної безпеки О. С. Бодрука, які видані за нашою з академіком С. І. Пирожковим науковою редакцією (59, 60). Проблемам глобалізації присвячені публікації в ряді вузівських акаде- мічних наукових журналах і збірни­ках (61, 63, 64, 65).

Як бачимо, в сучасних теоретичних концепціях глобалістики максимальна увага приділяється глобалізації. При цьому феномен глобалізму не згадується, або трактується непрямо і неповно. Він послідовно і, очевидно, зацікавлено замовчується. Складається враження, що цей феномен або зовсім недостатньо вивчено, або свідомо деформується уявлення про його суть, характер, проблеми і перспективи. Це мовчазне табу і спонукало нас вийти в наукову дискусію з робочою гіпотезою про те, що в процесі глобалізації складається, формується якась нова, особлива, специфічна економічна мега-система світового масштабу, яку ми назвали економічною системою глобалізму. Вона потребує глибокого дослідження. В цьому ми бачимо сьогодні основне завдання глобалістики як науки, її прикладну і прогнозну функцію.

Нині жодна наукова дискусія не обходиться без розмови про глобальний виклик постсучасного світу, загрози та пастки глобалізації. Зарубіжні дослідники-глобалісти виходять з того, що вихідною передумовою цілісного бачення сучасного світу є розуміння того, що сучасність — Постмодерн є продуктом революції, яка означала радикальну зміну картини світу. Характерною тенденцією Постмодерну — постіндустріалізму є економізація розвитку і всієї гами відносин світопорядку. Справедливим є теза, що прагматизація, економістичність сучасного світу є зворотним боком глобального конфлікту цивілізацій. Через це багато дослідників вважають, що нова ера, яка починається з ХХІ століттям і особливо ХХІ століття будуть характеризуватись відсутністю миру, стабільності і законності (І. Валерстайн) (99, 119).

Кінець ХХ століття приніс остаточне становлення постіндустріальної світогосподарської системи і став характеризуватись небаченим нарощуванням хвиль глобалізації, інтеграції і регіоналізації, приніс різке падіння ролі і статусу націй-держав, особливо дер­жав з низьким рівнем міжнародної конкурентоспроможності і призвів до небаченого зростання впливу наймогутніших країн. Відійшла в історію система біполярного світового порядку, що означало фактичний розпад традиційної європейської і глобальної системи безпеки, базованих на Гельсінських угодах. Світ вступив в небачено складний трансформаційний етап, вивчення суті якого опинилось у центрі уваги світового інтелектуального співтовариства.

З одного боку, починаючи з цього нового етапу в найбільш розвинутих країнах світу капіталізм почав трансформуватись у новий соціально-економічний лад, який міг би об’єктивно принести соціалізацію розвитку, як новий суспільний лад. Сутність його визначають як посткапіталізм, постіндустріалізм, постекономізм, інформаційне суспільство, інтелектуальне суспільство, суспільство знань, ноосферне суспільство. З іншого боку, все сильнішими і переважаючими за силою, масштабами стають процеси глобалізації, а в їх складі процеси силової глобалізації, які ведуть до суспільного ладу, який ми називаємо глобалізмом або глобімперіалізмом. Цей лад реально стає негативною альтернативою очікуваним соціалізованому і ноосферному світопорядку. Як підкреслює професор А.С.Панарін (Росія), нинішньому трансформаційному етапу притаманний загальнопланетарний характер всіх проблем розвитку (політичних, економічних, екологічних, соціальних) (152, 174, 175).

Тут виникає два питання: а) чи є можливість і чи дасть позитивний ефект перемога суспільного ладу соціалізації над суспільним ладом глобалізму; б) чи можлива якась позитивна конвер­генція цих суспільних устроїв (соціалізації і глобалізму). Наші дослідження глобальних трансформацій і процесів глобалізації[54] показують, що глобалізм набуває великих силових і економічних переваг перед соціалізацією, він руйнує її як суспільний лад. Це пояснюється економічним всесиллям і гігантськими фінансовими інтересами глобальних корпорацій. Соціалізація розвитку, суспільний лад соціального Постмодерна (П. Дракер), ще не має під собою відповідної економічної бази. Створюється враження, що світова спільнота може дорости до соціалізації, лише пройшовши через драматичний етап глобалізму, конфлікти і кризи глобалізації.

Сьогодні людство стоїть на перехресті нової ери. Перед ним три дороги — перспективи. Перша — шлях до суспільного ладу соціалізації і ноосферного розвитку — суспільства справедливості для всіх. Цей шлях включає позитивні можливості і наслідки глобалізації і глобальної інтеграції. Другий шлях — це шлях конфронтації цивілізацій. Цей шлях веде до самознищення, до апокаліпсису. А між цими двома шляхами — третій шлях — ком­бінований, компромісний. Він веде до суспільного ладу глобалізму. При цьому глобальна корпоратизація стане головною ідеологією світового розвитку. На першому етапі, особливо в ХХІ столітті переважатимуть процеси силової глобалізації з боку політичних і економічних структур країн «Золотого мільярда». Це неминуче приведе до глибокої кризи глобалізму як суспільного ладу. І лише через цю кризу людство вийде на шлях ноосферного розвитку. Бо іншого виходу для виживання і розвитку в нього не буде. Суспільний лад ноосферизму буде означати корінну трансформацію суспільного виробництва в напрямі його інтелектуалізації. Інститути власності, вартості будуть заміщені інститутами інтелектуальної власності та інтелектуальної вартості. Ці категорії породжують не бачений ефект економічної мультиплікації і вибухового економічного розвитку (27, 28).[55]

Починаючи з другої половини ХХ століття людство активно шукає нові шляхи суспільного устрою і світоустрою. Концепції Постмодерну К. Маккіндера і О. Шиленглера після Другої світової війни отримали розвиток у концепціях соціального постмодер­ну (Р. Гвардіні, 1954), (П. Дракер, 1957). В 1954 році був створений глобальний клуб (Світовий Уряд), який почав вивчати шляхи вирішення глобальних проблем. А в 1968 році був створений науково-елітарний Римський клуб для розробки проблем глобального прогнозування і програмування.

В кінці 50-х років виникають концепції індустріального суспільства (Ж. Фураст’є, Р. Арон, У. Ростоу), посткапіталістичного суспільства (Р. Дарендорф, 1959), в яких обґрунтовані моделі доганяючого розвитку, модернізації і конвергенції різних політичних систем (П. Сорокін, Я. Тінберген, Х. Шельскі, О. Флехтфейм). З’являється концепція постіндустріального розвитку (Дж. К. Гелб­рейт, 1969), (Д.Рисмен), (Д.Белл). Ці концепції переросли в кон­цепцію постіндустріального світу (А. Гурен, Д. Белл, 1973) і в моделі інформаційного суспільства (М. Макклюен, Є. Масуда, Дж. Несбіт), суспільства послуг (Ж. Фураст’є, О. Кінг, Б. Шнай­дер). Категорії постмодерну (А. Єтціоні, 1968, К. Милс, 1970, Ж. Бодрійар, 1970, Ф. Ліотар) і теорії модернізації переходять у концепції залежного розвитку, з її категорією «периферійного капіталізму» (Р. Р. Пребиш, Ф. Кардозо, Т. Дос-Сантос). Вперше виникає світосистемна парадигма аналізу світового розвитку (Ф. Бредель, І. Валерстайн, 1974).

Реальний початок розвитку концепцій глобалізму слід, очевидно, відносити до публікації праць (Д. Гелбрейта і З. Бжезинсько­го (1968 р.), в яких вперше поставлено питання про імперативи зміни стратегій світового розвитку, про нові глобальні проблеми людства, про необхідність зміни всієї системи світового порядку, про слабкі ознаки глобалізму, як нового світового суспільно-політичного ладу, що почали з’являтись у навколишньому середовищі все більш глобалізованого капіталізму.

Виходячи з політологічних позицій постіндустріалізму і імперативів технотронної ери вслід за Дж. Гелбрейтом З. Бжезинсь­кий висуває тезис про необхідність створення системи глобального планування і довгострокового перерозподілу світових ресурсів.[56] Він прогнозує поступове формування все більш контрольованого і керованого світового суспільства, в якому панувати­ме глобальна еліта, що застосовуватиме найновіші досягнення науки і техніки для впливу на поведінку суспільства. Пророкується формування наднаціональної влади в результаті консолідації провідних індустріально розвинутих країн під політичним керівництвом США. Стане можливою поява «глобальної податкової системи» та інших інтегрованих економічних механізмів. Ці доктрини американського «раціонального оптимізму» стали фактично основою панамериканської теорії глобалізму, або теорії глобального імперіалізму.

Паралельно з доктринами З. Бжезинського і Ф. Фукуями («кінець історії») глобальна ситуація 80—90-х років об’єктивно породила доктрини «глобальної смути», «зіткнення цивілізацій», «нового тоталітаризму», «необмеженого лібералізму», концепції глобальних трансформацій.

Сучасники концепції З. Бжезинського, американські дослідники С. Менуловіц і Р. Фалькне не були прибічниками панамериканського егоцентризму. Вони висунули альтернативну концепцію «глобальної реформи» світу і створили Проект моделей світового порядку. Моделі майбутнього світопорядку почали використовуватись у розробці конкретних політичних стратегій після створення в 1968 р. Р. Печчеї Римського клубу як всесвітнього центру глобальних досліджень. Одна з таких стратегій — конвергенція двох соціально-політичних систем — капіталізму і соціалізму (Дж. Гелбрейт).

У книзі-доповіді Римському клубу д-р Б. Гаврилишин дійшов висновку про неможливість «створення одною могутньою країною (США) світової (глобальної) імперії чи встановлення гегемонії.»[57] Як науковий редактор першого українського видання цієї книги, я тоді підтримував цей висновок, бо як і її автор вважав, що «окрема держава нездатна управляти великою кількістю народів, справлятися з проблемами складної структури суспільства, забезпечувати можливість підтримки імперії при допомозі терору». Правильний в умовах біполярності висновок Б. Гав­рилишина про неможливість появи глобальної імперської струк­тури став дуже сумнівним в умовах однополярної глобальної перспективи.[58] Сьогодні ми вважаємо загрозу однополюсного глобального імперіалізму цілком реальною. Бо вона має під собою нове економічне підґрунтя — велику економічну потугу глобальних корпорацій консолідованою з силою наддержави (США) і міжнародних фінансових і торгівельних організацій (МВФ, СБ, СОТ та інші).

У дедалі більш складній глобальній ситуації кінця ХХ — початку ХХІ століття, навіть Католицька церква дійшла висновку, що провідні держави Заходу «зрадили своїм демократичним принципам і рухаються до глобального тоталітаризму».[59]

Немає сумніву, що мається на увазі не тоталітаризм минулого (фашизм, комунізм), а саме новий глобальний тоталітаризм — глобалізм, як деспотію глобальних монопольних корпорацій. Не менш важливим є висновки видатного фінансиста Дж. Сороса (1997) про те, що новий глобальний капіталізм і «…розпов­сюдження ринкових відносин на всі сфери життя ставить під загрозу майбутнє нашого відкритого демократичного суспільства».[60] Не дарма соціал-демократи в Європі нині проголошують нове гасло: економіка — ринкова, але соціально орієнтована, а суспільство — не ринкове, а соціальне.

Глобальний ринковий фундаменталізм в останні роки став, ще більшою загрозою людству. Не меншою загрозою є і глибока криза самого глобального капіталізму і всієї системи глобалізму. Коріння цієї кризи в неприйнятності принципів абсолютної економізації, комерціалізації життя для світового суспільства, в її несправедливості. Недарма прихильники нового суспільства пост­модернізму вважають, що чи не найбільшою загрозою для нього є «вмираючий» глобальний капіталізм, який прагне створити суспільство глобалізму, щоби знову врятуватись. Ця нова система здатна до реадаптації в нових умовах світового розвитку.

Прибічники світового суспільного ладу Постмодернізму не змогли дати завершену його конструкцію. Лиш деякі з них (О. Неклеса) (19) пропонують моделі історичної синергійної самоорганізації людського суспільства в часі (історичні епохи) і в просторі (цивілізації). Тут виділяються: Протоісторія (аморфний стан), Древній світ (первинна інтеграція системи), Великі інтеграції і імперії (Древня Греція і Древній Рим, Китай), Середньовіковий світ, епоха Нового часу (Модерн) починаючи з ХV сто- ліття, Новий світ (Глобальний Постмодерн), починаючи з ХХ століття.

Стабільність системи Нового світу базується, за О.Неклесою, на колосальному нагромадженні глобальною світовою цивілізацією матеріальних, духовних і інтелектуальних ресурсів. При цьому вкрай загострюється проблема їх перерозподілу, невирішення якої загрожує можливістю «тотальної деструкції» (руйнації). В запропонованій О. Неклесою системі еволюційної динаміки більш серйозною і невирішеною залишається проблема конфліктності цивілізацій. На початку 2002 року, виступаючи на Президії Національної Академії Наук, автор цієї книги запропонував відмовитись від примітивного, суто географічного бачення цивілізацій, розміщених на поверхні Землі. Цивілізації еволюціонують асиметрично і аритмічно об’ємно і вертикально за рівнями розвитку. Ми бачимо такі глобальні (світові) цивілізації як дозем­леробська (скотарська), землеробська, промислова, постіндустріальна, ноосферна. Сьогодні глобальна Ойкумена базується на християнській цивілізації. Реалізується євроатлантична інтеграційна ідея світопорядку. Ми виступаємо проти площинного бачення цивілізацій за повне об’ємне їх бачення в динаміці поетапного, порівневого (вертикального) зростання. Таке бачення при­водить до висновку, що в складі глобальної цивілізації неминуче виникають міжцивілізаційні конфлікти.

Серед багаточисельних моделей розвитку людського універсуму найбільший інтерес викликають три конкуруючі моделі майбутнього світовлаштування, запропоновані О. Неклесою. Перша модель Західної цивілізації, яка реалізується вже 2000 років. Друга — постмодерний синтез, інтеграцію об’єднуючу на новій сучасній основі (глобалізація) світову Північ з світовим Півднем, Захід зі Сходом. Ця модель компенсує і заміщує соціальне об’єднання світового суспільства його господарською (економічною) уніфікацією і інтеграцією, в якій місце «світового уряду» фактично займає безлика економічна влада (влада глобальних корпорацій), яка зростається з владою наймогутніших держав. Третя — демодернізація світового суспільства, що формує загрозливу історичну перспективу постглобалізму, і веде до нової світової анархії, соціальної деструкції, «маргіналізації» держав, що не склалися або не відбулися, не витримали глобальної конкуренції ХХІ століття. Недарма ХVII Всесвітній конгрес Міжнародної асоціації політичних наук (1997 р.) мав девіз «Не глобалізація, а маргіналізація — насущна проблема». Немає сумніву, що конфліктне зіткнення цих проектів генеруватиме якісь інші, комбіновані моделі. Але з нашої точки зору, в центрі світового розвитку буде знаходитись третій, глобалізаційний проект. Система глобалізму стає сутністю Нової ери людства. Тому слід, прагнути вже сьогодні бачити світове співтовариство «за межами зростання і розвитку» в новому глобальному світі. Єдино можливою відповіддю людства і кожної нації-держави на виклики і загрози глобалізму є розробка відповідних національних та інтегративних стратегій розвитку (27, 28, 53). Інтеграція і синхронізація стає вищим імперативом світового глобального розвитку.