Післямова

Чи не найвищим сучасним імперативом науки є необхідність зрозуміти напрямки світового розвитку, його закони і силу. Нова ера, що наступила з початком ХХІ століття гостро поставила питання і про нову систему світоустрою — систему глобалізації і глобалізму, що стали панівним фактором. Глобалізм автоматично означає зміну існуючого світопорядку на користь країн-глобалізаторів і глобальних корпорацій. Це особливо стосується питання про встановлення нового глобального економічного порядку. Новий глобальний економічний порядок — це де-факто економічна система глобалізму у формі зрощування інтересів, стратегій і механізмів світового панування та гегемонії глобальних корпорацій, найбільш могутніх держав-глобалізато­рів і міжнародних організацій. У перспективі — це абсолютна економічна і політична влада союзів глобальних мега-корпора­цій. Вона — найбільша загроза сучасності і нова форма надексплуатації цілих країн і регіонів. Ця нова форма світового панування є не що інше, як ультрасучасна форма глобального імперіалізму, яка приносить нову форму експлуатації, бідності і руйнує глобальне демократичне суспільство (107).

Глобалізація як закономірний процес економічної інтеграції, що об’єктивно розвивається, в сучасних умовах підірваний об’єд­наними зусиллями глобальних мега-корпорацій, контрольованих ними найбільш впливових міжнародних організацій (Всесвітня організація торгівлі, Міжнародний валютний фонд, Світовий банк і інші) у союзі з провідними країнами світу, що виступають як силові глобалізатори. Саме такий симбіоз глобальних мегакорпорацій, глобальних міжнародних організацій і країн-глобалі­заторів породили злоякісну систему глобалізму, що протистоїть інтересам десятків націй-держав у прагненні перетворити їх у неоколоніальні сегменти контрольованого ними глобального ринку.

Глобалізація і її породження — система глобалізму — не є результатом конфліктів між країнами чи глобальної конкуренції. Це — дедалі більш зростаюча влада мега-корпорацій над державами, націями і країнами.

Переслідуючи свої необмежені глобальні інтереси (фінансово-економічні, політичні), мега-корпорації породжують свій новий світовий економічний порядок. Це є, по суті, система глобальної надексплуатації народів, що геть-чисто відкидає всяку соціальну відповідальність і які-небудь моральні зобов’язання не тільки перед народами країн їхньої експансії, але і перед народами своїх країн, країн-походження. Політика і практика глобальних корпорацій антисоціальна й аморальна. Вони відмовляються платити податки «своїм» країнам, у той же час експлуатують і використовують «свої держави» як засоби свого глобального захисту й експансії. Вони скорочують робочі місця в країнах-походження, генеруючи безробіття. Вони завзято знижують досягнутий рівень оплати праці своїх працівників у країнах походження, породжуючи небачений раніше на Заході феномен «бідних працюючих».

Загроза нового світового економічного порядку чи системи корпоративного глобалізму полягає і в тому, що в умовах глобалізації практично всі корпорації стають глобальними, оскільки глобальним став, є і буде ринок. Тому вслід за мега-корпорація­ми, що демонструють подальшу тенденцію до укрупнення і нарощування своєї транснаціональної сили тиску, інші корпорації прагнуть йти по шляху транснаціональної соціальної безвідповідальності й аморальності. Цим підривається основа соціальної відповідальності держав і урядів, основа соціалізації розвитку як у країнах Заходу, так і в країнах економічної експансії корпорацій.

Країни перехідного періоду, у тому числі такі Східно-Євро­пейські країни як Україна і Росія, не є винятком. Хоча сьогодні країни Західної Європи страждають від глобалізму більше, ніж країни Східної Європи, для них характерні загальні тенденції і загальні перспективні загрози. Суть їх у тому, що, під небаченої сили тиском мега-корпорацій, природний світовий економічний порядок, як система співробітництва і конкуренції націй-держав заміщається необмеженою владою корпорацій, яка нещадно спрямовує країни в лабіринти й у пастку Нового мега-корпора­тивного світового економічного порядку, де корпоративні володарі здійснюють верховну владу, а національні держави зводяться до ролі жалюгідних наглядачів за тубільним населенням в інтересах мега-корпорацій. Мега-корпорації переносять свої правила поведінки, застосовувані в країнах третього світу, на терени країн Європи й інших глобальних регіонів.

Повна монополізація економіки і політичної влади глобальними мега-корпораціями є смертельна загроза демократії, розвитку і прогресу. Національний економічний розвиток навіть у багатих країнах поставлено під загрозу. Не кажучи вже про людський розвиток і якість життя. Мега-корпорації не цікавляться людиною соціальною. Вони зацікавлені в максимальних прибутках і мінімальних витратах. Контроль глобальних ринків і світове панування є їхня неминуча мета.

Світове співтовариство, об’єднана Європа мають мало не ос­танній шанс приборкати мега-корпорації і включити їх у систему соціальної відповідальності і моральності. Для цього потрібні рішучі, послідовні, об’єднані зусилля всіх країн, незалежно від досягнутого рівня розвитку. Потрібна система третього шляху — шляху внутрішньодержавного солідаризму громадян і міждержавного солідаризму націй-держав проти загальної загрози глобалізму. Сьогодні як ніколи потрібні особливі зусилля ООН для прийняття «Глобального кодексу поведінки корпорацій» і для взаємовигідної глобальної інтеграції. Експансію злоякісної системи глобалізму потрібно зупинити поки не пізно. Особливу роль тут може зіграти об’єднана Європа і такі її могутні інтеграційні регіональні структури як Європейський Союз. Інтеграція економічного суверенітету Європейського співтовариства — єдина альтернатива руйнуючій десуверенізації і фактичній неоколоніалізації країн з боку глобальних мегакорпорацій. Уряди, на жаль, не виконують своїх функцій захисту економічного суверенітету.

До другої половини ХХ століття розвиток світової системи характеризувався боротьбою двох суперечливих тенденцій: глобалізації і утвердження націй-держав, особливо нових незалежних країн. Історично цей процес почався і активізувався ще в ХV—XVIII століттях (період геополітичної революції), який дав великий поштовх глобалізації. Неминуче зіткнення цих процесів наступило в ХХ столітті, яке за В. Кувалдіним (Росія) стало «особливою стадією в глобалізації», коли вперше на порядок дня світового розвитку було поставлено питання про владу як глобаль­ну категорію і про глобальну систему влади в формі глобалізму.

Ряд дослідників вважають, що однією з причин такої еволюції світоустрою є те, що подальше існування «нації-держави» неминуче веде до логічного завершення — створення тоталітарних держав. З цим важко погодитись, бо лише великі і супер-держави мають ознаки тоталітарних систем. Це стосується і наддержав (США, колишнього СРСР), і великих держав і об’єднань розвинутих держав (ЄС, ОЕСР, НАТО) та інші.

Процес зруйнування біполярності світу збігся у часі з «глобальною демократичною революцією», яка матиме суттєвий вплив на формування нового світопорядку. Генеральний секретар ООН К. Аннан, як і його попередники в кінці ХХ століття, послідовно закликали до розширення «глобального поля демократії», але істотного прориву немає. Проте залишається невирішеним питання, а в чому ж сутність «глобальної демократичної революції»? Може в демократії як повній свободі дій для глобальних корпорацій? Сьогодні вже цілком зрозуміло, що внутрішній зміст «нової глобальної демократії», яка претендує на інтеграцію світу, тісно пов’язане з принциповими постулатами неолібералізму («глобальний вільний ринок», «відкрите глобальне суспільство», «глобальне управління»).

Західні глобалісти, виходячи з об’єктивної необхідності підвищення керованості світом, прагнуть «організувати інтеграційні процеси» на базі міжнародних організацій (ООН), інтегрованих структур (G7), або інтеграційних союзів (ЄС). Але це добре організовані декорації. Реальними локомотивами інтеграційного процесу виступають всесильні глобальні корпорації. Дестабілізуючу роль відіграє глобальний тероризм з його арміями глобальної злочинності. Глобальна керованість світу вступає в протиріччя з глобальним хаосом і фрагментацією. Зростає загроза неототалітарного світострою як нового світопорядку. Сучасне ліберальне суспільство демонструє тенденції до нового тоталітаризму. Глобальне фінансове лихварство могутніх міжнародних корпорацій веде до встановлення глобальної влади олігархів.

Як справедливо підкреслює А. Панарін (17), глобальне відкрите суспільство означає безперешкодний ринковий відбір, при якому не народи самі по собі, а механізм глобального ринку визначає, кому господарювати на тих, чи інших територіях, а кому загинути. А тому глобальний світ став перетворюватись в систему глобального геноциду. Соціальний конструктивізм як становлення глобальної системи управління людським універсумом в умовах глобального ринку перетворюється в фікцію. Глобалізм як система глобалізації світового розвитку, що створює можливість безперешкодного використання фінансово-економічних і інтелектуальних ресурсів для встановлення абсолютного силового контролю з боку моносупердержави чи блоку постіндустріальних держав над цілим світом, його ресурсами розвитку — це вже не просто «екологічний фашизм». Це загроза «нового глобального фашизму». Глобальний тоталітаризм — глобальний фашизм означає перетворення держав-націй в кланово-корпора­тивні держави, якою, наприклад, сьогодні стали і Росія, і Україна.[246] А організація глобального суспільства базується на управлінні свідомістю людей, на контролі і програмуванні їх ціннісних орієнтацій.

Тотальна економічна і політична влада над світом базується на глобальній інформатизації і комп’ютеризації, які ведуть до формування нової, уніфікованої глобальної структури, а звідси і субцивілізації «посттоталітаризм». Диктатура міжнародного капіталу здатна перетворити системи національних демократій в квазідемократичні системи, через відповідні технології «народного волевиявлення». В цьому випадку процеси інтеграції світу заміщаються системами глобальної гегемонії світового лідерства, культурного імперіалізму.

Неототалітарний глобальний режим ставить перед собою мету такої концентрації глобального управління і формування соціальної системи чи унітарної цивілізації, при якій глобальний поділ праці визначався б з єдиного центру.

Сучасна силова глобалізація веде до дезінтеграції світу. Починається новий переділ світу, в основі якого лежать глобальні конфлікти і боротьба за владу націй-держав проти влади глобалізму і глобалізаторів. Людство знову стоїть перед великим іспитом на зрілість. Людству потрібна глобалізація знизу (114), як природна глобальна інтеграція, а не силова глобалізація корпорацій.

З початком ХХІ століття привид глобалізації вже не тільки бродить по цілому світі. Глобалізація опанувала світом. Загроза тотальної силової глобалізації стала реальною. Відоме її гасло: «Глобалізуйся, бо програєш»! Сьогодні глобалізація вже реально стала головним законом світового розвитку. Для одних країн вона несе нові можливості, для інших — великі загрози. Як уникнути або, принаймні, пом’якшити ударні хвилі глобалізації на непідготовлену, внутрішньо дезорієнтовану, дезінтегровану, неконкурентоспроможну економіку? Досвід останньої чверті ХХ сто­ліття показує, що країни, які не зрозуміли або знехтували законами і закономірностями глобалізації і не врахували її наслідки і силу дії в своїх національних стратегіях заплатили і будуть платити надто велику ціну.

Одним з найголовніших конструктивних гасел ХХІ століття буде «Вчитись глобалізації»! Це гасло витіснить головне гасло ХХ століття «Вчитись торгувати»! Але одного лише вивчення процесів глобалізації недостатньо. Потрібна адекватна дієва реакція-відповідь кожної країни на загрози і виклики глобалізації. Закони та імперативи світового розвитку початку нової ери, епохи глобалізації і глобальної інтеграції ХХІ століття вимагають і від України чіткого самовизначення та визначення українського шляху і стратегічного вибору. Це неможливо без розробки загальноприйнятної національної стратегії розвитку.

Неоколоніальна глобалізація чи ефективна і конкурентоспроможна інтеграція в європейські і світові структури в національних інтересах. Україна — пасивний об’єкт глобалізації чи активний суб’єкт глобального розвитку? Глобалізація для глобаліза­торів чи глобальна інтеграція і гуманізація розвитку в ім’я людини як найвищої, самодостатньої цінності і мети розвитку? Саме ці найважливіші питання поставило сучасне життя перед новою Україною. Від того, яку саме стратегічну відповідь дасть Україна, як і інші нові незалежні країни, залежить її історична доля, доля людства, доля нової глобальної людини. Без розробки і послідовної реалізації національної стратегії, зорієнтованої на глобальні виклики, переваги і загрози така відповідь є неможливою.

Автор даної праці узагальнив в ній результати своїх багаторічних досліджень у галузі економіки, глобалістики, стратегіки і дипломатики, глобального і національного державного менеджменту, соціології і політології. Саме міждисциплінарний науковий підхід був покладений в основу методології розробки глобалізованої національної стратегії розвитку. Важливими було і є переконання автора в тому, що без оволодіння закономірностями і законами глобалізації і глобальної інтеграції, без повного врахування їх сили і масштабу, розробка будь-якої сучасної і перспективної національної стратегії розвитку залишатиметься формальним актом.

Україна через своє геостратегічне місце і роль є не тільки регіональною, а і глобальною країною (117). Ставши великою незалежною європейською державою, Україна не може сховатись в своїй національній квартирі. Вона повинна знайти механізми вирішення протиріччя між своїми внутрішніми, національними та глобальними інтересами, в глобальному конкурентному середовищі (190, 191).

Український стратегічний вибір і український шлях полягають зовсім не в тому, щоб тікати від світу або лізти в Європу через вікно. Україна — це Європа з багатьох точок зору: з економічної, з науково-технічної, з інтелектуальної. Але вона ще не стала Європою з точки зору конкурентоспроможності, демократії, прав людини, розвитку справедливого суспільства і добробуту для всіх громадян. Поки в Україні 82 \% громадян житимуть бідно з рівнем добробуту нижче офіційного рівня бідності, поки країну, владу і державу узурпують кланово-олігархічні угрупування про європейську інтеграцію як головну мету наступного десятиліття і першої чверті ХХІ століття не може бути і мови.

Ставши незалежною державою, Україна не була приречена на кризу і страждання народу. Глибока багаторічна політична і економічна криза в Україні є рукотворною, створеною руками новоявлених посткомуністичних правителів, які переслідували свої кланові інтереси, інтереси захоплення в свої руки національного багатства і встановлення своєї необмеженої влади над люмпенізованим вкрай зубожілим народом. Десятирічна політична українська зима не може тривати безкінечно, народ прокидається від пригніченого безправ’я і безнадії, зневіри і байдужості. Революційні політичні події початку 2001 року в Україні показують волю народу захистити Конституцію, законність і повернути владу в свої руки. Велику надію подає політична структуризація суспільства, наростання принципового політичного протистояння режиму з боку національно-демократичних, центристських і лівоцентристських партій і рухів. Нація просинається від політичної літаргії. Зростає недовіра народу до діючого владного режиму. Вперше в Україні виникла неліва опозиція. Дедалі більше партій і рухів, а з ними і громадяни, їх прихильники, виступають за демократію, за збереження перспективи суверенної державності, за справедливість, за права громадян, проти тотальної державної корупції, проти розграбування держави і країни мафіозними кланами, проти узурпації влади і використання адміністративних ресурсів у своїх інтересах проти демократії.

Вперше в Україні в 2001 році створилась якісно нова політична ситуація, коли в опозиції до влади разом виступають ліві, лівоцентристи, центристи і праві партії. Вони солідарно вимагають зміни системи влади, її демократизації і гуманізації. Час змін і об’єднаних дій настав. Ідеологічні розбіжності вже не можуть перешкодити об’єднаним діям партій, які стоять на засадах суверенної державності, патріотизму, демократії і прав громадян. Поява об’єднаної, здатної на компроміси, антирежимної опозиції дає Україні нову перспективу рішучих змін на краще. Об’єднана опозиція зуміла захистити парламент і парламентаризм, захистити Конституцію від переписування в інтересах однієї особи і її оточення.

Перед демократичними силами країни стоїть історичне завдання розробки стратегії національного порятунку і розвитку України до 2025 року. Тому суть національної стратегії України і стратегії її розвитку на наступні десять років полягає в тому, щоби: 1) конституційним шляхом усунути від влади олігархів і узурпаторів, які довели Україну до краху; 2) зруйнувати систему васального антиконституційного державно-владного криміналізму, феодально-васального авторитаризму, нав’язану Україні діючим режимом, забезпечити на ділі реалізацію принципів демократії, конституційних прав і свобод людини-громадянина; 3) забезпе­чити розвиток реальної демократії, справедливості і народовладдя; 4) створити ефективну систему захисту національних інтересів; 5) забезпечити розвиток народної економіки шляхом державного стимулювання господарської ініціативи і самодіяльності громадян через розвиток сучасного високотехнологічного малого і середнього бізнесу; 6) ліквідувати безробіття, тотальну бідність і забезпечити піднесення рівня добробуту населення до середньоєвропейського рівня; 7) забезпечити структурну перебудову економіки, реалізацію випереджаючих інноваційних стратегій розвитку конкурентоспроможних секторів, регіонів і галузей економіки, на цій основі послідовно забезпечувати ефективну інтеграцію економіки України в нову глобальну технотронно-інформаційну економіку; 8) перебудувати систему освіти і науки, забезпечивши ефективну інтеграцію освіти і науки, вузівської, академічної та галузево-виробничої науки; 9) забезпечити реальну і ефективну соціальну підтримку сім’ї як головної ланки демографічного відтворення і виховання нових поколінь, запровадити дійову державну систему стимулювання народжуваності, матеріального забезпечення багатодітних сімей; 10) створити нову систему соціального захисту пенсіонерів та інвалідів; 11) ство­рити новий ефективний кадровий державний корпус України, конкурентоспроможну систему державного менеджменту; 12) ство­рити українську політичну націю, об’єднавши громадян України усіх національностей в системі державної солідаризації для досягнення найвищої загальноприйнятої мети — побудови соціального суспільства добробуту і справедливості для всіх.

Досягнення Україною повного суверенітету і ефективної державності на основі демократії як передумови і гарантії розвитку висуває все нові вимоги щодо адаптації та інтеграції нашої молодої держави у сучасному і глобалізованому світі. Але, перш за все, Українська нація повинна навчитись жити як одна велика сім’я без поділу на Схід і Захід. Без цього неможлива її ефективна реінтеграція з Європою.

З початком ХХІ століття ми знову стоїмо на порозі нової майбутньої України (259). Кожен громадянин України має зрозуміти, що сьогодні все залежить від кожного з нас, і головне це перемога над клановим владним режимом, грабіжницьким олігархізмом, владною корупцією на всіх рівнях. Українську державу і владу потрібно реформувати так, щоб вони відстоювали інтереси всієї нації, інтереси всіх громадян, а не олігархів. Для цього держава повинна опиратись на народне підприємництво, в тому числі прискорений розвиток малого і середнього бізнесу, державний сектор економіки і транснаціональні та глобальні корпорації українського походження і українського базування. Тільки таким шляхом Україна стане конкурентоспроможною у світі глобалізму, де панують глобальні ТНК. Це і є новий курс для України, або український шлях державного солідаризму[247] як основи духовної величі української нації і держави. В цьому і полягає суть єдино прийнятної стратегії адаптації України до жорстких умов глобалізації світу, бо вона є стратегічно важливим перехрестям геополітики (284).

Якщо раніше Україну завойовували, придушували різні імперії, то тепер глобальний, безликий (невидимий) технократичний світ з його злоякісною системою глобалізму загрожує самому існуванню нашої молодої суверенної надії-держави. Загроза з боку глобалізму стоїть перед усіма націями-державами. Але для України — це особливо велика загроза, бо головні атрибути та інститути суверенної державності України — національна гордість і велич нації, національна свідомість, національно-державний патріотизм, національна економічна система знаходиться не лише в зародковому стані, а і в стані глибокої кризи протягом багатьох років «втраченого десятиліття». Україна мусить зосередитись морально і духовно, мобілізувати всі свої сили і знайти українську відповідь на виклики глобалізації і глобалізму (215, 232, 263).

Глобалізація є, перш за все, явищем економічним. Тому саме в економічній сфері можуть бути знайдені відповіді на головні питання і виклики та визначені нові стратегічні імперативи для України. Новий курс України, чи третій шлях для України, чи український шлях, які б відмінностей їх не відрізняли, це шлях конкурентоспроможної економіки, економічної демократії, економічної і соціальної солідаризації, партнерства і внутрішньосуспільних компромісів. Як і інші автори (М. Амосов, Ю. Пахомов, І. Лукінов, В. Сікора, Е. Заграва), ми вважаємо, що іншого прийнятного альтернативного шляху для України не існує. Помиляються ті, які твердять, що Україна є нездатною до зростання в умовах глобально-конкурентного виробництва, де господарями є велетенські глобальні корпорації, які прагнуть контролювати не лише національну економіку, але й міжнародну економіку та економіку зарубіжних країн. Відомо, що вже в 1950 році 130 компаній контролювали більш як 50 \% економіки США. Велетенські компанії демонстрували здатність поставити під свій контроль всю економіку. На заваді цьому стала сильна держава і влада США, які прийняли Антимонопольне законодавство, що тепер успішно застосовується в усьому світі. Це грізна і головна зброя держави проти глобальних корпорацій. Україна повинна мати таку економічну зброю і ефективно її застосовувати (270).

Глобальні корпорації, які зародились в надрах національних держав, вирвались назовні з-під їх контролю і стали світовими грандами-гравцями. Вони завойовують світові економічні простори і приносять додому в свої країни дедалі більшу монопольно високу фінансову здобич. Україна повинна мати такі державно-приватні комерційні мегакорпорації. Через цей механізм держава Україна зможе зупинити тотальну втечу капіталів з України і зменшення до мінімуму тіньової економіки.

Державно-корпоративна інтеграція економіки — важливий стратегічний етап української економічної модернізації і міжнародної експансії. Лідери України повинні використовувати дану їм владу для вирішення цих загальнонаціональних завдань, а не для підтримки своїх кланів. Внутрішня інтеграція державної економіки, корпоративного сектору і народного підприємництва під егідою держави — невідкладне завдання.

Але коли ми говоримо про глобальну орієнтацію національної стратегії України, необхідно виходити з того, що система світової економіки стрімко змінюється. Колишні компанії — частини державної економіки, транснаціоналізовані корпорації вириваються з лона націй-держав і створюють нові системні цілісності — глобальні корпорації. На їх основі інтенсивно формується світова економічна система глобалізму. Вже не держави будуть включати в себе корпорації, а система глобалізму включатиме в свою структуру підконтрольні їй держави з їх внутрішньою економікою. Глобалізм стане мегасистемою державних систем і підсистем. Єдиною можливістю для України вижити в цій мегасистемі, зберегти націю і культуру є реалізація такого закону розвитку, при якому сила внутрішньої економічної інтеграції є більшою, ніж сила зовнішньої інтеграції, внутрішня конкурентна ефективність економіки вищою, ніж рівень зовнішньої ефективності. Для України це надзвичайно складне завдання. Але без його вирішення суверенна державність України не має перспективи.

Автор цієї книги не визнає абсолютного примату глобального над національним. Одночасно він виступає проти існуючої недооцінки глобальних факторів. У формуванні національних стратегій треба знайти баланс внутрішніх і зовнішніх інтересів. Як і інші європейські країни Україна не зможе вирішити власні внутрішні проблеми без врахування й ефективного використання впливу глобальних факторів нової світової ери і суспільно-економічної формації глобалізму.

Проблеми стратегій взаємопов’язаного глобального та національного розвитку розглядаються автором на основі безумовного пріоритету людини як центру розвитку, найвищої соціальної цінності і самої мети розвитку. Глобалізація і глобальна гуманізація для людини, а не людина для глобалізації. Це авторське кредо взаємопов’язане з його постановкою питання про інтелектуалізацію національного і глобального розвитку як гарантії їх гуманізації. Звідси логічною є постановка питань про глобальне ноосферне суспільство і ноосферну глобальну економіку. Ці питання будуть предметом і наступних авторських досліджень. Немає, одначе, сумнівів у тому, що вже сьогодні імперативні детермінанти глобального ноосферного розвитку, такі як соціалізація, демократизація, інтелектуалізація, гуманізація, визначають суть і характер національних стратегій розвитку.

Стратегії консерватизму чи неолібералізму—глобалізму не можуть бути прийнятними для України, бо вони відображають старі традиційні цінності індустріального розвитку.

Тому ми надаємо перевагу демократизму, постіндустріальному ноосферизму і солідаризму. Солідаризм як третій шлях серед консерватизму і лібералізму і є тим українським шляхом, який, очевидно, єдино прийнятний у жорстких умовах сучасного етапу глобального розвитку.

Запропоновані нами концепції і стратегії розвитку можуть бути використані при розробці національної стратегії розвитку України на перехідний період першої чверті ХХІ століття. Головними гаслами загальнонародної стратегії України в ХХІ столітті є Держава, Солідарність, Демократія, Духовність, Добробут.