1.4. сутність і природа глобалізації, глобалізму і антиглобалізму[64]

Глобалізація як явище сучасного міжнародного життя перебуває сьогодні в центрі суспільної уваги. На шпальтах світової мас-медіа можна було майже кожного дня ще до того, як відбулися події 11 вересня у Нью-Йорку, читати репортажі про шторми антиглобалістських акцій в Західній Європі (такі як сутички 2001 року у Гетеборзі, ФРН, у Швеції, під час саміту ЄС, величезні за кількістю учасників (до 100 тисяч чоловік) демонстрації в м. Генуї (Італія), де проходила зустріч країн G7 +Росія; у Генуї противники глобалізації загрожували, навіть, використанням хімічних засобів, які збиралися доставити за допомогою легкомоторних літальних апаратів, а також про різкі висловлювання проти глобалізації Папи Римського Іоанна Павла ІІ і росій­ський рух «Православ’я проти глобалізації» та інші. Останнім часом тема про антиглобалістський рух знов набирає сили; відмічається поєднання антиглобалістів з «зеленими», і ті і ті стверджують, що у антиглобалістів і «зелених» одні й ті самі цілі. У ФРН внаслідок такого поєднання нещодавно виникла організація «Екологія та глобалізація» з числом учасників, яке перевищує 600 тисяч чоловік. Отже не дивно, що вивченню феномену глобалізації нині приділяється дедалі більше уваги: в багатьох країнах друкується велика кількість матеріалів, присвячених різним аспектам цього явища.

Про загрози і негативні наслідки глобалізації усвідомлено заговорили з початком 90-х років минулого сторіччя. Саме тоді слово «глобалізація» з’явилося у мовах багатьох країн. Цікаво, що церкві належать найбільш організовані позиція і дії проти глобалізації, включаючи й зосередження уваги людства на ній як на новій глобальний загрозі. За словами Я. Кротова, співробітника радіо «Свобода», один із католицьких богословів стверджує, що Папа Римський Іоанн Павло ІІ вже в 1991 році у своїй Енцикліці передбачав глобалізацію і застерігав проти неї. Він послідовно продовжує цю місію і тепер.

І не тільки Ватікан протистоїть глобалізації. Згідно з тим же Я. Кротовим у лютому 2001 року архімандрит А. Костальський виступив на Сьомому пленумі Синодальної богословської Російської Православної Церкви з доповіддю «Глобалізація як інструмент апостасії». Слово «апостасія» означає грецькою мовою відступництво. Тобто глобалізація, за А. Костальським, є прояв від­ступництва сучасного світу від Христа. Архімандрит А. Косталь­ський у своїй доповіді дав своє визначення глобалізації: «Глобалізація — це антихристиянська ідеологія, створення нового світового порядку з єдиним, таким, що стоїть над націями, керуючим світовим центром. За задумом його будівників це — плане­тарна держава, яка створюється на уламках існуючих держав та має мати єдину релігію, єдину культуру, єдиний економічний і політичний простір». При цьому слід врахувати, що доповідь архімандрита А. Костальського повністю відображає офіційну точку зору Російської Православної Церкви.

Не обійшлося без впливу церкви і при створенні у Інтернеті в 2001 році спеціального сайту, присвяченого організації боротьби православних з глобалізацією, причому остання визначається як явище «Безумне і безбожне». Існують і розповсюджуються чисельні нові антиглобалістські теорії. Одній із них відповідає погляд на глобалізацію як на явище, суть якого є протилежною сутності інтеграції, при цьому право на існування надається тільки інтеграції: «процеси інтеграції — процеси природні. Вони основуються на нормальному, природному ході історії, взаємопроникненні культур, мистецтва, економічних інтересів. Вони носять, як правило, індивідуальний характер, тому що ініціюються людьми, громадянами, організаціями, юридичними особами. Ініціюються знизу, а потім вже оформлюються зверху різними міжнародними договорами і угодами між державами. Процес глобалізації — процес інший. Він абсолютно не ініційований знизу і є продуктом інтересів або економіки певних країн, корпорацій, політичних інтересів груп держав або деяких міжнародних організацій. Процеси електронного обліку населення планети або загальних, скажімо, процесів електронної торгівлі — це процеси, які диктуються зверху міжнародними банківськими консорціумами, економічними організаціями і так далі. З точки зору віруючого, їхні інтереси, безумовно, лежать у області влади і приниження значення людини, як «образу і подобія Божого». Тому інтеграція сприймається нормально, в ній людина є активною фігурою, вона — Творець, конструктор цього процесу. А при глобалізації людина принижується до номера, до гвинтика. Далі стверджується, що першими, дуже сильними глобалізаторами були більшовики. Між сьогоднішньою глобалізацією і глобалізацією, як її розуміли члени більшовицької партії, різниця тільки у способах глобалізації і цілях, які декларуються... Суть же принципу глобаліза­ції — у наявності єдиного «світового» центру, який контролює периферію. А коли треба щось поміняти, то спочатку міняють все у цьому центрі. Виникає питання: про яку інтеграцію і про яку глобалізацію іде мова?

Серед світової спільноти та вчених сформувалося ставлення до глобалізації як до «рукотворного» явища. В статті А. Бузгаліна «Контргегемонія і контрглобалізація»[65] навіть обговорювалося питання про альтернативу цьому явищу (6). Більш того, пропонується розробка стратегії протидії глобалізації і навіть деглобалізації в Росії і в деяких інших країнах. За єдину ідеологію контр- глобалізму виступив Д. Орлов (5). Таке сприйняття глобалізації як чинника світових перетворень є звуженим і обмеженим. Воно загрожує спотворенням оцінок щодо еволюції людського суспільства, тенденцій і перспектив його розвитку, а з тим — й до неоптимальних аж до невірних рішень щодо стратегії і тактики міжнародних організацій, держав, громадських рухів і т. ін. в умовах глобальних процесів [66].

Головною причиною такого змішаного методологічно некорект­ного опису явища глобалізації є акцентування на часткове, а саме на розгляді подій, що відносяться до глобалізації і породжуються нею, без належного заглиблення у загальне, тобто об’єк­тивні корені глобалізації та її генезу.

Ми є свідками і учасниками швидких змін шокуючого своєю різноманітністю світу. Творець світу, щоб ефективно керувати ним, не пішов по лінії прямого контролювання дій кожного окремого мікрооб’єкта, кожного окремого явища, кожної окремої події — це, мабуть, просто неможливо — а побудував низку законів природи, законів світопорядку, які є суворо обов’язковими для всіх. Один із законів, що має відношення до суті явища глобалізації — Друге начало термодинаміки. Цей закон вводить поняття ентропії (грецьке слово, що означає поворот, перетворення). Найбільш підходить для нашого випадку трактування ентро­пії як міри ймовірності будь-якого макростану, або міри невизначеності цього стану. Представимо собі, що розглядається якийсь стан нашого світу, причому цей стан є системою із якого завгодно великого числа підстанів. Якщо кожному із таких підстанів поставити у відповідність його ймовірність, то ентропія, або міра невизначеності зазначеного стану світу буде залежати від величин ймовірностей всіх його підстанів. Математичний аналіз показує, що міра невизначеності нашого світу є нульовою, якщо ймовірність одного із підстанів рівна одиниці, а всі інші — нулю, якщо ж всі ці ймовірності стають рівними між собою, то невизначеність, або ентропія стану світу сягає максимуму. Оскільки наш світ — замкнена система, із Другого начала термодинаміки випливає, що у міру розвитку світу ентропія його стану може або залишатися незмінною, або зростати. Це означає, що згідно з Другим законом термодинаміки розвиток світу йде таким шляхом, щоб величини ймовірностей всіх його підстанів вирівнювалися між собою. Якщо вважати, що кожному із зазначених підстанів відповідає якась структура або функція світової системи, то висновок, який зроблено вище, можна сформулювати так: наш світ розвивається у напрямі зростання його ентропії, тобто таким чином, що всі його структури і функції прагнуть ставати однаковими, а напрямки розвитку однаково можливими. Це включає механізм підсилення єдності світу, взаємопо­в’язаності його частин в одну систему. В цьому об’єктивна суть явища глобалізації.

І в соціальному середовищі Друге начало термодинаміки проявляє себе через Закон глобалізації, суть якого можемо звести до ряду постулатів.

Твердження 1. Глобалізація у світовому суспільстві є явищем об’єктивним, її прояв обумовлено законами природи. Тому посилення процесів глобалізації на базі акумуляції на певному етапі є також закономірним. Звідсіля світовим глобалізатором не може бути ані окрема людина, ані група людей, ані окрема держава, ані група держав. Тільки взаємодіючи, люди, корпорації і держави глобалізують світ. Невірною і примітивно короткозорою є досить розповсюджена серед журналістів і публіцистів думка, яка випливає із невірної концепції американського політолога Семюеля Хантінгтона про те, що глобалізація виходить із протестантського регіону і опір глобалізації створюють регіони католицькі і православні. Нібито протестантські країни, внаслідок їх культурних і релігійних особливостей, краще «вписуються» в капіталізм. Об’єктивно налаштовані фахівці спростовують зазначену думку, приводячи у приклад, щонайменше дві культури — католицьку (Ірландія) і конфуціанську (Південна Корея), які у 50—60-ті роки продемонстрували абсолютно небувалі економічні успіхи. Виявилося, що для свого успішного розвитку і трансформації капіталізм, у дійсності, зовсім не потребує американізації під виглядом інтеграції і глобалізації.

Країни, фінансово-економічні структури, групи функціонерів (США, МВФ, G7, «світовий уряд» та ін.) є тільки суб’єктивно-зацікавленими користувачами Світового закону глобалізації. Час йде, і глобалізація неминуче йде вперед. Сказане дозволяє зробити очевидний висновок про те, що розмови про боротьбу з глобалізацією по всьому світу об’єктивно відображають зовсім не протистояння відповідних суспільних кіл глобалізації, а лише не­сприйняття масами негативних наслідків останньої.

Сказане підтверджується аналізом генези глобалізації. Оскільки глобалізація це процес, який відбувається фактично над спільнотою людей, Homo Sapiens не може не бути активним учасником останнього. Не маючи можливості вийти за межі другого начала термодинаміки і інших законів природи, людина, однак, вносить своє, таке, що породжене її розумом і інтересом суб’єк­тивне в об’єктивний процес глобалізації. Це, в деяких випадках ускладнює, а, в деяких випадках, спрощує процес, але не в об’єк­тивному, тобто абсолютному смислі, а в частковому, суб’єктив­ному, залежно від того, який критерій оцінки вибрано. Саме активна діяльність людини в процесах, що складають загальну картину глобалізації, маскує об’єктивні корені останньої.

Глобалізація в людському суспільстві почалася майже одночасно з його виникненням. З глобалізаційними процесами пов’яза­но географічне розповсюдження культури із її осередків, які, ймовірно (згідно з поглядами видатного радянського ученого Сергія Вавілова), виникали в першу чергу там, де існували дикі предки зернових сільськогосподарських рослин і де вони краще родили.

В руслі глобалізації історичного значення набувала активність окремих людей аж до цілих суспільних кіл (політичних, релігійних, воєнних і т. ін.) у започаткуванні і впровадженні штучних дій і суспільного характеру конструкцій з глобальними наслідками. Назвемо цю активність глобалізацією за наміром, або суб’єктив­ною глобалізацією — об’єктивний грунт з суб’єктивною надбудовою. Наприклад, походи Олександра Македонського, хрестові походи, відкриття Америки та ін. Ще один яскравий приклад із історії європейської цивілізації дозволяє думати, що (й це є парадоксальним, враховуючи нинішню негативну позицію християнської церкви по відношенню до глобалізації), мабуть, саме у надрах західної католицької церкви з’явились перші проекти міждержавних глобалістських конструкцій усвідомлено цілеспрямованих, тобто таких, що були глобалізацією за наміром. Початок, певно, треба віднести на кінець Х століття, коли представники германської династії Оттонидів, перш за все імператор Оттон ІІІ разом з Папою Сильвестром, зробили спробу створити єдину християнську державу, відродити Священну Римську Імперію. «Це була добра мрія про християнський мир, християнський дім, який би об’єднав усі народи Європи і поклав кінець війнам. Не тільки імператор і Папа, але й багато європейських князів, герцогів, єпископів тоді приймали обітницю утримання від військових дій. Так зародилась концепція Божого світу». Та навіть ця яскрава суб’єктивна діяльність людей не виходила за рамки об’єктивного процесу глобалізації. Тобто і в даному випадку людина, як і завжди до того і після того, проявляла себе (і буде проявляти) як інструмент в руках Творця, інструмент, який використовується для розвитку у межах законів природи.

Твердження 2. Досі ми розглядали глобалізацію як загального характеру процес, який охоплює в цілому усе існування, усю діяльність людства. Оскільки існування і діяльність людства можуть бути розкладені по різних сферах — політиці, економіці, культурі (у вузькому сенсі) і т. д., то можна і треба розрізняти політичний, економічний, культурний і т. д. глобалізм. Прикладом культурного глобалізму є розповсюдження в минулому християнства по світу, всесвітня американізація культури у післявоєнні ( після Другої світової війни) часи аж до наших днів і т. ін. Якщо використовувати термін «дифузія» для визначення соціальних процесів часткового характеру, які є складовими глобалізації, то можна говорити про дифузію товарну (економічний аспект глобалізації); дифузію людську (демографічний аспект глобалізації); дифузію технологічну (технологічний аспект глобалізації); дифузію влади — завоювання територій або насадження впливу (політичний аспект глобалізації); дифузію воєнно-політичної і оборонної безпеки (поширення НАТО); дифузію культурну (в вузькому розумінні поняття «культура»: перемішування мов, звичаїв, звичок, музики та ін. У даному випадку доречно звернути увагу на вдалий термін, який дійшов до нас з Заходу: «плавильний тигель культури». Цей термін використовується для опису процесу перемішування культур при формуванні нації, але може бути поширений і на глобальні процеси; дифузію наукову; дифузію інформаційну, дифузію релігійну і так далі.

Твердження 3. Оскільки дифузія розвивається в напрямку гра­дієнту щільності (накопиченості) маси товару, людей, технологій, інформації, влади, науки, релігії і т. ін. стільки слід говорити про пряму і зворотну складові (дифузії) будь-якого глобалізаційного процесу. Адже так ніколи не буває, щоб одна із сторін глобалізаційного процесу мала все, а інші не мали нічого, тобто необхідно розглядати дві зустрічно діючих, нехай у деяких випадках й несумірних за масштабами, складових загального процесу глобалізації. Ця двосторонність як фактор глобалізаційного процесу іноді є причиною чудернацьких, далеких від ідеальних форм нас­лідків останнього. Прикладом може слугувати факт вдалого самоприщеплення китайської культури на японському ґрунті в середні віки, коли Японія, випереджуючи Китай у розвитку, здійснювала у Піднебесній політичну експансію. Саме глобалізацію в обох напрямках мав на виду М. Реріх, коли стверджував про єдність світу з його двома половинами: Сходом — джерелом ідей і Заходом — джерелом технологій. «Людство, — відмічав він, — …рухається спалахами енергії». «Дійсно, склалося так, що невидимий культурно-історичний кордон поділив Планету на дві частини — Схід і Захід, — кожна із яких несла своє унікальне еволюційне навантаження, час від часу показуючи, що культурний синтез і взаємодія ведуть до розквіту, відсутність же їх веде до упаду. І Схід і Захід мовби являють собою дві мозкових півкулі планети — права несе в собі образність мислення, ліва — генератор абстрактних уявлень… Духовно культурна взаємодія Сходу і Заходу основана на тому ж енергетичному принципі, що й півкулі людського мозку. Тому, саме проблема Схід — Захід, завдання її синтезу, безперечно, є еволюційною за своїм характером… Історія людства знала немало періодів, коли вони (Схід і Захід) сходилися, змінювали енергетику Планети і несли, здавалося б негаданий розквіт західним цивілізаціям і східним. Це було видно на прикладі кочового світу Євразії, який, знехтувавши всіма видимими і невидимими кордонами, заповнив собою і Схід і Захід, створивши унікальний енергетичний котел, у якому закипіла культура і того й іншого простору, й винесла потім на поверхню такі, що доповнюють один одного дорогоцінні кристали синтезу…»[67]

Твердження 4. Визначаючи глобалізацію як один із законів розвитку людства, звернемо увагу на те, що прояви зазначеного закону обов’язково і завжди супроводжуються напругами у людських стосунках, висвітлюючи прояв дії ще одного закону розвитку людства — Закону напруг і конфліктів розвитку.

Об’єктивною причиною напруг є наявність градієнту (або, грубо кажучи, перепаду щільності (накопиченості) маси товару, людей, технологій, наукових знань, інформації, влади, і т. ін.), що, породжуючи об’єктивно глобалізаційний рух, неминуче ставить одну перед одною контактуючі сторони, кожну зі своїми інтересами. Зіткнення ж інтересів обумовлює конфронтації більшого або меншого масштабу. Ці конфронтації (конфлікти) або не доводять до значних пертурбацій у суспільстві чи між державами, або доростають до воєн. Отже, дія Закону напруг і конфліктів розвитку завжди супроводжує дію Закону глобалізації.

Саме супутником глобалізації і проявом Закону напруг розвитку є й нинішнє протистояння на Близькому Сході, й колізії 2002 року у відносинах США і ЄС з приводу експорту європейської сталі, й боротьба російської Православної церкви проти поширення у Росії католицизму, й «вічна» війна у Чечні, й події у Південній Європі, які проявили себе починаючи з 90-х років минулого сторіччя…

Твердження 5. Очевидно, глобалізаційні процеси набувають дедалі більшого прояву в умовах зростання умов для контактування учасників глобалізації. А умови для контактування, у свою чергу, поліпшуються з поглибленням глобалізації.

То ж у зв’язці «глобалізаційний процес — умови контактування учасників глобалізації» діє позитивний зворотний зв’я­зок, внаслідок чого процес глобалізації розвивається зі швидкістю, яка з часом зростає, тобто за параболічним законом (гіперболічно). Тому, у майбутньому слід очікувати дедалі більшого поглиблення глобалізаційних процесів і умноження їх наслідків. І це незважаючи на будь-яку боротьбу з глобаліза- цією! Водночас будуть інтенсифікуватися контакти між учасниками глобалізації, й це можна розглядати ще як індикатор гіперболічності глобалізації.

Твердження 6. Об’єктивний процес глобалізації розвивається за активною усвідомленою участю людей, тому її «нерукотворна» лінія модульована «рукотворними» людськими надбудовами.

Взаємовідношення між такими суб’єктивними надбудовами і об’єктивним каркасом породили, наприклад, багато суперечок про роль особистості в історії. Отже, так звана боротьба з глобалізацією породжена хибами людської діяльності в рамках об’єк­тивно протікаючого процесу глобалізації і може мати наслідком не зупинення, або, хоча б, призупинення зазначеного процесу (адже це просто неможливо: вплинути на об’єктивний соціальний процес це теж саме, що, наприклад, змінити рух сонця), а підвищення уваги людської спільноти до необхідності більш зваженого і продуманого підходу до своєї участі в ньому. Виходить так, що чим більших висот сягає в своєму розвитку людство, тим більш відповідальною стає його діяльність. Адже історичний досвід людства новітнього часу показує, що масштаби наслідків похибок у цій діяльності зростають разом із масштабами самої діяльності.

Події 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку і Вашингтоні несподівано для людського співтовариства викрили той факт, що поряд з гіперболічним поглибленням у глобалізацію, людство поглиблюється в простір конфліктів, глибинну природу яких складають напруги — супутники такої ж старої, як світ, нерівності людського існування. Провідні сили людського прогресу, перебуваючи в авангарді просування людства, вже не мають права користуватися старими варварськими егоцентристськими критеріями вірності власної політики, одним із яких є критерій максимального власного зиску при мінімальних власних витратах, тобто критерій, згідно з яким партнери по глобалізаційних процесах, які мають недостатній розвиток, розглядаються як об’єкти, а не суб’єкти відносин, чому провідні держави й намагаються стати на їхні плечі, щоб стрибнути якомога далі в ході глобалізаційних процесів. Адже ж одна із теорем теорії взаємної безпеки показує, що у партнерській грі двох сторін є неможливим варіант з нульовою сумою: гра неминуче скотиться до варіанту з негативною сумою, а в такій грі програють обидва учасники. Цей висновок підтверджує хід світових подій? Подальше використання зазначених критеріїв веде до корінного, в деяких випадках стрибкоподібного несприятливого перетворення світового ландшафту безпеки.

Це можна порівняти з розбудовою головного міста країни на території, де потайки, глибоко під землею розвиваються процеси, що пізніше приведуть до землетрусу: вірна (до катастрофи) оцінка задуму будівлі столиці в зазначеному місці стає після того, як катаклізм відбувся, вочевидь трагічною помилкою.

Саме так розвивались події з американським лідерством у світі після розпаду СРСР і утворення в принципі нестійкого однополярного домінування. Частковим прикладом прояву неадекват­ного егоцентризму, який віддзеркалював американську зовніш­ньополітичну платформу і стиль кінця 90-х років минулого століття, є тодішня екстремістська і однолінійна поведінка держсекретаря США Мадлен Олбрайт. Її діяльність у той час певною мірою сприяла тим самим «технологічним процесам» у Європі і світі. Час, що прийшов, показав, що то був шлях до нових проблем глобального характеру.

Отже, глобалізація, обумовлюючи гігантську перебудову світу, потребує адекватної перебудови політичного мислення (208, 209, 205).

Неузгодженість матеріального глобалізаційного перекроюван­ня світу з перебудовою політичного мислення були, є і ще будуть чинниками багатьох напруг і конфліктів.

Звернемося тепер до ще одного важливого питання: відносини з якої сфери діяльності в всесвітньому людському мурашнику є локомотивом глобалізації? Усереднена думка фахівців, які висловлюють свою точку зору з цього приводу, сходиться на економіці. Але така думка, на мій погляд, поверхово відображає коріння відносин у людському суспільстві.

Якщо придивитися глибше, то можна побачити, що мотив до всякої активності людей в рамках того явища, яке ми називаємо глобалізацією, не завжди випливає із суто економічних інтересів і потреб. Першоосновою мотивації людства в глобалізаційних процесах є головний і найбільший загальний мотив будь-якої діяльності людини в усі історичні часи — мотив безпеки, який рухає усім живим світом.

Твердження 7. Першоосновою будь-яких людських мотивацій до активності в рамках глобалізаційних процесів є прагнення до безпеки.

Тобто первородна потреба людини (як і будь-якої іншої живої істоти) в безпеці лежить, кінець кінцем, в основі її діяльності, яка, підсумовуючись з діяльністю інших людей, створює глобалізаційний процес. Адже людина сприймає небезпеку інтегрально: вона добре розуміє і відчуває, що одну і ту ж шкоду їй можна заподіяти через будь-яку сторону життя, економіка ж є тільки од- нією, хоча й важливішою, з цих сторін. Цей зв’язок — між глобалізацією і безпекою — в людській діяльності має як психологічні (загадкове прагнення живих істот до зграї) і культурні (традиція), так і чисто раціональні (намагання отримати зиск) корені. А в основі всього лежить закладений Творцем у всяку живу істоту інстинкт: вижити.

Виходячи з мотивації (свідомої чи не свідомої) глобалізації потребою безпеки, можна стверджувати, що об’єктивно глобалізація є бажаною для людського співтовариства і окремої людини, адже вона інтегрально розглядається як така, яка має вести до підвищення рівня безпеки шляхом крокування людства по щаблях розвитку: одиночка — сім’я — рід — плем’я — держава — наддержава. Але це є так тільки інтегрально. Реально, оскільки в сучасній світовій будівлі є різними національні інтереси різних націй, народів, етносів, а також прошарків будь-якого суспільства, наслідки глобалізаційних рухів не можуть бути однаково позитивними для всіх їх. Саме тут криються корені антиглобалістських настроїв, які нині набрали у світі великого розмаху.

Разом з тим, сьогодні не можна не помітити, що глобалізація завдає удару по всьому людству, а саме по його менталітету. Адже ударним напрямком сьогоднішнього глобалізаційного процесу є переміщення товарів і послуг. Акцентування прагнень і намагань держав і людей на цьому аспекті розвитку обумовлює набуття людьми певних якостей споживачів з відповідною втратою у духовній сфері. Таке посилення «ідеології бізнесу», однак, на наш погляд, не буде безмежним: разом з розвитком матеріального рівня життя людини розвиватиметься й її духовне життя — така думка цілком відповідає природі людини як істоти тілесної і духовної водночас.

Звернемо увагу ще на один — об’єктивний чинник: парадоксально, але внаслідок свого глобалізаційного розвитку світ занурюється у новий хаос. Адже вище показано, що глобалізація веде до збільшення ентропії, тобто до «втрати лиця» одними суб’єк­тами глобалізації, але й це добре зрозуміло, у той же час інші суб’єкти того ж процесу накопичують інформацію, розвиваючись у зворотному напрямку. Наслідкам такого складного процесу відповідає саме такий світовий ландшафт, яким його бачить спостережливий Б. І. Рамон (306): «ми тепер знаємо, що все взаємозалежно і що разом з тим все конфліктно…Більше нема однознач­ної відповіді на питання про головного супротивника, віднині йдеться про чудовисько з тисячами облич, яке може прийняти в будь-який момент вигляд демографічної бомби, наркоманії, розповсюдження ядерної зброї, етнічного фанатизму, СНІДу, вірусу Еболи, організованої злочинності, ісламського інтегризму, парникового ефекту, перетворення в пустелю, крупних міграційних потоків, радіоактивної хмари і т.д. Все це — загрози планетарного масштабу, які не мають кордонів…і їх не можна перемогти класичною зброєю війни…»[68]. Таким чином процес глобалізації підкоряється законам діалектики, супроводжуючись проявленням і взаємодією двох протилежно спрямованих начал.[69] Поміркуємо про наслідки глобалізації, які сьогодні вже потребують вивчення заради більш усвідомленої участі України в глобалізаційних процесах.

Однополярність світу — це хибна ситуація (60), яка обумовлює раніше чи пізніше втрату тим самим єдиним полюсом «відчуття міри» в оцінці цілей своєї політики і методів та засобів її імплементації. Так, комуністична влада СРСР, досягнувши абсолютного домінування у країні, перетворившись у єдиний полюс державної влади, інтенсивно вивчаючи і запроваджуючи діалектичний матеріалізм, сама впала від того, що відчула себе вище законів діалектики. Те ж світове домінування сприятиме визріванню та поглибленню національному егоїзму та втрачанню здібності до достовірного передбачення. Хибному стану, який таким чином складається, відповідає політика, яка неминуче веде до тектонічних, великого масштабу (іноді раптових) змін у світовому ландшафті безпеки. Глибокі ж зміни ж в ландшафті безпеки тягнуть за собою докорінний перегляд розстановки сил у світі. Кільце замикається. Ось звідкіля однополярність світу породжує нестійкість стану однополярної світової конструкції.

Фахівці США майже одразу після катастрофи 11 вересня почали аналізувати політику своєї держави саме з точки зору глобальних процесів. Тим не менше, не можна розраховувати на те, що людство, викривши свої глобалізаційні помилки, надалі почне розвиватися «правильним» шляхом. Людству, мабуть, судилося розвиватися за методом спроб і помилок. Що ж до майбутнього людства, то тепер вже є ясним таке: сьогоднішня ситуація в світі є ситуацією стратегічних змін.

Сьогодні стають на ноги нові, окрім США, полюси сил. Це — об’єднана Європа, Росія, Китай. Тому зосередженість протягом минулого десятиріччя України тільки на одному стратегічному напрямі зовнішньої політики обумовили б сьогодні для нашої незалежної держави нові потреби. Отже, не ігнорування Україною протягом років своєї незалежності напрямів політики на Захід і Схід виявляється сьогодні слушним кроком, хоча реальна невизначеність акцентів зовнішньої політики і незбалансованість її по напрямах, що прикривалася й прикривається терміном «багатовекторність» завдали і завдають країні багато лиха. Більш того, сьогод­ні, в умовах нестійкої, загалом, ситуації світової безпеки, коли почався процес перекроювання світового ландшафту безпеки, Украї­на й сама опинилася в нестійкому стані щодо своєї безпеки (199).

Сьогоднішня світова ситуація проявляється для України як переддень стратегічних змін у стані власної безпеки.

При цьому, оскільки процес глобалізації об’єктивно триває, зміни для України настануть незалежно від позиції нашої держави щодо цих змін, здібна певною мірою визначити себе як чинник, який впливає на суть зазначених змін. Оскільки саме в суті грядущих змін в стані власної безпеки великою мірою зацікавлена Україна, можна зробити висновок, що для нашої країни настав час, коли держава має напружити зусилля для вироблення усвідомленої позиції щодо свого стратегічного руху в ході такого, що наступив, перекроювання світового ландшафту безпеки.

Сьогодні вже є неефективним продовження лавірування нашої держави між Сходом і Заходом (207), (210). Думка про продовження рятівного лавірування не може бути вірною, адже Україну непомітно «несе» в ході глобалізаційного дрейфу скоріше за все в східному напрямку. На це вказують побічні ознаки, такі як перманентне нарощування російського впливу в економічній і енергетичній сфері, посилення в Україні російських політичних позицій тощо. Так, у статті Б. Сікори «Російська економічна експансія в Україні»[70] наводяться переконливі докази назрівання саме зазначеної ситуації. Частка російського капіталу у ряді ключових галузей великої промисловості України сягнула вражаючих значень: у нафтопереробній промисловості — 83 відсотка, у кольо­ровій металургії — біля 70 відсотків, у алюмінієвій металургії — близько 90 відсотків. За песимістичними сценаріями ці показники ще й зростуть у майбутньому, а у енергетиці, нафтовидобуванні, газотранзитній промисловості помітно перевищать 50 відсотків, наблизившись до цього значення у машинобудівній і чор­ній металургії. Тобто Україна не має можливості лавіруючи, дочекатись змін в світовому ландшафті безпеки, а потім, після того, як зміни відбудуться, вибрати найвигідніший курс. Нічого буде вибирати: на той час глобалізаційний дрейф вже приведе Україну до певного місця в світовій системі. І це місце може виявитися таким, яке не відповідає національній ідеї. Саме збалансування намірів і дій України на Захід і Схід надасть нашій сьогоднішній державі стабілізуючого імпульсу (193).

В липні 2000 року вийшов Указ Президента України про розробку нової редакції Концепції національної безпеки України. Фахівці Національного інституту стратегічних досліджень і Центру міжнародної безпеки і стратегічних студій підготували відповідний матеріал. Ситуація складається так, що стало своєчасним і доречним розробка ще одного концептуального документу державної політики національної безпеки — Стратегії національної безпеки. Робота над зазначеною стратегією дозволить обґрунтувати і сформулювати політику України в нових обставинах, визначити і опанувати нові, такі, що тепер відкриваються перед нашою країною, перспективи. Збіг початку роботи над Страте- гією національної безпеки України з початком функціонування Верховної Ради нового скликання є сприятливим чинником для обох процесів і, в цілому, для України.

При розробці Стратегії національної безпеки України треба виходити із національних інтересів країни, які тісно пов’язані з Конституцією держави, а також врахувати такі міркування:

Нинішні ремарки в українських і російських мас-медіа, що коли-не-коли зустрічаються, які нав’язують суспільству думку про те, що США не є справжнім гігантом з непорушною безпекою і про те, що США як світовий полюс сили втрачає свою значимість, є всього-на-всього «тявканням Моськи на Слона». В статті Д. Джангірова пишеться, що у США безліч ворогів ( а Америка, починаючи дії в Афганістані, створила значний міжнародний фронт боротьби з тероризмом, до якого увійшли, навіть, радикальні ісламські держави), що в цій країні почався економічний спад і обвал фондового ринку (а то ніби нема рецесій в інших економічних гігантах світу, наприклад, в Японії і Німеччині), що у США страхаючий внутрішній борг (але сума боргу страхаюча з точки зору масштабів України, але ніяк не з точки зору розмірів ВВП США), що в США мають місце великі негаразди в Збройних силах ( а США продовжують іти в авангарді не тільки військово-технічного, а й військово-стратегічного прогресу і рік за роком демонструють десятки нових високих технологій, імплементованих в конкретні зразки зброї і нові стратегію і тактику військових дій)…[71]

Сполучені Штати продовжують залишатися світовим центром сили номер один, який, думається, не змінить принципово своєї політики протягом наступних декількох десятків років.

Сьогодні США, зберігаючи свої цілі та цінності, лише коригують напрями своїх стратегічних зусиль, намагаючись, по-перше, виправити упущення в своїй політиці, по-друге, водночас, як кажуть, «походя» вирішити деякі додаткові стратегічні завдання для щоб ще більше посилити свої позиції світового центру сили. Отож слід визнати за вірні й такі, що враховують суспільну думку, дії керівництва США після 11-го вересня минулого року в інтересах захисту країни від повторення терористичних нападів. Отже, керівництво США демонструє народу країни бажану йому відповідь на теракт, закріплюючи своє власне внутрішнє становище і вживаючи заходи проти реальних і гіпотетичних терористів;

У ході воєнних дій в Афганістані проводять випробовування нових зразків зброї і військової техніки;

роблять спробу вкоренитися в регіон Середньої Азії;

роблять нові кроки для досягнення своєї давньої мети поширити свій вплив на Афганістан;

корегують свою політику щодо Росії з метою отримання до- даткового стратегічного зиску в Євразії;

розбудовують нові можливості впливу на «молоді» ядерні де-факто держави Пакистан і Індію;

активізують, в цілому, свою присутність в регіоні Близького і Середнього Сходу;

роблять спробу використати ситуацію, що склалася, для знищення своїх давніх противників — Хусейна і Кадафі;

створюючи нові ситуації для НАТО, розбурхуючи альянс для дій в нових умовах, що рівноцінно тренуванню з метою підвищення ефективності і дієздатності альянсу;

«освіжають» кров у власних інформаційних органах і організаціях, стимулюють поширення їх зв’язків у нових напрямках (наприклад, на російському) і так далі. Тобто США продовжують рух до своїх цілей, адаптуючи його до рамок глобалізаційних процесів у новій обстановці.

Що ж до Росії, то її новітні вдалі кроки в інтересах вирішення чеченської проблеми, на мій погляд, заслонили значним чином ще одну російську політичну лінію, яка, за своїм значенням, переважує кавказьку і є лінією найвищого політичного змісту. Це лінія на відносини Росії і НАТО.

Справа в тому, що якщо кавказька проблема є, хоча і складною, але такою, яка може бути вирішена власними російськими силами, то російська — на китайському кордоні існує і подалі накопичується конфліктний градієнт сил: з російського боку тут присутні лічені мільйони, з китайського — сотні мільйонів населення. До того ж поглиблюється розрив в економічному розвитку між китайським і російським берегами. Кордон, як гребля, не може довго витримувати такого навантаження. Тут народилася і швидко зріє (разом з швидким посиленням Китаю в світовому масштабі) загроза для Росії втратити далекосхідні території. Єдиним спасінням для Росії в такій ситуації може бути приєднання до НАТО зі створенням євроатлантичної зони безпеки від Ванкуверу до Владивостоку. Саме ця ідея покладена в основу тих рухів назустріч Росії і НАТО, що вже зроблені, включаючи підписання у середині травня 2002 року у Рейк’явіку історичного документа між альянсом і РФ. Лінія на зближення північноатлантичної організації з Росією є цікавою і корисною й для США в нових умовах світової безпеки. Адже саме створення нових відносин між альянсом і РФ, по-перше, знімає ряд нерозв’язаних проблем, таких як поширення альянсу на Схід і нова протиракетна оборона США, по-друге, укріплює позиції США у їх конкурентному протистоянні з Китаєм.

Таким чином, новітня ситуація характерна зближенням того, що раніше не могло бути зближено, а саме стратегічних ліній НАТО і США, з одного боку, і Росії, з іншого. Ця обставина, на мій погляд, відкриває нові можливості для України. Адже, якщо Росія і НАТО сьогодні встануть на шлях реального конструювання сумісної системи безпеки, проблема України в наявності потреби рухатися одразу в двох протилежних напрямах заміниться набагато більш простою проблемою вбудування в російсько-натівський процес. У цьому плані цікаво знову повернутися до ідеї створення конструкції трикутних відносин США—Україна—Росія, трансформуючи на тристоронні і двосторонні відносини, які закладалися в свій час як основи стратегічного партнерства, яке сьогодні під загрозою нового розпаду.[72]

Нова світова ситуація, відкриваючи нові можливості для України, знов демонструє нам, що для досягнення успіху державне керівництво України має стояти на патріотичних національних позиціях, конструюючи і наполегливо проводячи продуману, комплексну далекоглядну динамічну державну політику національної безпеки. Зразком для України в цьому плані можуть бути Франція і ті ж Росія та США. Саме тому сьогоднішня зосередженість на внутрішньополітичній боротьбі не має заслонити проблему розробки і імплементації нових аспектів державної політики України і нових зовнішньополітичних її складових.