Економічна система глобалізму - Монографія (Білорус О. Г.)

5.6. державний солідаризм влади, суспільства та національних корпорацій — єдиний і останній шанс конкурентного розвитку україни в умовах глобалізації

Наші багаторічні дослідження процесів глобальних трансформацій, глобалізації, глобалізму і глобальної інтеграції (314—334) приводять до логічного висновку, що в сучасному трансформаційному лабіринті кожна країна має свій критичний, єдиноефективний і конкурентоспроможний шлях роз­витку, який повинен бути покладений в національну стратегію розвитку. Без цього розвиток країни, її економіки не відповідає критеріям безпеки розвитку і несе в собі величезні загрози.[237] Приклад Японії, яка в другій половині ХХ століття зігнорувала принципи безпеки розвитку і пішовши по шляху віртуальної економіки вже 12 років знаходиться в глибокій кризі, говорить сам за себе. Але для нас є важливішим приклад України, яка, мавши найкращі стартові умови суверенного розвитку, вже 12 років перебуває в глибокій системній кризі, вихід з якої є найбільшим стратегічним імперативом держави.

Пошуки українського критичного або найбільш ефективного шляху розвитку повинен базуватись на оцінці світових тенденцій і закономірностей розвитку, в основі яких лежить не лише глобалізація, а й, що особливо важливо, формування системи глобаліз­му як нової системи світопорядку. Саме в цих нових специфічних умовах глобального навколишнього середовища Україна при­речена на те, щоб відродити втрачену провідну роль держави і, збудувавши ефективну конкурентоспроможну систему антикризового державного менеджменту, перевести розвиток своєї економіки з хаотичного типу в організовано інтегрований, синергетичний тип розвитку, що забезпечить ефект системності.

 

 

Схема 5

Хаотична (дезінтегрована) корпоративна структура економіки

Схема 6

Інтегрована корпоративна структура економіки

На схемах 5 і 6 зображені ці два контрастні типи корпоративної організації економіки. Навіть «неозброєним оком» видно, що інтегрований тип організації, на відміну від дезінтегрованого, є передумовою для забезпечення необхідної системної економічної компресії, ланцюгової економічної реакції розвитку, економічних поштовхів та економічних вибухів. Він є здатним дати системно-синергетичний ефект економічної інтеграції в мегасистемі народного господарства. Так сучасна економіка «розігрівається» і «заводиться», набирає сили внутрішнього розвитку, енергетики і синергетики відповідно до законів термодинаміки. Виникає ефект саморозвитку, прискореного розвитку, розширеного розвитку, нового структурного розвитку, нової якості розвитку (соціалізація). Провідну роль в цьому відіграють два важливі інститути: держава і національні корпорації (великі корпорації і кор­поративний малий бізнес).

У лоні малого бізнесу за сприяння держави можуть вирости свої нові українські «форди», «сороси» і «гейці». Головна умова одна — нова суверенна Українська держава повинна припинити грабіжницький процес захоплення провідних національних корпорацій іноземним і внутрішнім олігархічним капіталом за безцінь. Таких, наприклад, як концерн «Оріана». Світова ціна його більш як 2 млрд. дол., а російський капітал «прихватизував» його за 200 млн дол. Таких прикладів сотні. Всі нафтохімічні комбінати — гіганти України також за безцінь забрав російський капітал, корпорації кольорової металургії пішли з молотка, а сьогодні вже й газотранспортні магістралі безкоштовно передаються Росії.

Для України, як і для інших транзитивних держав, головним питанням буття і розвитку на нинішньому етапі є питання про характер, силу і роль держави і влади. Якою є наша держава і влада — державою і владою національного українського суспільства чи владою глобальних ТНК і зарубіжних корпорацій? Нова ідеологія розвитку для України — це захист загальнонаціональних інтересів, розвиток народного підприємництва, формування могутніх національних (державних і державно-приватних корпорацій) для конкурентного, а не адміністративного захисту національних ринків і виходу на глобальні ринки. Імперативний український стратегічний вибір — могутня демократична держава, сильні національні корпорації, ефективне народне підприємництво. Сьогодні для України питання стоїть так: або демократія і могутня національна суверенна держава, або олігархія, кланова держава і фактична влада глобальних корпорацій (глобократія). І не так важливо, якими будуть ці глобальні корпорації західними чи російськими, суть їх одна — експансія, підрив державного суверенітету, підрив соціальної системи[238].

Українська держава повинна бути сильною, щоб захистити не лише свою економіку, а й свою націю. Глобалізація і глобалізм — це виклик не лише державам, це не лише прагнення зламати держави, розкрити для себе їх ринки. Перш за все, це виклик і загроза українській нації. Система глобалізму принаджує громадян України перевагами Заходу. Вже 7 мільйонів або 30 \% працездатних українців покинули Україну і працюють на Заході і в Росії. Залишилось 14 мільйонів працездатних. Хто в цьому винен? Передусім держава і влада, які не змогли створити умови для максимальної зайнятості, прийнятної оплати праці, допустили тотальне безробіття і бідність в багатій європейській країні. Особливість ситуації української нації в тому, що вона лише починає формувати в собі такі запобіжники як національна свідомість, національна держава, національна економіка, а ефективного дер­жавного антикризового менеджменту ще немає.

Українська відповідь на нові виклики глобалізації і глобалізму не може бути знайдена без вивчення і врахування досвіду зарубіжних країн. Цей досвід показує, що СРСР і країни, що входили до його складу, в тому числі і Україна, в період 1970—2000 років втратили динаміку і перспективи економічного розвитку і деградували, а Китай, який був і залишається соціалістичною країною, але зміг трансформуватись в країну з ринковою економікою, показав рекордні успіхи економічного розвитку. Очікується, що до 2010 року Китай стане світовим економічним лідером. Як показують дані таблиці 10, за абсолютними обсягами ВНП він перевищить США в 1,1 рази і Японію (майже в 3 рази). В чому ж суть і причини цього містичного успіху століттями відсталої азійської країни? Аналіз показує, що ніякої містики тут немає. Спрацювала сильна держава, національна стратегія, єдність нації, народне підприємництво, малий і середній бізнес. Український вибір в добу глобалізації, це не якась «китаїзація» України, але не враховувати дію китайських факторів ефективності безглуздо, бо це означало б, що Україна не використовує величезний ресурс світового досвіду. Міжнародний досвід говорить і про стрімку концентрацію виробництва і укрупнення корпорацій (таблиця 10). Вже в 1950 році 130 корпорацій контролювали 50 \% економіки США, незважаючи на Антимонопольне (антитрестівське) законодавство. Починаючи з кінця ХІХ початку ХХ століття вивіз капіталу за кордон, в більш сприятливі для бізнесу країни почав переважати вивіз товарів. В ХХ столітті панівною стала тенденція «вивозу виробництва» — перенесення його за кордон.

 

Таблиця 10

Динаміка зростання ВНП у провідних (глобальних) країнах світу[239] (у млрд. дол.)

Країни

Роки

Індекс зростання

1970

1980

1990

2000

2010

Китай

513

887

2150

4800

9600

18,7р.

Японія

1196

1859

2780

2950

3500

3 р.

США

3848

5238

6972

8100

9000

2,5 р.

Індія

474

651

1139

1805

2700

5,7 р.

СРСР

[900]

[1400]

[1600]

 

 

 

Україна

[150]

[300]

[400]

[220]

[400]

2,6 р.

Росія

[610]

[840]

[990]

[860]

[1220]

2 р.

Зростання розмірів корпорацій — це закон їх розвитку. Їх злиття, зміцнення і розвиток веде до небаченої концентрації виробництва і капіталів і в сучасних умовах. З’явилась нова тенден­ція — концентрація виробництва, що базується на розвитку техніки в сучасних умовах, і є великим локомотивом розвитку техніки та технології. Тут заводиться «вічний двигун розвитку» відповідно до дії закону концентрації виробництва, закону інтеграції виробничо-економічних систем, закону зростання виробництва. Глобалізація виробництва і зіткнення глобальних корпорацій з нинішньою системою національних держав породило нову ідеологію розвитку — неолібералізм, який є еквівалентом ідеології глобалізму. А новий суспільний лад — глобалізм вже опанував майже всю планету[240]. Деякі державні лідери України роблять вигляд, що експансія глобалізму України не стосується. Це наївна політика. Вступ до СОТ, співробітництво з МВФ, СБ, ЄБРР — це етапи реалізації програми глобалізму. А Україна вже знаходиться в його мережі. Якби Україна сьогодні вступила в СОТ, то її втрати, як вважає В. Шулікін (2002) складатимуть більш як 1 млрд. доларів США. Чим скоріше Україна вступить в СОТ, тим пізніше вона буде готова до вступу в Європейський Союз на критеріях ефективності[241].

Державним лідерам України слід засвоїти, що Україна приречена на те, щоб розвиватись у жорсткому глобальному оточенні. Для нашої держави виникають три особливі стратегічні проблеми. Перша — зв’язки «Національна держава Україна — країни глобалізатори», друга — «Національна держава Україна — глобальні корпорації», третя — «Національна держава Україна — внутрішні (національні) корпорації». Виникає і стає реальною і четверта проблема — «Національна держава Україна — економічна система глобалізму». Отримавши державний суверенітет Україна опинилась в агресивному глобальному оточенні, яке є ще більш складним як колишній комуністичний блок СРСР з його надцентралізованою державною економікою, яка функціонувала як одна фабрика — монополія і яка розвалилась через свою міжнародну неконкурентоспроможність. Недарма навіть деякі західні аналітики гіпотетично запитують: «Чи не є гіршим варіантом для декомунізованих націй, що звільнились від російського комуністичного панування, глобалізований світ могутніх транснаціональних корпорацій?[242] Реалістичний і конструктивний вихід такі антиглобалісти бачать в системній єдності та інтегрованості таких інститутів як держава-нація-економіка в рамках відповідних країн, особливо таких молодих як Україна. Внутрішні (національні корпорації) в тому числі й українські прагнуть вирватись з цього трикутника на простори глобальних ринків через офшори, підриваючи свої держави і нації. Якщо не зупинити цей злоякісний процес, Українська нація втратить і економіку, як фінансову базу свого існування і державу, як гарантію свого існування і розвитку.

Виникає головне питання: чи можливе економічне зростання при збереженні державного контролю над своїми корпораціями і контролю держави за діяльністю глобальних корпорацій на національному ринку України? Досвід Китаю, Індії, Японії, азійських тигрів показує, що це можливо. Єдиною умовою цього є збереження і розвиток єдності (системи державного солідаризму) держави (влади) і національних корпорацій України, чого сьогодні і близько нема, бо більшість наших великих корпорацій є космополітичними з точки зору власності і філософії лідерів-власників. Проте шанси України на реалізацію цієї об’єктивно необхідної Надзвичайної програми державної консолідації і солідаризації зростають, враховуючи сучасний характер і нові тенденції, виклики і загрози глобалізації.

Майбутнє глобалізації і глобалізму — це їх неминуча і глибока криза. Навіть американські глобальні корпорації виходять з-під контролю уряду США. Монопольна економічна влада і тотальний вплив уряду США і їх глобальних корпорацій на Україну вкрай ослабне через 10 років, коли США втратять роль монопольного глобального світового лідера — гегемона, а це місце займе Китай. У досвіді Китаю для сучасної України є важливими декілька елементів. Перший, — незважаючи на проринкову національну стратегію розвитку, Китай зберіг і посилив національну централізовану владу. В Україні державна влада економічно вкрай слабка. Китай відкрив широку дорогу народному підприємництву, денаціоналізувавши малий бізнес і створивши мільйони нових одиниць малого і середнього бізнесу в результаті запровадження стимулюючої системи кредитування і оподаткування, виводячи свій малий бізнес на глобальні ринки.

Влада України вже 12 років душить малий бізнес непосильними податками та державним рекетом. Китайська влада створила всі умови для розвитку, внутрішньої здорової конкуренції як передумови посилення міжнародної конкуренції малого і середнього бізнесу. Українська влада і цього не зробила. Китайська влада створила сильні механізми заохочення іноземних інвестицій в усі сектори бізнесу. Дії влади України за останні 12 років у цій сфері були дестимулюючими і «загороджуючими». Китайська влада не випустила з рук держави економічні командні висоти, залишивши у власності держави 500 найбільших і найважливіших корпорацій.

Українська влада підставила під ніж «прихватизації» найкращі підприємства цементної промисловості, машинобудування, чорної і кольорової металургії, легкої промисловості, позбавивши державу контрольних економічних висот і мільярдів доларів прибутків до державного бюджету. Навіщо в Україні було руйнувати високоприбуткові, високорентабельні великі державні підприємства? В нових ринкових умовах кожна державна корпорація України неминуче ставала б ринковою і комерційною. Вона неминуче ввійшла б в конкурентну боротьбу як внутрішню, так і міжнародну. А для України — конкуренція — це двигун прогресу. Втративши свої державні корпорації, Україна втрачає свою економічну силу і вагу як держава. Навіть США — багата країна, де 500 великих корпорацій дають 66 \% ВНП у випадку їх втечі на глобальні ринки — США втратять свою силу і вагу.

В своїй стратегії Китай поступив навпаки. Він пішов на створення як чисто державних корпорацій, так і державно-комерцій­них корпорацій. Саме державна корпорація є ключовою структурою, що забезпечує союз держава—корпорація, не даючи економіці перейти в іншу — позадержавну, позанаціональну площину. Україна не створила системи державних корпорацій і дуже мало створила корпорацій з державним контрольним пакетом акцій. Єдність держави і корпорацій може бути створеною за рахунок сильних корпорацій, де державі належить контрольний пакет акцій за умови, що держава має державний сектор в національній економіці. Такого контрольного, регулюючого державного сектору економіка України вже не має. Але все негативне, що є в Україні сьогодні ще можна виправити при наявності патріотичної влади і мудрої національної стратегії.

Нині наступає новий етап розвитку — етап мегакорпорацій. Дія закону інтеграції виробничо-економічних систем базується на механізмах реалізації порівняльної їх ефективності.[243] Під тиском вимог глобального ринку величезні, гігантські глобальні корпорації об’єднуються, утворюючи небачені мега-економічні корпорації. Вони діють за відомим правилом — розміри корпорації сьогодні вирішують майже все. Або ти гігант і душиш інших, або гіганти з’їдають тебе. На Заході процес корпоративної інтеграції набрав тотального характеру ще починаючи з 70-х років ХХ століття. Масштаби цього процесу автор цієї книги досліджував в 1974/75 роках в США на базі Колумбійського і Гарвардського університетів. Тоді ми вперше побачили разючий контраст якості і ефективності концентрації в США і в СРСР і дійшли висновку, що виробничо-економічні системи СРСР не можуть бути конкурентоспроможними.

Сьогодні драма економіки України знову повторюється. Державна економіка розпалась. Найкращі виробничі об’єднання, науково-технічні комплекси України втратили державний статус, розпались на велику кількість дрібних приватних фірм, які не здатні витримувати конкуренцію гігантів Заходу. Недолік радянських корпорацій у тому, що вони в умовах економічної автаркії були ізольовані від конкуренції. Україна повинна була поступово ввести їх в систему ринкової конкуренції як всередині країни, так і на міжнародному рівні, а не руйнувати їх через злоякісну систему «прихватизації». Тепер Україну, яка втратила свою індустріальну могутність і великі корпорації, як центри розвитку, втягують в СОТ, підставляючи нищівній конкуренції з боку західних гігантів, підтриманих всією системою глобалізму. Результат може бути одним — ринок України захоплять західні корпорації-гіганти. Імператив стратегії для Української держави — перетворитись в економічно сильну державу, знову творити корпорації-гіганти як центри розвитку і агресивно виходити на глобальну конкуренцію.

Це стратегічний імператив на 100 років наперед. Його реалізація можлива лише за умови, що Україна зможе забезпечити високі темпи приросту ВВП на рівні 10 \%, як це було в 2000 році при Уряді В. Ющенка — Ю. Тимошенко. Китай дає такі темпи вже 20 років підряд за рахунок малого і середнього бізнесу. Тому і Україна повинна дати такий новий поштовх розвитку малого і середнього бізнесу, щоб створити фінансову базу могутності держави, як передумову створення великих корпорацій. А це буде реально, коли питома вага малого і середнього бізнесу України в складі ВВП досягне 65—70 \%. Це дасть можливість створити такі фінансові нагромадження в Україні, які стануть достат­німи інвестиційними ресурсами.

Стратегічні надзавдання України полягають сьогодні і в тому, щоб творити економічно сильну державу і структурно-системну економіку, здатну до самозабезпечення і саморозвитку. Захід нам в цьому не допоможе, бо ми його конкуренти. Мова йде про те, щоб і в умовах глобалізації Україна мала власні закінчені технологічні цикли і, що особливо важливо, синергетичну системність економіки. Економічна система, а тим більше глобальні мегасистеми є чимось набагато більшим по ефекту, ніж сума її складових. Такою внутрішньоінтегрованою повинна стати і економіка України.

Системність вимагає відповідної відносної замкнутості економіки України. Допущена в Україні технологічна і коопераційна дезінтеграція і відкритість руйнує економічну систему. Тільки економічно сильна українська держава через бюджети розвитку і Державні програми розвитку здатна створити відповідні корпорації і промислово-фінансові групи. В Японії саме держава створила такі лідируючі корпорації, а потім вони були акціоновані при збереженні контролю держави. Внутрішні українські корпорації повинні набратись досвіду конкурентної боротьби, перш ніж виходити на світові ринки. Держава Україна повинна зробити максимум можливого для руйнування загрозливих процесів зростання інтересів державної бюрократії і корпорацій. Це породило в Україні кланову олігархію, яка приватизувала владу і державу і зраджує національні інтереси країни.

Деякі діячі вважають, що для підвищення конкурентоспроможності Україні треба років на 10 опустити залізну завісу і розкрутити свою економіку як колись робив СРСР в період індустріалізації. Сьогодні це вже неможливо. Корпорації України, які дозволяють собі самоізоляцію від економічної глобалізації ніколи не наздоженуть західні корпорації, а економіка України не наздожене західні економіки. Тільки в умовах жорсткої міжнародної конкуренції можуть бути вироблені елементи інноваційно-випереджувальної стратегії України. Перемогти без участі в конкурентній боротьбі неможливо. Сьогодні, після втрати Україною майже 60 \% свого економічного потенціалу, це робити дуже важко. Надія на величезний інтелектуальний потенціал України. Але він може бути реалізований лише при верховенстві держави і солідарності нації, держави і корпорацій, що об’єднують громадян.

Стратегічне завдання України сьогодні полягає в тому, щоб, максимально розвиваючи народне підприємництво (малий бізнес), одночасно зосередити під контролем держави великі лідируючі корпорації науково-технічного профілю в різних галузях промисловості і секторах економіки на базі державної власності і державної участі в акціях (контрольний пакет). Це посилить системність економіки України, дасть можливість сформувати завершені, відсутні раніше в умовах СРСР, технологічні комплекси, особливо в ядерній енергетиці, транспорті, машинобудуванні, АПК, банківській індустрії, торгівлі.

Протягом наступних 10 років Україна повинна провести необхідні заходи по деприватизації ключових корпорацій лідерів, які є центрами розвитку. Проведена в Україні за 12 років приватизація підірвала економіку і державу Україна і різко ускладнила, але не змінила стратегічного імперативу України. Україна, виходячи з власних національних інтересів, повинна розвивати свої власні великі корпорації в галузях авіабудування, суднобудування, сільськогосподарського машинобудування, хімічної промисловості, електронної промисловості, металургії, АПК. Тільки сильній, демократичній державі під силу реалізація таких серйозних програм.

Критичний шлях розвитку держави України полягає в тому, щоб відмовившись від тоталітарного характеру держави типу СРСР, з абсолютною владою номенклатури, не впасти в іншу крайність — неолібералізм = глобалізм з його крайнім ослабленням, підривом і руйнуванням нації-держави як ззовні, так і зсередини. В країні багато хто боїться сильної держави, бо ототожнює її з поліцейською державою. Ми ж ведемо мову про демо­кратичну, економічно сильну державу, яка здатна забезпечити конкурентоспроможний розвиток і захистити свою економіку і націю від ударів глобалізму.

Злоякісний процес узурпації економіки влади і держави, що його здійснюють домашні олігархи при допомозі зарубіжних, необхідно зупинити, бо він може стати причиною національної катастрофи України. А для цього треба забрати в олігархів, повернути народу владу, повернути державі економічну силу.

За оцінкою зарубіжних експертів Україна сьогодні перебуває на загрозливому перехресті: держава вже ослаблена, система кланової олігархії вже сильна, а система глобалізму вже націлена на Україну. Продовження дикої приватизації українського зразка є неприйнятним. Нація повинна зупинитись і запитати себе: чого ми хочемо незалежної держави, яка відстоює загальнонаціональні інтереси, чи залежної від олігархів держави, яка захищає приватні інтереси внутрішніх і зарубіжних узурпаторів?

Глобалізація і система глобалізму небачено ускладнюють вирішення цього питання в Україні і ставлять на перше місце питання про характер влади в Україні. Що хоче український народ — влади власного суспільства чи влади внутрішніх і транснаціональних (глобальних) корпорацій? Корпорації (особливо зарубіжні) не підпорядковуються державі Україна, вони здатні підпорядкувати собі державу. Вони неминуче прагнутимуть її підір­вати і перетворити в локальний старостат. Сучасний глобальний ринок породжує мега-гігантські корпорації, які рано чи пізно прийдуть в Україну, і неминуче підриватимуть державу і обмежуватимуть демократію (особливо економічну і соціальну). А культура без відповідної національної фінансової бази сама впаде. З цієї точки зору приватизація успішних, прибуткових державних підприємств є злочином проти українського народу.

Демократія, в тому числі і економічна, в Україні можлива лише за умови, коли держава підкоряє собі корпорації і обмежує вплив глобального ринку. Питання сьогодні і на завтра стоїть так, або сильна правова держава і демократія, або сильні корпорації і абсолютна влада олігархії. Майбутня національна стратегія України повинна виходити з умов загальносвітової ситуації і перспективи (глобалізація і глобалізм) і внутрішньо-української ситуації (узурпація економіки, влади і держави клановою олігархією). Вона має забезпечити побудову в наступні 10 років сильної, демократичної, правової держави, діяльність і цілі якої визначаються національними інтересами України. Ми внесли на розгляд Верховної Ради України проект Закону «Про засади національних інтересів України», в якому виписані основи національної стратегії розвитку[244]. Хочеться сподіватись, що, незважаючи на спротив олігархів, цей закон буде прийнятий.

Чи не найгострішою сучасною проблемою України є проблема національної еліти. Нинішня еліта — це злоякісна суміш колишньої радянської бюрократії і номенклатури, скорумпованого державного чиновництва, силовиків і криміналу. Вони вже тримають в своїх руках економіку України. Як вже зазначалось, 20 кланових сімей зосередили в своїх руках 80 \% національного капіталу. Тому демократизація влади, держави, економіки і суспільства України в цілому — це наше надзавдання на багато років вперед. Перша умова його реалізації — забрати економічну владу у олігархів і повернути її державі. Це дасть можливість витіснити з влади олігархічний бізнес, припинити злоякісне зростання влади і бізнесу і налагодити в Україні системний розвиток українського загальнонаціонального бізнесу, як народного підприємництва на базі контрольно-регулятивних функцій економічно сильної демократичної держави.

Подальша форсована, дика приватизація в Україні підриває економічну базу держави, вона повинна бути переведена в русло раціональної деприватизації. Цього вимагають умови глобалізації. Її загрози і виклики є такими, що без економічно сильної держави Україна може знову опинитись легкою здобиччю в руках сильних держав-глобалізаторів та їх корпорацій. Україна як держава повинна повернути в свої руки великі корпорації — командні висоти української економіки, які майбутня патріотична влада зможе спрямувати на користь українському народу. Всезростаючому зовнішньому економічному тиску глобалізму і глобальних монополій можна протиставити лише економічну могутність держави, яка об’єднує під своїм началом націю, її малий і середній бізнес, державні корпорації і корпорації змішаної форми власності. В умовах глобальної конкуренції зростаюча економічна потуга держави дасть їй можливість ефективно захищати свої корпорації на зовнішніх ринках, в тому числі податковими і митними механізмами, засобами стимулювання експорту.

Запорукою успішного розвитку України в умовах глобалізації є системна економічна єдність держави — нації — корпорації в процесі розвитку. Безглуздо і неможливо самоізолюватися від процесів глобальної інтеграції. Але злочинною є політика економічного роззброєння держави Україна на користь своїх олігархів і глобальних корпорацій. Скориставшись зростаючою кризою глобалізації і глобалізму Україна повинна організаційно перебудувати свою економіку і вийти на глобальний ринок конкурентоспроможною вже протягом наступних десяти років. Більше часу історія нам не дасть.

Як ми вже бачили, одним з найбільших конфліктів ери глобалізму став конфлікт між корпораціями і державою, коли організуючу, структуризуючу і владну функцію держави прагнуть захопити корпорації. Молода держава Україна здатна справлятись зі своїми внутрішніми корпораціями, якщо вона перетвориться з податкової імперії в їх природного лідера і захисника на глобальних ринках і перед структурами глобалізму, такими як МВФ, СБ і Світова організація торгівлі (СОТ). Надзвичайно важким для України завданням є вирішення проблеми економіч­ного тиску на неї збоку зовнішніх глобальних корпорацій. Це проблема довгострокового характеру, вона триватиме десятиліттями. Тут наша держава має виробити відповідні захисні механізми протидії.

Українські державні стратеги повинні виходити з того, що розвиток глобалізації сьогодні і в перспективі йде двома основними шляхами. Перший — через міждержавні економічні союзи ( Європейський Союз, Євразійський Союз, СНД, НАФТА, ОЄСР та багато інших). Другий — через світову організацію торгівлі (СОТ), яка є глобальною організацією. В останні роки з’явився третій напрям — двосторонні державні союзи (Росія — Білорусія, Німеччина — Франція). Є спроба реанімувати ідею трьохстороннього Слов’янського союзу (Росія — Україна — Білорусія). При вирішенні будь-якого напряму міждержавної інтеграції лідерам України слід відмовитись від демагогії і нахрапу «одностороннього бажання» інтегруватись, наприклад в Євросоюз, незважаючи на його незгоду. Щоб інтегруватись з сильними треба Україні стати сильною, щоб інтегруватись з багатими — треба стати багатою, щоб інтегруватись з конкурентоспроможними — треба стати конкурентоспроможною. І це ще не все.

В Євросоюзі об’єднуються держави, які вже в основному виконали свої найголовніші функції — підняли свої країни на найвищий рівень розвитку демократії і добробуту. Українська держава цієї своєї функції ще не виконала. Їй потрібно на це ще біля 20 років. Тому інтегруватись нам треба в Європу, а не в Євросоюз і інтегруватись спочатку вдома, в Україні, виконуючи дуже важке домашнє завдання. Євросоюз — це майбутня наддержава. Якби Україна сьогодні опинилась у складі Євросоюзу — вона стала б європейською агарною суперколонією, яку євросоюзівський уряд карав би на кожному кроці за економічну неконкурентоспроможність. Це ще один аргумент на користь того, що євроатлантичну інтеграцію і глобальну інтеграцію Україна для себе повинна розуміти не як формальне членство, а як послідовне підвищення своєї конкурентоспроможності в умовах небаченої концентрації виробництва і глобалізації, яка є специфічною формою концентрації, яку деякі дослідники називають зворотною стороною концентрації[245].

Не менш складною для України є її вступ до світової організації торгівлі (СОТ) як провідної глобальної організації. Тут проблема стоїть дещо в іншому плані. Головним питанням не є питання вступати чи не вступати, а питання — коли вступати і, головне, на яких умовах вступати. Китай вів переговори з СОТ два десятки років і вступив на своїх умовах. А Україну хочуть «інтегрувати», продиктувавши умови, які ослаблять українську державу. Деякі українські олігархи штовхають Україну саме на такий шлях глобалізації, на форсоване членство в СОТ, без будь-яких попередніх умов. Це капітулянство є зацікавленим. Вони добре знають, що СОТ представляє інтереси глобальних корпорацій, а не народного підприємництва, і що в СОТ буде добре лише великим українським олігархам, які вивозять з України метал.

СОТ не буде піклуватись про соціальний захист, здоров’я нації, екологію, національну культуру, інтереси малого бізнесу, зайнятість, боротьбу з безробіттям і бідністю. В переговорах з СОТ Україна повинна виторгувати для себе прийнятні умови глобальної інтеграції, а не умови глобального економічного рабства. Вступ України в СОТ ради самого вступу чи формальної інтеграції є безглуздим. Це стосується і інших напрямків можливої «багатовекторної» інтеграції України, наприклад НАТО. В цій справі треба виходити з критеріїв безпеки розвитку, національних інтересів і досягнутого рівня конкурентоспроможності.

Сьогодні в Україні по-новому повстали проблеми її інтеграції в рамках Співдружності Незалежних Держав (СНД). Саміт СНД в Києві 29 січня 2003 р. прийняв рішення про переговори щодо формування Зони вільної торгівлі СНД і створення транснаціональних корпорацій СНД. Є ознаки того, що безсумнівний і безальтернативний лідер СНД — Росія взяла курс на реінтеграцію навколо себе колишніх республік СРСР через економічні механізми, через корпоратизацію і інтеграцію економік, через створення системи транснаціональних корпорацій СНД, підконтроль­них Росії. Цим самим Україні кинуто ще один виклик. Виникла загроза того, що новий етап реінтеграції України в СНД може стати як позитивним, так і негативним фактором, що негативно впливатиме на внутрішню інтеграцію економіки України і на її підготовку до конкурентоспроможного вступу до складу СОТ, ЄС і НАТО в перспективі 15—20 наступних років. Стало аксіомою розуміння того, що ефективність будь-якого напрямку інтеграції України залежить від рівня внутрішньої організації економіки, а не від «інтеграції» України з Росією.

Досвід різних країн останнього періоду показав, що Україна повинна за будь-яких умов забезпечити випереджальний розвиток національно-державного сектору економіки на умовах ринкової конкуренції, бо однієї системи державної регуляції в боротьбі з експансією глобальних корпорацій є недостатньо. В перспективі, коли світова економіка стане остаточно глобальною, державні регуляції України, як і інших країн, втратять силу, залишиться в руках держави тільки ринковий державний сектор, як останній оплот руйнівної сили економічного глобалізму. Розвиток могутнього державного сектору економіки України в умовах глобалізації і неминучої довгострокової кризи глобалізму є можливим лише на основі Системи антикризового державного менеджменту (Out of Crisis State Management System), вперше розробленої професором E.Демінгом (США) і застосованої в Японії в післявоєнні роки. В Україні є всі передумови, щоб не лише повторити, а й перевершити «японське» і «китайське» економічні дива. Українське економічне диво — об’єктивно неминуче. Воно стане реальним, коли в Україні буде демократична патріотична влада, базована на інтелектуальному ресурсі нашої великої європейської нації.

Новий різкий поворот курсу державного керівництва України в бік СНД не може не викликати заклопотаність. Тут, видно, є зацікавленість використати інфраструктуру економіки України в інтересах великих партнерів. З цього неминуче виникне конфлікт з національними інтересами України.