2.2. глобалізм як нова економічна і суспільно-політична система

Терміни «глобалізація» і «глобалізм» з’явились у науковому обороті (економіка, політологія і соціологія) в другій половині ХХ століття. На початку вісімдесятих років (1981) поставив глобалізацію в центр дискусії і концептуальних побудов соціології Дж. Маклін, закликавши «зрозуміти історичний процес посилення глобалізації соціальних відносин і дати йому пояснення». Але його трактовка глобалізації є ще надто вузькою і обмеженою. Ні Дж. Маклін, ні інші соціологи були не схильні розглядати глобалізм як глобальну систему, як новий майбутній економічний устрій і суспільно-політичний лад світового масштабу.

В трактуванні глобалізму і глобалізації сучасні соціологи допускають багато архаїзмів і традиціоналізму. Так, дуже довго популярна концепція глобалізації розглядала її як наслідок вестернізації розвитку, тобто розповсюдження західної моделі розвитку на всі світові регіони. Практика не підтвердила ці обмежені концепції. Була також спроба поєднати концепцію глобалізації з концепцією соціального постмодернізму, базуючись на тому, що саме Модерн породив Європу як соціальну систему, здатну до послідовного, лінійного прогресивного розвитку. Ці дослідники помилково вважали, що Постмодерн усуває моноцентричну модель світового господарства. Розпад СРСР і перехід до однополярної системи — важливий аргумент помилковості ідентифікації ери глобалізму і глобалізації з соціальним Постмодерном. Лише в 90-ті роки, коли категорія «глобалізація» стала найважли­вішим елементом міжнародного політичного, економічного і соціального дискурсу, з’явились ознаки більш обгрунтованого, більш глибокого розуміння соціальної суті глобалізації. Її стали розглядати як комплексне геополітичне, геоекономічне, геосоціальне і геокультурне явище і головний процес світового розвитку.

Навряд чи можна погодитись з визначенням М. Шепелєва (3), в якому суть глобалізації зводиться лише до послаблення традиційних соціокультурних, територіальних, економічних, державно-політичних бар’єрів між народами, нібито захищаючих їх від негативних впливів[84].

Очевидно, що позитивна суть глобалізації полягає в об’єк­тивно можливій політичній, економічній і соціальній інтеграції. Правда, це лише потенційна можливість для багатьох держав і народів, особливо бідних і слабких. Соціального автоматизму тут немає. І знову ми приходимо до висновку, що соціальна глобалізація об’єктивно базується на економічних і геоекономіч­них інтересах, особливо країн-лідерів. Немає сумніву, що прямими попередниками сучасних концепцій глобалізму були британські фритредери з їх економічною концепцією вільного світового рин­ку без кордонів в інтересах власної торгівлі без кордонів. Принципові основи фритредерства заклали класики А. Сміт, Д. Рікардо, Ф. Кейнс. Таким чином, економічна основа глобалізму і глобалізації очевидна. Сьогодні вона інтенсивно посилюється.

На нинішньому етапі розвитку теорії глобалістики серед основ­них підходів до визначення природи, суті і характеру розвитку процесів глобалізації цілком оправдано домінує соціально-куль­турологічний підхід, який представляє глобалізацію в найбільш широкому цивілізаційному контексті. Один з провідних західних теоретиків глобалізації К. Робертсон (41) (США), а також Ф. Джеймсон (США) бачать глобалізацію як перетворення світу у «єдину всезагальну систему». Вони широко і комплексно трактують глобалізацію, але так і не підходять до категорії глобалізму. І це викликає деякі питання. А саме, чому вони «не бачать» глобалізму як системи? Для останнього з вищезгаданих дослідників немає поняття «соціальних класів». Він вживає поняття «національна ідентичність». Соціальна суть глобалізації для нього полягає в тому, що це є третій після приватного і монополістичного капіталізму (імперіалізму?) стан розвитку капіталізму — стадія «багатонаціонального капіталізму».

Професор У. Мінголо (США) трактує глобалізацію як третій етап тисячолітньої глобальної трансформації. Перший — розпад колоніальної системи, другий — розпад соціалістичної системи. Відзначається нова цивілізаційна роль глобальних ТНК, які нібито підводять народи до досягнень цивілізації. Багато американських дослідників вважають, що глобалізація розповсюджує в світі права людини і демократію, передаючи їх з передових країн до відсталих (219, 220).

Виходячи з соціологічних аспектів глобалізації, Л. Склер (Великобританія) вважає, що соціальні проблеми вже не можуть бути вирішені на рівні національних держав і вимагають транснаціональних (глобальних) підходів. Основними складовими його теорії «глобальної системи» є транснаціональні корпорації, клас транснаціональних капіталістів і інститути споживання. Апологетика транснаціональної господарської діяльності набрала великих масштабів. Очевидно, що на неї є велике соціальне замовлення з боку глобальних корпорацій, і, навіть, з боку ряду ве­ликих держав.

Апологети глобалізму виступають проти соціальних рухів антиглобалізму. Вихід з антиглобального конфлікту вони бачать у містичній «глобальній демократичній інституалізації соціального протесту проти глобального капіталізму для позитивної трансформації капіталізму». Тобто, західні апологети не бачать і не виокремлюють позитивного і негативного глобалізму, прийнятного і неприйнятного. Вони дбають лише про те, як «покращити» капіталістичний глобалізм (218, 221, 216). З іншого боку, дослідники — представники Півдня критично ставляться до глобалізації. Професор Г. Капур (Індія) вважає, що категорія «глобалізація» відображає нову ідеологію глобального ринку, закони функціонування якого розробляються країнами «Великої сімки», а також підконтрольними їй МВФ, Світовим банком. При цьому США відіграють і будуть відігравати роль беззаперечного лідера. Розглядаючи соціаль­ні наслідки глобалізації, Г. Капур стверджує, що оскільки більша частина населення світу не отримує благ від глобалізації, то ідея «єдиного світу» є утопією. Ряд дослідників відзначають, що глобалізація особливо прискорилась після розпаду СРСР, що привело до посилення протистояння глобальної Півночі з неглобальним Півднем.

Американські дослідники свідомо чи несвідомо ухиляються від того, щоб до глибини розкрити соціальну суть глобалізму. Вони зводять суть глобалізації лиш до того, що нібито вона є механізмом зняття протиріч між американізацією виробництва і споживання і національними економічними особливостями різних країн. Але саме ці дослідники підводять нас до дуже важливих висновків, що заперечують власні їх концепти.

Перший висновок. Якщо глобалізація є політичною, економічною і соціальною системою постмонополістичного капіталізму, а постмонополістичний капіталізм був і є імперіалізмом, то глобалізація неминуче веде до суспільного, соціально-економіч­ного устрою, який є нічим іншим як новим імперіалізмом.

Тобто, постмонополістичний капіталізм — глобалізм — це імпе­ріалізм нової сучасної ери розвитку людства, але імперіалізм нової політичної і соціально-економічної якості. Бо старий імперіалізм базувався, як правило, на національних монополіях і був обмеженим, а глобалізм базується на силі всесвітніх, глобальних монополій, яка прискорено зростає до гігантських масштабів, враховуючи синергетичний ефект глобальної інтеграції. Суверенні нації-держави, якщо вони хочуть вижити в умовах нового глобального імперіалізму, можуть протиставити йому лише два контраргументи — величезну соціальну силу народного підприємництва в формі малого і середнього бізнесу і конструктивний регіоналізм в формі висококонкурентних регіональних виробничо-економічних структур і комплексів (особливо кластерного типу)[85]. Тільки в цьому разі сила внутрішньої соціальної інтеграції на- цій-держав буде більшою за силу зовнішніх бомбардуючих факторів імперіалістичної глобалізації, мета якої зруйнувати національну оболонку, розкрити кожну країну як новий сегмент глобального ринку, на якому без обмежень панують глобальні монополії, носії цього нового корпоративного глобалізму — імперіалізму. Це — економічний імперіалізм і він навряд чи буде пов’язаний з військовими діями по захопленню чужих територій.

Розуміючи це японський дослідник М. Мієші вважає, що глобалізована економіка — це розвиток чи продовження класичного колоніалізму. Тут гостро критичне ставлення до глобалізованого капіталізму поєднується з наївністю старомодних уявлень про «американську колоніальну імперію» для формування світових ринків для «своїх» ТНК. Сьогодні всім ясно, що немає американської, німецької, британської чи японської глобалізації. Є глобалізація світових корпорацій. Її підтримують різні держави — великі і малі. Але сильні, багаті і конкурентоспроможні.

Таким чином, в сучасних дискусіях щодо генезису, природи і перспектив глобалізму і глобалізації серед всіх підходів домінуючим є економічний, або ринковий підхід, який трактує глобалізацію як наслідок розвитку світових ринків товарів, послуг, капіталу, праці, інформації, менеджменту. Прибічники цього підходу розглядають глобалізацію лиш як нову стадію інтернаціоналізації господарського життя. Це свого роду політична і соціальна анестезія для заспокоєння народних мас — противників глобалізації. Лиш деякі західні дослідники (М. Інтрілігейтор) (США) дозволяють собі стверджувати, що в перспективі глобалізація неминуче веде до «зламу національних кордонів» і до формування всесвітньої ринкової економіки. При цьому він не говорить, які соціальні наслідки матиме цей злам для країн, яких глобалізують, бо виходить з відомого в світі принципу — що добре для США, мусить бути прийнятним і для інших країн. Про стратегії «агентів глобалізму» переконливо говорить А. Панарін (13) і Ж. Бордляр (16, 17).

Ряд західних дослідників (М.Шімон) пов’язують глобалізацію господарського життя з універсалізацією, як приведенням національних умов господарювання до норм і вимог передових країн — лідерів глобальної конкуренції.

Приділяючи особливу увагу економічній глобалізації як базі глобалізму, М. Шімон окремо виділяє інтернаціоналізацію, транс­націоналізацію і універсалізацію. В своїй концепції глобалізації Ч. Морісон (3, 10) особливу роль відводить мікрорівню. На мікроекономічному рівні, з його точки зору, економічна глобаліза­ція — це особлива довгострокова стратегія корпорацій, спрямована на подолання обмежень, зв’язаних з національними кордонами і національними економіками. Це подолання іде головним чином шляхом переносу виробництва в інші країни, розширення ринків збуту і швидкісного електронного обертання фінансових ресурсів. Очевидно, що в результаті реалізації даної стратегії корпорації досягають таких результатів:

а) вони перетворюються в глобальні корпорації;

б) вони виходять з-під контролю держав;

в) вони беруть під контроль економіку країн перебування;

г) вони використовують силу своїх держав для подальшої експансії;

д) взаємодіючи між собою вони створюють автономну «нову глобальну економіку».

Визначаючи глобалізацію як зденаціоналізовану «нову капіталістичну економіку», американський соціолог М. Кастельс (116) підкреслює, що глобальний капіталізм при виборі країн, держав і галузей індустрії керується виключно інтересами отримання монопольного прибутку і надприбутку корпорацій. Суть глобалізації як результат реалізації стратегії корпорацій бачать і японські дослідники — учасники проекту «Планета Земля ХХІ». При цьому вони об’єднують можливості міжнародної економічної інтеграції з одного боку і локальні (національні) фактори з іншого.

Локалізація — це агресивна економічна стратегія вторгнення, вживлення, інтегрування філій глобальних корпорацій в тканину національної економіки і «локального суспільства». Так виникла політика і система економічної «глокалізації», як стратегії розвитку глобального бізнесу, що інтегрує глобалізацію і локалізацію. Британські дослідники П. Хірст і Г. Томпсон (95) відзначають концентрацію процесів глобалізації в окремих регіонах роблячи висновок, що сьогодні глобалізація носить скоріше регіональний, ніж всезагальний характер , бо більш як 80\% обсягу світової торгівлі припадає на країни особливого регіону ОЕСР, а весь її обсяг не перевищує поки що 20 \% ВНП світових економічних лідерів — США, ЄС, Японії.

Ці аргументи є апологетичними і не витримують серйозної критики, бо політична і соціально-економічна суть і якість феномена глобалізму не залежить від кількісної характеристики процесів глобалізації. А їх тенденція і закономірність однозначна –невпинне зростання масштабів і формування глобальної системи.

Тому стверджувати, як це роблять (П. Хірст і Г. Томпсон) (95), що глобалізації не існує, і що вона це є та ж сама інтернаціоналізація, і капіталізм завжди був інтернаціональним, неправильно. Невірно визначати інтернаціоналізацію як і універсалізацію лиш певним початковим етапом глобалізації, в яку вони доростають і переростають. Універсалізація та інтернаціоналізація існують сьогодні разом з глобалізацією. Вони не зникають, а стають передумовами і складовими процесу формування єдиної системи глобальної економіки. Такими ж супутніми процесами глобалізації є також лібералізація, інтеграція та регіоналізація економіки.

В останні десятиріччя набирає сили екологічний і еколого-економічний підхід до визначення суті глобалізації. Дослідники і політики багатьох країн пов’язують погіршення екологічного стану планети з глобалізацією і експансією глобальних корпорацій та з «несправедливістю розподілу екологічних ресурсів». Дж. Мартинес (Іспанія), розглядаючи взаємозв’язок між економіч­ним зростанням і станом навколишнього середовища вводить поняття глобального «екологічного розподілу» і «політичної екології». Ще до глобальної Конференції ООН в Ріо (1992 р.) д-ром В. Басюком (США) і автором цієї праці[86] була опублікована еколого-економічна модель розвитку, яка обгрунтувала можливість поєднання економічних і екологічних інтересів.

Стало загальновідомим, що країни-глобалізатори безконтрольно перевикористовують на свою користь екологічні ресурси планети. Проблеми захисту довкілля і справедливого використан­ня екологічних ресурсів можна вирішити тільки на глобально­му рівні.

Цікаву концепцію екологічного глобалізму висунув Є. Коче­тов (42) (Росія). Він пропонує розглядати глобалізацію як процес, що вписує світову господарську систему взаємодії з природно-біологічною системою (біосфера), що придає цій цілісності нову соціальну якість. М. Чешков (39, 43, 44, 45, 241, 295, 296) (Росія) розглядає глобалізацію як третій етап формування цілісної світової системи. Першим, на його думку, був етап інтернаціоналізації, другим — етап мондеалізації, що формує світову економіку як цілісність, базовану на інтеграційно-відтворювальних началах. Про помилкову позицію «етапізації глобалізації», яку повторюють не тільки на Заході, але й на Сході, ми вже говорили. Повторюємо — інтернаціоналізація як процес не закінчилась, вона продовжується і в складі процесу глобалізації. Тут цікаве інше. Як і ми М. Чешков також стверджує, що глобалізація веде до створення принципово нової системи економічних відносин, які забезпечують виживання і розвиток найсильнішим державам. Але нова система економічних відносин з новими продуктивними силами, виробничими відносинами, специфічною організацією виробництва — це новий соціально-економічний устрій, новий суспільний лад. І цим новим суспільним ладом є глобалізм, який забезпечує виживання і розвиток країнам-глобалізаторам за рахунок небаченої, глобальної економічної експансії в усі інші країни, які за своїми ресурсами і передумовами придатні для глобальної експлуатації. Тому цей новий лад є нічим іншим як новим економічним імперіалізмом, породженим глобалізацією. Він є найбільшою загрозою людству на сучасному етапі, бо переводить глобалізацію і весь світовий розвиток в загрозливу, кризову, злоякісну фазу. Криза глобального капіталізму і глобалізму вже почалася. Навіть Дж. Сорос (15) бачить в цій кризі не лише руйнівні фінансово-економічні наслідки, а й руйнування світової демократії і відкритого суспільства[87].

З цієї точки зору, дійсно, що глобалізм як нова тоталітарна система, є страшніший за тоталітарні системи фашизму і комунізму, бо глобалізм охоплює весь світ, а не лише окремі країни чи регіони. Він експлуатує весь світовий економічний потенціал. Виникає питання про його незворотність.

В методології досліджень глобалізму і глобалізації на сучасному етапі поступово перемагає комплексний системний підхід, який розглядає глобалізацію як в економічному, так і в геополітичному, соціальному, екологічному, інформаційному, соціо­культурному контексті. Міжнародна безпека, боротьба з глобальним тероризмом і світовою бідністю — найбільші сучасні пріоритети досліджень глобалізації. З’явились концепції (Р. Кардль), які розглядають глобалізацію в трьох варіантах як комунікаційну глобалізацію; як ринкову глобалізацію; як безпосередню глобалізацію.

Тут особлива роль, аж до її перебільшення, відводиться комунікаційній глобалізації як локомотивному фактору. Головним у концепції Р. Кардля є вимога жорсткого контролю і управління процесами глобалізації, ради попередження вкрай негативних наслідків її ринкової форми в поєднанні з комутативною, але далі загальних слів про контроль автор не йде. Реальні процеси розвитку показують, що глобалізм сам бере країни під свій жорсткий контроль і звільняється від будь-якого контролю з боку держав.

Його цинічне гасло «Повну свободу глобальному капіталу!» підтримують і реалізують наймогутніші країни і міжнародні об’єднання. США і Японія — безперечні лідери глобалізації — зацікавлені не тільки в забезпеченні глобальної експансії свого капіталу в зарубіжні країни, а і в зворотній, компенсаційній глобалізації — в притягненні зарубіжних капіталів на свої національні ринки, особливо для забезпечення позитивних структурних зрушень і модернізації галузей і корпорацій «старої індуст­ріальної економіки». Зворотний глобалізм їм потрібен для руйнування системи старого консервативного індустріалізму. Колосальні борги США, експансія капіталу Японії, Нідерландів, ФРН, Швейцарії на ринки США — кращі цьому приклади. Дослідники Т. Хейдзо і Ш. Рекічі та Мушакодзи (18) (Японія) вбачають в зворотній глобалізації чи не найбільший шанс стабілізації своєї економіки. Прихід глобальних корпорацій на японські ринки може забезпечити структурні зрушення і реінтеграцію.