Економічна система глобалізму - Монографія (Білорус О. Г.)

5.5. Інноваційно-інтелектуальна випереджальна стратегія розвитку україни в умовах глобалізації

З початком ХХІ століття одним з головних об’єктів світової науки, навколо якого вирують гострі дискусії, стали феномени глобалізації, глобальні трансформації, виклики та загрози глобалізму. Світовий процес глобалізації і глобальної інтеграції прискорюється, зростає його масштаб і сила. Одним з головних його якісних наслідків є початок нової ери — ери глобальної корпоратизації, яка стає основною ідеологією світового розвитку. Глобальні корпорації — це вищий рівень розвитку і організації світового економічного і науково-технічного простору. Вони переростають рамки національних держав і стають самостійною світовою силою, локомотивом глобалізації; формують глобальне вироб­ництво, глобальну економіку і глобальну науку. За своєю природою вони цинічно ігнорують національні інтереси і держави-нації, відкидають принцип соціальної відповідальності.

Початок нового тисячоліття надає народам світу унікальну можливість поміркувати над своєю спільною долею. І відбувається це в особливий, перехідний період історії, коли народи перебувають у стані такої великої взаємозалежності, якої вони не відчували ніколи в минулому. Зростаюча взаємозалежність полегшує як оцінку нових небезпечних викликів людству, так і можливості досить ефективно їм протистояти за умови об’єднання зусиль народів. Вказані процеси відбуваються в умовах глобалізації, яка означає, перш за все, глобальну інтеграцію світу, перетворення людства в світову сім’ю, поступову ліквідацію бар’єрів на шляху торгівлі і контактів.

Це означає небачені досі перспективи активізації контактів в сферах науки, культури, освіти. Глобалізація стала можливою якраз завдяки видатним фундаментальним науково-технологіч­ним досягненням (149). Таким чином, будучи значною мірою витвором наукового прогресу, глобалізація сама означає, окрім можливого швидкого економічного зростання, потенційно більш високий рівень життя, нові економічні можливості та прискорене впровадження науково-технічних нововведень та відкриттів. Наука, яка ніколи не визнавала кордонів, стала глобальною системою, каталізатором процесів глобалізації і інтеграції. Глобалізація одночасно несе в собі потенціал прискореного світового розвитку і великі світові потрясіння і загрози.

В сучасній науці існує значна кількість концепцій та підходів, які намагаються осмислити найбільш значущі характеристики новітніх глобальних трансформацій в сферах економіки, політики, соціального розвитку, культури, інформації тощо. В одних — світ уявляється все більш гомогенним, головним чином внаслідок розвитку процесів глобалізації, які охоплюють все нові території та сфери. В інших — сучасний світ виглядає розділеним або розколотим, до того ж причиною розколу виступають різні діючі фактори, а саме: різні цивілізації, різний рівень соціально-еконо­мічного розвитку країн, різна сила окремих країн та їх об’єднань. Ці підходи вказують на реальні та можливі потенційні конфлікти. І, нарешті, третій тип концепцій робить спробу сумістити існуючі основні тенденції: глобалізацію та універсалізацію світу, з одного боку, і його фрагментацію, відокремлення окремих частин і сфер, — з іншого.

Глобалізація — це об’єктивний, багатовимірний процес якісних змін в різноманітних сферах суспільного життя, який визначає пріоритетні тенденції сучасного розвитку, суттєво впливає на розробку національних та міжнародних стратегій розвитку. Без врахування впливу глобальних факторів та імперативів техно- тронно-інформаційної ери жодна країна не зможе кваліфіковано підійти до формування національних цілей і стратегічних завдань свого сталого розвитку. Це якісно новий соціальний процес, змістом якого є зростаючий взаємозв’язок та взаємозалежність і глобальна інтеграція національних економік, національних політичних і соціальних систем, інформаційних систем, національних культур та систем захисту навколишнього середовища.

Глобалізація також може бути представлена як загальна модель розвитку виробництва, створення технологій, управління, соціальних структур, політичної організації, культури та цінностей, процес, який веде до посилення наднаціональних інституцій і в кінцевому підсумку — до єдиного глобального суспільства. Її немож­ливо зупинити, оскільки вона є об’єктивною закономірністю, яка діє як закон природи. В той же час вона складає і суб’єктивний процес, керований рядом міжнародних інституцій, могутніми країнами-глобалізаторами і глобальними корпораціями.

В теоретичному плані з’ясування наслідків глобалізації викликає суттєвий інтерес. Деякі автори віддають перевагу застосуванню термінів «делокалізація» та «планетаризація» (Альберто Мелуцці) або «мондіалізація» (Роберто Петрелла). Ряд вчених застосовують поняття глобалізації та інтернаціоналізації в одному контексті (Ян Шолте). Існує метод структурної реалістичної ідентифікації, який має на меті з’ясування статусу кожної країни в сучасній міжнародній економічній системі, зокрема, її розташування в глобальній ієрархії економічної могутності (Стефен Краснер). У теорії транснаціоналізму Томаса Ріссе-Каппена транс­національні суб’єкти ранжовано від ТНК до міжнародних неурядових організацій.

Дійсно, ці два феномени (глобалізація та інтернаціоналізація) можуть співіснувати. Однак глобалізація відрізняється від інтернаціоналізації. Інтернаціоналізація означає процес інтенсифікації відносин між націями, який залишає істотні відмінності в рамках суверенітету та національних кордонів. Глобалізація створює мережу транскордонних та наднаціональних інституцій, які діють поза межами кордонів та простору. Іншими словами, глобалізація стимулює зростання інтегрованого, більш гомогенізованого світу, який функціонує на основі спільних законів і принципів.

Сучасний світ розділився на країни-глобалізатори і глобалізовані країни. На жаль і Україна, і Росія та інші постсоціалістичні країни є об’єктами глобалізаційних процесів, а не їх суб’єктами (178). Можна констатувати, що глобальні процеси інтеграції поки що слабко зачепили Україну, яка не готова як до глобальної конкуренції, так і до глобальної інтеграції. Її входження до глобального простору та водночас у європейські інтеграційні процеси пов’язане з величезними ризиками і загрозами. Але слід ураховувати важливу обставину — альтернативи цьому немає. І від розробки національної стратегії входження до глобального простору залежатиме можливість пом’якшення багатьох гіпотетичних негативних наслідків.

Нинішня міжнародна неконкурентоспроможність економіки України підтверджує її 79 місце у світовому рейтингу конкурентоспроможності. Найбільш конкурентоспроможною економікою світу в 2001 р. визнано економіку Фінляндії, яка потіснила США, Японію, ФРН, Великобританію, Францію та Канаду, піднявшись з минулорічного шостого місця. Ці дані містяться у щорічній Доповіді про глобальну конкурентоспроможність (Global Competiti­veness Report 2001), яку підготував тандем відомих економістів із Гарварда — Джефрі Сакс (195) та Майкл Портер (109). Рейтинг конкурентоспроможності було складено за двома показниками: потенційною здатністю національних економік до зростання на найближчі 5 років та їхньої нинішньої конкурентоспроможності. Трансформація економіки Фінляндії нам говорить дуже багато, а найголовніше, що економічне диво є можливим, якщо нація мобілізується і працює в режимі надзусиль послідовно протягом довгого періоду. Драматична ситуація економічної відсталості сучасної України показана в таблиці 8. По душовим показникам ВВП Україна відстає від ЄС в 6—7 разів.

Таблиця 8

Показники ВВП України і зарубіжних країн в 1999 р. за параметрами купівельної спроможності [226]

Країни

На 1 душу населення, дол.

На 1 душу населення в \% до рівня ЄС

Всього млрд. дол.

Ціни — ПКС в \% до офіційного курсу

Україна

3693

16

185,0

17

ЄС

23180

100

8736,7

98

Люксембург

43036

186

18,8

106

ФРН

24601

106

2019,4

104

Італія

23937

103

1379,9

86

Великобританія

23312

101

1385,5

105

Франція

23068

99

1387,7

104

Португалія

17064

74

170,5

68

Кандидати в ЄС

7709

33

1341,9

...

Чехія

13663

59

139,5

39

Угорщина

11504

50

115,8

41

Словаччина

11221

48

60,5

33

Польша

9008

39

346,2

45

Туреччина

5966

26

392,7

47

Румунія

5441

23

122,7

29

Довідково:

 

США

33725

145

9206,9

100

Росія

6067

26

887,7

22

Неодмінною умовою інтеграції української економіки і науки в європейський і глобальний простір є створення сприятливого інвестиційного середовища. Поки що іманентними її рисами є відсутність сталого і стабільного економічного зростання, брак необхідних законів та їхня неадекватність економічним умовам, посилення корупції та державного втручання в бізнес, нестабільність політичної ситуації.

Українська наука, яка закономірно перетворилась в головну продуктивну силу суспільства нині витрачає свою міжнародну конкурентоспроможність, що реально підриває перспективи розвитку нового українського суспільства. Багаторічна системна криза в Україні вкрай негативно впливає на розвиток науки (197).

Найбільш злободенною є проблема фінансування нашої науки. Поки що в Україні існує стала тенденція щорічного зменшення бюджетних витрат на науку. Темпи скорочення витрат на науку за останні роки були в 1,5—2,8 рази вищі, ніж темпи скорочення ВВП та фактичні обсяги державного бюджету. Якщо 1990 року витрати на науку становили 3,07 \% ВВП, у 1991 — 0,87 \%, 1992 — 0,77 \%, 1993 — 0,3, 1994 — 0,4, 1995 — 0,45, 1996 — 0,47, 1997 — 0,5, 1998 — 0,31, 1999 — 0,22, 2000 р. — 0,34 \%, 2002 — 0,27, а на 2003 передбачено — 0,2 \%. Скорочення бюджетних асигнувань майже в 10 разів за 10 років — головна причина кризи конкурентоспроможності нашої науки.

Держава грубо порушує норматив граничного мінімального фінансування науки — збільшення до 1,7 \% від ВВП у 2001 р., який саме вона і визначила у законодавчому порядку. Кабінет Міністрів послідовно подає проекти бюджету, де ці цифри фактично становлять 0,3–0,35 \% від ВВП, що не дає науці розвиватися. Україна вдвічі відстає від аналогічних за чисельністю населення країн Європи — Англії, Франції — за кількістю вчених на 10 тис. жителів і вчетверо — за кількістю вчених з науковим ступенем.

Це свідчить про те, що наука остаточно втратили своє пріоритетне значення для розвитку країни. А це зумовлює, в свою чергу, загрозу втрати Україною можливостей розвивати та реформувати в подальшому свою економіку на сучасній науково-технологічній основі. Разом з тим в Україні все ще зберігається великий конкурентоспроможний науковий потенціал, який може стати основою створення глобальних науково-технічних корпорацій на таких проривних напрямках як електрозварювання (комплекс Інституту ім. Є. О. Патона), ракетобудування («Півден­маш» — КБ «Південне»), авіабудування (комплекс О.Антонова), (комплекс ім. Малишева), радіоелектроніки (комплекс «Хартрон»), суднобудування та інші. Ці комплекси є здатними вийти на глобальні ринки і розвиватись на принципах самофінансування. Подальше підвищення міжнародної конкурентоспроможності української науки вимагає створення потужних і надпотужних глобальних науково-технічних корпорацій сучасного типу, які інтегрують в собі і фундаментальну, і прикладну, і виробничу науку, і підготовку кадрів, і університетську науку на базі сучасних систем менеджменту і маркетингу. В умовах глобалізації наука України повинна бути глобально орієнтованою. Сьогодні, як ніколи, є гостра потреба в розробці національних і регіональних, а також інтеграційних (Україна, Росія, СНД) стратегій розвитку науки. Доцільно створювати відповідні міжнародні науково-інвестиційні фонди. В умовах різкого погіршення двосторонніх відносин Україна — США розраховувати на масивну фінансову допомогу Україні, якогось типу «плану Маршалла» для України вже не приходиться, про що свідчать і дані схеми 3, які характеризують тенденції і динаміку різкого падіння показників допомоги зарубіжним країнам з боку США за 1946—2001 рр. З майже 3 \% ВВП до 0,1 \% від ВВП, тобто в 30 разів. Дуже ускладнюється проблема допомоги і з боку МВФ і СБ, а відповідно до цього спадає інвестиційна зацікавленість з боку глобальних корпорацій. Загальне зовнішнє фінансування транзитивних або нововиниклих ринкових економік, за оцінкою Д. Сороса, є дуже складною проблемою[227]. Як свідчать дані таблиці 9, з 1994 року почався спад зовнішнього фінансування нововиниклих (транзитивних) ринкових економік. За період з 1995 по 2002 рік загальний обсяг зовнішнього фінансування інвестицій зменшився майже в 3,5 рази. Вплив факторів глобалізму і звуження інвестиційного поля безсумнівний.

Сьогодні сфера науки та технології сконцентрована у невеликому колі держав «великої сімки». Обділені глобалізацією регіони, країни, групи матимуть справу з поглибленням економічної стагнації, політичною нестабільністю, відчуженістю в сферах культури, науки, освіти. Це створює грунт для збільшення політичного, економічного, ідеологічного і релігійного екстремізму та насильства й тероризму, що йдуть з ними поруч.

Схема 3

Динаміка падіння показників допомоги зарубіжним країнам з боку США у вигляді відсотка від ВВП, 1946—2001

Джерело: The Congressional Budget Office, December 2001; Сорос Дж. Про глобалізацію.

Реальні можливості України відігравати активну роль у світовій (глобальній) науковій інтеграції, враховуючи її критичний економічний стан, крайній дефіцит інвестиційного капіталу, хаотично-інерційний характер розвитку, організаційну непослідовність уряду у вирішенні проблем інтеграції, відсутність національної стратегії розвитку та ін. — практично є вкрай малими. Проте практична доцільність активної ролі України в інтеграційних процесах є важливою і перспективною, оскільки в ХХІ ст. глобалізація стає пріоритетною тенденцією світового розвитку, головним чинником впливу на процеси розвитку, і ізоляція від цих процесів означає не захищеність, а деградацію.

Тому, очевидно, що сьогодні головне завдання — не допустити, щоб Україна опинилася «у хвості» глобальних процесів науково-технічного розвитку, для чого необхідні нові пріоритети наукового пошуку. Головна проблема вбачається у відсутності довгострокової перспективи, спричиненої відсутністю ясного уявлення про фундаментальні зміни у сучасному світі і про ту критичну ситуацію, яка склалася у пострадянських суспільствах. Зусилля, спрямовані на вирішення цієї проблеми, можна розглядати як надійний стратегічно орієнтований індикатор ефективності витрат на науку, яка є основою національної інноваційно-інтелектуальної стратегії розвитку, як єдино прийнятної стратегії для України.

Україна все ще залишається великою науковою і технологічною державою, а її науково-технічний потенціал об’єктивно є головним ресурсом виходу з кризи. Тільки спираючись на науку, технології і інновації, Україна може вийти на світовий рівень розвитку. Враховуючи особливий технологічний, інтелектуальний, виробничий та геостратегічний генокод України, можуть бути виділені 6—7 національно-стратегічних цілей і напрямів проривів у технологіях, які здатні забезпечити не тільки вихід із теперішньої великої економічної депресії, але й прорив вітчизняних високих технологій на міжнародні ринки. Мова йде, перш за все, про високі технології, пов’язані із створенням нових поколінь літаків, ракетоносіїв, біотехнологій, комп’ютерної індустрії, телекомунікацій та зв’язку, супутникових технологій, здатних забезпечити національно-стратегічні та геоекономічні переваги України  в майбутньому. Адже Україна має потужні наукові шко-

ли та всесвітньовизнані результати у справі розробки нових речовин та матеріалів, і це не єдине, що варто згадати. Та й умови, необхідні для випереджаючого технологічного розвитку в Україні поки що не втрачено. Це — виробництво передових технологій і розробок, значний інтелектуальний потенціал суспільства, система вищої та спеціальної освіти, наявність висококваліфікованої робочої сили.

В сучасних умовах світові лідери — це передусім лідери у сфері технологій, саме вони формують структуру світових інвестиційних потоків. Тому в майбутньому розподілі ринків інвестицій і збуту товарів пріоритетна роль належатиме все-таки технологіям. І ми маємо тут використати свій шанс. ХХІ століття — це ера глобальних технологічних інвестицій, коли питома вага інвестицій в науку, освіту, людський капітал буде максимальною.

Слід мати на увазі, що створення основ постіндустріального технотронно-інтелектуального виробництва і суспільства повинно привернути до національної економіки України увагу західних інвесторів, які за нинішніх умов гостро реагують на розвиток нових сегментів ринку інформації та високих технологій.

В Україні, традиційно для пострадянських країн, наукова діяльність здійснюється спеціалізованими організаціями. Щодо них останнім часом реалізується так звана «стратегія виживання» наукових організацій. Вона спрямована на збереження працездатного ядра наукового потенціалу фундаментальних та прикладних досліджень  і  в  існуючих дослідницьких установах усіх секторів

 

Зовнішнє фінансування

 

1990

1991

1992

1993

Початковий баланс

–15,5

–20,4

–50,1

–78,9

І. Приток приватного капіталу

 

 

 

 

А. Портфельні інвестиції, загальний обсяг [228]

 

5,9

13,8

45,4

Б. Приватні кредити, загальний обсяг[229]

22,8

42,6

77

96,5

Сума (А+Б)

22,8

48,5

90,8

141,9

ІІ. Резидентне кредитування / інше[230]

–36,8

–41,5

–59,9

–66,1

Сума (І+ІІ)

–14

7

30,9

75,8

ІІІ. Пряме інвестування, загальний обсяг

 

23,4

31,9

44,8

ІV. Офіційні потоки, загальний обсяг

40,4

35,8

35,9

23,4

Загальний обсяг зовнішнього фінансування (І+ІІ+ІІІ+ІV)

26,4

66,2

98,7

144

Джерело: Інститут міжнародного фінансування. Вашингтон, 20 вересня 2001 рік; Сорос Дж. Про глобалізацію. К., 2002.

 

науки. Перш за все, мова йде про збереження провідних наукових шкіл, кращих вчених міжнародного рангу, а також про забезпечення умов для підготовки талановитої молодої наукової зміни.

Однак загальне скорочення чисельності кадрів науки не може не призвести до зменшення віддачі. Кількість і обсяг наукових розробок скорочується щорічно приблизно на 10 \%. Протягом останніх років падає відсоток науково-технічних розробок по створенню нових видів матеріалів, продукції, процесів, виготовленню дослідних зразків нової техніки тощо. При цьому знижується технічний рівень науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт.

Незважаючи на це, останнім часом Україна стала більш активно брати участь у міжнародних програмах регіонального співробітництва. Підтримуються постійні контакти як з країнами ЄС, так і з країнами Центральної та Східної Європи. З 1991 року Україна  підписала  більше  30  двосторонніх  та  багатосторонніх

Таблиця 9

нововиниклих ринкових економік, млрд. дол.

1994

1995

1996

1997

1998

1999

2000

2001 пр.[231]

2002 пр.

–70,6

–85,1

–96,1

–76,8

–8,2

23,1

39,2

12,4

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

29,4

24,4

35,7

25,7

13,6

13,5

16,3

3,8

9

73,4

123,1

198,7

121

8,9

–21,8

20,3

–22,1

10,3

102,8

147,5

234,4

146,7

22,5

–6,3

36,6

–18,3

19,3

–81

–90,4

–152,7

–179,9

–146,1

–120,2

–142,6

–99,1

–95,8

21,8

57,1

81,7

–33,2

–123,6

–126,5

–106

117,4

–76,5

67,2

81,3

93,3

116,1

12,7

147,6

130,2

14,4

108

26,2

40,9

4,7

36,7

52,4

10,5

–1,3

29,6

20,2

115,2

179,3

179,7

119,6

49,5

13,6

22,9

36,6

51,7

 

угод в галузі науки і техніки. Особливо великі можливості в науково-технологічному кооперуванні України і Росії.

Ще порівняно не так давно мало хто передбачав революцію в інформаційних технологіях. Дивлячись у майбутнє, можна стверджувати, що воно несе дещо ще більш епохальне як в розвитку інформаційних технологій, так і в інших галузях науки і технології. Мабуть, гігантське поширення інформаційних технологій та нового застосування біотехнологій перебуватиме на піку цієї хвилі. Воістину мова йде про найбільшу глобальну трансформацію з часів (середина ХVІІІ ст.) промислової революції. Інформаційні технології, біотехнології, матеріалознавство, мікротехнології призведуть до драматичного збільшення інвестицій саме у технології, що сприятиме подальшому науковому прогресу. Україна повинна іти саме цим шляхом.

В процесі глобалізації світ перебудовується у напрямі постіндустріального суспільства, прогресивний розвиток якого буде залежати, насамперед, як від досягнень експериментальної науки, так і від розвитку теоретичного знання, фундаментальної науки. В умовах, коли інформація і знання стають головним стратегічним ресурсом розвитку, наука відіграє роль локомотива, здатного вивести країну на нову цивілізаційну магістраль і на якісно новий рівень, або орбіту розвитку.

Проте не можна не бачити тут і великих потенційних небезпек. Вони — в перспективах гонки озброєнь на якісно новому рівні, включаючи і зброю масового знищення. Вони — у політиці тих, хто не отримує від глобалізації нічого реального, у діях терористів, наркоділків, злочинних організацій, які можуть скористатися (і вже користуються) перевагами передової науки і технології для своїх злочинних дій.

Ми переконані, що сучасна наука повинна допомогти у вирішенні корінного завдання: як сприяти прогресивним напрямам глобалізації та мінімізувати (якщо не зняти повністю) вразливість багатьох людей від впливів незнайомих й непередбачуваних сил, які провокують економічну нестабільність і соціальний хаос. Як зберегти цілісність держав, їхню суверенність та незалежність, своєрідність культур? Як в умовах глобалізації удосконалити складну структуру соціального та політичного життя в ім’я і в інтересах людської особистості?

На це й інші подібні кардинальні питання наука повинна давати обгрунтовані відповіді. Час не чекає. В зв’язку з цим хотілося б нагадати важливу оцінку Генерального секретаря ООН пана Кофі Аннана: «Глобалізація обмежує здатність промислово розвинутих країн пом’якшувати негативні внутрішні наслідки усе більшої відкритості ринків. Країни ж, що розвиваються, ніколи й не мали такої здатності. Як результат, населення і тих, і інших країн зазнає незахищеності та ненадійності»[232].

Не належачи до жодної з цих груп держав, Україна, проте, також зазнає й незахищеності, й ненадійності, і, як наслідок, негативного впливу глобалізаційних процесів. Наукова громадськість України і, перш за все, Національна Академія наук, активно працює над вирішенням складних і актуальних проблем, пов’язаних з глобалізацією і її впливом на нашу країну. Ця діяльність спрямована особливо на розробку національної стратегії розвитку України. Цей ще не закінчений пошук базується на двох першоосновах — український шлях, з обов’язковим урахуванням національної специфіки, історії, традицій, та врахування відповідного світового досвіду. В цьому сенсі мова йде про таку стратегію, яка б вбирала нову модель глобальної інтеграції України. При цьому ми враховуємо, що економічні трансформації та політичні реформи набули в наш час не тільки глобального, а й незворотного характеру. В цьому контексті для нас велике значення має досвід міжнародних організацій системи ООН. Проведені під егідою цієї міжнародної організації у 90-х роках тринадцять міжнародних конференцій і саммітів створили міцну основу для плідної діяльності з проблем навколишнього середовища, сталого розвитку, соціального прогресу, захисту прав і свобод людини, народонаселення, населених пунктів, продовольчої безпеки, становища жінок, дітей, інвалідів та ін.

Особливе значення для розробки науково обгрунтованої Національної стратегії розвитку України мали рішення конференції ООН в Ріо-де-Жанейро (1992 р.) — «Порядок денний на ХХІ століття». Конференція висунула принципово нове й важливе положення про необхідність розробки і реалізації у всіх країнах стратегій сталого розвитку. Це передбачає багатоформатність, різнобічність розвитку, а також встановлення реалістичного балансу між екологічними, інституційними, соціальними та економічними компонентами. Україні потрібна глобально орієнтована інтегрована еколого-економічна стратегія розвитку. Доводиться констатувати, що досі саме такого новаторського й перспективного бачення не вистачає нашим українським лідерам, в тому числі і науковим. Яким шляхом іти, яку стратегію та ідеологію розвитку обрати для України?

Відсутність національної стратегії розвитку сучасної України — велика трагедія нашого народу. Діючий Президент України за вісім років перебування при владі так і не зміг виробити стратегічну і чітку програму розвитку України.[233] В результаті Україна має не лише «втрачене» десятиліття розвитку, а й такі ознаки деградації як бідність населення і міжнародна неконкурентоспроможність.

Деякі сучасні соціологи (Г. Щокін (245)) пропонують Україні повернутись до консервативної ідеології розвитку (схема 4). Остання від класичного консерватизму відрізняється заперечуванням державного вторгнення в економіку. Часто говорять про «демократичний консерватизм» (Великобританія). В умовах глобалізму вибір неоліберальної чи неоконсервативної стратегії нації — держави транзитивного типу є самогубством, бо вони вкрай ослаблюють країни і суспільства перед всесильними глобальними корпораціями. Демократичний державний солідаризм є в сучасних умовах і в майбутньому єдиною альтернативою і противагою системі глобального корпоративізму, що опановує світом і нав’язує свою абсолютну економічну і політичну владу. Досвід Росії останніх років показує, що коли національні супер­корпорації перетворюються в глобальні, вони також не зупиняються в своїй експансії і готові зруйнувати «свою» державу.[234]

 

Схема 4

Соціальні ідеали і принципи організації суспільства (вибір для України)

Соціальні ідеали і принципи

Соціальні сфери

Політична

Економічна

Духовна

Демократизм народовладдя парламентаризм місцеве самоврядування економічна ініціатива знизу народне підприємництво рівні можливості справедливість громадянське суспільство

Демократія Верховенство права Права і свободи людини Свобода слова Державний солідаризм громадян

Економічна демократія Господарська ініціатива Економічна відповідальність громадян Економічна конкурентоспроможність і могутність держави

Духовність Моральність Справедливість Патріотизм Конструктивний націоналізм Велич держави, країни і нації

Консерватизм збереження традиційних цінностей і норм суспільного життя індивідуалізм культ влади

Конституційна демократія Верховенство закону Примат влади Обмеження прав і свобод

«Вільний ринок» Конкуренція Монополізм Корпоративізм Економічна не- рівність Культ власності

Релігійність Культ індивідуума Імперський дух

Закінчення схеми 4

Соціальні ідеали і принципи

Соціальні сфери

Політична

Економічна

Духовна

Лібералізм раціоналізм прагматизм меркантилізм олігархія соціальний паразитизм

Парламентська демократія Імперський космополітизм Глобалізм Свобода індивідуума

Економічний раціоналізм Культ багатства Споживацтво Роздержавлення економіки

Протестантська духовна етика Антиклерикалізм

Соціалізм диктатура влади державна монополія на власність дефіцитна економіка зрівнялівка відсутність конкуренції і стимулів

Демократичний централізм Державний деспотизм Абсолютна вла­да номенклатури Політизація суспільства

Економічне безправ’я громадян Деградація економіки Міжнародна неконкуренто-спроможність Низькі стандарти життя

Атеїзм Колективізм Інтернаціоналізм Апатія і пасивність громадян

 

Українська наука настирливо й цілеспрямовано шукає новий, український шлях розвитку, нову модель розвитку, модель глобального інтегрування. Ми дійшли однозначного висновку про те, що стратегія неолібералізму, заснована на традиційному індустріальному характері розвитку є неприйнятною, і неперспективною. Нинішня економіка України з відсталою промисловістю, технологічно відсталим сільським господарством, явно й давно застарілою технологією, низькою продуктивністю праці — не в змозі, просто не здатна витримати глобальну конкуренцію, високий світовий рівень ефективності. Таким чином, мова йде про те, що слід замінити інерційний індустріальний розвиток на постіндустріальний, інноваційний, випереджаючий. Необхідною є нова, власна інтелектуальна основа розвитку. Саме тут — глобальні потенційні переваги і гарантії випереджаючого інноваційного розвитку. На думку вчених України нам потрібна нова Національна стратегія випереджаючого інтелектуально-інновацій­ного розвитку, основана на стратегії солідаризму. Тобто, нам необхідна стратегія сталого розвитку, основи якої розробляються низкою держав і які узагальнюються міжнародними організаціями системи ООН. То ж у пошук інтегрування і балансу економічних, соціальних, екологічних та інституційних компонентів ми вносимо п’ятий, дуже важливий і потрібний компонент — інтелектуально-інноваційний розвиток.

Питання міжнародного наукового співробітництва набувають в наш час, час глобалізації, особливого значення. Ми, зокрема, уважно вивчаємо передовий світовий досвід щодо інноваційних процесів. Тут важливе розуміння того, що інновації вже перестали бути результатом лінійних процесів, пов’язаними з одноразовим просуванням в науці. Зараз вже потрібен системний підхід із застосуванням партнерства між різними галузями науки і поступовий плідний контакт між багатьма учасниками наукового пошуку. Це було корисним і раніше. Але зараз, в епоху глобалізації такий підхід став просто необхідністю.

Вказана конференція акцентувала увагу на ролі наукових висновків у процесі формування та реалізації відповідної державної і міжнародної політики. Зокрема, було підкреслено роль відповід­них механізмів на рівні урядів, які «повинні б забезпечувати своєчасний доступ до найкращих порад з боку наукового співтовариства». На жаль, такого ефективного, надійно працюючого механізму в Україні поки що немає.

Наш досвід міжнародного наукового співробітництва привів нас до висновку про те, що наука має слугувати усьому людству. Тобто, наука остаточно стала глобальною світовою системою. Вона повинна сприяти загальному глибокому усвідомленню кожною людською особистістю сутності природи і суспільства, кращої якості життя, сталого розвитку, здорового довкілля для нинішнього і прийдешніх поколінь. Ноосферна політика і ноосферна економіка — це основа сучасних стратегій розвитку, а не тільки власна егоїстична вигода в організації процесів розвитку.

Світова наука досягла величезних успіхів. Проте в той же час активність людини призвела до деградації навколишнього середовища, техногенних катастроф, соціального й етнічного дисбалансів. Адже саме науковий прогрес призвів до створення зброї масового знищення і, перш за все, ракетно-ядерної.

Україна здійснила воістину історичне рішення, позбавившись ядерних озброєнь. Процес цей має бути продовженим і глобалізованим. Процес конверсії насправді може надати величезних матеріальних вигод разом із зиском, спрямованим на розвиток світової науки. Генеральна Асамблея ООН, як відомо, проголосила рік 2001 Роком Діалогу між Цивілізаціями. Наукова громадськість разом з іншими верствами суспільства може й повинна відіграти суттєву роль у цій дійсно історичній справі. Зокрема, форум ООН міг би прийняти відповідне рішення на користь швидшого відродження міжнародних переговорів спочатку про скорочення ракетно-ядерної зброї, а потім і про її знищення.

Корпус вчених України міг би однозначно висловитися на користь пошуку шляхів підвищення ролі і місця науки, маючи на увазі соціальні й економічні аспекти. Інтереси більш справедливого, процвітаючого та сталого світу вимагають підвищення ролі світової науки, покращання системи міжнародної наукової кооперації.

Наука може й повинна внести свій внесок у вирішення головного завдання, яке стоїть перед людством сьогодні: через співробітництво сприяти тому, щоб глобалізація стала позитивним фактором для всіх народів світу. Саме для всіх — і насамперед, країн, що розвиваються, країн з перехідною економікою. Декларація тисячоліття Організації Об’єднаних Націй проголошує: «Ми усвідомлюємо, що країни, що розвиваються, та країни з перехідною економікою стикаються з особливими труднощами у вирішенні цього головного завдання. Саме тому глобалізація може набути повністю всеосяжного і справедливого характеру лише за посередництвом широкомасштабних та наполегливих зусиль щодо формування спільного майбутнього, заснованого на нашій спільній належності до роду людського у всьому його розмаїтті. Ці зусилля повинні включати політику та заходи на глобальному рівні, які відповідали б потребам країн, що розвиваються, і країн з перехідною економікою та, які розроблялись і здійснювались за їх ефективною участю».

Наука має відіграти свою роль у методичному забезпеченні національних і регіональних стратегій розвитку. Між наукою та суспільством повинні встановитися нові взаємини з тим, щоб подолати такі глобальні проблеми, як бідність, безробіття, деградація довкілля, неадекватна охорона здоров’я, продовольча та водна безпека. Наукове співтовариство може й мусить вносити свій вагомий внесок в реалізацію «інтелектуальної й моральної солідарності людства», що проголошує Статут такої впливової міжнародної організації, як ЮНЕСКО.

Наука має неухильно й постійно працювати на таку важливу та перспективну справу, як сталий розвиток. Наш досвід перекон­ливо свідчить на користь регіонального та міжнародного співробітництва з тим, щоб забезпечувати як справедливий розвиток, так і корисний національний досвід. Розвинений світ несе історичну відповідальність за зміцнення партнерства і співробітництва в науці, маючи на увазі як країни, що розвиваються, так і країни з перехідною економікою.

Прогрес в науці настійно потребує застосування різноманітних типів та форм співробітництва. Це і багатосторонні проекти, й дослідницькі інформаційні мережі, й гранти, стипендії, розвиток престижних наукових центрів, міжнародні угоди тощо. При всьому цьому хотілося б нагадати таке важливе рішення Всесвітньої конференції з питань науки (1999), як рекомендація перш за все розробляти й здійснювати національні стратегії, інституційні установи та системи фінансування, що повинно зміцнити позиції науки у справі сталого розвитку тих чи інших країн. Наука має стати обов’язковою інтегральною часткою національних планів розвитку. На жаль, це ще далеко не вдалося реалізувати в багатьох країнах, і Україна в цьому сенсі не є винятком.

Стрімкі зміни, що відбуваються в процесі глобалізації, висувають перед наукою завдання створення наукової картини сучасного світу на основі об’єктивного його пізнання. Глобалізація науки із спільним інформаційним, інструментальним та кадровим простором призводить до неминучого скорочення фронту досліджень в окремих країнах. Глобалізація і глобальна інтеграція наукової діяльності виявляється у розширенні співробітництва вчених різних міст, регіонів, країн.

Глобалізація дослідницької та інноваційної діяльності відбувається і за рахунок формування нових дослідницьких мереж, які функціонують незалежно від географічних чи політичних кордонів. Сучасні телекомунікаційні мережі дають змогу окремим вченим, науковим колективам ставати членами глобального дослідницького простору у відповідній галузі знань, не залишаючи при цьому свою країну, установу, дім. Таким чином вони залучаються до нових ідей, методів або обладнання, до глобального творчого процесу в цілому. Відбувається те, що академік В. Вернад­ський назвав науковою думкою як планетарним явищем, складовою частиною ноосфери, тобто сфери розуму.

Глобальні спільноти науковців стають усе більш організованими, а їхня діяльність більш ефективною і значущою. Створюються наукові проекти, в яких водночас беруть участь тисячі дослідників з десятків країн світу. Як, наприклад, проект у галузі фізики ядерних часток, так званий проект СЕRN (Женева). Спеціальні програми, які реалізуються через фірми-продуценти програмного забезпечення, зв’язують між собою різні наукові колективи та окремих вчених. Лабораторії й кафедри, комп’ютерні класи й бібліотеки отримують прямий доступ в Інтернет.

Глобалізація НДДКР та інноваційної активності, поява глобальних науково-дослідних організацій, а також зростаюча вартість досліджень висувають нові вимоги. Для найбільш корисного використання цих процесів необхідними стають більш тісні науково-технічні зв’язки як на державному, так і неурядовому рівнях. Заслуговують уваги міроприємства, які сприяють міжнарод­ному співробітництву та полегшенню міжнародної мобільності науково-технічного персоналу, беручи до уваги можливі негативні результати, особливо в тому, що стосується відтоку мізків. Надзвичайно важливими стають механізми здійснення інформаційного обміну між урядовими колами та науковими об’єднан­нями. На порядку денному розробка рекомендацій щодо механізмів міжнародного співробітництва в напрямі розвитку глобальної науково-технічної інфраструктури, а також пріоритетних напрямів наукової політики. Тут також зростає роль ООН, в тому числі ЮНЕСКО.

З одного боку, в нову епоху глобальні мережі виникають у багатьох сферах діяльності людини. У сфері НДДКР, де зародилися перші технології спілкування у мережі, відбувається подальше нарощування взаємодії між установами, країнами та окремими особами, і підтверджується практична цінність закону Меткалфа у цій площині. Нерівномірність розповсюдження інформаційно-комуні­каційних технологій та подолання цього розриву складає зараз одне з глобальних завдань. Приблизно 200 країн світу змушені вирішувати численні завдання, перебуваючи у нерівних умовах. І Україна належить до таких країн. Специфіку та іманентну її рису складає брак можливостей для забезпечення доступу до мережі Інтернет. Але навіть якщо б це трапилося, важко очікувати серйозного наукового прориву. Однією зі злободенних проблем є хронічне недофінансування науки та злиденне існування українських вчених. Останні змушені працювати на кількох роботах (які дуже часто не мають відношення до інтелектуальної діяльності), що через брак часу заважає їм ознайомитися з останніми досягненнями у своїй сфері і реалізовувати свій інтелектуальний потенціал.

Глобалізація певним чином вплинула на розвиток науки в усіх пострадянських країнах. З одного боку, виник ряд позитивних тенденцій. Більшої свободи вибору напрямів діяльності досягли як окремі вчені, так і дослідницькі колективи. Лібералізація відносин із зовнішнім світом дещо інтенсифікувала процес інтеграції національної науки в світову. Відбулося встановлення, зміцнення і розширення контактів з провідними світовими науковими центрами, що, в свою чергу, надало додаткові фінансові ресурси в національну науку, активізувало участь вчених пострадянських країн в розв’язанні глобальних проблем. В Росії, наприклад, вже створюється система фінансування наукових досліджень і розробок, яка відповідає практиці наукової та інноваційної діяльності у розвинених країнах. Новою прогресивною тенденцією є також розвиток малих інноваційних підприємств.

Значна увага в Росії також приділяється питанням міжнародного співробітництва. В цьому зв’язку слід відмітити, що тільки по лінії Міністерства науки та технічної політики російські наукові установи беруть участь приблизно у 600 міжнародних науково-технічних проектах. РАН має більше ніж 90 двосторонніх угод про співробітництво, бере участь в реалізації понад 40 міжурядових договорів, є членом 236 міжнародних організацій. Ця діяльність допомагає залучити іноземні інвестиції для підтримки проектів, що мають національний інтерес, а також підключати зарубіжний досвід до освоєння результатів наукових досліджень та розробок.

З іншого боку, перехідний період змістив пріоритети у бік поточних короткострокових завдань, різко звузивши горизонти розвитку. Саме тому сфера досліджень і розробок, яка за визначенням орієнтована в майбутнє, опинилася в дуже жорстких умовах. В цілому знизився попит на науку як специфічний соціальний продукт. Це відобразилося передусім у скороченні її структур, масовому відтоку найбільш кваліфікованих кадрів, фактичному перепрофілюванні діяльності багатьох наукових установ і організацій, що лише формально залишаються науковими. Трансформація і адаптація наукової системи відбувається в умовах затяжної економічної кризи. Досвід передових європейських країн і їх об’єднань, таких як ЄС, показує, що фундаментальна наука погано розвивається в ринкових умовах. Для її успішного розвитку потрібна стратегічна формула: економіка ринкова, соціально орієнтована, а суспільство не ринкове, а соціальне.

В пострадянських країнах пошук механізмів і опрацювання узгоджених дій на рівні центральної виконавчої влади, механізмів підтримки науково-інноваційної діяльності, адекватних умовам перехідного періоду йде вкрай незадовільно. Таким чином, процес формування нової політичної культури в сфері науки та технологій відбувається дуже повільно.

Зміна парадигми розвитку на межі тисячоліть на іноваційно-інтелектуальну вказала на вирішальну роль в житті людини фундаментальної науки, наукового знання і відповідних технологій, які значно полегшують все ще важку людську працю. Навіть найзапекліші критики й послідовні противники зростаючої залежності людини від результатів наукового пошуку не винайшли нічого кращого ніж боротьбу з недоліками у використанні наукових досягнень засобами самої науки. Загальновідомо, що й досі тільки науковим відкриттям під силу подолати ці недоліки.

В умовах глобалізації світ залишається й надалі диференційованим, але тепер вже панує його поділ не за ідеологічними, а за технологічними критеріями і рівнями конкурентоспроможності. Це, певною мірою, є свідченням нерівномірності розвитку науки, яка в майбутньому може ще збільшитися. З одного боку, наука дійсно вийшла на рубежі майже фантастичні. Адже у фундаментальній науці здійснено епохальні прориви, її розвиток практично завжди пов’язаний з подоланням будь-яких заборон щодо межі пізнання, відмовою від будь-яких усталених переконань, у тому числі і хибних. З іншого боку, наука сильно відстає від потреб розвитку. Ще залишається багато непізнаного та невивченого з того, що існує поруч. А вже повстають нові завдання і проблеми, які потребують негайного вирішення.

Проблеми, пов’язані з процесом глобалізації, вимагають від науки швидкого й ефективного реагування. Але її доля, її ефективність багато в чому визначається ставленням до неї держави і влади. Неконтрольований, непізнаний наукою процес глобалізації здатний завдати людству нищівного руйнування. Отже, потрібно, щоб ті, хто приймає державні рішення мали високий рівень освіти і розуміння місця і ролі науки. В політиці, а особливо в глобальній політиці, єдиним порятунком є освіта. Зняття меж простору та нові горизонти пізнання вимагатимуть від науки нового глобального етичного підходу до наукового пошуку. Їй доведеться стикатися з заборонами і цінностями морально-етичного характеру. Саме ці цінності визначатимуть подальший шлях цивілізаційного розвитку.

Хочеться сподіватися, що людство нарешті навчиться само- обмеженню та злагоді з природою і життям. ХХІ століття стане початком епохи глобального гуманізму — часом панування гуманітарних цінностей, соціальних технологій і мереж. Людина стане основою концептуального розвитку суспільства. Реалізація цього масштабного проекту вимагає нових підходів до науки. Тому універсальним критерієм розвитку науки має бути її адаптація до нових цивілізаційних вимог та глобальних викликів.

Завданням фундаментальної науки, а разом з нею і наукового світогляду, стає дослідження, перш за все, тих сфер людської життєдіяльності, котрі свідчать про загрози та небезпеки, пов’язані з небажанням бачити світ таким, яким він став під впливом антропогенної економічної діяльності, основою якої є матеріальне, а не духовне збагачення.

Що ж до професійного статусу вченого, то він має бути максимально вільним від наукового догматизму. Він буде краще усвідомлювати обмежені можливості наукового знання й не абсолютизувати науку як єдину надію людства на вирішення його життєвих проблем. У глобалізованому світі вчений повинен краще розуміти, що можливості науки не лише наповнюють людину оптимізмом, але приносять сумніви і розчарування. Вчені, а також політики зобов’язані навчитися не повторювати старих помилок. І якщо жодне політичне рішення не прийматиметься без всебічного наукового обгрунтування, розвиток набере усталеного результативного характеру.

Однак головним стимулом розвитку науки мають бути не стільки конкретні засоби заохочення, скільки загальні напрями стратегії, які передбачають формування великих науково-техніч­них конгломератів, забезпечення їх фінансовими ресурсами, захист ринків з метою надання можливості оволодіти складними технологіями, а потім — сприяти виходу на міжнародні експортні ринки шляхом усунення протекціоністських бар’єрів. Необхідно, щоб аналітична робота та науково-технічна політика враховувала в цілому вплив глобалізації як на інтернаціоналізацію інвестицій в НДДКР, так і на національну інноваційну діяльність та потенційні можливості науки і техніки.

Методами стимулювання наукової діяльності з боку держави, на нашу думку, можна вважати:

1. Підтримка НДДКР у приватному секторі за рахунок податкових стимулів та інших форм стимулювання. Зокрема, за ведення наукової діяльності необхідно надавати неоподатковувані кош­ти, за нецільове використання яких здійснювати штрафні санкції.

2. Підвищення якості освіти з використанням методів виміру якості отриманих знань.

3. Стимулювати проведення НДДКР на рівні підприємств. Тут можна запропонувати повне звільнення від оподаткування всіх витрат на НДДКР, прискорену амортизацію устаткування для наукових досліджень.

4. Надання субсидій для розвитку потенціалу за рахунок співпраці з науковими установами та навчальними закладами.

5. Надання державних субсидій під конкретні дослідження.

Світова практика доводить, що опора тільки на вітчизняний досвід у розробці високих технологій, наукоємних товарів та послуг суттєво звужує горизонти пізнання. Виникає реальна потреба інтеграції та кооперації зусиль на стратегічних напрямах наукового пошуку. Створення механізмів наукового співробітництва різного рівня, в тому числі регіонального (в рамках СНД), має на меті створення умов для повноправної участі його учасників на світових ринках інтелектуальної продукції.

З метою міжнародної інтеграції фундаментальної та прикладної науки на теренах СНД доцільним є створення міжкраїнної інтегрованої інформаційної мережі академічних інститутів, віртуальних лабораторій, бібліотек, баз даних. Пріоритетним напря­мом має бути розробка міжурядових програм співробітництва в галузі фундаментальних та прикладних наук, заснування міжнародних наукових центрів і організацій. Особливу увагу слід при цьому приділяти відновленню коопераційних зв’язків, які мали місце в СРСР, з врахуванням сучасних реалій, збереженню і розвитку наукових шкіл, спільному використанню унікальних наукових об’єктів і споруд. Політика в галузі наукового співробітництва повинна спрямовуватися на постійне удосконалення його договірно-правової бази, формування правових засад спільного науково-технологічного простору.

Пріоритетним напрямом політики співробітництва слід вважати сприяння у формуванні на базі провідних наукових установ «Центрів міжнародної інтеграції» фундаментальної науки (спільні дослідницькі інститути, центри, лабораторії тощо).

Кооперовані та інтегровані зусилля матимуть змогу заявити себе також на глобальному рівні, сприяючи реалізації потенціалу фундаментальної науки пострадянських країн, вони зможуть посісти належне місце у міжнародній глобальній інтеграції, кооперації та розподілі праці в галузі фундаментальної науки; брати участь у вирішенні загальнолюдських проблем, здійсненні глобальних проектів і програм.

Ще одним напрямом діяльності МААН може бути використання можливостей ООН (ЮНІДО, ЮНЕСКО, ПРООН) та інших міжнародних організацій для формування глобальної системи міжнародного науково-технічного та інноваційного співробітництва, партнерства та кооперації, яка б відповідала геополітичним та економічним інтересам співдружності. Гостроактуальним завданням є використання міжнародної договірно-правової бази та світового досвіду в галузі охорони прав інтелектуальної власності на основі Угоди Світової організації торгівлі (СТО) з торгових аспектів і прав інтелектуальної власності, а також відповідних документів Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ). Розробка в рамках відносин з країнами ОЕСР стратегії регулювання глобальних інтеграційних процесів у галузі науки, технологій та інновацій. Інтенсифікація співробітництва по лінії європейських науково-технічних програм. Розширення взаємодії з міжнародними організаціями Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР), форумом Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЄС) та Асоціацією держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) щодо створення умов для розвитку партнерства в галузі розробки та спільної комерціалізації високих технологій, наукоємних товарів та послуг.

Дуже важливо забезпечити ефективне використання можливостей урядових та неурядових міжнародних організацій для залучення іноземних інвестицій та закордонного венчурного капіталу до наукової й інноваційно-технологічної сфери.

Хочеться нагадати слова видатного вченого В.Вернадського, які дуже актуальні і сьогодні, про те, що «Завданням часу є не державна організація науки, а державна допомога науковій творчості нації». Глобальна інтеграція науки вимагає посилення внутрідержавної її інтеграції, в тому числі і інтеграції великої науки з університетською наукою і освітою та виробничою наукою в рамках науково-технічних корпорацій глобального типу, які будуть діяти в національних інтересах відповідних націй-держав, а не в інтересах системи глобалізму.

Гарантією саме такої поведінки науково-технологічних корпорацій є належна система державного управління, а для транзитивних країн, таких як Україна, Білорусія, Росія — система антикризового державного менеджменту (Out of Crises State Management), яка повинна нести на собі новітні, конкурентоспроможні інноваційні рішення в сфері управління економікою інвестиціями, організації виробництва, контролю і регулювання ринків. Транзитивні економіки в умовах глобальної конкуренції можуть бути трансформовані в раціональні, конкурентоспроможні економіки тільки через механізми системи антикризового державного менеджменту. Ця наша позиція була представлена на конференції круглого столу в Інституті світової економіки і міжнародних відносин 23 січня 2003 року при обговоренні Програми дій нового Уряду України. Суть нашої концепції в тому, що після затяжної системної кризи Програма Уряду повинна бути антикризовою і надзвичайною[235].

Виходячи з ситуації подальшого поглиблення довгострокової системної кризи, погіршення глобального навколишнього середовища, падіння ефективності і міжнародної конкурентоспроможності економіки України, програма нового «коаліційного» Уряду об’єктивно і безальтернативно повинна бути програмою найбільш радикальних, надзвичайних, антикризових дій. Рутинно-традиційна програма просто не потрібна.

В урядовій програмі, як перший і найвищий імператив, потрібно сформувати систему і механізми Антикризового державного менеджменту (Оut of Crises State Management), без якого ні одна держава з кризи не виходила і Україна не вийде, бо через галопування урядів ця можливість втрачена протягом всіх років незалежності. Антикризова система державного менеджменту, як свідчить світовий досвід, особливо в умовах нових викликів і загроз глобалізації може бути побудованою лише на базі Національної стратегії розвитку, якої Україна ще не має. Невідкладним завданням виконавчої і законодавчої влади є розробка і прийняття в 2003 р. Національної стратегії на найближчі 20—25 років. Відповідні законопроекти вже в 1999 році внесені і розглядались у Верховній Раді, але вони блокуються виконавчою владою і АП.

Тільки виходячи з Національної стратегії розвитку і її складової Довгострокової економічної стратегії можна розробляти Програму дій нового Уряду. Реально це можна здійснити вже в квітні 2003 р.

Надзавданням і найвищою метою Антикризової системи державного менеджменту і Антикризової програми дій нового Уряду повинно бути, перш за все, створення економічних умов для не- обмеженого розвитку народного підприємництва, особливо в сучасних формах інноваційно-технологічного, продукуючого малого і середнього бізнесу з наступним доведенням питомої ваги цього сектору економіки до 60—70 \% в складі ВВП і з конкурентоспроможним виведенням його на глобальні ринки. Це дасть можливість вирішити найгостріші проблеми ліквідації безробіття, бідності, розширення споживання, заощаджень, нагромаджен­ня грошей населення і налагодження системи народного інвестування через Народний банк реконструкції і розвитку зі стимулюючими процентами зиску для вкладників на рівні 15—20 \%.

Необхідно передбачити радикальні заходи держави і влади по демонополізації економіки узурпованої і прихватизованої олігархічними кланами. Економічна демократія, як можливість необмеженої господарської самодіяльності громадян, передбачена Конституцією, повинна бути гарантована Урядом не на словах, а насправді. Треба врешті-решт зупинити небачено великі податкові пільги для олігархів і їх корпорацій, перетворити Державний бюджет з годівниці для розкрадання в механізм інноваційного розвитку і економічного зростання та раціональної структурної перебудови економіки постіндустріального типу, відмовившись назавжди від застарілої політики традиційного радянського індустріалізму.

В Програмі слід провести жорстку систему заходів по зупиненню демонетизації економіки України і досягненню нормального рівня монетизації, яка разом з розвитком народного підприємництва і реалізацією інноваційних випереджальних стратегій повинна забезпечити темпи економічного зростання не 4—6 \%, а 12—15 \% ВВП щорічно. Без такої мобілізаційної надзвичайної стратегії з кризи Україна не вийде. А для цього, в свою чергу, треба зруйнувати систему тотальної централізації управління економікою України і перенести центр ваги на регіони, на рівень корпорацій і кластерів.

В зовнішньополітичній і зовнішньоекономічній стратегії треба виходити з того, що модернізацію і євроінтеграцію Україна може і буде змушена проводити без офіційного членства в НАТО, ЄС. Треба за будь-яку ціну відновити взаємне довір’я і стратегічне партнерство з США і створити надзвичайну систему захисту національних інтересів України і її економічного суверенітету.

Лише демократично сформований Уряд народної довіри в змозі вирішити ці складні і відповідальні завдання.

Один з найбільших мислителів ХХ століття німецький ліберал-раціоналіст М.Вебер, якого сучасники називали «Марксом буржуазії», висунув постулат, який є особливо актуальним і в умовах нового глобального світу: «Процеси економічного розвитку — це, в кінцевому підсумку, боротьба за могутність нації. Інтереси національної могутності, якщо вони стануть на порядку денному, — найвищі і вирішальні інтереси, на службу яким необхідно поставити економічну політику. Наука про національну політичну економію — це політична наука»[236].

Сьогодні як ніколи для України важливо створити науку про українську політичну економію і науку про систему національного державного менеджменту в умовах глобалізму.