4.5. криза глобалізації і перспективи корпоративного глобалізму

Прибічники системи глобалізму, визнаючи його сучасну кризу, стверджують, що глобальний топменеджмент корпорацій є здатним вивести глобалізм з кризи. «Одна з найбільш важливих робіт, що чекає на топменеджмент крупних, особливо багатонаціональних компаній в майбутньому, буде концептуватися на балансуванні конфліктного попиту з боку бізнесу, спрямованого на досягнення як короткострокових так і довгострокових результатів, і різних корпоративних інституцій: споживачів, акціонерів (особливо інституційних інвесторів і пенсійних фондів), працівників інтелектуальної праці і суспільства».[170] Фетишизація і ідеалізація системи менеджменту глобальних корпорацій не може приховати подальше поглиблення кризи корпоративізму, бо це, перш за все, глибока криза суспільної моралі і культури корпорацій. Скандали 2002 року з тіньовизацією фінансових потоків у мільярди доларів в крупних конгломераціях США з натяками на причетність Президента — кращий тому доказ (301), (298).

Криза корпорацій і корпоративного глобалізму поглиблюється, бо вона відображає конфлікт інтересів корпорацій і суспільства, корпорацій і націй-держав. Недарма сьогодні світ поділяється на прибічників глобалізму і прихильників антиглобалізму незалежно від партійно-політичної орієнтації. Об’єктивна оцінка наслідків, загроз і перспектив глобалізму є дуже ускладненою, бо існує глобальний позиційний і ідеологічний розрив між дослідниками, політиками і керівниками корпорацій.

Згідно зі своєю природою глобалізм є пульсуючим явищем, яке переживає часи спаду і підйому, прискорення і сповільнення. Тобто, криза глобалізму закладена в самій його природі. Нинішня криза глобалізації і глобалізму почалась з 1997 року як глобальна фінансова криза (ланцюг фінансових криз). Міжнародна торгівля різко упала після початку повзучої фінансової кризи, яка охопила по черзі Азійський регіон, Латинську Америку і Росію в кінці 90-х років.

Різке гальмування процесів глобалізації через економічний розрив між країнами, продемонструвало провідну роль технологічного фактора в посиленні глобалістських тенденцій. Криза глобалізму і глобального капіталізму 90-х років[171], ознаменувала формування і становлення нової структури міжнародної і світової економіки, побудованій на новій основі — на фінансових та інформаційно-технологічних відносинах. Економічний розрив між країнами, корпораціями і їх об’єднаннями тут чітко корелює з технологічним розривом.

Дослідники аргументовано підкреслюють, що незважаючи на деякі економічні і політичні успіхи так званих нових країн ринкової економіки темпи і якість (ефективність) їх інтеграції в глобальну економіку залишаються застійними (приклад України, Росії, Казахстану та інших країн), в той час як інтеграція (глобалізація) групи провідних індустріальних країн продовжує іти по наростаючій. І суть нинішньої глобальної кризи саме в випадінні великої кількості традиційно товарно-сировинних країн з цілісного процесу інформаційно-технологічної комунікації (інтеграції)[172].

Ці висновки важко заперечити. Адже ми бачимо послідовну стратегію глобалізаторів щодо перетворення таких країн як Україна саме в товарно-сировинний придаток і щодо штучного утримання її в «колі третьому» глобальної інтеграції. Адепти глобалізму наполягають, щоб оцінку його результатів вести не в його кризовій стадії, а коли глобалізм є на піку циклу його розвитку. Вони вважають, що розвиток глобалізму в період 1978—1997 (період інтенсивної експансії ліберальних принципів) дали такі позитивні результати:[173]

країни, які активно включались в глобальні ринки і процеси, досягли більш високих темпів економічного зростання. В середньому економічне зростання в цих країнах було на 30—50 \% вище порівняно з іншими країнами;

глобально інтегровані країни забезпечили темпи людського розвитку в 2 рази вищі за темпи інших країн (відповідно 25 \% і 7—12 \%);

добробут всього світу в період піднесення глобалізації підвищився. За 1980—1990 рр. кількість людей світу, що проживають за межею бідності скоротилась на 40 \%, майже з 8 \% до 3,3 \%, доходи середнього класу зросли на 15 \%, а в Азії на 45 \%.[174]

Поряд з цими позитивними результатами, які явно не можна приписувати лише глобалізації, одночасно загострились проблеми з корупцією, тіньовою економікою, які вже реально стали глобальними системами, забрудненням навколишнього середовища. Новим негативним проявом глобалізації стало збільшення розриву між доходами різних прошарків населення в багатих країнах, що досягли найбільш вражаючих результатів у справі глобалізації. Особливо непокоїть тут поява працюючих бідних і зменшення питомої ваги представників середнього класу в складі населення.

Дослідження противників глобалізму показують цей процес, як хронічно кризовий. Хронологічний поділ процесів глобалізації в ХХ столітті на два етапи (1960—1980), (1980—2000) показав, що на другому (глобальному) етапі темпи приросту економіки різко упали практично в усіх країнах світу, в тому числі річне душове виробництво ВВП впало в найбідніших країнах з 1,9\% до 0,5\%, а в більшості бідних країн з 3,6 \% до 1 \%.[175] Характерним був спад і для більшості країн Західної Європи.

Традиційно вважається (хоч і помилково) початком глобалізації період 70-тих років ХХ століття. До них, за твердженням деяких економістів, нібито був характерним лише процес інтернаціоналізації виробництва. Якщо врахувати різницю в періодизації і об’єднати результати досліджень прихильників і противників глобалізації, то все рівно виходить, що глобалізація (період 80—90-х років) закінчилась провалом, бо показала гірший результат порівняно з періодом інтернаціоналізації (60—70-ті роки). Знову ж таки не можна абсолютизувати ці дані і списувати весь негатив 80—90-х років на глобалізацію, бо цей процес є складовою глобального процесу розвитку, але все ж таки висновок про безкризовий характер системи глобалізму відпадає сам по собі.

Хронічна перманентна криза глобалізму, яка перекинулась і на багаті розвинуті країни світу (Німеччина, наприклад), викликала хвилю гострої критики ідеології глобалізму, а також підсилила формування світового руху антиглобалізму.

З точки зору прихильників глобалізації сучасний антиглобалізм не може бути альтернативою глобалізму. Вони вважають, що мова повинна йти не про спротив глобалізації і глобальним інтеграційним тенденціям та всезагальним зв’язкам, а про наповнення глобальних процесів новими якостями. Причинами кризи глобалізму називають дефіцит прозорості в системах глобального управління, що формуються, неефективність стратегій і політики глобальних фінансово-економічних структур, негуманне застосування глобальних технологій, руйнування геополітичних і регіональних систем управління міждержавного характеру. Згадується і головна проблема і наслідок глобалізації — загострення проблеми бідності в багатих країнах і розширене відтворення масштабів глобальної бідності.

Разом з тим повного і глибокого розуміння реальних наслідків глобалізації, її кризового характеру і на початку ХХІ століття ще не існує. Скоріше за все глобалізацію і силовий корпоративний глобалізм оцінюють як неминуче зло. Найголовнішим є те, що політичні сили антиглобалізму не роблять різниці між глобалізацією як формою глобальної економічної інтеграції і глобалізмом як системою деспотичного панування глобальних корпорацій. Звідси походить думка, що криза глобалізму стосується лише країн, що розвиваються і країн перехідного періоду, а багатих країн-глобаліза­торів вона не стосується. А це вже давно не відповідає дійсності.

Тому позиції різних політичних сил по відношенню до глобалізації і глобалізму є розмитими, не чіткими, і вони не дають відповіді на головне питання, а що з цим робити? Так, керівники європейської соціал-демократії, замість позицій і програм, оголоси­ли про «кампанію роздумів і дій під прапором гуманізації процесів глобалізації». А реальної загрози злоякісної влади системи глобалізму вони не бачать. Німецькі провладні соціал-демократи не пішли далі і оголосили в 1997 році «Меморандум про глобалізацію», а Соціалістичний Інтернаціонал прийняв в 1999 році декларацію «Виклики глобалізації», в якій зафіксована абстрактна ідея «Глобального прогресу», як неминучої перспективи.

Видатний гуманіст нашої ери Папа Римський Іоанн Павло ІІ в 2000 році заявив на Асамблеї парламентаріїв світу: «Ганебно для суспільства добробуту сучасного світу, коли багаті стають ще багатшими, тому що багатство відтворює багатство, а бідні стають ще біднішими…. В умовах глобалізації ринків, багаті і розвинуті країни налаштовані на всебічне покращання своїх економічних умов, тоді коли бідні країни — якщо вони позбавлені всякої надії на подальший розвиток — занурюються у ще більшу бідність»[176].

В документах ООН і сьогодні лише обговорюються питання про те, як інтегрувати людський і соціальний вимір в процес глобалізації. Пропонується ідея «глобалізації з людським обличчям»[177]. А Генеральний секретар К. Аннан патетично закликає: «…якщо ми хочемо взяти краще від глобалізації і уникнути гіршого, ми повинні навчитись управляти краще; повинні навчитись тому, як краще управляти разом»[178]. А якими повинні бути механізми такого управління?

В опублікованих недавно основних положеннях Руської Православної Церкви відзначається, що «глобалізація….зв’язана з виникненням транснаціональних корпорацій, де зосереджені великі матеріальні ресурси і де трудиться велика кількість громадян різних країн. Особи, що стоять на чолі міжнародних еконо- мічних і фінансових структур, зосереджують в своїх руках величез­ну владу, непідконтрольну народам…»[179].

Прагнучи сформувати власну стратегію, Президент Росії В. Путін висунув ідею «соціально відповідальної глобалізації», закликаючи керувати процесами глобалізації в напрямі її соціаль­ної орієнтації. В Декларації «Саміту тисячоліття» ООН (2000 р.) говориться про головне завдання людства — домогтися щоб глобалізація стала позитивним фактором одночасно для всіх народів світу. Потрібна нова стратегія і політика глобального розвитку, здатна інтегрувати в процесі розвитку і його глобалізації людський і соціальний виміри.

Як бачимо, в панорамі усіх цих важливих документів ні слова про систему глобалізму як нову систему світової економічної влади. Лише Московська Православна Церква побічно згадала про неприродну владу корпорацій і інших міжнародних структур. А інші ще не побачили, що страшна не лише криза глобалізму, яка несе руйнування фінансово-економічних систем. Страшною є надзвичайна влада глобальних корпорацій, тобто сам по собі глобалізм, який несе безробіття, бідність, безправ’я держав і народів.

Серйозні поразки системи глобалізму в останній період, його іманентна криза змусила навіть головних глобалізаторів — лідерів країн G-8 заявити в 2000 році в Окінаві (Японія) «Ми повинні визнати існування загроз, пов’язаних з глобалізацією».[180] І ці загрози вже визнані, але ще не усунуті і, навряд, чи будуть усунуті.

Криза глобалізму, яка набирає темпи і масштаби з початком ХХІ століття має багато різних проявів. Чи не найголовніший з них відсутність або неефективність глобальних інститутів управління (глобальна криза управління). Сучасні антиглобалісти заявляють про недостатню ефективність і глобальність нинішніх інститутів управління глобальними процесами, вони виступають за прозорість у системі прийняття глобальних між­народних рішень.

Рішення, які приймаються державною бюрократією і бюрократією глобальних міжнародних організацій, є відірваними від реальних інтересів людей. Діяльність нинішніх глобальних організацій стає все більш несумісною з реальною суттю процесів глоба­лізму. Вона не забезпечує контролю над ними. Нинішні глобальні організації підзвітні урядам, в той час як дійсний глобалізм допускає лише дуже обмежену участь держав. Глобальні організації приймають рішення в основному в інтересах транснаціональних корпорацій і правлячих (державних) еліт багатих держав.[181]

Другою причиною і проявом кризи глобалізму є те, що глобальні міжнародні організації (G-7, МВФ, ОЕСР, СБ, СОТ) діють фактично не в інтересах держав, а інтересах самої системи глобалізму, штучно підтримуючи її за рахунок кредитів державам. Виникає і зростає криза глобальної заборгованості держав світу. МВФ і Світовий Банк нав’язують країнам рецепти і програми економічного розвитку, які не відповідають економічним системам, проблемам і соціальним інтересам країн і породжують інфляцію, безробіття і бідність. Країни, які виконують рекомендації МВФ, нездатні вийти з кризи. Кредити цієї глобальної організації не спасли країни від фінансового краху кінця 90-х років, навпаки з кризи вийшли ті країни, які перестали приймати кредити МВФ. Допомога і кредити МВФ прямо залежать від геополітичних і геоекономіч­них інтересів США і інших головних акціонерів МВФ і завжди нав’язує країнам політичні умови, підриваючи державний суверенітет в інтересах системи глобалізму і її абсолютної влади.

Криза і конфлікт глобалізму базуються на соціальному протесті проти анонімного глобального управління світом. Якщо раніше, на початку ХХ століття, нова технологія розглядалась як пряма загроза інтересам робітничого класу, людській праці, то сьогодні загроза нової глобальної технології має набагато ширший суспільний сенс.

Інформаційно-комунікаційна революція, різке, вибухове прискорення глобальних процесів набагато прискорили перерегулювання капіталів, ресурсів, робочої сили. Цей рух вийшов з-під контролю і управління національних держав — малих і великих. Сьогодні, на відміну від минулого, вже немає держави, структури, фізичної особи відповідальних за рішення про інвестування і розширення виробництва в секторах і регіонах світу. Такі глобальні рішення тепер приймають анонімні «менеджери» — пенсійні фонди, фонди управління активами і фінансовими ресурсами, а також вище керівництво транснаціональних корпорацій. Сьогодні ситуація така, що людина і держава змушені лише пристосовуватись до цієї глобально-віртуальної системи, до цього вакууму і хаосу управління, до цього «глобального безпорядку», який неминуче веде до кризи. Глобальні прискорення супроводжуються кризовою дегуманізацією, безпомічністю і невпевненістю серед населення як бідних, так і багатих країн, втратою політичної і економічної визначеності і соціальної орієнтації держав. Світ захитався і кудись летить. Народи опинилися в ситуації, коли вони більше не в стані ні контролювати, ні зупинити, ні по- вернути процес, ні впливати на ті сили, які управляють процесом глобалізації. Це криза, яка веде до краху і катастрофи.[182]

Одним з аспектів і причин кризи системи глобалізму є «тотальна американізація глобалізації». Однополюсне лідерство США після розвалу СРСР і соціалістичної системи, безальтернативна провідна роль США не привели до раціоналізації глобальних систем управління і безпеки. Домінуюча позиція США, як лідера, привели до глобалізації влади цієї країни, спрямованої на захист її життєво важливих і нічим не обмежених інтересів у світі. В умовах одноособового глобального лідерства США не обмежують себе в тиску на суверенні держави, а також у втручанні, в тому числі силовому (Югославія) в регіональні і національні справи в угоду інтересам своїх глобальних корпорацій. Ступінь американізації глобального світу набрав надзвичайного конфліктного характеру, що викликало кризу і фактично, антиамериканський антиглобалізм і глобальний тероризм, як віддзеркалення антиглобалізму. Порушення блокового глобального балансу, який існував раніше, і неефективність влади системи американізованого глобалізму призвели до того, що цілі регіони світу вийшли, випали або витиснуті зі сфери розвитку, розрив між регіонами поглиблюється, а процес глобальної інтеграції об’єднує і включає тільки частину планети, залишаючи інші регіони поза межами зони інтеграції.[183]

Найтяжчим кризовим проявом дії системи глобалізму є консервація бідності в світі і розширене відтворення її масштабів. Залишається невидимим і той факт, що система глобалізму не створила жодної з моделей успішної політики подолання бідності — цієї глобальної ганьби людства. Прорекламоване вирівнювання економічного добробуту залишилось ілюзією. Навіть у багатих країнах глобалізація принесла зростаючий розрив в дохо­дах. Перерозподіл доходів в умовах системи глобалізму спрямовується на користь корпорацій. Особливо страждають від глобальної експлуатації бідні і слаборозвинуті країни, перетворені системою глобалізму в сировинні придатки. Якщо в 1973 році співвідношення доходів між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються складало 44:1, то сьогодні воно складає 77:1. Розвинуті західні країни, де сьогодні проживає лише 15 \% населення світу, контролюють більш як 70 \% світових ресурсів ви- робництва, торгівлі, споживання.[184]

Система глобалізму, народивши небачену експансію міжнародної торгівлі і капіталів, спровокувала передчасні надфорсовані структурні зміни світової економіки. Інтеграція економік з низьким рівнем вартості робочої сили, а також глобальна міграція робочої сили на ринки розвинутих індустріальних країн призвели до соціальної кризи — зниження оплати праці робітників невисокої кваліфікації індустріальних країн таких, як наприклад, Німеччина.

Як показують дані таблиці 4, глобалізація привнесла негативні зміни і в загальний розподіл світового валового продукту по групах країн з високими, середніми і низькими доходами. На 24 розвинутих країни світу з часткою світового населення в 13,5 \% припадає 80\% валового світового продукту. Система глобалізму консервує і поглиблює цю тенденцію і ХХІ століття. Але в цьому є якась гранична межа терпіння, що може закінчитись і вибухнути глобальним конфліктом.

Таблиця 4

Розподіл валового світового продукту по групах країн (1995 р.)[185]

В цій глобальній системі розподілу світового валового продукту Україна займає вкрай несприятливі позиції в безпосередній близькості до країн з низьким рівнем доходів. ВВП в Україні на душу населення — менш як 650 дол., ПІІ на душу населення — біля 60 дол., тобто майже в 7,5 разів менше, ніж у середньому в світі. Враховуючи, що душовий показник експорту в Україні в 14 разів менше, ніж в середньому по світу, ми можемо зробити безальтернативний висновок, про вкрай низький рівень конкурентоспроможності і включення України в процеси глобальної інтеграції. Саме цим «невключенням» діюче керівництво держави з фальшивою гордістю пояснює відсутність фінансової кризи в Україні. Виступаючи проти злоякісної системи корпоративного глобалізму ми, разом з тим, не можемо не відзначити, що само- ізоляція і невключення України в процеси глобальної інтеграції неминуче веде до економічної і соціальної деградації і консервування тотальної бідності.

Ці питання починаючи з 1999 року нами були неодноразово поставлені і на сесії Верховної Ради України, і, навіть, на спеціальній нараді при Президенті України і перед головами Уряду України. Лише починаючи з 2002 року вони почали демонструвати розуміння цих проблем і то, на словах. З вини урядів Україна вже 11 років втрачає можливості продавати на глобальних ринках свої висококонкурентні інтелектуальні послуги. Замість них проштовхуються за демпінговими цінами зерно, насіння соняшника, чорні метали, зброя. Це згубна економічна стратегія.

Справа в тому, що глобалізація призвела до значних змін у пріоритетах суспільного виробництва на користь виробництва інтелектуальних продуктів і сервісних продуктів (послуг): експорт спеціалістів, освіта, дослідження, інформація, патенти, технології, ноу-хау і т.д. В наших індивідуальних і колективних монографіях, брошурах і статтях виданих в 1990—2002 роках ми обґрунтували положення про те, що навіть в умовах кризи гло­бального капіталізму, країни з великим інтелектуальним потенціалом досягають великих успіхів, якщо вони застосовують ефективні стратегії розвитку[186]. Україна цією можливістю не скористалась і не стала на шлях випереджального інтелектуально-іннова­ційного розвитку. Вона до цього часу не має глобально орієнтованої національної стратегії розвитку.

Викликані глобалізацією зміни структури продукції і послуг на користь інтелектуально-інформаційної групи поглиблюються з початком ХХІ століття і в умовах поглиблення кризи системи глобалізму. Це залишає шанс і Україні, якщо вона розробить і зреалізує власні інноваційно-інтелектуальні стратегії.

Аналіз відкриває стабільну тенденцію наростання процесу економічного обміну в умовах кризи глобалізації. Так, за період з 1950 р. по 1994 р. обсяг торгівельного обміну збільшився в 14 раз, а реальний валовий світовий продукт лише в 5,5 разів. Щорічний приріст світового виробництва в цей період в середньому складав 4 \%, в той час як приріст товарообміну — 6 \%[187]. Зростання обсягів міжнародних обмінів відбувався, головним чином за рахунок обміну послугами. Так, в 1994 році питома вага товарів і послуг складала 90 \%, а продовольство лише 9 \%[188]. Дематеріалізація і інтелектуалізація виробництва і його продукції посилюється в умовах глобальної інформаційно-інтелектуальної революції. Сьогодні в США на послуги приходиться вже більше як 60\% ВВП. Сучасні інформаційні технології є базою нової глобальної еконо­міки, бо саме вони сприяють глобалізації виробництва і ринків капіталу, підвищують ефективність, продуктивність і конкурентоспроможність продукції.

Так, за останні 30 років реальна ціна одиниці продуктивності комп’ютера знижувалась на 35\% на рік, що є безпрецедентним явищем. Сьогодні 50\% населення США користується персональними комп’ютерами і системою Інтернет. Володіння інтелектуально-інформаційними технологіями є критерієм доступу країн, їх природного конкурентного відбору в глобальні економічні структури ХХІ століття. Наявний науково-технічний і освітній потенціал України дозволяє їй зробити гігантський випереджальний стрибок. Можливе економічне диво України може бути побудовано лише на інтелектуальній основі. Для цього потрібно перебудувати систему державного менеджменту на високому інтелектуальному рівні, недоступному нинішньому поколінню державників при владі і більшості політиків. Недарма американці кажуть, що неможливо навчити старих собак новим трюкам. Потрібно радикальне, системне кадрове оновлення системи влади і політичної системи України.

Нові глобальні інформаційні технології, особливо технологічні фактори Інтернету чинять визначальний вплив на індекс розвитку глобалізації. Так, за період 1995—1998 роки при середньосвітовому зростанні індексу глобалізації з 4 до 8, вплив техноло­гічних факторів Інтернету зріс в 2,5 рази[189].

Глобалізація і система глобалізму переводить глобальну кризу розвитку в площину інтелектуально-інформаційних технологій. Новий дискримінаційно-конкурентний водорозділ між країнами йтиме за критеріями володіння інформаційно-цифровими технологіями. Включення країн в систему світової економіки залежатиме від їх участі в формуванні цієї стратегічної інфраструктури глобалізації. Країни перехідного періоду ринкової економіки, в тому числі (республіки колишнього СРСР) все більше випадають з цієї глобальної інфраструктури і цим самим маргіналізують цілий регіон Східної Європи, що видно з даних таблиці 5.

Таблиця 5

Індекс розвитку комп’ютерних і комунікаційних технологій по регіонах[190]

Перспективи маргіналізації регіону Східної Європи в умовах нового етапу глобалізації в перші десятиліття ХХІ століття є цілком реальною загрозою. Це може створити кризову ситуацію в трансформації індустріального суспільства Європи в інформаційне, загальмувати європейську інтеграцію і знизити конкурентоспроможність економіки Європи порівняно з США. В багатьох переферійних країнах світу стала реальною загроза інформаційної внутрішньої дезінтеграції населення на маргінальну частину і частину фактично інтегровану в глобальні інформаційні процеси. В Україні, наприклад, лише 0,5\% населення має доступ до глобальної інформаційно-технологічної інфраструктури Інтернету. Маргінальний прошарок населення світу в умовах інформаційної кризи системи глобалізму зростає. З іншого боку, в країнах групи G-7 сконцентровано більш як 95\% користувачів всесвітньої інформаційно-технологічної інфраструктури. В силу відомих причин, цей показник змінити дуже важко. Багаті країни, маючи лише 15\% населення світу, включають 80\% користувачів Інтернету і забезпечують 90\% витрат на розвиток інформаційних технологій.

Криза глобалізації і системи глобалізму висуває на порядок денний питання про те, чи можливо призупинити процес глобалізації, чи навіть повернути його в зворотному напрямі — в бік «деглобалізації»? Зробити це зараз чи в майбутньому вже дужу важко, або взагалі неможливо. Бо пануюча система постіндустріальної інформаційної економіки неможлива без глобалізації в розумінні глобальної інтеграції.

Таким чином, конструктивна постановка питання полягає, знову ж таки, не в тому бути чи не бути глобалізації, а в тому, якій їй бути: глобалізації як системі корпоративного глобалізму = корпоративному імперіалізму, чи глобалізації як глобальній інтеграції в інтересах усіх країн? Друге конструктивне питання полягає в тому, як цього досягти? Тобто, як перебудувати вже діючу систему корпоративного глобалізму в систему інтеграції в рамках глобальної інформаційної економіки. Інформаційний тип економічної інтеграції визначає саму суть і перспективу глобалізації в ХХІ столітті. Глобалізація повинна стати новим етапом інтеграції світової економіки на інформації і комунікації на відміну від галузевої, територіальної і виробничої інтеграції ХХ століття.

Тенденції і перспективи розвитку глобальної економіки і глобальної інтеграції (глобалізації) в перший десятирічний період ХХІ століття, незважаючи на кризові прояви, характеризуються такими основними положеннями:

а) формування глобального ринку послуг;

б) формування нової багатосторонньої глобальної економічної системи, альтернативної системі економічного (корпоративного) глобалізму;

в) організація нової структури колективної (глобальної) відповідальності, а також системи лідерства (глобального менеджменту), адекватних умовам ХХІ століття;

г) подолання серйозної загрози дезінтеграційного конфлікту між США і Європою; пов’язання економічних, соціальних, екологічних проблем з проблемами глобальної безпеки розвитку.[191]

Що стосується нинішньої економічної системи корпоративного глобалізму, то її раціональна трансформація вимагає погодженої довгострокової глобальної стратегії. «Дилема глобалізму» полягає не лише в тих колосальних фінансово-економічних інтересах глобальних корпорацій, на яких ця система базується і від яких корпорації ніколи не відмовляться, а і в проблемі неприйнятності деспотичного однополюсного американського лідерства і американізації. Це є фактично цивілізаційна проблема. Однополюсне глобальне управління через систему економічного глобалізму може викликати війну цивілізацій, яка буде останньою глобальною війною.

Існує альтернатива системі глобалізму — його еволюційна тран­сформація в інформаційний глобалізм і відповідним формуванням «глобального села», де всі всім є родичі і всі про всіх все знають.

В усякому разі, вирішення історичної долі корпоративного глобалізму залежить від місця і ролі нації-держави в умовах глобальної економіки. Держава повинна залишатися центральною фігурою міжнародної геополітики і геоекономіки. Всі корисливо зацікавлені висловлювання про відмирання держав в умовах глобалізації повинні залишатися в минулому. В той же час по-новому стоїть питання про солідарність держав у розумінні їх глобальної відповідальності за вирішення невідкладних глобальних проблем людства.

Вересневий 2002 р. глобальний саміт в Йоганнесбурзі (Південна Африка) показав наявність серйозних проблем у формуванні такої відповідальності. Відмовившись виконувати Кіотську екологічну глобальну угоду, США відмовились взяти участь і в саміті в Йоганнесбурзі, організованому ООН. Головуючий на саміті президент ЮАР Т. Мбекі назвав існуючу в світі «тотальну бідність і голод глобальним апартеїдом»[192].

Сьогодні після «американської трагедії 11 вересня» на перший план світового порядку дня став глобальний тероризм. За своєю природою і сутністю він є віддзеркаленням глибокої кризи глобалізму. Цей новий «глобальний ворог» має суттєвий економічний вимір. Його важливою, якщо не основною, складовою є економічний тероризм глобальних корпорацій, подолання якого стало чи не найбільш важливою проблемою як бідних, так і багатих держав. Міждержавна солідарність в умовах кризи є безальтернативною. Лише вона дасть можливість поступового переходу від економічної системи корпоративного глобалізму до глобальної ноосферної економіки, тобто економіки людського розуму, а не корпоративного інтересу.

Якщо до останнього часу цілісне (внутрішнє і зовнішнє) забезпечення національно-державної безпеки було, перш за все, справою самої держави, то нинішній сімбіоз субнаціональних і наднаціональних міжнародних загроз вимагає максимальної солідар­ності між державами проти спільних загроз. У перспективі є неминучим зближення між геополітичними і цивілізаційними опонентами (США, Китай, Росія, Європа, Індія). Солідарність держав не може базуватись на інтересах і диктаті лідера («хто не зі мною, той проти мене»)[193]. Синергія глобальної солідарності держав — величезний резерв розвитку. Загроза глобальної ізоляції США вимагає від Америки відмовитись від глобального диктату свого одноцентричного лідерства і перейти до стратегії і політики нового глобального діалогу, в інтересах усіх країн. Тільки на цій основі може бути забезпечений розвиток, який приведе до істотного корегування стратегії і політики глобалізації і системи глобалізму в напрямі глобальної ринкової демократії. Відмова від політики економічної дискримінації, підтягування рівня добробуту і розвитку усіх країн — єдиний шлях виходу з глобальної кризи.

Ця криза особливо посилюється в зв’язку з неминучим сповільненням економічного зростання США і Європи при одночасному піднесенні Китаю, Індії і Росії. Нова загроза економічній системі глобалізму в недалекому майбутньому складатиме глобальне сповільнення розвитку, аж до падіння темпів зростання світової економіки. В зв’язку з цим саме країни найбільш інтегровані в глобальні системи і процеси будуть найбільше страждати від глобальної депресії, в той час як темпи економічного зростання найменш глобалізованих країн залишаться високими. В зв’язку з цим деякі західні експерти рекомендують форсовану силову інтеграцію Росії і інших країн Східної Європи в систему глобалізму для перерозподілу їх ресурсів і перекладання на них кризового тягаря. Це особливо важливо для Заходу, коли за висновком американського економіста Д. Стігліца, і американська, і японська економіки упаде в депресивний стан, економіка Європи стикається з великими труднощами і зростає розкол Заходу.[194] Перспективи Росії за І. Карагановим є тривожними (102).

США і Захід в цілому всіляко стимулюють стратегічний перехід Росії на бік Заходу і її інтеграцію в Західну економіку, як третього світового виробника нафти. У випадку нової нафтової війни з ОПЕК Росія змогла б відіграти велику роль нафтового буфера. Росія також дуже зацікавлена в такій інтеграції. Для неї союз з Заходом — це «можливість зачепитись за економічний і технологічний локомотив глобалізму, можливість закріпити свою роль регіонального лідера в глобальному розподілі повноважень, суттєва страховка своєї безпеки на майбутнє на арені швидкозростаючої потуги Китаю на Далекому Сході, а також можливість замінити ОПЕК як глобального постачальника енергоресурсів і суб’єкта всіляких преференційних режимів Заходу»[195]. Таким чином, як Росія, так і багато десятків інших держав є зацікавленими в розвитку міждержавної інтеграції, а не системи корпоративного глобалізму під виглядом глобальної інтеграції.

В перспективі зростатиме роль міжнародних глобальних організацій, таких як ООН, СОТ, МВФ, СБ. Більшість цих організацій побудовано за акціонерно-корпоративним типом, де певна держава (сьогодні Захід) володіє контрольним пакетом акцій і встановлює свої правила гри. Після трагедії глобального тероризму на Америку може бути спрямовано колективний напад більшості країн в міжнародних організаціях, що вплине на статус одноособового лідера в прийнятті глобальних рішень і реальної влади в світі. В найближчі роки очікується глобальна «продовольча і сільськогосподарська війна», головними учасниками якої будуть США і Європа. Тиск країн перехідного періоду і країн, що розвиваються, на контрольований США глобальний продовольчий ринок небачено посилиться.

Криза американського глобалізму посилиться і внаслідок відмови США брати на себе відповідальність за екологічну, соціальну і загальну глобальну безпеку. Ці питання втратили для США першопріоритетне глобальне значення, в той час як для Європи і країн, що розвиваються, вони стають головними політичними проблемами.[196] В цих умовах діюча система корпоративного глобалізму, застосована в США стратегія стимулювання діяльності корпорацій можуть стати неприйнятними для більшості країн світу, як форма їх непрямої експлуатації і як перешкода до природної соціалізації їх розвитку. З цієї точки зору трансформація глобального корпоративізму, або системи корпоративного глобалізму в систему взаємовигідної інтеграції і координації розвитку всіх країн світу є неминучою. Імперії не вічні, вічним є розвиток. Корпоративні імперії не є винятком, навіть якщо їм доведеться пройти додатковий етап державно-корпоративних інституцій.

Аналіз нових тенденцій світового економічного розвитку кінця ХХ і початку ХХІ століття підтверджує ці висновки. Є всі підстави вважати, що почався і поглиблюється кризовий спад в умовах нової глобалізованої економіки. Глобалізм не став антикризовим механізмом, що видно з нижче приведених даних (таблиці 6, 7).

Таблиця 6

Динаміка показників валового внутрішнього продукту (ВВП) розвинутих країн Заходу за 2000-2003 роки (в \% до попереднього року)[197]

Таблиця 7

Динаміка показників валового внутрішнього продукту (ВВП) країн перехідного періоду за 2000-2002 рр.[198]

Дані таблиці 6 свідчать про істотне очікуване і реальне падіння темпів динаміки показників ВВП в останні роки як в цілому по розвинутих країн Заходу (з 3,6 до 1,7\%), так і по Єврозоні (з 3,5 в 2000 р. до 1,3 в 2003 р.), так і по Європейському Союзу (з 3,4 до 1,4\%), а також в Східній Європі (з 3,6 до 1,4\%). В Північній Америці темпи ВВП спадають з 4,2 до 2,7\%, що свідчить про більшу глобалізаційну силу США, порівняно з країнами Євросоюзу і Європи в цілому. Економіка Японії продовжує бути локомотивом економічного спаду. Темпи руху ВВП тут ідуть від 2,4 в 2000 р. до — 0,5 в 2001 і 2002 році. З одного боку, це говорить про «межі зростання», а з іншого — про кризу кадрової, віртуальної економіки Японії, в структурі якої був відсутній механізм безпеки розвитку, як це ми відзначали ще в 1982 році на Конференції ЄЕК ООН в Токіо за результатами Ознайомчої поїздки ООН в Японію.[199]

Динаміка показників ВВП країн, перехідного періоду за 2000-2002 рр. (таблиця 7) теж показує загальну тенденцію економічного спаду, характерну і для країн Заходу. При кількісній різноманітності цих показників по групах країн; по окремих країнах, загальна тенденція спільна — це кризовий спад під впливом кризи глобальної економіки. Міра спаду прямо залежить від рівня глобалізації тієї чи іншої країни. Так, при загальному по групі країн спаді динаміки ВВП з 6,6\% в 2000 р. до 3,9\% в 2002 р., спад у Східній Європі — з 3,8 до 2,8\%, в державах Балтики з 5,5\% до 4,4\%, а в нових незалежних країнах — колишніх республіках СРСР з 8,3\% до 4,6\%. Цей спад, очевидно, продовжиться і в 2003 р. В Україні з пікового рівня приросту ВВП 9,1\% в 2001 році спад в 2002—2003 роках йтиме до рівня 4—3\%, що фактично означатиме стагнацію розвитку, а також несприятливі умови для відновлення зростання.