5.1. національна ідея і національна стратегія розвитку україни в умовах глобалізації[204]

В історії відродження і розвитку України початок нового ХХІ століття знаменує собою корінний перелом у політичному житті країни, початок реальної демократизації. Вперше в боротьбі двох непримиримих, протилежних тенденцій: до демократії чи до диктатури (в формі демократури як суміші авторитаризму і демагогії) намітились переломні ознаки, що ведуть до перемоги демократичних сил, які захищають Конституцію, демократію, парламентаризм, національні інтереси, права і добробут громадян. Ускладнений глобалізмом процес відродження України потребує особливих зусиль нації (286).

Незалежна Україна вкрай потребує і давно повинна була мати власну, прийняту Парламентом і народом Національну стратегію розвитку на першу чверть нового ХХІ століття, яке відкриває нову еру людства — еру глобалізації і гуманізації розвитку. Людина, громадянин-суверен повинен бути в центрі розвитку, як найвища цінність. Якість людського життя і людського розвитку є самодостатньою, найвищою метою розвитку нового громадянського суспільства України, суспільства справедливості і добробуту для всіх, а не для кланів.

Гарантією успішного розвитку України є велика потенційна сила об’єднаної праці всього народу і науково обґрунтована стратегія випереджаючого інтелектуально-інноваційного розвитку. Це і є український шлях розвитку і прогресу. Немає сумніву, що народ України зробить вибір і обере свій власний шлях, шлях великої європейської нації і держави. Кращі сини і дочки України, її патріоти готові зробити все, щоб в цей переломний період допомогти народу — вирішити долю Батьківщини, реалізувати національну ідею. Україна має шанс використати глобальні резерви поступу (287).

Багато хто з «нових» патріотів України говорить, що в їх розумінні сучасна національна ідея України це лише ідея інтеграції України в європейські структури. Саме ця ідея, на їх думку, має всі ознаки національної ідеї. Песимістично налаштовані державні лідери і політики заявили, що українська національна ідея не «спрацювала», а значить і не спрацює. Звідси логіка утопленика: «не тратьте куме сили, спускайтесь на дно». «Рада б душа в рай та гріхи не пускають».

Виникає питання, якщо національну ідею України звести лише до її інтеграції в Європейські і євроатлантичні структури, то на реалізацію цієї національної ідеї доведеться чекати ще років 15—20. А в міжчасі, що нас чекає — бездуховний, безідейний вакуум і безнадія? Ми не можемо з цим погодитись, бо з цим ніколи не погодиться український народ, який вистраждав своє право на прогресивний розвиток, на справедливе демократичне суспільство, на добробут.

З нашої точки зору, Україна має сталу національну ідею. Це ідея її національної і державної величі, піднесення і процвітання. Україна — велика, розвинута, потенційно найбагатша європейська країна. Цим повинні визначатись її місце і роль та майбутній рівень міжнародної конкурентоспроможності. Саме він є гарантією величі, економічного та соціального прогресу. Слід уважно вивчати і використовувати досвід Росії (291), США (282) і Європи (285).

В умовах нинішніх кризових потрясінь особливо важливим, невідкладним завданням держави, української еліти і громадян є формування нової об’єднуючої національної ідеї, визначення національних інтересів, розробка національної стратегії розвитку. Через цілий ряд об’єктивних і суб’єктивних причин проблема реалізації сучасної національної ідеї України ще не вирішена, навіть теоретично. Між тим з процесом формування і реалізації української національної ідеї сьогодні пов’язані проблеми існування самої незалежної української нації і подальшого розвитку суверенної української держави. Історія відводить Україні дуже мало часу для самооблаштування (280).

Категорія «національна ідея» є категорією тієї ж ваги, якщо не більшої, що і категорія «національна безпека». Їх взаємний зв’язок не викликає сумніву. Чим же можна пояснити замовчування, негативізм та недостатню увагу, що приділяється державною елітою сучасної України проблемі національної ідеї? Частково тим, що в питаннях державності у нас сьогодні суть національної ідеї виглядає замаскованою, такою, що ховається «в тіні» ваги політичної ідеології, космополітичних, кланових інтересів. Наш широкий суспільний загал майже нічого не знає про національну ідею. Але держава не може існувати без національної ідеології.

Сьогоднішня Україна, яка відійшла від «реального соціалізму», але, існуючи як незалежна держава протягом більш як десятиріччя, ще не прийшла до стану сучасної демократичної держави з ринковою економікою, все ще немає остаточно чітко окреслених ані національної ідеї, ані державної ідеології. Деякі українські вчені вважають, що питання про українську національну ідею, взагалі, є питанням минулого, адже ж воно пов’язано з формуванням нації і держави, тобто має бути віднесено до актуальних проблем ХІХ середини ХХ сторіччя. Але цій думці слід протиставити більш грунтовну позицію про те, що для України етногенез запізнився, порівняно з державами, які існують як незалежні з XVIII, XIX століть і раніше, і що актуальність проблеми формування української національної ідеї і нації припадає якраз на наш час. Адже Україна набула реальної незалежності тільки в 1991 році, а до того ніколи реально не мала власної державності. Усвідомлення своєї історії, знаходження свого місця в світі і ключової ролі (283, 284, 278, 279) дасть можливість позбавитись комплексу неповноцінності і меншовартості.

Феномен кризового розщеплення національної ментальності, що відмічається сьогодні в Україні, загалом є наслідком не тільки знаходження нашої держави на межі двох цивілізаційних просторів — європейського і євразійського, але значною мірою обумовлений і запізненням процесу відродження в Україні. Цей факт об’єктивно обумовив і продовжує обумовлювати складність формування єдиної національної ідеї, а з нею — й узгодженої системи національних інтересів, услід же за ними й єдиної національної стратегії. Звідсіля випливають й поточні труднощі становлення України як європейської дер­жави. Дійсно, проголосивши незалежність, розділена вздовж багатьох вимірів і параметрів, — економічних, політичних, територіальних, етнічних, соціальних, релігійних, — Україна опинилася у замкненому колі:

прискорена побудова національної держави вимагала консолідованої національної ментальності;

швидка консолідація національної ментальності виявилась дуже важкою, якщо не неможливою без сильної унітарної держави.

Намагання України вирішити обидві проблеми одночасно — виявились дуже болючими, а часом просто контрпродуктивними. І хоча формування самоузгодженої та несуперечливої системи національних інтересів та пріоритетів є визначальним завданням національної еліти в процесі державотворення, Україна тільки на десятому році незалежності реально підійшла до можливості реалізації цього завдання та формування власної Інтегральної Національної Стратегії розвитку.

Українська національна ідея, інтегруючи ціннісні орієнтації українського народу протягом століть, відображає його історичні корені, тобто його історичну суть, його історичне ядро і водночас має бути націлена в його майбутнє.

Потреби формування та розвитку національної ідеї мають завжди враховуватися всіма гілками державної влади і всіма суспільними інституціями країни.

Виділимо три основні умови існування такого феномену, як національна ідея:

а) має існувати незалежна українська держава як форма організації і фундаменту життєздатності української нації;

б) має бути розуміння українським народом себе як нації, що має свої, індивідуальні, специфічні, суто національні культурні риси, які не збігаються з рисами інших націй;

в) має існувати в складі множини етносів українського народу домінантний етнос, в ролі якого, очевидно, може бути тільки український етнос. Отож має бути адекватно розвиненим і розповсюдженим в суспільстві все те, що складає українську культуру (мова, література, наука, релігія, історичні традиції тощо).

Національна ідея — це форма раціонального осягання нацією своєї єдності, самодостатності, ідентичності і самосвідомості — корінних цінностей свого існування і цілей своєї діяльності і розвитку, які випливають з останніх.

Національну ідею справедливо називають «стратегічною метою національного прогресу», породженням і виразником національної самосвідомості. Визначення національної ідеї як вищої цілі нації вимагає обгрунтування.

Потрібно розкрити зміст поставленої мети, розгорнувши його в систему конкретних завдань, програму дій.

Необхідно відшукати відповідні поставленим завданням засоби їх практичної реалізації.

Треба знайти конкретних виконавців, соціальних суб’єктів, здатних здійснити намічені плани, втілити мету в життя своєю діяльністю.

Важливо передбачити заходи на випадок виникнення неперед­бачених загроз і перешкод (протидія інших народів, несподівана зміна міжнародної кон’юнктури, внутрішні економічні та фінансові кризи).

Коли національна ідея втілюється у практику суспільного життя, нація долає чергову сходинку у цивілізаційному процесі і далі розгортається новий цикл, усе повторюється уже на новому рівні. Тобто національна ідея відтворюється і безперервно «підвищується» поки існує нація. Це є об’єктивним законом розвитку нації.

Національна ідея еквівалентна сумі «національна свідомість плюс стратегічна мета національного прогресу»[205].

Ми схильні до того, щоб вишикувати таку логічну схему: народ — нація, держава — національна самосвідомість, національні традиції — національна ідея — державна ідеологія — національна безпека — стратегія національної безпеки — стратегія національного розвитку.

В умовах сучасної інтенсивної глобалізації розвитку нація і національна держава, нації-держави повинні зберегти своє значення. Авторитетні вчені (Д. Сміт (103)) вважають, що «національна держава є необхідною умовою світової свободи і гармонії»[206] Цей висновок підтверджується і В. Сікорою (110).

Говорячи про те, що є першим, чи зазначене вище духовне начало, чи національна ідея, слід відзначити, що духовне начало — це той «запал», завдяки якому в процесі формування нації викристалізовується національна ідея. Таким чином, національна ідея замішується на дріжджах «духовного начала», звідкіля і випливає державотворче значення проблеми національної ідеї. Адже ж державна ідеологія має випливати і в усякому разі не суперечити національній ідеї. Спроба поставити державну ідеологію попереду національної привела в Радянському Союзі до занепаду національного буття народу, швидкого протиприродного перетворення властивої людям ініціативності та підприємливості в пасивність та байдужість. Знехтувавши національною суттю народу, ідеологи комунізму значною мірою позбавили його якості творця своєї долі. Саме наслідком цього — страшним і невиліковним — й стало повальне пияцтво і наркоманія, що охопила народ.

Національна ідея включає «поточну» і «перспективну» складову, які закладаються новітньою історією нації і для якої є характерною перманентна змінність з часом, що несе з собою культур­ну (в широкому сенсі поняття «культура») «модернізацію» нації. Наявність цієї складової відображає рух розвитку нації в умовах споконвічного прямування до «динамічної рівноваги» між рівнем матеріального розвитку останньої та рівнем розвитку національної ідеї.

Національна стратегія розвитку як похідна від національної ідеї підхльостує і направляє матеріальний розвиток держави і нації, а стан матеріального розвитку держави і нації й потреби останнього підхльостують і направляють розвиток національної ідеї. Звідсіля видно, що циклічний процес не має кінця доки існує нація: за цієї умови як держава і нація, так і національна ідея ніколи не досягнуть свого остаточного пункту на шляху розвитку. Так, у Сполучених Штатах Америки діє вже четвертий варіант стратегії національної безпеки; послідовна зміна варіантів відбувається з часом. Саме тому є правомочним оцінювати, розглядаючи як найважливіший критерій стабільності розвитку держави і нації, адекватність існуючого рівня національної безпеки, тобто наявного рівня матеріального розвитку нації (держави), стану розвитку відповідної національної ідеї. Відмітимо, що рівень матеріального розвитку держави і нації однозначно визначає рівень національної безпеки в даній державі. Тому сформульовану вище тезу про необхідність наявності динамічної рівноваги між рівнем матеріального розвитку держави і нації та рівнем розвитку її національної ідеї, а разом з нею — й стратегії національної безпеки можна трактувати й як тезу про необхідність наявності динаміч­ної рівноваги між процесами зміни рівня національної безпеки і еволюції національної ідеї. Специфікою нашого національного самовизначення сьогодні є те, що створення формально незалежної суверенної держави, вже відбулося, а національну ідею ще не сформовано і не реалізовано. Тому ми досі не маємо завершеної і ефективної стратегії національної безпеки. Державний суверенітет України ще остаточно не реалізовано. Є загроза його розмивання і підриву через економічні механізми експансії і глобалізму.

Можна і треба говорити, навіть бити на сполох, про відсутність або порушення динамічної рівноваги між процесами зміни рівня національної безпеки і еволюції національної ідеї. Адже недодержання відповідності в розвитку цих двох процесів у будь-який момент часу є загрозою національній безпеці.

Подумаємо про механізм формування національної ідеї. Хто з двох головних соціальних суб’єктів — народ («маса») та еліта — що в неї закладає? Хто з цих суб’єктів в цьому плані на кого працює і хто від кого залежить? Формування і розвиток національної ідеї об’єктивно базується на народних інтересах. Д. Донцов, аналізуючи стан цього питання в Україні на початку ХХ століття, писав: «Нісенітницею була для ... інтелігенції гадка, що «тільки в ній живе наперед передумана, єдина на їх погляд, спасенна путь для народу». Навпаки, завданням провідної верхівки мало б бути: «вивчати потреби народу», який вже «сам собі придумує цілі». Подавати йому ті цілі, боротися за їх здійснення «то мала б бути функція еліти, але «на це не була інтелігенція» ні в силі, ні в праві». Причиною такого становища за Д.Донцовим (68), був моральний занепад еліти. Адже, на жаль, деградація еліти не є її, так би мовити, приватною справою. Оскільки еліта є невід’ємною частиною нації і несе відповідальне соціальне функціональне навантаження, то «за моральним упадком еліти слідує, як його тінь, заслужена кара нації... Де провідна каста забуває «коритися богам», там перестає їй «коритися світ», там стає вона в службі фальшивим богам нікчемна, труслива і дурна, а суспільність не сціплена зсередини міцними нитками морального закону, тратить опірну силу і стає легкою здобиччю демагогів і наїзників, пасивним страждальником, над яким не зглянеться Спра­ведливість»[207].

Наступні слова І. Франка (105) написано ніби спеціально для нашого часу: «Перед українською інтелігенцією відкриється тепер...величезна дійова задача — витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя, відпорний на асіміляційну роботу інших націй... та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних набутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна, хоч і як сильна держава не може состоятися».[208]

Національна ідея як продукт суспільної свідомості формується в масі народу, інтегруючи в собі самоусвідомлення всіх, хто до нього належить, і випливаючи із того, що було, і того, що є в житті кожної людини та народу в цілому, з проекцією на майбутнє. Таким чином субстратом, на якому формується національна ідея, є народ. Керівна ж та інші еліти держави, маючи можливість змінювати матеріальні умови життя народу та здійснювати вплив на його духовну сферу, очевидно, відіграють визначальну роль у формуванні національної ідеї.

На перший погляд, головне призначення української національної ідеї полягає в її спрямовуючій функції. Саме стратегія національної безпеки несе в собі яскраво виражену спрямовуючу функцію, а стратегія національної безпеки, як зазначено вище, є складовою національної ідеї.

Тим не менш, все ж таки, чи не найголовнішою функцією української національної ідеї в житті сучасної України, здається, треба назвати іншу, а саме об’єднуючу функцію: сьогодні українська національна ідея має «запалити» народ і тим самим об’єднати його навколо себе. Адже український народ все ще залишається поділеним на «західних» з західною діаспорою і «східних» зі східною діаспорою. Дві половини українського народу ще не вивільнились з-під спуду взаємної недовіри, що є наслідком колишньої конфронтації ідеологій, а не релігій, як це стверджує американський професор С.Хантінгтон (34), користуючись своєю цивілізаційною теорією: адже він навіть відносить (й протирічить при цьому А. Тойнбі (51)) згадані дві половини українського народу до різних цивілізацій і на цьому грунті пророкує подальшу відсутність злагоди між Заходом і Сходом України. Дійсно, дві половини українського народу ще не віднайшли свою власну самостійну єдину об’єднуючу національну ідею і , в сенсі національно-ідейної спрямованості, тяжіють, значним чином, до різних полюсів. Чи можна назвати такий народ дійсно єдиним і незалежним? Ні. Таким чином, можна стверджувати, що національно-визвольна боротьба українського народу ще не закінчилась з набуттям Україною формальної державної незалежності, ця боротьба сьогодні продовжується і, очевидно, займе ще значний проміжок часу.

Після набуття Україною формальної незалежності в 1991 році реальну незалежність нашої держави ще не досягнуто, адже все ще зберігається, якщо не поглиблюється, провалля поміж рівнем матеріального розвитку нашої держави і ступенем розробки та реалізації української національної ідеї.

Цілком очевидним є існування потреби в послідовних усвідомлених діях державного керівництва, які мають мати за мету інтенсифікацію процесу подальшого ідейного об’єднан­ня українського народу, навколо ідеї побудови справедливого демократичного суспільства.

Ці дії мають бути багатосторонніми: вони мають охоплювати політичну, економічну, соціальну та всі інші сфери внутрішнього і зовнішнього життя держави. Вони можуть бути спеціальними, тобто сконструйованими спеціально для досягнення ефекту подальшого об’єднання, а також супроводжуючими, тобто такими, що надають звичайним діям політичного, економічного, соціального та ін. характеру додатковий об’єдную­чий ефект. Це за В. Горбуліним (119) є ще одним проявом системного комплексування в політиці, яке має бути всепронизуючим[209]. Таким чином, проявляється як вельми важливий такий напрям у формуванні комплексної діяльності держави, коли до спрямування на досягнення «основних» цілей (тобто політичних, економічних, соціальних і т. ін.) має бути додане супроводжуюче завдання досягнення об’єднуючого ефекту. Так, наприклад, при плануванні екон­омічної регіональної політики країни треба вести не тільки «сліпу» концентрацію зусиль окремо по регіонах, що само по собі сприяє посиленню їх локалізації та відокремлення проміж собою. Можливі наслідки цього можуть бути як позитивними, так і негативними. Саме тому, концентруючи зусилля в регіонах, треба разом з тим налагоджувати такі зв’язки проміж ними, дія яких буде компенсувати розмежувальну дію регіональної концентрації.

Величезне значення для досягнення додаткового об’єдную­чого ефекту має наполегливе впровадження в життя країни принципу рівних прав і рівних можливостей, причому не на папері, а на ділі, адже реальність рівності прав і можливостей всіх національностей, суспільних прошарків, окремих людей створює в країні незамінну морально добродійну, конструктивну атмосферу і обстановку. Це явище добре ілюструється в ФРН після її об’єднання зі Східною Німеччиною. Пройшло вже досить багато років після повалення берлінської стіни, але Німеччина, за оцінками німецьких же фахівців, залишається все ще роз’єднаною, саме внаслідок того, що населення двох половин держави не має реально рівних прав і можливостей.

Таким чином, до найважливішої та найвирішальної спеціальної об’єднувальної дії в рамках першого об’єднувального кроку, яку має бути впроваджено в життя країни сьогодні, належить гармонізація державотворчих дій ( на грунті партнерства в ім’я вищих інтересів нації, без втрати розподілу повноважень різних гілок влади та без відкидання принципу взаємного збалансування і противаг) виконавчої та законодавчої гілок влади нашої держави. Ці дві, гілки влади, на які приходиться левова доля всіх рішень і дій державного управлінського характеру, не можуть, у випадку зазначеного об’єднання, мати протилежно направлені вектори поглядів, позицій і вчинків. Тим більше не може бути й мови про авторитарну узурпацію влади однією її гілкою або особою. Демократичної диктатури не буває. Таким чином, говорячи про об’єднання гілок влади в Україні, ми маємо на увазі гармонізацію концептуальних засад їх політичної активності (внаслідок цього всі гілки влади мають «штовхати» розвиток держави в одному напрямі, вперед до відродження і добробуту народу).

Внутріполітична ситуація, що характеризується майже конфронтаційним розходженням між виконавчою та законодавчою гілками влади в Україні, не є природною, вона парадоксальна і неприйнятна. В її основі лежать суб’єктивні інтереси невеликої групи людей, які прагнуть «приватизувати» владу і державу в своїх корисливих інтересах.

Аргумент про те, що різні позиції керівників, що обираються різними частинами народу, випливають саме із різних позицій виборців, є дієвим тільки по відношенню до окремих виборних посадових осіб (наприклад депутатів). Що ж до гілок влади в цілому, то, оскільки, кожна з них обирається всім і одним і тим же народом, їх (тобто гілок влади, в цілому) позиції, в принципі не можуть бути діаметрально протилежними і конфронтаційними. Президент України обирається всім народом, але й Верховна Рада, в цілому, також обирається всім народом. Верховна Рада як інтегруючий орган формує інтегральну позицію, тобто позицію всього народу, якою і оперує. Можна припускати, як нормальні, ділові суперечки з приводу вирішення питання якомога більш коректного викладення законів, постанов та інших нормативних документів, концептуальний напрям яких, однак, не може тлумачитись по-різному різними гілками влади, бо він має відповідати одній і тій же національній ідеї. Думається, що існуюче парадоксальне концептуальне протистояння виконавчої та законодавчої гілок влади в Україні обумовлено відсутністю об’єднання народу, в тому числі й представників влади, навколо національної ідеї, яку, до того ж, ще й не до кінця сформовано. Як показує досвід, на кожному етапі розвитку суспільства формування національної ідеї вимагає сильного національного і державного лідера. А його в Україні ще немає.

Досягнення гармонізації державотворчих дій законодавчої та виконавчої гілок влади, є необхідним кроком на шляху об’єднання українського народу. Кардинальне вирішення цієї проблеми пов’язане з формуванням української національної ідеї та з висуненням національного лідера.

Першочерговість і суперважливість цього завдання визначає міру й зміст зусиль, які мають бути заради цього прикладені. Можна говорити навіть про потребу проявити нестандартний підхід і рішучість, тобто про екстраординарність дій ( в рамках закону, звісно): адже ж від того, чи буде виконане це завдання, залежить без перебільшення, доля нації і держави, фундамент якої закладається сьогодні. Така позиція не є новою в історії людства. Ситуація, як склалась сьогодні в Україні, потребує приходу рятівника держави і нації, подібно до того, як це було у Франції, де знайшлася потрібна фігура — де Голь, і в Канаді, де зазначене історичне завдання усвідомив та виконав Трюдо.

Заслуговує на особливу увагу історичний досвід США і Франції. Стало загальновідомим фактом, що саме Ф.Рузвельт спас не лише Америку, а й Захід від смертельної кризи капіталізму. Він спас і сам капіталізм. Жорстка поразка Франції на початку Другої світової війни, тяжка післявоєнна економічна криза, фактична втрата самостійної ролі на світовій арені та розпад французької колоніальної імперії нанесли відчутний психологічний удар по французькій еліті. У цій ситуації генерал де Голь виявив себе як лідер нації, який не тільки вірив у велич Франції, але й заклав фундамент для підтримання цього статусу протягом багатьох років. Його відповідь була адекватною виклику і дозволила Франції досить швидко зайняти місце великої держави, на яке вона сама претендувала. Недаремно де Голя називають батьком сучасної політики Франції (104).

Зазначимо, що відправні ідеї голізму про національну ідею, національний інтерес знайшли своє концентроване вираження в концепції національної величі, яка стала основою усієї політичної філософії голізму, його внутрішньої і зовнішньої політики. «Франція є тільки у тому випадку істинно Францією, якщо вона стоїть у перших рядах... — говорив де Голь. — Я думаю, що Франція, позбавлена величі перестає бути Францією»[210]. Цей лозунг «величі» закликав до досягнення країною рангу великої держави і її лідер де Голь сконцентрував на цьому усі зусилля країни — економічні, військові, дипломатичні, моральні. Сьогодні під керівництвом нового лідера відроджує свою велич Росія (292). Це приклад і для України. Україна, позбавлена духовної величі, не може стати великою європейською державою.

Таким чином, спасіння і відродження країни і нації, особливо в жорстких умовах глобалізму, потребує самовідданої боротьби, в тому числі і усередині правлячої еліти та державних інститутів влади, адже порушення рівноваги в Україні між процесами зміни рівня національної безпеки і еволюції національної ідеї, про яке йдеться, пов’язано як з «ідейним» опором, так і з руйнівною діяльністю частини керівної еліти, коли національне багатство України вивозиться за кордон на власні банківські рахунки.

Гасло « За велику Україну!» є зрозумілою формулою, яка визначає суть нашої національної ідеї в ХХІ столітті.

Національна стратегія розвитку України до 2025 року, потреба в якій назріла вже давно, повинна нести в собі і відродження духовної, національної, державної величі України.

Національна стратегія розвитку України на першу чверть ХХІ століття не може бути сформована і прийнята Верховною Радою без повного урахування впливу чинників глобалізації і глобальної інтеграції, які будуть здійснювати вирішальний вплив на процеси національного і регіонального розвитку. При цьому, пріоритет неминуче повинен надаватися внутрішньому розвитку, внутрішній інтеграції економіки і суспільства, інтравертивному характеру політики заради облаштованості України в нових історичних умовах. Виникає суперечність між інтравертивним і екстравертивним напрямками національної стратегії. Вихід тут тільки один. Внутрішня стратегія і політика України повинна бути глобально орієнтованою — конкурентоспроможною і ефективною, з точки зору протидії новим руйнівним впливам глобалізації і прагматичною, з точки зору використання нових можливостей і переваг, які приносить глобалізація. Єдиним критерієм ефективності стратегії є рівень міжнародної конкурентоспроможності країни і досягнутий нею рівень людського розвитку. Поки Україна знаходиться за сотим місцем у світі за рівнем людського розвитку[211] ні про яку високу глобальну конкурентоспроможність мова не йде, а ефективність національної стратегії розвитку прямо залежить від спроможності вищого керівництва налагодити систему державного менеджменту[212].

Тут не можна не пригадати глобальний феномен М.Горбачова (78), що серед усіх вищих державних керівників СРСР особливо виділявся своїми незвичними глобальними підходами, ігноруючи інтереси внутрішнього розвитку країни. «У останні роки владарювання... пристрасть до «загального» керівництва перетворилася в нього в повсякденне просторікування про світові процеси і глобальні явища, у скорботу про долю всього людства й усього лише поверхневе ковзання по проблемам своєї країни»[213] . У цьому суть «нового інтернаціоналізму» або «соціалістичного глобалізму» М.Горбачова і йому подібних теперішніх керівників країн СНД і України, нездатних вирішувати проблеми бідності й ефективності, конкурентоспроможності своїх країн, своїх націй-держав. Такі керівники завжди займаються «планетарними справами», приречуючи свій народ на повне животіння і деградацію в пошуках «глобальної демократії» (184).

Шанси на ефективний, конкурентоспроможний розвиток в Україні з’явиться тільки тоді, коли державна влада буде належати народу, а не кланам або олігархам. Головна перешкода на шляху розвитку сьогодні — повна невідповідність рівня і «калібра» теперішніх державних лідерів масштабам і рівням сучасних завдань, що стоять перед Україною. Активізація процесів глобалізації і глобальних трансформацій за останні десятиліття призвела до того, що цей відносно новий світовий феномен перетворюється в головний чинник впливу на процеси розвитку.

Глобальна доля України не може не викликати особливих побоювань, оскільки вона виявилася не готовою ні до глобальної конкуренції, ні до глобальної інтеграції. Включення України в глобальні інтеграційні процеси одночасно з її включенням у регіональні, європейські інтеграційні процеси пов’язане з величезними ризиками і загрозами. І усе-таки, шлях України в глобальний простір є неминучим і безальтернативним. Суверенна держава такого масштабу, місця і геостратегічної ролі не може залишатися в самоізоляції, тому що це означало б не захищеність, а консервацію відсталості, низької міжнародної конкурентоспроможності і навіть співвідносну деградацію. З іншого боку, європеїзація Україна здатна посилити Європу, якій загрожує криза і занепад (293). Україна повинна знайти в собі сили і зайняти ключове місце в новому світопорядку (294, 164) вже в першій чверті ХХІ століття.

Глобальна доля України буде залежати від її спроможності знайти новий критичний, український шлях розвитку, нову модель розвитку, модель глобального інтегрування. Національна стратегія розвитку, базована на традиційному індустріальному характері розвитку, стає не тільки неприйнятною, але навіть надзвичайно небезпечною. При теперішній відсутності всякої національної стратегії розвитку і при теперішньому хаотично-інер­ційному характері розвитку, будь-які спроби інтеграції в європейські і глобальні структури є явно безуспішними і навіть руйнівними. Теперішня економіка України, з її розваленою і «лежачою» промисловістю, з неймовірно низькою технологічністю, відсталою організацією виробництва і низькою продуктивністю, не може витримати іспитів і навантажень глобальної конкуренції, з її особливо високими критеріями ефективності.

Важко інерційний, застарілий індустріальний розвиток — величезна стратегічна небезпека для України. Подолати її на теперішньому етапі можна буде тільки інтенсивним компенсуючим розвитком народного підприємництва в ефективних формах малого і середнього бізнесу виробничого типу, що базується на новій технологічній основі. Саме через технологічно модерний, європейський малий і середній бізнес в умовах крайнього дефіциту інвестиційного капіталу можуть бути введені високі технології, здійснене технологічне переозброєння «у колі першому» і створені внутрішні джерела інвестицій для інвестування в значне високотехнологічне виробництво(204).

Реалізація цього стратегічного курсу неможлива без перебудови всієї податкової системи і кардинального усунення непомір­ного податкового пресу на виробника і на громадян-споживачів. Вище державне керівництво України в останні десять років демонструє нерозуміння таких можливостей. У результаті останнє десятиліття, з точки зору інтересів розвитку, є «загубленим десятиліттям». Замість конкурентоспроможної економіки в Україні створена «податкова імперія». У цих умовах реалізація такої передумови глобальної інтеграції як вступ України в члени Всесвітньої торгової організації може мати важкі фінансові наслідки. Не може не викликати подиву організаційна непослідовність на рівні уряду України в вирішенні проблем європейської і глобальної інтеграції. Нам видається необхідним, щоб у Кабінеті міністрів України один із віце-прем’єрів безпосередньо відповідав за зовнішньоекономічні й інтеграційні зв’язки. При цьому варто зменшити число галузевих віце-прем’єрів. Галузі, у тому числі промисловість, сільське господарство, повинні вести міністри. Необхідно прийняти Закон про Уряд України, як вищий орган виконавчої влади. Потрібно скоротити до мінімуму число заступ­ників міністрів.

Успішне включення України в європейські і глобальні інтеграційні процеси можливе лише за умови відмови від преславутої стратегії «наздогнати-перегнати». Україна в досяжному для огляду майбутньому першої чверті ХХІ сторіччя не спроможна наздогнати Америку і Європу за рівнем міжнародної конкурентоспроможності, виробництва ВВП на душу населення, продуктивності праці, ефективності виробництва. Відновлення рівнів 1990 р. і гонка натурально-фізичних показників економіки для України безперспективні. Інтеграція України в глобальний простір повинна бути побу­дована на максимальному використанні інформаційних, інтелектуальних ресурсів і наявного науково-технічного потенціалу.

Якщо Україна після десятьох років рукотворної кризи стане на безальтернативний шлях технологічної модернізації економіки з повною відмовою від інерційного примату традиційного індустріального розвитку і з поступовим переходом до постіндустріального, інформаційно-інтелектуального характеру розвитку, вона зможе істотно зменшити розрив з високотехнологічними країнами, поліпшити динаміку витрат і результатів виробництва ВВП на душу населення з перебудовою структури економіки і усього відтворювального процесу.

Для України, як і для інших європейських постсоціалістичних країн, особливо небезпечною є допущена в США десинхронізація, дезінтегрованість, дисбаланс відтворювальних процесів нових і старих галузей економіки. Стратегія розвитку України повинна забезпечувати не створення спекулятивних глобальних корпорацій типу «Майкрософт», а послідовне інноваційне запліднення і технологічну модернізацію своїх внутрішніх виробничо-економічних структур, забезпечуючи підвищення їхньої міжнародної конкурентоспроможності й експортної орієнтації. Зростання динамічної збалансованості і внутрішньої інтеграції економіки України неминуче дасть великий позитивний довгостро­ковий ефект. А це, у свою чергу, спричинить поетапне інтегрування України в глобальний простір не як сировинного придатка і ринку збуту, а на конкурентоспроможній основі, що забезпечує ефективний захист національних інтересів.

Інтеграція економіки України в глобальний простір потребує створення особливих умов «інвестиційного середовища» для залучення глобальних високотехнологічних інвестицій і для утримання в країні і реінвестування вироблених прибутків. Одних законодавчих рішень недостатньо. Особливу роль відіграє наяв­ність трудових ресурсів високої фахової якості, наявність системи високоякісної освіти, масштабний розвиток фундаментальної і прикладної науки. Потрібні масовані інвестиції в модернізацію виробництва. Наука і освіта повинні стати головними напрямками модернізації. Тоді, як передбачав Т. Шевченко (85), і до нас прийде «Апостол правди і науки», як втілення образу суспільства справедливості і добробуту для всіх.

Історія відводить Україні лише 10—15 років для реалізації власних стратегій інноваційного розвитку на випередження і підвищення рівня міжнародної конкурентоспроможності до рівня європейських країн з інтеграцією в Європейський Союз. У цьому потужному союзі глобальна доля і розвиток України будуть наба­гато більш безпечними, ніж нині. Україну чекає величезна робота зі структурної й інституційної трансформації економіки для її успішної глобальної інтеграції і досягнення максимально високої ефективності і конкурентоспроможності.

В умовах інтенсифікації глобалізаційних процесів особлива роль повинна бути відведена прискоренню темпів економічного розвитку при одночасному поліпшенні структури, якості росту і розвитку. Як уже зазначалося, для України в її теперішньому стані неприйнятні традиційні середні західні темпи щорічного зростання економіки в 2—3 \%.

За період кризи 1991—2001 років Україна втратила 75 \% ВВП і близько 15 млн робочих місць. Відновлення економіки на новій якісній основі повинно йти в динаміці 15—20 \% у рік. Тоді Україна зможе одержати ефект прискореного випереджаючого розвитку. Такий темп може бути отриманий за рахунок найбільш репродуктивних галузей харчової і легкої промисловості, а також шляхом форсованого розвитку малого і середнього бізнесу на новій, високій інформаційно-технологічній основі. А для цього потрібно прийняти стратегічні державні рішення в області податкової політики і забезпечити ефективне стимулювання народного підприємництва. Очевидно, що на майбутні 10—15 років потрібно звільнити малий бізнес від податку з прибутку і ПДВ. Цим держава підірвала б клас корумпованих чиновників і створила б ефективну базу накопичення національного капіталу і потужне внутрішнє джерело інвестицій, що відтворюється на розширеній основі народної економіки.

Державному керівництву України пора усвідомити, що вітчизняні чиновники — компрадори і чужі радники штовхають Україну на вкрай небезпечний шлях розвитку — шлях традиційного індустріалізму в умовах загальної внутрішньої криміналізації. Саме ці гострі проблеми необхідно невідкладно вирішувати. Провалена Адміністративна реформа може дати злоякісний ефект посилення етатизації і бюрократизації систем менеджменту. Цього допустити не можна. Держава несе повну відповідальність за те, щоб вибудувати систему демократичного менеджменту в країні (політичного, економічного, соціального) і забезпе­чити на цій основі просування до цивільного суспільства. Без економічної демократії й ефективного соціального механізму економічного дива в Україні не буде. Та й як очікувати економіч­ного вибуху в країні бідняків, що втратили надію? Така країна приречена на вічний наздоганяючий характер розвитку, що означає консервацію відставання і перетворення в «середньорозвинуту» державу Європи з населенням у 30 млн чоловік.

Концепція традиційного, наздоганяючого розвитку України — безперспективна. Вона підриває національну ідею величі країни, роззброює і демобілізує націю. Відкривати нові напрямки розвитку і доповнювати своїми інноваціями чинні напрямки — це гасло для України як молодої держави, не обтяженої гонкою озброєнь і глобальних зобов’язань.

Тому економічна і вся глобальна дипломатія України повинна бути спрямована на повне оволодіння глобальними процесами і перетворення України з бідної країни Європи в повноправну глобальну державу і регіонального лідера. Україна може внести свій вагомий внесок у заміну західних стратегій глобалізації як глобальної експансії на загальносвітові стратегії глобальної кооперації і глобальної інтеграції в інтересах усієї «глобальної сім’ї», в інтересах побудови демократичної, правової держави справедливості і добробуту для всіх.