Психолого-педагогічна складова підготовки працівників системи МВС - Матеріали науково-практичної конференції (Гіренко С.П.)

Ханенко І.І. курсант 5 курсу, гр. Іпт 03-5 хнувс;  науковий керівник: харченко с.в. кандидат психологічних наук, доцент кафедри загальної психології та педагогіки ннІ пмІт хнувс

Успішне самовизначення особистості

Характерною ознакою сучасності стала потреба у формуванні й вихованні активного, творчого, відповідального громадянина, здатного приймати самостійні компетентні рішення. У зв’язку з цим дуже важливою для особистості стає можливість до самореалізації.

Професійне самовизначення – це визначення себе в професійній діяльності та спрямованості на професійне майбутнє. Вибір професії - це друге народження людини. І від того, наскільки правильно обраний життєвий шлях, залежить її цінність та місце в суспільстві, задоволеність роботою, фізичне й нервово-психічне здоров'я, радість і щастя.

Професійне самовизначення - триває майже все життя. Але саме в ранній юності проблема професійного самовизначення стає для людини найбільш гостро й потребує невідкладного вирішення. Уже самі мотиви навчання в старших класах прямо пов'язані з вибором професії, з потребою в самовираженні й самоствердженні. Цей вік можна вважати сенситивним для формування професійно орієнтованих знань, умінь і навичок.

Нажаль досить часто старшокласники не усвідомлюють, що обов’язки, які будуть на них покладені неприйнятні для них. А інколи просто не мають уявлення щодо професії, яку обирають. Не є виключенням і абітурієнти ВНЗ МВС України. Зазначена обставина може призвести до негативних наслідків не тільки для особистості, а і для країни в цілому.

Метою статті є визначення та порівняння рівня самовизначення майбутніх миротворців та психологів. На основі проведеного досліду дати методичні рекомендації щодо проведення заходів, що допоможуть старшокласникам обрати професію, яка буде повністю відповідати їх вподобанням та здібностям.

Для вивчення поставлених завдань були використані такі методики:

- для з'ясування спрямованості професійного плану, мотиву вибору професії та професійної спрямованості особистості - диференційно-діагностичний опитувальник;

- для виявлення взаємозв’язку типу особистості й сфери професійної діяльності - методику Дж. Холанда;

- для з’ясування особистісних вербальних і невербальних проявів та реакцій на запитання щодо обраного фаху - спостереження.

У дослідженні брали участь курсанти другого курсу, яких готують до служби у ГП ООН та курсанти першого курсу – майбутні психологи в ОВС.

Таблиця 1.

Порівняльна характеристика майбутніх миротворців і психологів за методикою Дж. Холанда, \%.

Типи

Майбутні психологи

Майбутні миротворці

Реалістичний

8

2

Інтелектуальний

4

7

Соціальний

45

14

Заповзятливий

27

36

Конвенційний

8

9

Артистичний

8

32

Аналіз даних отриманих за методикою Дж. Холанда дав змогу стверджувати (див. табл. 1), що серед студентів психологів найбільша кількість осіб відноситься до соціального типу (45,5 \%), а серед курсантів миротворців найбільша кількість осіб відноситься до заповзятливого типу (36,0 \%). Беручи до уваги особливості умов праці означених професій можна зробити висновок, що курсанти повинні належати до соціального типу особистості. Адже йому притаманні такі характеристики: уміння спілкуватися; прагнення до лідерства; потреба у соціальних контактах; успішність пристосовування до обставин; в структурі інтелекту виражені вербальні якості.

Порівнюючи типи особистості миротворців і психологів за методикою ДДО (див. табл. 2) з'ясувалося, що до типу людина-людина відноситься найбільша кількість осіб серед курсантів психологів (50,0 \%) та серед курсантів миротворців (37,0 \%).

Таблиця 2.

Порівняльна характеристика типів особистості миротворців і психологів за методикою ДДО, \%.

Тип особистості

Психологи

Миротворці

Людина-природа

4

9

Людина-техніка

14

14

Людина-людина

50

37

Людина-знакова система

9

5

Людина-художній образ

23

35

Порівнюючи характеристику даного типу та якості, які повинні мати особи, що навчаються за фахом миротворців та психологів, можемо зробити висновок що вони повинні відповідати типу людина-людина. Означені курсанти прагнуть співпрацювати з іншими людьми. В обраній професії їх приваблює сам процес трудової діяльності, рухливість у роботі. Серед психічних якостей у них переважає здраворозміркованість, об'єктивність та неупередженість, дипломатичність, толерантність, а отже все що необхідно для праці за фахом.

Серед навчальних дисциплін, які їм подобаються, курсанти психологи обрали: (див. рис. 2): психологію – 72,7 \% осіб; вогневу підготовку – 59,1 \%; фізичне виховання – 40,9 \%; економіку – 18,2 \%; культурологію – 9,1 \%; криміналістику – 9,1 \%; історію – 4,5 \%; право – 4,5 \%.

Рис.1. Розподіл за привабливістю навчальних дисциплін серед курсантів психологів

Курсантам миротворцям подобається (див. рис. 2): іноземна мова – 40,9\% осіб; цивільне право – 31,8 \%; кримінальне право – 20,4 \%; міжнародне право 18,2 \%; психологія – 18,2 \%; вогнева підготовка – 11,4 \%; фізичне виховання – 6,8 \%; історія – 6,8 \%.

Рис.2. Розподіл за привабливістю навчальних дисциплін серед курсантів миротворців

У зв’язку з означеним можна зробити висновок, що деяким особам не подобаються навчальні дисципліни, які необхідні для успішної праці за обраною професією. На основі цього можна говорити, що будучи абітурієнтами вони не розуміли специфіки обраного навчального закладу. Дані результати також підтвердилися у приватній бесіді та за допомогою спостереження.

Узагальнюючи дані щодо фаху, який подобається, виявилося, що курсанти психологи обрали професію (див. рис.3): психолог – 43\% осіб; міліціонер – 25\%; юрист, викладач, бізнесмен, актор, будівник, візажист, модельєр, моряк – 4\%.

Рис.3. Професії які подобаються майбутнім психологам

Миротворцям подобаються такі професії (див. рис.4): лінгвіст – 23\%; міліціонер – 20 \%; лікар – 12\%; юрист –10\%; балетмейстер – 7\%; футболіст, журналіст – 5\%; стиліст, кондитер, DJ, дизайнер, хореограф, актор художник підприємець, пожежник – 2\%.

Рис. 4. Професії які подобаються майбутнім миротворцям

Отримані дані можуть свідчити про те, що не всі опитані обрали професію яка їм подобається в силу того, що на їх вибір вплинули знайомі або вони підкорилися волі своїх батьків. Швидше за все вони вважали, що будуть навчатися за спеціальністю лінгвіст та психолог.

Підсумовуючи результати ми виділили чотири види мотивації за фахом: мотивація до праці в міліції за фахом, мотивація до праці в міліції, мотивація до праці за фахом, випадкові особи.

Порівняльний аналіз (див табл. 3) показав, що вищій рівень мотивації до праці в міліції за фахом серед психологів (27,3 \%) достовірний (Р≤0,01). А у миротворців вищий рівень мотивації за фахом (65,9 \%) достовірний (Р≤0.05). Аналізуючи вище викладене можна зробити висновок, що у майбутніх психологів процес самовизначення пройшов успішніше ніж у майбутніх миротворців.

Таблиця 3.

Мотивація до обраної професії, \%.

Мотивація курсантів до обраної професії.

Майбутні психологи

Майбутні миротворці

φ

Р

Мотивація до праці в міліції за фахом

27.3

9.1

3.187

0.01

Мотивація до праці в міліції

18.2

6.8

Мотивація до праці за фахом

36.4

65.9

2.27

0.05

Випадкові особи

18.1

18.2

-

-

Слід зазначити, що під терміном «випадкова особа» ми розуміємо – особу, яка з різних причин обрала професію, що їй не подобається. Основними причинами вибору професії, яка не подобається є: відсутність знань щодо особливостей обраної професії; підкорення волі батьків; відсутність коштів для оплати за обраною професією; недостатній обсяг знань у зв’язку з чим особа не пройшла відбірковий конкурс до обраного вузу; близьке розташування навчального закладу до місця проживання.

Серед опитаних курсантів присутні особи, які хотіли б працювати не за фахом (наприклад, викладач, бізнесмен, будівник, візажист, модельєр, моряк лікар, юрист, балетмейстер, футболіст, журналіст, стиліст, кондитер, DJ, дизайнер, хореограф, актор, художник, підприємець, пожежник). У майбутніх психологів таких осіб нараховується 18.1\%, у майбутніх миротворців – 18.2\%

У зазначених осіб виражена мотивація до різних спеціальностей, але не до обраних. Наявність випадкових осіб серед оптантів пояснюється також важкою ситуацією професійного самовизначення для школярів підліткового й раннього юнацького віку в силу своєї невизначеності. Причинами невизначеностями можуть бути:

1. Слабке знайомство з різноманітністю професій, яке ускладнює вибір свого професійного шляху.

2. Низький рівень психологічних знань не дозволяє школярам самостійно й упевнено орієнтуватися у своєму власному внутрішньому світі, у своїх особистих якостях, без чого професійне самовизначення як навмисний свідомий процес неможливий.

3. Труднощі виникають через відсутність у сучасних школярів (а часто, і у вчителів, і в батьків) адекватних понять про те, що собою представляє професійна придатність й як вона формується.

4. Омана щодо досить твердої схильності кожної людини до певного виду діяльності.

Для того щоб уникнути вище зазначеного потрібно здійснювати психолого-педагогічну підтримку.

Психологічна допомога підліткам у їхньому професійному самовизначенні – процес творчий. Це завжди спільна діяльність підлітка й більш старшого, більш досвідченого дорослого, котрий вводить цю взаємодією в соціально-історичний, культурний контекст сучасного життя.

Така взаємодія може здійснюватися як із класом, групою учнів, так й індивідуально. Ця робота пред'являє досить серйозні вимоги до рівня психолого-педагогічних знань, загального особистісного й соціального розвитку дорослих. Для керівництва професійним самовизначенням підлітка необхідно орієнтуватися в таких областях знання, як вікова, диференціальна психологія, психологія професіоведення, методика індивідуальної й групової роботи з учнями щодо активізації їхнього самовиховання як майбутніх професіоналів. Необхідно розбиратися в особливостях і тенденціях розвитку сучасних професій, мати знання про закономірності формування здатностей і схильностей, володіти методиками психодіагностики, бесіди й ін.

На основі вище викладеного можливо зробити висновок, що у разі, коли психолог надає допомогу старшокласникам у самовизначенні то він повинен керуватися наступними правилами: проявляти повагу до внутрішнього світу підлітка, розуміти специфіку його розумової активності, уміння зважати на вже сформовані у нього особливості, особистісні якості, досвід, чого він бажає і до чого прагне. Також педагог повинен проявляти терпіння, а саме не поспішати, поступово підводити підлітка до самостійних кроків у напрямку фахового самовизначення, не вирішувати питання за людину, яка обирає професію. Тільки свідомий і самостійний вибір професії свідомо й самостійно продуманий і вибудуваний професійний життєвий план є необхідною умовою розвитку особистості, успішності його праці й задоволеності життям у майбутньому.

Психологічні аспекти роботи з неповнолітніми

ЗЕМЛЯНСЬКА О.В. професор кафедри прикладної психології ХНУВС, кандидат психологічних наук, професор

ПСИХОЛОГІЧНИЙ ПОРТРЕТ НЕПОВНОЛІТНЬОГО ПРАВОПОРУШНИКА

Дитячий вік характеризується найбільш інтенсивною соціалізацією особистості, розвитком пізнавальних процесів, формуванням морально-вольової сфери, спрямованості, характеру, придбанням визначеної суми теоретичних знань і практичного досвіду. У цей період дитина з особливою легкістю засвоює норми і моральні цінності родини, дитячої групи, членом яких вона є. Негативне нею може засвоюватися також порівняно легко, без критичного аналізу, що сприяє на наступних вікових етапах асоціальному розвитку особистості.

Досвід проведення судово-психологічних експертиз дозволив побудувати «психологічний портрет» неповнолітнього правопорушника.

Особистість неповнолітнього правопорушника, як правило, характеризується низьким рівнем морально-правової соціалізації, що проявляється в несформованості необхідного рівня правової свідомості; низькому рівні розвитку інтелекту, ригідності мислення; вузькості і примітивізмі кола інтересів; безвідповідальності, екстернальності. Очевидно, це не випадково, тому що зовнішній локус контролю власне кажучи означає зняття суб’єктом відповідальності із себе за все що відбувається з ним. За певних умов така ситуація «полегшує» вихід на здійснення злочину. Часто спостерігається перенесена в дитячому і підлітковому віці емоційна ізоляція, вплив несприятливого психологічного клімату родини, постійні негативні оцінки діяльності і поведінки. Слід зауважити, що прагнення зберегти самоповагу (та й просто психоемоційну стабільність) може привести до формування зовнішнього локусу контролю. У даному випадку він відіграє роль захисного механізму, що, знімає відповідальність з особистості за невдачі, дозволяє адаптуватися до постійних зовнішніх негативних оцінок і зберегти самоповагу. Формування відповідальності прямо пов’язано з наданням особистості свободи і самостійності в прийнятті рішень щодо самого себе. Тут є протиріччя, тому що ми хочемо «навчити людину самостійно ходити, але увесь час туго сповиваємо», тобто «дитяче буття не може визначити зрілої свідомості».

Для неповнолітніх злочинців також характерні завищені самооцінки, відсутність почуття сорому, дефіцит совісті, байдужість до інших людей, їх проблем і турбот. Типовими рисами для багатьох підлітків-правопорушників є знижений самоконтроль, емоційна неврівноваженість, упертість, імпульсивність, злостивість, мстивість, агресивність. У морально-психологічному плані особистість неповнолітніх злочинців характеризується низкою досить істотних специфічних ознак. Насамперед на їх протиправної поведінці, безумовно, позначаються вікові особливості, такі, наприклад, як підвищена сугестивність, схильність до соціально-психологічного зараження, наслідування, підлітковий негативізм, відома не сформованість життєвих орієнтацій і установок, інфантильність емоційно-вольової сфери. Про наслідки своїх протиправних дій, можливо трагічних, підлітки рідко задумуються, чому сприяє насамперед низький рівень розвитку правосвідомості. Мотиви власних дій ними нерідко прикрашаються, «облагороджуються», у той час як спонукання і поведінка потерпілих очорнюються, офарблюються в різко негативні тони.

В дослідженні визначена наступна класифікація мотивів протиправної поведінки у неповнолітніх: 1) біологічні мотиви, що забезпечують фізіологічні потреби; 2) загально “гуманні» мотиви, що задовольняють особисті потреби рідних і близьких; 3) корисливі мотиви з метою матеріального збагачення; 4) інфантильні мотиви, де домінують гедоністичні мети з романтичним і пригодницьким відтінком; 5)мотиви самоствердження в рамках реакції наслідування референтній групі; 6) агресивні мотиви, що приводять до хуліганства, актам вандалізму, помсти, убивствам; 7)мотив страху, можливий у двох варіантах: а) підпорядкування в силу психологічної залежності від членів групи чи її лідера і б) примус у силу фізичної залежності і прямих погроз розправи. Саме тут яскраво виявляється боротьба мотивів, коли суб’єкт усвідомлює і розуміє протиправність діяння, але не може керувати своїми діями. У психологічній літературі зустрічаються твердження, що злочини відбуваються при прагненні до задоволення перекручених і деформованих потреб.

Відзначається неусвідомлювана мотивація злочинної поведінки деяких неповнолітніх. Причин неусвідомлюваних мотивів злочинної поведінки багато. Це в основному залежить від особливостей особистісного розвитку. Неусвідомлювані мотиви були пов’язані з неадекватною самооцінкою особистості неповнолітнього злочинця і, найчастіше, з дисгармонійною структурою його особистості. У деяких випадках неусвідомлювана мотивація злочинної поведінки носить компенсаторний характер, нерідко пов’язана з розвитком у підлітка комплексу неповноцінності, спостерігається зв’язок неусвідомлюваних мотивів злочину з відстроченою у часі дією закріпленого в підлітка з дитинства травматичного досвіду. Приниження, незаслужено жорстоке ставлення до дитини, емоційна ізоляція, несприятливий психологічний клімат родини, постійні негативні оцінки діяльності і поведінки можуть залишити свій відбиток в емоційній структурі особистості і за певних умов породжувати відповідні форми поведінки.

В дослідженні встановлено, що значна частина правопорушень є антисоціальними головним чином у зв’язку з засобами, застосовуваними неповнолітніми для досягнення тих цілей, які самі по собі могли б розглядатися як соціально нейтральні чи навіть корисні (якщо відвернутися від засобів їх досягнення). Так, в основі корисливих злочинів лежить прагнення до придбання матеріальних благ, що саме по собі не є антисоціальним. Однак дана потреба може задовольнятися і недозволеним способом, ціною істотного порушення прав і інтересів інших осіб або суспільства в цілому (наприклад, придбання коштів до існування шляхом розбою, крадіжки, убивства).

Злочинність неповнолітніх має свої особливості, що виявляються в рівні і динаміці такої злочинності, в причинах, умовах і мотивації злочинів, чинених неповнолітніми. Ці особливості можуть бути зв’язані з визначеними властивостями особистості неповнолітніх і їх статусом у суспільстві.

Злочини неповнолітніх носять переважно груповий характер. Соціально-психологічна специфіка злочинної групи неповнолітніх укладається в тому, що сама наявність її, підтримка з її боку служать причиною залучення в її діяльність нових членів, а головне, є тим фактором, що формує в підлітків антисоціальні погляди і потреби, сприяє усвідомленню сили групи і приводить до здійснення правопорушень. У цих умовах з’являються великі можливості для виникнення і поширення визначеного злочинного «досвіду». Як правило, у групах відбуваються найбільш тяжкі злочини: грабежі, розбої, хуліганство, зґвалтування.

Правовий аспект дослідження групових злочинів неповнолітніх полягає в тому, що вивчення діяльності групи правопорушників і кожного учасника злочинного угруповання окремо дає можливість строгої індивідуалізації міри відповідальності, допомагає всебічному, повному й об’єктивному дослідженню всіх обставин здійснення злочину.

Психологічний аспект вивчення злочинів групи неповнолітніх укладається в аналізі кожного учасника в процесі здійснення злочинного задуму, у з’ясуванні структурних відносин у групі. Рольова конкретизація дозволяє оцінити вплив авторитету організатора (лідера) на того чи іншого члена злочинної групи, визначити, який вплив групової думки здійснювався на індивіда, яким чином виникають і формуються мотиви групової кримінальної діяльності неповнолітніх.

Підлітковий вік визначається прагненням до спілкування, нестійкістю ціннісних орієнтацій, уразливістю психіки. Неповнолітні найчастіше утягуються у злочинну діяльність груп шляхом домовленостей, прохань. Необхідно враховувати, що в неповнолітніх процес правової соціалізації, тобто включення в суспільні правові відносини, тільки починається, відсутні необхідний життєвий досвід, знання, недостатньо досконалі пізнавальні процеси. Підлітка-правопорушника характеризує відсутність або слабкий розвиток індивідуально-соціального контролю: він найчастіше не може або не прагне правильно оцінювати свої вчинки.

При вивченні групової злочинної діяльності неповнолітніх найбільший інтерес представляють групи з насильницькою орієнтацією. Підлітки, що здійснюють насильницькі злочини, характеризуються стійкою злочинною деформацією поведінки. Наприклад, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень або смерті – не самоціль, а спосіб усунення перешкод на шляху досягнення їх бажань, спосіб задовольнити потребу в самоствердженні.

При вивченні психології неповнолітніх правопорушників важливо звернути увагу на такий момент, як мотивація злочинної поведінки, оскільки вона найбільше чітко відображає соціальну небезпеку протиправної поведінки, антисоціальні потреби правопорушника. Мотиви групових злочинів неповнолітніх мають деякі особливості. Значний інтерес представляє явище конформізму. У процесі групової злочинної діяльності конформізм виявляється через вплив групової думки на індивіда. Конформність же означає ступінь і характер схильності індивіда до групової думки. Слід підкреслити, що в умовах надзвичайної, екстремальної ситуації, яка виникає при здійсненні злочину, конформність вище, ніж у звичайних умовах, оскільки індивід не має у своєму розпорядженні часу для аналізу конкретної обстановки, оцінки свого положення. Існує визначена залежність між віком неповнолітнього правопорушника – учасника злочинної групи – і рівнем конформності: він найбільш високий у 14-15 літньому віці, коли наслідувальні мотиви, вплив думки групи або її лідера є основою, що визначає характер діяльності і поведінки підлітка. Варто помітити, що найчастіше в основі формування злочинних груп неповнолітніх лежить багаторічне спілкування. Вивчення обставин виникнення і формування злочинних груп неповнолітніх свідчить про те, що більшість їх учасників – жителі одного району, вулиці і т.д. і знайомі один з одним тривалий час. До найбільш тяжких злочинів, що відбуваються неповнолітніми в групах, відносяться статеві злочини. Аналіз даних по справах про групові зґвалтування показує, що учасники злочинних груп раніше вже скоювали злочини і, як правило, характеризуються стійкою злочинною правовою деформацією особистості, сполученням полової розбещеності з хуліганськими мотивами. Дослідження показують, що дуже часто групові зґвалтування в неповнолітніх сполучаються з хуліганством, або хуліганські дії передують здійсненню статевих злочинів. У загальному обсязі групових правопорушень неповнолітніх хуліганство займає значне місце. Воно є не тільки самостійним видом злочину, але і тим живильним середовищем у якому визрівають ще більш небезпечні для суспільства злочинні діяння.

При розслідуванні групових злочинів неповнолітніх надзвичайно важливо виявити індивідуально-психологічні особливості особистості учасників, коли кожний з них, усвідомлюючи неминучість покарання, намагається спотворити те, що було зроблено, применшити свою роль у вчиненому, а лідер групи прагне стати рядовим виконавцем, обвинувачувані, як правило, прагнуть перебільшити ступінь віктимності ситуації і т.п.

Соціальну неадаптованість частини неповнолітніх злочинців підсилюють розумова відсталість, нервово-психічні відхилення психопатичного характеру або у виді наслідків черепно-мозкових травм, інфекційних і інших захворювань. Більшість неповнолітніх злочинців мають стійкі звички і стереотипи антигромадської поведінки: постійно демонструють зневагу до загальноприйнятих норм поведінки, схильні до вживання спиртних напоїв, наркотиків, а також до бродяжництва, утечам з дому і виховних установ, є конфліктними і нечесними людьми. Замикаючись в колі спілкування із собі подібними, вони, як правило, вороже відносяться до тих підлітків, що добре учаться, додержуються дисципліни, поважають старших за віком, мають добру родину і стосунки в ній.

Веретенко Т.Г. професор кафедри педагогіки ХНУ ім. В.Н. Каразіна кандидат педагогічних наук, доцент

РОБОТА З СІМ’ЯМИ ЩОДО ПРОФІЛАКТИКИ ПРОТИПРАВНОЇ ПОВЕДІНКИ ПІДЛІТКІВ

Формуванню протиправної поведінки конкретної дитини сприяють особливості її мікросередовища (сім'я - виховання в проблемних і кризових сім'ях; навчальний заклад - відсутність індивідуального підходу до дитини, яка має проблеми, у навчально-виховних закладах; неформальна група – перебування в кри­міногенному оточенні, негативний вплив асоціальних груп однолітків).

У сучасних умовах економічної, соціальної та політичної нестабільності соціальна робота з сім’ями, які виховують підлітків, що мають проблеми із поведінкою, набуває особливої актуальності. Сім’я стикається з багатьма проблемами соціального, психологічного, економічного характеру і потребує допомоги й підтримки, які на даний час не відповідають їх потребам.

Українська народна педагогіка накопичила цінний досвід морального виховання молоді. Дітям з раннього дитинства прищеплювали повагу до батьків, до сімейних і громадських традицій. Понад усе народна мораль ставила такі цінності, як працелюбство, доброзичливість, щирість, взаємодопомога.

Аналіз робіт О. Партицького, І. Ющишина, П. Куліша, відомих педагогів другої половини XIX – початку XX ст.) свідчить про те, що: сім’ї належала провідна роль у формуванні національної свідомості; родина була доброю школою чеснот і моральних якостей; перші задатки морального світогляду діти отримували від батьків шляхом добору і силою авторитету. Таким чином, автори підкреслювали важливість сімейного (за тогочасною термінологією – домашнього) виховання.

Сучасна сім’я зазнала великих змін у період становлення незалежної України. Доцільно наголосити на тому, що потенційні можливості сім’ї, її життєдіяльність, ціннісні орієнтації і соціальні установки, ставлення до освіти і виховання дітей зазнають останніми роками серйозних трансформацій, що багато в чому пов’язано з її адаптаційними можливостями і пристосуванням до нових соціально-економічних умов. Вона стала більш незалежною, відкритою для інтеграції в неї інших культур і водночас агресивнішою, з підпорядкуванням змісту своєї життєдіяльності завданням виживання. Як результат – неможливість забезпечити дітей повноцінним вихованням та розвитком, що призводить до протиправної поведінки дитини. Серед чинників, що призводять до формування асоціальної поведінки підлітка слід виділити наступні:

недостатня увага з боку батьків до дитини;

нехтування інтересами та потребами дитини;

атмосфера емоційного напруження, взаємної неприязні;

виховання дитини у дусі асоціальних цінностей;

використання жорстоких методів виховання за найменшу провину;

вчинення до підлітків насиль­ницьких дій;

безпосереднє залучення батьками дитини до кримінальної діяльності;

неадекватний стиль виховання (гіперпротекція, гіпопротекція, емоційне нехтування дитиною тощо);

неприйняття вікових змін у дитині в підлітковому віці, висування ви­мог до його поведінки та використання прийомів виховання, що не відповідають підлітковому віку.

Вказані чинники можуть вплинути на формування у ди­тини комп­лексу неповноцінності, заниженої самооцінки, невпевненості у собі, асоціальних цінностей і стереотипів делінквентної поведін­ки, бажання привернути до себе увагу через ризиковані, зокрема, протиправні вчинки.

На необхідність урахування особистісних передумов формування протиправної поведінки у профілактичній діяльності соціального педагога наголошують І.Звєрєва, О. Безпалько, А. Капська, В. Лютий, І. Минович, О. Пенішкевич, Т. Семигіна, І. Тимчук, С. Марченко, вказуючи, що особливості темпераменту, пізнавальної та емоційно-вольової сфери підлітка, його характер, мотивація та ціннісні орієнтації роблять його чутливим до психотравмуючих ситуації, зменшують здатність опиратися негативним соціальним впливам і знаходити правомірні способи подолання труднощів. Серед таких чинників варто виокремити:

- Незадоволені потреби. Правопорушення, здебільшого, спрямо­вуються на задоволення звичайних потреб людини (фізіологічних, потреби у безпеці, належності до групи, у визнанні, самоствердженні, самореалізації тощо). Отже, поштовхом до правопорушення, як пра­вило, є не аномальність потреб, а неспроможність або небажання підлітка задовольнити звичайні потреби правомірним шляхом.

- Психофізіологічні порушення. Причиною правопорушень, що вчинила дитина, стає нехтування психофізіологічними порушеннями в процесі навчанні й вихованні дитини.

- Дезадаптивні емоційно-вольової якості. До протиправної поведін­ки призводять емоційно-вольові якості та їх комбінації, що ускладнюють об'єктивну, раціональну оцінку ситуації (запальність, впертість), самостійне прийняття та виконання рішення (нерішучість, нестійкість, несамостійність, конформізм і нонконформізм), перед­бачають силові засоби розв'язання проблемної ситуації (агресивність, жорстокість). Інколи у підлітків делінквентна поведінка може бути наслідком невдалого бажання позбутися якостей, які вони вважають негативними, наприклад, боязкості.

– Особливості розвитку пізнавальної сфери. Частина підлітків відстає у загальному інтелектуальному розвитку внаслідок перенесених ними травм, захворювань, недоліків виховання. Якщо педагогам не вдасться знайти підхід до таких дітей, використати корекційні методики або до них будуть застосовуватись покарання, у таких дітей зникне бажання вчитися і може закріпитися комплекс неповноцінності, репутація нерозумних, виникне бажання захис­тити себе ризикованими чи протиправними діями.

- Педагогічна занедбаність. Якщо дитина не отримала належного піклування та виховання в сім'ї через девіантну поведінку батьків, не­виконання ними своїх батьківських обов'язків або через їх педагогічну некомпетентність, вона може відставати від однолітків у своєму розвитку. Такі діти страждають від стигматизації, можуть порушувати дисципліну, вчиняти протиправні дії через те, що просто не знають норм або не вміють іншим чином поводитись.

- Стереотипи асоціальної та дезадаптивної поведінки. Деякі підлітки засвоюють стереотипи агресивної, аморальної, делінквентної поведінки, отримуючи позитивне підкріплення (заохочення) після перших, спонтанних спроб таких дій або спостерігаючи за успішноюподібною поведінкою інших.

- Помилкові, хибні уявлення і переконання. До правопорушень можуть призводити засвоєні підлітком у дитинстві під впливом батьків або однолітків хибні, ірраціональні уявлення, що суперечать реальності, нормам права і моралі, проте поширені у певних групах.

- Несформованість комунікативних навичок. Деякі підлітки не вміють позитивно і впевнено розв'язувати окремі ситуації у взаєми­нах з іншими людьми: аргументовано доводити свою думку, досягати взаєморозуміння та конструктивно розв'язувати конфлікти, входити до нового колективу, звертатися за допомогою або відмовлятися від прохань інших людей, протистояти тиску групи, маніпуляціям тощо. Якщо підліток зазнає невдачі в подібних ситуаціях, він може для зняття емоційного напруження застосувати насильницькі дії для досягнення своєї мети, залякування опонента.

- Невирішені особистісні проблеми, міжособистісні конфлікти. Внаслідок невирішення таких проблем підліток може скоїти протип­равні дії для того, щоб відстояти свої інтереси в конфлікті, самоствердитись у своїх очах та в очах оточуючих, привернути до себе увагу, отримати засоби вирішення цих проблем (наприклад, гроші, пре­стижні предмети), перенести агресію, викликану проблемами, на інших осіб або предмети.

- Невпевненість у собі, неадекватна самооцінка. Підліток, що має занижену самооцінку, переконаний у своїй некомпетентності та неуспішності, невпевнений у собі, може скоїти правопорушення лише тому, що не вірить у можливість досягнути своєї мети соціально-прийнятим шляхом або хоче таким чином виразити свій протест, подолати дискомфорт, самоствердитись.

- Екстернальний локус контролю. Локус контролю – схильність людини вбачати причини своїх дій та відповідальність за них у собі або в зовнішніх обставинах. Особи з екстернальним локусом конт­ролю вважають, що те, що з ними відбувається, особливо неприєм­ності, є результатом впливу зовнішніх сил, обставин, дій інших, а вони просто вимушені діяти таким чи іншим чином. Екстернальна позиція підлітка найчастіше призводить до скоєння правопорушен­ня, адже він не вважає себе відповідальним за свої дії.

- Низький культурний рівень, несформованість соціально ко­рисних інтересів. Несформованість інтересів і невизначеність пріо­ритетів особистості може бути фоном для протиправної поведінки підлітків. Якщо дитина не бачить перспектив щодо власного розвит­ку, вона орієнтується на задоволення швидкоплинних потреб.

- Асоціальна спрямованість особистості. У підлітка система ціннісних орієнтацій ще формується і є суперечливою, підліткові уявлення про цінності, як правило, переглядаються в юнацькому віці. Проте частину асоціальних цінностей підліток вже запозичив у батьків або в однолітків, з творів масової культури та ЗМ1. Але по­слідовно асоціальною ціннісна орієнтація у підлітка може бути лише тоді, коли він виховується в асоціальному середовищі.

- Прояви кризи підліткового віку. Ризик скоєння підлітками правопорушень збільшують психологічні особливості цього віку і типові підліткові поведінкові реакції (емансипації, групування, імітації, компенсації тощо), які впливають на вирішення їх проблем. Названі можуть стати при­чиною делінквєнтних учинків підлітка та призвести до закріплення протиправної поведінки.

Наявність у підлітка названих ознак не обов'язково призводить до протиправної поведінки, проте перебіг кількох із них значно підви­щує ризик того, що за несприятливих обставин дитина скоїть право­порушення. Саме тому висвітлення ефективних форм соціально-педагогічної роботи з сім’ями щодо профілактики протиправної поведінки підлітків набуває особливої актуальності. Соціально-педагогічна робота з сім’ями реалізується у наступних видах: соціальне обслуговування, соціальний патронаж (супровід), соціальна профілактика та соціальну реабілітація.

Впровадження цих видів роботи у практику здійснюється у певних формах. Індивідуальна форма роботи дозволяє провести аналіз індивідуальних функціональних можливостей сім’ї, виявити специфіку її соціокультурного розвитку. Дана форма передбачає складання індивідуальної програми роботи соціального педагога з сім’єю дитини, схильної до правопорушень, спрямованої на розкриття та підтримку позитивних особистісних якостей батьків, необхідних для успішної співпраці з дитиною. Групова форма роботи соціального педагога має певні переваги, і, в деяких випадках, буває більш ефективною, ніж індивідуальна. Унікальність роботи в групі полягає у створенні безпечного простору для випробування нового досвіду. До основних переваг групових форм роботи відносять: штучне відтворення життєвих умов, що дозволяє програвати реалістичні ситуації; можливість зворотного зв’язку і забезпечення взаємопідтримки людей зі спільними проблемами; економічні переваги; гнучкість форм групової роботи та ін. Масова форма роботи сприяє створенню відкритого середовища для сім’ї, можливості спілкування та організації сумісного дозвілля, діяльності з іншими сім’ями; дозволяє охопити велику кількість сімей і застосовується для організації фестивалів, спільних свят, спортивних змагань та інших видів активного відпочинку, що сприяє укріпленню сім’ї, налагодженню стосунків із дітьми-підлітками.

Консультуванню, як важливій формі роботи соціального педагога з батьками присвячені роботи багатьох науковців. Основне призначення консультування полягає у наданні батькам допомоги щодо реалістичного сприйняття себе і своєї дитини, а, також, об’єктивного представлення про проблеми дитини. Консультування має допомогти батькам вирішити проблеми в тій мірі, в якій вони до цього здатні, тобто, спираючись на внутрішній потенціал батьків.

Школа батьківської підтримки як форма соціально-педагогічної роботи реалізує наступні завдання: навчання батьків, розвиток їх активності та створення системи взаємодопомоги різних сімей. На заняття школи запрошуються спеціалісти різного профілю: психологи, медики, соціальні працівники, юристи, педагоги тощо. Батьки ознайомлюються з новими технологіями у різних галузях практичної діяльності, спрямованої на роботу з дітьми, схильними до протиправної поведінки.

Ефективною груповою формою роботи із сім’ями дітей, схильними до правопорушень є тренінг для батьків. Завданнями тренінгу є формування і закріплення в учасників певних вмінь, навичок, моделей поведінки, стимуляція їх активності, взаємообмін досвідом. Ефективність тренінгу забезпечується завдяки груповій згуртованості, інсайту і навчанню на міжособистісних взаємодіях, орієнтації на альтруїзм, рекапітуляції первинної сімейної групи та розвитку навичок соціалізації. Тип тренінгу (просвітницький, соціально-психологічний тощо) обирається залежно від поставлених завдань, потреб і інтересів батьків. При проведенні тренінгу доцільними є методи взаємоактивного навчання. До них відносять метод “мозкового штурму», рольову гру, дискусії, метод розв’язання ситуативних задач і аналізу випадків, метод ставлення запитань. Для забезпечення ефективності групової роботи, концентрації уваги учасників та зниження їх втомлюваності соціальний працівник має змінювати види роботи, чергувати активні методи з більш пасивними, використовувати заохочення, жарти й гумор.

Правильний вибір форм та методів соціально-педагогічної роботи з сім’ями дітей, схильними до правопорушень, визначає ефективність цієї роботи. Тому при виборі форм та методів роботи треба враховувати всі характеристики дитини та її батьків (вік, тип обмеження і стан здоров’я, індивідуальні особливості тощо), статус сім’ї, її психологічний стан, можливості, потреби і інтереси всіх членів сім’ї.

Жданова І.В. доцент кафедри прикладної психології ННІ ПМІТ ХНУВС, кандидат психологічних наук, доцент