ЛекцІя 4 розвиток нІмецькоЇ драматургІЇ. б. брехт

Життєвий і творчий шлях драматурга.

Передумови розвитку, сутність реформи драми та основні принципи «епічного» театру Б. Брехта.

Загальна характеристика творчості драматурга.

1. Життєвий і творчий шлях драматурга

Бертольд Брехт (1898—1956) блискучий драматург, як засновник уславленої Берлінської трупи, теоретика і великого реформатора театру. Брехт відомий і як поет (2000 віршів), автор найкоротшого вірша про кохання. Значно менше відомий як прозаїк.

За життя про нього написано більше ніж, про когось іншого, його п'єси ставилися не тільки в Німеччині, а й в США та в Західній Європі. Сам драматург замовив собі посмертну маску, повісив її на стіну і зробив у своєму щоденнику запис: «Я починаю ставати класиком».

Еуген Бертольд Фрідріх Брехт народився 10 лю-щ    того 1898 року в старовинному баварському містечку Аугсбурзі, в родині директора великої паперової фабрики.

У 1907 році пішов до Аугсбурзької гімназії. У книзі І. М. Фрадкіна «Бертольд Брехт» (М., 1965) містилися цікаві епізоди, що розповідали про дитячі роки майбутнього письменника, за свідчими про його ранню зрілість і неабияку кмітливість. Одну із таких історій розповів шкільний товариш драматурга — Отто Мюллерайзерт. Він згадував, що хлопця і його товариша Макса залишили на повторний курс навчання: першого — через незадовільні оцінки з французької мови, другого — з латині. Річні підсумкові контрольні роботи обидва знову написали незадовільно. Макс підтер кілька виправлених помилок у своїй роботі, написав їх правильно і звернувся до вчителя з проханням переглянути оцінку. Вчитель поглянув на зошит через світло, помітив підтерті місця і покарав зухвалого учня.

Брехт учинив інакше. Червоним чорнилом він підкреслив ще кілька правильно написаних слів і звернувся до наставника з проханням пояснити пропущені помилки. Вчитель збентежився, навіть трохи розгубився відразу і був змушений визнати, що перевіряв роботу не досить уважно. «Тепер я заслуговую кращої оцінки», — сказав Брехт. Таким чином він був переведений до наступного класу.

Вже у той час майбутній письменник зумів усвідомити те, що до підвищення балу веде не скорочення, а збільшення помилок, що збентежити наставника можна спробою дати йому відчути себе на місці учня, який схибив. Дар «відчуженого мислення» через кілька років зрілий митець пов'язав з умінням викликати «ефект відчуження».

Літературний талант пробудився у юнака дуже рано. Збереглося свідчення редактора Вільгельма Брюсле, який у серпні 1914 року відкрив юному таланту доступ до своєї газети (Брехту на той час виповнилося 16 років).

У 1917 році Бертольд закінчив реальну гімназію й вступив на медичний факультет Мюнхенського університету. На жаль, його навчання перервалося у наступному році службою в армії. Неспокійного 1918 року (йдеться про німецьку революцію 1918 року) пішов на війну працювати санітаром. Побачивши численні страждання жертв війни, у душі юного вояка зародився протест проти «нелюдського світу». У цей час він звернувся до драматургії як мистецтва, що найбільше відповідало авторському задуму. З'явилися перші три драми: «Вааль», «Бій барабанів серед ночі», «У нетрях міст». Цього періоду стосується перший сценічний успіх Брехта постановка п'єси «Життя Едуарда II» у Мюнхенському театрі. Твір мав невеликий успіх. Брехт, переїхавши у Берлін, зразу поринув у середовище молодих прогресивних літераторів, журналістів, акторів і режисерів. Він пішов своїм оригінальним шляхом не лише в творчості, а й в одязі і побуті. Не випускаючи з рота дешевої цигарки, просиджував десь в мансарді цілі ночі, в дискутуючи з друзями. Одягнений був у куртку без краватки з відкритим комірцем сорочки. Часом він брав гітару і наспівував, розповідав свої гостро сатиричні балади.

У кінці 20-х років відбувся перелом у творчості Брехта. У 1932 року відвідав Радянський Союз. Невипадково в цьому ж році письменник створив свою п'єсу «Мати» (за романом Горького), яка була поставлена в Берліні. П'єса у театрі протрималася недовго через 30 днів цензура її заборонила.

Успіх і визнання не часто супроводжували життя драматурга у передфашистські роки. Його життя було важким; виступ представників буржуазного друку і театрів, нагляд поліції. І дійсно, із встановленням фашистського режиму Брехт вимушений був покинути Німеччину, його ім'я було внесено у «чорні списки».

Настали довгі роки еміграції, «роки заслання». Прозаїк ніде не зупинявся надовго. Вимушена самотність, неможливість широкої режисерської практики, відірваність від суспільного життя призвели до того, що Бертальд Брехт проводив багато часу за письмовим столом. У роки еміграції були створені найкращі його драми.

Найдовше драматург жив у США. Але у 1948 році змушений був покинути країну. Однією з причин від'їзду став виклик його в «Комісію з розслідування ан-тиамериканської діяльності», яка розпочала в ті роки переслідувати всіх людей Америки, які висловили думки проти її політики. Комісія зацікавилась і німецьким емігрантом Брехтом, запросивши його на допит. Драматург відправився спочатку у Швейцарію, а потім у рідний Берлін. Став членом Академії НДР, у 1951 році — Лауреатом національної премії з літератури.

Останнім часом у Брехта значно погіршився стан здоров'я, що призвело до смерті. Помер 14 червня 1956 року від інфаркту. Могила реформатора театру знаходиться поряд з могилою Гегеля. На ній написано лише два слова «Бертольд Брехт».

У 1960—1980 роках в Україні було поставлено спектаклі «Матінка Кураж», «Трьох грошова опера», «Кавказьке крейдяне коло». Українською мовою твори перекладали В. Митрофанов, Ю. Лісняк, Н. Гордієнко-Андріанова, М. Зісман, Л. Череватенко, В. Стус та інші.

Особисте життя. Один з товаришів сказав: «Брехт был своего рода предшественником сексуальной революции. И даже, как видно теперь, одним из ее пророков. Всем наслаждениям жизни этот искатель истины предпочел два сладострастия — сладострастие новой мысли и сладострастие любви...».

Із захоплень юності потрібно згадати дочку аугсбургського лікаря Паулу Бін-хольц, яка у 1919 році народила драматургові сина Франка. Пізніше його серце заполонила темношкіра студентка медінституту в Аугсбурзі Хедді Кун

У 1920 році коханка Брехта Дора Манхайм познайомила письменника зі своєю подругою Елізабет Гауптманн — наполовину англійкою, наполовину німкенею, яка стала черговою коханкою: «В ту пору Брехт выглядел как молодой волк, худой и остроумный, стригущийся наголо и позирующий перед фотографами в кожаном пальто. В зубах у него — неизменная сигара победителя, вокруг него — свита поклонников».

У листопаді 1922 року він змушений був одружитися з мюнхенського оперного співачкою Маріанною Цоф, після того як жінка двічі завагітніла. Правда, шлюб виявився недовгим. їхня дочка Ханне Хіоб стала пізніше виконавицею ролей у п'єсах свого відомого батька. У цей період Брехт познайомився з актрисою Каролой Неер, яка також була його коханкою.

Восени 1924 року німецький драматург переїхав у Берлін, отримавши місце у німецькому театрі у М. Рейнхардта. Тут відбулася зустріч з Хеленою Вайгель, своєю майбутньою дружиною, яка народила йому сина Стефана. У 1925 році вийшла перша книга поезій Брехта і коротка версія п'єси «Зонгшпіль Махагоні» — перша його праця у співавторстві з талановитим композитором Куртом Вайлем. Його твір «Трьох грошова опера» була з успіхом поставлена 31 серпня 1928 року у Берліні, а потім і у всій Німеччині.

Виникли бунти під час постановок п'єс. У цей час Брехта виписався з лікарні, де лікували від грипу з ускладненнями. В обстановці всезагального хаосу драматург не відчував себе в безпеці. Хелена, яка вже була його дружиною, швидко зібралася і 28 лютого 1933 року, на наступний день після підпалу рейхстагу, вони виїхали разом із сином у Прагу. Дочку, яка народилася невдовзі, відправили в Аугсбург. Драматург з родиною оселився у Данії і вже з 1935 року його позбавили німецького громадянства. Далеко від батьківщини драматург писав вірші для антинацистських рухів, а в 1938—1941 роках створив найбільші свої п'єси — «Життя Галілея», «Матінка Кураж та її діти», «Добра людина і Сичуані», «Пан Пунтіла та його слуга Матті».

У 1940 році нацисти вдерлися у Данію, і письменник-антифашист змушений був поїхати у Швецію, а потім у Фінляндію.

У жовтні 1948 року письменник переїхав у радянський сектор Берліна. Там відбулася прем'єра п'єси «Матінка Кураж та її діти» у його постановці. Головну з роль грала дружина автора. У Берліні виник задум створити власну трупу «Берлінер Ансамбль», якою Брехт керував до кінця життя. У березні 1954 року колектив отримав статус державного театру.

Все частіше у періодиці з'являлися публікації про те, що драматург майже нічого не написав сам, а користувався талантом своїх секретарів, які одночасно були і його коханками. Цього висновку дійшов найсерйозніший дослідник творчості і біографії Брехта американський професор Джон Ф'юеджі. Він присвятив цій справі більше 30 років, і в результаті чого видав книгу про прозаїка, яка нарахувала 848 сторінок.

Працюючи над книгою, професор опитав сотні людей у Німеччині і колишньому Радянському Союзі. Він розмовляв з вдовою драматурга і його помічницями, вивчив тисячі документів, у тому числі й архіви у Берліні, які довгий час знаходилися під замком. Ф'юеджі отримав доступ до рукописів Брехта і невідомих раніше документів, які збереглися у Гарвардському університеті. Рукописні варіанти більшості творів німецького письменника були написані не його рукою. Виявилося, що Бертольд диктував їх своїм коханкам. Всі вони готували, прали, прасували і писали для нього п'єси, не говорячи про те, що він використав їх як особистих секретарів.

За все це чоловік розплачувався з ними сексом. Його девізом стали слова: «Немного секса для хорошего текста». Крім того, стало відомо, що майбутній антифашист не тільки не засудив нацистів, але невіть радив своєму братові вступити в націонал-соціалістичну партію.

Майбутня дружина Хелена Тері була спочатку коханкою, а потім, змирившись з безкінечними походеньками коханого, купила друкарську машинку і сама передруковувала його твори, редагуючи тексти.

З письменницею і акторкою Рут Берлау Брехт познайомився в 1933 році в Данії. Через нього зірка Королівського театру розлучилася з чоловіком і відправилася разом з письменником-антифашистом у вигнання до Америки. Біографи Рут зробили припущення, що вона написала п'єсу «Кавказьке крейдяне коло», «Син Симони Мамар».

І, нарешті, ще одне кохання Брехта — донька каменяра з берлінської околиці Маргарет Штеффін. Виникло припущення, що вона написала твори: «Добра людина з Сичуані», «Круглоголові і гостроголові». Штеффін зустрілася з Бернальдом у 1930 році. Вона знала 6 іноземних мов, була музично обдарованою. її співпраця з драматургом продовжувалася майже 10 років. Жінка кохала письменника: «Я любила любовь? Но любовь не такую: «Скоро ли мы сделаем ребенка?» Думая об этом, я ненавидела подобную размазню. Когда любовь не приносит радости. За 4 года я только однажды ощутила сходный страстный восторг, сходное наслаждение. Но что это было такое, я не знала. Ведь это мелькнуло во сне и, значит, не происходило со мной никогда. А теперь мы тут. Люблю ли я тебя, сама не знаю. Однако остаться с тобой желаю каждую ночь. Едва ты касаешься меня, мне уже хочется лечь. Ни стыд, ни оглядка не противятся этому. Все заслоняет другое...».

2. Передумови розвитку, сутність реформи драми та основні принципи «епічного» театру Б. Брехта

Головним напрямком німецької драматургії тих років став експресіонізм, який заперечував війну, поєднав протест проти буржуазного світу, любов людини до людини, хвилювання про її долю.

Незабаром у Брехта з'являється думка про створення такої драматургії, яка б стосувалася не почуттів людини, а її розуму.

Б. Брехт розрізнив два види театру:

драматичний («аристотелівський»);

епічний.

Теорія «епічного театру» була сформульована драматургам у 20-х роках XX століття. Особливості

Завдання театру Брехт вбачав у створенні цілковитої ілюзії життя на сцені (дія не мала переносити глядача в певну епоху, актору не потрібно було повністю перевтілюватися. Його завдання полягало в тому, щоб грати і через гру показати, яким був герой, і примусити, таким чином, глядача споглядаючи думати).

Основне — вплив на розум, а не на почуття. З цією метою він ввів у п'єси зо-нги (пісні-монологи героя або автора). їхня функція — пряме звернення до глядача. Здебільшого такі пісні не були зумовлені обставинами дії. Герой через їхню визначальну роль у розкритті художньої думки перетворився на рупор ідей автора і підсумував події, розмірковував над їх смислом, свої думки передав глядачеві.

Письменник вважав, що драматичний потрібно писати і ставити так, щоб глядач постійно пам'ятав, що перебуває в театрі, що перед ним сцена, а на ній актори.

З цією метою режисер звів до мінімуму декорації, костюми набули умовного характеру.

Драматург наголосив на необхідності критичного ставлення автора до того, що відбувається у п'єсі і на сцені.

Дію у п'єсах автор переніс в екзотичні, зовсім нереальні обставини.

Для посилення сценічного ефекту, крім зонгів, Брехт використав різні таблички з написами, що з'являлися над головами акторів перед початком кожного нового епізоду. У цьому він вбачав засіб критичного ставлення до того, що відбувалося на сцені.

Театр німецького драматурга став «театром відкритих висновків». Автор запропонував глядачам одночасно кілька логічних варіантів, що взаємовиключають один одного. Таким чином режисер підвів глядачів до самостійного висновку, змусив їх втручатися у хід не того, що відбувалося на сцені, а самого життя. Режисер не імітував життя, а розмірковував над ним.

Мета Брехта — театр, який тлумачив уроки історії.

«Ефект відчуження» — це незвичайне зображення звичайного, коли глядач сприймав сценічний образ як відчуження.

Це поняття у літературознавчий та мистецькій вжиток вів у 1914 році Віктор Школовський. Але до Брехта ніхто не застосовував його широкою, як теоретично розроблений метод побудови п'єс та вистав.

Свої погляди не театр та драму виклав у працях «Сучасний театр — театр епічний», «Театр розваг чи театр повчання», «Про експериментальний театр».

Вплив Брехта в Росії відчув на собі Любимов — театр на Таганці. Лесь Курбас, як і Б. Брехт, любив філософські твори, розбудував український національний театр, використав «ефект відчуження». Лесь Курбас намагався пробудити розум, вміння аналізувати і робити висновки. О. П. Довженко також вдало використав «ефект відчуження».

Після смерті Брехта у нас і за кордоном почалася полеміка про співвідношення театральних систем Брехта і Станіславського. У Станіславського основою системи стало перевтілення актора в образ. До елементів внутрішньої техніки належало удосконалення уваги, уяви, емоційної пам'яті, взаємодія акторів-партнерів. До зовнішньої техніки — пластика актора, його володіння голосовим апаратом. Робота над роллю охоплювала вивчення п'єси, виявлення її задуму. У Станіславського — головний актор, а у Брехта — драматург, але об'єднав їх «почуття відповідальності» перед суспільством, «вірність правді», «зображення дійсності» у її суперечності. П'єси Брехта насамперед — літературні сценарії майбутніх спектаклів.

3. Загальна характеристика творчості письменника

Брехт зажив популярності спочатку як поет. У 1918 році написав «Баладу про мертвого солдата», яку особисто виконував у політичних кабаре, акомпонуючи собі на гітарі. Одного разу наприкінці війни письменник почув похмурий жарт: «Тепер еже для військової служби мерців викопують». Цей гіркий дотеп автор перетворив у сюжет балади, в якій йшлося про те, як комісія лікарів визнала придатним до служби покійника, бо йому не страшно було померти вдруге. Під грім труб і литавр солдат знову пішов у бій.

Твір було спалено, а автора позбавлено німецького громадянства. Саме в еміграції він написав найкращі драматичні твори.

Були у творчому доробку письменника і віршовані твори. Першу поетичну збірку він назвав «Домашній псалтир»(«Домашня збірка»). Назву автор запозичив у самого Мартіна Лютера. Брехт став торцем найкоротшого віра про кохання. Слабкість Ти не мав жодної. Я мав одну: Я любив.

Відомою стала «Балада про Мазепу» Б. Брехта Тією ж уздою, що твердо тримав він завше, Його прив 'язали до спини його ж таки русака, Той гнівно шарпнувся, рідні простори згадавши І, заіржавши, цькований у темряву поскакав. Там його прив 'язали, аж огирю біль звірячий Не дозволив спинитися ані на хвилю одну, Ще й так, що він ані чого, крім неба не бачив, Яке вороним стало, ширшим, дальшим за долину. Як вірна дружина, огир за ним побивався, Від навісної зграї рятував його, ніс напрямки, -Він судомно пругався, лихих ворогів жахався, Повіддя глибше врізалось у кровотечні боки. Ввечері незвичайно вигравала небесна чара: Птаство чуже, вороння й коршаки навздогін За ним безмовно пливли, як зворушена хмара -З гори вони пантрували задиханий гін. Три дні коняга несла його знавісніло, Нестямно іржала до вічних начал, Де небо швидко тьмяніло й ясніло, Де безмір неба — непідвладний очам. Три дні — мерщій, хутчій, щодуху, щосили. Немов три вічності вмах, прожогом промчав, Де небо ширше тьмяніло й ясніло, Де безмір неба — непідвласний очам.

Три дні він смерті благав, просив, наче раю,

І в небо злетіти не міг, не потрапив з трави,

І птаство дике чатувало, коли він сконає,

Розпачливо кружляло над стервом живим.

Три дні, аж поки йому не послабило путо,

Між небом зеленим і попелиськом трави

Гей, сварилося вже, скублось, билося люто

Вороння й коршаки над стервом живим.

Він гнав прудкіше, вони за ним, наче горе,

Кричав гучніше — кричали вони, як один.

Заступаючи сонце і заступаючи зорі,

Пантрували вони його задиханий гін.

Три дні, а тоді сталося те, що бути й повинно —

Небо мир дарувало, мовчання дала земля, —

Він вимчав таки, одуривши гонитву невпинну,

З конем і степом, з мовчання і довготерпіння

Коршаки небо знайшлися десь опісля

Три дні він мовчав крізь суцільні світанки і смерки,

Вже йому й не боліло, до того ж безсилий зробився,

Аж поки, знеможений, не врятувався верхи

Та, ніби до схову, до забуття не притивсь. Втіленням ознак «епічного театру» стала драма «Матінка Кураж та її діти. Хроніка з часів 30-літньої війни» (1939).

П'єса була написана напередодні II Світової війни. Письменник бачив, відчував, як невпинно та невблаганно насувалася катастрофа. Окремі сюжетні мотиви він запозичив із повісті німецького письменника XVII століття Г. Я. К Гріммельсгау-зена «Детальний і дивовижний життєпис неприторенної дурисвітки та волоцюги Кураж».

«Його п 'єса, — став Фрадкін, — була словом перестороги, закликом до німецького народу не спокушатися обіцянками, не розраховувати на вигоди, не зв 'язувати себе з фашизмом спільними злочинними та спільною відповідальністю і розплатою».

Сам Бертольд Брехт зазначив, що, коли працював над нею, уявляв, як зі сцен те-трів кількох великих міст пролунає попередження про те, що принесе з собою війна, загроза якої ставала дедалі реальнішою: «Вистави, про які я мріяв, не відбулися. Письменники не могли писати з такою швидкістю, з якою уряди розв 'язували війни: адже для того щоб творити, потрібно думати. Театри надто швидко потрапляли під владу великих розбійників. «Матінка Кураж...» — спізнилася». Автор не показав війну як конкретно історичне тло, а лиш як привід. Головна проблема — чи можна жити з війни, «годуватися з війни». За жанром — історико-алегорична драма. У ній автор утверджував відповідність кожної людини за участь у війні, за долю свого людства. П'єса складалася із 12 епізодів, кожен починався ремаркою, яка викладала головну подію наступної сцени (таким чином запровадив прийом «відчуження»). Брехт використав принцип параболи. Оповідь велась від сучасного авторові світу, іноді взагалі від конкретного часу, а потім поверталася до залишеної теми і давала їй філософсько-епічну оцінку. П'єса-парабола мала два плани: роздуми Брехта про сучасну дійсність, історична хроніка становила другий план — блукання маркітанки Кураж у роки Тридцятирічної війни, її ставлення до війни. Загальна ідея — несумісність материнства з війною і насильством.

Героїня п'єси Анна Фірлінг, на прізвисько «Матінка Кураж» — маркітанка, торгувала різними дрібницями. Вона їздила зі своїм возком, своєрідною крамницею, за військом. Героїня мала двох синів і доньку, всі діти народжені від різних батьків. Усе, що вона мала, дала їй війна. її прибутки залежали від успіху військових справ, тому що її покупці — солдати. Енергійна, жива, гостра на язик, вона вірила, що повністю забезпечила себе, але війна наносила їй удар за ударом.

Хоче війною жити, Мусить їй щось та сплатити.

Спочатку вербувальники забрали сина Ейліфа, він загинув, страчений своїми, бо не тямив, що грабунок, який був подвигом у ході воєнних дій, виявився злочином після їх припинення. Загинув і менший син Швейцаркас, якого мати влаштувала на небезпечну посаду полкового скарбника. Але, коли він потрапив до полону католиків, не зрозумів, що не слід ховати від них довірену йому касу. Загинула й німа Ка-трін, яка пожаліла дітей та людей з міста, на яке хотіли зненацька напасти католицькі солдати. Дівчина била у барабани, щоб попередити їх про небезпеку. Головна героїня залишилася сама. Ніщо не змінило її бажання продовжувати торгівельні справи: впряглася у візок, поспішала за військом, самотня, розчавлена, нікому не потрібна. Провина і біда її в тому, що вона бачила у війні джерело не смерті, а життя: «Треба знову торгівлю налагоджувати!».

П'єса закінчилася зонгом, сповненим гіркого докору простим людям, що вірили агресорам:

Війна, то щедра, то убога,

Тривати може цілий вік.

Але від неї анічого

Не має простий чоловік.

Він носить драння, вкрите брудом,

Жере гидоту на обід,

Але уперто марить чудом:

Ще не закінчено похід! У «театрі співчуття» доля Матінки Кураж викликала б симпатію і повагу, а настанови театру Брехта засудили героїню, не розділили з нею горя, докопалися до її помилок. За драматургом, суспільство, у якому жили герої, негативне і нелюдяне.

Зовні драма наче не була пов'язана з історичними та політичними реаліями кінця 30-х років XX століття. Дія відбувалася у Німеччині XVII століття, охопленій полум'ям 30-літньої війни. Тут скрізь згарища й пустелі, на які перетворилися колись квітучі міста й села, їздила фургоном зі своїми трьома дітьми, нажитими від різних чоловіків, енергійна маркітанка Анна Фірлінг, на прізвисько Кураж. Але драматург, написавши твір про Громадянську війну в Іспанії (1936—1939), передбачав утвердження гітлерівської диктатури, початок другої світової війни.

Його зацікавив механізм суспільно-економічних взаємин, що породжив і підтримав війну. Письменник ставив за мету розвінчати не стільки несправедливу загарбницьку війну, скільки, зв'язок з нею простої «маленької» людини. Детально вивчивши дійсність, Брехт зрозумів, що німецький обиватель піде на майбутню війну, сподіваючись на власний, дрібний, егоїстичний зиск. Саме тому головною героїнею твору стала дрібна комерсантка, що сподівалася нажитися під час загального розорення. Автор акцентував увагу не стільки на моральному боці «спекуляції на війні», скільки на мотивах, що спонукали «мирних людей» добровільно втягуватися у воєнний вихор: «На війні велику комерцію ведуть не маленькі люди. Війна, яка є тією ж комерцією, знищила людські чесноти навіть у добропорядних людей».

Матінка Кураж — символ занапащеної Німеччини, хоча у творі не було і згадки про нацизм чи Гітлера. Пройде шість років і Німеччина справді переживе крах, впаде до межі, що позначиться істориками як «Час 0». Це був початок півстолітнього існування у вигляді розколотої на дві частини держави, перегородженої Берлінською стіною.

Матінка Кураж — спритна, моторна, язиката, цинічна, але по-своєму людяна. Вона не мала жодних ілюзій щодо ідейного підґрунтя війни і ставилася до неї суто прагматично — як до засобу збагачення. їй байдуже, під яким прапором відбувалася торгівля у її дорожній крамниці, — головне, щоб вона проходила вдало. Суть філософії матінки Кураж — це келих пива та невелика компанія без високих прагнень, вона скептично ставиться до високого. До комерційної справи героїня залучила і своїх дітей, які виросли і стали дорослими на тлі нескінченної війни. Як турботлива мати, Кураж піклувалася про те, щоб війна їх не торкнулася, щоб серед воєнних буднів залишилися тільки крамарями.

Кожен із дітей, за задумом автора був алегорією певної чесноти.

Старший син Ейліф став втіленням хоробрості. Він, здійснивши на один подвиг більше, ніж було потрібно, накликав на себе смертний вирок воєнного суду. Проте, коли він забрав у селян худобу, відбувся процес переродження хоробрості у відверту жорстокість. Герой був страчений.

Молодший син Швейцеркас був чесним, потрапив у полон до католиків, пішов на розстріл, аби не видати ворогові доручену йому полкову касу. Смерть обох синів Кураж — безглузда.

Донька Катрін — добра дівчина, яка пожертвувала собою заради порятунку цілого міста. Вона била у барабан, щоб попередити про небезпеку. Героїня німа, а це сприймалося як алегорія безпорадної доброти. Картина розстрілу Катрін — одна із найсильніших у драмі.

Таким чином, Брехт змусив замислитися над тим, що у сучасному світі, можливо, повинні змінитися і самі чесноти: правда — стати хитрішою, хоробрість — розсудливішою та людянішою, доброта — здатною за себе постояти.

Втративши дітей, Кураж відчутно не змінило своє життя. Завдання автора полягало не у тому, щоб прозріла його героїня, а в тому, щоб прозріння прийшло до глядача (теорія «епічного театру»). Твір став своєрідним вироком світові насильства і корисливості. Сучасне суспільство переповнене злом і вадами, у ньому не залишилося місця для людяності. Лише підлість забезпечило успіх і процвітання, а чесноти привели до загибелі.

Наступна драма «Життя Галілея» була написана впродовж 1938—1957 рр. і мала три редакції, кожна з яких суттєво змінила її прочитання. Перша (1938— 1939), створена напередодні Другої світової війни, стала палким закликом до антифашистської боротьби. Друга (1945—1946), наголосила вже на проблемі впливу науки на долю людства та моральної відповідальності кожного за все, що відбувалося у світі (пов'язана з трагедією випробування атомної зброї). Третя, і остаточна редакція п'єси 1957 р., лише увиразнила її попередній варіант: було знято дві картини, змінено кілька сцен, що остаточно позбавило образ Галілея ореолу високої самопожертви. Третя редакція була поставлена в «Берлінському ансамблі» у 1957 році вже після смерті автора.

Драматург розпочав роботу над твором, коли в газетах з'явилося повідомлення про розщеплення атома урану. В умовах існування фашистської диктатури наукове досягнення німецьких вчених стало страшною загрозою для людства.

За жанром «Життя Галілея» — філософська драма, що мала різні тлумачення і тим самим спонукала читача (глядача) до перегляду власної позиції та світогляду.

В основу проблематики твору були покладені науковий, соціальний та морально-філософський аспекти. Герой відкривав наукові закони, суспільні порядки та самого себе. Мета п'єси — нагадати про відповідальність вченого за наслідки зроблених ним відкриттів.

Прототипом головного героя став Галілей — перша людина, яка поглянула на небо у збільшувану оптичну трубу (1564—1642). Він жив у середньовічній Італії, де влада Римського Папи і святої інквізиції була необмежена, а будь-яке вільнодумство, сумніви у релігійних догмах жорстоко каралися. Вчений подарував людству немало відкриттів в астрономії і механіці. Побудувавши два перших в історії науки телескопи, він відкрив 4 спутники Юпітера, спостерігав гори і кратери на Місяці, фази Венери. У 1632 році церква наклала заборону на твори. Він помер непроще-ним в'язнем інквізиції у 1642 році.

Дія твору охопила 1609—1642 рр. в Італії. Італія — колиска Відродження. Головний герой — Галілео Галілей — вчитель математики у Падуї, прагнув довести правильність нового вчення Коперніка про будову світу. Але його вчення ні в кого не знайшло підтримки. Один лише хлопчик Андре (син економки) слухав вченого, але оскільки ще малий, то багатьох речей не розумів. Галілео винайшов підзорну трубу і передав цей винахід Венеціанській республіці. Спочатку його винахід сприйняли схвально, але потім заперечили вчення. 10 лютого 1610 року за допомогою підзорної труби науковець відкриває у небі явища, які стали доказам правильності системи Коперніка. Товариш попереджав про небезпеку, але Галілео вірив у силу розуму.

Його відкриття наштовхнулися на недовіру придворних вчених. У дослідницькому інституті Ватикану переглянули винаходи Галілея. Інквізиція наклала заборону на вчення Коперніка.

Церемонія покаяння відбулася у Ватикані. Папа Уран III приймав кардинала-інквізитора. Галілео за вимогою інквізиції відрікався від свого вчення про рух Землі це сталося 22 червня 1633 року. Відтоді він проживав у заміському будинку поблизу Флоренції дня до смерті залишився в'язнем інквізиції.

Вчений Галілей боровся за істину, адже саме вона стала «дитям часу, а не авторитету». Герой пройшов складний шлях від романтичного оптимізму, через зраду самого себе і відчай, до глибокою розуміння сутності всього, що сталося, й щирого покаяння.

Важливу роль у розкритті проблематики твору відіграв образ «світла знань», лише він зміг подолати морок і змінити тим самим життя людей. Життя змусило Галілея переглянути свої погляди. Він визнав убозтво науки, коли збільшення кількості відомих фактів так і не дали змоги намалювати остаточну картину Істини. «Головна причина науки здебільшого криється в її уявному багатстві. Тепер мета науки не в тому, щоб відчинити двері нескінченному знанню. А в тому, щоб покласти край нескінченній помилці». Найбільшим своїм злочином Галілей вважав те, що зрадив покликанню. Вчений зобов'язаний робити відкриття навіть тоді, коли не знає, чи матимуть вони результат. Сенс його буття був не так у винаходах, як у тій позиції, духовній, етичній, соціальній, яку він займав як вчений. Своїм зреченням він, породив покоління науковців-служок, які в ім'я споконвічного відкриття пішли на безкінечні компроміси, прискоривши падіння людства у прірву виродження та самознищення.

Герой дорікав собі, бо зрікся самої можливості внутрішньої свободи, відповідальності за власні вчинки, простору, які, власне, сам же і відкрив цілому світові.

Автор зробить висновок, що справжня наука вимагала мужності. Людям потрібні не герої, а реальне полегшення важкого існування. Твір актуальний нині, коли знизився статус освіти, коли науковці вимушені боротися за своє виживання.

Запитання для самоперевірки

1.         У чому полягає актуальність драми «Матінка кураж» та «Діти сьо- годні»?

Які питання порушує драматург у філософській драмі «Життя Галілея»?

У чому полягають особливості реформи театру Б. Брехта?

За який твір і коли письменника було позбавлено німецького громадянства?