ЛекцІя 12 особливостІ розвитку лІтератури сша. г. лонгфелло, о. генрІ, т. драйзер.
Поетичний переказ індіанських міфів у поемі Г. Гонгфелло «Пісня про Гайавату». О. Генрі — майстер американської новели. Життєвий і творчий шлях. Цикли новел та їх особливості (на прикладі новел «Дари волхвів», «Вождь червоношкірих», «Серце Заходу», «Останній листок», «З любові до мистецтва»). Т. Драйвер — майстер реалістичної прози. Особливості творчого методу.
1. Поетичний переказ індіанських міфів у поемі Гонгфелло «Пісня про Гайавату» Поема «Пісня про Гайавату» написана в 1855 році на основі легенд північноамериканських індіанців, у яких йшлося про людину дивного походження, послану до них, аби розчистити річки, ліси, рибальські угіддя і навчити людей ремесел. Племена знали її під різними іменами. Та всі вони вважали цю людину пророком, учителем. Так розповідав про основу поеми її автор. Творчість Генрі Лонгфелло була пов'язана з пізнім етапом розвитку романтизму в літературі СІЛА. Письменник народився у родині адвоката 27 лютого 1807 року. У родині хлопчика готували до юридичної кар'єри, але вже у коледжі він захопився вивченням нових європейських мов та поезією. Закінчивши курс 1825 року, він здійснив мандрівку у Європу, де провів три роки. Повернувшись, почав викладати іноземні мови у тому коледжі, в якому навчався. Пізніше слухав лекції в Геттінгенському університеті, побував в Італії, Іспанії, Франції, Англії, Голландії і Швейцарії. Близько двадцяти років прозаїк був професором кафедри європейських мов Гарвардського університету і після цього повністю присвятив себе літературній творчості. Коло його науково-літературних зацікавлень було широким та різноманітним. Він писав ліричні вірші, поеми, балади, нотатки, укладав поетичні антології, займався перекладами. У 70-х роках підготував 31-томне видання віршів, присвячених природі різних країн: «вірші різних місцевостей». У житті поета були і тяжкі моменти — передвчасна смерть першої дружини та загибель другої під час пожежі у 1861 році. Перша збірка поезій «Голоси ночі» зробила ім'я автора відомим, а потім слава зростала з виходом кожної нової збірки: «Балади й інші вірші» (1841), «Вежа у Брюгге та інші вірші» (1845), «На березі моря та біля каміну» (1850). У своїх віршах Лонгфелло звертався і до недавнього минулого Америки, і до життя перших поселенців. Гуманістичним співчуттям до пригноблених пронизані «пісні про рабство», в них — галерея образів невільників, людська гідність яких зневажена білими господарями. Поет створив картини життя і праці негрів-рабів: перевезення рабів у трюмах, продаж їх на невільницьких ринках, виснажлива праця на плантаціях, жорстокі знущання. Про долю Гайавати ми дізналися з оповіді індіанського Оссіана — музики Навада-га. У далекі часи жив могутній чарівник і богатир Меджеківіс, найголовнішим подвигом якого було викрадення Священного Вампума у Великого Ведмедя Міше-Мокви, що був схожий на величезну скелю; що обросла мохом, і його боялися всі народи. Сам Гонгфелло пояснив, що «Пісні про Гайавату» — це індійська «Едда», написана на основі легенд, які панували в середовищі індіанців. Дослідники твердили, що в жодному іншому творі не знайшла такого повного відображення міфологія, яку не лише всі скандинавські народи, але й усі інші народи германської мовної групи вважали своєю найціннішою культурно-історичною і мистецькою спадщиною. За жанром — це епічна поема; ліро-епічний віршований твір, у якому зображені значні події та яскраві характери. У творі не було ліричних відступів, автор не виявив свого ставлення до вчинків героїв. Поема складалася з 22 частин і післямови. В образі головного героя — індійського вождя Гайавати — можна знайти риси героїв і богів античного світу (Орфея, Геркулеса, Прометея, Діоніса, риси героїв європейського епосу і руських богатирів). Основна ідея твору Г. Лонгфелло — вираження одвічного прагнення людей жити в мирі, злагоді, добробуті, це заклик до братерства і єдності. «Пісня про Гайавату» — це славетний гімн миру, пройнятий думкою про подолання незгод між людьми, відмову від воєн в ім'я праці на щедрій землі. Батьком героя був Західний вітер Меджеківіс, матір'ю — місячна донька Ве-нона. Герой вивчав мову і звички птахів і звірів. Коли виріс, осягнув усе розумом, збагнув таємниці природи, мав прудкі ноги і могутні руки. Під час посту завжди молився про щастя і благо всіх народів. Перший український переклад творів Лонгфелло належав М. Павлику. «Пісню про Гайавату» вперше переклав О. Олесь. у різні часи його поезії переклали Олена Пчілка, П Грабовський, Панас Мирний, Микола Зеров, Н. Забіла, М. Гаско, Д. Павличко. Творчість американського поета, зокрема поему «Пісня про Гайавату» високо цінував Микола Хвильовий (згадував про цей твір у романі «Вальдшнепи»).
2. О. Генрі — майстер американської новели. Життєвий і творчий шлях. Цикли новел та їх особливості (на прикладі новел «Дари волхвів», «Вождь червоношкірих», «Серце Заходу», «Останній листок», «З любові до мистецтва») О'Генрі (1862—1910 рр.), або Уільям Сідні Портер — відомий американський новеліст та непере-вершений майстер оповідання. З провінційного аптекаря та невдалого видавця він перетворився у короля світової новели. Народився 1862 року на півдні СІЛА, поблизу містечка Грінсборо, до якого родина Портерів переїхала, коли хлопчикові виповнилося 3 роки. Батько Уільяма був лікарем і винахідником-невдахою, який до того ж мав пристрасть до віскі. Мати була освіченою жінкою, писала вірші, малювала, але дуже рано померла. Вихованням хлопчика займалася тітка Евелін, у приватній школі якої навчався Уільям. Потім було навчання у середній школі Грінсборо, де хлопець багато читав творів класиків світової літератури (Шекспіра, Бальзака, Флобера), що у майбутньому вплинуло на формування його літературних смаків. З 1878 року юнак став учнем свого дядька — аптекаря. В аптеці, де працював дядько, можна було не тільки замовити ліки, поговорити про свої хвороби, й почути останні плітки і новини. Дуже часто відвідувачі аптеки знаходили на столі карикатури на себе і на своїх друзів — веселі дружні шаржі, які дотепно підкреслювали ту чи іншу рису характеру. Хтось сміявся над собою, а хтось скаржився і шукав веселого художника. Ним був малий Уільям, який навчався у дядька фармацевтичного ремесла. Змалку хлопець бачив навколо себе страждання людей через бідність, мріяв про світле майбутнє, в якому не буде поділу на бідних і багатих і житимуть лише щасливі люди. У 1881 році він отримав офіційне посвідчення, яке дало змогу працювати фармацевтом. У березні 1882 року захворів на туберкульоз. Щоб вилікуватися, поїхав до штату Техас, де прожив 2 роки на скотарському ранчо, вивчав іспанську мову, звичаї ковбоїв та інших мешканців Південно-Західної Америки. Саме там почав писати. Це були гумористичні додатки до листів. За період 1881—1895 років Уільям змінив чимало професій: працював аптекарем, клерком з питань продажу нерухомості, креслярем в управлінні штату, бухгалтером і касиром у банку. Паралельно із роботою у банківський конторі він публікував свої перші літературні твори, які свідчили про хист гумориста. У березні 1894 року Портер почав видавати гумористичний щоденник «Роллінг Стоун» («Перекотиполе»), на який покладав великі сподівання. Однак у зв'язку з фінансовими труднощами газета проіснувала недовго. У 1895—1896 рр. Письменник створив низку нарисів, оповідань, фейлетонів, які з'явилися у техаських періодичних виданнях. У березні 1895 року сталася подія, яка справила важкий вплив на його подальше життя. Портер був змушений залишити банк, бо ревізія виявила розтрату значної суми грошей (кілька тисяч $) і в усьому його звинуватили Портера. Пізніше сюжет про те, що банківська ревізія може розкрити відсутність грошей, але це не завжди свідчило про нечесність касира, буде не раз використаний у його новелах, найвідоміша з яких «Друзі з Сан-Розаріо». Понині невідомо, чи був він винен у тому злочині. Спочатку здалося, що прозаїк зумів уникнути судової відповідальності, але 10 лютого 1896 року його було заарештовано. Після звільнення під заставу він втік до Нового Орлеана, де працював репортером під чужим ім'ям. Звідти поїхав до Гондурасу — країни, що стала притулком усім, хто мав проблеми з американським законом. Уільям планував прожити в Гондурасі три роки (саме таким був термін відповідальності за такі злочини, як розтрата), але був змушений повернутися до СІЛА після того, як отримав звістку про смертельну хворобу дружини Атол. Цей період перебування Портера у Центральній Америці пізніше знайшов відображення у його новелах та романі «Королі і капуста». На Батьківщині новеліст добровільно віддав себе в руки правосуддю, але ще раз його звільнили під заставу. Похоронивши дружину, став перед судом, де не визнав себе винним. Однак присяжні засудили до п'яти років ув'язнення. Тридцять місяців перебування у в'язниці — найтяжчий період у житті Портера. Його врятувало знання аптекарської справи — з 25 квітня 1898 року — аптекар у в'язниці Каламбуса. Одним із обов'язків стало нічне чергування у в'язничній лікарні. Тоді у цього з'явився вільний час і чоловік активно почав писати. У Каламбусі написав чотирнадцять оповідань, із яких було опубліковано три. Саме тоді і вирішив стати професійним письменником. Протягом цих років, що минули за ґратами, сформувалось його художнє світобачення. Прозаїк не хотів, щоб його донька Маргарет, яка виховувалась у родичів, відчувала його відсутність. Наближалося Різдво, коли всі діти отримували подарунки від батьків. Але де взяти гроші на подарунок доньці бідному арештанту? Ув'язнений № 34 627 згадав, що незадовго до втечі видавав гумористичну газету, в якій друкував власні оповідання і гуморески. І ось в 1899 році в одному з журналів з'явилося оповідання «Різдвяний подарунок Свистуна Діка» підписали О'Генрі. Так донька отримала свій подарунок від батька. Псевдонім взято від імені автора фармацевтичного довідника Стенса Оссіна Генрі. 24 липня 1901 року митець звільнився з в'язниці. Замість 5 років він провів 3 роки 3 місяці, термін ув'язнення було зменшено «за зразкову поведінку». Поїхав до Нью-Йорка, де поринув у літературу. Період 1902—1903 років став часом напруженої праці та матеріальних труднощів, а з кінця 1903 року розпочався період популярності. У 1904 році він опублікував 66 оповідань, протягом наступних років темп роботи дещо знизився, бо виснажлива праця перевищувала фізичні сили. Вийшов роман у новелах «Королі і капуста», збірки: «Запалений світильник» (1907); «Чотири мільйони» (1906); «Серце Заходу» (1907); «Шляхи долі» (1909); «На вибір» (1909); «Ділові люди» (1910); «Кружляння» (1910). Три збірки видано після смерті автора: «Усього потроху» (1911), «Під лежачий камінь» (1912), «Залишки» (1917). Останні місяці життя О'Генрі минули на самоті в номері готелю, в глибокій депресії. Він відмовився вживати їжу, майже не пив води. Це було повільне самогубство. Помер 5 червня 1910 р. в нью-йоркській лікарні у віці 47 років. Його останніми словами були: «Запаліть вогонь, я не хочу вмирати в темряві». За бажанням другої дружини, тіло було поховане у містечку Ешвілль, в якому він жив перед смертю і яке нагадувало місто дитинства Грінсборо. Літературний спадок становить 273 новели і один роман. Новели О'Генрі можна розподілити на кілька циклів. Перший — головний^ найчисельніший (близько 150 новел) був присвячней велетенському місту Нью-Йорку з 4 млн його мешканців, починаючи з вуличних злидарів і закінчуючи королями біржі, банкірами. Саме в цих новелах можна побачити риси таланту автора — людяність, демократизм, гумор і ліризм, трагікомізм і вміння зображувати світ пересічних людей. Другий — твори про Техас та інші штати Заходу і Південного Заходу СІЛА. (близько 100 новел). Герої техаських новел: ковбої, скотарі, бандити, пройдисвіти. У них автор відтворив романтику життя, вільного, мов степ. Людина тут не відчував впливу великих міст, вона — втілення сили, мужності, енергії. Третій — новели, які розповідали про Південь СІЛА — батьківщину (близько 28 новел). Письменник залучив до своїх творів численних персонажів з усіх прошарків американського суспільства і в, такий спосіб, перетворив свій доробок на своєрідну гумористичну енциклопедію американської дійсності поч. XX століття. Особливості новелістики О'Генрі Герої — типові «маленькі» люди, але надзвичайно сильні, мудрі, щасливі; Показ справжньої Америки, дух життя і людей, спосіб їх мислення, а також пісні, легенди, казки; Частині творів притаманні рефлексія і роздуми; Частина новел ґрунтується на комічній ситуації, хоча твір не був власне гумористичним; Чітко виражений динамізм композиції та гумор. Динамічність композиції посилювала загостренням сюжету, коли звичайна логіка подій порушена і читач переходив від однієї несподіванки до іншої; Має місце такий комедійний жанр казки, як гіпербола; Найбільшого значення сюжетна напруга у набула у фіналі. Саме тут відбулася різка раптова зміна читацьких очікувань, зруйнувала емоційно-психологічна тональність. Такий тип фіналу мав назву кінцівки-педант (фр. «крапка»). Тема «маленької людини», подавленої скрутою. Звернувшись до своїх читачів, ОТенрі ніби промовив їм: «Ви чекаєте на скарби, які ніби манна небесна, упадуть до ніг у вигляді золотих доларів чи хрустких кредиток, а між іншим у кожного з вас є величезні скарби, які ви мало цінуєте». І письменник створив розповіді про скарби душ маленьких людей, яких подавляла скрута. Дія новели «Дари волхвів» відбулася перед Різдвом. Делла, маючи лише 1 долар 87 центів, мріяла купити особливий, рідкісний та дорогоцінний подарунок для коханого Джеймса. Делла перерахувала тричі і єдине, що залишилося, — просто впасти на ліжко і плакати. Делла так і зробила. Звідси напросилася філософське питання і висновок: «Життя складається зі сліз, суму і усмішок, причому сум переважає». Делла з Джеймсом мешкали в невеличкій квартирі за 8 доларів на тиждень: «В обстановке не то чтобы вопиющая нищета, но скорее красноречиво молчащая бедность». Героїня заспокоїлась і тихо ходила по кімнаті, розмірковуючи про те, що завтра — Різдво, а вона ще не купила подарунок коханому Джеймсу. Раптом підійшла до трюмо і у неї одразу з'явилась надія. Швидко витягла шпильки з волосся і розпустила його — це був скарб Делли, тоді як скарбом героя був золотий годинник, що колись належав його батькові й діду. Дівчина побігла на вулицю. Зупинилася біля вивіски: «Різноманітні вироби з волосся» і піднялася на другий поверх: Чи не купите ви моє волосся? — запитала у мадам Я купую волосся. Зніміть капелюха, треба подивитися товар... 20 доларів. — сказала мадам, зважуючи в руці густу масу. —Давайте швидше, — сказала Делла. Делла літала, мов на крилах, у пошуках подарунка для коханого. Зупинила свій погляд на платиновому ланцюжку для годинника, який придбала за 21 долар. Щаслива дружина благала бога про те, щоб вона не перестала подобатися Джеймсу. Зморений після роботи Джеймс прийшов додому і на його обличчі Делла помітила не зовсім зрозумілу реакцію. Тоді вона сама швидко все почала розповідати. Джеймс дістав із кишені згорток і поклав на стіл: Ніяка зачіска не може примусити розлюбити мою дівчинку. Розгорни цей згорток, і тоді ти зрозумієш, чому я одразу розгубився. Чоловік купив дорогі гребінці, на які давно дивилась дружина. Тільки тепер вона зрозуміла, що не подарувала коханому ланцюжок. Але виявилося, що він не знадобиться поки що йому, бо він продав годинник. —Делл, доведеться нам поки сховати наші подарунки... Вони для нас зараз дуже гарні... Волхви, ті, що принесли дари немовляті в яслах, були, як відомо, надзвичайно мудрими. Саме завдяки їм на Різдво роблять подарунки. Найкращим буде той подарунок, який став для того хто дарує, найдорожчим. З усіх, хто дарував і приймав дари, істинно мудрими будуть лише подібні до героїв. Вони і є волхви. «Коли любиш Мистецтво, ніякі жертви не тяжкі», — саме так розпочав новелу «З любові до мистецтва» письменник. Твір розвінчив цю ідею думками та діями головних героїв: Джо Лерребі, закоханого у живопис та Ділії Керузер — усім серцем люблячу музику. Саме Мистецтво допомогло їм зустрітися, вони закохалися один в одного і не вагаючись вирішили одружитися. Джо і Делія були просто щасливі, бо належали один одному, а Мистецтво — їм. Мешкали у невеличкій квартирці, але будинок, у якому царювало щастя, не може бути занадто тісним. «Пусть комод, упавший ничком, заменит вам бильярд, каменная доска — трюмо, письменный стол — комнату для гостей, а умывальник — пианино! И если все четыре стены вздумают надвинутся на вас, — не беда! Лишь бы вы со своей Ди-лиейуместились между ними...» І Джо, і Делія брали приватні уроки у відомих майстрів до того часу, поки не закінчились гроші. Делія заявила, що буде давати сама приватні уроки доньці багатого сеньйора. Джо соромно було сидіти вдома без заробітку, але найматися на роботу, відірвану від Мистецтва, дружина не дозволяла. Тоді він почав приносити заробіток аргументуючи тим, що продавав доволі вдало свої ескізи. Таємниця розкрилася, коли Делія прийшла додому з опеченою рукою. Виявилося, що вона вже давно працювала у пральні, а Джо — у котельні тієї ж пральні. «Оба рассмеялись, и Джо начал: Когда любишь Искусство, никакие жертвы... НоДилия не дала мужу договорить, зажав рот рукой. Нет, — сказала она. — Просто: когда любишь...» Читач прийшов до висновку, що щасливою була та людина, яка пізнала силу справжнього кохання. Автор у новелі «Незакінчене оповідання» змалював долю дівчини, для якої не залишилось нічого іншого, як відмова від своєї честі. В центрі — Делсі, яка служила в універсальному магазині, де отримувала тільки 6 доларів на тиждень. Вона погодилась піти обідати з Піччі, який мав гроші і не дуже пристойну репутацію. На цей раз Делсі зупинила якась внутрішня сила. Але пізніше Піччі знову запросив її, коли та «буде відчувати себе особливо самотньою і тоді...». Тема «благородного пройдисвіта», людини, вільної від забобонів міщанського середовища прозвучала у новелі «Вождь червоношкірих». Це розповідь про те, як здорова натура, любов до романтики і безстрашність життєрадісного хлопчака одержала перемогу над планом викрадачів дітей. Твір ввійшов у збірку «Коловорот». Сем і Біл хотіли провести шпигунську спекуляцію земельних ділянок. Для цього їм необхідно було 2 тисячі доларів, а 600 доларів спільного капіталу в них уже було. Тоді виникла ідея викрасти сина багатого видного чоловіка на ім'я Ебінезер Дорст. Хлопчик був непосидючим розбишакою і назвався викрадачам Вождем Червоношкірих, грози рівнин. Сема він тут же охрестив індіанським іменем Зміїне Око. Йому дуже сподобалося в лісі, оскільки він: не любив ходити до школи; не любив дівчат; бешкетував, кидав каміння у кота, який сидів на паркані, поцілив каменем в око Біллу; цікавився різного плану деталями. Одного разу він мало не зарізав уночі Білла, а Семові пригрозив, що вранці підсмажить його не вогнищі. Злодії написали батькові листа з вимогою викупу єдиного сина у розмірі дві тисячі доларів. У відповідь вони отримали лист, у якому йшлося: «... Вы приводите Джонни домой и платите мне 250 дол. наличными, а я соглашаюсь взять его у вас с рук долой. Лучше приходите ночью, а то соседи думают, что он пропал без вести, и я не отвечаю за то, что они сделают с человеком, который приведет Джонни домой». Тема Нью-Йорка, де прості люди прагнули звичайного щастя, що не вимірявся лише однією міркою долара, теж мали місце у творчому доробку новеліста. О'Генрі знайшов і змалював романтику справжніх людських почуттів: кохання, дружби, самопожертви, подвигів. Ці новели складали «Голос великого міста». Дія новели «Персики» відбувалося одного зимового вечора. У центрі твору — молоде подружжя, яке тільки-но повернулося з весільного турне. Медовий місяць ще був у розпалі. Молода наречена та її чоловік, відомий боксер Малий Мак-Гаррі, сиділи у своїй квартирі. Раптом їй забажалося персика. Мак-Гаррі мовчки встав і вийшов, що дістати той «скарб». Він обійшов кілька крамниць, але персиків ніде не було, йому пропонували лише соковиті апельсини. У відчаї герой дістався до одного знатного закладу. Там він вступив у бійку, використавши свої професійні можливості, і йому вдається знайти персик саме тут. Тоді на душі у Малого одразу стало легше Коли чоловік підніс персик своїй коханій, вона люблячим голосом сказала: — Разве я просила персик? Я бы гораздо охотнее съела апельсин. Новела закінчилася словами: «Благословенна будь, новобрачная!» Дива на цьому світі ще не вичерпалися. Є романтика, значить було кохання, а тоді й життя здалося просто чудовою казкою. Дана тема прозвучала у таких новелах: «Поки чекає автомобіль», «Квадратура круга» та ін. 3. Т. Драйзер — майстер реалістичної прози. Особливості творчого методу
Відомий американський критик і публіцист Генрі Менкен писав після смерті митця у 1945 році: «Он был великий художник, ни один другой американец его поколения не оставил такого прочного и прекрасного следа в нашей национальной словесности... Он был человеком огромной оригинальности, глубокой отзывчивости и непоколебимой храбрости. Всем нам, кто пишет, легче оттого, что он жил, работал и надеялся». Заслуга: Був першим в американській літературі, хто в своїй художній творчості керувався думкою про антигуманність усієї системи капіталізму.
Теодор Герман Альберт Драйзер народився 27 серпня 1871 р. в маленькому містечку Терре Гот (штат Індіана). Він був 12-ю дитиною в родині робітника місцевої ткацької фабрики — Джона Пауля Драйзера. Батько приїхав із Німеччини до Америки в 1844 р., щоб уникнути призову до армії, окрім цього тут він сподівався розбагатіти. Спочатку справи йшли непогано, він придбав власну фабрику, але до моменту народження Теодора збанкрутував. Велика родина Драйзерів жила у постійних злиднях. На ній, як писав далі Драйзер, лежав відбиток бідності та невдач: «Я народився бідняком. Були часи, коли я в листопаді і в грудні ходив босоніж. Я бачив, як страждала від злиднів моя люба мати і у відчаї заламувала руки. І мабуть, саме тому я, незалежно ні від чого, виступаю за таку соціальну систему, яка може бути й буде кращою за нашу». Скрутно і тяжко доводилося матері майбутнього письменника — Сарі Драйзер. У неї на руках було 9 дітей — 4 хлопчики і 5 дівчаток (перші 3 померли). Щоб урятувати сім'ю від голоду, вона брала прати білизну. Ще важче довелося жити, коли батько хворів. В один із таких моментів брат Поль потрапив у поліцію. Від тюремного ув'язнення його врятував відомий місцевий юрист і чиновник, з яким познайомилася одна із сестер майбутнього письменника (сюжет роману «Дженні Гер-хард»). «В моїй пам 'яті встають довгі, сірі і холодні дні. Жалюгідна їжа — одна смажена картопля, інколи каша. Дитиною я не раз був голодний». Діти змушені були допомагати дорослим. Разом зі своїми братами й сестрами збирав вугілля на залізниці, а інколи просто крали його з вагонів. Батько письменника, ревносний католик у питаннях релігії, був справжнім деспотом. Саме він влаштував Теодора в католицьку школу. Релігійний фанатизм у викладанні викликали у хлопця відразу до католицизму і релігії. Мати не поділяла думки свого чоловіка у цьому відношенні, її Т. Драйзер завжди називав «мудрою і ніжною». Хлопчикові довелося досить рано почати своє трудове життя. Зовсім маленьким він продавав газети. Бідне становище родини змусило Теодора думати про постійний заробіток. Йому лише виповнилося 14, як він найнявся до володаря ферми сапати город за 60 центів на день. Але робота під пекучим сонцем була занадто важкою для дуже міцного хлопця, і, заробивши 1,5 долара, покинув фермера. У віці 16 років Теодор Драйзер поїхав до Чикаго, там він працював у ресторані — прибирав столи і мив посуд; служив у торгівця скоб'яних товарів; був збирачем плати за квартири в одній із компаній, розвозив білизну у пральні. І скрізь результат був один — Теодора просто викидали на вулицю. Вже тоді він назавжди зберіг любов до людей праці і ненависть до експлуататорів. За все життя юнак зміг лише рік провчитися в університеті. У 1888 році він з допомогою своєї колишньої вчительки Мілдред Фільдінг, яка заплатила за рік 300 доларів, вступив до університету штату Індіана. За час перебування у закладі (1888—1889 рр.) Теодор багато читав і саме тоді прокинулась у нього любов до літератури. Особливе враження на юнака справили твори Л. Толстого. «Я был так потрясен и взволнован теми картинами жизни, которые они воссоздали, что мне вдруг пришла в голову как будто совершенно новая мысль — как замечательно быть писателем. Уметь писать подобно Толстому, чтобы слушал тебя весь мир». В університеті письменник-початківець познайомився і з іншими невідомими йому творами американських та зарубіжних письменників. Тут він знову гостро відчув ту соціальну стіну, яка відгородила його від більшості студенів — вихідців з багатих родин. Прагнення літературної діяльності привело Драйзера в газету. У квітні 1892 року йому довелося влаштуватися репортером чиказької газети. За три роки роботи в пресі він мав широкі можливості по-справжньому пізнати життя своєї країни. Все це стало неабиякою життєвою школою. З 1895 р. Драйзер співробітничав з різними журналами — редагував, писав нариси, есе, нотатки, вчився літературної майстерності. Багато писав про театр і був навіть редактором театрального відділу. Газета, в якій працював письменник, оголосила конкурс серед вчителів штату Міссурі, пообіцявши переможцям поїздку на Всесвітню виставку в Чикаго. Від редакції екскурсію вчителів супроводжував Теодор , який написав статтю про цей візит, а заодно і про Всесвітню виставку. Під час цієї поїздки молодий чоловік познайомився з учителькою Сарою Осборн Уайт, з якою одружився в 1898 році. Саме у цей час він працював у газеті невеличкого американського містечка Толедо і познайомився з одним із редакторів — Артуром Генрі, з яким подружився. А. Генрі допоміг Драйзеру стати письменником. У статтях молодого журналіста він побачив літературний талант й порадив спробувати сили у художній творчості. Роки газетної роботи залишили глибокий слід у житті майбутнього письменника: «Япошел работать в газеты, и с этого времени началось мое настоящее столкновение с жизнью — с убийствами, поджогами, насилиями, гомосексуалистами, взяточничеством, коррупцией, надувательством и лжесвидетельством в любых формах, какие только можно себе представить». Перед ним відкрилась панорама життя американського суспільства, він став свідком багатьох людських трагедій і намагався відшукати істину, але йому постійно заважали. Молодий журналіст не міг примиритися з вадами, що панували в американському друці і в 1895 р. вирішив піти з газети: «Однажды я заключил сам с собой священный договор — немедленно бросить эту печать-проститутку, как я назвал ее про себя, — и никогда больше не браться за перо репортера в газете, даже если буду умирать с голода». Кинувши роботу в газеті, Драйзер дійсно опинився на межі голодної смерті. Кілька місяців він блукав Нью-Йорком у пошуках роботи. Йому допоміг брат Поль — композитор, який умовив своїх видавців почати публікацію невеличкого журналу, редактором якого став Т. Драйзер за 10 доларів за тиждень. Цей журнал був присвячений питанням музики і був розрахований на жіночу аудиторію. У ньому друкувалися і статті Теодора, у яких він висвітлював різні сторінки життя. Рубрику «Огляд місяця» підписав псевдонімом «Пророк». Взагалі, у Т. Драйзера були різні підписи-псевдоніми: Едуард Ел, Т. Д. (ініціали), «Цинік» (рубрика «Ті, хто переслідує відчай»), С. Дж. Уайт (дружина) та інші. Посварившись із братом Полем, він у жовтні 1897 р. кинув роботу редактора і став співпрацювати у різних журналах. У 1897—1900 рр. опублікував більше сорока статей і нарисів. Драйзер відчував справжню прірву, яка відокремила реальне життя від світу буржуазного друку: «Ничто меня так не смущало, как противоречие между тем, что я наблюдал, и тем, что я прочитал. В книгах все было красиво, безмятежно и никогда ни намека на жестокость жизни и ее грубость и пошлость.... Начиная с 1898 г. — с того времени, как я начал находить себя в литературе, — я пытался писать вещи такого рода, которые если и устраивали какие-нибудь журналы, то очень немногие. Поэтому мои литературные заработки были небольшие, а мой путь по большей части был тернистый». Влітку 1899 р. прозаїк із дружиною поїхав із Нью-Йорку в село Моми до свого друга А. Генрі. Там він написав кілька оповідань, але А. Генрі наполягав написати роман. «Наконец — в сентябре 1899 г. я взял кусок желтой бумаги и, чтобы угодить ему, написал наобум заглавие — «Сестра Керри» и начал писать». В основу сюжету митець поклав історію однієї із своїх сестер — Емми. 29 березня 1900 року роман був завершений — це важлива дата в американській літературній історії і перший великий твір молодого письменника (29 років Т. Драйзеру). Подавши матеріали до друку, довелося чекати 7 років, щоб Америка почула його. Роман був виданий спершу в Англії, де мав успіх, а в США у дійсності побачив світ лише у 1907 р. Ного автора називали аморальним, «соромом Америки». Але він продовжував працювати, хоча перебував у справжніх злиднях. З великими труднощами Т. Драйзеру довелося у 1901—1902 рр. опублікувати кілька оповідань, а в 1903 р., опинившись без засобів існування, змушений перервати роботу над романом «Грішник». Вів жебрацький спосіб життя, не раз з'являлася думка покінчити з життям. Одного разу пішов до річки з твердим наміром померти самогубством. Чоловік, що працював на поромі, погодився перевезти, вирішивши, що той втікав від дружини. Ного слова викликали іронічний сміх і зміну настрою, яка врятувала Т. Драйзера. Здоров'я було підірване, і брат Поль відправив до санаторію, після якого Теодор влаштувався різноробочим на залізницю (червень-грудень 1903 р.). У 1904 р. повернувся до літературної діяльності, але працював у журналах. Після конфлікту в редакції у 1910 р. пішов з журналу, щоб повністю віддатися роботі над романом «Грішник», який був виданий в 1911 р. під назвою «Дженні Гер-хардт». Після цього Драйзер почав збирати матеріали для нового твору про світ мільйонів — «Фінансист». Роман побачив світ восени 1912 р. Це був початок втілення задуму автора написати епопею для викриття імперіалістичної Америки під назвою «Трилогія бажань». У 1914 — друга книга «Титан», а в 1915 — закінчив роботу над романом «Геній». Новий успіх прийшов до романіста у 1925 р., коли побачила світ «Американська трагедія», яка відкрила глибину реалістичного методу Драйзера. Роман знаменував певний період в розвитку реалістичної літератури США в 20-ті рр. і став розквітом критичного реалізму в США. 7 листопада 1927 р. Т. Драйзер відвідав Москву і свої враження висвітлив у книзі «Драйзер споглядає Росію» (1928). Пробув у СРСР 77 днів: Ленінград, Горький, Ясна Поляна, Київ, Харків, Донецьк та інші міста. У роки II Світової війни прозаїк вів активну антифашистську боротьбу, брав участь у міжнародних рухах за мир. Драйзер залишився вірним високим ідеалам. 28 грудня 1945 Теодор Драйзер помер. Останнім словом був заповіт, у якому йшлося по те, що невеликий спадок, який залишиться дружині — Елен — після її смерті піде на будинок для негритянських сиріт. Над романом «Дженні Герхардь» Драйзер почав працювати ще взимку 1901 р., до літа 1901 вже були написані дві треті роману. Після цього 1,5 року відпрацьовував написане, назвавши твір «Грішник». Автор не міг продовжити роботу через реакційну критику до 1910 р. Тоді повернувся до рукопису, який був завершений у грудні 1910 р. Після доопрацювання в 1911 р. роман був виданий. Цією книгою автор знову кинув виклик буржуазній Америці — він продовжував йти шляхом, що позначився у романі «Сестра Керрі».
«Сестра Керрі»
«Дженні Герхардт»
— доля дівчини із трудової родини в капіталістичній Америці. — прототипами героїнь стали сестри Т. Драйзера (Мері Франсіс та Сесілія) Керрі піднялась високо, Дженні зберегла високі переваги душі але втратила кращі моральні якості; і стала жертвою буржуазного світу. У романі автор показав долю людини із трудової родини, яка володіла величезною силою почуттів. Автор по-новому підійшов до змалювання образу головної героїні, де домінував теплий ліризм: «Духовный облик Дженни — как его описать? Бывают такие редкие особенные натуры, которые приходят в мир, не ведая зачем, и уходя из жизни, так ничего и не поняв. Жизнь всегда до последенй минуты представляется им бесконечно прекрасной, настоящей страной чудес, и если бы они могли только в изумлении бродить по ней, она была бы для них не хуже рая. Открывая глаза, они видят вокруг совершенный мир, который им так по душе: деревья, цветы, море звуков и море красок. Это — их драгоценнейшее наследство, их лучшее богатство. И если бы никто не остановил их словами: «Это мое», они, сияя счастьем, могли бы без конца странствовать по земле с песнью, которую когда-нибудь услышит весь мир. Эта песнь доброты». Дженні була донькою склодува Вільяма Герхардта, який втратив роботу і з трепетом зустрічав кожен ранок, не відаючи, що він принесе його родині. Сам Герхардт дуже хворів. Його старший син — Себастьян (Басе) працював помічником в вагонобудівних майстернях, але одержував лише чотири долари на тиждень. Дженев'єві (Дженні) — старшій доньці — минуло 18 років, але її ще до цього часу не навчили ніякого ремесла. Інші діти — Джорж (14 років), Марта (12 років), Вільям (10 років) і Вероніка (8 років) були ще зовсім малі, щоб працювати і всіх їх треба було годувати. Герхардта мучили борги, які оточили сім'ю: лікар надіслав рахунок; відсотки на заставу будинку давно не сплачені; час розрахуватися з м'ясником і булочником. Місіс Герхардт не була малодушною жінкою, вона стала брати білизну для прання, якщо вдавалося знаходити клієнтів, а в інший час — шила і ремонтувала одяг дітям, готувала їжу. Життєвий поворот Дженні настав у той час, коли вона з матір'ю найнялася прибирати в готелі, де зупинялися великі політичні і суспільні діячі. Саме тут Дженні познайомилась із сенатором Брандером, який поставився до дівчини з великою душею, з глибоким щирим розумінням. Дівчині було соромно зізнатися, де вона живе і що сім'я терпить нужду. Сенатор прийшов до них, і це дуже вразило місіс Герхардт. Сенатор був багатий, але у свої 52 роки — надто самотній. «Пятьдесят лет! — часто думал он. — И один, один, как перст...» Між сенатором і Дженні зав'язалася міцна дружба, яка переросла у пристрасть. Дженні, яка примушувала себе не бачитися з ним, вирішила відійти від цих принципів. (Басса схопили під час кражі вугілля). Дженні вночі пішла просити допомогти за брата саме до сенатора. Вільям Герхардт заборонив доньці бачитися з сенатором, щоб уникнути зайвих неприємних розмов. Але у сенатора були щирі наміри, проте батько, надавившись трагічних наслідків від таких зв'язків, стояв на своєму. Усе йшло до того, що коли Дженні дізналась у газеті про смерть сенатора Брандера (він тим часом виїхав зі штату Колумбус) вона чекала дитину. Вільям Герхардт, який в душі обожнював доньку, вигнав її з дому, а потім, тікаючи від сорому, поїхав працювати до іншого міста. Мати забрала Дженні додому,бо вона скоро мала народити дитину. В мире, куда в такую трудную для нее пору была брошена Дженни, добродетель всегда, с незапамятных времен, тщетно отстаивала свое право на существование; ибо добродетель — это способность желать людям добра и делать им добро. Добродетель — это великодушие, с радостью готовое служить всем и каждому, но общество не слишком дорожит этим качеством. Оцените себя дешево — вами станут пренебрегать, станут топтать вас ногами. Цените себя высоко, хотя бы и не по заслугам — и вас будут уважать. Общество в целом на редкость плохо разбирается в людях. Единственный его критерий — «что скажут другие». Единственное его мерило — чувство самосохранения. «Ее ребенок! ...Ее дитя, ее дочка! Дженни жаждала жить и работать для нее, и даже сейчас, совсем слабая, радовалась». Брат Басе поїхав до Клівленда, знайшов там собі роботу і запросив Дженні. Місіс Герхард дала згоду, вона потурбувалась про дівчинку. Героїня знайшла роботу служниці; а потім написала матері, щоб та негайно переїхала сюди. Родина оселилась у будинку, про який місіс Герхардт лише мріяла. Дженні була годувальницею, але батько ще до цього часу не міг їй вибачити. Проте він наполіг охрестити дівчинку, яку назвали Вестою. В глибині душі він любив і доньку, і її маленьку Весту. В будинку, де працювала Дженні, вона познайомилась із Лестером Кейном, який зацікавив її вперше за ці роки після трагедії з сенатором. І цей молодий чоловік, який був багатий і вихований на диво теж зацікавився Дженні. Ты моя, — сказал он. — Я давно искал тебя. Когда мы встретимся? Не говорите так, — сказала она, в волнении прижав пальцы к губам. — Я не могу встречаться с вами... я...я... Давай объяснимся сразу. Ты мне нравишься. А я тебе? Не знаю, — задыхаясь, выговорила она пересохшими губами. Посмотри на меня. Да...— сказала она. Дженні не розуміла, чому вона так повелась, чому вона знову підкорилася чоловікові. «Лестер Кейн, безусловно, дорожил ею, хоть и не мог вырваться из замкнутого круга условностей того мира, в котором был воспитан, однако любил ее не настолько, чтобы наперекор мнению света обвенчаться с ней по той простой причине, что он выбрал себе жену по душе». Дженні залишилась із Лестером, вона була щаслива, вихована в усіх витончених манерах поведінки. Але продовжувала приховивати від нього таємницю її життя — доньку. Ще збрехала батькові (який жив у їх будинку, коли обпік руки, втратив дружину (померла), доглядав за Вестою, яку обожнював), що вони одружені. Розкриття таємниці стало розколом у стосунках Дженні з Лестером. Але він кохав її і зміг полюбити дівчинку. Проте серйозною причиною стала інша — різний соціальний статус. Родина Кейна стала проти і батько позбавив Лестера (улюбленця) спадку. їхні дороги розійшлися, хоча сила кохання залишилася. Розлучення з Лестером було не таким болючим, як втрата найдорожчого, що залишолася — доньки. Веста померла. Дженні вела тихе і спокійне життя, взявши на виховання з дитбудинку дівчинку. У Дженни не сложилось никакого четкого представления о смысле жизни. Она не умела мыслить аналитически. Вместо знаний у нее было смутное ощущение, что мир устроен неладно и непрочно. Люди рождаются и умирают. Но что-нибудь, наверное, должно быть, какая-то высшая сила создала всю окружающую нас красоту — цветы, траву, деревья, звезды. Природа так прекрасна! Жизнь порою кажется жестокой, но красота природы непреходяща. Эта мысль поддерживала Дженни, которая часто и подолгу утешалась ею в своем одиночестве. Вона зустрілась з Лестером, який покликав її, щоб піти з життя, попрощавшись з нею і попросивши вибачення. Вона знову відпустила у той світ чергову свою любов і задумалась про життя, про те, що буде далі. В Дженні втілені найкращі риси, притаманні простим людям. Глибока народність роману — крок вперед у творчій еволюції Драйзера. Письменник кинув виклик святенництву і лицемірству американського буржуа. Сила реалізму Т. Драйзера — реально і правдиво змалював тяжку долю благородної і чесної натури, яка стала жертвою нелюдяних законів буржуазного світу. У 20-х роках буржуазна преса США оспівувала «процвітання» країни. Серед потоків і наперекір лестощам з'явилася книга, яка розкрила правду про те, що приховується за фасадом видимого благополуччя. Вона називалася суворо і просто «Американська трагедія» Т. Драйзера. Горе життя простої людини в Америці завжди хвилювало письменника-гуманіста. Уся його творчість пройнята відчуттям трагізму долі людей із народу. Сюжет, покладений в основу роману «Американська трагедія», зацікавив митця ще на початку його літературної діяльності, коли опублікував «Сестру Керрі». Працював над «Американською трагедією» 5 років, з 1920 по 1925 рік. Елен Драйзер пригадувала, у письменника був рукопис, названий «Американські трагедії». Там містилися описи 15-ти випадків, подібних до того, який показано в романі. І для кожного з них характерним було прагнення американських юнаків розбагатіти, одружившись на багатій дівчині. Заради цього вони йшли на злочин. Вивчивши ці матеріали, прозаїк вирішив взяти за основу історію вбивства 1906 року Честором Джиллетом його коханої Грейс Браун. Процес цієї справи був тоді оприлюднений і в «Американській трагедії», у якій автор використав документи і факти газетних публікацій. Т. Драйзер не лише показав прагнення здобути легке щастя, а й розкрив вади системи. «... Это была особенно правдивая история о том, что жизнь делает с личностью и как бессильна личность против нее. Моей целью было не морализировать — да простит Бог, а дать, если возможно, фон и психологию действительности, которые если не оправдывают, то как-то объясняют, как случаются такие убийства, а они случаются в Америке с поразительной частотой». Письменнику вдалося показати відповідальність суспільства за знищення доль пересічних американців. Поклоніння культу долара привело до трагічної загибелі двох молодих людей, які могли б бути цілком щасливі. Головний герой роману — Клайд Гріффітс — звичайний американський юнак (ця типовість і губить героя). Доля Клайда трагічна саме тому, що він засвоїв закони буржуазної Америки і, по можливості, виконував їх. Клайд — син вуличних проповідників — не любив заняття своїх батьків, оскільки і його примушували разом з іншими людьми співати псалми під час виступів його батька. «Другие мальчики не занимались такими вещами, и к тому же в этом было что-то жалкое и даже унизительное», — думав Клайд. Клайдом оволоділа мрія «вибитися в люди» у нього було прагнення легкого життя. «Клайд был столь же тщеславен и горд, как и беден. Он был из тех людей, которые считают себя особенными, не похожими на других». «Мечтал о том, как он выбился бы в люди, если бы ему повезло, о том, куда бы он поехал, что повидал бы и как по-иному мог бы жить, если бы все было не так, а этак». Клайд пішов працювати помічником продавця содової води, потім розсильним в готелі. Саме в готелі він був уражений розкішною атмосферою і «легкістю заробітку», коли отримав перші чайові. Терой почав приховувати від матері справжню суму чайових, щоб мати можливість гарно одягатися — і якнайшвидше. Його все більше вабило яскраве життя, краса, нехай безсоромна, суто плотська, оголена й доступна (ніч, проведена з дівчиною в одному із готелів). В душі Клайда відбувалися суперечки, але він заспокоював себе тим, що заробляв гроші і ладен розпоряджатися ними як захоче. Юнак вирішив знайти собі одну дівчинку. Нею стала Гортензія, яка все ж надала перевагу чоловікам і юнакам більш досвідченим, які не так легко підкорялися б їй. Клайд помічав, що Гортензія ставиться до нього нещиро і байдуже. Клайд змушений був «зникнути», виїхати з міста після аварії, коли вони з хлопцями взяли в готелі автомобіль і збили при цьому людину. Клайд, зрозумівши, до чого приведе арешт, — усі його мрії про радісне життя закінчаться ганьбою і, певно, ув'язненням до тюрми — кинувся тікати. Подальше його життя було пов'язане з родиною дядька — Семюела Гріффітса (брат дядька), який мешкав у Лікурзі. Дядько влаштував Клайда на фабрику по виготовленню комірців, якою керував син Гілберт. Дядько Семюел давно вже не підтримував зв'язків з братом, якого вважав жалюгідним невдахою, а от його син — Клайд — видався Семюелові симпатичним, сподобався. Клайд завідував цехом, куди прийшла працювати Роберта Орден. Вона вирізнялась з-поміж робітниць, Клайд вирішив познайомитися з нею. Він відчував себе щасливим поряд з дівчиною, але за однієї умови — не одружуватися. Клайд перебував ніби під гіпнозом: він одружиться на дівчині із кола Гріффітсів. Це допомогло б, на думку юнака, здійснитися його мрії. Роберта цілком залежала від нього, і, хоч вона була «чистою дівчиною строгих правил», Клайдові пощастило домогтися її недорогими подарунками, які він робив для Гортензії, а щирими почуттям Роберти до нього. Зустріч з багатою Сондрою Фіналі заполонила думки Клайда про можливість увійти у бажаний світ, але йому заважала Роберта. Хоча Роберта більше подобалась йому, вона була ніжніша і не так холодна. Якщо ставлення Клайда до Роберти диктувала пристрасть, то до Сандри його тягли розрахунок, думки про багатство — вищий світ. Усе-таки пристрасть до Роберти була вбита пристрастю вибитися в світ багатих. Проблема спекатися Роберти зросла ще більше, коли Роберта завагітніла. Життя її вже тоді було підірване. Клайд, прочитавши газетні повідомлення про загибель чоловіка і жінки на озері вирішив покінчити таким чином стосунки з Робертою. Хлопець ударив її, дівчина кликала на допомогу, але він холодно тікав. Погубивши Роберту, Клайд згубив і себе — на нього чекав електричний стілець, якого він так боявся: «за дверима залишається все земне життя, яке він встиг звідати». Творчий метод Т. Драйзера: створив свій романтичний світ і розробив свою типологію роману, у якому показав реалістичне американське життя; відтворив ідеологію так званої «американської мрії» — і шлях її перетворення на американську трагедію; у центрі романів герої різних психологічних формацій: «середнього» американця, художника, фінансиста; висвітлив тему несумісності особистості і держави, закони якої призводять до трагедії. У цьому сила реалізму Т. Драйзера. тонкий знавець людської душі; творчий пошук письменника розвивався у двох напрямах: тяжіння до панорамності; посилена увага автора створення всебічної до психологізму, глибоке проникнення картини суспільства у внутрішній світ героїв.
Започаткування самобутньої американської «людської комедії» Запитання для самоконтролю Що служило причиною звернення О' Генрі до літератури? У чому полягала своєрідність новелістики О' Генрі порівняно з іншими представниками цього жанру в літературіXX століття? Яка новела О' Генрі була особливо актуальною перед Різдвом? Чому тема «американської трагедії» зайняла провідне місце у творчій спадщині Т. Драйзера? Як саме біографія письменника була відображена у його творчості? У чому полягало відмінність двох головних героїнь першого та другого романів американського прозаїка? |
Теодор Драйзер (1871—1945) зробив значний внесок у розвиток американської
літератури, розширивши горизонти реалістичного мистецтва.
|
