ЛекцІя 7 аавстрійська література xx століття. р.-м. рільке, п. целан, ф. кафкаР.-М. Рільке — видатний австрійський поет. П. Целан. Пошуки нової поетичної мови у творчості поета. «Фуга смерті». Життєвий і творчий шлях Ф. Кафки. Поєднання реальності й міфотворчості у прозі письменника.
1. Р.-М. Рільке — видатний австрійський поет Райнер Марія Рільке став відомим вже за життя. Його визнали, ним захоплювалися всі європейські поети XX століття. Він став, за висловом М. Цвєтаєвої, «самою поезією у плоті». Поль Валері назвав Рільке «людиною-духом», який одночасно жив у двох світах — земному і небесному. Райнер Марія Рільке народився 4 грудня 1875 р. у Празі в родині дрібного чиновника Иозефа Рільке та доньки імператорського ратника Софії. Батько був вихідцем із селян, працював на залізниці, а мати походили з більш знатної родини, тому шлюб виявився нерівним. Мати була примхливою і свої амбіції задовольнила лише тоді, коли син став відомим поетом. При народженні хлопця охрестили доволі довгим ім'ям — Рене Карл Вільгельм Йоганн Йозеф Марія. Про роки дитинства збереглося багато свідчень, в основному автобіографічного характеру. Однак жоден поетичний чи епістолярний спогад не можна вважати об'єктивним. Майже кожен текст став певною поетичною версією, інтерпретацією теми дитинства. Проте з упевненістю можна сказати, що Рене в родині любили, мати до 6-річного віку балувала сина, одягала як дівчинку (можливо у пам'ять про доньку, яка померла в ранньому дитинстві). Коли Рільке виповнилося 9 років, шлюб батьків розпався. Напевно, розрив спричинили матеріальні нестатки, невміння батька забезпечити сім'ю, а також незадоволення матері своїм шлюбом, від якого жінка чекала аж ніяк не тихого буденного життя. Сімейні негаразди надзвичайно вплинули на душу майбутнього поета. Він нерідко сумував, усамітнювався, відчував себе зайвим у родині. Психологічну драму поглибило і слабке здоров'я дитини, яке не дозволило брати участь в активних іграх однолітків. Рільке виріс тихим, спокійним хлопчиком, надзвичайно скромним і сором'язливим. Цю скромність він зберіг до кінця життя. Після декількох років навчальної підготовки в одному із найкращих аристократичних закладів Праги маленького Рене у вересні 1886 р. відправили у військову реальну школу в Сант-Пельтен. Батько хотів, щоб його син став військовим, однак ця кар'єра не привабила юнака, а роки навчання стали «букварем жаху». 5 років перебування у кадетському корпусі поет пізніше назвав найгіршими роками у своєму житті. Через слабке здоров'я про військову кар'єру для сина батькові довелося забути. Рільке направили в Лінц для навчання у торговій академії. Саме тоді у долю юнака втрутився вельми впливовий дядько, який домігся призначення для свого племінника стипендії у розмірі 200 гульденів. Це дало можливість брати приватні уроки і готуватися до нових іспитів. Рільке почав вивчати право і згодом успішно вступив до Празького університету імені Карла-Фердінанда. Спочатку вибрав філософський факультет, а згодом перейшов на юридичний. Проте це не зупинило його і, в 1896 р. покинути Прагу, виїхати до Мюнхена, щоб серйозно займатися літературою. На час появи в Мюнхені, він вже мав невеликий поетичний досвід, складав навіть прозові етюди, оповідання, драматичні нариси. Перші вірші поета були опубліковані у 1891 р. У середині 90-х років вийшло друком кілька його збірок: «Життя і пісні» (1894), «Цикорій» (1895—1896), «Вінчаний снами» (1896). Цей період прийнято вважати раннім в еволюції художника. Його зацікавила тема природи, кохання і особистого життя. Перша збірка присвячена племінниці чеського поета Ю. Цойєра Валерії. З цією мрійливою дівчиною молодого поета зв'язувала не просто закоханість, а й глибока дружба, прихильність, духовна гармонія. Збірка вийшла друком завдяки фінансовій підтримці самої Валерії. Мюнхенський період творчості став підготовчим етапом для подальшої творчості. У життя поета з'являлися і нові друзі. У середині травня 1897 р. до Мюнхена приїхала донька російського генерала, дружина професора-мовника Фрідріха Карла Андреаса, 36-річна Лу Андреас Саломе. До знайомства з Рене ця аристократка була подругою Фрідріха Ніцше і написала про нього книгу. Крім того, Лу писала і художню прозу, досить популярну в кінці 90-х років. У свій час Ніцше запропонував Лу одружитися, але вона відмовила. Захопившись психоаналізом Лу познайомилася і здружилася з 3. Фрейдом. Саме така жінка захопила серце поета Рільке. Зустріч поклала початок романтичним стосункам, які через кілька тижнів перейшли у пристрасть. Закрой мне слух — тебя услышу я, Затми мне зренье — есе равно замечу, Без языка я буду звать тебя И побреду без ног тебе навстречу. Мне руки вырви — сердцем обниму... Спілкування з Лу протягом трьох років повністю поглинуло письменника Рільке. Він оселився неподалік будинку, де мешкало подружжя. У цей час були написані вірші для збірки любовної лірики, присвяченої Лу Саломе. Збірка мала носила назву «Тобі на свято», проте видана була набагато пізніше зі зміненою назвою «Мені на свято». Разом з подружжям, а через рік вже з самою Лу Рільке здійснив поїздку до Росії, де зустрівся і гостював у будинку Льва Толстого. Він наполегливо вивчив російську мову, працював у бібліотеках, спілкувався із людьми мистецтва. У той час багато перекладав і навіть складав вірші російською мово. Рільке полюбив Росію. Навіть, коли оселився у Франції, то думками часто повертався до російських мотивів. Коли молодий поет прибув до Франції, то познайомився там з дівчиною Кларою Вестгоф. Незабаром молоді люди прийняли рішення одружитися. 28 квітня 1901 р. відбулося весілля, а наприкінці року у подружжя народилася донька Рут. Після народження доньки, через матеріальні труднощі подружжя розлучилося. «Бідність — це мій важкий хрест», — зазначав Рільке, бо зрозумів, що літературою родину не прогодуєш. З дружиною Рільке підтримував листування, яке не переривалося ні на рік. У цей час поет захопився мистецтвом Огюста Родена. Він писав листа відомому скульптору з проханням допомогти написати монографію про нього. Роден погодився прийняти Рільке у себе. Звернення творчості авторською до цього митця дало новий імпульс власній творчості. У його естетиці сформувало поета поняття «річ», як одне з ключових у його художньому світі. До світу речей він відніс не лише матеріальні предмети, а й вияви природного життя, витвори мистецтва, а також реалії внутрішнього життя. Новий етап творчості Рільке засвідчила поява збірки «Нові поезії» (1907), у якій автор намагався створити світ речей. Із серпня 1903 р. почалися подорожі Рільке містами Європи. Він був у Італії, Швеції, Бельгії, Австрії, Єгипті, Іспанії, Венеції. До початку Першої світової війни об'їхав близько 50 різноманітних міст. Одна за іншою виходили його збірки поетичних доробок, а в Берліні відбулася постановка п'єси «Буденне життя». З усіх місць, де довелося бувати поетові, особливо відомим став замок Дуїно на узбережжі Адріа-тичного моря, маєток княгині Марії. Саме тут Рільке розпочав свої «Дуїнянські елегії», над якими працював майже 10 років (вони були завершені в 1922 році). Митець тяжко пережив трагедію Першої світової війни, безглузду загибель мільйонів людей. В останній період творчості посилили трагічні мотиви, відчуття хаосу світу і порушення гармонії. З 1919 р. і до самої смерті поет жив у Швейцарії, де друзі придбали для нього старовинний будинок — замок «Мюзо». Тут він пережив останній творчий злет, подарувавши світові свої «Дуїнянські елегії» і «Сонети до Орфея». Однак жити йому залишалося недовгою. Захворів на лейкемію і 29 грудня 1926 р. помер у санаторії Валь-Монт. Рільке був тісно пов'язаний з Україною. У квітні-травні 1899 р., побувавши в Петербурзі, він ознайомився з історією та фольклором Росії і України. Поета надзвичайно вабив Київ, українська культура і природа. Під час другої подорожі в Росію він відвідав Л. Толстого у Ясній Поляні, а звідти поїхав до України і на початку червня 1900 р. прибув до Києва, де прожив майже два тижні. Київ найбільше вразив поета своїми старовинними пам'ятками, церквами й монастирями. У лаврських печерах Райнер Марія бував декілька разів. Після Києва він майже два місяці подорожував Україною та Росією. Спустившись Дніпром до Кременчука, відвідав могилу Т. Шевченка в Каневі, а далі поїхав до Полтави і навколишніх сел. Потім був у Харкові, а трохи згодом, у липні 1900 р., поет провів кілька днів у невеликому селі під Ярославлем, після чого покинув Росію і Україну. Україна органічно увійшла у творчість поета. Відвідини Києва дали поштовх до створення збірки «Книги годин» («Часослов»). Великий вплив на Рільке справила поезія Т. Шевченка. Під час подорожі він придбав «Кобзаря» у російському перекладі. Книга зберігалася у його власній домашній бібліотеці протягом його життя. Великий інтерес у поета викликала творчість М. Гоголя, особливо його українські повісті. Саме в Україні поет знайшов зразок жаданого єднання людей і природи, землі і Бога. Рільке переклав «Слово о полку Ігоревім», написав притчі і вірші. Україна змальована ним як чудовий край безмежних просторів, край із героїчним минулим, багатою історією. Земля без меж, вітри, рівнини, Лісів там тіні старовинні И незмірна неба височінь, Пливуть тобі назустріч села І знов зникають вдалині, Немов прожиті щойно дні Чи пісня дзвонів... У світосприйнятті та естетиці зрілого Рільке особливе місце відведено речам: вони були не власністю, а утилітарними цінностями. В його поетичній філософії речі — згустки «живого космосу», які живуть одним буттям з людиною, виступаючи її своєрідним продовженням, матеріалізованим вираженням сутності. «Згаси мій зір...». Поезія ввійшла до циклу «Книга прощі» зі збірки «Книги годин», над якою поет працював з 1899 по 1903 рр. Збірка було створено у 1901 р. В основі враження від мандрів Україною та Росією 1900 р., зокрема перебування Рільке у Києві. Провідним у поезії став мотив органічного злиття поета з «живим космосом», стихіями природи, що творять життя. Поезію написано у формі звертання. Автор натякав на те, що коли в людини забрати слух і зір, відчуття й почуття, переживання й думки, а зрештою, і саму плоть, то те, що залишиться, буде Бог, Єдине. «Бог» — це життя, що пульсував в речах та істотах, найрізноманітніших прояви стихійної життєвої сили. «Осінній день». Поезія ввійшла у збірку «Книга картин» (1902). Так звані «осінні поезії» писали П. Верлен, О. Пушкін, Ліна Костенко та ін. Автор провів у нй паралель між ягодами, котрим на схилі літа ще потрібно трохи часу, щоб визріти, перетворити сік у вино і самітником, котрий не міг знайти дороги додому. Поет наголосив, що той, «хто був бездомним, той не знайде дому, не збудеться самітник самоти...». Ліричний герой і самітник мислили як один і той же персонаж. «Орфей, Бврідіка, Гермес». Твір увійшов до збірки «Нові поезії», що з'явилася двома частинами (1907, 1908). Другу частину присвячено О. Родену, котрий мав значний вплив на становлення «об'єктивного», пластично-живописного стилю поета, спрямованого на розкриття краси предметно-чуттєвого світу. У вірші використано міф про Орфея і Еврідіку. Легендарний співак, став для поета символом поезії та її високої місії. У «Сонетах до Орфея» Рільке підйшов до цієї теми з принципово іншої позиції: він утвердив нове, що настало владно і непереборно. Його прихід треба відчувати душею. У творах з'явився мотив Всесвіту, який мінливий як і сам поет. Особливе місце серед творчого доробку Р. М. Рільке посіло оповідання «Пісня про Правду». У творі автор розкрив проблему мистецтва і Бога. Справжнє мистецтво, виразником якого в даному випадку є сліпий кобзар, наділене такою силою, що здатне підняти народ на боротьбу. У часи, описані в притчі, господарювали польські пани і «молоді люди навколо Києва і вгору по Дніпрі серйозно задумались». Саме народна пісня допомогла їм зважитись на рішучі дії. А творець такої пісні, в уявленні поета, рівний Богові. Близькими до Бога вважав письменник і інших персонажів: шевця Петра та його родину. Образ Остапа навіяв Рільке реальний кобзар — Остап Микитович Вересай (1803—1890) — уродженець Чернігівщини. Він осліп 4-річною дитиною, а у 15 років пішов у науку до кобзарів. У його репертуарі були думи, побутові жартівливі пісні. Улюбленим твором Вересая стала пісня «Про правду і неправду», за виконання якої його не один раз заарештовували. Саме її використав митець у своїй притчі. Твір розпочав розмовою двох чоловіків. Один знаходиться у лікарні і весь час дивився у вікно. До нього прийшов товариш і розповів історію про Петра, який малював образи. Він мав дружину і багато дітей. Всі одружилися, а біля батьків залишилися лише дочка і син Олекса. Батько хотів навчити і його малювати образи, але в Олекси все не виходило. Одного разу Петро дав синові завдання намалювати матір Божу, але та виявилася схожою на Мар'яну, дочку багатія, яку покохав Олекса. Хлопець сватався до неї, але дівчина не відповіла взаємністю. Після цього батько вже не змушував дитину малювати. Тому Олекса цілими днями скитався по степу без діла. Одного разу до них завітав старий кобзар. Вони довго розмовляли, а потім кобзар заспівав пісню, яка закликала до боротьби проти панів. Нема в світі Правди, не знайти, немає, Хто забуту Правду мені відшукає? Нема в світі Правди, не знайти до скону, Правда — під п 'ятою лютого закону, Тепер свята Правда сидить у темниці, А вельможна Кривда — з панами в світлиці. Правдо, мати рідна, орлице крилата, Де ж той син, що прийде тебе відшукати. Стане Бог великий йому на підмогу, І вкаже, єдиний, праведну дорогу Після того, як кобзар пішов, всі чоловіки зібралися до Чернігова, де знаходився загін повстанців. Олекса також зібралися. На прощання його поцілувала мати. Життя родини протікало, як завжди. Всі ніби не помічали, що немає сина. І лише батько ставив тоненьку свічечку перед образами. Особливості творчої манери Е. М. Рільке прагнення поета до цілісності: особистість, його світобачення, життя і навіть смерть, художня майстерність — усе це мало бути нерозривне, цілісно поєднане; джерела творчості — несподіване натхнення, ірраціональна вища сила, яка немов диктувала поетові, що він повинен робити; кожен вірш, мав свою модель, подібну до моделі скульптора; людина в його творах —самотня істота, яка навіть в обіймах коханих людей відчувана власне безсилля острах перед майбутнім і; важливе місце зайняла тема Бога і релігійних пошуків, Бог Рільке — це життя, що пульсувало в речах; мотив самотності, відчуження людей, охоплених скорботою і ненавистю; сконцентрованість змісту, емоційна напруженість, динамізм, сувора гармонійність та цілісність форми; відчуття — предмет поезії, творчість — процес поетичного пізнання світу, поезія — дійсність, сприйнята та усвідомлена людиною; естетична мета — «прекрасне виростає з пилу». 2. П. Целан. Пошуки нової поетичної мови у творчості поета. «Фуга смерті» Ь*^^^^^^™^^^^^^ Пауль ЦЕЛАН 1920—1970 — видатний поет другої половини XX століття, творчість якого однаковою мірою належала кільком європейським. Чернівці: дитинство і юність. 23 листопада 1920 в Чернівцях народився Пауль (Пессах) Анчель, який, починаючи з 1947 р., назве себе Паулем Це- ^^^^^В ланом. Йому судилося стати одним із найбільших німецькомовних поетів XX сторіччя. Його батько г- Лео Анчель-Тайтлер був небагатим єврейським ко- мерсантом, а рідна Буковина, яка з 1877 року нале- жала Австро-Угорській імперії, у 1918 році увійшла ^у^^ до складу Румунії. Восени 1926 року малий Пауль вступив до початкової (народної) школи, потім упродовж 1930— 1935 рр. навчався в елітарному «Православному ліцеї» — румунській державній гімназії, а восени 1935 р. перейшов у «Ліцей великого воєводи Михая», який традиційно славився ліберальним ставленням до єврейських школярів. У 1938 р. майбутній поет склав випускні іспити і вирушив до Франції навчатися медицини. Війна. Окупація. Життя на межі смерті. Після початку Другої світової війни Паулю довелося повернутися на Буковину і продовжити навчання на факультеті романістики Чернівецького університету. З 1940 року юнак вивчав російську мову, працював перекладачем. У 1941 р. Буковину окупували румунські війська, у Чернівцях розпочалися каральні акції проти єврейського населення. Фашисти депортували Целанових батьків до концтабору, у якому вони й загинули. Сам Пауль також потрапив до румунського трудового табору, але йому пощастило вижити. Події тих років трагічно позначилися на всій подальшій творчості поета, вони стали її сутністю, хоча й не завжди висловленою «відкритим текстом». Бухарест. Відень. Пошуки самого себе. Після визволення Буковини поет працював санітаром у шпиталі, потім продовжив навчання в університеті. У 1945 р. він перебрався до Бухареста, співпрацював з видавництвом «Російська книга», перекладав румунською мовою твори російських письменників. 1947 року в бухарестському часописі «Агора» з'явилася перша публікація — три вірші, підписані псевдонімом, який згодом стане постійним («Целан» — анаграма справжнього прізвища поета). У тому ж році Целан поїхав до Відня. Проте фінансові нестатки (щоб видати першу книгу «Пісок із урн». (1948, 500 примірників, згодом увесь наклад був вилучений автором) Пауль змушений бу позичити гроші у друзів); брак особистих і творчих контактів завадили йому надовго затриматися в австрійській столиці. Париж. «Мак і пам'ять». У 1948 р. митець переїхав до Парижа, де невдовзі заприятелював з франко-німецьким поетом Іваном Голлем. Після війни Голль писав лише французькою, а Целан перекладав його вірші німецькою мовою. У 1950 р. Товариш помер від лейкемії, а через два роки побачила світ збірка творів Целана «Мак і пам'ять». Згодом у 1960 році, вдова Ґолля звинуватила Целана в плагіаті. У скандал, що вибухнув після цієї заяви, втрутилася Дармштадська академія, яка після ретельного аналізу довела цілковиту безпідставність таких звинувачень. Книга «Мак і пам'ять» (1952) склалася переважно з елегійних віршів, що утворили своєрідний цикл. Навіть за самою тематикою (оплакування загиблих, скорботна пам'ять про мертвих, протистояння пам'яті і забуття) ці поезії можна класифікувати як елегії. Для структури цього жанру вельми істотним є принцип антитези, у Целана за даним принципом побудована ціла збірка. Найчастіше вживані слова символізували протилежні поняття: вода — вогонь, камінь — серце, забуття і т. д. Для його поетичної творчості також характерне прагнення до синтезу: приміром, у знаменитій «Фузі смерті», незважаючи на загальну елегійну домінанту, поєднано кілька ліричних жанрів. Для посилення емоційного враження, розширення «арсеналу» мови поет імітував форму фуги, узяту з іншого виду мистецтва. Целан — поет апокаліптичного світобачення, і його образи впливали швидше на емоційному рівні, аніж спонукали до роздумів. Але з другого боку, целанівська лірика емоційна настільки, наскільки може бути емоційним шок. «Від порога до порога». У 1955 р. побачила світ збірка «Від порога до порога». Якщо антитеза у назві книги «Мак і пам'ять набула розвитку і в тематичному (боротьба пам'яті та забуття), і в лексичному (використання антонімічних слів-понять) планах, то друга збірка протиставлення вже не містить — навпаки, тут обидва складники мають однакову вартість (поріг забуття і поріг пам'яті), між ними не існував будь-якого протистояння. У своїй другій збірці, повертаючись до текстів, написаних раніше, Целан наче піддав ревізії колишні орієнтири, перевіривши вірші часом, намагавшись визначити, наскільки точними були давні метафори і що вийде, якщо впровадити їх у новий історичний контекст. «Мовні ґрати». Принцип пошуку провідної метафори і створення навколо неї усього тексту зберігатиметься і в наступній збірці автора — «Мовні ґрати» (1959). Метаморфози слова, його пригоди в епоху, що не надається до описання, — одна з головних тем творчості поета цього періоду. Він дотримувався тези: після Освенці-ма людство приречене жити у проміжку між останнім актом історії і віддаленим на невизначений термін Страшним Судом. Що ж до мови, то хоча вона пройшла через страшний час, але не породила слів для зображення того, що сталося. Поета жахав той факт, що мова не здійснило «акта правосуддя». Саме цим пояснювала відмова Пауля від спроб «поетизувати світ»: він оперував словом, створеним «за образом і подобою мовчання», тяжів до герметичності, розвінчав усталені літературні прийоми «шоком незрозумілості». На його думку, мовчання, з одного боку, є перенасиченим розчином, у якому елементарні «ґратки мови», зрештою, сформували кристали поезії, але, з другого боку, на певній стадії цей розчин перетворився на кислоту, здатну взагалі розчинити ці «кристалічні ґратки». Інтенсифікація мовчання виявилася, приміром, у графічній організації тексту: рядок нерідко складається з одного слова або навіть складу. Відтак з плином часу поетика Целана тяжітиме до дедалі більшої абстрагованості, зашифрованості, ускладненості мови. Потойбіч людства. У збірках «Троянда нікому» (1963) і «Переведення подиху» Целан відмовився від «гри з метафорами». Водночас у нього з'явилися «нонсенс -вірші», акцент перенісся на гру, іронію та сарказм. У цих книгах, а також у збірці «Ниткуваті сонця» автор надав надто суттєвого значення проблематиці «сказаності» світу, темі складності у мовленні. Він писав навіть про можливість «пісень потойбіч людства» — тобто про певну утопічність взагалі. Упродовж багатьох років Целан страждав від важкої депресії і, починаючи з травня 1965 року, кілька разів лікувався у психіатричних клініках. А 20 квітня 1970 року Пауль Целан пішов з життя, стрибнувши у Сену з паризького моста Мірабо. Вже після смерті поета побачили світ його книги «Диктат світу» (1970) та «Рештка снігу» (1971), а також вибрані «Вірші у двох томах (1975) та «Зібрання творів у п'яти томах» (1983). Крім того, його визнали одним із найкращих перекладачів німецькою мовою, він став лауреатом премії міста Бремен (1958) та бюхнерівської премії (1960). Українською мовою поезію видатного уродженця Чернівців переклали М. Бажан, В. Стус, Л. Череватенко, М. Фішбейн, М. Новікова, М. Білорусець, П. Рихло. 1992 року на батьківщині поета встановлено його монументальне погруддя. Ім'я П. Целана оточене в історії літератури ореолом немеркнучої поетичної легенди. Він — «принц новітньої поезії», «князь метафор», «таємний король німецької лірики», як писала про нього критика. Але до яких би епітетів чи характеристик вона не вдалася, безперечно одне: Пауль — явище поезії XX ст. неординарне. Його сміливо поставили в один ряд з найбільшими новаторами сучасної поезії, такими як Г. Аполінер, Г-М. Рільке, Ф. Гарсіа Лорка, Т.-С. Еліот, Е. Паунд. Целан дав голос повоєнній німецькій ліриці, яка після краху фашистського рейху, після всіх трагедій і катастроф втратила мову, заніміла. Своїми віршами він вивів її зі стану заціпеніння, вказав шлях, яким можна було рухатися вперед, вселив віру у майбутнє. І, можливо, цілком закономірно, що цю шляхетну місію здійснив чужинець, народжений не в Лейпцигу, Франкфурті чи Дюссельдорфі, а в далекому, незнаному для німців, таємничому буковинському місті, яке в їхній уяві поставало екзотичним, ілюзорним, майже міфічним. Упродовж тривалого часу поет був загадкою для своїх читачів і коментаторів, загадкою, яка, можливо залишилася нерозгаданою ще й сьогодні. Загадкою було його життя, в якому переплелося з півдюжини етнічних елементів — єврейський, німецький, австрійський, слов'янський, румунський, французький. Загадками стали назви багатьох поетичних книжок, які, за винятком хіба що перших трьох, можна перекласти лише приблизно, оскільки вони були або авторськими новотворами, або ж багатозначними поняттями, що не мали точних відповідників в інших мовах, отож вони певною мірою лише наблизилися до оригіналу. Загадками були, зрештою, самі його вірші, такі не схожі на поезію попередників. Образний світ Целана вражав своєю розкутістю, несподіваністю асоціацій, сміливим візіонерством, алогічною фантасмагорією навальністю метафоричних рядів: «На пагорбах яру зірки полуденні рясніють»; «Нехай твоє око буде в комірці свічею, а погляд твій — ґнотом. Дозволь мені бути настільки сліпим, щоб ґніт запалити»; «Ми грали в карти, я програв зіниці; позичила ти коси — теж програв... Ми були мертві, дихати могли»; «Голки води зшивають докупи розірвану тінь». У його поезії «копають могилу в повітрі» і «орють зубами поріг, тут Господь молиться до людей», а мертві «брунькуються і розквітають». Улюблені слова й поняття лірики — камінь, попіл, сніг, око, волосся, серце, кров, троянда. Улюблені кольори — синій, (блакитний), сірий, бурий. Усланові вірші — це постійний діалог з уявним співбесідником, яким була кохана жінка, добрий товариш, просто перехожий на вулиці, навіть сам Всевишній. Нерідко поезії побудовані за принципом асоціативного монтажу, на стиках якого виникли сугестивні поля або й справжні «безодні» підтексту. Целан багато експериментував, він безперервно рухався вперед до тільки йому відомої мети. «Дійсності нема, дійсність потрібно віднайти і завоювати» — таким стала його поетичне кредо. Пам'ять і забуття — теми, які стали осердям творчості. З особливою силою вони прозвучали у знаменитому вірші «Фуга смерті», який відобразив трагедію і страждання єврейського народу під час Другої світової війни. Цей твір, що ввійшов у ні-мецькомовних країнах навіть до шкільних хрестоматій, посів у творчості Целана таке ж місце, як, скажімо, «Герніка» у творчості П. Пікассо. У «Фузі смерті» відбулося страшне протиборство двох непримиренних начал — жорстокості й гуманізму, варварства й милосердя, звіра і людини. Це протиборство нерівне, в своїй суті фатальне і від цього ще страшніше, бо ж німецькому комендантові концтабору, патологічному садистові, схильному до сентиментів, протистояння лише смиренна покора безправних і приречених в'язнів. Вірш ґрунтувався на музичному принципі контрапункту, в ньому виділилися кілька лейтмотивів, які розвивалися, перепліталися у складних конфігураціях, зливалися воєдино. «Фуга смерті» — зразок сугестивної лірики з надзвичайно складною композиційною структурою. Вона насичена міфологічними й літературними ремінісценціями, глибоко зашифрованими алюзія-ми і вимагала від читача інтенсивної асоціативної співтворчості.
3. Життєвий і творчий шлях Ф. Кафки. Поєднання реальності й міфотворчості у прозі письменника Франц Кафка (1883—1924) творчість Франца Кафки, відмічена 1915 р. премією Фонтане, привернула увагу лише в 40 р., коли його сприйняли на Заході як метра модернізму. Письменник показав відчуження особистості, ізольованість людини в буржуазному суспільстві, її приреченість на страждання. «Тільки люди, яких уразила однакова недуга, розуміють одне одного» — такий запис він зробив, у 20 років. Франц Кафка за національністю єврей, писав і вивчав німецьку мову. Продовжив традиції Гофмана і поєднав у своїй творчості реальний та ірреальний світ, що ускладнило його читання. 21 червня 1913 р. він записав у своєму щоденнику: «Який жахливий світ юрмиться у моїй голові! Але як мені звільнитися від нього і звільнити його, не розірвавши. Та все ж таки краще тисячу разів розірватися, аніж ховати або поховати його у собі. Для цього я і живу на світі, це мені цілком зрозуміло». Усе своє життя він роздвоювався між своїм духовним життям, яке вважав фантастичним, бо воно було сповнене страхіттями та жахами, та реальним, ще страшнішим, оскільки суперечило людському єству. Світ для нього, таким чином, був розчахнутим на поетику сновидінь і брудну прозу життя. Писав прозаїк дуже багато, але за життя вийшло всього три збірки: «Спостереження», «Сільський лікар», «Художник голоду» («Голодомайстер»). Після смерті митця з'явилися романи «Процес» (1925), «Замок» (1926), «Америка». Всі вони було незавершеними. У книзі чеського музиканта і літератора Густава Яноуха «Розмови з Кафкою» знаходимо такі рядки: «Ви змальовуєте поета якимось надзвичайним велетнем: ноги його на землі, а голова зникає десь у хмарах... Насправді ж поет набагато дрібніший і слабший за звичайну людину, тому що він значно гостріше та сильніше за інших відчував тягар земного буття. Для нього спів — лише лемент. Творчість для художника — страждання, за посередництвом якого він звільнив себе для нового страждання. Він не велетень, а лише строкатий птах, зачинений у клітці власного існування». Прізвище Кафка у перекладі з чеської означало «ґава», на що його носій зауважив: «Це моїй родичці живеться краще, ніж мені. Щоправда, у неї підрізані крила. Зі мною цього робити не треба, оскільки мої крила відмерли. І для мене не існують ані висоти, ані далечінь...». Письменник дійсно став однією з найвидатніших постатей у європейській літературі XX століття. Уявити без його творчості цей період просто неможливо. Проте мало статися так, що ніхто і не дізнався б ні про нього, ні, тим більше, про його творчість. У своєму заповіті чоловік визначив долю свого творіння, щоденників та листів: вони повинні були віддатися вогню. На щастя, товариш письменника Макс Брод насмілився не виконати цю умову заповіту. І таким чином до сучасного читача дійшло майже все, що було створено ним. Народився визначний австрійський письменник-модерніст 3 липня 1883 року у Празі, що була тоді містом Австро-Угорської імперії, в єврейській родині. Рік народження виявився видатним: помер Ріхард Вагнер — відомий німецький композитор і диригент; пішов із життя французький живописець Едуард Мане; в Чехії народився Ярослав Гашек, який прожив 40 років, як і Кафка; в Італії — народився фашистський диктатор Беніто Муссоліні. Франц був єдиним сином у сім'ї Германа та Юлії Кафки (два хлопчики, які народилися після нього, прожили недовго). Крім Франца, батьки мали трьох доньок: Еллі, Валлі, Оттла. Із наймолодшою сестрою у Кафки до кінця життя залишилася ніжна, зворушлива дружба. Листи до неї складуть окрему книгу. Батько письменника наполегливою працею зібрав невеликий капітал і став дрібним фабрикантом, власником галантерейної крамниці. У сім'ї це був деспотичний тиран, який своєю дріб'язковою прискіпливістю та жорстокістю зробив життя усіх мешканців дому нестерпним, а особливо сина Франца. Сімейні стосунки з батьком були швидше сімейними путами: «...я з давніх пір ховався від Тебе — у свою кімнату, в книги, в навіжені ідеї, в божевільних друзів; я ніколи не говорив з Тобою відверто... ніколи не виявляв родинних почуттів... Я був боязкою дитиною. По суті своїй Ти добра і м'яка людина, але... Ти виховував дитину тільки відповідно до свого особистого характеру — силою, криком, запальністю... Ти прагнув виховати в мені сильного і сміливого юнака... Я пригадав лише один випадок із дитинства. Якось вночі я увесь час скиглив, просив пити, а певно почасти, щоб позлити Тебе, а почасти, розважитися. Після того, як сильні погрози не допомогли, Ти вийняв мене з ліжка, виніс на балкон і залишив там на деякий час самого, перед замкнутими дверима... Тоді я, зрозуміло, затих, але мені була заподіяна глибока образа... Ось, виходить, якою нікчемою я був для тебе...». Батько придушив волю хлопця, позбавив його віри у власні сили і викликав до себе почуття страху, ненависті та відрази. Хлопця постійно з самого дитинства переслідував страх: перед батьком, перед грубою нянькою-чешкою, перед сусідськими хлопцями, а незабаром до цього додався ще страх перед школою та вчителями. Усього він не позбувся все своє життя і даний епізод вплинув на формування характеру творчості. У школі Франц навчався добре. Сім'я переїздила із місця на місце, змінювали школи, гімназії, і кожне нове оточення додавало нової паніки і переживань. Хлопець захопив грою на скрипці, багато читає. На вимогу батька Кафка здобув юридичну освіту у Празькому університеті, однак усе своє життя прослужив дрібним клерком у страховому агентстві, категорично відмовившись займатися справами батькової фабрики і віддаючи себе самого і весь свій вільний час ненависній Кафці-старшому літературі. Юнак паралельно відвідував лекції на філософському, мистецькому факультеті, виявляв зацікавлення до хімічних наук. У 1906 р. закінчив університет, працював як юрист у різних установах Праги, але повсякденна робота не задовольнила, оскільки захопився літературою. Однак страх перед життям не зник. Можливо, щоб його подолати, Кафка вчився танцювати та їздити верхи. На перший погляд, біографія Кафки небагата на події. До вже сказаного слід додати, що він почав друкуватися з 1908 р., і за життя видав дуже мало: лише шосту частину того, що було ним написано. Але це пояснювало не цензурними чи якимись іншими переслідуваннями, а виключно особливостями особистості письменника: він свідомо писав свої твори, так би мовити, «в шухляду», бо не любив друкуватися. Надруковані твори читачі і критики сприйняли задовільно. Письменник-початківець отримав найпочеснішу премію Фонтане (вища нагорода з літератури у Німеччині). Для нього власна творчість, як і мистецтво в цілому, було більш реальнішою категорією, ніж саме життя. Він швидко знайшов цікаву форму викладу — притчу, яка перетворилася у художню метафору. Він не був схожим на інших. Один із його німецьких біографів писав: «Як єврей він не був своїм серед християн. Як індиферентний єврей... він не був своїм серед євреїв. Як людина, що розмовляло німецькою, він не був своїм серед чехів. Як єврей, що розмовляв німецькою, він не був своїм серед німців. Він, ніби голий серед одягнених. Як службовець із страхування робітників він не цілком належав до буржуазії. Як бюргерський син — не зовсім до робітників. Проте і на службі він не був увесь, адже відчував себе письменником. Але й письменником він не був, бо віддавав усі сили сім 'ї. Водночас він був у своїй родини більш чужим, ніж будь-хто інший». Чужий серед людей, чужий у своїй сім'ї, самотній у товаристві друзів, раону також не був одружений, а своїй нареченій відмовив двічі. Серед численних комплексів Кафки — комплекс перед жінками. Він мріяв створити сім'ю й виховати дітей. Проте так і не зміг пов'язати долю з жодною із жінок, які любили і жаліли його: «Мені здається неймовірним, що я навчусь жити з кимсь. Мені необхідно багато бути одному. Все, що мною створено, — це плоди самотності. Усе, що не належить до літератури, я просто ненавиджу, воно мені набридає». У 1912 р. до Франца прийшло перше серйозне захоплення: він познайомився з Феліцією Бауер, стенографісткою з магазину. Між ними виникло листування, а потім дружба, після чого юнак насмілився попросити руки. Дівчина погодилася вийти за нього заміж, однак весілля не відбулося. В одному з листів коханими зізнався своїй подрузі: «Перешкодою мені став страх перед можливістю бути щасливим». Через декілька місяців він знову запропонував Феліції вийти заміж, проте і вдруге не наважився це зробити. Все життя Кафка боявся стати порядним буржуа і остаточно пов'язати своє життя шлюбом. Навіть тоді, коли він захопився чеською журналісткою Міленою Есен-ською, з якою познайомився у 1920 р. В одному з листів до Мілени було таке зізнання: «Куди б я не озирався, звідусіль на мене надходить чорна хвиля. Я хворий душевно, легенева хвороба — лише привід розірвати стосунки. До всього ж я люблю не тебе, а моє, через тебе мені подароване буття». Згадана Кафкою легенева хвороба — туберкульоз, на який він страждав з молодих років. У вересні 1923 р. Франц виїхав в Берлін до Дори Дімант, юної привабливої красуні, з якою познайомився у пансіонаті відпочинку єврейського Дому. З Дорою, котра фактично стала його дружиною (громадянський шлюб), письменник нарешті отримав бажаний душевний спокій і був щасливий останні місяці свого життя. Офіційній реєстрації шлюбу завадив батько Дори, для якого Франц був достатньо порядним євреєм. Через шість місяців після приїзду прозаїка в Берлін його здоров'я різко погіршилося, і лікування, на жаль, не дало ніяких позитивних зрушень. Три місяці він перебував в агонії: рушився не лише організм, а й свідомість. 3 червня 1924 р. Митець помер у санаторії «Кірлінг» в Австрії у присутності Дори Дімант та товариша Роберта Клопштока. Тіло письменника було перевезено в Прагу і поховано на єврейському Страшницькому кладовищі. У літературному світі смерть Франці Кафки пройшла майже непоміченою. Єдиним відгуком став некролог, який опублікувала Мілена Есенська у празькій газеті «Народні листи»: «Він був сором'язливим, ніжним і добрим, однак написані ним книги жорстокі та хворобливі. Він бачив світ, наповнений небаченими демонами, котрі знищували безпорадну людину. Він був художником і людиною з цілком чутливою совістю, що чув навіть там, де глухі помилково відчували себе в небезпеці». Про нього після II Світової війни говорили, що він жив у трьох світах: світ, де він раб і підкорявся законам; світ його батька, який наказував і обурювався з приводу невиконання наказів; світ, у якому жили вільні і щасливі люди. Творчість Кафки належала до експресіонізму. Твори письменника були сповнені ідеями абсурду, в них відчувалася прихована єдність надлюдського і буденного, фантастичного і реального. Прозаїк писав романи, новели, притчі, афоризми. За життя було видано кілька невеликих за обсягом книжок. По смерті надруковано понад 30 новел і всі три романи: «Америка», «Процес» і «Замок». Нині його спадщина складає десять томів, куди увійшли також «Щоденники» 1910—1923 рр., «Листи 1902—1924», «Листи до Мілени», «Листи до Феліції», «Листи до Оттле та родини». Дослідники виділили два чинники, які найбільше вплинули на появу інтересу знавців літератури до творчості Кафки за чверть століття по його смерті. По-перше, це європейська внутрішня ситуація 30—40-х рр., яка своєю моторошністю була дуже схожа на світ, змальований у творах автора. По-друге, існування спорідненість між ідеями французького екзистенціалізму (Ж.-П. Сартр, А. Камю, Г. Марсель) та світом письменника, що також сприяло популярності його творів. Новели Кафки. Рання мала проза митця, створена ним протягом 1904—1910 рр., увійшла до збірки «Споглядання». Уже у перших творах прозвучали типово «каф-кіанські мотиви» — обездуховлене існування, обезцінене життя, негуманне ставлення до людини, її жахлива самотність та відчайдушні спроби бунту. Окремий, описаний у новелі чи притчі випадок здійнявся з типовим, загальним. Уже у ранніх творах Франц прагнув надати неправдоподібним ситуаціям зовнішньої правдоподібності, а парадоксальний зміст умістити у прозову, буденну форму. За одну ніч, з 22 на 23 вересня 1912 р., він написав новелу «Вирок». Тоді і зробив запис у щоденнику: «Лише так можна писати, лише одним заходом, у стані отакої цілковитої оголеності тіла й душі». Героєм твору став Георг Бендеман, молодий комерсант. Він виділився з батькового бізнесу, успішно вів власну справу, однак забув про свій обов'язок перед батьками і друзями. Це призвело до руйнації любові і віри. У творчості Кафки численні молоді комерсанти й чиновники прагнули створити собі забезпечене існування, але, віддавали всі сили професії, дегумані-зували себе і завдали шкоди родинним зв'язкам. Георг Бендеман загинув, ставши, з жертвою власного егоїзму. Замість того, щоб прийти на допомогу другові, що поїхав до Петербурга, захворів і зазнав там ділові невдачі, герой написав йому пусті листи, не згадавши в них навіть про свої успіхи й вигідний шлюб. Георгів батько недаремно кинув синові у вічі звинувачення, що ніякого друга у нього в Петербурзі немає, адже з друзями так не поводили. Хлопець захоплений справами і власним благополуччям, перестав турбуватися про рідних, і без його уваги просто деградували, переживали духовну кризу, відчували приховану ненависть сина. Батько не просто був обурений на дитину, він вчинив над ним розправу і тому уособив караючу долю. У новелі показано зіткнення людини з фатумом, у якому та потерпіла неминучу і непоправну поразку. Георга не могла звинуватити жодна суспільна інстанція, але караючим судом стала його сім'я. Батько присудив сина до страти — «страти водою», і він, підхоплений невідомою силою, побіг із дому. Герой кинувся з моста в воду, встигнувши промовити: «Любі мої батьки, і все-таки я вас любив». Ймовірно, що основа «Вироку» цілком правдоподібна і типова для буржуазної родинної традиції та звичаїв: молодий спадкоємець безжально відтіснив від справ старого главу торгівельної фірми. Кафка надав ситуації фантасмагоричного характеру, ніби спеціально «замаскував» суть конфлікту сина і вдівця-батька. Серед інших визначних зразків новелістики Кафки — «У виправній колонії», «Гігантський кріт», «Звіт для Академії», «Як будувалася китайська стіна», «Дослідження одного собаки» та ін. У 1912 р. прозаїк почав працювати над романом «Без вісті зниклий», який Макс надрукував у 1927 р. під назвою «Америка». Роман залишився незавершеним: письменник написав 6 розділів, а 1913 р. опублікував окремо лише його першу частину — «Кочегар». Головний герой твору — 16-річний Карл Россман. Батьки вислали його з Праги до Нью-Йорка через те, що він спокусив покоївку, і та чекала від нього дитину. В Америці скромний, наївний і чуйний юнак живе у свого заможного дядечка. Після конфлікту з дядьком Карл опинився просто на вулиці, став волоцюгою і потрапив до лиходіїв. Душею хлопець тягнув до людей, бажав їм допомагати, але через різних егоїстів і демонічних пройдисвітів, що використовували його, він раз у раз потрапляв на слизьке. Виявилося, що вплутався у неприємні й таємничі авантюри, його звинувачували у злочині. Врешті-решт, незважаючи на всі негаразди, Карл знайшов собі роботу ліфтера в готелі, а згодом потрапив до акторської трупи. Кафка чітко висловив у романі свою життєву позицію: людина безмежно самотня, вона протистоїть цілому світові і є безсилою у цьому протистоянні. У своєму щоденнику письменник відмітив: «Карл знайде і роботу, і батьківщину, і навіть батьків. Але його, як і інших героїв, очікувала передчасна смерть». В «Америці» людину протиставлено чужому і ворожому світові (як і взагалі в усіх творах Кафки). В 1914—1915 рр. Кафка написав свій другий незавершений роман «Процес», який вийшов у світ 1925 р. Упродовж 1921—1922 рр. автор плідно працював над останнім, теж незавершеним романом «Замок». Усі його романи мали трагічний фінал (передбачений, хоча й не написаний, бо твори незавершені), і це не випадково. Адже конфлікт людини і суспільства, людини і життя, на думку письменника, неможливо розв'язати, так само, як і неможливо подолати людську відчуженість. Важливе місце у творчості прозаїка належало притчам. Притчевий характер освоєння дійсності дослідники вважали чи не найголовнішою рисою стало художнього світу. Притча набула риси дійсності, так уміло поєднав письменник елементи реального і фантастичного. Одним із найцікавіших у Кафки стали невеликі за обсягом притчі «Правда про Санчо Пансу» та «Біля воріт Закону». 1922 р. письменник написав один із підсумкових своїх творів — «Про притчі». Ще одним визначальним для творчості письменника жанром стали афоризми, які були опубліковані лише після смерті автора у 1931 р. Макс Брод об'єднав їх під назвою «Роздуми про гріх, страждання, надію та істинний шлях», а другий цикл носив назву «Він. Нотатки 1920 року». Афоризми присвячені релігійним, філософським, моральним проблемам. Серед них траплялися і суто оптимістичні, або й цілком негативні, наприклад: «Ми були створені, щоб жити в раю, рай був призначений служити нам. Наше призначення було змінене; чи сталося це й з призначенням раю, сказано не було», або «Існує мета, але немає шляху; те, що ми називаємо шляхом, — суцільні вагання». У своїх афоризмах він виклав власну позицію щодо світу і життя, витлумачив свою екзистенційну ситуацію. Творчість Франца Кафки вражала синтезом реального і фантастичного. Фантастика і реальність тісно взаємодіяли. Найнеймовірніше та найабсурдніше відбувалося у буденній обстановці. Вторгнення фантастичного у кафкіанський світ не супроводжувалося якимись романтичними казковими ефектами. Більше того, воно ні у кого не викликало подиву, сприймалося, як щось природне. Затонський Д. зазначив, що диво зовсім і не вторгалося у художній світ Кафки, «воно завжди знаходилося тут, складало одне з неодмінних ознак цього світу... Якщо уявно розчленувати романи і новели прозаїка на їх первісні елементи, так би мовити «будівельні цеглини», то ми отримали переважно зримо реальні, нічим не прикметні речі, предмети, явища. Фантастика з 'явилася лише тоді, коли Кафка почав ставити їх у певну залежність від елементів нереальних або навіть просто один від одного — вона полягала в ситуаціях, в розташуванні предметів, їх взаємному відштовхуванні чи притягуванні» Говорячи про кафкіанський «фантастичний реалізм», можна пригадати і видатних письменників минулого, які також намагалися поєднати неправдоподібне з вірогідним (Ф. Рабле, Дж. Свіфт, Е. Т. А. Гофман, М. Гоголь тощо). А серед тих, хто пішов за «магічним реалізмом» Ф. Кафки в літературі XX століття, — М. Булгаков і Набоков, И. Ионеско і Ф. Дюрренматт та ін. Своєрідність художнього бачення Ф. Кафки шокуюче поєднання у жахливої фантасмагорії із тверезою буденністю; песимістичний характер творчості, в основі якої лежала фантастична подія, що носила реальний характер; показ безнадійності людського існування, відчуження особистості у сучасному світі; віддзеркалення процесу неминучої бюрократизації державної влади; соціальний і водночас глибоко особистісний характер конфліктів у творах; неможливість і небажання заглянути в душу учасників дивних подій — головне у творі; самотність і страждання героїв. Новаторство митця: ніхто із численних песимістів світової літератури не опустив людину до такого жалюгідного стану (перетворення у комаху), як це зробив Ф. Кафка. Запитання для самоконтролю Чому особливе місце в естетиці та світосприйнятті Рільке відведено речам? Що пов'язало Рільке, як людину і як поета, з Україною? У чому полягали особливості творчості П. Целана? Визначте провідні мотиви вірша «Фуга смерті», простежте за їх розвитком і взаємодією. Які чинники вплинули на формування свідомості та творчого методу Ф. Кафки? Які автобіографічні моменти наявні у новелі «Перевтілення»?
|
|
