ЛекцІя 14 лІтература сходу. японІя, китай
Ісікава Такубоку. Жанр танка у творчості поета. Я. Кавабата — класик сучасної японської літератури. Кобо Абе — письменник післявоєнного покоління, творець ро-ману-параболи: «Жінка в пісках», «Людина-коробка».
1. Ісікава Такубоку. Жанр танка у творчості поета Особливості розвитку літератури Сходу: Японія завжди була країною, яка, за словами Кобо Абе, стояла «осторонь світу». її тривала історична відокремленість обумовила мовну та духовну своєрідність нації. Географічне розташування Японії стало причиною її ізоляції від світової спільноти. Японія намагалася подолати ізоляцію і розпочати новий період історії, але колоніальна політика іспанців і португальців викликала у японців такий жах, що вони знову майже на триста років відсторонилися від усього світу. Відокремленість допомогла Японії уникнути долі колоніальних країн і зберегти етнічну однорідність та самобутність культури. Наприкінці XIX — початку XX століття Японія сама розпочала колоніальні загарбання, виробивши ідеологічне виправдання такої політики. Винятковість Японії, її «призначення» правити світом були оформлені у концепції «духу Ямато» (Ямато — давня назва Японії). Однак після Другої світової війни, після Хіросіми та Нагасакі «дух Ямато» для об'єднання нації вже не підходив. Змусити японський народ повірити у винятковість своєї країни допомогли нові ідеологічні орієнтири: «японське економічне диво» і «небачена японська працелюбність». Уже в 70-х роках XX століття більша половина дорослого населення вважала себе вищими за американців та європейців. Японці знову стали пишатися своєю країною. Проте світ, що відкрився японцям після Другої світової війни, був уже іншим. Світова економіка потребувала розширення торгово-грошових відносин між країнами, тому в новій конституції Японії з'явилися закони, що забезпечували зв'язки країни зі світом. Однак входження у «світовий вимір» виявилося для японців нелегким. Широка пропаганда американського способу життя, прагматичне розуміння сенсу людського існування не тільки підривали засади «духу Ямато», а й створювали загрозу духовного зубожіння японців і втрати ними моральних традицій. Японія більш гостро, ніж будь-яка інша країна, відчула зворотний бік технічного прогресу: забруднення навколишнього середовища, агресія з боку американської технотронної культури, що почалася з атомної атаки, а головне — технічне рабство людей, які ставали гвинтиками машин і втрачали здатність на свої думки та почуття, перетворюючись на бездумні прагматичні істоти. «Епоха цивілізації та просвіти» позначилася на літературному процесі Японії. Наприкінці XIX століття японські читачі ознайомилися з кращими творами західноєвропейської та російської літератур, оскільки в результаті європеїзації значно зросла кількість перекладів. Твори російських класиків, а також ідеї письменників-демократів Бєлінського, Чернишевського, Добролюбова помітно вплинули на японську літературу. Нова епоха вимагала й нових форм у поезії. У поезії збільшилася кількість перекладів з європейських мов. Але злет японської лірики обумовлений не тільки інтенсивністю перекладацької діяльності. Річ у тім, що перекладати довгі вірші західних поетів традиційними короткими формами хоку й танка виявилося неможливим. У системі японського віршування з'явилася нова форма «сінтайсі» (дослівно — «вірші нової форми»). Японські вірші нової форми уподібнювалися європейським «білим віршам», до того ж вони могли мати необмежену кількість рядків. У 80-ті роки XIX століття в Японії виник рух «за нову форму вірша», на чолі якого стояли Тацудзіро Іноуе, Рьокіті Ятабе і Масакадзу Тояма. Видана ними у 1882 році «Збірка віршів нової форми», в якій автори здійснили спробу опанувати принципи європейського віршування, став першим досвідом нової поезії. Багато японських поетів пробували свої сили у формі «сінтайсі». Разом із новою формою у лірику прийшов і новий зміст: у японській поезії утвердився романтизм, сповнений пафосу боротьби проти соціальної несправедливості, мілітаризму, феодального ладу, що заважали вільному розвитку особистості. В японській поезії кінця XIX — початку XX століття поширився новий вільний вірш, що спирався на розмовну мову — «дзіюсі», який згодом став основною формою японської поезії XX століття. Гордістю японської поезії XX століття називали Ісікава Такубоку. Він прожив коротке і складне життя, але його внесок у японську літературу був дуже вагомим. 28 жовтня 1885 року в сім'ї священика Ісікава Іттея народився син, якого назвали Хадзіме («перший»). За деякими японськими джерелами, днем народження Такубоку вважався 20 лютого 1886 року — дата реєстрації його народження. Ісікава — прізвище поета, Такубоку — літературний псевдонім. Псевдонім у Японії замінив разом і прізвище і ім'я, але досить часто згідно з традицією перед псевдонімом ставиться ще й прізвище. Такубоку був першим і єдиним хлопчиком у родині. Його родина жила на північному сході острова Хонсю, в префектурі Івате, у селищі Сібутамі, де батько служив настоятелем у буддійському храмі. Саме із Сібутамі пов'язані перші дитячі враження Хадзіме. Це селище Хадзіме назве своєю батьківщиною (хоча народився він у сусідньому селі — Тамаяма). Хлопчика любили й пестили в сім'ї. У п'ять з половиною років Хадзіме висловив бажання вчитися у школі, і батько не заперечував. Хоча дівчина і не досягла шкільного віку, проте була гарним учнем. Крім природних талантів вирізнявся винахідливістю, гостротою думки, швидкістю реакції, тому чотирирічну школу закінчив з відзнакою. Учителі та односельці назвали його «дитиною з Божою іскрою». Наступні три класи початкової школи Хадзіме закінчив у столиці префектури — місті Моріока, де він мешкав у будинку свого дядька. У квітні 1898 року хлопець успішно склав іспити до гімназії. Батьки надзвичайно пишалися своїм сином і покладали на нього великі надії, оскільки стати гімназистом щастило не кожному сільській дитині. І в гімназії Хадзіме продовжував дивувати вчителів та однолітків своїми здібностями, судженнями, пам'яттю. Завдяки Хадзіме у популярних тоді рукописних шкільних часописах почали дедалі частіше з'являтися переписані ним від руки статті та вірші з «Ранкової зірки», а також перші п'ятивірші й сінтайсі самого юнака. На жаль, захоплення поезією завадило опануванню Хадзіме інших наук, він став часто пропускати заняття, одержував далеко не кращі оцінки. До того ж юний поет палко закохався. Його серце та уяву полонила дівчина-сусідка — Хоріаї Сецуко. Згодом він одружився з нею. Романтичні мрії та нестримне бажання обов'язково стати поетом були, напевне, причиною невдачі на чергових іспитах в гімназії, і він залишив навчальний заклад, хоча залишалося півроку до завершення освіти. Втім сімнадцятирічний юнак був сповнений надії на майбутнє. Один із його віршів надрукували у «Ранковій зірці», і це надихало на подальшу творчість. Упевнений у собі та своїй щасливій зірці, Хадзіме у жовтні 1901 року поїхав в Токіо. Талант Ісікави, справді, був помічений. Схвальні відгуки відомих поетів надзвичайно вплинули на юнака. Йому здавалося, що перед ним відчинилися двері у велику літературу. Познайомившись із подружжям Йосано, Хадзіме отримав можливість постійно друкувати свої вірші в «Ранковій зірці». Проте необхідних для існування прибутків улюблена поетична справа не приносила. Для Ісікава настали тяжкі часи: напівголодне існування, втрата житла за несплату боргів, тривалі хвороби. Дізнавшись про негаразди сина, батько, приїхав до Токіо і забрав його у рідне село. Перебуваючи у Сібутамі й відновлюючи здоров'я, що похитнулося, Такубоко наполегливо займався самоосвітою, багато читав, а головне — наполегливо писав. Ще в Токіо Йосано Теккан порадив йому писати довгі вірші — сінтайсі. Перші сінтайсі, опубліковані на сторінках «Ранкової зірки» у грудні 1903 року, вперше були підписані псевдонімом Такубоку (буквально «клюйдерево»). 1904 рік приніс поету широку популярність. Його вірші друкували майже в кожному номері «Ранкової зірки», а його ім'я стало відомим у літературних колах Японії. Натхненний, сповнений нових планів і надій, Такубоку знову вирушив до Токіо. Через кілька місяців після повернення поета до «Східної столиці», у травні 1905 року, побачила світ його перша поетична збірка — «Жадання». Вірші, що увійшли до неї, написані в дусі мрійливого романтизму. І хоча вони не відзначались оригінальністю ні в тематиці, в якій переважали мотиви туги і самотності, ні в мові, переобтяженій архаїзмами й декоративними засобами, написані вони були все ж таки натхненно й щиро. У віршах знайшло відображення велике бажання осмислити навколишній світ, знайти своє місце в ньому. Такубоку тонко сприймав природу, намагався осягнути тлінне й вічне, визначити призначення людини. Як бачимо, поезія і життя у сприйнятті поета — нерозривна єдність. Для нього без життя небуло поезії, бо тільки життя дає поезії реальну основу, а поезія — ще один засіб жити й одухотворювати життя. У червні 1905 року Такубоку отримав із дому нерадісну звістку: батько, щоб морально підтримати сина, продав кріптомерії (вічнозелені хвойні дерева), що належали храму, за це його обурені прихожани відсторонили від посади настоятеля. Сім'я втратила засоби для існування. Юнакові знову довелося залишити Токіо. Ситуація була надзвичайно складною: передбачалось одруження з Хоріаї Сецуко, його першим коханням, а тут на його руках фактично опинилася вся сім'я — батьки та сестри. Доля молодого поета різко змінилася, настали тяжкі часи й для всієї сім'ї Ісікава. Незважаючи на зусилля, Такубоку до самої смерті так і не зміг подолати злидні. Ісікава Такубоку повернувся у рідне селище Сібутамі й учителював у місцевій школі. Мізерного заробітку не вистачало на велику сім'ю, і тому з надією на великий гонорар Такубоку пізніми вечорами писав роман про сільських учителів. Але опублікувати свій перший твір у прозі йому не вдалося. До того ж робота в школі принесла нові проблеми. Директорові школи не сподобалося, що молодий учитель збирав у себе вдома учнів і довірливо, як старший брат, вів з ними бесіди про Французьку революцію, про революційні події в Росії, виконував для них на скрипці мелодії, що надихали на боротьбу. «Мене вважали бунтівником, а я був будівничим душ», — напише пізніше Такубоку. Врешті-решт, його звільнили з посади вчителя. Перед тим як піти зі школи, у квітні 1907 року, Хадзіме організував страйк учнів, чим викликав неабиякий переполох у селі. Матеріальне становище сім'ї дедалі погіршувалося. До того ж у молодих Ісікава народилася донька. Батько Хадзіме, щоб позбавити родину зайвого рота, пішов із дому, не маючи ніяких шансів вижити у далеких мандрах. Незабаром батька знайшли і повернули додому, але для Такубоку ця подія стала великим потрясінням. Він зрозумів, що ніхто, крім нього самого, не зможе дати рідним матеріального достатку, але розбагатіти літературною працею було неможливо. Він змушений шукати інші засоби для виживання. «Наче камінням гнаний», чоловік вирушив на острів Хоккайдо: він був менш заселений порівняно з іншими місцями, і там було більше можливостей знайти пристойну роботу. Узявши з собою молодшу сестру, 4 травня 1907 року Такубоку перетнув Сангарську протоку. Спочатку оселився у місті Хакодате. Члени місцевого товариства поетів допомогли Хадзіме влаштуватися вчителем початкової школи. Згодом з'явилися й інші джерела заробітку: його запросили завідувати редакцією місцевого поетичного журналу, пізніше знайшлася робота і в газетному видавництві. Життя потроху налагоджувалося. На початку липня 1907 року Такубоку запросив до себе дружину й доньку, а через місяць — матір. Втім, доля не була прихильною до нього. У ніч на 25 серпня трапилося нещастя: величезна пожежа знищила дві третини міста Хакодате, де жив Такубоку зі своєю родиною. Згоріло все: і школа, і редакція, і видавництво, де він працював. Ця пожежа зруйнувала й усі надії поета на краще життя. Покинувши Хакодате, Такубоку переїхав у Саппоро, де прожив усього два тижні, оскільки робота коректора у газетному видавництві не дала пристойного заробітку. Про творче задоволення не могло бути й мови. Не довго затримався Хадзіме і в місті Отару. Влаштувавшись у редакцію нещодавно відкритої газети, він незабаром звільнився через постійні суперечки з начальством. Нарешті Такубоку переїхав до Кусіро, міста на півночі Хоккайдо: Я на останній станції зійшов. Від снігу видно... В містечко глухе Йду я Тихими кроками. У Кусіро Хадзіме посів посаду головного редактора місцевої газети. І хоча майже в кожному номері друкували його матеріали, написання статей для провінційної газети надзвичайно пригнічувало автора. Та й загальна атмосфера на Хоккайдо не влаштовувала його. Сюди приїздили люди, які не могли прогодувати себе на давно обжитих островах Японії, але замість бажаного достатку вони зустрічали тут нові біди. Життя людей котилося у прірву, спивалися, зводили рахунки із життям. Трударі бідували, а нечисленна інтелігенція сподівалася на революційні зрушення. Хадзіме мріяв про Токіо. Там, на його думку, був простір для творчості. У літературі Японії почали з'являтися риси натуралізму. Ісікава Такубоку в статті «Гілка на столі» радісно вітав появу нових тенденцій в літературі: «Натуралізм народився, щоб змінити літературу, величезною вадою якої є виключна увага до формальної майстерності». У сінтайсі, що писав поет під час мандрів по Хоккайдо, теж з'явилися реалістичні мотиви, які стали провідними в останній період творчості митця, коли він переїхав до Токіо. Наприкінці квітня 1908 року, перевізши сім'ю з Отару до Хакодате і залишивши її під опіку свого приятеля, Хадзіме знову прибув до столиці. Один товариш ще з юнацьких років ввів хлопець у коло талановитої молоді, що мріяла про розвиток рідної культури. Такубоку багато працював. Майже не виходячи зі своєї маленької кімнати у дешевому готелі, він за півтора місяця написав п'ять нових повістей. Видавці не взяли їх до друку і всі надії на отримання гонорарів виявилися марними. Борги зростали, допомагати сім'ї було нічим, віра у власний талант похитнулася. У Такубоку з'явилися думки про самогубство. Розмірковуючи безсонними ночами про своє мистецьке призначення, Такубоку знову повернувся до поезії. Почав писати вірші, схожі на його ранню лірику: прості, щирі роздуми про дитинство і прикрощі долі, про своїх сучасників і Японію, яку поет любив понад усе. За дві доби він написав понад п'ятсот танка. У душі поета відбувся злам: остаточно зрозумів, що людям потрібні такі вірші, що могли б стати духовним хлібом кожного. Такубоку став провідником реалізму в японській літературі, розкривав почуття простих людей, розповів про долю бідних і знедолених. Але про що б не писав поет, він завжди шукав смисл у всьому, що бачив довкола. Його лірика сповнена глибоких роздумів про існування людини у світі і ідеями перетворення реальності. Його ліричний герой чинив так, як усі, але він завжди прагнув кращого. Із липня 1908 року вірші поета постійно з'являлися у різних періодичних виданнях Японії. 1910 року вийшла його збірка «Жменя піску», а в 1912 (посмертно) — збірка «Сумні іграшки». Саме ці збірки зробили автора найулюбленішим поетом Японії і принесли йому заслужену славу. В останні токійські роки творчості письменник багато працював: написав кілька повістей, десятки літературно-критичних і публіцистичних статей, сотні віршів. Завдяки зростанню його популярності матеріальне становище Такубоку покращилося, він навіть зміг викликати до себе в Токіо матір і дружину з дітьми, трохи згодом приїхав і батько. Але здоров'я значно похитнулося. Через напівголодне існування попередніх років у сім'ї з'явився туберкульоз. Спочатку помер маленький син, який народився в жовтні 1910 року, потім мати Хадзіме. Ці втрати наблизили смерть і самого Такубоку, який помер 13 квітня 1912 року. Друга донька письменника народилася через два місяці після його смерті, а через рік вона стала круглою сиротою — у травні 1913 року померла Сецуко, вірна дружина поета. Давня класична поезія Японії створила особливі форми мистецтва ліричної мініатюри: танка і хоку. П'ятивірші і тривірші — національна творчість японців, принципи якої склалися впродовж століть. Танка і хоку не визнали римування, але звуки в них все одно немовби перегукувався завдяки тому, що в японській мові після кожного приголосного звука йде голосний, тому в японській мові практично немає закритих складів. Народившись із народної пісні й перейшовши у літературу, ці давні жанри японської поезії не втратили своєї музичної основи, вражаючи читачів гармонійністю побудови. Особливості жанру танка: експромт; іносказання; лаконізм форми; психологічний паралелізм; концентрація почуттів в одному — двох образах. Узявши за основу жанр класичної ліричної поезії — танка, — Такубоку надав йому зовсім нового змісту, що яскраво засвідчила збірка «Жменя піску». Письменник не обмежився лише темами природи та самоспоглядання. Об'єктом зображення митця став увесь навколишній світ. На сторінках збірки пройшли спогади поета про його нелегке дитинство, роки навчання, блукання по країні. Ліричний герой — це сам поет, син свого народу, який добре знав усі його біди. У своїх танка він вихопив з усього розмаїття тем найголовніше — те, що його найбільше хвилював, що дало привід для роздумів і переживань. Нерідко вірші будувалися так, що у центрі постала якась одна виразна деталь чи образ, що набув узагальненого значення. У Східному морі, На острівці, На прибережнім білім піску Я, не втираючи сліз, Бавлюся з крабеням. Крабеня — частинка природи — навіяло поету спогади. Так само, як він грав з маленькою морською істотою, доля грала з ним самим. Художній простір у творі окреслений лише кількома виразними штрихами: море, білий пісок, острів. Основний настрій цього танка думний. Ліричний герой відчував якусь неясну тривогу, печаль, відчуженість. Ного сльози — знак трагізму долі, що вповні пізнав поет. Провідними мотивами збірки «Жменя піску» стали мотиви туги, смутку, самотності, трагедії людського існування. Ліричний герой не приховував своїх^сліз, він часто плакав чи то від згадки про своїх рідних, чи то від прикрощів долі. Його вірші — своєрідний ліричний портрет автора, що чутливо сприймав світ і все, що відбувало у ньому. Та осінь в Саппоро Дала мені Печаль-журбу, Яку несу я І донині. Однак, незаважаючи на трагізм світосприйняття, Такубоку не втратив жаги до життя. Він любив природу, вмів палко кохати, цінував кожну мить земного існування. Тому у збірці можна знайти й інші образи: гори, море, сакура, червоні квіти тощо. Вони нагадували про вічну гармонію, яку вмів бачити поет, про високі почуття, що не згасли у його єстві. Ряд віршів збірки пройняті світлою ідеєю любові до своєї дружини, до матері та батьківщини. Природне в людське буття органічно поєднано у ній. Через образи природи поет розповів про свій душевний стан. Природа — його співрозмовник, щирий друг і мудрий порадник. Осінь, дощ, падолист, хмари, вода стали традиційними образами у ліриці японського поета: Осені прихід — Це... як вода! Умиєшся — і всі твої думки Новими стануть. Кожний танка Такубоку мав два плани: зовнішній, в якому зображували образи, факти або явища реальної дійсності, і внутрішній, в якому приховували почуття й переживання ліричного героя. Вірші поета відзначали глибоким психологізмом, вони відтворили всю гаму людських переживань. У його віршах порушували питання життя і смерті, природного і людського буття, кохання і сенсу існування. Назва збірки «Жменя піску» досить промовиста. Більшість своїх танка поет написав на острові Хоккайдо, де любив ходити по піщаних дюнах. Жменя піску — це символ безнадійного, безцільного «плину» днів, символ швидких втрат, нездійсненних мрій, символ горя, стражденної душі. мертвого піску печаль! Варто лиш Стиснути в руці — Уже й зашурхотів Між пальцями додолу. Водночас образ жмені піску мав й інше значення. Це символ прихованого смислу, який немовби зник і який намагався втримати поет зусиллями свого серця. Вранішній вітерець Задув у трамвай Вербовий листочок. Я поклав його на долоню розглядаю... Поет Ісікава Такубоку називав свої танка «сумними іграшками», тому, що вони втілювали весь сум митця з приводу його власної долі й усього людського існування. Але найбільш трагічними стали вірші з однойменної збірки «Сумні іграшки», написаної в останній період творчості, коли він важко хворів і підводив підсумки свого життєвого шляху. Книга створена у формі ліричного монологу, що склалася з окремих фрагментів, які передали внутрішнє напруження в душі поета. Осінь — основне тло роздумів Такубоку — не тільки пора року, а й сумна пора у його душі. Як глибоко зітхну — Лунає В грудях звук, Сумніший За осінній вітер! Поет намагався знайти в пережитому певний смисл. / знов сьогодні Біль у грудях. Коли вже помирати — Поїду в рідний край І там помру. Із відчуттям смерті кожний день, кожна мить сприймали надзвичайно гостро. Тому у цій збірці безліч виразних деталей, що набували символічного значення. Погляд поета зупинився на квітах, що нагадували про повноту і водночас про швидкоплинність буття; на небі, що стало символом високого недосяжного ідеалу; на дитячих іграшках, що втілили думку про сімейний затишок і щастя. Образ ліричного героя збірки «Сумні іграшки» постав надзвичайно трагічним. Він увесь час сумував, тужив за нездійсненними ідеалами. Його мрії та надії на краще не збулися. Однак не можна сказати, що це слабка духом особистість. Ліричний герой Такубоку відзначається особливою піднесеністю й натхненністю. У ньому була внутрішня сила. Він знав, що реальність жорстока до людини, але не відмовився від неї. Особливу роль у збірці відіграв образ дитини — доньки Такубоку, якій він, захоплений ідеями російських демократів, дав ім'я Соня. Вона стала втіленням не тільки думки про безмежну любов поета, відраду його серця, а й про майбутнє. Незважаючи на драматизм буття, митець вірив у краще майбутнє і для своєї доньки, і для своєї Японії. Тому образ дитини у книжці побудовано за контрастом до всього художнього світу збірки. Образ дитини розширив поняття часу, надавши певного змісту всьому земному існуванню. Поет помер, проте залишилася його донька, у майбутнє якої Такубоку вірив усією душею. Стиль танка автора відзначав простотою, невимушеністю, задля якої він нерідко порушував усталену форму. Поет часто зменшував або збільшував кількість складів у рядках всупереч нормі. Використовував слова розмовного стилю, надаючи поезії характеру щирої розмови. Якщо раніше поети використовували жанр танка тільки для оспівування краси природи і кохання, то Такубоку наповнив його всіма проявами життя. Для письменника не було заборонених тем, він сміливо вводив у свої танка і факти реальності, і свої почуття, і враження. І в цьому він набагато випередив свій час, поклавши початок новій ері в японській літературі, де традиція відтепер поєдналася з реальністю. 2. Я. Кавабата — класик сучасної японської літератури
Ясунарі Кавабата — один із визначних прозаїків XX століття, якому в 1968 році була вручена Нобелівська премія за «письменницьке мистецтво, що виражає сутність японського мислення». Талант Ясунарі Кавабата одночасно відобразив і традиційне, і нове у житті японського народу, знаходячи для відтворення цього синтезу найбільш природні і виразні форми. Ясунарі Кавабата народився 11 червня 1899 року в місті Осака у родині лікаря. Батько майбутнього письменника, крім своєї спеціальності, цікавився літературою та мистецтвом. Однак, коли хлопчику виповнилося лише два роки, він, а ще через рік померла й мати. Ясунарі виховували бабуся та дідусь (батьки матері); після смерті бабусі та сестри він залишився з дідусем, якого дуже любив. У шкільні роки Кавабата захоплювався живописом, мріяв стати художником. Але у 12 років змінив своє рішення і спробував сили в літературі. Перший твір — «Щоденник шістнадцятирічного» (1914, опуб. 1925) — передав щирі й безпосередні почуття дитини, на очах якої відбулося стільки трагедій і поступово згасали дні дідуся, останньої близької людини. Ще в юнацькі роки у поета виявився талант спостереження за іншими людьми. На сторінках його творів з'явилося багато цікавих думок про тих, хто його оточував, про їхні співчуття, безкорисність, душевну щедрість. Великий вплив на становлення майбутнього письменника справили твори японської класики, насамперед «Гендзі-моногатарі» — роман про принца Гендзі. Однак не тільки середньовічні епопеї з їхніми батальними сценами й кодексом честі самураїв привертали увагу юнака. Він із захопленням читав твори зарубіжної літератури, особливо скандинавських та російських авторів. Серед російських класиків надав перевагу Л. Толстому, Ф. Достоєвському, І. Тургенєву, А. Чехову. Вступивши у 1920 році до Токійського університету, значно розширив коло своїх мистецьких уподобань. Він серйозно займався вивченням не тільки літератури, а й шедеврів світового мистецтва. Ознайомився з творами Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рембрандта. В університеті разом з іншими студентами Я. Кавабата видавав літературний журнал «Сінто» («Новий рух»), в одному з випусків якого було надруковане оповідання «Картина для поминання», що привернуло увагу японських літераторів. По закінченні університету в 1924 році взяв участь у створенні журналу «Бунгей дзі-дай» («Сучасна література»), з яким в Японії пов'язали початок нового літературного напряму — сіканкакуха (неосенсуалізм). Великий вплив на засновників видання мали модерністські письменники Заходу (Дж. Джойс, Г. Стайн). Із точки зору японських сенсуалістів, література не повинна бути тільки копією об'єктивної дійсності, вона, на їхню думку, — завжди плід суб'єктивних вражень, переживань, почуттів, сумнівів автора. Однак Я. Кавабата у цій групі молодих митців посів особливе місце. На відміну від інших, він не відмовився від національних художніх традицій, класичних уявлень про прекрасне. Пізніше він писав: «Узахопленні від літератури Заходу я намагався наслідувати кращі її зразки. Але по суті я — східна людина і ніколи не втрачав свого власного шляху». Невелика повість Ясунарі Кавабата «Танцівниця з Ідзу» (1925, опуб. 1926), створена у традиціях класичної японської літератури, одразу привернула увагу японської літературної критики й здобула авторові популярність серед публіки. По суті, це перший його значний твір, в якому виявилися характерні риси стилю митця — задушевність, м'якість, спокійність. Однак справжній успіх і заслужене визнання прийшли до автора після появи нової повісті — «Снігова країна» (1934—1947). Цей твір визнано одним із найкращих у прозі Японії. Таємниця людського кохання і природа снігового краю стали предметом філософських роздумів митця, котрий намагався знайти ключ до відкриття вічної гармонії світу. Твір написаний на основі принципу вабі (неяскравої, приглушеної краси). Цей принцип дозволив письменникові показати цінність кожної миті людського життя і неповторність природи. Взаємини токійця Сімамури та сільської гейші Комако зображені на тлі різних пір року, як цього вимагала дзен-буддійська естетика. Крім реального плану, у повісті велике значення мав психологічний план. Автор заглибився у підсвідоме, у світ почуттів і вражень, які для нього не менш значущі, ніж навколишній світ. Кавабата заявив про себе як талановитий майстер ліричної прози, в якій знайшла відбиток духовна суть сучасного японця. Під час Другої світової війни і в повоєнні часи письменник багато подорожував по Маньчжурії, приділив увагу вивченню класичного японського роману XI століття. У 1960 році Ясунарі відвідав кілька американських університетів, де читав семінари з японської літератури. У своїх лекціях наголошував на неперервності її розвитку з XI до XIX століття, а також на тих змінах, які відбулися в японському мистецтві XX століття, коли особливо посилився вплив Заходу. У повістях «Тисячокрилий журавель» (1951), «Голос гір» (1954), «Давня столиця» (1962), що розвивають усталені традиції класичної японської словесності, прозаїк порушив проблеми моралі й краси, намагаючись врятувати суспільство XX століття від бездуховності. Тривоги й хвилювання цілих поколінь, їхні моральні та естетичні ідеали дали поштовх для творчих шукань митця, для якого завжди були близькими і духовні традиції світової літератури, і цінності японського народу. Він впевнений, що зв'язок часів не розпався, що минуле існувало в теперішньому, пронизавши його невидимими променями. Кавабата володіє здатністю відтворювати цей ланцюг часів, відчуваючи світ у трьох часових вимірах: у минулому, теперішньому і майбутньому. Ця тривимірність нерідко виступала як єдність спогадів, вчинків і марень його літературних героїв. Найбільш відчутно це виявилось у повісті «Тисячокрилий журавель». Письменник завжди зберігав політичний нейтралітет, але наприкінці 60-х років порушив цей принцип, підписавши петицію проти «культурної революції» в комуністичному Китаї. 16 квітня 1972 року важкохворий Ясунарі Кавабата покінчив життя самогубством у себе вдома в Дзусі. Мотиви самогубства залишилися нез'ясованими. Композиційна побудова повісті «Тисячокрилий журавель» пов'язана з традицією чайної церемонії. Саме з цього ритуалу в храмі древнього міста Камакура (де Кавабата жив тривалий час) і починалося знайомство читачів із головними героями: Кікудзі і Юкіко, доля яких і становить основу сюжету. Чайна церемонія — загальне тло, а точніше, художня тканина, переплетіння «ниток» які з'єднали минуле і теперішнє всіх персонажів. Сутність чайного обряду — старовинної традиції, доведеної японською естетикою до рівня високого мистецтва, — полягала в тому, щоб дати можливість людині поміркувати над своєю долею, очистити душу від повсякденних турбот і суєти, нагадати про гармонійну єдність людини з природою та іншими людьми. Існувало чотири правила чайної церемонії: Гармонія. Це умова існування, основа основ; постійність можлива лише тоді, коли є рівновага. Наслідуючи красу, людина вдосконалює себе та свої взаємини зі світом. Пошуки гармонії — призначення традиційного мистецтва японців. Чемність. Вона передбачала щирість стосунків між людьми, співзвуччя сердець, «зустріч почуттів» не за правилами поведінки, а через те, що душа людини, яка потрапляє у світ краси та натуральності, прихильна до добра. Чайний дім — це обитель миру та спокою, сюди немає доступу людям із поганими думками. Чистота. Вона повинна бути абсолютною, починаючи від почуттів та думок, закінчуючи чистотою в буквальному розумінні. Спокій. Головне в чайному домі — тиша та спокій, необхідні для рівноваги духу, для бесіди «серцями». Як неодноразово підкреслював сам Кавабата, його мета — не докладний опис чайної церемонії, а застереження від вульгаризації її сучасністю. Небезпека духовного знецінення давньої традиції у повісті йде від Тікако Курімото, яка «здобула собі неабияку славу вчительки чайної церемонії». Із нею пов'язані всі життєві труднощі головних героїв повісті. Колись Тікако була коханкою батька Кікудзі, котрий вже по-дорослому осмислював свої дитячі спогади про неї. Пізніше ця жінка змогла увійти в довіру до його матері, ставши незамінною помічницею в родині Кікудзі, допомагаючи влаштовувати чайні церемонії і навіть прислуговуючи на кухні, коли збиралися гості. Тікако опікувалася і вже дорослим Кікудзі, котрий втратив батьків. Вона вплинула на розвиток його стосунків із нареченою Юкіко Інамурі й чинила перешкоди його контактам із пані Оота та її дочкою Фуміко. Тікако пересувала людей та їхні доля, як чашки: спочатку підсунула Кікудзі Юкіко і відсунула пані Оота, потім її дочку Фуміко, врешті-решт, і Юкіко, повідомивши, що обидві дівчини вийшли заміж. Слід зазначити, що на сторінках повісті чайний посуд і взагалі вся кераміка — вази, чашки і чайники — жили немовби власним особливим життям, пов'язаним із минулим. Старовинні речі, яким по кількасот років, відтінили швидкоплинність людського існування, втілили віковічну мудрість, нагадали про неминущі цінності. Огорнений романтичним серпанком образ Юкіко, котра тримала в руках крепдешинову хустку із зображенням літаючих журавлів, заполонив уяву Кікудзі з самого початку твору. Він закохався в неї, шукаючи в ній втілення своїх мрій. Іншу сюжетну лінію повісті становили досить складні стосунки (у тому числі й любовні) Кікудзі з пані Оота та її дочкою Фуміко. Із пані Оота його пов'язали спогади про батька. Оота-сан шукав у синові риси батька, люблячи його і шануючи пам'ять про нього. Зближення з Кікудзі викликало в неї почуття провини, а сам Кікудзі відкривав в Оота невідомі раніше привабливі риси й краще розумів тепер почуття свого батька. Оота не чинила перешкод запланованому шлюбу Кікудзі з Юкіко. Однак піклування і співчуття самого Кікудзі до дочки Оота — Фуміко (після раптової смерті її матері від паралічу серця) і зближення з нею, а також наполеглива турбота Тікако про Кікудзі зробили дівчину з літаючими журавлями на фуросікі недосяжною мрією для хлопця. Образ журавлів у творі — символічний. В японській символіці — журавлі — символ надії, благополуччя і щастя. Малюнок із зображенням білосніжних птахів на рожевому фоні мав глибокий смисл: героїня повісті повинна мати щасливу долю. Мрія про щастя взагалі стала провідною ідеєю твору, але вона лишилася недосяжною. Природа у творах Я. Кавабата посіла особливе місце. Життя природи і людини його на думку, поєднані невидимими ланцюгами. Рядки про природу — це своєрідне тло, на якому взаємодіяли герої, проте нерідко природа набувала і самостійного значення, ставши одним із образів твору. Я. Кавабата закликав вчитись у природи, проникати у її нерозгадані таємниці, він бачив у спілкуванні з нею шлях до морального та естетичного вдосконалення людини. У зображенні поета природа прекрасна й велична, через показ змін в ній автор відтворив порухи людської душі, тому майже всі його твори багатопланові, мали прихований підтекст. У повісті «Тисячокрилий журавель» природа ніби співчувала героям. Ця лірична повість написана на основі давнього естетичного принципу японського мистецтва — міябі (яскрава краса). Краса у творі показана всебічно: і як чуттєва, земна, втілена в образі пані Оота, і як вишукана, вічна, уособлена в образі дівчини Юкіко, і як прихована, внутрішня краса, втілена в образі Фуміко. Автор передав відчуття краси за допомогою особливого прийому — натяку (йодзю), який створив настрій, викликав «надпочут-тя», змусивши працювати думку й уяву читача. Повість «Тисячокрилий журавель» мав глибокий гуманістичний зміст. Назва твору промовиста: тисячокрилий журавель — це символ чистоти та щастя, яких шукала кожна людина, інколи не здогадуючись, що вони зовсім поруч. Значення творчості Ясунарі Кавабата Основна тема — тема самотності людини у світі; змалювання японської душі і стосунків людини з природою. Особливості художнього мислення письменника пов'язані з естетикою дзен-буддизму, яке заперечило розумове сприйняття світу і ствердило принцип природності і безпосередності. Використовував своєрідну триєдність: єдність спогадів, вчинків і марень. Велику роль приділив природі; через її образи Кавабата розкрив рухи людської душі. Використання прийому підтексту. Експресивність, незвичайне бачення світу, щирість інтонації. Основа письма — це органічне поєднання надбань західноєвропейського модерну з традиціями японської класичної літератури, зокрема «школи жіночого письма», яка відзначалася вишуканістю стилю, глибиною чуттєвого переживання, простотою і прозорістю образів, кожен з яких приховував глибинний підтекст, частково символічний. Піднесеність думок та вірність вченню про прекрасне.
3. Кобо Абе — письменник післявоєнного покоління, творець роману-параболи: «Жінка в пісках», «Людина-коробка» Кобо Абе — один із найталановитіших письменників Японії XX століття. Його творчість відзначалося філософським поглядом на сучасні проблеми, умінням вирізняти найголовніше, найсуттєвіше, проникати в саму сутність речей. У творах Кобо Абе знайшли відбиток не тільки проблеми японців, а й всієї земної цивілізації другої половини XX століття. Кобо Абе (справжнє ім'я Кіміфуса, в китайській транскрипції — Кобо) народився 7 березня 1924 року. Дитинство та юність провів у Маньчжурії, де його батько працював на медичному факультеті Мукденського університету. У 1943 році у розпал Другої світової війни за вимогою батька Кобо поїхав у Токіо, де вступив на медичний факультет Токійського Імператорського університету. Але вже через рік повернувся в Мукден, де став свідком поразки Японії. У 1946 році Абе знову поїхав у Токіо, щоб продовжити освіту. Там, ще будучи студентом, одружився. Його дружиною стала художниця, дизайнер за професією, пізніше буде ілюструвати книги письменника. Ще під час навчання в університеті Абе почав сумніватися у правильності вибору професії, і грошей на навчання не вистачало. Але університетський диплом він отримав. Кобо не працював лікарем жодного дня, бо всі свої сили віддавав літературі. На це було дві причини. Важливу роль відіграло перебування у Маньчжурії: життя в країні з іншою культурою розширило кругозір майбутнього письменника. Другий суттєвий момент — прекрасне знання світової літератури, а особливо російської. Перше оповідання письменника «Шляховий знак у кінці вулиці» з'явилося 1948 року. Повість «Стіна. Злочин. Карума», опублікована 1951 року, принесла авторові визнання публіки і вищу літературну премію Японії — премію Акутагави. У 1962 році Кобо Абе отримав ще одну премію — газети «Іоміурі» за роман «Жінка в пісках». У 60-ті роки прозаїк серйозно захопився політикою, навіть деякий час був членом японської компартії. Але незабаром він взагалі віддалився від неї, повністю присвятивши себе літературі. Одним за одним виходили його романи «Чуже обличчя» (1964), «Спалена карта» (1967), «Людина-коробка» (1973), що також стали широковідомими не тільки в Японії, а й за її межами. Кобо Абе приваблювали різні жанри. Він пробував свої сили, і досить вдало, не тільки у прозі, а й в драматургії. Написав велику кількість п'єс, серед яких особливо популярними стали «Фортеця», «Полювання на рабів», «Привиди серед нас». Він створив власну театральну студію («Студію Абе»), де здійснив постановки своїх п'єс. Великий успіх у читачів пояснював багатогранністю його таланту, великою майстерністю митця, вмінням зосередитися на найболючіших питаннях сучасності. В японській літературі 1960—1970-х років на перший план вийшла тема відчуження, яка вимагала від письменників не тільки реалістичних описів, а й глибокого проникнення у внутрішній світ героїв. Для того, щоб знайти відповідь на запитання, чому ж сучасна людина переживала трагедію відчуження, митці звернулися до засобів не тільки реалізму, а й модернізму. Філософськими засадами японської літератури того часу стали психоаналіз та екзистенціалізм. Кобо Абе ввійшов у літературу як засновник жанру роману-параболи. Особливості цього жанру: поняття «параболічного роману» виникло із терміна «парабола», який в перекладі з грецької означав «зіставлення, порівняння, наближення» і тлумачився як притча; твір параболічного змісту виник недавно і складний для розуміння; романи-параболи різнобічно характеризували певну епоху, відбивали складні людські стосунки, глибокі соціальні протиріччя, показали духовний зріст чи падіння своїх героїв; це романи — дуже складні за будовою. Вони вміщували експозицію (іноді кілька сюжетних ліній, велику кількість персонажів), притчу з усіма її складовими, велика кількість роздумів, діалогів героїв, описів і авторських коментарів; дія в параболі розгорталися по кривій, що створило особливий внутрішній підтекст, віддаляючись від конкретної ситуації і обов'язково повертаючись до неї; у таких творах виник мотив єдності минулого і сучасного історичного досвіду; • твір-парабола носив символічний, інтелектуальний чи аналітичний характер. Тема відчуження в літературі розкривалося або в плані відчуження людини від суспільства, або в плані відчуження людини від самої себе, від власного духовного потенціалу, тобто нереалізація себе як особистості. У творчості письменника знаходимо різнобічне зображення трагедії відчуження. Він намагався проникнути не тільки в соціальні проблеми, що привели людину до її відокремлення від суспільства, а й у внутрішній світ персонажів, у глибини їх непізнаного і загадкового «я». Яскравим прикладом такого багатогранного підходу митця до важливих питань сучасності став роман «Людина-коробка», де тема відчуження звучало особливо виразно. У романі дія розгорталося на тлі викинутого, нікому не потрібного, мотлоху: порожніх пляшок, зім'ятих обгорток, розмоклих коробок, поіржавілих залізяк тощо. Усе це склало «принадність звалища сміття», як говорив головний герой роману. Але, якщо дивитися на все це через отвір ящика, то речі, вже відкинуті зовнішнім світом, не помітні під ногами раніше, набули тепер особливого значення. Виникло враження, що значущість кожної окремої речі непомітна у світлі общинного духу; вона стало помітною тільки у вузькому промінчику особистої точки зору, що відокремилося від колективної свідомості. На думку автора, саме уважного ставлення до одиничного, особливого, неповторного — ось чого не вистачало для відчуття справжньої свободи. Письменник використовував незвичайну ситуацію: змусив людину надіти на себе картонний ящик. На перший погляд, ця абсурдна затія — примха фантазії автора. Але насправді за нею приховувана спроба осмислення японського способу життя і духовного стану сучасної людини і суспільства. Надіти на себе ящик для японців означало виокремитися з колективу, тобто добровільно вийти з общини, прирікаючи тим самим себе на відчуження й відторгнення людьми. Ця ситуація фактично означала добровільну смерть. До речі, японець відмовився жити, коли втрачав взаєморозуміння з колегами, членами родини, коли не мав нікого, хто міг би його підтримати й утішити, саме це відчуження, а не самі по собі матеріальні негаразди, хвороби чи інші прикрощі долі штовхали японця до самогубства. Отже, надіти на себе коробку означало для персонажів роману Кобо Абе добровільну смерть в очах суспільства. Справді, люди начебто домовилися між собою не помічати лю-дей-ящиків, не говорити про них, хоча вони добре їх бачили. Байдужість оточуючих є свідченням повного відчуження людини-коробки. «Невидимий, але такий, що здається видимим, привид — це просто антиісну-вання», — такого висновку дойшов головний герой роману. За свідченням людини-коробки, жебраки й волоцюги, люди соціального дна, ставилися до таких, як вона, надзвичайно вороже, ще гірше, ніж люди, котрі мали свій будинок і живуть на чесно зароблені кошти. Ворожість представників найнижчих прошарків пояснювалася, що «стати людиною-коробкою означає опуститися ще нижче рівня жебрацтва», тому вони й намагаються відмежуватися від людей-коробок. Автор роману вже безпосередньо написанням твору «Людина-коробка» здійснив певний вчинок, що суперечить общинному духу: він звернув увагу на те, що вважають за краще не помічати, зважитися на оригінальне, художнє бачення проблеми, важливої як для японців, так і для всього світу. Людина, котра заховалася від суспільства в коробку, на думку Кобо Абе, певним чином утікає від суспільства. Але при цьому вона йде сама до себе, до відкриття в собі чогось нового, раніше не знаного. Головне, що відбувається з людиною-коробкою, — це вивільнення від інерції накопичення. Суспільство відкинуло людину, проте й людина теж відштовхнула суспільство — така основна думка роману. Сил, щоб боротися з таким суспільством, у однієї людини замало. її сил вистачило тільки на те, щоб протиставити себе йому, сховавшись у ящик, як у нору. Рішення перейти у цей вимір люди приймали із різних причин. У романі людей-ящиків троє: колишній фотокореспондент, головний оповідач; лікар клініки, він «не є справжньою людиною-коробкою»; військовий лікар, чиє місце в клініці посів інший герой, «несправжня людина-коробка». У романі було ще одна героїня. Це медсестра Йоко Тояма. За задумом митця, в ній втілений образ оголеної жінки як символу життя у його первісному стані, не ускладненому суперечливими людськими стосунками. Жінка-життя — це своєрідний центр, довкола якого розвивався сюжет. Значення цього образу широке. Вона не просто об'єкт кохання або плотської насолоди. Вона — єдина, хто може врятувати людину від коробки, дати їй силу витримати ворожого до людини суспільства. Через увесь роман паралельно проходили два символічні образи: образ людини, що заховала себе в коробку, й образ оголеної людини. Кобо Абе у своєму творі показав, що для тих, хто вихований у дусі недовіри до людини, природність викликав жах бути осміяними або покараними. Письменник, котрий володів рідкісним даром психологічного спостереження, помітив головну духовну хворобу сучасного суспільства — неуважність до людини, знецінення індивідуального начала. У 1960 році вийшов роман «Жінка в пісках». Цей роман незвичний як за сюжетом, так і за стилем викладу — скупому, лаконічному, і в той же час виразному. Герой твору Нікі Дзюмпей випадково опинився у селищі, оточеному піщаною пустелею. Він залишився переночувати в одній хатині, влаштованій внизу ями, з якої неможливо вибратися самостійно. Так Нікі став полоненим сільської громади, які потребували чоловіків. Своє перебування у випадковому ув'язненні він розділив з жінкою, мовчазною і покірною. Врешті-решт герой роману змушений змиритися зі своєю долею і разом із жінкою вести виснажливу боротьбу за існування серед пісків, які постійно насувалися. Але коли Нікі все ж таки отримав можливість вибратися з ув'язнення, він прийняв, на перший погляд, дивне рішення — відмовився від волі. Щось змінилося у його свідомості і ставленні до життя. Боротьба за виживання виявилася стимулом набагато сильнішим, ніж прагнення до свободи і зовнішнього благополуччя. Нікі зрозумів, що доля — жити тут, у селищі. Кобо Абе — письменник шифрування, алегорії. Все, про що він говорив, потребувало глибокого осмислення. У романі «Спалена карта» також виникло проблема відчуження. Людина, яка пропала безвісти і яку за проханням дружини розшукує приватний детектив, відноситься до тих людей, які намагаються піти з дійсності. Кобо Абе відомий не тільки як прозаїк, але й як драматург і режисер. У 1980 році театральний колектив, яким він керував, побував на гастролях у СІЛА, давав вистави у великих містах, таких як Вашингтон, Чикаго та інші. Біографам завжди складно було описувати життя Кобо Абе. По суті, у його біографії не було якихось яскравих моментів. Спосіб життя вів замкнутий, зайвих людей до себе не підпускав, жив справжнім самітником у котеджі у районі гірського курорту Хаконе. У 1992 році він був одним із кандидатів на Нобелівську премію з літератури, лише смерть 12 січня 1993 року позбавила його цієї нагороди. Сьогодні в Японії у Кобо Абе репутація швидше письменника елітарного, ніж популярного. Особливості творчості Кобо Абе: основна ідея творів — зіткнення людини з ворожим їй суспільством і марність будь-яких спроб втекти від нього, що породило почуття глибокої безвиході; у романах існував взаємозв'язок вигаданого та реального світів. Автор використав документи, газетні статті, тобто реальні факти, і спроектував їх на ситуацію вигадану, щоб підкреслити, що вигаданий світ його романів — не фантастичний, а тільки деформований уявою реальний світ; головний герой — людина — «билинка, яка неспроможна визначити свою долю»; широке використання символіки, підтексту та алегорії; провідна тема — тема відчуження, самотності людей, ворожості буржуазного суспільства особистості людини; головний принцип творчості — зображувати світ не таким, яким він здавався, а таким, яким він був насправді; герої Кобо Абе часто постали не живими людьми, а символами, покликаними уособлювати те або інше явище. Запитання для самоконтролю У чому особливості розвитку японської літератури? Що таке жанр хоку? Назвіть риси цього жанру. У чому новаторство Ісікава Такубоку? У чому своєрідність жанру роману-параболи? Хто був його засновником? Які образи-символи використовував Кобо Абе у своїх романах? |
|
