ЛекцІя 11 американська література.

джек лондон, ернест міллер хемінгуей

Загальна характеристика американсько)' літератури XX століття.

Життєвий і творчий шлях Джека Лондона.

Новаторство прози Е. Хемінгуея: лаконізм, «ефект айсбергу», відвертість сповіді від першої особи, лейтмотив («Прощавай, зброє!», «По кому подзвін»).

1. Загальна характеристика американської літератури xx століття

У XX столітті американська література пережила стрімкий підйом, пов'язаний, у першу чергу, з розквітом реалістичного мистецтва 20—30-х років. У цей час друкували свої твори такі класики світового мистецтва, як Т. Драйзер, Е. Сінклер, Е. Хемінгуей, Ш. Андерсон та інші. Соціальні умови розвитку країни виступом сприяли письменників з критичною переоцінкою буржуазних цінностей.

Письменники-реалісти чітко усвідомили, що криється за блискучим фасадом найбагатшої країни світу. Яскравим поясненням цього стала символічна назва найбільшого твору Т. Драйзера — «Американська трагедія».

Внутрішнім трагізмом просякнута і література американських письменників «втраченого покоління». У творах, які розкрили цю тему, відобразилася реалістична точність у описах долі покоління, чия юність та молодість пройшли у роки війни.

Незважаючи на це, у літературі також простежувався метод соціалістичного реалізму у творах Д. Ріда, Т. Драйзера, Ф. Боноскі та інших. У XX столітті американська поезія та проза висунули такі важливі теми, як становище робітників класу, расова дискримінація, соціальна боротьба, імперіалістична війна, небезпека фашизму та інші. Значний вплив на розвиток літератури мали прогресивні журнали «Лі-берейтор», «Уоркерс манслі», «Нью Мессіз».

Одночасно незрозумілість ліберально налаштованої інтелігенції перед обличчям соціальних катаклізмів століття привела деяких письменників у глухий кут модернізму та авангардизму (група «імажистів» Е. Паунд). Вагомий вплив на розвиток модерністських течій мав фрейдизм. Ідеалістичні концепції були покладені також у основі творчості Томаса Стернза Еліота та Гертруди Стайн.

Намагаючись повернути втрачені позиції в галузі ідеології, американська буржуазія використала засоби масової інформації для реклами модерністських творів і всіляко підтримала розвиток власне розважальної літератури. Тому в кінці 20-х років відбувався розквіт «масової літератури», центром якої став Голлівуд.

Література СІЛА до 1945 року пройшла декілька етапів свого розвитку. У 20-ті роки у творах прогресивних письменників важливе місце займали теми соціального протесту та «втраченого покоління». Світова економічна криза, що розвивалася у 1929 році, призвела до появи нових тенденцій у літературі. Активізувалася літературна і публіцистична діяльність письменників соціалістичної орієнтації. З'явилася твори «жорстокого реалізму». У цей час посилилася антифашистська боротьба прогресивних письменників США.

У цілому розвиток американської літератури першої половини характеризувався домінуванням реалістичного методу зображення дійсності.

2. Життєвий і творчий шлях Джека Лондона

Серед американських письменників не було популярнішого письменника, ніж Джек Лондон. У своїх творах він виразив думки та настрої сучасного йому покоління.

За півроку до народження Джека газети Сан-Францисько схвилювали жителів міста жахливою історією про жінку, яка намагалася заподіяти собі смерть. Причиною того став чоловік, який вигнав її з дому, не дозволяючи народити дитину. «Героями» цієї скандальної хроніки були Флора Уїлман та Уі-льям Чані. Дитиною, чия поява на світ була небажаною — Джон Гріффін Лондон, який народився 12 січня 1876 р. в Сан-Фпанциско.

Мати Джека вийшла із заможної родини торгівця пшеницею в штаті Огайо, отримала гарну освіту і виховання. Але рано залишила батьківський дім, щоб ніколи вже не повертатися до нього, мандрувала Америкою разом із кузиною-актрисою, заробляла на життя тимчасовими заробітками: навчала музики, танцювала, шила. Захопилася астрологією, і саме це захоплення і зблизило її з «професором» Уільямом Чані.

Звання професора Чані присвоїв собі сам, вчитися йому не довелося. Його дитинство і юність минули в злиднях і поневіряннях. Він був здібною людиною. Захоплювався мовами, математикою, історією. Флора Уїлман не була дружиною «професора», а лише його черговою подругою, дитини він справді не хотів і своє батьківство заперечував. Галас, зчинений навколо скандальної історії, пов'язаної з народженням дитини, примусив «професора» поспіхом виїхати з Сан-Франциско, залишивши жінку саму, без будь-якого забезпечення. Мати Джека знайшла притулок у родині негритянки Дженні і заробляла на життя шиттям. Тоді ж вона познайомилась з удівцем Джоном Лондоном. Через 8 місяців вони побралися. Вітчим Джека був людиною працьовитою, доброю і порядною. Після одруження батьки Джека часто переїздили з місця на місце. У родині Лондонів було троє дітей — дві дівчинки вітчима від першої дружини і Джек. Старша з двох сестер Еліза доглядала хлопчика і назавжди залишалася його добрим другом. Через постійні переїзди родини дитина була позбавлена друзів, якихось сталих інтересів. Вже з дитинства він полюбив читання і це стало головним у його житті. Згодом він сказав, що не може пригадати, коли навчився читати, і взагалі не пам'ятав, щоб коли-небудь не вмів читати. До школи він пішов разом з Елізою, бо його ні на кого було залишити дома. Вчитель ставив маленькій дитині ослінчика, давав книжку з малюнками, яку той роздивлявся довго і уважно.

Після численних переїздів родина оселилася нарешті в Окленді — невеликому містечку, неподалік Сан-Франциско. Тут Джек потрапив до бібліотеки. Йому було 10 років, коли зустрів людину, по-справжньому освічену, закохану в літературу і поезію — поета Айну Кулбріт, яка завідувала місцевою бібліотекою і розвинула у Джека інтерес до читання.

Обставини життя склалися нещасливо. У 1886 році родина остаточно зубожіла, вітчим втратив роботу. Тепер сім'ю повинен утримувати десятирічний Джек, який влаштувався розносити газети. Потрібно було встати затемна, в будь-яку погоду, ще до школи рознести ранкові газети. Вечірня партія газет доставлялася після школи, за дванадцять доларів у місяць. Крім того, ще підробляв, де міг: розносив лід, прислужував у кегельбані. І навіть за умов такого напруженого режиму не покидав читати. Гарне життя і люди приваблювали Джека, і, зібравши певну суму, нарешті купив старий вітрильник і вперше вийшов у море. Але у 1891 р. вітчим потрапив під поїзд, і відтоді вже не міг працювати. Матеріальні нестатки змусили Джека працювати на консервній фабриці. Протягом року в нього вистачало сил лише на те, щоб після роботи дійти до ліжка. І хоча юнак був фізично здоровим, терплячим, проте таке «механічне» життя виявилося не під силу (11 год. робочий день). Він прагнув залишити роботу. Джек позичив у «мами Дженні» гроші, купив старий човен, сам полагодив його і пристав до «устричних піратів». Незаконна ловля устриць у каліфорнійській затоці була дуже прибутковим «промислом», проте досить небезпечним. І Джек у 19 років не тільки став рівним серед дорослих, але й дістав прізвисько «Короля піратів». Одна ніч «піратського промислу» давала прибутку набагато більше, ніж місяць важкої праці на фабриці. Гроші він віддавав матері, платив борг, а решту прогулював у портових шинках. Але в 1892 році йому запропонували служити в рибальському патрулі, і він погодився. Саме тоді повністю зіткнувся із «дном» життя суспільства. Джек зрозумів, що хоче бути моряком. І в 1893 році він найнявся матросом на шхуну «Софі Сазерленд», яка вирушила до далеких берегів за котиками. Повернувшись додому, застав там убогість і безробіття. Майже все, що він заробив під час плавання за рік, пішло на сплату боргів. У 1893 р. Юнак вперше спробував сили в літературі: вирішив взяти участь у конкурсі на краще оповідання автора-початківця, оголошеного сан-франциською газетою «Колл». За дві ночі оповідання «Тайфун біля берегів Японії» (1893) було готове. Юнак описав у ньому те, що сам бачив і пережив. «Перша премія дісталася мені — писав Джек Лондон. — Другу і третю одержали студенти Стенфордського і Берклейського університетів».

1894 рік — один з років масового голоду в Америці: застій у промисловості, масове безробіття, голод, відчай, безвихідь, смерть. Д. Лондон поповнив лаву безробітних Америки і приєднав до тих, хто пішов походом на Вашингтон, щоб домогтися справедливості, наполягати на прийнятті конгресом таких законів, які б давали змогу нормально працювати і чесно заробляти гроші. Джека заарештували за бродяжництво. Провів у в'язниці.

Повернувшись до Орлеана, заробляв на прожиття чим трапиться: мив вікна, підстригав газони, топив печі. Він вирішив вчитися і в 19 років вступив до середньої школи. Юнак незручно почувався серед підлітків. Значно краще відчував себе серед дорослих людей. Так він став постійним учасником, членом Дискусійного товариства Генрі Клея. У цьому місці збиралася інтелігентна молодь, що обговорювала проблеми суспільного життя, науки, культури. Тут зародилося кохання до дівчини з інтелігентної сім'ї Мейбл Епплгарт, котра згодом стала прототипом Руф Морз з роману «Мартін Іден».

Залишивши школу, Джек позичив гроші в сестри Елізи і за кілька тижнів пройшов дворічний курс підготовки до університету. У 1896 р. — зарахований на І курс Каліфорнійського університету. Але незабаром змушений залишити навчання через матеріальну скруту.

Коли в СІЛА поширилися чутки про те, що на Алясці є золото, Джек Лондон зібрався на Північ. 26 липня 1897 року він відплив на Аляску. Сестра, заставивши свій будинок, позичила братові 1500 дол. Насамперед його вабила можливість швидко розбагатіти, одружитися з Мейбл Епплгарт, писати. До цього ж долучилося прагнення нових пригод та вражень. Клондайська епопея виявилася дуже важкою. Лондон проявив себе людиною відважною і витривалою. Золота він не знайшов, а от захворів на цингу і в 1898 році змушений був повернутися на батьківщину. На цей час вітчим помер і відповідальність за родину лягла на плечі юнака. Почав займатися літературною діяльністю, вивчив теорію сюжетоскладання і композиції, граматику і стилістику. Наполегливість давала позитивні наслідки. У 1899 році журнал «Оверленд манслі» прийняв до друку оповідання «За того, хто в дорозі». Через місяць цей же журнал надрукував «Білу тишу». Окремі оповідання з'явилися і в інших американських часописах.

У квітні 1900 р. вийшов збірка з дев'яти оповідань «Син вовка», у 1901 — наступна «Бог його батьків», 1902 — «Діти морозу» і роман «Дочка снігів». Цим твором фактично завершився І період письменницької діяльності Джека Лондона, період, який приніс йому популярність, успіх, перші солідні гонорари, змогу спокійно жити і писати.

Ставши членом соціалістичної партії, він познайомився з Анною Струнською, дочкою російських емігрантів, в будинку яких збиралися соціалісти. І вона, і її чоловік У. Уоллінг були також її членами. Анна познайомилася з Джеком Лондоном наприкінці 1899 року 3 цією жінкою прозаїк приятелював, був зачарований нею як жінкою і ще більше як людиною незвичайної чистоти і етичної цілісності. Дружба, духовне спілкування з Анною знайшли вихід не тільки у відвертих розмовах, листуванні, що тривало кілька років, а й у спільній творчості. Струнська і Лондон писали і видавали філософсько-літературний діалог про взаємини чоловіка і жінки в суспільстві — «Листи Кептона і Уейса».

У 1902 році Асоціація американської преси запропонувала Лондону поїхати кореспондентом на англо-бурську війну. Джек погодився, однак, доки дібрався до Англії, війна закінчилася. Письменник залишився в англійській столиці подивитися коронацію короля Едуарда. Та не коронацію описав у своїх нарисах про життя британської столиці. Вони називалися «На дні прірви» (1903), і темою стало життя лондонського дна, ізгоїв, серед яких було чимало людей і сильних, талановитих, і які все таки опинилися на задвірках цивілізації.

Другий період життя Д. Лондона був пов'язаний зі скандалом, що виник через його розлучення. Одружився у 1900 році з Бетті Мадден, яку не любив і яка, виходячи за Джека заміж, теж його не кохала. Митець вчинив так, як це робили люди, коли одружувалися, керуючись лише міркуваннями здорового глузду: Бетті розумна, лагідна, здорова дівчина. Вона була нареченою його товариша, втратила коханого, який помер на Філіппінах. Почуваючи себе одинокими, Джек і Бетті частіше зустрілися, шукали підтримки і співчуття одне в одного. Між ними виникла дружба, яка дала їм привід вважати, що вони можуть вступити в шлюб. За 2 роки у них народилося дві доньки. Але чоловік захопився іншою жінкою — Чарміан Кіттредж. Чарміан була жінкою енергійною і сильною і до самої смерті письменника залишалася його вірним супутником. Через цю скандальну ситуацію письменник у 1904 році вирушив на російсько-японську війну військовим кореспондентом. Поїздка була невдалою. Спочатку письменник захворів, потім японці всіма засобами заважали кореспондентам, не допускаючи їх на фронт. Він без дозволу влади з ризиком для життя відправився на фронт, через що потрапив до японської в'язниці, ледве вибрався звідти і знову тяжко захворів. Повернувшись додому, зайнявся господарством. У цей час Лондон почав втілювати в життя свою давню мрію — будувати вітрильник, щоб обійти на ньому весь світ, побувати в диких, незайманих куточках землі. На будівництво корабля пішло багато грошей і часу. Нарешті 2 квітня 1907 року недобудований, але вже ремонтований вітрильник був спущений на воду, і Джек з Чарміан вирушили в мандрівку. Здійснилися давні мрії Джека. Він побачив Гавайї, Маркізькі острови — найпрекрасніші місця, гостинний прийом жителів островів, прогулянки верхи, рибалка, спостереження за жителями Тубільці справили на Лондона незабутнє враження. У тогочасній пресі з'явилися нариси письменника, оповідання «Тайпі», «Колонія прокажених», «Незрозуміле і страхітливе». Митець почав замислився над життям, про що свідчили його твори: повість «До Адама» (1907) — роздуми про еволюцію життя; збірка оповідань «Дорога» (1907) — центром якої стали дорожні пригоди і роздуми над ними письменника; збірка оповідань «Любов до життя» (1907).

1907—1909 роки — робота над романом «Мартін Іден». Але тропічне сонце у надмірних дозах виявилося шкідливим організму прозаїка. Лондону довелося перервати плавання на «Снарку» і надовго лягти в лікарню в Сіднеї. Хвороба була невідомою медицині. Він дуже страждав — розпухли ноги і руки, не можна було не тільки писати, але й рухатися. 5 тижнів, що провів у сіднейській лікарні, нічого не дали. Стан здоров'я не покращився і протягом 6-місячного перебування у Сіднеї. Тільки тоді, коли чоловік повернувся до Каліфорнії, з'ясувалося, що в нього рідкісне захворювання шкіри, зумовлене незвичним для нього кліматом. Рідна земля і клімат вилікували митця. Він купив ділянку землі і заснував «Ранчо краси».

В останні роки вийшли такі твори:

розважальний роман «Пригода» (1911);

повість «Багряна чума» (1915);

панегірик «Бунт на Ельсінорі» (1914);

«Маленька господиня великого будинку» (1916);

«Серця трьох» (1920);

збірник «Казки південних морів» (1911).

Коли Джек Лондон дізнався, що Чарміан чекала дитину, вирішив розпочати будівництво «Вовчого дому» — створити маєток, родове гніздо який став би засновником династії. Він чекав сина — Чарміан народила дочку. Дитина прожила лише неповних 3 дні. Було, нарешті, закінчено будівництво дому, на який пішло коштів значно більше, ніж передбачалося. Пишно умебльований, унікально споруджений будинок чекав на ранок в'їзду свого господаря. Проте вночі його було підпалено. Припускали, що це було зроблено людиною з близького оточення Джека Лондона. Це стали ударом письменника. Зламало його не лише те, що фінансові збитки були непоправними, а й те, що його життєва програма, його життєва віра виявилася неспроможною. І 22 листопада 1916 р. Джек Лондон помер. Як заповідав , його було поховано серед прекрасної каліфорнійської природи, серед величезних секвой у Місячній долині. На уламку кам'яної брили, під якою закопано урну з останками, викарбувано лише «Джек Лондон».

Кожен, хто писав про нього певністю твердив, що письменник покінчив з собою. І кожен дослідник знав, що це факт недоведений. Твердження, що на нічному столику Лондона на ранок після смерті було знайдено обчислені смертельні дози отрути, ніхто не спростував, проте ніхто і не довів. Ніяких ознак того, що Д. Лондон збирався піти з життя, напередодні загибелі не було. Увечері він говорив про плани на майбутнє і не залишив ніяких прощальних листів і заповітів. Вночі у нього став напад хвороби. Невзмозі перенести біль, він прийняв смертельну дозу наркотику. Можливо, прийняв її свідомо, бажаючи тим самим припинити свої страждання і своє життя. Тепер не можливо довести жодну із версій. Але є підстави твердити, що прозаїк повільно вбивав себе протягом останніх років життя. Постійне насильство над собою призвело до повного нервового виснаження. Звичка і потреба в алкоголі зруйнували організм.

Проживши всього 40 років, Джек Лондон написав 19 романів, 18 збірок оповідань і статей, 3 п'єси, 8 автобіографічних творів, понад 30 віршів.

Особливості творчого методу

Звернення до методів: натуралізму, романтизму, реалізму.

Головна домінанта, що проходило крізь усю творчість Д. Лондона — людина.

Людина — герой виступив у протиставленні з природою, як її органічною складовою частина, продовження і розвиток всього живого.

Оптимізм.

Своєрідний письменницький стиль: зображення життя в його руках, контрастах, формах, реаліях, діалоги гранично стислі і лаконічні, мова творів позначена колоритністю та різноманітністю стилів.

Джек Лондон — майстер оповідання — Short story — національного американського оповідного жанру. У його розвиток письменник зробив певний внесок: наповнив оповідання певним психологізмом; у центрі сюжету — не ускладнені колізії, а зіткнення характерів, виражених через дію.

«Північні оповідання» стали першими творами митця. Вони з'явилися на сторінках періодичних видань у кінці XIX ст., а потім були зібрані в збірку «Сни Вовка» (1900). Наступними вийшли збірки: «Бог його батьків» та інші оповідання (1901), «Діти морозу» (1902), «Віра в людину» та інші оповідання (1904), «Жага до життя» та інші оповідання (1906), «Смок Беллю» (1912).

Провідні теми «Північних оповідань»

Романтичне протиставлення природи і буржуазної цивілізації.

Негативний вплив на людську психіку.

Протиставлення корисності капіталістичного суспільства і «північної моралі», яка заснована на товаристській довірі і чесності.

Засудження офіційної релігії.

•           Тема аморального впливу цивілізації на побут і світогляд північної моралі. «Біла тиша» — розповідь про драматичний момент з життя трьох людей —

Мейсона, його дружини індіанки Руфі та чесного, мудрого, справедливого Мелмю-та Кіда. Серед Білої Тиші подорожували ці троє, без запасів їжі, озброєні лише власною мужністю. У таких умовах собаки перетворилися на диких хижаків, лише сильні люди зберегли свої людські риси. Дерево впало на Мейсона, скалічила його, небуло жодної надії на порятунок. І тоді Мейсон попросив друга застрелити його, аби врятувати дружину і сина, якого вона носила під серцем.

«Люди з сорокової милі» — це оповідання можна було б назвати побутовою сценою, якби у ньому не піднімалася проблема життя і смерті. Проте на Півночі ця проблема теж побутова. її успішно розв'язав Мелмют Кід, який завдяки своїй хитрості зумів примирити двох приятелів, здатних убити одного.

«Північна одіссея» — розповідь про любов, вірність, мужність чоловіка з індіанського племені, який усе життя, ціною невимовних злигоднів, втрат ішов до заповітної мрії — повернути собі кохану, яку колись у нього вкрав білий чоловік.

«За того, хто в дорозі» — сцена з життя золотошукачів. Довга північна ніч, друзі, які зібралися у маленькій хатині на краю землі й пригадали різні епізоди свого життя. Вони з великим співчуттям прийняли випадкового подорожнього-мужнього, сильного, благородного. Виявилися, він завинив перед законом: вкрав 40 тисяч. Тільки це — половина правди, яка полягала у тому, що герой узяв грошей лише стільки, скільки було вкрадено в нього самого — отже, він не злодій. І йому, тому хто знову вирушив у дорогу, всі золотошукачі бажали, щоб вистачило їжі, щоб не стомилися собаки, щоб сірники були сухими.

У 1907 р., під час подорожі на «Снарку», письменник почав писати один з кращих своїх творів — роман «Мартін Іден». Це найбільш зрілий і довершений твір. Зрілий за своєю думкою, довершений за його художнім втіленням. Він розповів про долю хлопця з робітничої сім'ї, який став відомим і визначним письменником, але, розчарувавшись у житті, до якого прагнув, покінчив життя самогубством. Певною мірою — це роман автобіографічний. У ньому знаходимо ряд автобіографічних ознак — портрет героя, історія першого кохання, окремі деталі. Однак провідна спільна риса — спільність долі, пошуків і прагнень Дж. Лондона та його героя. Головна тема — роздуми про місце митця в суспільстві. Трагічна історія Мартіна їдена перетвориться на розповідь про загибель таланту в американському суспільстві. Образ героя подано у розвитку. Спочатку це незграбний, грубуватий, погано вдягнений молодий чоловік. Але витривалість і працездатність змінили його: він за короткий час опанував стільки, що йому не соромно з'явитися у товаристві друзів та оточенні Рут.

Оповідь у творі письменник розпочав з певної сцени: Мартін Іден врятував під час бійки Артура, сина багатої родини Морзів. Саме хлопець привів у цей респектабельний будинок Мартіна, де все йому, плебеєві, видалося втіленням елегантності, витонченості та високої культури, того, чого йому так бракувало. У багатому будинку і відбулося знайомство героя із сестрою Артура Рут, котра привабила моряка як фізично, так і духовно. Таке кохання було близьким до поклоніння. Під впливом почуття, прагнучи стати гідним дівчини, хлопець внутрішньо і зовнішньо змінився, відійшов від людей свого кола, почав жадібно читати, особливо поезію. Він працював над своїми манерами, зовнішністю, старався не вживати брутальних, жаргонних слів, прислухався до порад коханої, котра керувала його читанням та освітою. Приваблював Рут і Мартін, оскільки став втіленням чоловічої сили та безпосередності, був несхожим на юнаків її кола.

Але в міру того, як духовно та інтелектуально зростав Іден, перед ним розкривалося лицемірство та егоїзм Морзів, їхні самовдоволеність та претензії на культурну зверхність. Зрозумів він і те, що Рут розділяла погляди свого середовища, що уявлення її про життя — обмежені та вузькі. Він заручився з коханою, хоча старші Морзи цьому перешкоджали, оскільки вважали його негідною партією для своєї дитини. Врешті-решт дівчина і сама збагнула це.

Головним сенсом життя Мартіна стало бажання стати письменником. Покинувши кар'єру моряка, на мізерні заощаджені ним кошти він працював у своїй скромній комірчині, вкладаючи в оповідання та нариси свої знання про життя. Але в Рут, з якою він ділився, герой не знайшов однодумця. Визначаючи безумовну силу його оповідань, дівчина бачила у них «грубість», а іноді «бруд». Світ людських пристрастей, ним зображений, залишився для неї чужим. Не менш трагічним стало для молодого письменника і те, що видавці журналів одностайно відхилили його рукописи. У ту саму мить, коли він знаходився на порозі визнання, кохана відмовилася від нього та розірвала їхні заручини. Це стало черговим ударом.

Але невдовзі доля посміхнулася героєві, його есе було прийнято до друку. Видавці, які раніше відмовили прозаїкові, зрозуміли, що його творіння матимуть прибуток. Мартін Іден швидко розбагатів, хоча не писав нічого, а жив попереднім багажем. Молодого чоловіка почали запрошувати на прийоми та звані обіди, багатії запевняли його, що він «великий письменник». Але він не надто облещувався подібними похвалами, розуміючи, що слава-ефемерна, що цими людьми керувало «сліпе стадне почуття». Тому героя охопила спустошеність та розчарування. Рут, яка колись його покинула, сама повернулася з каяттям. Але письменник уже не бажав відновлювати колишні стосунки.

Розчарувавшись у житті багатіїв, Мартін уже не міг повернутися до життя простих робітників, яким і сам був колись. Щоб звільнитися йому від такого життя, відправився у морський круїз на пароплаві «Маріпоза». Там у хвилю непереборної туги він викинувся з ілюмінатора у відкритий океан.

Трагедія Мартіна їдена:

Неприйняття героя сучасним йому суспільством.

Мета написання творів — здобуття слави і отримання грошей, щоб забезпечити своє майбутнє. Це зумовило його поразку у двобої з суспільством, яке змушувало талановиту людину жити за виробленими ним законами.

Він не знайшов себе в жодному з полярних світів роману: буржуазне суспільство позбавило його віри в людей, розтоптало його почуття і мрії, повернутися до рідного звичного середовища не може.

Сюжет роману «Мартін Іден» побудовано навколо головного героя, і будь-які другорядні сюжетні лінії відсутні. Інші персонажі додатково розкривають і відтінюють центральний образ.

Роман не мав експозиції, а починається з дії.

«Мартін Іден» — це роман виховання, радше — роман кар'єри. Це ніби подвійна історія — звичайного хлопця, що досягнув багатства і слави завдяки власній праці, з одного боку, і визрівання митця, пошуки ним свого місця в житті — з другого. Обидві історії нанизано на стрижень любовної лінії. І попередній життєвий досвід, і новітні філософські вчення формують Мартіна-індивідуаліста, який вірив лише у силу власних рук, м'язів і переконань.

Послідовно Лондон розкрив перед читачем процес становлення Мартіна-письменника. На початку твору — це людина з багатою уявою й динамічним образним мисленням, але недорікуватість, відсутність культури і знань зробили його скутим і незгарбним у рухах і мові. Та у фіналі роману його мова, не втрачаючи виразності і барв, набула логічності, яскравості, гнучкості. І все це викликало кохання до дівчини Рут Морз, яка надихнула героя на осягнення культурних здобутків, на очищення, на реалізацію найсокровеннішого ядра власного «я». Проте побачена Мартіном як уособлення американської мрії, як символ багатства, перетвореного на красу, Рут насправді виявилася не такою.

Вже з першої появи на сторінках роману Мартін виділився з буденного потоку життя. Роман, у свою чергу, «обрамлено» океаном. Океанський простір, в якому втілено безмежну волю, виступив як романтичний символ, такий характерний для Америки. Океан з'явився і у фіналі, в ньому зник навіки Мартін — море служить немовби масштабом, знаком вищого життя для героя. І в такій іпостасі, з цієї височини, Мартін врешті-решт зрозумів, що його «золотава квітка» — просто пересічна жінка, неспроможна розуміти прекрасне.

Крім океану, через увесь роман невидимо проходив образ Свінберна. У фіналі саме поезії Свінберна підказали героєві трагічний вихід з життя: адже справжнє мистецтво абсолютно непотрібне в тому суспільстві, яке вдавало із себе інтелектуальне. Так само йому годі знайти аудиторію серед народу. Митець завис у безповітряному просторі. Мартін Іден зазнав запланованої автором поразки, але, переможений, він залишився чи не протягом сторіччя улюбленцем читачів, бо письменник змалював його образ живим, переконливим, чистим, сильним. У листах до друзів автор наголосив, що його біографія не збігалися з життєвим шляхом героя, котрого він змусив покінчити життя самогубством, покаравши таким чином за індивідуалізм.

Творчість Джека Лондона користувалася популярністю і в Україні. Серед перших українських перекладів творів письменника — оповідання «Батар», «Син вовка», «Непохитність жінки», «Бог його батьків». У різні часи твори письменника перекладали В. Гладка, С. Куликівна, К. Корякіна, М. Рябова, Ю. Лісняк, Ф. Яцина, М. Рильський, І. Стешенко, Е. Хоменко, О. Терех, Є. Попович, П Соколовський та інші.

3. Новаторство прози Е. Хемінгуея: лаконізм, «ефект айсбергу», відвертість сповіді від першої особи, лейтмотив («Прощавай, зброє!», «По кому подзвін»)

Ернест Міллер Хемінгуей народився 21 липня 1899 року в містечку Оук-Парк, на Середньому Заході СІЛА. Він був другим із шести дітей лікаря Кларенса Едмунда Хемінгуея та його дружини Грейс Ерне-стіни Холл. Ернест виріс у досить заможній сім'ї, а життя в Оук-Парку було таке, що довкола він за дитячих та юнацьких років не бачив злиднів. Це містечко СІЛА населяли середні та дрібні буржуа, досить заможні, щоб побудувати собі житла якомога далі від гомінкого і розбещеного міста.

Сім'я письменника була своєрідною. Дід по лінії матері, Ернест Міллер Холл, був добрим, обізнаним у різних галузях англійським джентельменом, який займався виготовленням і продажем товару у фірмі «Рендол, Холл і компанія». Бабуся Кароліна була маленькою бадьорою жінкою з сильним характером і твердою волею, яка скеровувала життя чоловіка та двох дітей.

Дід зі сторони батька, Ансон Тайлер Хемінгуей, безпечний власник нерухомого майна, надавав перевагу життю на чистому повітрі. Бабуся Аделаїда, вольова, цілеспрямована жінка, владно керувала сім'єю, не знаючи спокою і відпочинку.

Батько майбутнього письменника після занять у школі вивчав фотографію, захоплювався футболом, але головним його захопленням була природа. Одного разу він провів три місяці з індіанцями племені сіу в Південній Дакоті, осягаючи науку природи та захоплюючись їхнім життям. Іншим літом, на студентських канікулах, прозаїк побував у топографічній експедиції в Аппалачських горах. Батько любив життя на природі, але головною його справою залишалася медицина.

Мати письменника, яка замолоду мріяла про оперну сцену, згодом усі свої музичні здібності віддала виключно родині. Вона змушувала дітей, незалежно від їхніх особистих уподобань, навчатися музиці і виступати на родинних прийомах. Так і Ернеста навчили грати на віолончелі, і йому довелося згаяти чимало часу на немилу науку, перш ніж мати переконалася у марності цього навчання.

Дитинство майбутнього письменника не було ні важким, ні безрадісним. Велику роль у його вихованні відігравав батько, який був не лише прекрасним хірургом, а й захоплювався природою, був чудовим мисливцем і рибалкою. Любити природу, берегти і користуватися її дарами він привчив дітей з ранніх років. Кожного літа Ернест жив у літньому батьківському котеджі на березі озера Валлун, тоді ще не заселеному і просторому. Тут виявилося захоплення мами романами Вальтера Скотта, і володіння назвали Уіндермір. Найкращим місцем в Уіндермірі був берег озера. Тут хлопець навчився рибалити і стріляти, пізнав природу, звичаї і минуле рідного краю. Разом з батьком він ходив не лише на полювання і рибалку, а й відвідував індійські селища, де Кларенс Хемінгуей безкоштовно лікував поселян. Своєму стоїцизму Ернест навчився саме тут. Тільки-но дитина підросла настільки, щоб тримати граблі та мітлу, вона одержувала на день певне завдання. Пляж потрібно було кожного ранку розрівнювати, іншим місцем роботи був спуск від котеджу до берега. Ернесту доручали приносити молоко з сусідньої ферми та носити туди порожні бідони. Хоча в ті роки, коли хлопець навчався у школі, фінансове становище родини Хемінгуеїв було досить міцним, щодо кишенькових грошей дітей обмежували. Батько був вихований у дусі розумної економії, він вважав, що шлях до пекла вимощено легкими грішми, тому давав гроші своїм дітям тільки за виконання певних робіт, до того ж за дуже низькими розцінками. На фермі він домовлявся з Ер-нестом про всі види робіт, не обмежуючи його певним часом і не вимагаючи, щоб Ернест занадто напружувався. Саме спогади про дитячі роки та відвідини індіанського селища лягли в основу одного з перших оповідань письменника «В індійському селищі».

Любов до рідного краю прищепив хлопцеві і дід по батьковій лінії, який був учасником громадянської війни Півночі з Півднем. Коли Ернестові виповнилося 12 років, він подарував хлопчикові перший у його житті «дорослий» подарунок — рушницю. І відтоді і на все життя мисливство, як і рибалка, стало одним з найулюбленіших занять Хемінгуея. Єдиний учбовий заклад, що його закінчив Ернест, була школа в Оук-Парку. Чотири роки навчання у цій школі дорівнювали двом рокам навчання у коледжі. II випускники легко і просто вступали до кращих університетів країни.

Здоровий, міцний, тренований хлопчик, Хемінгуей у шкільні роки серйозно захоплювався спортом, був кращим спортсменом школи: грав у футбол, у водне поло, займався боксом і плаванням. Поряд із цим захоплювався і літературою.

Європа і події в ній завжди привертали увагу Хемінгуея. У 1917 році, щойно юнак закінчив школу, Америка вступила у Першу світову війну. Юний Ернест домігся взяти участь у цій боротьбі. Через поганий зір (одне око було ушкоджене під час занять боксом) його не взяли до армії. Але один із співробітників газети «Стар» — Тед Брамбек — допоміг письменникові вступити до американського Червоного Хреста і одержати призначення у Європу. Наприкінці травня 1918 року друзі відпливли з Америки і прибули до Парижа. Столицю Франції обстрілювали німці. Е. Хемінгуей кинувся шукати найрізноманітніших пригод. Прибувши до Парижа, він одразу знайшов таксі і вмовив водія об'їхати найнебезпечніші місця, щоб зібрати матеріал і написати репортаж для «Стар» безпосередньо з війни.

Е. Хемінгуей не міг довго лишатися у Парижі. Йому хотілося бути ближче до фронту, і тому домігся призначення в Італію. Спочатку прозаїк був далеко від передової, але згодом отримав переведння на фронт. Він ходив окопами, розмовляв з солдатами, роздавав сигари, шоколад. Під час однієї такої експедиції на річці П'яве 18-річний юнак потрапив під мінометний обстріл. Двох солдатів, що були поруч, убило відразу, третього тяжко поранило. Було легко поранено та контужено і Хемінгуея. Незважаючи на це, він узяв на плечі непритомного італійця і поніс до медпункту. Дорогою його обстріляли з кулемета і поранили. Та він не залишив своєї ноші, а прибувши на медичний пункт, сам знепритомнів. Кілька днів Хемінгуей пролежав у польовому лазареті, потім його перевезли до міланського госпіталю. Він був поранений в обидві ноги. Зробивши одна за одною кілька операцій, лікарі вийняли з ніг 28 осколків. За мужність і відвагу, виявлені під Фоссальтою, письменника удостоєно італійських військових нагород: військового хреста і срібної медалі. Після лікування він на пароплаві «Джузеппе Верді» 21 січня 1919 року прибув до Нью-Йорка. Спочатку перебування вдома було безхмарним, але батьки вимагали, щоб син обрав собі шлях у житті (літературну діяльність при цьому до уваги не брали). Непорозуміння з сім'єю скоро призвели до розриву з нею. Ернестові заборонили жити у Уіндермері і приїздити туди без запрошення.

Взимку 1919 року митець працював і друкував свої твори в Торонто — у «Вік-лі стар» і «Дейлі стар». Це забезпечило йому хоч якийсь прожитковий мінімум. Восени 1920 року він разом з приятелем Біллом Смітом наймав кімнату у Чикаго, писав для газети в Торонто, працював у тижневику «Кооперейтів команвелс». У той же час серйозно задумувався над письменницькою працею, віддавав їй увесь вільний час.

У Чикаго Хемінгуей жив серед молоді. На його квартирі вечорами точилися розмови про мистецтво і літературу. Тут він познайомився з відомим на той час письменником Шервудом Андерсоном. Під його впливом у Хемінгуея виникла думка, що писати треба вчитися. І у зв'язку з цим він захотів поїхати у Європу. Саме тоді Ернест зустрівся з піаністкою Хедлі Річардсон, яка згодом стала його дружиною. Разом з нею у 1921 році, діставши від торонської газети вигідну для себе пропозицію бути її європейським кореспондентом і надсилати матеріал на свій розсуд, письменник поїхав до Європи і на кілька років оселився у Парижі. У Європі став політичним журналістом, був у центрі всіх політичних подій, зустрічався і брав інтерв'ю у відомих державних діячів. Ернест одним із перших зумів побачити основну небезпеку, яка насувалася на Європу — фашизм. Як кореспондент газети, він поїхав до Малої Азії, де в 1922 році розгорнулися воєнні події між Грецією і Туреччиною. Знову намагався потрапити у центр воєнних дій. Під впливом воєнних подій і розходжень у поглядах з редакторами торонської газети у 1923 році відбувся розрив Ернеста з журналістською справою. І у грудні 1923 року Хемінгуей повернувся у Париж вільним художником. У 1924—1925 роках, доки до нього не прийшла письменницька слава разом з гонорарами, його життя було сутужним. Через багато років він згадуватиме, що тієї паризької зими, коли нічим було платити за дрова і їжу, часто доводилося працювати цілий день за чашку кави. Хоча все-таки паризький період був для Хемінгуея плідним і насиченим, він познайомився з такими письменниками, як Форд Медокс Форд, Езра Паунд, Томас Еліот, Гертруда Стайн, зустрічався з Джеймсом Джойсом. Рекомендаційний лист Шервуда Андерсона відчинив юнакові двері не лише паризьких літературних салонів американської колонії, а й надав можливість користуватися бібліотекою Сільвії Біч (бібліотека, де була представлена світова класика). Ернест читав твори В. Шекспіра, Ф. Стендаля, О. де Бальзака та інших письменників. Особливо велике враження справило на нього знайомство з творчістю І. Тургенева, А. Чехова, Л. Толстого, Ф. Достоєв-ського.

У 1923 році паризьке видавництво тиражем у 300 примірників випустило маленьку книжечку письменника «Троє оповідань і десять віршів». У 1924 році зовсім маленьким тиражем у Парижі вийшла наступна книга — «У наш час», де були зібрані 24 мініатюри на близькі письменникові теми: репортаж про бій биків, замальовки військового кореспондента. 1925 року побачила світ невелика книжечка «Весняні потоки», а у 1926 — у Нью-Йорку роман «І сходить сонце», що засвідчив появу в американській літературі зрілого письменника.

На початку 1927 року Хемінгуей розлучився з Хедлі Річардсон і одружився з іншою американкою — Поліною Пфайфер. У той час він був уже визнаним письменником: його оповідання друкувалися одне за одним. А у жовтні 1927 ці твори вийшли у Нью-Йорку окремою збіркою «Чоловіки без жінок». Свої міркування про війну і про те, що пережило за тієї війни його покоління, він вклав у свій наступний роман — «Прощавай, зброє!». Твір вийшов великим тиражем в Америці, був перекладений німецькою мовою, а в 1931 його було екранізовано. Такий успіх приніс письменникові не лише славу, а й матеріальну стабільність. Разом з Поліною, заможною жінкою, вони купили будинок в рибальському селищі Кі-Вест, перебудували його і оселилися там. У селищі Ернест займався боксом, полюванням, рибальством. Зовсім поряд протікав Гольфстрім, і Хемінгуей полював на велику рибину. З цією метою він замовив і обладнав власну яхту «Пілар» і на ній виходив — іноді з друзями, іноді сам — на рибалку. Його захоплення марліном (велика риба, що водиться коло берегів Куби) було таке серйозне, що в 1937 він створив офіційну групу по реєстрації рекордних уловів, що стала зародком «Міжнародної риболовної асоціації». В експедиції Хемінгуей запрошував з собою фахівців іхтіологів з Філадельфійської Академії Наук для вивчення звичок марліна у Гольфстрімі. Узимку та навесні письменник їздив у північно-західні штати Айдахо, Вайомінг і там полював на оленів, лосів, перепелів.

У 1934 році разом з дружиною вирушив у своє перше сафарі — полювати на великого звіра в Африку. Вони купили дозвіл практично на всі види полювання. Разом із мисливцем-провідником письменник пройшов шлях від Найробі до плато Серенгеті. У них були багаті трофеї — три убитих леви, один буйвол і двадцять сім інших тварин. І Ернестові, — хоч протягом всієї мандрівки він хворів, — ця подорож принесла насолоду. Повернувшись з Африки, мріяв заробити достатньо грошей і вирушити туди знову.

Після роману «Прощавай, зброє!» прозаїк публікував оповідання, що широко друкувалися в американських журналах, а потім вийшли окремою книжкою під назвою «Переможець не одержує нічого» (1933).

У цей період він майже не зустрічався з письменниками, бо вважав, що ті не розуміли його, оскільки не були на війні,.

У 1935 році вийшла книга нарисів «Зелені горби Африки» — це спостереження ліричного героя за племенами, що населяли Африку, за її тваринним світом. А головне — роздуми автора про мистецтво, про письменницьку працю, про сутність життя і смерті. До питання письменницької майстерності він звернувся й у нарисі «Маестро ставить запитання (лист із бурхливого моря)» (1935); роздуми про долю і обов'язок письменника з'явилися в оповіданні «Сніги Кіліманджаро» (1936) та у романі «Маєш і не маєш» (1937).

У січні 1937 року Хемінгуей підписав угоду з генеральним директором Північноамериканського газетного відомства і, як військовий кореспондент 60 провідних газет Америки, готувався до поїздки в Іспанію. У лютому 1937 року відплив у Париж, а звідти полетів до Барселони. За два роки (1937—1938) Хемінгуей чотири рази відвідав Іспанію. Фактично письменник виїздив з Іспанії до Штатів не для відпочинку, а для того, щоб оформити своє перебування в країні надалі чи одвезти готову роботу і зібрати кошти для допомоги Республіці. Приїхавши до СІЛА, намагався домогтися від уряду допомоги Іспанії. Цього ж літа познайомився з Мартою Гел-хорн — журналісткою, яка приїздила брати інтерв'ю до нього. Цього ж літа сталася ще одна незвична для нього подія: виступ з політичною промовою на Другому конгресі американських письменників. Він був єдиним американським письменником, який взяв участь в іспанських боях за свободу і демократію.

У серпні митець повернувся до Іспанії. Він об'їздив фронти і місяцями жив у обстріляному Мадриді. Працюючи над романом «По кому б'є дзвін», митець жив у Гавані, куди до нього приїздила Марта Гелхорн. Він розлучився з Поліною Пфай-фер, і, одружившись з Мартою, оселився біля Гавани, у старій сторожовій садибі Фінка Віджія, де й прожив до кінця життя.

Коли розпочалася Друга світова війна, він разом з Мартою поїхав у подорож на Далекий Схід, у Китай. І вже у 1941 році уклав збірку кращих творів про війну і сам написав до неї передмову.

1944 року воєнним кореспондентом Ернест прибув у Англію, звідки на літаках королівського повітряного флоту разом з льотчиками літав над Німеччиною, Францією. І навіть тоді, коли потрапив у автомобільну катастрофу, і багато газетних агенств помилково вмістили про нього некролог, сам потерпілий, повністю не одужавши, з незагоєною раною на голові вже літав на винищувачі-бомбардувальнику. Готуючись до висадки на Нормандському узбережжі, Хемінгуей приєднався до частин Червоної піхотної дивізії, з якою дійшов до закінчення війни.

Під час війни сталися події, які визначили його подальше особисте життя. У Лондоні зустрівся письменник з військовою кореспонденткою журналу «Тайме» Мері Уелш. Ще з 30-х років, працюючи в «Чикаго трібюн» разом з молодшим братом письменника, вона цікавилась Ернестом, глибоко шануючи його талант, намагалася дізнатися якнайбільше про нього самого. Зустрівшись у Лондоні, вони сподобались один одному. У березні 1945 року Е. Хемінгуей повернувся в Америку, розлучився з Мартою, і разом з Мері оселився біля Гавани, у своїй садибі Фінка Віджія. У цей час твори письменника великими тиражами видавалися за кордоном. Зібравши достатньо грошей, Ернест з Мері виїздить у Європу. Він мріяв побувати там, де минула його молодість. Сім'я поїхала до Італії. Але тут їх спіткала невдача. На полюванні у венеціанських болотах пиж потрапив в око Ернестові, почалося дуже небезпечне зараження, внаслідок якого чоловік на деякий час втратив зір.

1952 року Е. Хемінгуей видав повість «Старий і море», за яку одержав першу в житті і найвищу літературну нагороду СІЛА — премію Пулітцера. У цьому ж році Іспанію дозволили відвідувати туристам, і Ернест з дружиною знову поїхали туди. Із Іспанії Ернест поїхав у Францію, а звідти в Африку.

У 1954 році письменник нарешті отримав всесвітнє офіційне визнання своїх письменницьких заслуг, йому присуджено Нобелівську премію. Одержував її американський посол, бо сам автор за станом здоров'я не міг вирушати у далекі подорожі.

1960 року в нього з'явилися ознаки шизофренії і манії переслідування. Довгий час лікуючись і нарешті виписавшись з клініки, Ернест Хемінгуей покінчив життя самогубством 2 липня 1961 року.

Доля не обділила Хемінгуея увагою жінок та до жінок. Він був переконаний, що почуття кохання допомогло залишитися на злеті творчих сил, працювати окрилено, талановито.

Перше кохання прийшло до нього, коли виповнилося 15 років і йому дозволили носити довгі штани. Ернест записався у танцювальний клас і познайомився з Дорогі Девіс.

Агнес фон Куровські була наступним захопленням юнака. Перебуваючи у госпіталі Червоного хреста у Мілані, поранений Хемінгуей вподобав медсестру, яка доглядала за ним. І хоча у дівчини особливих почуттів не було, юнак, молодший за неї на кілька років, палав справжнім коханням.

1920 року, через рік після повернення з війни, він познайомився з Елізабет Хедлі Річардсон, яка через півроку стала його дружиною. Хедлі була старшою від нього на вісім років. Струнка, висока, симпатична, з золотим волоссям, з посмішкою, готовою зірватися з вуст. Молодята поїхали до Парижа, де на них чекало хоч і не завжди сите, однак інтенсивне та цікаве життя. Ернест працював тоді європейським кореспондентом двох канадських газет, у службових справах йому доводилося знайомитися з багатьма видатними людьми свого часу. Разом з Хедлі Ернест виїздив до Німеччини, Іспанії, деякий час вони жили у Канаді. У них народився син, якого назвали Джон Хедлі Никанор Хемінгуей — друге ім'я дали на честь матері, а третє — на честь відомого іспанського матадора, мужністю якого захоплювалися Ернест і Хедлі.

У 1925 року прозаїк познайомився з Полін Пфайфер, яка через два роки стала його офіційною дружиною. Разом з Полін Ернест відвідав Швейцарію, Париж, Іспанію. Дружина народила йому двох синів. Але в 1940 році він пішов від неї до іншої жінки, відомої журналістки і красуні Марти Геллхорн, з якою побував в Іспанії, відвідав Мадридський фронт. В цей час він багато писав, говорив, що «найкраще пишеться, коли закоханий». 1941 року остаточно розірвав стосунки з Поліною і одружився з Мартою. Проте їхнє подружнє життя не витримало випробування часом — через два роки шлюб розпався. Марта була вольовою натурою, активною журналісткою, вона «витягувала» Ернеста на різні військові об'єкти, вважаючи, що ніхто краще за нього не зможе висвітлити події. Одного разу, виїхавши за домовленістю з Мартою на чергове репортерське завдання, Ернест познайомився у Лондоні з американською журналісткою Мері Уелш і захопився нею. їхній шлюб тривав найдовше — 15 років. Незважаючи на складний характер чоловіка, Мері зуміла, завдяки властивим їй рисам характеру: терплячості, делікатності, тактовності налагодити гарні родинні стосунки і стати вірною супутницею до кінця його днів.

Останнім захопленням письменника стала Адріана Іванчич. Зустріч із нею надихнула його на створення повісті «Старий і море». Знайомство відбулося 1948 року, коли прозаїк відвідував Італію. Його приймав барон Нануккі Франчетті, спортсмен, аристократ, який запросив Ернеста порибалити на березі ріки Тальяменте. Єдиною жінкою серед мисливців була красива 18-річна італійка Адріана. Ця високоосвічена дівчина, аристократка, писала вірші, малювала. Між нею і Хемінгуеєм склалися романтичні дружні стосунки, які протягом п'яти років їхніх зустрічей не виходили за межі платонічних. Письменник відразу став називати її донькою (Адріана рано втратила батька), він ніби намагався замінити їй батька, до того ж сам мріяв про дочку (у письменника були лише сини).

Існує декілька версій самогубства Е. Хемінгуея:

письменник часто повторював, що коли він вичерпає себе як чоловік — застрелиться;

лікарі оголосили, що він захворів на рак. Хемінгуей застрелився, але рак у нього не виявили;

третя версія дуже популярна — він покінчив з життям у нападі білої гарячки;

• це спадкове, його батько Кларенс Едмунд Хемінгуей, лікар, застрелився у віці 40 років. Лестер, рідний брат, застрелився у віці 67 років, онучка Марго покінчила життя самогубством за допомогою снодійного.

Ернеста Хемінгуея можна назвати людиною ризику і відваги. Його життя було сповнене різних подій, навіть катастроф. Професія журналіста, яка дуже добре відповідала активній вдачі письменника, кидала його в різні куточки світу. Перегони на велосипедах, бої биків, іспанські фієсти, африканські сафарі, п'ять воєн, на яких довелося побувати художникові, — усе це не тільки дало багатий матеріал для репортажів і літературних творів, а й змусило постійно перебувати на вістрі небезпеки.

Письменник постійно наражав себе на небезпеку. Так жили і його герої, що виявили мужність, силу волі і стійкість як єдиний можливий варіант поведінки в екстремальних ситуаціях.

Е.Хемінгуей ввів у літературу поняття «втрачене покоління».

Поняття «втрачене покоління» з'явилася у літературу в XX столітті. Цей термін запровадив з подачі американки Гертруди Стайн Е. Хемінгуей. «Усі ви — втрачене покоління», — кинув власник паризького гаража механікові, який погано відремонтував автомобіль Гертруди Стайн. Вона підхопила ці слова, поширила загалом на молодь, що скуштувала боїв на Марні й під Верденом. Відтак його використовували для характеристики всіх тих, хто був скалічений Першою світовою війною. Вперше у літературі це поняття використав Е. Хемінгуей як епіграф до роману «Фієста» і дав тим самим назву цілому літературному напрямові.

«З 'явилося покоління, яке зросло на те, щоб знайти всіх богів мертвими, всяку віру в людину — порушеною», — так ще 1920 року в романі «По цей бік раю» писав Френсіс Скотт Фіцджеральд.

«Втраченість» — це зневіра в прийдешньому, відсутність ідеалів, розчарування, духовна спустошеність тощо.

Тему «втраченого покоління» розкрили у своїх творах англієць Р. Олдінгтон «Смерть героя» (1929), Е. Хемінгуей «У наш час» (1925), «Фієста» (1926), «Прощавай, зброє», Е. М. Ремарк «На західному фронті без змін» (1929), «Повернення» (1931), «Три товариші» (1938).

Такої масової і страхітливої війни, як у 1914—1918 роках, історія доти ще не знала. Та причина не лише у цьому. Перша світова війна на початку уявлялася багатьом «священною битвою» — чи то за «німецьку культуру», чи то за «європейську демократію», а виявилося, що це цинічна боротьба за поділ світу, за ринки збуту, за сфери впливу. І в тих, хто йшов в атаку під кулеметним вогнем, хто мокнув і мерз в окопах, хто задихався у жовтих хмарах газу, неначе спала з очей полуда. Разом з вірою вони втратили і надію.

Передусім така зневіра стосувалася образу повоєнного світу. І через те, що юнаки навчилися бачити й розпізнавати істину, і через те, що змінився, деградував сам світ. І ось що ще знаменне: настрої «втраченого покоління» не були пов'язані з приналежністю до переможців чи переможених. Американці Фіцджеральд і Хемінгуей, французи Дюамель і Доржелес, англієць Олдінгтон були не менш розчаровані, ніж німці Ремарк і фон дер Врінг, ніж австрієць Рот. Усі вони зазнали поразки — не від ворожої армії, а від життя як такого. Неправдиво почали звучати слова «священний», «славний», «жертва». Те, що здавалося стійким і незмінним — культура, гуманізм, розум, наука, індивідуальна свобода особистості — розвалилося, як картковий будинок, обернулося пустотою.

Е. М. Ремарк вустами свого героя Пауля Боймера так характеризував це покоління: «Ми вже не молодь. Ми вже не хочемо завойовувати світ. Ми втікачі. Тікаємо від самих себе. Від свого життя. Нам було лише 18 років, ми тільки починали любити життя і світ, а нам довелося стріляти в них. Перший снаряд влучив у наше серце. Нас відрізало від справжньої діяльності, від прагнень, від процесу. Ми вже не віримо в них: ми віримо у війну».

Письменники самі пережили страхіття війни і реально зобразили їх у своїх прозових творах, які належали до творів про війну і мали певні особливості.

Характерні риси романів «втраченого покоління»:

Письменники розмірковували не так про саму війну, її причини і перебіг подій, а про те, що війна коїть з людиною.

Проза письменників засвідчила, що людина, яка опинилася на фронті, призвичаїлася до війни, як до щоденності. Людина на війні стала її часткою, «гарматним м'ясом».

Ті персонажі, які пройшли через війну, зіткнулися з єдиною істиною смерті, втратили «звичні істини». Вони почали болісно реагувати на фальш, лицемірство суспільства, прагнули створити власні аксіоми життя.

Чоловіча дружба, загартована війною, залишалася для них тим найкращим, найдосконалішим, справжнім, що могла бути в людському житті у повоєнний час.

Таким чином, «втрачене покоління» — досить типове породження історичної доби XX століття. Йому властива певна двоїстість, суперечливість світовідчуття. Поряд з невірою бачимо готовність вірити, поряд із жорстокістю життєвої позиції — вболівання за ближнього.

Риси творчості письменника:

Рушієм сюжетної лінії в нього частіше був не розвиток конфлікту, не зіткнення протиріч, а посилення незадоволеності, внутрішнього дискомфорту героя. Звідси — наростання емоційної напруги, гра висловленого і невисловленого. Ідейна, проблемна сторона конфлікту виносилася автором за межі сюжету, про неї можна лише здогадуватись, адже вона рідко формувалася явно і не стала основною у сюжеті;

У більшості творів відсутня чітка композиційна схема. Звичайно читач нічого не знав ні про життя героя, ні про його уподобання та інтереси. Зав'язка виходить ніби за межі сюжету. У багатьох творах такою зав'язкою стала війна, що визначала драму людського життя. Дія розпочалася власне у момент кульмінації — це апогей суму і тривоги. Розв'язка конфлікту також здебільшого відсутня, оскільки для самого героя вирішення проблем було неможливим;

Використання прийому контрасту. Життєві катастрофи, трагічні переживання різко контрастували з побутовими діями, звичайними справами і розмовами людей. На контрастах і були побудовані романи Хемінгуея;

Передача роздумів героя не від першої, а від другої особи, що сприяло напруженості внутрішнього монологу, непомітно втягувало в ситуацію і самого читача;

Лаконізм;

Психологічна майстерність;

Чіткість і виразність описів природи чи людської діяльності;

Його твори — приклад служіння митця ідеям справедливості і людяності, чесності і мужності;

Лексика творів досить проста, розмовна, герої Хемінгуея часто вживали і не зовсім «джентельменські» слова, вони не приховували за респектабельною поведінкою своїх справжніх почуттів;

Автор не тяжів до метафор, здебільшого використовував слова не в переносному, а у прямому їх значенні. Порівнянь небагато, і вони прості й конкретні, тобто передавали внутрішній стан героя. Мова відзначалася простотою, виразністю і лаконізмом (так званий «телеграфний стиль»).

Метою Хемінгуея було не повне розкриття мотивів поведінки людей. Він намагався дати поштовх до розвитку уяви читача, викликати не просто цікавість до долі героя, а й прилучити до співучасті у вирішенні його життєвих проблем. Автор нічого не підказував, лише подавав скупі факти, надаючи читачеві можливість самому дійти певних висновків;

Герої письменника — «герої кодексу». Якими б не були теми і сюжети творів, він завжди залишався у колі загальнолюдських морально-етичних категорій: честь, мужність, людська самоповага, велич кохання. Письменник сповідував філософію своєрідного стоїцизму, витримку під ударами долі, стійкості у найнебезпечніших ситуаціях. Це був хемінгуеївський моральний кодекс, і його персонажі стали «героями кодексу», як їх згодом стали називати літературні критики.

Введення у літературу «принципу айсберга», який на одну восьму височів над водою, а сім восьмих його заховані під поверхнею. Прозаїк вважав, що саме так має творити митець: він не повинен говорити все, більша частина змісту має бути закладена у підтексті. Поетика Е. Хемінгуея характеризувала натяками та недомовками. Він змалював тільки факти, але за ними легко вгадувалися складні психологічні процеси, душевні драми героїв. Уникаючи деталізованих описів, авторських пояснень, «саморозкриття» персонажів, він перетворив багато оповідань на короткі драматичні сцени, зменшив додаткові відомості до майже драматургічних ремарок. Слова, байдужі й нейтральні, часто допомагали не виявити, а навпаки, приховати думки і переживання. Коли людині стадо вкрай погано, коли її душила біль і туга, вона говорила про якісь дріб'язкові речі — про їжу, дорогу, погоду, спорт. Внутрішня напруга відчувалася лише в інтонаціях, у розірванім синтаксисі, у багатозначності пауз, у настійливому, ніби автоматичному повторі однієї і тієї самої фрази. Тільки у моменти найвищого емоційного напруження приховане виривалося зовні у якомусь слові чи жесті. Хемінгуей — майстер відбору і продуманої послідовності фактів. Він тяжів до виразності й лаконізму, зосереджуючи увагу на деталях, які несли у собі велике емоційне навантаження. Добре володіючи складним мистецтвом натяків, досягав максимальної виразності художньої деталі. Символічна деталь дала змогу авторові не тільки відобразити певний факт чи явище, а й передати внутрішній пафос оповіді. Реалістична символіка посилила ліричне звучання творів, надала їм філософської багатозначності.

Війна і смерть стали предметом.

Час, простір, герої — все звужувалося так, щоб увійти в «магічне коло» головного персонажа. Але водночас специфіка реалізму полягала у тому, щоб це вузьке коло не замкнуло в собі читача, щоб герой виявився не тільки як певна людська особистість, але й як продукт своєї епохи.

Роботу над романом «Прощавай, зброє!» Ернест розпочав у березні 1928 року і повністю закінчив у СІЛА у червні 1929-го року. Під час роботи над цим твором, закінчив життя самогубством батько автора. Ця подія ще раз нагадала письменникові про трагізм людського життя і наклала трагічний відбиток на його власну долю. Вона відобразилась і на символіці назви нового роману: в англійській мові вираз «А farewell to arms» одночасно означав і «прощавай, зброє» і «прощавайте, руки» (руки тих, хто нас любив). Таким чином, з перших сторінок роману звучала тема втрат, які переслідували головних героїв.

Дія роману «Прощавай, зброє!» безпосередньо була пов'язана з війною. Сюжет твору заснований на реальному факті із життя автора — фронтового кохання між пораненим лейтенантом і сестрою милосердя. Ця історія залишила такий слід у душі автора, що минуло декілька років, перш ніж він зміг про неї розповісти. Даний твір — розповідь про війну і кохання. Відштовхнувшись від власних реальних переживань під час Першої світової війни, митець використав їх не стільки як основу сюжету, скільки як джерело, що забезпечило художньо переконливу достовірність переживань героїв. Твір написано в тій самій манері і витримано в тому ж композиційному ключі, що і «Фієста». Це роман з однією дійовою особою, одним героєм, розповідь про декілька місяців його життя.

Цього справедливо вважали одним із найбільш соціально значущих творів автора. Перша світова війна стала трагічним фоном книги, на якому відбулося становлення характеру героя. Але не війну зображував автор. Епоху пропущено через свідомість її рядового учасника, через долю звичайної людини — «негероїчного героя». Е. Хемінгуей свідомо уникав епічності, описовості та філософської об'єктивності, натомість він свою ліричну розповідь доводив до трагічного звучання. Такий тип оповіді не тільки збагатив антивоєнний пафос книги, а й посилив звучання стоїчного песимізму, що ним був на той час позначений світогляд митця.

Війна і кохання, життя і смерть — усе органічно переплелося творі. Війна показана лише через призму сприйняття головного героя і тих, з ким йому доводилося безпосередньо зустрічатись: італійських солдатів, полкового священика, лікаря з госпіталю. «Хай їй чорт, цій проклятущій війні» — говорили водії санітарних машин. Головний герой роману у ставленні до війни пройшов кілька етапів. На початку твору досить іронічно розповідалося про війну і мету, задля якої вона відбувалася: «На початку зими дощі полили не вщухаючи, а з дощами прийшла холера. Та її скоро припинили, і зрештою у війську від неї померло всього сім тисяч чоловік». Головний герой Генрі знав, що війна — це страхіття, а проте треба воювати до кінця. Молодий і недосвідчений солдат, — він був впевнений у своїй недоторканості, у своєму особистому безсмерті. Та ось і його поранено. Діалог зі священиком дещо змінив погляди героя на війну. Італієць-священик побачив війну зсередини, вона понівечила його землю та народ. Американець Генрі, навіть поранений, побачив її збоку, лише споглядав її наслідки.

Повернувшись із госпіталю до своєї частини, Генрі з жахом усвідомив, що війна калічила людей не лише фізично, а й морально: блискучий хірург, делікатна людина, Рінальді втратив любов до життя, спустошився духовно. Його оточили «морок і порожнеча, і більше нічого».

В результаті роздумів про війну Генрі дійшов висновку, що солдатів — цих простих італійських селян, — «побито щойно почалася війна. Тим селянин і мудрий, що на самому початку зазнав поразки. Дайте йому владу і побачите, який він мудрий!». Та про селян у цій війні ніхто не дбав. Жахливі сцени розгрому італійської армії під Капоретто, свідком і учасником яких Хемінгуей зробив свого героя, змусили лейтенанта Генрі по-новому глянути на війну і по-справжньому її відчути, війну, в якій гармат було надто мало, щоб їх втрачати, а розстрілювати своїх простіше, ніж зупинити наступ супротивника; війну, в якій втратили зміст усі високі слова — «священний», «славний», «жертва», «не мине марно»: «Ми чули їх часом, стоячи під дощем десь віддалік так, що до нас долинали самі ті слова, вигукувані щодуху, і читати на плакатах, що їх наліплено на інші плакати; але я не бачив довкола нічого священного, а те, що називали святим, не гідне було слави...».

І, вжахнувшись такої сутності війни, Фредерік Генрі вийшов з неї, уклавши «сепаративний мир». До цього він був самотній у чужій країні, армії та війні. І коли зникло те єдине, що зв'язувало його з війною — добра воля, — залишився один проти всього ворожого світу. Коли герой розповідав про своє дезертирство, втечу і врятування від польової жандармерії, автор кожне його речення розпочинав із займенника «я». Діставшись берега, герой знову почувався серед людей страшенно самотнім, навколишній світ став для нього невблаганно жорстоким. З нагнітанням туги самотності, тривоги і відчаю людини, що втратила всі орієнтири, герой зрікся будь-якого обов'язку перед світом, порвав усі зв'язки, усі стосунки з ним. Навіть «гнів змило в річці разом з будь-якими обоє 'язками». Тільки кохання — наче острівець людяності, доброти — залишився у героїв. Закохані не могли сваритися, не тому, що вони такі духовно спорідненні. Мабуть, єдине, що їх об'єднало, — це чистота і щирість, така дивна в цьому наскрізь облудному світі. Через те, — каже Кет-рін, ««нас тільки двоє в цілому світі, серед чужих людей, якщо між нами щось западе — нам кінець, вони здолають нас». Кетрін і Генрі сховалися від усього світу в горах Швейцарії.

А проте війна весь час незримо була присутня у цій безхмарній ідилії. Генрі примушував себе не думати про неї, намагався зосередитися на чомусь зовсім іншому. «Я знов узявся до газет та до війни на їхніх сторінках і потроху лив содову на лід у склянці з віскі...».

За романом для Е. Хемінгуея, війна — найстрашніший і найяскравіший, але цілком закономірний прояв ворожості всього світу до окремої людини. Адже це в мирний для них час герої зазнали трагедії. Єдина опора у ворожому світі — кохання — вбило Кетрін. І більше для Генрі не існувало нічого, і все, що було, виявилося марним. Людина залишилась наодинці з собою.

Незважаючи на юний вік Фредеріка Генрі, якраз він виявився тим персонажем, від імені якого автор висловив свої зрілі думки про війну і долю «втраченого покоління». Головна з них полягала в тому, що для людини, яка побачила війну хоч один раз, вона ніколи не закінчувалася, розділивши її свідомість на «денну» — нормальну, і «нічну», яка живе страхами та кошмарами. Фредерік Генрі говорив: «Война была где-то очень далеко. Может быть никакой войны и не было. Здесь не было войны. Я вдруг понял, что для меня она кончилась. Но у меня не было чувства, что она действительно кончилась. У меня было такое чувство, как у школьника, который сбежал с уроков и думает о том, что сейчас происходит в школе».

Таким чином, у цьому романі Е. Хемінгуей звернувся до теми «втраченого покоління», яке викинула війна у життя без ідеалів і надії. Твір гнівно її засуджував, як явище антилюдяне, спрямоване проти всього живого на землі. Письменник довів, що жодна з проблем, спричинених війною, не варта нічого, порівняно з людським життям. Війна калічила душу і тіло людини. Навіть ті, хто вижив, не могли надалі залишатися звичайними людьми, — вони втратили все, і насамперед, самих себе.

1926 рік — дата виходу першого хемінгуеївського роману «І сходить сонце». Він з'явився водночас у Нью-Йорку і Лондоні під назвою «Фієста». Ця книга принесла авторові світову славу. «Фієста» — розповідь про групу американських експатріантів, які жили в Європі після Першої світової війни. Герої роману перебували у постійному русі, кудись їхали або йшли, роз'їжджалися, з'їжджалися, сварилися, майже без упину пили. Це зображення «безнастанного» руху і склало більшу частину твору. Саме цей талановито зроблений пласт роману і відмітили його рецензенти.

Роман зустріли, як ще одну майстерну розповідь про покоління, травмоване війною. Причетність твору до «втраченого покоління» визначив епіграф, який Ернест Хемінгуей взяв зі слів Гертруди Стайн.

«Втрачене покоління» у романі — це, насамперед, леді Брет та її оточення. Вони шукали забуття у дурмані. Але навіть їхня невлаштованість, розбещеність підносилася над «добропорядністю» обивателів, яких не торкнулася війна. Леді Брет та її оточенню було властиве почуття товариськості, справжній демократизм, причетність до драм і трагедій своєї епохи.

До «втраченого покоління» значною мірою належав і головний герой роману — оповідач Джейк Барнс. Це стриманий і мужній, але чуттєвий чоловік, життя якого було скалічене війною. Пережиті ним травми настільки тяжкі (Джейк Барнс після поранення перестав бути повноцінним чоловіком), що говорити про них дуже важко. Якраз з цієї причини роман розпочався з розповіді про Роберта Кона — людину середньостатичну. Такий початок («Роберт Кон когда-то был чемпионом Принс-тонского университета в среднем весе. Не могу сказать, что это звание сильно импонирует мне, но для Кона оно значило очень много...») провів межу між «своїми» і «чужими», тими, хто воював, і тими, хто ні. Його приваблювали розваги, йому була притаманна збентеженість, болісне бажання зрозуміти світ. Жив він звичайними радощами простого життя. Йому важко, але намагався не зневіритися до кінця, відшукати для себе духовну опору. Цьому сприяв і фах кореспондента. І ще — Джейкове вміння бачити навколишній світ, знаходити спільну мову з іспанськими селянами, пантеїстичне ставлення до природи. Незважаючи на трагізм становища, герой залишився непереможеним до того часу, доки його внутрішній світ близький світу природи. Він тамував душевний біль тишею гір і дзюрчанням річок, шумом моря. Мужність, з якою герой переносив фізичну неповноцінність, не відмежовуючись від життя, дозволила посісти йому домінуюче місце серед інших героїв. До того ж Джейк виявився справжнім уболівальником бою биків — кориди. У романі її образ багатоплановий. З одного боку, корида асоціювалася з сучасним життям, що вимагало від людини такої ж нервової зібраності і граничної напруги, як від матадора арена. Тут акцентовано насамперед героїчне й ідеальне начало кориди. З другого боку, це всенародне свято, що до нього завжди прагнув і весь світ, і кожна душа, своєрідний світ відродження чогось світлого і святкового.

Образ Педро Ромеро, матадора, якраз уособив героїчне і святкове начало у кориді. Людина мужня, благородна, він сміливо дивився в очі смерті. Загалом Педро такий, яким хотів бути Джейк Барнс, тому герой зразу протиставив ідею кориди, яка оголила закони життя. Якраз корида стала перевіркою на зрілість і повноцінність для кожного із героїв твору. У зв'язку з цим вибудувалася своєрідна ієрархія героїв:

першу сходинку складали ті з них, кому не притаманне справжнє відчуття життя — це Роберт Кон;

другу — люди, скалічені війною, але все ще здатні відгукуватися на все справжнє — Брет Ешлі, Джейк Барнс, граф Міппіпопуло та інші.

Ще одним випробуванням, яке виявило сутність героїв, було кохання. Центром «притягування» для всіх героїв-чоловіків стала Брет Ешлі, на перший погляд, доступна і розбещена, але насправді — незалежна і самотня, яка кохала тільки Джейка Барнса. В минулому — сестра милосердя, Брет пройшла всю школу мужності. Трагедія Джейка стала причиною її приреченості на нещастя, яке тепер, коли пройшли роки, топилося у вині і розмінювалося у хвилинних захопленнях. Але вразило те, що зовнішні ознаки розкладу не торкнулися внутрішньої сутності героїні. Вона все ще надзвичайно красива, і краса відобразила багатство її душі і здатність на глибокі почуття.

Таким чином, впевненість в тому, що в будь-якій ситуації людині потрібно зберігати честь, не залишила Е. Хемінгуея. Його герої дуже самотні, це «герої кодексу», тому що справжня трагедія небагатослівна, а кредо особистості виявлялося у їхніх вчинках. За долями головного героя та його друзів читачі побачили долю цілого покоління, чия юність загинула в окопах Першої світової війни, хто, не встигнувши побути юним, одразу відчув себе старим і розчарованим в усьому. Хлопцям, які пішли на війну «захищати свою батьківщину», відкрилися очі на ту мораль, яку не можна назвати мораллю. Втративши віру, вони нічого не придбали. «Наші ідеали зазнали краху, наші мрії розбито, і ми рухаємося в цьому світі доброчесних людців та спекулянтів, наче донкіхоти, що потрапили в чужу країну», — так говорив і один з героїв Е. М. Ремарка.

Роботу над темою наступного роману «Маєш і не маєш» прозаїк розпочав 1934-го, а завершив влітку 1937 року, приїхавши на короткий час на Флориду з республіканської Іспанії. Американські критики зустріли роман недоброзичливо, більшість їх вважала, що це — «найневдаліший із усіх романів Хемінгуея».

Як художнє ціле, роман цей значно відрізнявся від попередньої великої прози автора. Він розпадався на кілька частин, адже виріс із трьох оповідань. Значною мірою автор відійшов у романі від звичної йому техніки: замість ліричної оповіді, яку веде близький письменникові герой, маємо ліро-епічний твір, кожну частину якого довірено оповідати іншій особі.

Роман ознаменував нове осмислення життя, а відтак і новаторські підходи до його відтворення у мистецтві. Тут ми вперше зустрілися з американською дійсністю 30-х років у зображенні Е. Хемінгуея. Вимальовувалася дуже сумна картина: злиденне життя рибалок Флориди, трагедія ветеранів війни, розбещеність і марність життя багатих власників яхт, нице буття модного курорту. Змальовані письменником соціальні зрізи підкреслено контрастні і забарвлені авторською іронією та щирим співчуттям.

Після поразки республіканської Іспанії художник, переповнений враженнями, роздумами, болем повернувся до Америки. Йому хотілося якнайшвидше розповісти людству правду про Іспанію, про фашизм. Оселившись у Гавані, 1 березня 1939 року він узявся за роботу, а 21 жовтня роман «По кому подзвін» уже вийшов друком. Через багато років він так сказав про цей твір: «По кому подзвін» — одна з восьми моїх основних книжок, я люблю її найбільше, але вона ще не закінчена. Я написав її одним подихом після того, як майже два роки щовечора передавав телефоном в Нью-Йорк дві шпальти про жахи громадянської війни. В романі багато шлаку». Одна з головних ознак роману — непримиренна і войовнича ненависть Е. Хемінгуея до фашизму. Тема роману — зображення подій громадянської війни в Іспанії, а герой — американець, що віддав життя за Іспанську республіку. Зображення даної теми було нетрадиційним. Автор не створив широкої картини громадянської війни. Роман побудовано як класицистичний твір за принципом трьох єдностей — часу, простору і дії. Дія роману розгорталася у горах Гвадаррами в останній тиждень травня 1937 року, охопила лише три доби, а точніше — 68 годин, і була зосереджена навколо вибуху мосту, який мав здійснити підривник Роберт Джордан з участю партизанського загону. Міст необхідно висадити у повітря у суворо визначений для цього час, аби забезпечити наступ республіканських військ. За 68 годин герой — колишній викладач іспанської мови в американському коледжі, а нині боєць республіканської Іспанії — встиг так багато пережити, передумати, відчути, що за своєю насиченістю вони дорівнювали цілому людському життю. Тому доречно нагадати епіграф до роману — рядки поета-метафізика Джона Донна, які стверджували, що немає людини, яка б існувала сама по собі, що кожна людина — це частка материка — людства. І це дійсно так, бо покладений в основу роману епізод не тільки служив організатором сюжету, а й виростав у своєму значенні до події великого масштабу: «Джордан думає, що міст може стати саме тією точкою, навколо якої обернеться доля не лише даної операції, а й доля Республіки, і навіть більше того — людства».

Головний герой роману, як і завжди у Е. Хемінгуея, — людина, близька йому духом, поглядами, навіть наділена біографічними даними письменника. Дід Джордана, як і дід письменника, брав участь у громадянській війні в Америці на боці ан-тирасистських північних штатів. Дід для нього багато в чому залишився взірцем, дорогою пам'яттю, саме він навчив хлопчика, що за волю варто боротися, її треба обстоювати зі зброєю в руках. Батько Джордана — теж близька йому людина, але виявив легкодухість, так само, як і батько письменника, покінчив життя самогубством. Віддавав письменник героєві і свою безмежну любов до Іспанії, до її народу. Так само, як і автор, герой теж не належав до жодної партії. Він вважав своїм обов'язком чесно і самовіддано боротися з фашизмом там, де той найбільш небезпечний. Але понад усе герой підніс свободу і скорився дисципліні тільки вимушено, тільки на час, з необхідності. Цією особливістю, а також ступенем політичної і громадянської зрілості головного героя були позначені всі смислові лінії роману.

У романі виведено жіночий образ Марії, який взятий з життя. Письменникові розповіли про історію дванадцятирічної дівчинки. Саме її страту батьків і вчинену над нею фалангістами наругу — розповів автор.

Роки боротьби за іспанську республіку були періодом найближчого зближення Е. Хемінгуея з комуністами, і тому змалювання їхніх образів у романі цілком закономірне. Воно далеке від ідеалізації і продиктоване ставленням самого Хемінгуея до революції, до її перспектив. Для нього характерне бажання проникнути в сутність процесів, які відбувалися у суспільстві, а звідси — намагання неоднозначно, в усіх аспектах показати революцію — громадянську війну в Іспанії. Цьому сприяв той факт, що керівні сили Республіки зображені через призму сприйняття розумної, освіченої і неупередженої людини — Роберта Джордана. Ще вплинуло те, що в цьому творі прозаїк розповів про те, чого ніяк не міг ані бачити, ані знати головний герой. Так з'явилися сцени, яким у загальному ідейному задумі роману відведена досить значна роль.

Вибір центральної ситуації твору, трагічної за своєю суттю, тісно пов'язаний з тим, що він писався під свіжим і гострим враженням від поразки республіканців у боротьбі проти франкістів. Смисл операції, дорученої Джордану, зводився до того, що вона мала відбутися у точно визначений строк, загибель багатьох людей, якою оплачено її успішне виконання, не буде марною тільки в тому випадку, коли наступ відбудеться раптово для франкістів. Але ж Джордан у ворожому тилу перший побачив, що заколотники добре обізнані з планами республіканського командування, а коли так, то зовсім необов'язково підривати міст удень, ризикуючи життям партизанів, адже фашисти вже сконцентрували свої війська там, де мав початися наступ республіканців. Посилаючи Андреса до командування, герой не лише хотів попередити про нові обставини, а й сподівався одержати наказ, що відповідав би новій ситуації.

Проте змінити вже нічого не вдалося. Ніхто не міг зупинити воєнну машину. Залишилося тільки виконати наказ, що вже втратив будь-який сенс, виконати свій обов'язок. І Джордан виконав його до кінця. Разом з ним на смерть пішли і парти-

зани.

Хемінгуей напружено шукав причин поразки Республіки, однією з яких він вважав так зване «невтручання» західних країн, що розв'язувало руки фашистам, а ті одержували підтримку грішми, зброєю, військами.

У «По кому б'є дзвін» вперше і востаннє з'явився у творчості Е. Хемінгуея узагальнений образ — образ народу — складний, суперечливий, створений з глибоким проникненням у сутність національного характеру. Зі сторінок роману постало важке життя іспанських селян. Особливе значення мав уривок, у якому розповідалося про наругу, вчинену фашистами над Марією та її батьками. Це своєрідна новела, що не просто протистояла розповіді про страту фашистів, а внутрішньо обумовлювала цю страту, зробила зрозумілим гнів народу проти фашистів. І хоча Хемінгуей обстоював думку, що насильство породжував тільки насильство, що насильством не можна перемогти насильства, він розумів, що в боротьбі з фашизмом іншого ви-

ходу немає.

Вихід у світ цього твору став літературною подією. Реакція на книгу була неоднозначною. У гітлерівській Німеччині її спалили на вогнищах. Водночас своє невдоволення романом висловила і прогресивна громадськість Америки. Автора звинуватили в тому, що він зобразив дійсність у викривленому світлі, не у всіх випадках правильно показав боротьбу іспанського народу. Але вже під час Другої світової війни цей твір з повним правом було взято на озброєння в антифашистській боротьбі людства.

Перше знайомсто читача з творчістю Ернеста Хемінгуея відбулося у 30-х роках XX століття, коли твори митця почали перекладати російською мовою. Українською мовою 1957 року вийшла його п'єса «П'ята колона», 1961 р. — роман «За рікою, в затінку дерев» у перекладі К. Суханенка та Н. Тарасенко, 1968 р. — збірка новел «Сніги Кіліманджаро» (переклад однойменної новели зроблено І. Драчем, а інших 19 новел збірки — письменником В. Митрофановим). 1968 р. у перекладі В. Брюггена була опублікована українською мовою книга спогадів молодшого брата Е. Хемінгуея Лестера «Мій брат Ернест Хемінгуей».

В. Митрофанов переклав повість «Старий і море».

Запитання для самоконтролю

Що вам відомо про особистість Джека Лондона?

Чому деякі твори письменника мали автобіографічний характер?

Що нового вніс Е. Хемінгуей у розвиток світової літератури?

У чому суть «ефекту айсбергу»?

Як розкривалася проблема «втраченого покоління» у романах Е. Хемінгуея «По кому подзвін», «Прощавай, зброє!»?

Які образи-символи зустрічаються у повісті «Старий і море»?