ФункцІЇ державноЇ власностІ на засоби виробництва в перехІднІй економІцІ

В економічній теорії існує дві протилежні концепції щодо державної власності на засоби виробництва — неоконсервативна, що перебуває на позиціях А. Сміта, і неокейнсіанська. Представники першої концепції (М. Фрідмен, Ф. Хайєк) вважають державну власність у сфері виробництва неефективною і такою, що порушує «священне право» приватної власності. Теоретики нео­кейнсіанської моделі розвитку, навпаки, доводять необхідність існування державного сектора в економіці. Позицію неокейнсіан­ців щодо державного сектора у виробництві підтримують також представники неокласичного синтезу. «Марно сперечатися — пише П. Самуельсон, — про те, що важливіше — суспільне чи приватне підприємництво… І без того, і без іншого наш економічний світ був би зовсім іншим» [1].

Реформи Ф. Рузвельта, здійснені ним в американській економіці в 30-х роках, — це рішучі дії зі створення в тій чи іншій формі достатньо потужного державного сектора в економіці ще «дикого» капіталізму. Подібні реформи, проведені потім і в інших капіталістичних країнах виконали такі завдання: 1) урятували капіталістично-ринкову систему від занепаду; 2) підвищили рівень ефективності капіталістичного господарства; 3) забезпечили гуманний розвиток капіталістичного суспільства.

Теорія і практика довели:

1) ринкова економіка, яка базується виключно на приватній власності на засоби виробництва у ХХ ст. є не тільки неефективною, — вона веде відповідну суспільно-економічну формацію до занепаду і відмирання. Абсолютизація переваг приватної власності, її 100-відсоткове поширення на засоби виробництва є явищем небезпечним для майбутнього суспільства;

2) водночас неефективним є майже 100-відсоткове одержавлення засобів виробництва, як це було в колишньому СРСР та інших соціалістичних країнах, бо державна власність з розширенням її меж за певні параметри втрачає свою економічну ефективність, отже, стає збитковою;

3) державна власність має бути лише одним із секторів у системі різних форм власності на засоби виробництва, серед яких, мабуть, провідну роль відіграватиме приватна власність.

Державна власність за своїм функціональним змістом є загальнонародною. В умовах змішаної економіки вона характеризується як всенародне надбання. Держава в такому разі — безпосередній, а не єдиний, як прийнято вважати, суб’єкт власності всенародного надбання. Суб’єктами державної власності, але не безпосередньо, є всі члени суспільства, як працюючі, так і не працюючі, що працюють в державному секторі. Звідси випливає, що такі структурні функції власності, як володіння, користування і розпорядження здійснюють ті, що, реалізуючи свої фахові здібності і підприємницький хист, беруть участь у виробничому процесі державного сектора народного господарства.

З погляду організаційно-економічних відносин і організаційно-правових форм господарювання в державному секторі здійснюється шляхом створення і функціонування відповідної системи підприємств і організацій. Більшість з них, подібно приватним підприємствам, функціонують на комерційних засадах як конкурентні ринкові структури. Державне майно держава передає в безпосереднє володіння, користування і розпорядження підприємствам і установам. Деякі цілісні виробничі комплекси, або їх частини, можуть здаватися державою в оренду трудовим колективам чи приватним особам. Удосконалення параметрів свободи підприємств у використанні ними в процесі своєї господарської діяльності на практиці функцій володіння, використання і розпорядження засобами виробництва, які є всенародним надбанням, — важливий напрям підвищення ефективності цього сектора економіки.

Згідно з Конституцією України, наше суспільство має створити соціально орієнтовану економіку [2], важливим складовим елементом якої стане достатньо потужний державний сектор у сфері виробництва матеріальної продукції, послуг, духовних благ. Оскільки державний сектор буде лише одним із секторів (поряд з приватним і колективним у різних їх формах і комбінаціях), то важливо зосередити увагу на дослідженні функцій державної власності на засоби виробництва.

Вихідною функцією відносин державної власності є, на наш погляд, ефективне використання основного й оборотного капіталу як всенародного надбання, відчуженого суспільством у власність держави. Завдяки цьому забезпечується зростання валового суспільного продукту, продуктивності праці, технічного рівня виробництва, більш якісними та сприятливими стають умови праці. Державний сектор економіки має бути рентабельним і мати необхідні засоби для розширеного відтворення. Успішний розвиток державного сектора залежатиме також від формування інноваційного характеру відтворення основного й оборотного капіталу та зайнятої робочої сили. Державний сектор господарювання, спираючись на досягнення науково-технічної революції, може бути зразком раціонального й ефективного господарювання для інших секторів економіки.

Особливе значення має соціальна функція відносин власності в державному секторі, тобто на державних підприємствах та в організаціях. Підприємства становлять ланку державного сектора, його індустріальної та обслуговуючої підсистем. На державних підприємствах зайнята наймана праця. Зрозуміло, що держава як суб’єкт власності повинна виконувати низку соціальних обов’язків щодо людей праці. В Україні їх законодавче, юридичне оформлення перебуває на початковому етапі, про що виразно свідчить ситуація на вугільних шахтах та заборгованість державних підприємств із заробітної плати робітникам і службовцям.

До соціальних обов’язків держави перед найманим персоналом належать такі:

— гарантія робочих місць на довгостроковий період і, що дуже важливо, створення нових робочих місць для забезпечення зайнятості тих, хто вивільняється з певних ланок виробництва внаслідок їх модернізації. Держава також має гарантувати, що відповідне підприємство не буде приватизоване;

— створення сучасної системи трудового і тарифного права, що визначала б межі, в яких держава має надавати різні права на участь найманого персоналу в управлінні виробництвом і які б захищали його від зловживань держави та її представників у процесі розпорядження своєю власністю. У цьому аспекті важливе значення має тарифний договір між профспілками, з одного боку, та державою і її уповноваженими на підприємствах, — з іншого. Водночас важливо, щоб положення про участь найманого персоналу не зашкодило підприємницькому характерові господарської діяльності державних підприємств;

— справедливий розподіл доходів, одержаних підприємствами державного сектора як між ними і державою, так і в межах підприємства: між керівництвом і найманим персоналом. Поняття «справедливо» насамперед стосується заробітної плати, її рівня та диференціації [3]. За часів СРСР у розподілі панував принцип «зрівнялівки». У перехідній українській економіці в розпо­ділі доходів, як свідчать дослідження спеціалістів, посилюється нерівність: різниця між доходами керівників державного підприємства (задекларованих і незадекларованих) і доходами робітників неухильно зростає, що посилює гостроту соціальних відносин у державному секторі.

Від якості виконання українською державою зазначених функцій залежатиме: розширюватимуться чи звужуватимуться межі державної власності на засоби виробництва в найближчій перспективі.

Література

1. Самуэльсон П. Экономика. В 2 т.: Пер. с англ. — М.: АЛГОН, 1992. — Т. 1. — С. 44—45.

2. Конституція України. — К.: Інститут законодавства ВР України, 1996. — Ст. 1, 13, 15.

3. Раушер А. Частная собственность в интересах человека труда. — М.: Дело, 1994. — С. 47.

В. І. Рибчак, аспірант