1.4 основи державного регулювання економіки

1.4.1. Необхідність і сутність державного  регулювання економіки

Історичний досвід світової економіки підтверджує, що держава в усі часи

тією  чи  іншою  мірою  була  вимушена  втручатися  в  економічні  процеси.  Але ступінь цього втручання на окремих етапах розвитку товарного виробництва був неоднаковим. Тобто, у всіх економічних системах держава регулює економіку.

Історичний досвід показує, що спочатку таке втручання було зумовлене самим  існуванням  держави  та  необхідністю  вилучення  значної  частини суспільного продукту для покриття загальнодержавних витрат, пов’язаних з утриманням апарату чиновників державної влади, армії, поліції тощо. Таке вилучення та перерозподіл вимагали від держави створення відповідного законодавства, яке охороняло б державні інтереси і визначало б обов’язки всіх членів суспільства стосовно держави. Втручання держави в економіку виключно з “утриманських” інтересів обмежувало її економічні функції, перетворювало в пасивного наглядача за економічним розвитком країни. І це є не історичною випадковістю, а навпаки, закономірністю. Вона відображає найсуттєвішу рису товарного виробництва, в якому не держава, а ринковий механізм є головним регулятором економіки.

Ринковий механізм регулює найважливіші параметри економічного розвитку.  По-перше,  він  обєднує  виробників  і  споживачів  в  єдину  економічну

систему,  підпорядковує  виробництво  вимогам  задоволення  суспільних  потреб через платоспроможний попит. По-друге, він стимулює розробку та впровадження у  виробництво  науково  технічних  досягнень,  зменшення  витрат,  підвищення якості товарів, постійне розширення їх асортименту, що в кінцевому підсумку забезпечує підвищення продуктивності суспільної праці. По-третє, він виконує велику селективну функцію серед товаровиробників, завдяки чому із товарного виробництва вибувають ті господарські суб’єкти, результати діяльності яких не відповідають сучасним вимогам.

Проте регулюючий потенціал ринкового механізму реалізується повною мірою  лише  за  ідеальних  умов,  які  відповідають  ринку  вільної  конкуренції. Сучасне товарне виробництво таких умов не має. Циклічний характер сучасного виробництва, високий рівень його монополізації та інтернаціоналізації, великі соціальні та екологічні вимоги до його результатів відчутно обмежують регулюючий потенціал ринкового механізму. Ці обмеження можна охарактеризувати таким чином.

1. Ринковий механізм не має надійного внутрішнього імунітету, який здатний протистояти таким негативним явищам макроекономічного рівня, як затяжний спад виробництва, довгостроковості інфляції, надмірний рівень безробіття.

Ринкова система може регулювати лише на ті суспільні потреби, які виявляються через платоспроможний попит. Тому ринок не має механізму, який здатний  забезпечувати  задоволення  загольнодержавних,  тобто  колективних потреб, пов’язаних з утриманям апарату державного управління, армії, поліції, науки, культури, освіти та ін.

Взаємодія  людей  через  ринковий  механізм  породжує  деякі  негативні побічні ефекти, зовнішні стосовно ринку. До них належать поляризація людей залежно від рівня доходів, нерівномірний розвиток окремих регіонів, порушення екологічних умов життя людей, недопустимі відхилення від стандартів якості споживчих товарів тощо. Ринковий механізм у багатьох випадках не має власних засобів, здатних усувати чи мінімізувати ці ефекти.

Перелічені  вище  обмеження  ринкового  механізму  можуть  бути компенсовані лише за допомогою спеціального державного механізму.

Вперше, найбільш глибоко обґрунтував необхідність державного впливу на економіку  англійський  економіст  Джон  М.  Кейнс.  У  1936  р.  він  опублікував працю «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей», де чітко окреслив коло специфічних макроекономічних проблем, запропонував засадні принципи методології та методики їхнього аналізу, сформулював завдання економічної політики держави.

Державне  управління економікою — це організуючий і регулюючий вплив держави на економічну діяльність суб'єктів ринку з метою її впорядкування та підвищення результативності.

Однією з функцій управління є регулювання економіки. Управління будь-

яким  процесом  починається  з  того,  що  цей  процес  виокремлюють  як  певний об'єкт. Найбільш агрегованим об'єктом ДРЕ є економічна система держави, тобто об'єкти державного регулювання економіки. У зв'язку з цим методологічною основою ДРЕ є економічна теорія і передовсім макроекономіка.

Об'єктами ДРЕ є також: економічні підсистеми (економіка регіонів, народногосподарських  комплексів,  галузей;  сектори  економіки;  стадії відтворення); соціально-економічні процеси (економічні цикли, демографія, зайнятість, інфляція, науково-технічний прогрес, екологія, кон'юнктура і т. д.); відносини  (кредитні,  фінансові,  зовнішньоекономічні  тощо);  ринки  (товарів, послуг, інвестицій, цінних паперів, валюти, фондів, капіталів і т. д.).

Складність втілення названих об'єктів державного регулювання в чіткі організаційні форми зумовлює, як правило, опосередкований вплив держави на

функціонування   та   розвиток   підсистем,   процесів,   відносин,   ринків   і   т.   п.

Безпосереднім   об'єктом   державного   регулювання   є   діяльність   підприємств

(установ, закладів, організацій), державних органів, домашніх господарств.

Первинним суб'єктом державного регулювання є людина (громадянин). У демократичному суспільстві громадянин (споживач) висловлює й захищає свої інтереси як виборець за допомогою механізму голосування. Але виборці безпосередньо обирають не напрямки соціально-економічної політики або методи та засоби ДРЕ, а лише склад органів державної влади. Отже, суб'єктом державного регулювання економіки стає держава в особі державних органів (президента, парламенту, уряду, місцевих адміністрацій).

На сучасному етапі розвитку товарного виробництва держава об’єктивно змушена виконувати роль суб’єкта регулювання економіки. В цій якості вона мусить виконувати багато економічних функцій. До головних її функцій можна віднести такі:

- визначення головний цілей та пріоритетів макроекономічного розвитку країни виходячи із сучасного стану економіки та перспективних умов її розвитку.

Це означає, що держава розробляє стратегію соціально-економічного розвитку країни,   визначає  ресурси,  необхідні   для  її   реалізації,  пріоритетні  напрями,

очікувані економічні, соціальні та міжнародні наслідки макроекономічного розвитку країни. Визначені державними органами голвоні цілі та пріоритети макроекономічного розвитку країни становлять основу індикативного планів і економічних програм;

- розробка та затвердження правових основ функціонування ринкової економіки, які раціоналізують ринкове середовище та надають йому цивілізований характер.   Економічне   законодавство   визначає   передусім   права   приватної

власності, узаконює існування різних видів господарської діяльності, розробляє

закони, які регламентують діяльність окремих підприємств і організацій в умовах ринку. Держава приймає закони, які регулюють товарно-грошові відносини між суб’єктами й державою, тобто встановлює “правила гри” на ринку. Спираючись на економічне  законодавство,  вона  виконує  роль  арбітра  в  сфері  господарських

відносин виявляє випадки незаконної діяльності та застосовує відповідні заходи щодо порушників;

- цілеспрямований вплив на економічну діяльність господарських суб’єктів за допомогою системи економічних регуляторів. Для цього використовуються такі важелі, як державний бюджет, податки, гроші, кредит, ціни, заробітна плата тощо;

- захист конкуренції як головного “мотора” ринкового механізму. З цією метою держава розробляє антимонопольне законодавство та здійснює постійний контроль за його дотриманням у господарській практиці;

- регулювання зовнішньоекономічних відносин. З цією метою держава розробляє закон про митницю, встановлює експортне та імпортне мито, визначає режим експорту та імпорту товарів і капіталів;

- здійснення контролю за додержанням у країні відповідних соціальних параметрів. Ця функція об’єктивно зумовлена внутрішньою природою ринку, який жорстко пов’язує доходи окремих господарських суб’єктів та громадян з результатами їхньої трудової діяльності, що неминуче породжує надмірну розбіжність в особистих доходах або, взагалі, відсутність їх у непрацездатних членів супсільства. З метою виконання даної функції держава встановлює мінімальний рівень заробітної плати, розробляє закони, які гарантують право на працю та соціальне забезпечення. Вона застосовує також різноманітні пільги при оподаткуванні особистих доходів, їх індексацію з урахуванням рівня інфляції, розробляє фінансові програми допомоги малозабезпеченим членам суспільства, виплачує пенсії, регулює ціни на товари першої необхідності тощо.

- фінансування загальносуспільних благ та послуг, які є неподільними, - благоустрій населених пунктів, будівництво доріг, закладів культури, утримання армії, розвиток науки, освіти та ін.

Державне регулювання економіки (ДРЕ) в умовах ринкового господарства являє собою систему типових заходів законодавчого, виконавчого та контролюючого характеру, здійснюваних правомочними державними установами та суспільними організаціями з метою стабілізації та пристосування існуючої соціально-економічної системи до умов, що змінилися.

Державне регулювання економіки - це діяльність держави щодо створення правових, економічних і соціальних передумов, необхідних для функціонування економічного механізму згідно з цілями й пріоритетами державної економічної політики. Раціональне державне регулювання економіки не протистоїть механізму її ринкового регулювання й не підміняє його, а свідомо використовує його регулюючий потенціал, надає ринковим регуляторам цілеспрямований характер. В кінцевону підсумку це сприяє досягненню поставлених державою цілей і пріоритетів з меншими економічними та соціальними витратами.

Ринковий механізм, його інструменти становлять основу державного регулювання  економіки.  Але  воно  не  обмежується  використанням  цих інструментів. Поряд з ними держава спирається й на неринкові інструменти, які доповнюють  ринковий  механізм,  надають  усьому  економічному  механізмові

системніший та цивілізованіший характер. Так, індикативні плани, соціально- економічні  прогнози,  цільові  програми,  бюджетна  форма  фінансування колективних   благ   не   є   інструментами   ринкового   механізму.   Але   без   їх використання не можна вирішити важливі питання соціально-економічного розвитку країни.

Державне регулювання економіки - це суб’єктивна форма її регулювання. Тому   його   ефективність   обумовлена   тим,   якою   мірою   держава   в   процесі виконання своїх регулюючих функцій враховує об’єктивні економічні закони, і передусім закони ринку, згідно з якими функціонує ринковий механізм. У цьому розумінні закони ринкового механізму створюють об’єктивну межу для втручання держави в економіку. Іншими словами, ринковий механізм - це сфера державного невтручання.  Більше  того,  держава  повинна  сприяти  розвитку  ринкового механізму, усувати штучні перешкоди, які можуть створювати для нього монопольні підприємства. Вона може втручатися в ринковий механізм тільки в одному випадку, коли цей механізм ще не досягнув необхідного потенціалу і тому не здатний виконувати свою позитивну роль в економіці. Знайти межу такого втручання - актуальна проблема державних органів.

В умовах розвинутого ринку державне регулювання економіки - це втручання держави не в ринковий механізм, а в передумови та побічні наслідки його функціонування. У першому випадку держава з метою одержання необхідних зрушень в економіці повинна не підміняти закони ринку штучними законами, а впливати на те економічне середовище, в якому діють ринкові закони. Впливаючи на це середовище, вона спрямовує розвиток економіки відповідно до визначених цілей  та  пріоритетів.  Так,  застосовуючи  політику  “дорогих”  або  “дешевих” грошей, держава не втручається в закон ціноутворення, а впливає лише на співвідношення між попитом і пропозицією на гроші і через це співвідношення використовує ціну для стримування чи стимулювання виробництва.

В другому випадку держава, враховуючи обмежені можливості ринкового механізму його здатність породжувати негативні побічні наслідки, може нейтралізувати іх за допомогою неринкового механізму. Так, державні програми допомоги малозабезпеченим, непрацездатним і тимчасово безробітним членам суспільства забезпечують їхній соціальний захист без втручання в ринковий механізм.

Важливою передумовою, яка визначає ефективність державного регулювання економіки, є врахування а регулюючих діях держави індивідуальних умов  конкретної  країни.  Ці  умови  характеризуються  такими  показниками,  як частка   державного   сектора   в   економіці,   структура   економіки,   досягнутий технічний рівень виробництва, місце національної економіки в світовому поділі праці, демографічні, національні та політичні умови тощо. Врахування цих умов вимагає від кожної держави пошуку особливих підходів до межі та змісту свого втручання в економіку.

1.4.2. Форми, засоби і методи державного  регулювання економіки

Державне регулювання економіки реалізується в різних формах. Залежно від строкової розмовності розрізняють довгострокове й короткострокове регулювання.

Довгострокове регулювання обумовлене необхідністю досягнення стратегічних цілей. В його системі головне місце займає цілеспрямований вплив на обсяг і структуру інвестицій, рівень заощаджень в економіці. Головне завдання

довгострокового  регулювання  полягає  в  проведенні  структурних  зрушень  в

економіці, розвитку наукоємних виробництв, піднятті відсталих в економічному відношенні районів.

Короткострокове регулювання - це насамперед антициклічне регулювання,

основою якого є вплив на сукупний попит (величину споживчих та інвестиційних витрат). У межах цієї форми застосовується антиінфляційне регулювання, яке реалізується переважно через політику доходів (контроль над заробітною платою та цінами, обмеження темпів зростання грошової маси).

За характером впливу на господарські суб’єкти державне регулювання економіки поділяється на дві форми: пряме та непряме (опосередковане). Пряме регулювання - це вплив держави на економічні процеси за допомогою безпосереднього використання відповідних регуляторів. Воно реалізується через бюджетне інвестування державою відповідних програм фінансування розвитку державних підприємств, інфраструктури, науки, культури, освіти, соціального захисту населення тощо, а також через регламентацію цін, заробітної плати та інших  інструментів  ринкового  механізму.  Прямий  вплив  може  здійснюватися через використання адміністративних важелів, які регламентують конкретні завдання та обмеження господарської діяльності.

Непряме регулювання економіки це вплив держави на господарську діяльність через внесення відповідних змін в умови функціонування ринкового механізму. Воно досягається за допомогою правових та економічних інструментів. Застосовуючи   ці   інструменти,   держава   безпосередньо   нічого   не   змінює   в ринковому механізмі, а створює лише передумови для цих змін.

Державне  регулювання  базується  на  певній  системі  засобів  впливу  на ринок. В сукупності їх можна розділити на дві великі групи: засоби прямого державного   впливу   (державні   замовлення,   контракти,   ліміти,   фінансування цільових комплексних програм і деяких галузей з державного бюджету і т.ін ) та засоби опосередкованого впливу (податки, субсидії, ціни і т ін ).

Серед основних засобів державного регулювання слід виділити законодавчі акти; прогнози розвитку національної економіки; цільові комплексні програми; ліміти; державні замовлення і державні контракти; державні інвестиції; державні і місцеві  бюджети;  бюджетні  дотації,  субсидії,  субвенції;  податки  і  податкові пільги, державні кредити; державні резерви; операції з державними цінними паперами на відкритому ринку; соціально-економічні нормативи; різні галузеві і загальнодержавні   норми   і   стандарти;   норми   амортизації,   в   тому   числі

прискореної; система фіксованих, граничних і вільних цін; індексування цін; індексування грошових доходів населення і заощаджень; встановлення прожиткового   мінімуму   і   мінімуму   заробітної   плати;   встановляння   єдиної тарифної системи; встановлення заробітної плати в державних установах, встановлення системи пенсій, допомоги, ліцензій, митні збори, податки; квоти; встановлення граничних рівнів рентабельності.

Державне регулювання економіки спирається на систему державних інструментів (регуляторів). Залежно від їхньої природи всі державні інструменти можна поділити на три види: правові, адміністративні та економічні.

До правових інструментів належать законодавчі та підзаконні документи, які регламентують основні напрями й правила економічної діяльності господарських суб’єктів та окремих громадян. Вони визначають як загальні умови цієї діяльності, так і допустимі винятки з цих умов, установлюють права та обов’язки юридичних і фізичних осіб, а також можливі санкції за їх порушення. Серед правових інструментів найбільший вплив на економіку справляють закони про власність, підприємництво, підприємство, інвестиційну та зовнішньоекономічну діяльність, банківську і страхову справу, податки й ціни про соціальний захист населення та ін. Правові регулятори визначають загальну межу державного втручання в економіку.

Адміністративні інструменти – це укази, постанови та розпорядження виконавчих  органів,  які  дозволяють,  забороняють,  обмежують  чи  нормують окремі види господарської діяльності. Наприклад, встановлення квот, ембарго, видання ліцензій, затвердження стандартів якості продукції, екологічних норм тощо.

Найважливішу роль у державному регулюванні економіки відіграють економічні інструменти. До головних із них належать: макроекономічне планування, державний бюджет, податки, гроші, кредит, ціни, заробітна плата. Регулюючий вплив держави на економіку забезпечується передусім через макроекономічне планування, основною формою якого в умовах ринку є індикативне планування. Воно принципово відрізняється від директивного планування засобів досягнення цілей, поставлених у плані. Його показники не є обов’язковими для окремих господарських суб’єктів, а мають рекомендаційно- орієнтуючий характер.

Державне регулювання економіки здійснюється з допомогою арсеналу методів,  тобто  способів  впливу  держави  в  особі  законодавчих  і  виконавчих органів на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку і некомерційний сектор економіки з метою створення або забезпечення умов їх діяльності у відповідності з національною економічною політикою.

За формами впливу на суб'єкти ринку методи державного регулювання можна розділити на методи прямого впливу (засновані на системі обмежень, штрафів,  дозволів,  ліцензій,  квот,  державних  контрактів)  і  методи опосердкованого впливу, суть яких зводиться до встановлення певних умов для

суб'єктів  ринку,  які  мотивують  їх  поведінку.  До  цих  методів  слід  віднести податкове регулювання застосування політики прискореної амортизації, методи стимулювання конкуренції тощо.

В залежності від обраних засобів впливу на ринок розрізняють правові.

адміністративні і економічні методи державного регулювання.

Правове регулювання — це діяльність держави щодо встановлення обов'язкових для виконання юридичних норм (правил) поведінки суб'єктів права. Необхідний у цьому разі примус забезпечується розвитком громадської свідомості та силою державної влади. Водночас юридичні норми мають бути зрозумілими людям, належно обґрунтованими, системно організованими і придатними для практичної реалізації.

Правове регулювання економіки має свій предмет, оскільки пов'язане з юридичним визначенням засобів, інструментів і процедур реалізації державної влади. Предметом правового регулювання економіки є: відносини між державою (державними органами) і суспільством, громадянами, суб'єктами господарської діяльності; відносини «всередині» держави, між її органами з приводу розподілу повноважень, визначення їхнього правового статусу; відносини між суб'єктами господарської діяльності (виробник — посередник, замовник — підрядчик, боржник — кредитор, власник — орендар і т. ін.); економічні відносини між людьми, залученими в державно-уп-павлінські процеси як з приводу професійного виконання обов'язків державних службовців, так і з причин звернення в державні органи для вирішення будь-яких власних проблем.

Стрижнем  правового  регулювання  є  розробка  та  юридичне закріплення норм (правил) поведінки суб'єктів економічних відносин. Традиційно в кожній нормі виокремлюють три основні елементи: гіпотезу, диспозицію й санкцію. Гіпотеза   — це такий елемент норми, в якому зазначаються умови, обставини, ситуації у сфері економічних відносин, з настанням яких норма набирає чинності. Диспозиція  —  частина  норми,  яка  визначає  права  або  обов'язки  учасників відносин. Санкція — це та частина норми, яка передбачає заходи адміністративно- правового примусу в разі невиконання обов'язків учасниками економічних відносин.

Якість правового регулювання залежить від того, як законодавчі органи формують юридичні норми. Основними вимогами до різних форм правового регулювання є: своєчасність, стабільність, повнота, внутрішня узгодженість.

Основними формами правового регулювання економіки в Україні є: Конституція та закони України; укази й розпорядження Президента України; постанови та інші акти Верховної Ради, постанови й розпорядження Кабінету Міністрів, нормативно-правові акти центральних органів (міністерств, відомств); нормативні акти місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.

У світовій практиці застосовується два типи методів державного регулюванню економіки: адміністративні та економічні.

Сутність адміністративних методів полягає в прямому управлінні економікою, заснованому на застосуванні обов’язкових для суб’єктів ринку державних замовлень, державних санкцій, ліцензій, дозволів, квот, встановленні норм і стандартів, які регламентують вимоги до якості робіт і послуг, продукції до організації виробничих процесів, операцій на внутрішньому і зовнішньому ринку тощо.   Вони   проявляється   багатогранно   в   залежності   від   обраного   засобу управління суб’єктами ринкової діяльності. Так, наприклад, ліцензування як адміністративний метод державного регулювання здійснюється з метою недопущення на споживчий ринок неякісної продукції, впорядкування підприємництва у видах діяльності, які не можуть регулюватись ринком.

Ліцензії як спеціальні дозволи, які видаються суб’єктам підприємницької діяльності на здійснення окремих її видів, в Україні запроваджені на пошук та

експлуатацію     родовищ     корисних     копалин,     ремонт     мисливської     зброї,

виготовлення і реалізацію медикаментів, хімічних речовин, пива, горілчаних, лікерних, коньячних виробів,   виробництво і реалізацію тютюнових виробів, здійснення ветеринарної, медичної, юридичної практики, утримання гральних закладів і ще деякі види діяльності. Дозволи (ліцензії) видаються також спеціалізованим підприємствам на здійснення посередницької діяльності при приватизації майна державних підприємств, на здійснення діяльності по оформленню та реєстрації документів про право власності на квартири (будинки). Вони необхідні на здійснення діяльності по випуску та обігу цінних паперів, експорту деяких видів товарів, на право здійснення операцій з валютними цінностями.

Квотування, як метод державного регулювання, вводиться з метою прямого встановлення  державою  для  учасників  монополістичної  діяльності  їх  частки  у

виробництві,  збуті  або  експорті  продукції.  Квота  також  відображає  частку,

частину, норму, яка в чомусь допускається (наприклад, імпортна квота). В Україні квоти запроваджені як кількісна межа товарів певних категорій, дозволених для ввезення в країну. В даному випадку вони виконували завдання найбільш ефективно і економно використовувати іноземну валюту, захистити власні виробництва, зберегти рівень  зайнятості  населення.  Квота встановлюється і  на вивіз (експорт) деяких видів продукції.

Система санкцій передбачається державою або законодавством проти порушення або невиконання суб’єктами ринку встановлених умов діяльності. Як економічні санкції, держава може встановлювати сплату неустойки, штрафу, пені за невиконання певних зобов’язань, вилучення виручки від незаконної діяльності до  державного  бюджету  тощо.  Економічні  санкції  передбачаються  і  в міжнародних угодах, пов”язаних з обміном товарів, наданням кредитів та іншими економічними відносинами між країнами.

Адміністративні методи регулювання в розвинених країнах з ринковою економікою  використовуються  в  незначних  масштабах,  їх  сфера  діяльності  в

основному  обмежується  охороною  навколишнього  середовища  та  створенням

мінімальних побутових умов для слабо соціально захищених верств населення.

Заходи примусу можна проілюструвати тим, що державні органи всіх розвинених країн зобов'язують промислові підприємства організовувати в себе виробниче навчання молоді, створювати певні побутові зручності для зайнятих, встановлювати очисні споруди.

Економічні методи державного регулювання поділяються на методи грошово-кредитної та бюджетної політики. Самостійним комплексним методом ДРЕ є індикативне планування, прогнозування і державне економічне програмування, що охоплює численні цілі та весь набір інструментів ДРЕ.

Основними     економічними  способами  грошово-кредитної  політики  є: а) регулювання облікової ставки (дисконтна політика, здійснювана центральним банком); б) встановлення та зміни розмірів мінімальних резервів, які фінансовані інститути країни зобов’язані зберігати в центральному банку; в) проведення операцій державних установ на ринку цінних паперів, таких як емісія державних зобов’язань, торгівля ними та їх погашення.

Застосовуючи   ці   способи,   держави   прагнуть   змінити   співвідношення попиту   та   пропозиції   на   фінансовому   ринку   (ринку   позикових   капіталів, інвестицій)  у  бажаному  напрямку.  У  міру  відносного  зниження  ролі  ринків вільних капіталів у фінансуванні капіталовкладень та особливо у звязку зі зменшенням   ролі   фондової   біржі   та   зростанням   самозабезпечення   великих компаній коштами дієвість цих способів у найбільш розвинених країнах дещо ослаблена.

Пряме  державне  економічне  регулювання  здійснюється  засобами бюджетної   політики.   Головним   засобом   мобілізації   фінансових   коштів   для покриття державних інвестицій є податки. Вони також широко використовуються для впливу на діяльність суб’єктів господарства. Державне регулювання за допомогою податків залежить вирішальною мірою від вибору податкової системи, рівня податкових ставок, а також видів та величини податкових пільг.

У країнах з розвинутою ринковою економікою основним економічним методом регулювання ринку виступає кредитно-грошове регулювання. Це зумовлено тим, що кредитно-грошова система є тим економічним середовищем, в якому відбуваються всі найважливіші господарські процеси в ринковій економіці.

Знаряддям грошового і кредитного регулювання є центральний банк. Суть його  діяльності  в  грошово-кредитному  регулюванні  полягає  у  здійсненні контролю   за   грошовою   масою   і   кредитом   у   економіці.   Якщо   економічна активність на ринку погіршується і йде спад виробництва, скорочення робочих місць, центральний банк робить спробу збільшити грошову масу і кредит. Але, якщо втрати стають загрозливо збиткові, в результаті чого зростають ціни і з’являється багато вільних робочих місць, то він робить все можливе, щоб скоротити грошову масу і кредит.

Враховуючи  те,  що  механізм  ринку  в  економіці  перехідного  періоду

України          ще       не        працює,          грошово-кредитний  механізм         регулювання  не

відпрацьований,  регулювання  економіки  в  перехідний  період  здійснюється  в більшій мірі з допомогою фінансово-бюджетних методів.

Використання фінансово-бюджетних методів у системі державного регулювання ринку зводиться до маніпулювання ставками податків, державними витратами з метою встановлення рівноваги на ринку. Якщо в економічній системі спостерігається активізація попиту і розвиток інфляції, уряд підвищує податки на доходи  підприємців  і  населення  і  одночасно  обмежує  державні  витрати.  І, навпаки, якщо в економічній системі з’являються ознаки депресії, ставки податків знижуються, бюджетні витрати починають зростати.

Важливе місце в системі елементів економічної політики і державного регулювання займає цінова політика і цінове регулювання.

Світова практика демонструє найрізноманітніші прояви цінової політики держави і методи державного регулювання цін. Незважаючи на те, що в умовах ринкової економіки рівень цін визначається попитом і пропозицією товарів, уряди не відмовляються від різних форм контролю за цінами і впливу на них в деяких сферах  діяльності.  Систематично  друкується  інформація  про  рівні  цін  і  їх динаміку. Ця статистична інформація використовується при регулюванні рівня життя, індексації доходів населення. Подібна практика існує в США, Японії, Франції, Австрії, Швеції та інших країн.

Так, зокрема, в США державою регулюється від 5 до 10\% цін. Уряд США через відповідні структури (Антитерстове управління Міністерства юстиції, Федеральну торгову комісію, Міністерство сільського господарства та інші) здійснює загальний контроль за цінами, регулює ціни на сільськогосподарську продукцію, здійснює контроль за тарифами на електроенергію.

У Франції прямим регулюванням з боку держави охоплено ціни на газ, сільськогосподарську продукцію, електроенергію, транспортні послуги та інші товари і послуги монопольних  виробників, а також ті сфери, де у споживачів немає вибору альтернатив придбання товарів чи надання послуг.

Уряд Австрії через відповідні структури регулює майже 10\% цін. В Японії через Бюро цін економічного планування регулюється 20\% споживчих цін. В Швейцарії в законодавчому порядку регулюються ціни на текстильні товари, іграшки, музичні інструменти.

Державне регулювання цін в Іспанії передбачає встановлення цін на деякі товари (10\% споживчих цін), контроль за цінами монополістів, публікацію інформації про індекси споживчих цін, виходячи з “споживчого кошика споживача”.  В Швеції державне цінове регулювання враховує динаміку інфляції, ступінь конкуренції і значимість тих чи інших видів товарів і послуг. При підвищенні інфляції ступінь державного регулювання зростає, при зниженні- спадає.

В умовах перехідного періоду цінова політика держави в Україні повинна бути   спрямована   на   ліквідацію   цінових   деформацій,   які   мають   місце   в

національній  економіці,      забезпечення  реального       зближення      національних і

світових цін шляхом регульованої та контрольованої з боку держави поетапної лібералізації цін, поступового переходу до вільного регулювання.

Вирішення цього завдання здійснюватиметься методами прямого і непрямого впливу. Засоби прямого державного контролю за цінами використовуватимуть в обмежених масштабах з метою захисту споживачів від диктату монополістів та недобросовісної конкуренції, а також дотування цін на соціально   значимі   товари   і   послуги,   лібералізація   яких   здійснюватиметься поетапно. Це стосується цін на вугілля, газ, що використовується у побутових цілях, комунальні послуги, міський транспорт.

В  ролі  методів  непрямого  впливу  держави  на  ціноутворення передбачається проведення активної антимонопольної політики регулювання грошової та кредитної емісії, проведення політики валютної стабілізації, стимулювання  засобами  фіскальної  політики  пропозиції  на  ринках  товарів  і послуг,  стимулювання  особистих  нагромаджень  та  капіталізації  доходів населення.

В структурі державного регулювання економіки вихідним організаційно- економічним інструментом виступає індикативний план. Цю роль він виконує завдяки таким своїм властивостям. По-перше, він є інструментом, в якому визначаються цілі, пріоритети та головні параметри передбачуваного розвитку економіки; по-друге, його показники виходять із необхідності досягнень узгодженого розвитку окремих галузей та регіонів; по-третє, він визначає доцільність і характер тих змін, які необхідно впровадити в  систему державних регуляторів з метою створення передумов, необхідних для досягнення цілей, поставлених у плані.

Вжливим інструментом державного регулювання економіки та засобом реалізації завдань, поставлених у плані, є державний бюджет. З одного боку, він – індикатор економічного здоров’я країни, з іншого – ефективний засіб державного впливу на економіку.

Роль регулятора економіки державний бюджет виконує по різному. По- перше, він акумулює та перерозподіляє значну частку створеного в країні національного продукту. По-друге, бюджетний вплив на економіку здійснюється через фіскальну політику, тобто на основі оптимального поєднання державних доходів  і  витрат.  Фіскальна  політика  може  бути  спрямована  як  на  зведення дохідної та витратної частин бюджету з надлишком (щоб перешкодити надвиробництву), так і на створення дефіциту (щоб стимулювати економічне зростання).

У тісному поєднанні з бюджетом велику регулюючу роль в економіці виконують податки. Але їх регулююча роль не зводиться до фіскальної функції. Вони використовуються державою для вирішення проблем, пов’язаних із стимулюванням чи обмеженням певних видів господарської діяльності.

Використання грошей як інструмента державного регулювання економіки здійснюється передусім через грошові реформи, які спрямовані на зміну масштабу

цін та заміну старих грошових знаків новими. Великий вплив на економіку, насамперед на зовнішньоекономічну діяльність, справляє державне регулювання курсу національної валюти. Воно реалізується через девальвацію національної валюти (зниження її курсу стосовно до іноземних валют) або її ревальвацію (підвищення цього курсу) за допомогою встановлення відповідного режиму формування курсу національної валюти (вільний, плаваючий, фіксований, спеціальний). Але найсильніший вплив на економіку справляє держава через регулювання грошової маси. Її надлишок викликає інфляцію, зниження життєвого рівня населення, а нестача – може призвести до економічного спаду та зростання безробіття. Таке регулювання здійснюється через банківський кредит, політику “дорогих” чи “дешевих” грошей та інші заходи.

В умовах ринкових відносин ціни справляють регулюючий вплив на економіку головним чином через механізм їх вільного формування на ринку. Але незалежно від рівня розвитку ринкових відносин, індивідуальних умов розвитку економіки кожної окремої країни держава певною мірою може втручатися в процеси ціноутворення з метою обмеження руйнівних властивостей ринкових цін або для вирішення деяких економічних і соціальних проблем. Ступінь такого втручання залежить від рівня інфляції, розвитку конкуренції та монополізації виробництва, характеру зовнішньоекономічної та соціальної політики тощо.

Державне регулювання економіки за допомогою заробітної плати тією чи іншою   мірою   практикується   в   багатьох   країнах.   Його   основу   становлять відповідні законодавчі акти (закон про працю, закон про заробітну плату, соціальний захист населення тощо), які визначають рівень соціальних гарантій кожного  члена  суспільства:  мінімальний  прожитковий  рівень,  мінімальну заробітну плату, умови призначення витрат по безробіттю, розмір пенсій та трудовий стаж, необхідний для її одержання, тривалість оплачуваної відпустки тощо.

Використання  державою  економічних  інструментів  у  регулюванні економіки може породжувати не тільки позитивні, а й негативні наслідки. Кожен з них може дати позитивний результат при вирішенні однієї проблеми й односчасно породити інш проблему або ще більш ускладнити її вирішення. Так, підвищення національним  банком  облікової  ставки  чи  норми  обов’язкових  резервів комерційних банків є важливим засобом подолання інфляції. Але водночас цей засіб може негативно вплинути на економічне зростання, викликати збільшення рівня безробіття.

Ця  обставина   змушує  державу   кожний  раз   порівнювати  між   собою позитивні ефекти з негативними та вибирати найоптимальніші варіанти свого втручання в економіку.

Важливим показником визначення ефективності кожного економічного інструмента є мультиплікатори, які відображають результативність їхнього впливу на економіку. Окремі економічні інструменти неоднаково ефективні в досягнені поставлених  цілей.  Одні  з  них  краще  пристосовані  для  регулювання  інфляції,

другі – для стимулювання економічного зростання, треті - зниження рівня безробіття і т.д. Наприклад, грошовий мультиплікатор  більший за бюджетний, якщо метою державного регулювання є зниження рівня інфляції. Тому, якщо уряд стоїть перед необхідністю вибору інструмента з метою реалізації антиінфляційної політики, то головним чином він повинен використовувати грошово-кредитний механізм, який дає більший ефект, ніж скорочення бюджетних витрат.

Аналіз елементів економічної політики, методів і засобів державного регулювання в умовах перехідного періоду дає можливість зробити висновок, що їх поєднання повинно максимально врахувати особливості економічних і соціальних процесів в країні, ступінь одержавлення власності, готовність суб’єктів ринкових відносин брати на себе ті чи інші економічні функції.

1.4.3. Світовий досвід макроекономічного  регулювання

Аналіз світового досвіду стверджує, що засновницькою в теорії державного регулювання є Кейнсіанська теорія, яку часто характеризують як теорію попиту її основними ознаками і короткостроковість, орієнтація на попит і відповідно підтримка державної політики, орієнтованої на попит. Головним інструментом державного регулювання Кейнс вважав фіскальну політику, а найважливішим об’єктом - ресурси інвестицій і процентні ставки. Основні твердження Кейнсіанської теорії стосуються таких аспектів макроекономіки як нестабільність економіки, відсутність постійної тенденції до рівноваги, які спричинили необхідність антициклічного державного регулювання, зокрема, впливу на загальногосподарський попит.

Кейнсіанська  теорія  регулювання  ринку  широко  використовувалась  у

практиці урядів Європи з 30-х до середини 70-х років. У 70-ті роки, коли в країнах з розвинутою ринковою економікою з'явилась тенденція до зниження рівня продуктивності  праці  та  посилення  інфляційних  процесів,  до  теорії  Кейнса виникла   недовіра.   В   цей   період   з'явились   альтернативні   макроекономічні концепції.

Кейнсіанська теорія пізніше була модифікована нео- і посткейнсіанцями. Неокейнсіанська  теорія  розглядає     сукупний  попит  як  головний  об'єкт регулювання. Мета регулювання - забезпечення стійкого рівноважного зростання при прийнятливих рівнях інфляції і зайнятості. За неокейнсіанською моделлю регулюванню підлягають такі складові сукупного попиту: витрати на споживання, державні  і  приватні  інвестиції,  урядові  закупки.  Механізм  державної  дії  на величину сукупного попиту здійснюється через структурний перерозподіл національного  доходу  (доданої  вартості).  Спрямовуючи  приватні  заощадження

через  стимулюючі  заходи  на  інвестування,  або  збільшуючи  свої  витрати  за

рахунок додаткового оподаткування, держава може компенсувати нестачу сукупного ефективного попиту, який, у свою чергу, через механізм саморегуляції може генерувати адекватні прирости товарів.

Неокейнсіанський  тип  регулювання  передбачає,  що  держава,  крім активізації процесів перерозподілу національного прибутку, здійснює антикризове і антициклічне регулювання економіки, програмування господарських процесів сприяє розвитку НТР.

Світовий досвід макрорегулювання опирається на неокейнсіанство, монетаризм, теорію “економіки пропозиції”, а також їх комбінації. Сучасні моделі регулювання, які взяті на озброєння у більшості країн, є кейнсіансько- монетариським синтезом, який поєднує в собі податкову, кредитно-грошову, фінансово-бюджетну політики, механізми державних замовлень і контрактів, підприємництво та інші елементи державного регулювання. Поєднання цих елементів в різних країнах може бути різним, в залежності від чого ми можемо розглянути декілька найбільш виражених моделей державного регулювання ринкової економіки .

Сучасна  ринкова економіка США є не   стихійною, а регульованою державою. Основою цього є те, що поряд з приватною тут існують інші альтернативні форми власності, включаючи колективну (суспільну). Тому, по суті, ринкова економіка в США є змішаною економікою.

Механізм державного регулювання у США пройшов декілька етапів. На початку  70-х  років  у  режимі  жорсткого  адміністративного  регулювання перебували  такі  галузі  економіки  США,  як  залізничний  транспорт,  цивільна авіація автомобільний, вантажний транспорт, телефонний зв'язок і т.д. Основними причинами введення жорсткого регулювання даних галузей економіки були обмеження   монополії   і   обмеження   конкуренції.   В   ролі   основних   методів

застосовувались  процедури  ціноутворення:  пряме  встановлення  цін,  тарифів,

обмеження цін і тарифів, обмеження доступу в галузь, лімітування норм прибутку на капітал. В арсеналі елементів державного регулювання ринку США важливе місце зайняло державне програмування економіки, яке охопило розробку як загальнонаціональних, так і регіональних програм.

У 80-ті роки США, як і ряд західноєвропейських країн відмовились від традиційної системи регулювання, яка грунтувалась на кейнсіанській моделі і замінили  її  системою,  основаною  на  проведені  політики  монетаризму  і економічної теорії "пропозиції". Держава регулює відносини сторін, забезпечує їх свободу, стимулює чесну ділову активність і карає тих, хто ігнорує право та інтереси суб'єктів ринку. Особливістю такого регулювання в США є дозвільний характер замість заборонного. "Економіка пропозиції", для якої характерна ідея центральної ролі ринку, була покладена в основу функціонування економіки в політиці Р.Рейгана.

В сучасний період держава виконує багаточисельні функції за контролем

економічної діяльності: видає закони, спрямовані проти фальсифікації продуктів, здійснює митний контроль, регулює діяльність комунального і залізничного транспорту, контролює виконання законів про працю і соціальне забезпечення, встановлює мінімальні і максимальні ціни та інше.

В практиці державного регулювання економіки США широко використовується система державних замовлень. Фактично через систему державних замовлень тут створено такі галузі, як атомну, аерокосмічну, електротехнічну та інші види промисловості. Дві третіх державних замовлень розміщується у виробництві засобів зв’язку, телекомунікацій, електроніки, енергетики тощо.

Основним інструментом державномонополістичного господарювання та регулювання замовлень державою є федеральна контрактна система. Через цю систему урядові органи щорічно видають різним секторам економіки 20 млн. замовлень.

У регулюванні ринку США важливу роль відіграє кредитно-грошове регулювання.   Цю   функцію   виконує   центральний   банк   США   (ФРС),   який

підпорядкований і підзвітний конгресу США, здійснює певну грошово-кредитну політику,  здійснює  контроль  за  грошовою  масою  і  кредитом  в  економіці.

Основними методами регулювання ринку банком є регулювання розмірів банківських резервів і маніпулювання обліковими ставками. Центральний банк є емісійним центром США і виконує функцію управління державним боргом .

Важливе місце в регулюванні ринку США відводиться фіскальній політиці. Суть її полягає у встановленні державного оподаткування і державних витрат з таким розрахунком, щоб вони допомагали зменшувати коливання економічного циклу,  сприяли  високому  рівню  зайнятості,  обмежували  інфляцію  або пом'якшували дефляцію (застій).

Чільне місце в системі регулювання економіки США займає регулювання платіжного балансу і сфери валютних відносин. Якщо виникає дефіцит платіжного

балансу, то це викликає валютну нестійкість. В таких випадках стимулювання

економічного зростання традиційними засобами кредитно-грошової і фіскальної політики неефективне. Тому держава різними методами регулює зовнішню торгівлю.

Таким чином, пряме і непряме (опосередковане) втручання держави в економічне життя США грунтується на системі теоретично обгрунтованих і перевірених господарською практикою методів і важелів, які є універсальними.

В Японії склалась розвинута система державного програмування. Починаючи з післявоєнних років тут здійснюється серія довгострокових планів економічного розвитку.   Для виконання функції регулювання розробкою і реалізацією макроекономічних проектів тут створена система органів програмування  і  регулювання,  підпорядкованих  Економічній  Консультативній Раді.

Японія  має  великий  досвід  державного  управління  науково-технічним

прогресом. Відома програма “Технополіс” втілює системний підхід до управління науково-технічною  діяльністю  і  передбачає  створення  19  міст  науки, довгострокове планування випуску і збуту продукції, досягнення єдиної думки “знизу  вверх”  –  в  реалізації  науково-технічної  політики,  співробітництво  між

урядом і промисловістю на регіональному рівні.

Ефективність державного регулювання економіки в Японії забезпечується наявністю  “напівурядових  організацій”,  які  уособлюють  злиття  бізнесу  і державного апарату.

В економіці скандинавських країн домінує Швеція,  для якої характерна змішана економіка, поєднання ринкових відносин на конкурентних началах з активним втручанням держави в економіку. За обсягом державного втручання в економічне життя Швеція займає перше місце в світі. Центральний уряд робить вплив на економіку в основному через систему економічних важелів, головним з яких - державний бюджет.

Це підкреслює особливість Шведської моделі ринкової економіки, як соціал-демократичний    варіант    розвитку.    В    структурі    власності    Швеції

поєднується приватна, державна і кооперативна. Роль державного сектора полягає в акумуляції і перерозподілі значних грошових сум на соціальні та економічні цілі.

Економічна політика держави спрямована на такі цілі: підтримка високої і стабільної зайнятості, забезпечення швидкого економічного зростання, вирівнювання доходів, підтримка регіональної економічної рівноваги, досягнення сприятливої стабільності цін, охорона навколишнього середовища, забезпечення роботою,  співучасть  у  виробництві  і  зростання  допомоги  країнам,  що розвиваються.   Складовими   елементами   економічної   політики   є   податкова, грошова та регіональна політика.

У державному регулюванні економіки Швеції спостерігається поєднання кейнсіанської   ідеї   регулювання   "ефективного   попиту”   і   підтримання   рівня

зайнятості з використанням різних методів стримування інфляції.

Найважливішим інструментом державного регулювання економіки у Фінляндії є оподаткування. Податкові органи країни наділені правами дізнання і слідства. Система оподаткування Фінляндії включає декілька прямих й непрямих податків. Основними прямими податками є державний подоходний податок, комунальний  подоходний  податок,  майновий  податок.  Найважливішими непрямими податками є податок з обороту, митні податки, зрівняльний податок і акцизи  на  автомобілі,  алкогольні  напої,  тютюн і  деякі  інші  товари.  У  системі заходів державного регулювання значне місце займає забезпечення здорової і діючої конкуренції.

Південна-корейська модель державного регулювання є прикладом унікального поєднання жорсткого державною планування та ринкового механізму. Але особливість регулювання полягає і тому, що держава взяла на себе ті галузі економіки, які є не під силу приватному бізнесу: виробничу та соціальну інфраструктури,  енергетику,  транспорт,  видобувну  промисловість.  Державний план носить індикативний характер, містить конкретні орієнтири для підприємств.

Державне регулювання економічного життя Республіки Корея включає планування макроекономічних показників, застосування кредитних і податкових

заходів  стимулювання  експорту  і  обмеження  імпорту,  жорсткий  контроль  за

фінансовою сферою, банківське регулювання грошового обігу і безпосереднє управління державним сектором .

Заслуговує уваги цілеспрямована науково-технічна політика Південної Кореї. Тут розроблено законодавство в сфері технологічного трансферту, яке, як правило передбачає обов’язкове ліцензування, отримання ліцензіатом дозволу від державних органів на придбання технологій за кордоном і ввезення їх в країну, обов’язкову реєстрацію контрактів, валютно-митний контроль над ліцензійними витратами на підприємствах, який включає обмеження ставок платежів, надання гарантій передачі технології.

Китайська економіка протягом 1950 - 1978 рр. була у основному економікою централізованого планування. 3 1978 року в Китаї проводилась економічна реформа, яка охопила три етапи: сільську лібералізацію (передачу земель в оренду і вивільнення цін на власницьку ініціативу фермерів), відкриття економіки для міжнародної торгівлі, розширення самостійності промислових підприємств. При цьому сформувався подвійний підхід до державного регулювання: збереження державного контролю за державними підприємствами і розвиток недержавних підприємств поза контролем держави. Зараз у Китаї великі державні підприємства залишаються об'єктом централізованого планування, хоча питома вага продукції, охопленої централізованим плануванням зменшується. Тобто, в країні сформувалась двосекторна економіка.

Основні економічні функції держави в сучасному Китаї зводяться до формування наукової стратегії і формування народногосподарських планів в цілому; узгодження регіональних і галузевих планів та господарських зв’язків, активного впливу на економічне ринкове середовище через розробку нормативних актів, удосконалення системи цін, податків, кредитів; складання планів розвитку науки, техніки і їх активного впровадження у виробництво; сприяння розширенню дії  внутрішнього  і  зовнішнього  ринків,  включення  в  їх  сферу  підприємств, надання їм необхідної інформації про кон’юнктуру ринків, можливості економічного співробітництва.

Країни  Східної Європи вступили в етап переходу до ринкової системи господарювання і формування механізму ринкового регулювання, суть якого полягає у максимальному використанні системи економічних регуляторів у регулюванні ринку. Центральне місце в цій системі займають ціни, бюджетно- податковий механізм, кредитна система.

Реформа бюджетно-податкового механізму в країнах Східної Європи здійснювалась в напрямі переходу до єдиної системи оподаткування незалежно від форм  власності.  Зокрема  у  Польщі   з  цією  метою  була  знижена  верхня  межа

податку з прибутку підприємств державного сектора і підвищена до 20\% нижня

межа оподаткування прибутку недержавних підприємств; введені єдині ставки податків на нерухомість; скасовано низку пільг. Зараз у Польщі сформована нова система оподаткування, яка включає: єдині податки на доходи для усіх юридичних

осіб, податок на додану вартість, єдині подоходні податки на основні заповнення декларації.

Податкова реформа в Югославії передбачала об’єднання всіх податків і відповідних відрахувань в один податок, за винятком відрахувань на соціальне страхування, об’єднання бюджетного і всіх видів позабюджетного споживання, модернізацію структури податків. Здійснення податкової реформи було зірване розпадом єдиної югославської держави.

Податкова  реформа  в  Чехії  і  Словаччині передбачила  зниження податкової  квоти  до  рівня,  характерного  для  країн  з  ринковою  економікою,

створення  рівних  податкових  умов  для  усіх  господарських  суб’єктів;  чітке розмежування  республіканських  і  міських  бюджетів;  рух  до  уніфікації  ставок

податків з обороту і відрахувань від прибутку.

В   Угорщині    найважливішим   видом   податків   став   підприємницький податок. Уніфікувалась система відрахувань на соціальне страхування. Сплата податків значно спрощена: ліквідовано п’ять видів податків, збережений податок на землю і тимчасово загальний податок з обороту на капітальні вкладення.

Реформа   системи   державного   регулювання   економіки   країн   Східної Європи здійснюється в напрямку більшого використання важелів непрямого опосередкованого впливу на економіку через канали бюджетного, податкового і кредитно-грошового регулювання.