10. державне регулювання ІнновацІйноЇ дІяльностІ

10.1. Сутність  і структура інноваційної діяльності

Інноваційна діяльність підприємства являє собою комплексний процес створення, використання і розповсюдження нововведень з метою отримання конкурентних   переваг   та   збільшення   прибутковості   свого   виробництва.   В ринковій економіці інноваційна діяльність підприємств - один із найсуттєвіших

вагомих чинників, які дозволяють підприємству посідати стійкі ринкові позиції і

отримувати перевагу над конкурентами в тій галузі, яка є сферою комерційних інтересів даного підприємства.

За  своїм  характером  і  функціональним  призначенням  виділяють  такі

новинки і нововведення: технічні — нові продукти, технології, конструкційні і допоміжні матеріали, устаткування; організаційні — нові методи і форми організації всіх видів діяльності підприємств та їхніх інституціонально- добровільних об'єднань; економічні — методи господарського управління наукою, виробництвом та іншими сферами діяльності через реалізацію функцій прогнозування і планування, фінансування, ціноутворення, мотивації та оплати праці,   оцінки   результатів   діяльності;   соціальні   —   різні   форми   активізації людського чинника, включаючи нові форми професійної підготовки персоналу, стимулювання  його  творчої  діяльності,  створення  комфортних  умов  життя  та праці; юридичні — нові та трансформовані закони й різноманітні нормативно- правові документи (акти), що визначають і регулюють усі види діяльності підприємств і організацій, певних груп чи окремих фізичних осіб.

Сутність  інноваційної  стратегії  підприємства  полягає  в  тому,  що ефективний   розвиток   підприємства   пов'язаний   з   отриманням   переваги   над

конкурентами і збільшенням прибутку не стільки за рахунок маніпуляції цінами,

скільки шляхом постійного оновлення номенклатури виробів та розширення напрямів діяльності підприємства.

В ринковій економіці перевагу отримують ті підприємства, які швидко й активно освоюють нововведення. Це дозволяє їм розширити ринки збуту своєї продукції, завоювати нові сегменти ринку, а в разі освоєння принципово нових нововведень  -  тимчасово  зайняти  домінуюче  положення  на  ринку  нової продукцію, що безпосередньо пов'язано з можливістю отримання підприємством значно більших прибутків, ніж інші підприємства.

Інноваційна підприємницька діяльність - це особливий процес організації господарювання, який оснований на постійному пошуку нових можливостей покращання техніко-технологічних факторів виробництва. Вона пов'язана з готовністю підприємницької структури (фізичної або юридичної особи) брати на себе  весь  ризик  по  здійсненню  нового  проекта  або  покращанню  існуючого,  а також виникаючу при цьому фінансову, моральну і соціальну відповідальність.

У загальному вигляді інноваційну підприємницьку діяльність можна визначити  як  суспільний  технічний  економічний  процес,  що  приводить  до

створення       кращих           за         своїми властивостями           товарів            (продукції,     послуг)           і технологій шляхом практичного використання нововведень.

Необхідність організації інноваційної підприємницької діяльності обумовлена: потребами підвищення техніко-технологічного рівня виробництва; збільшенням затрат і погіршенням економічних показників підприємств; швидким моральним  старінням  техніки  і  технології;  визначаючою  роллю  науки  і підвищення ефективності розробки і впровадження нової техніки; важливістю і економічною доцільністю посилення інтенсивних факторів розвитку виробництва, на основі використання досягнень науково-технічного прогресу у всіх сферах економічної діяльності; потребами істотного скорочення строків створення і освоєння нової техніки; важливістю розвитку масової творчості винахідників і раціоналізаторів та використання їх пропозицій.

На практиці виділяють три основних види інноваційної підприємницької діяльності; інноваційна діяльність в сфері техніко-технологічного забезпечення виробництва; інноваційна діяльність в сфері збільшення виробництва, підвищення якості   і   здешевлення   продукції;   інноваційна   діяльність   в   сфері   соціальної політики.

Перший  вид  інноваційної  підприємницької  діяльності  пов'язаний  з процесом кількісного і якісного оновлення виробничого потенціалу, який направлений на підвищення продуктивності праці, економію енергоресурсів, сировини і матеріалів та відповідно на збільшення прибутків.

Другий вид інноваційної підприємницької діяльності представляє собою процес  якісного  удосконалення  продукції,  її  здешевлення,  розширення асортименту, який направлено на повніше задоволення потреб населення.

Третій вид інноваційної підприємницької діяльності, пов'язаний з розширенням і покращанням сфери послуг для населення, який направлений на створення нормативних умов для праці та відпочинку і відповідно на підвищення продуктивності праці.

Можна виділити три способи організації інноваційної діяльності:

1) інноваційна діяльність на основі внутрішньої організації, коли інновація створюється і (або) освоюється всередині фірми її спеціалізованими підрозділами на базі планування і моніторингу їх взаємодії по інноваційному проекту;

2) інноваційна діяльність на основі зовнішньої організації при допомозі контрактів, коли замовлення на створення і (або) освоєння інновації розміщується між сторонніми організаціями;

3) інноваційна діяльність на основі зовнішньої організації за допомогою венчурів, коли фірма для реалізації інноваційного проекту засновує дочірні венчурні фірми, які залучають додаткові сторонні засоби (кошти).

Найчастіше використовується другий спосіб організації інноваційної діяльності  -  фірма  розміщує  замовлення  на  розробку  новизни,  а  освоює  їх власними силами. Відносна рідкість використання першого способу пояснюється недостатнім потенціалом фірмової науки.

В основі всіх видів інноваційної діяльності лежить створення і освоєння нових видів продукції (послуг), виготовлення, створення цінностей, благ та інших товарів.

В  інноваційній  діяльності  важливо  враховувати  життєвий  цикл нововведень - проміжок часу, коли нововведення проходить шлях від виникнення ідеї до його комерційного використання, коли спостерігається активний попит населення на дане нововведення, після чого відбувається перехід нововведення до розряду рядових виробів, процесів, продуктів. У цьому випадку організація, якщо вона і надалі хоче мати конкурентні переваги, обов'язково повинна своєчасно згорнути  вже  не  ефективне  нововведення  (тобто,  коли  воно  не  має  активного попиту споживачів) і розпочати впровадження нового нововведення. З впровадженням нового нововведення закінчується життєвий цикл попереднього.

10.2. Фази життєвого циклу інноваційного підприємництва

Кожне  мале  інноваційне  підприємство  в  своєму  житті  проходить  різні стадії розвитку господарської та інноваційної діяльності. Період часу між граничними точками виникнення і припинення діяльності МІП прийнято називати його життєвим циклом. Незважаючи на велику різновидність форм і видів МІП, визначені фази в їх життєвому циклі є досить загальними і включають фази: виникнення, розвитку, росту, зрілості і затухання.

Для  кожної  фази  господарського  життя  МІП  характерні  певні організаційно-економічні умови. Тому для сприяння успішної діяльності МІП важливо  визначити  основні  заходи  по  створенню  нормальних  умов  для  його

функціонування  на різних фазах життєвого циклу (табл.5).

Перша фаза виникнення представляє собою концептуальну стадію розвитку МІП, на          якій    визначаються    можливі    масштаби    діяльності    у    відповідності    з можливостями і очікуваним попитом. Вона повинна переконливо доказати життєздатність інноваційної ідеї і визначити фактори її комерційного успіху.

Фаза розвитку характеризує початок інноваційної діяльності, пов’язаний з розробкою технічної і технологічної документації, організаційною проробкою інноваційного проекту, закупкою, монтажем і наладкою виробничого обладнання, початком виробничої діяльності. Це найбільш капіталоємна фаза, яка вимагає сторонніх інвестицій. Реальними джерелами інвестицій на цій стадії поряд з власними коштами засновників виступають кредити банків і венчурний капітал.

Фаза росту пов’язана з розширенням масштабів інноваційної діяльності, нарощуванням виробництва і обсягу продаж інноваційного продукту, пошуком і освоєнням нових ринків, пошуком нових організаційних рішень і удосконаленням менеджменту.  В  цей  час  МІП  набуває  позитивного  іміджу  і  авторитету  у фінансових колах, джерелами фінансування стають стабільні кредити банків.

Фази зрілості МІП досягає в умовах, коли його основні ринки втрачають перспективу  дальшого  розширення.  Головним  завданням  на  цій  фазі  є  пошук

нових інноваційних ідей, модернізація інноваційного продукту, його модифікація для специфічних умов або вимог нових ринків.

Таблиця 5

Основні заходи успішної діяльності малого інноваційного підприємства на різних фазах його життєвого циклу

Головним симптомом затухання МІП є зниження його платіжоздатності і обмежені можливості реалізації інноваційного продукту. Кардинальним способом виходу з кризової ситуації є реформування підприємств на основі планомірно здійснюваної санації його діяльності.

10.3. Організаційні основи розвитку інноваційного підприємництва

Активним фактором економічного розвитку країни в нових умовах господарювання стає інноваційне підприємництво. Останнє характеризує собою особливий  вид  комерційної  діяльності,  метою  якого  є  отримання  прибутку шляхом створення і активного поширення інновацій в агропромислове виробництво. На відміну від класичного, репродуктивного підприємництва інноваційне основується на пошуку нових шляхів розвитку діючого підприємства (нової продукції, технології, ринків, матеріалів, форм управління) або на створенні нового, інноваційно-орієнтованого підприємства.

Інноваційне підприємництво здійснюється в двох принципово різних організаційних формах: в формі індивідуального підприємництва (ІДП), без створення підприємства як самостійної юридичної особи; шляхом створення самостійного підприємства як окремої юридичної особи з правом здійснення всієї господарської діяльності від його імені. В першому випадку підприємець, будучи основою  інноваційної  діяльності  як  фізична  особа,  несе  повну  персональну майнову відповідальність за результати здійснюваного бізнесу. В другому випадку майнова відповідальність за ведення інноваційної підприємницької діяльності переноситься  на  створювану  нову  юридичну  особу.  Учасники  МІП  солідарно несуть відповідальність за результати діяльності в залежності від його організаційно-правової форми і міри своєї особистої участі.

До суб’єктів інноваційної підприємницької діяльності незалежно від форм власності відносяться науково-дослідні і проектно-конструкторські організації, підприємства та організації різних галузей економіки, вищі учбові заклади.

Важлива роль в здійсненні наукоємних і складних інноваційних ідей належить об’єднанням підприємницьких організацій: консорціумам, концернам, холдинг-компаніям, фінансово-промисловим групам та іншим об’єднанням юридичних осіб.

Певне місце серед таких об’єднань займають консорціуми, найважливішим завданням яких є пошук і реалізація крупних інноваційних проектів, як правило, пов’язаних з розвитком техніки і впровадженням нових технологій. Консорціум в інноваційній сфері можна визначити як тимчасова угода між банками, підприємствами, компаніями, фірмами, науковими центрами для здійснення наукоємних і капіталоємних проектів. Специфіка консорціуму полягає в тому, що партнери, які входять в нього, зберігають свою економічну і юридичну самостійність,   за   винятком   тієї   частини   діяльності,   яка   стосується   мети

консорціуму.

Однією  з  найбільш  складних  форм  інноваційних  підприємницьких структур, які об’єднують підприємства промисловості, транспорту, торгівлі і банківської сфери є концерн. Учасниками концерну можуть бути окремі підприємства,  компанії,  фірми,  які  об’єднують  свої  зусилля  для  вирішення

конкретних  загальних  цілей,  в  тому  числі  для  здійснення  наукоємних інноваційних проектів.

Серед організаційних структур інноваційного менеджменту особлива роль відводиться малим фірмам, мобільний персонал яких може швидко сприймати і генерувати нові ідеї. Так, у США в сфері науково-дослідних і дослідно- конструкторських робіт (НДДКР) приблизно 90\% усіх компаній - малі фірми. У розрахунку на 1 дол. США вкладених засобів такі фірми створюють у 24 рази більше  нововведень,  ніж  гігантські  концерни.  Витрати  на  одного  вченого  й інженера в малих фірмах у 2 рази менші, ніж у великих. Крім гнучкості і мобільності цих фірм економісти відзначають відсутність бюрократизму в управлінні в умовах високого позичкового відсотка.

Великі компанії, як правило, орієнтовані на створення удосконалюючих інновацій. Керівникам таких компаній логічним уявляється удосконалювання в тому напрямку, де компанія домоглася помітних успіхів в освоєнні певного сімейства продукції. Така психологія була характерна для соціалістичних країн, де була відсутня конкуренція на внутрішньому ринку.

Перехід до радикально нової техніки і технології для великих фірм небажаний, оскільки при цьому знецінюється нагромаджений виробничий потенціал. У той же час з економічної точки зору нововведення більш вигідні, ніж ризик радикалізму. Більшість компаній керуються принципом "витрати - результати" і вкладають кошти тільки в такі НДДКР, що гарантують прибуток.

У  малих  фірм  немає  шансів  витримати  конкуренцію  на  ринку.  Саме  життя штовхає їх на ризикований шлях радикальних інновацій, оскільки найчастіше останні  мало  пов'язані  з  витратами.  Не  випадково  у  швидко  прогресуючих новітніх  галузях  електроніки,  біоінженерії  і  біотехнології,  у  виробництві споживчих товарів діє багато дрібних фірм.

Малі фірми часто створюються під одну ідею, хоча успіх радикальних інновацій ніколи заздалегідь не гарантований. У випадку невдачі проекту мала

фірма розоряється, великі ж завжди працюють "із страховкою", тому що вони розробляють,  як  правило,  паралельно  декілька  проектів,  що  дає  можливість

компенсувати втрати. Проте, ризик привабливий. Наприклад, у 1975 р. у США два техніки фірми ігрових автоматів купили на 2,5 тис. дол. електронних деталей і вперше сконструювали перший мікропроцесор і персональний комп'ютер. Через

10 років фірма перетворилася в компанію "Мicrosoft", що успішно конкурує   з

"IВМ".

Порівняно   з   малими   і   средніми   підприємствами   крупні   в   освоєнні інновацій мають деякі переваги. В першу чергу – це концентрація великих фінансових коштів, що потрібні для освоєння успішних інновацій. Наступною особливістю   і   перевагою      наукових   досліджень   в   крупних   об’єднаннях   є здійснення багатоцільових досліджень, які об’єднують вчених і дослідників багатьох галузей, що підвищує єффективність і багатогранність нововведень.

Однак за         відношенням кількості         нововведень  до        затрат  на        наукові

дослідження і розробки в малих і середніх фірмах в 3-4 рази вище , ніж в крупних.

Як показує практика, інноваційна діяльність крупних і малих підприємств взаємопов’язана. Крупні інноваційні підприємства створюють передумови для розвитку малих. Дуже часто нововведення , які використовують крупні підприємства, є результатом інноваційної діяльності малих, але наступне впровадження здійснюється підприємствами, які мають для цього кращі фінансові і матеріальні ресурси, розвинуту матеріально-технічну базу і відповідні кадри.

10.4. Організаційно-економічні особливості розвитку малого інноваційного бізнесу

Найбільш       поширеною,   ефективною   і           особливою     формою          організації

інноваційної діяльності є малі інноваційні підприємства (МІП). З народногосподарської точки зору МІП є ефективним інструментом постійного оновлення всіх елементів виробничих процесів, забезпечення високої конкурентноздатності продукції, робіт і послуг. Вони здатні дуже динамічно і гнучко реагувати як на зміни споживчого попиту, так і на нові пропозиції і перспективи, які відкриваються на базі результатів науково-дослідних і конструкторських робіт. При інноваційній діяльності вони, як правило, не вимагають значних інвестицій і залучення істотних матеріальних, трудових та енергетичних ресурсів.

Малі інноваційні підприємства можуть мати різні організаційно-правові форми, вибір яких залежить від характеру масштабів, науково-технічних напрямів та інших особливостей здійснюваної інноваційної діяльності. Незалежно від вибраної організаційно-правової форми підприємство може мати статус малого та інноваційного при наявності визначених характеристичних ознак. Належність підприємства до категорії інноваційних організацій необхідно пов’язувати з характером здійснюваних робіт і послуг, складом реалізованої продукції, а також характером використовуваних матеріальних і трудових ресурсів.

Основними ознаками науково-виробничої діяльності МІП є: розробка і просування на ринки нових продуктів і передових технологій; висока частка науково-дослідних і конструкторських робіт для створення нових конкурентноздатних продуктів і послуг; масштабний вплив інновацій, нових виробів і передових технологій на прибуток МІП; висока частка інвестицій в науково-дослідний  сектор  і  пов’язане  з  ним  обновлення  виробництва;  значна частка наукових та інженерно-технічних робітників в загальній чисельності персоналу МІП; значна частка наукового, лабораторного і випробувального обладнання в основних фондах МІП; високий рівень ризику, пов’язаного із здійсненням інноваційних проектів.

Принципове значення для діяльності МІП має належність його до категорії малих для отримання певних податкових та інших пільг у відповідності з прийнятими нормативними і законодавчими актами.

В залежності від характеру поєднання науки і виробництва можна виділити МІП  наукового  (розробка  нових  виробів  і  технологій),  виробничого  (освоєння нових виробів і технологій) і змішаного (науково-виробничого) профілю.

З метою забезпечення ефективного розвитку малих інноваційних підприємств важливо виділити і охарактеризувати його слабкі і сильні сторони. З народногосподарської точки зору найбільш повно вони проявляються при їх порівнянні з можливою альтернативною формою інноваційної діяльності великих інноваційних підприємств.

До сильних сторін МІП відносяться: коротка тривалість інноваційного циклу;  прямі  і  персональні  контакти  з  партнерами;  швидке  прийняття управлінських рішень; висока мотивація праці; низький рівень непрямих витрат; гнучка реакція на науково-технічні досягнення; динамічна орієнтація на попит споживача; відсутність бюрократичних структур в організації; мінімальна ієрархія в менеджменті.

Слабкі сторони МІП характеризують: низький професійний рівень менеджмента; незначні можливості зовнішнього фінансування, в тому числі кредитування; обмежені можливості диверсифікаційного профілю МІП; високий рівеь ризику в підприємницькій діяльності; незначний рівень поділу праці і спеціалізації робочих місць; обмежені можливості задоволення масштабного попиту; персоніфікована відповідальність за фінансові результати діяльності.

Малі інноваційні підприємства мають в порівнянні з великими інноваційними підприємствами досить високі шанси на підприємницький успіх при виконанні таких умов: виконання стратегії, орієнтованої на малі ніші ринків; відсутність жорстокої конкуренції і складних бар’єрів на ринку; невисока капіталоємність виробництва і просування на ринок; можливості прямих контактів із споживачами; входження в бізнес на ранніх фазах життєвого циклу інновації; можливості багатоваріантного використання результатів виконаних розробок; відносна стабільність економічних умов діяльності і стабільність цін на сировину, матеріали, енергетичні та інші ресурси.

Серед малих організаційних форм, які направлені на інтенсифікацію інноваційного процесу, важливе значення належить венчурним, інжиніринговим і впроваджувальним фірмам.

Венчурні фірми,  тобто “ризикові” фірми, представляють собою невеликі, але дуже гнучкі і ефективні підприємства, які створюються з метою апробації, доопрацювання і доведення до промислової реалізації “ризикових” інновацій. В деяких випадках венчурні фірми є тимчасовими організаційними структурами, які створюються    під    вирішення    конкретної    проблеми.    Дані    підприємства

характеризуються  високою  активністю,  яка  пояснюється  прямою  особистою

зацікавленістю працівників фірми і партнерів по венчурному бізнесу в успішній комерційній реалізації розробленої ідеї, технологій, винаходів. Найбільше поширення            венчури   одержали   в   наукоємних   галузях   економіки,   де   вони спеціалізуються на проведенні наукових досліджень та на інженерних розробках.

Створюються венчурні фірми на договірній основі на кошти, які одержані шляхом об’єднання, як правило декількох юридичних чи фізичних осіб, або на кредити чи вкладення крупних компаній та банків. Для створення венчурної фірми необхідна наявність декількох умов: ідеї нововведення (нового виробництва, технології,  послуг);  суспільної  потреби  в  реалізації  даної  ідеї;  підприємця, здатного на основі такої ідеї організувати нову фірму; ризикового капіталу для фінансування цієї фірми.

На відміну від інших форм інвестування, інвестування у венчурний бізнес характеризується рядом відмінних особливостей:

фінансові кошти вкладаються у венчурний бізнес без матеріального забезпечення і без гарантій, тобто інвестори йдуть на великий ризик. У випадку

невдачі вони можуть втратити значні грошові кошти. Таке “ризикове” вкладання

коштів підприємцями пояснюється їх вірою в успіх венчурного бізнесу;

обов’язкова дольова участь інвестора в статутному капіталі фірми в прямій або  непрямій  формі  (як  правило  частка  не  перевищує  50\%),  тобто  ризиковий капітал  розміщується  не  як  кредит,  а  у  вигляді  пайового  внеску  в  статутний капітал фірми в залежності від частки участі, яка обумовлюється при наданні фінансових коштів. Інвестори мають право на відповідне одержання прибутку фінансованої фірми;

кошти надаються на тривалий період і на безповоротній основі, тому в деяких випадках інвесторам доводиться чекати в середньому 3-5 років, щоб переконатися в перспективності вкладень;

активна участь інвестора в управлінні, консультуванні і  наданні ділових послуг фінансованій ним фірмі, так як він особисто зацікавлений в успіху венчурного підприємства. Однак при цьому інвестор не вмішується в оперативне управління фірмою.

Венчурні фірми створюються в двох організаційних формах: самостійні венчурні фірми і фірми, які знаходяться всередині крупних підприємств. Рішення

про створення внутрішнього венчура приймається керівництвом підприємства і його діяльність контролює безпосередньо один з керівників. При відборі ідей, на

базі яких може бути створений “ризиковий” наукоємний проект, обов’язково враховуються два моменти: по-перше, завдання цього проекту не повинні співпадати з традиційною сферою інтересів материнської компанії, тобто  метою внутрішнього венчура є пошук нових інновацій. По-друге, при відборі ідей, які будуть  реалізуватися  в  рамках  внутрішніх  венчурів,  експерти  повинні переконатися, що комерційний потенціал нововведень, витрати на створення, виробництво і збут можуть бути передбачені з точністю від 50 до 75\%.

Внутрішнім    венчурам,       як        правило,         надається        юридична       і           бюджетна

самостійність а також право формувати персонал підприємства. Для більшої самостійності вони переважно розміщуються в окремому будинку, однак материнська  компанія  забезпечує  їх  науково-дослідним,  обчислювальним  та іншим обладнанням, надає необхідні послуги в сфері управління. Переважно при

успішній діяльності внутрішній венчур перетворюється в одне з виробничих підрозділів материнської компанії, а його продукція реалізується по сформованих в компанії каналах збуту.

Інжинірингові фірми – це сполучна ланка між науковими дослідженнями і розробками, з однієї сторони, і між нововведеннями та виробництвом – з іншої. Інжинірингова діяльність пов’язана з створенням об’єктів промислової промисловості, діяльністю по проектуванню, виробництву і експлуатації машин, обладнання,, організації виробничих процесів з врахуванням їх функціонального призначення, безпеки і економічності.

Інжинірингові  фірми  здійснюють:  технічне  прогнозування  інноваційної ідеї, нової технології, корисної моделі, винаходу; виконують доробку і доводять нововведення до промислової реалізації; надають послуги і консультації в процесі впровадження об’єкта розробки; проводять пусконалагоджувальні, випробувальні роботи за дорученням промислових підприємств.

Впроваджувальні фірми також сприяють розвитку інноваційного процесу і,  як  правило,  спеціалізуються  на  впровадженні  невикористаних патентовласниками технологій, на просування на ринок ліцензій перспективних винаходів, які розроблені окремими винахідниками, на доводці винаходів до промислової стадії на виробництві невеликих дослідних партій об’єктів промислової власності з наступною продажею ліцензії.

У США, Японії, країнах Західної Європи в малому інноваційному бізнесі використовуються такі організації, як венчурні - фірми "ризикованого" капіталу і спін-офф – дочірні фірми, різноманітні інвестиційні фонди. Спочатку діяльність таких   фірм   нерідко   фінансується   великими   компаніями,   що   не   бажають ризикувати,  але  контролюють  цей  ризик.  У  випадку  успіху  велика  компанія одержує готове нововведення (це може відбуватися шляхом поглинання венчурної фірми). Помноживши інновацію на потужність свого виробничого і комерційного потенціалу, компанія забезпечує собі великі прибутки.

Фірми спін-офф організовуються при вузах, спеціальних лабораторіях і державних дослідницьких центрах із метою комерційного впровадження науково- технічних досягнень, одержаних у ході виконання великих нецивільних проектів: військових розробок, космічних програм, фундаментальних досліджень.

Венчурні фірми і фірми спін-офф працюють на етапах росту і насичення винахідницької активності з початком падіння активності наукових вишукувань.

Створення венчурних фірм передбачає наявність таких компонентів: інноваційної   ідеї   -   нової   технології,   нового   виробу;   суспільної   потреби   і підприємця, готового на основі ідеї організувати фірму; ризикового капіталу для фінансування.

Венчурний капітал може бути вкладений не тільки великою компанією або банком, але і державою, страховим або пенсійним фондом. На відміну від інших дана форма інвестування має особливі умови: дольова участь інвестора в капіталі

фірми в прямій або опосередкованій формі; надання засобів на тривалий термін;

активна роль інвестора в управлінні фірмою, що фінансується.

У США на початкові етапи розвитку бізнесу в підготовчий і стартовий періоди  припадає  39\%  венчурних  інвестицій.  Середній  річний  рівень прибутковості американських венчурних фірм складає біля 20 \%, що в 3 рази вище, ніж в цілому по економіці США.

Малі інноваційні фірми засновують учені, інженери, винахідники. Часто початковим  капіталом  таких  фірм  служать  особисті  заощадження.  Якщо  цих коштів буває недостатньо, тоді доводиться шукати ризиковий капітал. У середині

80-х  років  XX  ст.  у  США  нараховувалося  до  500  таких  фірм.  Специфіка ризикового капіталу полягає в тому, що він дається на безпроцентній, безповоротній  основі  і  не  підлягає  вилученню  протягом  усього  терміну  дії договору.

Венчурні фірми, як правило, безприбуткові, тому що не займаються виробництвом. Вони передають свої результати фірмам-експлерентам, патієнтам, віолентам і комутантам.

Для зниження ризику розробляються типові схеми створення нових або радикальних перетворень старих сегментів (фірм) ринку. Ці фірми просувають нововведення на ринок і їх називають фірмами-експлерентами,  фірмами- піонерами. Вони працюють на етапі максимального циклу винахідницької активності і з самого початку випуску продукції великою компанією. Наприклад, фінансування для такої фірми розраховується на 48 місяців. Капіталовкладення поділяють на п'ять тимчасових відрізків з врахуванням жорстких правил: кожне

нове вкладення здійснюється тільки тоді, коли попереднє себе виправдало, тобто

експеримент просунувся в створенні або комерціалізації продукту; кожне нове вкладення перевищує попереднє і здійснюється на більш вигідних для експлерента умовах.

Часто фірма-експлерент не в змозі тиражувати нововведення, що зарекомендувало себе. Зволікання погрожує появою копій або аналогів, тому експлерент йде на спілку з фірмою-виробником.

У випадку орієнтації на вузький сегмент ринку створюються фірми- патієнти, що задовольняють потреби, сформовані, наприклад, під дією моди, реклами або інших засобів підвищення попиту. Фірми-патієнти діють на етапах збільшення виробництва продукції при падінні винахідницької активності. Вимоги до  якості  й  обсягів  продукції  в  цих  фірм  пов'язані  з  проблемами  завоювання ринків, коли виникає необхідність прийняття рішення про проведення або припинення розробок, про доцільність продажу або покупки ліцензій і т.п. Такі фірми вважаються прибутковими, і в них доцільно вводити посаду постійного інноваційного менеджера, що повинен забезпечити безпеку діяльності фірми.

У         сфері   великого        традиційного (стандартного)           бізнесу            діють   фірми-

віоленти, що володіють великим капіталом і високим рівнем освоєння технології.

Ці фірми розробляють "силову стратегію", займаючись масовим виробництвом

продукції для широкого кола споживачів, яких задовольняє середній рівень цін і які пред'являють "середні" вимоги до якості продукції. Науково-технічна політика (стратегія) фірми-віолента вимагає прийняття ряду важливих рішень: про терміни постановки продукції на виробництво, про зняття продукції з виробництва, про інвестиції і розширення виробництва, про заміну парку машин і устаткування, про придбання ліцензій. Ці фірми прибуткові і діють при транснаціональних корпораціях.

У сфері середнього і дрібного бізнесу, орієнтованого на задоволення національних і місцевих потреб, на етапі падіння циклу випуску продукції діють

фірми-комутанти.  Їхня  науково-технічна  політика  полягає  в  прийнятті рішень про своєчасну постановку продукції на виробництво, про ступінь технологічної

особливості виробів, що випускаються фірмами-віолентами.

Фірми-експлеренти  вступають      у          партнерські    відносини      з           фірмами-

патієнтами, віолентами і комутантами.

Функції інноваційних менеджерів у цих фірмах може виконувати або традиційний менеджер, або спеціаліст, запрошений із сторони, наприклад із консалтингової фірми. При цьому необхідно враховувати особливості і специфіку різноманітних фірм. Так, для венчурних фірм і фірм-патієнтів головною метою інноваційного менеджера є зниження ризику в життєдіяльності фірми і створення комфортних умов для її співробітників. А інноваційні менеджери фірм- експлерентів, віолентів і комутантів повинні добре розбиратися в ситуації, яка склалася на ринку, у специфіці купівельного попиту, точно, оперативно і вірогідно прогнозувати попит і можливі кризи.

Організаційно-економічні  особливості венчурного інноваційного бізнесу. Венчурні фірми створюються з метою апробації, доробки і доведення до промислової реалізації “ризикових” інновацій. Вони характеризуються високою активністю,  яка  пояснюється  прямою  особистою  зацікавленістю  працівників фірми і партнерів по венчурному бізнесу в успішній комерційній реалізації розробленої ідеї, технології, винаходів. Найбільше поширення венчури одержали в наукоємних галузях економіки, де вони спеціалізуються на проведенні наукових досліджень та інженергих розробках.

Створюються венчурні фірми на довгостроковій основі на кошти, які одержані  шляхом  об”єднання,  як  правило  декількох  юридичних,  або  фізичних осіб, або на кредити, або на вкладення крупних компаній і банків. Для створення венчурної фірми необхідно наявність декількох умов: ідеї нововведення (нового виробництва, технології, послуги); суспільної потреби в організації цієї ідеї; підприємця, який здатний на основі такої ідеї організувати нову фірму; ризикового капіталу для фінансування цієї фірми.

На відміну від інших форм інвестування, інвестування у венчурний бізнес характеризується рядом відмінних особливостей:

- фінансові кошти вкладаються у венчурний бізнес без матеріального забезпечення і без гарантій, відповідно інвестори йдуть на великий ризик. Таке

ризикове   вкладення   коштів   підприємцями   пояснюється   їх   вірою   в   успіх венчурного бізнесу і відсутністю умов для власних досліджень і комерційної реалізації перспективної технології;

-  обов”язкова  дольова  участь  інвестора  в  статутному  капіталі  фірми  в прямій  або  непрямій  формі  (як  правило  частка  не  перевищує  50  \%),  тобто ризиковий капітал розміщується не як кредит, а у вигляді пайового внеску в статутний капітал фірми в залежності від частки участі, яка обумовлюється при наданні фінансових коштів. Інвестори мають право на відповідний прибуток фінансової фірми;

- кошти надаються на тривалий строк і на безповоротній основі, тому в деяких випадках інвесторам доводиться очікувати в середньому 3-5 років, щоб переконатися в перспективності вкладень;

- активна участь інвестора в управлінні фінансовою фірмою, так як він особисто зацікавлений в успіху венчурного підприємства, тому ризикові інвестори часто не обмежуються наданням грошових коштів, а надають різні управлінські, консультаційні та інші ділові послуги венчурній фірмі, але при цьому не вмішуються в оперативне керівництво її діяльності.

Венчурні фірми створюються в двох організаційних формах: самостійні венчурні фірми; венчурні фірми, які знаходяться в середині крупних підприємств. Рішення про створення внутрішнього венчуру приймається керівником підприємства і його діяльність контролює безпосередньо один із керівників.

При виборі ідей, на базі яких може бути створений ризиковий наукоємний проект обов”язково враховуються два моменти: по-перше, завдання цього проекту не повинні співпадати з традиційною сферою інтересів материнської компанії, тобто метою внутрішнього венчуру є вишукування нових інновацій; по-друге, при відборі ідей, які будуть реалізуватися в рамках внутрішніх венчурів, експерти повинні переконатися, що комерційний потенціал нововведень, витрати на виробництво і збут можуть бути передбачені з точністю від 50 до 75 \%.

Внутрішнім венчурам, як правило, надається юридична і бюджетна самостійність, а також право формувати персонал підприємства. Для більшої самостійності вони переважно розміщуються в окремому будинку, однак материнська  компанія  забезпечує  їх  науково-дослідним,  обчислювальним  та іншим обладнанням, надає необхідні послуги в сфері управління. Переважно при успішній діяльності внутрішній венчур перетворюється в одне з виробничих підрозділів материнської компанії, а його продукція реалізується по сформованих в компанії каналах збуту. Багато компаній організують одночасно декілька внутрішніх венчурів.

Сучасні  венчурні  підприємства  представляють  собою  гнучкі  і  мобільні

структури, які відрізняються дуже високою і ціленаправленою активністю, що пояснюється в першу чергу прямою особистою зацікавленістю робітників підприємства  та  інвесторів  в  якнайскорішій  успішній  комерційній  реалізації

розроблюваної ідеї, технології, об”єкта, винаходу, причому з мінімальними затратами.

10.5. Організаційні основи підтримки розвитку інноваційного підприємництва

Особливу  роль  серед  структур,  які  підтримують  розвиток  інноваційної

діяльності, відіграють технопаркові структури, які перетворюють вхідні ресурси (основні і  оборотні фонди,  інвестиції, інтелектуальні  ресурси) у  вихідні інноваційні послуги. Технопаркові структури можуть значно відрізнятися за структурою і обсягом вхідних ресурсів і вихідних послуг. Ці характеристики змінюються  в  значному  інтервалі  і  визначають  форму  –  від  найпростіших структур типу  наукових  “готелей”,  які  можуть  розміщуватися  в одному невеликому  будинку  і  надавати  2-3  види  послуг,  до  технополісів  або  регіонів науки, які займають значний простір і представляють собою складні регіональні економічні комплекси з інноваційною орієнтацією. За наростаючим ступенем складності технопаркові структури можна розмістити таким чином: інкубатори, технологічні парки, технополіси, регіони науки і технологій.

Інкубатор представляє собою складний багатофункціональний комплекс, який реалізує широкий перелік інноваційних послуг. Як правило, він займає один або декілька будинків. Інноваційна фірма в залежності від її технологічного профілю купляє або орендує в інкубатора той чи інший набір інноваційних послуг, куди обов’язково входить оренда приміщення. Інкубаційний період фірми-клієнта триває переважно 2-3 роки, рідше 5 років. Після закінчення цього строку інноваційна фірма покидає інкубатор і починає самостійну діяльність. Бізнеси- інкубатори займаються реалізацією будь-якого проекту, що передбачає прибуток. Вони знаходяться під патронатом банку, який готовий інвестувати ризиковий капітал.

Технологічний парк – це науково-виробничий територіальний комплекс з досить складною функціональною структурою, головним завданням якого полягає у формуванні максимально сприятливого середовища для розвитку малих наукоємних фірм-клієнтів. Тобто, мета техлопарків — стимулювати мале інноваційне підприємництво.

Структурною   одиницею   технопарку   є   центр,   а   до   числа   найбільш важливих центрів відносяться: дослідний центр, інкубатор, науково-технологічний комплекс (інноваційний центр), промислова зона, маркетинговий центр, центр навчання та ін.. Кожний з названих центрів реалізує спеціалізований набір послуг, наприклад, послуги, пов’язані з проведенням науково-дослідних робіт або з перепідготовкою спеціалістів по якому-небудь визначеному технологічному напряму.

У  промислово  розвинутих  країнах,  наприклад  у  Японії,  США  і  Росії,

більшість  інноваційних  структур,  що  підтримують  малий  бізнес,  створено  при

сприянні Міністерства загальної і професійної освіти. Вища школа Росії Федерації нараховує 800 малих фірм, об'єднаних у технопарки.

Технополіс представляє собою цілісну науково-виробничу структуру, створену на базі окремого міста, в економіці якого помітну роль відіграють технопарки та інкубатори. Нові товари і технології, які розроблені в наукових центрах, використовуються для вирішення всього комплексу соціально- економічних проблем міста. Технолополіси можуть утворюватися як на основі міст, що будуються, так і на основі тих, що реконструюються. Існують також технополіси “розмитого “ типу, які виникають переважно на базі великих міст, які при відсутності чітко відокремлених високотехнологічних зон все таки мають розвинуті інноваційні структури.

Технополіси - об'єднання, що представляють собою комплекс наукових закладів фундаментального і прикладного характеру, вузів, конструкторських і впроваджувальних організацій, а також ряду промислових підприємств, орієнтованих  на  освоєння  нововведень.  У  рамках  технополісів  може здійснюватися  повний  інвестиційний  цикл,  включаючи  підготовку  кадрів. Сусідство  наукових  і  навчальних  закладів різної  галузевої спрямованості забезпечує  міждисциплінарні  (на  стику  наук)  дослідження,  розробки  й інтенсивний обмін ідеями. Невід'ємними елементами технополісів повинні бути венчурні фірми й акціонерні комерційні банки.

Перший технополіс був утворений у США в 50-х роках XX с. на базі Станфордського університету. Навколо університету сконцентрувалися дрібні дослідницькі, консультаційні, впроваджувальні і промислові фірми, більшість із яких було пов'язано з електронною промисловістю.

Університет став відігравати роль центру наукових ідей і підготування кадрів для всього об'єднання. Цей технополіс одержав назву "Силіконова долина". В даний час це всесвітньо визнаний центр науково-технічного розвитку. Тут зосереджено 8 тис. інноваційних фірм, у 70\% із них нараховується менше 10 робітників. Усього в технополісі працює 250 тис. чол., з яких 6 тис.чол. - висококваліфіковані спеціалісти і вчені.

Вдалий досвід "Силіконової долини" дав поштовх для поширення цієї організаційної форми. На економічній карті США з'явилися технополіси "Золоте промислове коло", центром якого є Гарвардский університет. Массачусетський технологічний  інститут,  "Силіконовий  штик"  (штат  Луізіана),  "Електронний гвинт" (штат Флорида) і ін.

З 1980 р. у Японії почала розвиватися довгострокова урядова програма по створенню технополісів. Аналогічну програму здійснюють Тайвань, Сінгапур, Таїланд. У Росії прикладом технополісу може бути м. Зеленоград (Московська обл.).

Досвід функціонування технополісів показав їхню спільність із фінансово-

промисловими групами (ФПГ), які  появилися раніше в  США  в 40-50-х роках.

Перші  ФПГ  були  націлені  не  тільки  на  вертикальну,  але  і  на  горизонтальну диверсификацію, ІП, виробничі і фінансові зв'язки.

Регіон науки і технологій охоплює значну територію, границі якої можуть співпадати з границями цілого адміністративного району. В економіці такого району велику роль відіграє інноваційна діяльність, яка підтримується технопарковими структурами. Науково-виробничий комплекс представляє собою єдине ціле, оскільки нові технології, які створюються в наукових центрах, зразу ж впроваджуються в промисловому секторі. В регіоні науки і технологій функціонують крупні наукові заклади і промислові підприємства, які спеціалізуються на виробництві наукоємної продукції. В цей комплекс входять також виробнича і побутова інфраструктури, малий і середній бізнес, фонди і фінансові інститути, зони відпочинку і культурні заклади та ін.. Регіон науки і технологій може включати в себе технополіси, технопарки, інкубатори, а також широку інфраструктуру, що підтримує наукову і виробничу діяльність.