Державне регулювання економіки - Навчальний посібник (Стельмащук А.М.)

12. державне регулювання структурноЇ перебудови народногосподарського комплексу

 

12.1. Організаційно-економічні основи структурної політики

Сутність і напрями  структурної політики. Під структурною політикою держави розуміють обгрунтування цілей та характеру структурних перетворень в економіці, визначення її пріоритетних ланок та оптимального співвідношення між

ними. Її призначення полягає в сприянні досягнення такої структури національної

економіки, за якої на даному історичному етапі забезпечуються економічне зростання та вирішення актуальних проблем сьогодення.

До концептуальних орієнтирів структурної перебудови економіки України,

що створюють умови її здійснення, слід віднести: подолання технічної відсталості та  оновлення  виробничого  апарату;  збільшення  порівняльних  переваг національних виробників відносно іноземних конкурентів; зменшення залежності від імпорту ресурсів; згортання трудо-, енерго- та матеріаломістких галузей і товарних груп; зростання ресурсозберігаючих виробництв і галузей з науково- технічною перебудовою виробництва на всіх рівнях і в усіх галузях економіки; рівномірний  територіальний  розподіл  виробничих  ресурсів;  створення розвинутого споживчого сектора; зниження негативних наслідків структурних перетворень для ринку праці (так званого структурного безробіття); підвищення соціальної орієнтації економіки; зниження (підвищення) рівня внутрішньої заборгованості економіки за рахунок переорієнтації засобів виробництва галузей машинобудування, металургійної та хімічної промисловості на більш повне задоволення потреб міжгалузевої кооперації; спеціалізація в міжнародному розподілі праці, прискорений розвиток виробництв, які здатні поліпшити експортний потенціал України.

Через те, що структурна перебудова економіки — довготривалий і капіталомісткий процес, здійснення практичних заходів та найбільш суттєвих змін

в основних секторах і галузях економіки доцільно проводити в три етапи.

На першому етапі досягається стабілізація економіки. Головною метою вважається призупинення спаду виробництва та інфляційних процесів. До пріоритетних завдань структурної перебудови належать такі, які здатні в найближчий час зламати негативні тенденції розвитку економіки й стабілізувати соціально-економічний стан України.

На другому етапі забезпечується активізація економічного розвитку. Головною метою є відродження позитивних тенденцій в інвестиційній діяльності та науково-технічній перебудові виробництва, розвиток господарських зв'язків за більш ефективною схемою формування активного торговельного балансу та зміцнення бюджетно-фінансової й кредитно-грошової незалежності України.

На третьому етапі відбувається становлення раціональної структури економіки.   Головна   мета   полягає   в   досягненні   стабільного   й   ефективного

функціонування всіх життєво важливих систем економіки України та створення

 

умов для забезпечення високої якості життя населення, активної мотивації до трудової й підприємницької діяльності та рівноправного партнерства України у світовому економічному просторі.

Для забезпечення макроекономічних пропорцій економіки необхідно виконати  такі  умови:  стабілізувати  економіку,  вийти  з  кризового  стану  та поступово підвищувати темпи і збільшувати обсяги виробництва валового національного продукту; забезпечувати більш ефективне використання національного доходу шляхом підвищення в ньому частки фонду нагромадження;

• поліпшувати структуру валового національного продукту в напрямі соціальної орієнтації за рахунок збільшення в ньому питомої ваги предметів народного споживання; прискорювати розвиток невиробничої сфери з підвищенням її частки в структурі ВНП; поліпшувати структуру особистого споживання матеріальних благ за рахунок збільшення в них питомої ваги непродовольчих товарів;

• удосконалювати структуру ВНП за рахунок збільшення в ньому частки фінансових та загальнодержавних секторів.

На практиці структурна політика виступає як сукупність усіх державних заходів, що цілеспрямовано стимулюють структурні зміни в економіці відповідно до основних напрямів структурної перебудови.

Розрізняють галузеву та регіональну структурну політику. У першому випадку обєктом державної політики виступають підприємства певних галузей чи виробництв, у другому - увага зосереджується на економічно відсталих районах з метою підтягування їх до середнього по країні рівня розвитку. Крім того, самостійною   ланкою   економічної   політики   стала   технологічна   структурна

політика, спрямована на підтримку НТП як фундаментальної основи структурних

перетворень.

При формуванні структурної політики величезну роль відіграє вибір пріоритетних  напрямів  у  розвитку  окремих  галузей,  видів  виробництв економічних районів. Так, наприклад, залежно від стадії індустріального розвитку країни ставка робиться на пріоритетний розвиток трудомістких, капіталомістких або наукомістких галузей. При виборі пріоритетної галузі, перспективи попиту на продукцію галузі на внутрішньому ринку; досягнення вищої індустріальної стадії розвитку; мінімізація залежності від імпорту сировини, енергії та зниження ресурсомісткості промислового виробництва в цілому; мінімізація дефіциту у торговому  балансі  країни;  розв”язання  проблем  зайнятості;  вирішення екологічних  проблем  та  ін.  Зрозуміло,  що  зміни,  які  постійно  відбуваються  в умовах економічного розвитку, вносять зміни і в пріоритетність окремих галузей.

 

Система заходів структурної  політики. У межах структурної політики поряд із визначенням пріоритетних напрямів розвитку економіки розробляється та реалізується система заходів державного впливу, яка включає: по-перше, заходи щодо   стимулювання   переливу   праці   та   капіталу   із   одних   галузей   в   інші (наприклад, із традиційних у сучасні); по-друге, заходи щодо згортання частини

 

виробничого  апарату  депресуючих  галузей  та  виробництв;  по-третє,  на державному рівні можуть розроблятися довгострокові плани, цільові програми, національні проекти для вирішення актуальних проблем структурної перебудови, а також програми підготовки та перепідготовки робочої сили, створення робочих місць та ін.; по-четверте, держава також розв”язує завдання, пов”язані з концентрацією капіталу в капіталомістких напрямах структурної перебудови національної економіки.

В галузевій структурній політиці виділяють два напрями державної підтримки галузей:

1.   економічна   політика   держави   спрямована   на   захист   та   подання фінансової  допомоги  галузям,  які  перебувають  у  стані  занепаду  і  потребують

докорінної реконструкції виробничого апарату шляхом надання субсидій, високих

імпортних тарифів, податкових та кредитних пільг, тощо;

2. економічна політика спрямована на стимулювання розвитку галузей, які або відповідають передовим напрямам, або мають велике експортне значення.

В останні роки  більшість країн зосереджують свою увагу на прогресивних галузях, оскільки структурний ефект від розвитку наукомістких галузей полягає не тільки у формуванні та розвитку їх самих, а й у широкому освоєнні технологій та продуктів високої технологічної складності традиційними галузями.

 

Методи державного  впливу. Державний вплив на структурну перебудову може здійснюватися за допомогою методів прямого регулювання (через фінансування, систему державних замовлень та закупок) і непрямого регулювання (через систему правових та економічних регуляторів з метою орієнтації суб'єктів господарювання на досягнення цілей та пріоритетів структурної політики). Використовуючи методи індикативного планування, бюджетно-податкової, кредитно-грошової, цінової експортно-імпортної політики, держава намагаєгься закріпити позитивний та нейтралізувати негативний вплив ринку на процес сгруктурної перебудови.

Важелі державного стимулювання структурних зрушень можуть бути різноманітними: система податків з їх диференціацією за відповідними суб'єктами та об'єктами оподаткування і застосування податкових ставок та пільг; надання різноманітних кредитних пільг, проведення політики прискореної амортизації; надання фінансової допомоги у вигляді інвестиційних надбавок, субсидій дотацій, бюджетних  позичок  на  розвиток  окремих  галузей,  виробництв,  регіонів; проведення митної політики, в тому числі встановлення різних імпортних та експортних тарифів тощо.

Незважаючи  на        те,        що       інструментарій          державного    регулювання

традиційний, кожній країні притаманна власна система вибору засобів та пріоритетів відповідно до специфіки економічної ситуації, цілей соціально- економічного розвитку, прийнятої концепції державного втручання в економіку. Стандартної відповіді на запитання, як, де і з якою метою використовувати засоби

 

державного    регулювання    щодо    структурних    перетворень    національного господарства в тій чи іншій країні, бути не може.

 

Типи структурної перебудови економіки. На практиці існує два типи структурної політики: пасивна й активна. Вони різняться між собою ступенем втручання держави в структурні зрушення.

Пасивна структурна політика полягає в тому, що держава створює правову базу для вільного переливання капіталу та праці з одних галузей в інші, але безпосередньо   не   втручається   в   інвестиційні   процеси   в   окремих   галузях. Структура змінюється внаслідок змін у нормах прибутку. Якщо в певній галузі попит перевищує пропозицію, то в цій галузі норма прибутку зростає проти інших галузей. Капітал з інших галузей вилучається власниками і вкладається в галузі з підвищеною нормою прибутку. Виробництво товарів цієї галузі збільшується і пропозиція їх поступово починає перевищувати попит. При цьому норма прибутку в цій галузі спочатку знижується до середньої величини, а потім стає менше за середню. Власники капіталів починають вилучати їх з цієї галузі і вкладати в іншу, де забезпечується норма прибутку не менша за середню. Отже, закон попиту і   пропозиції   поряд   з   іншими   об'єктивними   законами   ринкової   економіки забезпечує найвідповіднішу вимогам ринку структуру економіки, створює конкурентне середовище, підвищує ефективність суспільного виробництва. За цим типом перебудови формувалась структура економіки США і Великобританії. Як свідчить досвід, цей шлях надто тривалий і пов'язаний зі значними соціальними втратами.

Активна   структурна   політика   полягає   в   тому,   що   держава   широко застосовує державні важелі для прискорення прогресивних структурних зрушень.

Цей тип перебудови використовують Японія, Південна Корея, Сінгапур та інші нові індустріальні країни.

До найбільш ефективних напрямків структурної трансформації економіки.

таких можна віднести: розвиток галузей, які збільшують обсяги експортної продукції і відповідно забезпечують збільшення валютних надходжень до країни з наступним інвестуванням високотехнологічних виробництв; збільшення обсягів виробництва споживчих та інших товарів, які здатні на внутрішньому ринку замінити імпортну продукцію; розширення виробництва конкурентоспроможних на світому ринку товарів з метою захоплення ринків збуту в країнах, що розвиваються; стимулювання впровадження ресурсозберігаючих технологій, які підвищують рівень конкурентноспроможності товарів; збільшення кількості високотехнологічних  та  наукомістких  виробництв  в  сферах,  які  здатні підвищувати ефективність інших галузей національної економіки; скорочення кількості депресивних виробництва, де спадає ефективність ресурсів чи зменшується попит на продукцію.

У процесі стратегічного вибору, як правило, виходять із критеріїв пріоритетності: експортного потенціалу галузі; перспектив попиту на продукцію

 

галузі на внутрішньому ринку; досягнення вищої індустріальної стадії розвитку; мінімізації  залежності  від  імпорту  сировини,  енергії  та  мінімізації ресурсомісткості   виробництва   в   цілому;   мінімізації   дефіциту   торговельного балансу країни, розв'язання проблем зайнятості населення, екологічних проблем та ін.

Поряд із визначенням пріоритетних напрямків розвитку економіки держава розробляє та реалізує комплекс заходів у межах активної структурної політики, який  включає  заходи:  для  стимулювання  переливання  капіталу  в  пріоритетні галузі; для стимулювання розвитку галузей, які прискорюють запровадження досягнень НТП; для захист та надання фінансової допомоги галузям, які перебувають у стані занепаду і потребують докорінної реконструкції виробничого апарату: для згортання частини виробництв у депресивних галузях.

Враховуючи, що структурна політика послаблює гостроту соціальних проблем, сприяє підвищенню ефективності галузей, більшість країн орієнтується на прогресивні галузі, які забезпечують досягнення кращих результатів за рахунок структурного ефекту.

Для  здійснення  структурної  політики  держава  може  використовувати методи прямого регулювання - надавати фінансову допомогу у вигляді інвестиційних надбавок, субсидій, дотацій, позичок на розвиток окремих галузей, виробництв, регіонів, або непрямого регулювання - надавати податкові і кредитні пільги з диференціацією за відповідними галузями й виробництвами.

 

12.2. Державне  регулювання розвитку промислового виробництва

12.2.1. Структура промислового виробництва і основи державного регулювання його розвитку

Промисловість  —  це  високорозвинута  й  провідна  галузь  матеріального

виробництва, від рівня розвитку якої залежить технічне переозброєння та інтенсифікація всіх галузей економіки, підвищення добробуту народу, зміцнення обороноздатності країни.

За ознаками впливу на предмет праці всі галузі та підгалузі промисловості поділяються на видобувні й обробні.

За        видами           діяльності       промисловість           України          включає          такі      галузі:

електроенергетику, нафтовидобувну, газову, вугільну, торф'яну промисловість, чорну металургію, кольорову металургію, хімічну та нафтохімічну промисловість, машинобудівну і металообробну, лісову, деревообробну та целюлозно-паперову, промисловість   будівельних   матеріалів,   скляну   та   фарфоро-фаянсову,   легку, харчову, борошномельно-круп'яну, комбікормову, мікробіологічну, медичну, поліграфічну та інші галузі промисловості. Галузевий поділ промислового виробництва покладений в основу галузевого державного регулювання і реалізується через систему міністерств і державних комітетів.

Промисловість сприяє розвитку та підвищенню ефективності сільськогосподарського виробництва, забезпечуючи його технікою, будівельними матеріалами,   мінеральними   добривами   та   іншими   видами   продукції.   Вона визначає масштаби й темпи розвитку інших галузей матеріального виробництва — транспорту  та  зв'язку,  будівництва,  торгівлі  та  громадського  харчування, заготівель, матеріально-технічного забезпечення.

Об'єктами  державного  регулювання  на  макроекономічному  рівні виступають міжгалузеві народногосподарські комплекси.

Міжгалузевий            народногосподарський        комплекс        —        ця        єдина

господарська  система,  яка  включає  в  себе  групу  взаємозв'язаних  галузей  і покликана забезпечити потребу народного господарства у певному виді кінцевої продукції (послуг). Кожен комплекс містить ряд спеціалізованих галузей, технологічно, економічно і організаційно пов'язаних між собою.

До складу народногосподарських міжгалузевих комплексів промислового виробництва належать комплекси: паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний,   хіміко-лісовий.   У   паливно-енергетичний   комплекс   входять галузі, які спеціалізуються на видобутку і збагаченні палива, геології, електроенергетиці  та  галузі  електрофікації.  Металургійний  комплекс  об'єднує чорну та кольорову металургію. У машинобудівний комплекс включена основна частина підприємств галузей верстатобудування, важкого і середнього машинобудування,  автомобіле-  та  приладобудування.  До  хіміко-лісового комплексу входять підкомплекси хімічний і лісовий, які забезпечують випуск прогресивних матеріалів. Частина галузей промисловості є складовими агропромислової       комплексу       (мікробіологічна       борошномельно-круп”яна,

 

комбікормова та інші галузі), інвестиційного (інвестиційне машинобудування промисловість будівельних матеріалів), комплексу соціального розвитку (виробництво товарів народного споживання, легка, місцева промисловість).

Державне регулювання промислового виробництва здійснюють у складі Міністерства економіки України: департамент розвитку базових галузей промисловості та виробничої інфраструктури, у складі якого функціонують відділ економіки вугільної, нафтової та газової промисловості, відділ економіки чорної та  кольорової  металургії,  відділ  економіки  хімічного  та  нафтохімічного комплексів, відділ економіки розвитку енергетики, відділ економіки лісопромислового та лісогосподарського комплексів, відділ економіки машинобудівного та оборонного комплексу, департамент реалізації соціальної політики, у складі якого працює відділ економіки виробництва непродовольчих товарів та послуг; департамент розвитку агропромислового комплексу, складовою якого є відділ виробництва продовольчих товарів.

Суб”єктами державного регулювання промислового виробництва виступають Міністерство промисловості, Міністерство машинобудування, воєнно- промислового комплексу і конверсії. Міністерство енергетики і електрифікації, а також державні комітети з легкої та текстильної промисловості, з використанням ядерної енергії та деякі інші. Залежно від типу галузей і форм власності державне регулювання промислового виробництва здійснюється у вигляді прямого державного управління об”єктами (підприємствами-товаровиробниками) і регулювання підприємницької діяльності у сфері виробництва промислової продукції.

До методів регулювання підприємницької діяльності в промисловому виробництві відносять: державні дозволи та контроль розміщення промислових

підприємств на основі адміністративних важелів; залучення промислових підприємств   незалежно   від   форм   власності   до   виконання   державних   та

регіональних     цільових     комплексних     програм;     антимонопольні     заходи;

застосування системи податків (податку на добавлену вартість, акцизного збору, податку на прибуток або доходи) і податкових пільг; грошово-кредитне регулювання ; регулювання цін на деякі види промислової продукції аж до встановлення державних цін; використання норм амортизації та інших норм та нормативів.

Важливим напрямом державного регулювання підприємництва у промисловості є вироблення і реалізація програм державної підтримки підприємництва, особливо малого. Так, на підтримку малих підприємств в Японії уряд виділяє 2—3млрд. дол., що становить 0,3—0,6 \% витратної частини бюджету.

Програма  державної  підтримки  підприємництва  в  Україні  спрямована

передусім на підтримку підприємництва у приватному секторі економіки, передбачає запровадження пільгового оподаткування суб'єктів малого бізнесу, що діють у пріоритетних напрямах підприємницької діяльності, пільгового кредитування експортно-орієнтованих проектів, підвищення норм амортизації для

 

підприємницьких структур, що займаються пріоритетними видами промислової виробничої діяльності створення Українського фонду розвитку та стимулювання експортної діяльності малих підприємств тощо.

 

12.2.2. Натуральні і вартісні показники промислового виробництва

В економічній діяльності промислових галузей народного господарства використовують систему натуральних і вартісних показників.

При  прогнозуванні  і  плануванні  промислової  продукції  у  натуральному

виразі враховують кількість і якість продукції. Перелік виробів, які плануються і враховуються у натуральному виразі, називається номенклатурою.

В індикативному плані України виділяють:

номенклатуру найважливішої промислової продукції, що розробляється в індикативному плані. Сюди слід віднести виробництво електроенергії, чавунне литво, литво стальне, литво кольорове, крани мостові електричні, крани козлові електричні, крани мостові однобалкові, верстати металорізальні тощо;

номенклатуру державного замовлення — перелік виробів, виробництво і поставка яких передбачається державним замовленням;

номенклатуру  державного  контракту  —  перелік  продукції,  яка виробляється і поставляється за державним контрактом;

номенклатуру продукції, виробництво і розподіл якої контролюється державою.

Розрізняють номенклатури продукції і за рівнями управління — це народногосподарська, галузева (міністерства), номенклатура продукції підприємства.

Номенклатура є упорядкованим переліком виробів, які перераховуються за певними групами і підгрупами. По кожному виду продукції наводиться його найменування, одиниця виміру (шт., т, млн. кВт • год, Гкал, млн.грн., тощо), код для механізованої обробки. Фізичні одиниці виміру застосовуються відповідно до міжнародних стандартів системи одиниць.

Обсяг виробницва продукції у натуральному виразі може визначатися за валовим випуском (включаючи внутрішньозаводський оборот) і за товарним випуском (без внутрішньозаводською обороту).

Якість промислової продукції характеризується системою показників, які відображають її найважливіші властивості і параметри : надійність, довговічність, точність, енергомісткість та інші.

Державне   регулювання   якості   продукції   здійснюють   через   державну систему стандартизації та сертифікації, очолювану Державним комітетом України

з  стандартизації,  метрології  та  сертифікації,  діяльність  якої  спрямована  на

забезпечення якості продукції відповідно до розвитку науки і техніки, потреб населення  і  народного  господарства.  При  відсутності  державних  стандартів України          на   промислову   продукцію   розробляють   галузеві   стандарти.   На

 

продукцію, що використовується лише на конкретному підприємстві, розробляють стандарти підприємств.

Сертифікація  продукції  в  Україні  поділяється  на  обов'язкову  та добровільну. Держстандарт України встановлює перелік продукції, яка підлягає обов'язковій сертифікації в Україні.

Обов'язкова  сертифікація  включає  перевірку  та  випробування  продукції для визначення її характеристик і подальший технічний нагляд за сертифікованою продукцією. При позитивному рішенні органу з сертифікації заявникові видається сертифікат на право маркувати продукцію спеціальним знаком відповідності.

До основних вартісних показників промислового виробництва відносять валову, товарну, реалізовану і чисту продукцію.

Валова продукція — це загалом вся продукція, що виробляється у промисловості, галузі, підгалузі, на підприємстві — незалежно від того, де вона використовується. Валову продукцію визначають з урахуванням вартості внутрішньозаводського і внутрішнього обороту, під якими розуміють вартість тієї частини вироблених готових виробів та напівфабрикатів, яка використовується на даному підприємстві або у галузі на власні промислово-виробничі потреби. Показник валової продукції визначають у поточних і порівнянних цінах і використовують  для  розрахунку  показників  валового  суспільного  продукту  та його динаміки.

Товарна продукція — це продукція, призначена для реалізації на сторону. До її складу включають готові вироби, напівфабрикати і роботи промислового характеру на сторону і не включають вартість продукції власного виробництва, яка споживається на даному підприємстві (галузі). Показник товарної продукції є основним, за ним здійснюють розрахунки в індикативному плані. На підставі товарної продукції визначають структуру промислового виробництва, фінансові показники діяльності підприємства, підгалузі, галузі. Товарну продукцію визначають у порівнянних і діючих оптових цінах.

Реалізована продукція — це промислова продукція, яка надійшла у народногосподарський оборот, тобто така, що поставлена замовникам і оплачена ними.  Реалізовану  продукцію  визначають  на  підставі  показника  товарної продукції і показників залишків нереалізованої продукції на початок і кінець розрахункового періоду (року).

Чиста  продукція характеризує знову створену вартість на підприємстві, у підгалузі, галузі, промисловості в цілому і використовується для розрахунку національного доходу, створеного в промисловості. Чисту продукцію визначають як різницю між валовою або товарною продукцією і сумою матеріальних витрат на їх виробництво.

 

12.2.3. Прогнозуванню потреби народного господарства у промисловій продукції

Прогнозування потреби народного господарства у промисловій продукції і

населення       в          товарах           народного      споживання   є          основою         макроекономічного регулювання промислового виробництва.

З методологічної точки зору у структурі потреб народного господарства у промисловій продукції слід вирізняти потребу в продукції сировинних галузей і потребу в продукції сировинних галузей і потребу в продукції обробних галузей.

Прогноз   ринку   сировини   і  техніко-економічне  обгрунтування  заходів щодо забезпечення нею народного господарства стають обов'язковим елементом макрорегулювання.  Для  прогнозу  перспективної  потреби  розробляють перспективні показники питомих витрат найважливіших видів сировини, палива й енергії на виробництво одиниці продукції.

Прогнозування потреби в продукції  обробних і переробних  галузей промисловості розпочинають з визначення кола галузей споживачів і структури їх потреб. Потреби поділяють на виробничі і невиробничі. По кожному напряму виділяють групи галузей і виробництв, у розрізі яких ведуть усі необхідні розрахунки.

Основним при цьому є нормативний метод. Прогнозування потреби за цим методом включає розроблення номенклатури продукції, розроблення показників, які б давали точну кількісну характеристику специфічним виробничим зв'язкам галузі-постачальника  з  галузями-споживачами,  розрахунок  обсягів  потреби  у розрізі агрегованих груп.

За  нормативного  методу  прогноз  виробничого  споживання  по  кожній галузі  здійснюють  на  основі  оцінки  укрупнених  групових  нормативів  витрат

одного виду продукції на виробництво іншого.

Прогноз   невиробничих  потреб  за  окремими  цільовими  групами отримують   на   основі:   використання   норм   споживання   і   даних   споживчих бюджетів;  вивчення  тенденцій  зміни  структури  споживання,  викликаних прогресом техніки і культури; економетричних досліджень еластичності попиту на товари і залежності споживання від зміни доходів і цін; зіставлення з рівнем душового споживання у розвинутих зарубіжних країнах.

Державна потреба на промислову продукцію включає насамперед потреби: на оборону, утримання державного апарату, охорону здоров”я, освіту і т.ін. Для задоволення цих державних потреб можна було б обмежитися держконтрактом, тобто, виходячи з наявних у бюджеті коштів. Однак держава зобов”язана також виконувати міждержавні угоди, а також поставляти продукцію за постачання енергоносіїв. Через це державна потреба забезпечується не лише через державний контракт, а й через державне замовлення.

Потребу держави у промисловій продукції виробничо-технічного призначення і товарах народного споживання, яка покладена в основу формування

державних     замовлень       і           державних     контрактів,     обчислюють   у          відповідній

 

послідовності встановлення переліку цільового призначення видів промислової продукції, яка необхідна: для галузей-споживачів, що фінансуються за рахунок державного   бюджету;   для   формування   державних   ресурсів   і   запасів;   для експортно-імпортних операцій за міжурядовими угодами; для визначення стимулювання  шляхом  надання  економічних  та  інших  пільг.  За  даними переліками визначають необхідні обсяги виробництва промислової продукції і виявляють можливості промисловості забезпечити це виробництво.

Потребу держави у промисловій продукції визначають окремо для засобів виробництва (знарядь праці і предметів праці) і товарів народного споживання).

Потребу у знаряддях праці визначають, виходячи з необхідності комплектації   об"єктів,   які   будуються,   модернізації   діючого   виробництва   і

необхідності заміни зношеного застарілого устаткування.

Потребу  в  предметах  праці  на  макрорівні  визначають  методом укрупнених народногосподарських коефіцієнтів у вигляді галузевих норм, що характеризують загальний обсяг витрат на одиницю продукції кожної галузі, але з урахуванням потреб всіх суміжних з нею галузей, що постачають сировину матеріали, паливо і електроенергію.

Потребу в товарах  народного  споживання визначають за фактично сформованими рівнями споживання і раціональними (або мінімальними) нормами споживання на душу населення (сім'ю) і чисельністю населення (сімей) у розрахунковому періоді. Головною статтею потреби в предметах споживання є ринковий фонд.

Потребу громадських організацій, закладів охорони здоров”я, освіти, культури і мистецтва в продовольчих товарах, а також у форменному та спеціальному одязі, взутті визначають залежно від чисельності відповідного контингенту робітників.

Загальна  потреба   держави   у  засобах  виробництва  і  предметах споживання   зіставляється   з   ресурсами   за   допомогою   матеріальних   запасів

сировини, палива, електроенергії, а також продовольчих і непродовольчих товарів.

Першочерговій збалансованості підлягають види ресурсів, виробництво і споживання яких контролюється і централізовано розподіляється державою.

З метою гарантованого задоволення потреб суспільства для його життєдіяльності  й  безпеки:  економічної  незалежності,  обороноздатності, вирішення завдань соціального забезпечення, постачання продуктів харчування та інших вводяться державні контракти. Вони можуть надаватися підприємствам безпосередньо або на конкурсній основі. Останнє означає, що державний контракт буде надано тому підприємству, яке забезпечить найкращі умови його виконання з погляду   якості,   термінів   і   ціни.   Зацікавленість   підприємств   у   державних контрактах пов'язана зі стабільністю їх матеріально-технічного забезпечення й фінансування.

 

Потребу держави у засобах виробництва і предметах споживання, яка реалізуватиметься через механізм державних контрактів, обгрунтовують з точки зору можливостей державного бюджету здйснити їх фінансове забезпечення.

 

12.2.4. Планування розвитку промислового виробництва

Ефективність функціонування галузей промисловості забезпечується механізмом планування. Планування пов'язує всі галузі промисловості в цілісну

виробничо-економічну систему. Його головна роль полягає у визначенні цілей,

шляхів            і   засобів   розвитку   промисловості.   Як   основна   ланка   в   системі господарського управління промисловістю, планування має забезпечити:

1) комплексне вирішення економічних і соціальних проблем, концентрацію сил і

ресурсів на виконання найважливіших загальнодержавних програм;

2) прискорене впровадження у виробництво науково-технічних досягнень, спрямованих  на  підвищення  продуктивності  праці,  збільшення  обсягів  і підвищення якості продукції;

3) раціональне використання виробничих фондів, трудових і фінансових ресурсів; посилення режиму економії та скорочення виробничих витрат у галузях промисловості й економіки в цілому;

4) правильне визначення пріоритетів у розвитку галузей і економічних районів з метою досягти прогресивних зрушень у міжгалузевих і внутрішньогалузевих пропорціях; підвищити ефективність використання ресурсів;

5)         нагромадження    матеріальних    і    фінансових    резервів,    необхідних    для пропорційного та збалансованого розвитку економіки.

Вихідними даними для планування розвитку промисловості є потреба в промисловій продукції, довгострокові стабільні економічні нормативи й ліміти та

державні контракти.

Технологія підготовки плану розвитку промисловості починається з інформації про укладення підприємствами договорів на поставку продукції споживачам і на отримання матеріально-технічних ресурсів під виробничу програму.

План розвитку промисловості має бути скоординований з основними міжгалузевими програмами. Важливим завданням є забезпечення збалансованості показників і розділів плану, узгодження виробництва з ресурсами, обгрунтування намічених шляхів і термінів вирішення конкретних економічних, науково- технічних і соціальних проблем планованого періоду.

Обсяг виробництва продукції обґрунтовується розрахунками виробничих потужностей,  основних  фондів,  інвестицій,  матеріальних  витрат  і  трудових ресурсів  з  урахуванням  ефективного  їх  використання.  Під  виробничою потужністю підприємства розуміється максимально можливий річний випуск продукції запланованого асортименту або обсяг переробки сировини при повному використанні встановленого устаткування й виробничих площ відповідно до прийнятого режиму роботи з урахуванням застосування передової технології. Під

 

час розрахунків потреби в потужностях необхідно визначити максимальний обсяг виробництва продукції на діючих потужностях, а потім визначити потребу в нових для виконання виробничої програми.

Найважливішими узагальнюючими показниками обґрунтування плану виробництва є розрахунки відтворення основних фондів у промисловості. Обсяг основних виробничих фондів може визначатися за допомогою двох методів: виходячи з обсягу випуску продукції й фондовіддачі або з фондоозброєності, чисельності працівників і продуктивності праці. При першому методі необхідно виходити із підвищення фондовіддачі, а при другому — з більш швидкого зростання продуктивності праці порівняно з його фондоозброєністю. При цьому необхідне взаємоузгодження розрахунку основних виробничих фондів двома цими методами, яке здійснюється шляхом зіставлення різних варіантів фондовіддачі, фондоозброєності та продуктивності праці.

Потреба промисловості в інвестиціях включає витрати на реконструкцію й технічне переозброєння, будівництво нових і розширення діючих підприємств, відшкодування вибулих основних фондів, підтримання діючих потужностей і створення необхідного наробку, а також на проведення заходів з охорони природи й раціонального використання її ресурсів.

Плани розвитку промисловості включають такі взаємопов'язані розділи: виробництво продукції в натуральному та вартісному виразі; розвиток науки й техніки; виробничі потужності, основні фонди та інвестиції; продуктивність праці та кадри; матеріальні витрати; комплексні програми вирішення важливих міжгалузевих проблем; охорона природи й раціональне використання природних

ресурсів; розміщення промисловості та проведення оптимізаційних розрахунків

розвитку й розміщення виробництва; зовнішньоекономічні зв'язки.

План виробництва й реалізації продукції складається з трьох основних підрозділів: виробництво й реалізація продукції в натуральному та вартісному виразі, зміни залишків нереалізованої продукції, баланс виробничих потужностей і їх використання.

На основі показників плану виробництва продукції виконуються найважливіші розрахунки інших розділів плану. Так, від показників обсягу виробництва продукції (робіт, послуг) залежить кількість ресурсів, які будуть споживатися, їх склад і структура,   розраховується чисельність промислово- виробничого  персоналу,  фонд  заробітної,  визначається  рівень  продуктивності праці, фондовіддачі, окупності витрат та ін. Наявність плану з номенклатури та асортименту визначає рівень спеціалізації та кооперування, ступінь завантаження устаткування, використання виробничих потужностей і основних фондів.

Потреба          в          експортній     продукції        розраховується          на        основі діючих

довгострокових угод з урахуванням подальшого розвитку економічних стосунків із            зарубіжними   державами.   При   необхідності   передбачається   розширення виробництва експортоспроможної продукції.

 

12.3. Концепція розвитку паливно-енергетичного комплексу

України.

Україна належить до держав, недостатньо забезпечених власними енергоресурсами. За цим показником вона відстає від країн Західної Європи, в тому числі й таких як Німеччина і Франція. Окремими видами палива Україна забезпечена лише на 20—30\% і тільки вугіллям - на 100 \%. Водночас Україна має наибільш енергомістку економіку. Енергомісткість національного доходу України

у 4—6 разів вища ніж в Японії та країнах Західної Європи. Споживання умовного

палива на душу населення у нас становить приблизно 6,5 т, тоді як у перелічених країнах тільки 4,2— 5,5 т. Основними видами енергоресурсів в Україні є кам’яне вугілля, нафта, газ, атомна і водна енергія.

Споживання нафти в Україні становить в середньому 40 млн. т , видобуток її   -   біля   5   млн   т.   тобто   потреби   в   нафті   за   рахунок   власних   ресурсів задовольняються лише на 12,5 \%. Імпорт нафти для задоволення потреб здійснювався в основному з Росії. Таким чином, господарство України повністю залежить від поставок нафти з Росії. Така одностороння залежність України в постачанні енергоносіями дуже негативно позначається на її економічному розвитку.

У зв'язку з переводом на так звані ”світові ціни” російської нафти і газу стала погіршуватися економічна ситуація в Україні. Зокрема, скорочується виробництво промислової і сільськогосподарської продукції, катастрофічно підвищуєься її собівартість. Україна змушена платити Росії за енергоносії у 5-6 разів дорожче, ніж вони коштують на світовому ринку.

Якщо у світі за основу ціноутворення взято ціну хліба, то в Україні – ціну енергоносіїв  диктує  Росія  і  тим  самим  добровільно  прив”язано  українську

економіку до російської, поставлено її у другорядне, підпорядковане становище.

Слід підкреслити, що в Америці за 1 кг хліба можна купити 8л бензину, а в Росії –

5, а в Україні тільки 0,3 л.

Нова концепція розвитку паливно-енергетичного комплексу України повинна базуватися: на розширенні пошуково-розвідувальних робіт з метою виявлення нових запасів нафти, газу, вугілля та інших паливних ресурсів; підвищення   віддачі   існуючих   родовищ,   модернізації   і   переведенні   на   нові технології усього паливно-енергетичного комплексу; структурній перебудові національної   економіки;   зниженні   енергомісткості   усіх   видів   продукції;   на розробці й впровадженні ресурсозберігаючих і насамперед енергозберігаючих технологій; переорієнтації на закупівлю енергоресурсів у країнах Близького і Середнього Сходу .

В Україні серед усіх інших видів палива природний газ має дуже високу

питому вагу. Так, у використанні первинних енергоресурсів його частка становить

37 \%, тоді як в цілому в світі—22, у США—23, в Західній Європі—17, у тому числі в Німеччині – 17, Франції—13, Італії—26\% .

 

На основі вдосконалення структури використання паливно-енергетичних ресурсів структурної перебудови господарського комплексу зниження енергомісткості продукції Україна має реальні можливості значного скорочення споживання газу. Розрахунки показують, що вже до 2005—2010 рр. його можна звести до 70—80 млрд на рік проти 118,8 млрд. м3 у 1990 р. Ця потреба в газі може бути задоволена за рахунок таких джерел: ефективного використання ресурсної бази України, яке на той час зможе забезпечити видобуток газу на рівні 20—35 млрд м3   за рік;  використання  нетрадиційних  джерел  — газу  метану  вугільних шахт, біогазу, кокосового газу, гідратів, обсяг яких можна оцінити на рівні 5—10 млрд.м3. Щороку через територію України транспортуєься понад 205 млн.т. нафти,

215 млрд.м3 природного газу, і вона має право на одержання за це як мінімум 25—

З0 млн.т. нафти і 15—20  млрд.м3 природного газу.

Розрахунки тієї самої ЄЕК показують, що при ефективному використання енергоресурсів Україна могла б вдвічі збільшити свій національний продукт, одночасно в 3-4 рази зменшивши затрати на нафту та газ. Капітальні вкладення у матеріало- та енергозберігаючі технології дають більший економічних ефект, ніж устворення нових потужностей у паливно-енергетичному комплексі. Скоротивши вказаний розрив у використанні енергії хоча б наполовину, можна зекономити 540 млн.т. нафтового еквівалента в 2000р. і 600 млн.т. – у 2010р., при цьому 90\% з них становили   б   викопні   палива.   Таким   чином,   як   показують   прогнози,   ніяке збільшення виробництва енергоресурсів, принаймні у найближчі роки не зможе конкурувати з матеріало- та енергозбереженням.

Для поступового виходу України з енергетичної кризи держава повинна на перехідний період взяти її практичне подолання під свій контроль, створити надійну законодавчу базу для ефективного ринкового трансформування виробництва паливно-енергетичних ресурсів і торгівлі ними, для формування розвинутого енергетичного ринку – з тим, щоб викоренити прояви зловживань і анархії в цій галузі.

Сьогодні концепцію та програму урядової енергетичної політики зорієнтовано переважно на вугільне паливо, оскільке його розвідані запаси ще досить вагомі. Вони можуть забезпечувати Україну паливом і в наступному сторіччі.

Проте не можна враховувати того очевидного фактору, що наша вугільна промисловість опинилася в кризовому стані, втративши регулюючий вплив на самовідтворювальну циклічність. І це ускладнює досягнення в найближчі роки потрібного  обсягу,  стабільності  та  планомірного  зростання  вуглевидобутку,  а також зниження вартості та підвищення якості вугілля.

За  останні  15  років  приріст  генеруючих  потужностей  майже  повністю

здійснювався за рахунок атомної енергетики, частку якої доведено до третини загального  виробництва  електроенергії,  її  виробнцтво  на  ТЕС  з  органічним паливом почало скорочуватися.

 

В зв”язку з втратою на 5-8 років номінальної виробничої потужності вугільних шахт, єдиною альтернативною в енергозабезпеченні на найближчі роки може  бути  тільки  швидше  введення  трьох  енергоблоків  на  Запорізькій, Рівненській і Хмельницькій АЕС. Якщо цього не зробити, то треба буде додатково витрачати 57 млн.т. вугілля (із збільшенням до 66 млн.т у 2005р. і до 69-70 млн.т. у 2010р.), тобто спрямовувати на вказані цілі практично весь приріст видобутку вугілля.

В Україні високого розвитку набула електроенергетика. На її території розміщені великі атомні, теплові, гідроелектростанції, потужність яких з кожним

роком зростає.

За останні 15 років основний приріст електрогенеруючої потужності в Україні забезпечувався за рахунок розвитку атомної енергетики. Частка атомних електростанцій у встановленій потужності всіх електростанцій країни досягла близько 24\% (12,8 млн.кВт). Основну частину в структурі електрогенеруючих потужностей займають теплові електростанції на органічному паливі. Швидкий і безальтернативний розвиток атомної енергетики призвів до згортання розвитку і технічного переозброєння теплоенергетики на базі використання органічного палива.

Оскільки  для  економіки  України  проблеми  подолання  дефіциту енергоносіїв, а також необхідного і своєчасного енергозабезпечення набули особливої гостроти, то розв”язувати їх треба комплексно – як на міжнародному і державному, так і на господарському і навіть побутовому рівнях. Без цього економічна та енергетична стабілізація і розвиток неможливі.

 

12.4. Планування розвитку будівництва, транспорту і зв”язку

 

Планування будівництва. Однією з важливих галузей економіки є капітальне будівництво, яке відтворює основні фонди (будівлі, споруди) і створює матеріальні умови для функціонування машин, обладнання та інших елементів основних фондів, виготовлених промисловістю, з метою задоволення виробничих, комунально-побутових і культурних потреб населення. Тому план капітального будівництва — один з головних розділів державного плану розвитку економіки. Від його виконання залежить діяльність інших галузей, для яких передбачена будівельна продукція (будівлі, споруди зі змонтованим устаткуванням).

Під час розробки планів будівництва необхідно дотримуватися таких принципів: враховувати перспективи науково-технічного прогресу - впровадження у виробництво нових ефективних матеріалів високопродуктивних машин, технологічних процесів, методів організації будівництва й праці; застосовувати техніко-економічні розрахунки з використанням прогресивних норм витрат матеріальних, трудових і грошових ресурсів; включати у плани будівництва лише реальні   об'єкти,   які   забезпечені   затвердженою   технічною   документацією,

 

будівельними майданчиками, кадрами робітників, матеріалами, обладнанням і фінансуванням. Дотримання вказаних принципів при плануванні будівництва сприяє успішній роботі, поліпшенню організації та технології будівельного виробництва, скороченню на цій основі тривалості будівництва, підвищенню продуктивності праці, зниженню собівартості будівельно-монтажних робіт і поліпшенню їх якості.

Перспективні плани базуються на титульних списках будов з розподілом по роках обсягів робіт і завдань по введенню об'єктів у дію. По будовах виробничого призначення титульні списки мають бути незмінними плановими документами на весь період будівництва. Річні плани складаються на основі внутрішньобудівельних титульних списків, розробка яких передує складанню річних  планів.  Таким  чином,  основним  документом  плану  капітального будівництва є титульні списки будов, які складаються на весь період будівництва. Основними показниками капітального будівництва є: уведення в дію об'єктів виробничого та невиробничого призначення, житла, обсяг капітальних вкладень і будівельно-монтажних робіт, обсяг незавершеного будівництва, уведення в дію виробничих потужностей за рахунок розширення діючих і будівництва нових об'єктів.

Показники капітального будівництва прийнято поділяти на кількісні та якісні. Кількісними називаються показники, які характеризують обсяг будівництва й потреби в ресурсах, тобто масштаби діяльності. До них належать: уведення в дію потужностей і об'єктів виробничого та невиробничого призначення, обсяг будівельно-монтажних робіт у вартісному й натуральному виразі, чисельність працюючих, сума основних фондів і оборотних коштів, сума прибутку та ін.

Якісними називаються показники, які характеризують рівень використання ресурсів. Вони визначаються співвідношенням між відповідними кількісними показниками.  До  них  належать:  продуктивність  праці,  яка  виражається відношенням  обсягу  робіт  до  кількості  працюючих;  рівень  собівартості будівельно-монтажних робіт (відношення собівартості робіт до їх кошторисної вартості); рівень рентабельності (відношення суми прибутку до собівартості або до кошторисної вартості будівельно-монтажних робіт, а також до суми основних фондів і оборотних коштів); питома вага заробітної плати (відношення суми заробітної плати до кошторисної вартості робіт); середня заробітна плата одного працівника (відношення суми заробітної плати до числа працюючих) та ін.

Головним показником плану виробничо-господарської діяльності будівельно-монтажних організацій — генеральних підрядників і субпідрядних організацій, які здійснюють будівництво, — є введення об'єктів у дію.

 

Планування   транспорту.  Обсяг  транспортних  робіт  визначається потребами переміщення різних видів вантажів. Розміри відправлення більшості номенклатури  вантажів  розраховуються  на  основі  встановлених  на  плановий період рівнів виробництва, експорту та імпорту продукції методом балансових

 

розрахунків виробництва й споживання. Для складання плану перевезень вантажів як для внутрішніх, так і зовнішньоторгових перевезень і в розрахунках до нього за видами транспорту визначається обсяг відправлення (перекачка) у тоннах (кубометрах), середня дальність перевезень у кілометрах (милях), вантажообіг у тонно-кілометрах (тонно-милях). Планування робіт, що виконуються транспортними підприємствами, здійснюється з допомогою таких показників: загального пробігу транспортних засобів — без вантажу, з вантажем; обсягу перевезення  вантажів,  обсягу  перевезення  пасажирів;  вантажообігу, пасажирообігу; машино-годин у роботі транспортних засобів.

Міжміські  перевезення. Пасажирообіг на міжміських сполученнях на всіх видах транспорту в цілому або на окремих його видах визначається під час перспективного планування на основі даних про чисельність населення, його рухомість, зростання реальних доходів або фонду споживання в національному доході в розрахунку на одного жителя.

Внутрішньоміські перевезення. Обсяг перевезень пасажирів на внутрішньоміських сполученнях визначається виходячи з наміченої на плановий період чисельності міського населення (у цілому по країні й окремо по групах міст) і його транспортної рухомості — середнього числа поїздок на рік усіма видами міського і, відповідно, приміського транспорту, які припадають на одного жителя.

Потреба  в  рухомому  складі  (автомобілів,  вагонів,  локомотивів,  літаків, суден та ін.) визначається виходячи з установлених на відповідний період обсягів перевезень вантажів і пасажирів, рівнів показників використання рухомого складу з урахуванням нерівномірності перевезень.

Планування   зв'язку.  План  розвитку  засобів  зв'язку  загального використання  розробляється  виходячи  з  необхідного  найбільш  повного задоволення потреби економіки й населення в усіх видах зв'язку, радіо й телебаченні з урахуванням дотримання загальної технічної політики експлуатації засобів зв'язку, створення єдиної автоматизованої мережі зв'язку (ЄАМЗ) держави і загальнодержавної системи передачі даних (ЗДСПД), а також конкретних умов, які складаються в окремих регіонах держави.

Основними показниками розвитку галузі є: обсяг продукції зв'язку в грошовому виразі; протяжність каналів на міжнародних лініях зв'язку; ємність міських  і  сільських  телефонних  станцій;  ємність  вузлів  комунікації  каналів ЗДСПД і телефонної мережі; кількість телевізійних станцій потужністю 1 кВт і більше; кількість комплексно-механізованих вузлових підприємств поштового зв'язку; доходи, прибуток, рентабельність; обсяг державних капітальних вкладень і введення в дію виробничих потужностей.

Продукцією зв'язку є результат виробничої діяльності з передачі телефонних, телеграфних і поштових повідомлень, програм телебачення й радіомовлення, даних для автоматизованих систем управління та інших видів інформації, а також із забезпечення дій технічних засобів, які використовуються

 

споживачами. Обсяг продукції зв'язку в грошовому виразі визначається на основі розрахунків натуральних показників і відповідних їм цін, які затверджуються Державним комітетом зв'язку України.

Потреба  в  послугах  поштового  зв'язку  (письмовій  кореспонденції, посилках, періодичних виданнях і грошових переказах) визначається виходячи з обсягу  цих  послуг  на  одного  жителя  в  базисному  році,  коефіцієнта  зростання послуг і чисельності населення на кінець планованого періоду.

 

12.5. Державне  регулювання розвитку агропромислового комплексу (АПК)

12.5.1 Структура агропромислового комплексу і сутність аграрної політики держави у період становлення ринкових відносин

Агропромисловий комплекс України — це цілісна народногосподарська система    взаємопов'язаних    в    своєму    розвитку    галузей,    які    забезпечують

виробництво  сільськогосподарської  сировини  та  продовольства,  їх  заготівлю,

зберігання, переробку і реалізацію населенню.

До  складу  функціонально-галузевої  структури  агропромислового комплексу входять три групи галузей і підприємств:

1. Галузі і підприємства, які виробляють засоби виробництва для усіх підрозділів АПК - це   тракторне і сільськогосподарське машинобудування; машинобудування для тваринництва і кормовиробництва, легкої і харчової промисловості, виробництво мінеральних добрив і засобів захисту рослин, будівельних матеріалів, спецалізованого автотранспорту і устаткування меліоративної техніки, будівництво в АПК, виробництво спеціалізованого устаткування і приладів для галузей АПК, підприємства з промислової обробки гібридного і сортового насіння, комбікормова та мікробіологічна промисловість, підсобні господарства, зайняті і виробництвом засобів виробництва для сільського господарства.

2.Галузі сільського господарства, які виробляють продукцію рослинництва і тваринництва, а також лісове і ставкове господарство.

3.Галузі,          зайняті            заготівлею      та         переробкою   сільськогосподарської

продукції – харчова та борошномельно-круп’яна промисловість; галузі легкої промисловості, які здійснюють первинну переробку сільськогосподарської сировини – первинна переробка бавовни, льону, вовни, пушно-хутрової сировини, підсобні промисли сільськогосподарських підприємств, які виробляють борошно, масло, сир, переробляють овочі, фрукти.

Ядром агропромислового комплексу є галузі сільського господарства. У своєму розвитку вони характеризуються певними особливостями, а саме: впливом природно-кліматичних факторів на характер і організацію виробництва, об’єктивною необхідністю використання частини виробленої продукції як засобів

 

виробництва, універсальністю оснонвого засобу виробництва – землі. Усе це зумовлює особливості становлення ринкових відносин в агропромисловому комплексі та особливості його державного регулювання.

Сутність   аграрної   політики   держави   у   період   становлення   ринкових відносин   полягає:  у   проведенні   земельної  реформи;   розвитку   різних   форм власності на землю і господарювання; ліквідації жорсткого адміністративно- державного управління у сільському господарстві; сприянні розвитку конкуренції; поступовому відмовленні від обов”язкового встановлення державних замовлень (державних  контрактів)  на  виробництво  і  поставку  сільськогосподарської продукції;   розробці   і   здійсненні   цільових   програм   розвитку   виробничої   і соціальної інфраструктури на селі при фінансовій підтримці держави.

 

12.5.2.Державне регулювання функціонування та розвитку АПК

Система державного регулювання розвитку АПК об”єднує ряд умов (чинників), кожен з яких тією чи іншою мірою впливає на результативність господарювання, забезпечує ефективність виробництва. В узагальнюючому плані вони являють собою комплекс організаційно-економічних, науково-технічних, соціальних й політичних умов функціонування продуктивних сил і виробничих відносин. Взаємодіючи в сукупності, вони зумовлюють рівень ефективності виробництва в цілому по агропромисловому комплексу, в галузевих продуктових підкомплексах, окремих господарюючих структурах і галузях виробництва.

Метою державного регулювання функціонування та розвитку агропромислового комплексу є забезпечення населення продуктами харчування, а

також   іншими   товарами   з   сільськогосподарської   сировини   в   поєднанні   з

вирішенням соціальних та економічних проблем АПК в умовах становлення ринкових відносин багатоукладності економіки.

Функції  державного            регулювання  на  макрорівні  виконують  в  складі

Міністерства  економіки  України  департамент  розвитку  АПК,  який  об”єднує відділи економіки розвитку сільського господарства, економіки виробництва продовольчих товарів, аграрної реформи, Міністерство сільського господарства та продовольства та ряд державних комітетів (Державний комітет по земельних ресурсах, Державний комітет по рибному господарству і рибній промисловості та ін.).

Держава в особі відповідних органів управління виконує такі функції з регулюванням розвитку АПК: визначає пріоритетні напрями розвитку АПК та пріоритетні напрями спрямування інвестицій на його розвиток; регулює земельні відносини; здійснює заходи щодо стабілізації продовольчого постачання; здійснює підтримку пріоритетних галузей і сфер АПК через пряме бюджетне фінансування, механізм дотацій, цільове субсидіювання; сприяє здійсненню процесів роздержавлення,  приватизації  та  розвитку  нових  форм  господарювання; встановлює механізм формування державних замовлень та контрактів на поставку до  державних  ресурсів  сільськогосподарської  продукції  та  сировини;  здійснює

 

індикативне  планування  розвитку  АПК;  регулює  ціни  на  деякі  види продовольства; визначає рівень орієнтовних закупівельних стартових цін і механізмів їх індексації відповідно до інфляційних процесів.

Земльні відносини в Україні регулюються Земельним Кодексом України та іншими актами законодавства України.

Цінове регулювання в сфері АПК здійснює департамент цінової політики Міністерства економіки України, у складі якого функціонує відділ цін на продовольчі товари та продукцію сільського господарства.

Як і стосовно інших товаровиробників – Міністерство фінансів та Національний банк України встановлюють механізм фінансово-податкового і грошово-кредитного  регулювання.  Для  цього  використовують  систему економічних важелів – податків і податкових пільг, диференційованих умов кредитування тощо.

 

12.5.3. Макроекономічне планування розвитку галузей АПК

Планування розвитку галузей АПК базується на показниках потреби в обсягах кінцевої продукції і забезпечення її сільськогосподарською сировиною, в першу чергу власного виробництва. В свою чергу, необхідність і темпи розвитку сільського господарства визначаються потребами в його продукції. Останні встановлюються для: задоволення потреби населення в продуктах харчування, у тому числі для державних потреб і формування ринкових фондів; витрат на виробничі потреби сільського господарства (насіннєві, фуражні, страхові й перехідні фонди, у тому числі для створення державних ресурсів; промислової

переробки на технічні цілі;  експорту;  поповнення державного резерву; приросту

перехідних залишків у заготівельних, торгових і промислових підприємствах і організаціях.

На  рівні  аграрних  підприємств  розраховується  загальний  обсяг  валової

продукції сільського господарства в порівнянних цінах з виділенням в її структурі продукції  рослинництва  й  тваринництва,  а  також  визначається  показник загального обсягу виробництва в громадському та приватному секторах. Для визначення валового виробництва продукції в особистих підсобних господарствах населення та фермерських господарствах здійснюються вибіркові обстеження.

Під час розробки плану використовуються техніко-економічні показники продуктивності : урожайність культур, річна продуктивність тварин, виробництво продукції на 100 га сільськогосподарських угідь (ріллі), виробіток на трактор, комбайн та ін. Планову врожайність тієї чи іншої культури та продуктивність окремих  видів  тварин  визначають  з  урахуванням  досягнутого  середньорічного рівня за попередні 5 років, а також намічених заходів інтенсифікації галузей. Основними напрямами інтенсифікації є удосконалення структури посівних площ, впровадження у виробництво прогресивних технологій виробництва продукції з використанням високопродуктивних сортів сільськогосподарських культур і порід тварин, підвищенням рівня механізації, автоматизації, електрифікації та хімізації

 

сільськогосподарського виробництва.

Під час планування сільськогосподарського виробництва користуються балансовим методом. Баланси розробляють у вигляді таблиць, що складаються з двох частин: прибуткової (виробництво й надходження) і видаткової (використання). Баланси поділяють на матеріальні (натуральні) та вартісні. Серед матеріальних виділяють баланси основних видів продукції, техніки, добрив та інших засобів виробництва. Особливе значення надається балансам земельних і трудових ресурсів. До вартісних балансів належать баланси доходів і витрат, баланси основних фондів тощо.

Розрахунок обсягу матеріальних витрат, в тому числі продукції сільськогосподарського походження у фактичних та порівнянних цінах у сільськогосподарських формуваннях здійснюється на основі затверджених внутрігосподарських нормативів. Напрями використання основних сільськогосподарських продуктів — зерна та продуктів його переробки, картоплі, овочів, баштанних культур, соняшнику, плодів та ягід, м'яса, молока — визначаються за даними натурально-вартісних балансів цих продуктів.

У державному індикативному плані розвитку АПК України визначаються: основні  напрями  економічного  розвитку  агропромислового  комплексу; виробництво основних видів сільськогосподарської продукції; виробництво основних видів продукції харчової промисловості; обсяги державного замовлення на сільськогосподарську продукцію, зокрема поставок спецспоживачам та до державного резерву; обсяги централізованих капітальних вкладень та державні замовлення на введення в дію основних виробничих фондів та виробничих потужностей у сільському господарстві і харчовій промисловості.

Для розрахунку узагальнюючих показників розвитку економіки України обчислюють  показник  валової  продукції  сільського  господарства  по  всіх категоріях господарств.

Валову продукцію сільского господарства визначають як суму вартості продукції землеробства і тваринництва, приросту або зменшення незавершеного виробництва її розраховують за методом валового обороту у розрізі галузей і категорій господарств у порівнянних і поточних цінах. Показники виробництва найважливіших видів сільськогосподарської продукції та продукції харчової промисловості мають прогнозно-розрахунковий характер і розробляються з урахуванням всіх категорій господарств і підприємств на підставі пропозицій товаровиробників.

В індикативному плані затверджується і контролюється показник державного   замовлення   (державного   контракту)   на   поставку   до   державних ресурсів сільськогосподарської продукції. Державне замовлення (державний контракт) на поставку до державних ресурсів сільськогосподарської продукції за своїм обсягом повинно забезпечити мінімальні потреби держави у продовольстві та сировині, виконання зобов’язань по міжурядових угодах, створення необхідних державних резервів.

 

Обсяг   державного   замовлення   по   кожному   з   найважливіших   видів продукції визначають з урахуванням загальнодержавних та обласних потреб. При цьому до загальнодержавних потреб слід відносити потреби у сільськогосподарській продукції на забезпечення утримання армії та інших спецспоживачів, виконання міжурядових угод та створення державних резервів.

Водночас із встановленням розмірів державних замовлень (контрактів) на сільськогосподарську продукцію визначають можливості сільського господарства по виробництву цієї продукції. 3 цією метою розробляють укрупнені натурально- вартісні баланси по основних видах сільськогосподарської продукції та баланси валових  ресурсів  основних  видів  сільськогосподарської  продукції  по господарствах.

Форми балансів валових ресурсів можуть бути різними — залежно від особливостей розподілу продукту баланси по продукції землеробства складають, як правило, на сільськогосподарський рік (з 1 липня поточного року по 1 липня наступного року) і на календарний рік, а баланси по продуктах тваринництва — на календарний рік.

Обсяги держзамовлення (контракту) зіставляються з даними прогнозу виробництва сільськогосподарської продукції з урахуванням перспектив урожайності та посівних площ, поголів'я та продуктивності праці.