Державне регулювання економіки - Навчальний посібник (Стельмащук А.М.)

6. фІнансово-бюджетне І кредитне регулювання

 

6.1 Державний бюджет - основний  регламентуючий закон діяльності країни

Сутність державної фінансової системи.   Основною ланкою фінансової

системи і найважливішим комплексом засобів державного регулювання економіки є державні  фінанси.  Через  державні  фінанси  перерозподіляється  значна  частка ВВП: в Японії та Росії — близько 1/3, у Франції та Нідерландах — приблизно 1/2, у Швеції — понад 2/3. В Україні через державний бюджет перерозподіляється близько 30\% ВВП.

В Україні фінансову систему утворюють: державний і місцеві бюджети,

або так званий консолідований бюджет; фінанси підприємств усіх форм власності;

централізовані державні та інші фонди; фондовий ринок.

Правовою основою бюджетного регулювання в Україні є Конституція України,  закон  «Про  бюджетну  систему  України»  та  інші  нормативно-правові акти.

Інформаційною базою для прийняття управлінських рішень з питань ефективного використання   фінансових   ресурсів   є   зведений  баланс   фінансових   ресурсів держави.

Метою            розробки        балансу           є          визначення    обсягів            фінансових    ресурсів

держави на прогнозний період, можливостей 'їх використання для фінансування економічних і соціальних програм розвитку, а також встановлення оптимальних напрямів їх розподілу та використання. Зведений баланс фінансових ресурсів України складається щорічно.

У зведеному балансі фінансових ресурсів доходи та видатки бюджетів (перша стаття ресурсної та видаткової частин балансу) включають сумарні показники доходів і видатків державного та місцевих бюджетів. Ресурси підприємств і організацій складаються з прибутку (після сплати податку), амортизаційних та інших відрахувань (наприклад на шляхові роботи) державних підприємств установ та організацій. Доходи та витрати державних позабюджетних фондів включають сумарні показники доходів та витрат Фонду приватизації, Пенсійного фонду та Фонду соціального страхування.

 

Сутність   бюджетної   системи.Основна  частка  державних  доходів  і витрат здійснюється через бюджетну систему. В Україні бюджетна система складається з Державного бюджету України, бюджету АР Крим та місцевих бюджетів.

Бюджет — це річний план державних витрат і джерел їхнього фінансового

покриття. Державний бюджет - це план утворення і використання фінансових ресурсів для забезпечення функцій, які здійснюються органами державної влади України,  органами  влади  Автономної  Республіки  Крим  та  місцевими  радами

 

народних депутатів. Взаємозв'язки бюджету з іншими ланками фінансової системи регулюються чинним законодавством.

Бюджетна система складається з Державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів. До  місцевих  бюджетів  належать  обласні,  міські,  районні,  районні  в  містах, селищні і сільські бюджети. Сукупність всіх бюджетів, що входять до складу бюджетної системи України, є зведеним бюджетом України. Зведений бюджет України використовується для аналізу і визначення засад державного регулювання економічного і соціального ровитку України.

Бюджетний  устрій  -  це  організація  і  принципи  побудови  бюджетної системи, її структури, взаємозв'язок між окремими ланками бюджетної системи. Бюджетний устрій України визначається з урахуванням державного устрою і адміністративно-територіального поділу України.

Бюджетний  устрій  грунтується  на  принципах  єдності,  повноти достовірності, гласності, наочності і самостійності усіх бюджетів, що входять до бюджетної системи України.

Принцип єдності бюджету означає існування єдиного рахунку доходів і видатків кожної ланки бюджетної системи. Єдність бюджетної системи забезпечується єдиною правовою базою, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю форм  бюджетної  документації, погодженими принципами бюджетного процесу, єдиною грошовою системою, єдиною соціально-економічною політикою, наданням  необхідної  статистичної  та  бюджетної  інформації  з  одного  рівня бюджету іншому.

Принцип  повноти  полягає  у  відображенні  у  бюджеті  всіх  доходів  і

видатків.

Принцип достовірності - це формування бюджету на основі реальних показників, науково обгрунтованих нормативів та відображення у звіті про виконання бюджету тільки тих доходів і видатків, які є результатом кінцевих касових операцій банків.

Принцип гласності забезпечує висвітлення в засобах масової інформації показників бюджетів і звітів про їх виконання.

Принцип наочності - це відображення показників бюджетів у взаємозв'язку з загальноекономічними показниками України та за її межами шляхом використання засобів максимальної інформативності результатів порівняльного аналізу, визначення темпів і пропорцій економічного розвитку.

 

Доходи бюджетів. Державні доходи — це, по-перше, грошові відносини з приводу розподілу ВВП, по-друге, частка ВВП, що використовується державою для здійснення своїх функцій.

Доходи           Державного   бюджету         України          формуються   за         рахунок:

податкових надходжень (частини податку на додану вартість, частини акцизного збору, податку на прибуток підприємств і організацій усіх форм власності (крім

 

комунальної) та підпорядкування, податку на майно підприємств і організацій усіх форм   власності    та    підпорядкування,    плати    за    землю,    надходжень    від зовнішньоекономічної   діяльності);   неподаткових   надходжень   і   доходів   від операцій  з  капіталом,  що  перебуває  в  загальнодержавній  власності  (частини доходів від приватизації та реалізації державного майна; орендної плати за оренду майна цілісних майнових комплексів; надходжень від внутрішніх позик; перевищення доходів над витратами Національного банку України; повернених державі позик,   процентів   за   наданими   державою   позиками   та   кредитами; дивідендів, одержаних на акції та інші цінні папери, що належать державі в акціонерних господарських товариствах, створених за участю підприємств загальнодержавної власності); доходів державних цільових фондів (Пенсійного фонду України, Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення, Державного фонду сприяння  зайнятості  населення  та  ін.);  інших  доходів,  установлених законодавством України і віднесених до доходів Державного бюджету.

Доходи бюджетів України поділяються на доходи Державного та місцевих бюджетів. Розмежування загальнодержавних податків між рівнями бюджетної системи здійснюється відповідно до існуючого законодавства.

З Державного бюджету України до бюджету АР Крим, бюджетів областей, міст Києва і Севастополя передається частина доходів у вигляді процентних відрахувань від загальнодержавних податків, зборів і обов'язкових платежів, які справляються на даній території. Розмір цих відрахувань затверджується Верховною Радою в Законі про Державний бюджет України на відповідний рік за поданням Президента з урахуванням економічного, соціального, природного і екологічного стану відповідних територій.

До проекту закону про Державний бюджет України Кабінетом Міністрів України додається техніко-економічне обгрунтування відрахувань, дотацій і субвенцій бюджетам областей, яке повинно містити: статистичні дані про економічний, соціальний, природний та екологічний стан зазначених адміністративно-територіальних одиниць; розрахунки необхідних витрат для вирівнювання економічного, соціального екологічного стану та ефективного використання природних умов адміністративно-територіальних одиниць;інформацію про урядові та регіональні програми подолання різниці між адміністративно-тЕриторіальними одиницями; виконані в попередні роки, та досягнуті результати;діючі програми та такі, що розробляються, з прогнозом наслідків виконання.

Процентні відрахування від окремих видів доходів в межах, визначених законами України, затверджуються: до бюджетів районів і міст республіканського та  обласного  підпорядкування  -  обласними  радами  народних  депутатів;  до бюджетів міст, селищних і сільських бюджетів - районними та міськими (міст обласного  підпорядкування) радами народних  депутатів; до районних у містах

 

бюджетів, до бюджетних міст, що знаходяться в адміністративному підпорядкуванні іншого міста, - міськими радами народних депутатів.

Видатки бюджетів. Планування державних видатків є складовою частиною бюджетного регулювання. Державні видатки, включаючи чисте кредитування, — це витрати, пов'язані з виконанням державою своїх функцій.

Видатки всіх бюджетів поділяються на поточні видатки і видатки розвитку.Поточні видатки - це витрати бюджетів на фінансування мережі підприємств, установ, організацій і органів, яка діє на початок бюджетного року, а також на фінансування заходів щодо соціального захисту населення та інших заходів, що не належать до видатків розвитку. В складі поточних видатків окремо виділяються видатки бюджету, зумовлені зростанням мережі перелічених вище об'єктів з зазначенням всіх факторів, які вплинули на обсяг видатків.

Видатки розвитку - це витрати бюджетів на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, зокрема: фінансування капітальних вкладень виробничого і невиробничого призначення фінансування структурної перебудови народного господарства субвенції та інші видатки, пов”язані з розширеним відтворенням.

Державні видатки здійснюються за статтями на підставі бюджетної класифікації. За функціональним призначенням їх можна об'єднати в п'ять груп.

1. Фінансування державних  послуг загального призначення (витрати на державне управління; утримання законодавчих, виконавчих і судових органів; міжнародну діяльність, національну оборону, забезпечення громадського порядку і безпеки і т. д.).

2.  Фінансування виробництва  суспільних товарів  (витрати  на  науку,  освіту, культуру і мистецтво, охорону здоров'я, фізичну культуру і спорт, соціальний захист   і   соціальне   забезпечення,   житлово-комунальне   господарство,   засоби масової інформації і т. д.).

3. Фінансування державних послуг, пов 'язаних з економічною діяльністю (витрати на  розвиток  галузей  матеріального  виробництва:  промисловості,  сільського  та

лісового господарств, капітального будівництва, транспорту, зв'язку і т. п.; на забезпечення  більш  високої  ефективності  господарської  діяльності,  здійснення

структурних  перетворень  в  економіці,  створення  умов  для  економічного зростання, на реалізацію цільових комплексних програм і т. д.).

4. Видатки державних цільових фондів.

5. Інші видатки  (виплати процентів і витрати, пов'язані з обслуговуванням державного боргу, створення резервних фондів, трансферти загального характеру і т. д.).

Кошти Державного бюджету України витрачаються лише на цілі і в межах, затверджених   Законом   про   Державний   бюджет   України.   Кошти   місцевих бюджетів  витрачаються   лише  на  цілі   і  в  межах,  затверджених   відповідно місцевими радами народних депутатів. До Державного бюджету України не включаються видатки, які не передбачені законами України.

 

Забороняється використання бюджетних коштів для фінансування позабюджетних фондів. Позабюджетні фонди можуть бути утворені за рахунок надходжень від необов"язкових платежів, добровільних внесків фізичних і юридичних осіб, інших небюджетних джерел.

У Державному бюджеті України передбачається резервний фонд Кабінету Міністрів України у розмірі до двох відсотків від обсягу видатків Державного бюджету  України  для  фінансування  невідкладних  витрат  у  народному господарстві,   соціально-культурних   та   інших   заходів,   що   не   могли   бути передбачені під час затвердження Державного бюджету України.

У Державному бюджеті України понад передбачені видатки утворюється оборотна касова готівка в розмірі до двох відсотків загального обсягу видатків бюджету. Оборотна касова готівка може бути використана протягом року на покриття тимчасових касових розривів і повинна бути відновлена у тому ж році до розмірів, установлених під час затвердження Державного бюджету України.

Крім прямого фінансування та прямих державних інвестицій, витрати Державного   бюджету   здійснюються   у   таких   формах,   як   дотації,   субсидії, субвенції. Дотації  — це особливий вид асигнувань з Державного бюджету, який використовується для збалансування доходів і видатків місцевих бюджетів та покриття касових збитків окремих державних підприємств. Субсидії — це допомоги, які виплачуються з державного бюджету з метою підтримки населення, а також певних видів підприємницької діяльності, сфер і галузей народного господарства, розвиток яких має велике значення для економіки. Субвенції    — один з видів державної фінансової допомоги центральним або місцевим органам виконавчої влади, що надається на конкретні цілі. Субвенції використовуються також для санації підприємств, яким загрожує банкрутство.

Збалансованість  бюджетів,  які  входять  до  складу  бюджетної  системи

України, є необхідною умовою фінансово-бюджетної політики.

Перевищення доходів над видатками становить надлишок бюджету. Перевищення видатків над доходами становить дефіцит бюджету. При визначенні розміру дефіциту бюджету кредити та позики в джерело доходів не враховуються. Граничний розмір дефіциту та джерела його покриття визначаються відповідно Верховною Радою України, радами народних депутатів під час затвердження відповідних бюджетів. Покриття дефіциту бюджету здійснюється за рахунок внутрішніх державних позик, позик іноземних держав та інших фінансових інститутів. Рішення про залучення позик до Державного бюджету України в кожному конкретному випадку приймає Верховна Рада України.

Кабінет Міністрів України доводить до місцевих рад народних депутатів та їх виконавчих органів інструктивні листи про особливості складання розрахунків до проектів бюджетів на наступний бюджетний рік.

Органи  виконавчої  влади  областей  у  встановлений  їх  радами  строк,

виходячи з необхідності затвердження бюджетів до початку нового бюджетного

 

року,  доводять  до  місцевих  рад  народних  депутатів  та  їх  виконавчих  органів нижчого рівня відповідні вказівки щодо розробки проектів бюджетів.

У   разі   незбалансованості   доходів   і   мінімально   необхідних   видатків бюджетів селищних сільських рад народних депутатів бюджетів районів та міст виконавчі органи місцевих рад народних депутатів подають до виконавчих органів місцевих рад народних депутатів вищого рівня, а в разі незбалансованості доходів і мінімально необхідних видатків бюджетів областей - Кабінету Міністрів України необхідні розрахунки для обгрунтування нормативів від регулюючих доходів, розмірів дотацій, дані про зміни складу об'єктів, що підлягають бюджетному фінансуванню.

Мінімально необхідні видатки обчислюються за єдиними або груповими мінімальними     соціальними     і     фінансовими     нормами     та     нормативами,

встанавленими                      вищими          органами        виконавчої     влади              на        основі діючих законодавчих актів    з           урахуванням              індексу           інфляції          в                      межах            фінансових

можливостей держави та відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

Для повного врахування всіх фінансових ресурсів, а також визначення середньої фінансової забезпеченості адміністративно-територіальних одиниць відповідний виконавчий орган влади складає територіальний зведений баланс фінансових ресурсів, дані якого можуть бути враховані при визначенні розмірів субвенцій.

 

Збалансування  бюджету. Існують три принципи збалансування бюджету. Перший з них базується на щорічній основі балансування. Критично оцінюючи його сутність слід підкреслити, що щорічно збалансований бюджет вступає в суперечнісгь з антициклічною стабілізуючою спрямованістю фіскальної політики. Більш того, намагання щорічно балансувати бюджет може ще більше поглибити економічні коливання. Так, припустимо, що економіка перебуває у фазі зниження вирооництва, відповідного скорочення доходів і податкових надходжень до бюджету. Це автоматично викликає бюджетний дефіцит. Якщо за цих умов намагатися збалансувати бюджет фіскальними заходами, то потрібно підвищити податки  або  скоротити  державні  витрати.  Звичайно,  ці  заходи  зможуть збалансувати річний бюджет, але за характером свого впливу на економіку вони є стримуючими, тобто викличуть ще більше падіння виробництва, тоді як його потрібно розширювати.

Можна проаналізувати також протилежну ситуацію. Припустимо, що економіка вступила у фазу інфляційного зростання, доходи та податкові надходження збільшуються і породжують бюджет з надлишком. За цих умов, щоб попередити виникнення надлишкового бюджету потрібно зменшити податки або збільшити державні витрати. Такі фіскальні заходи держави, звичайно, зможуть збалансувати річний бюджет але одночасно вони ще більше посилять інфляційний тиск в економіці.

Таким чином, щорічна збалансованість бюджету вступає у суперечність з

 

фіскальною  політикою,  головним  завданням  якої  є  стабілізація  економіки.  У зв”язку з цим у сучасній світовій практиці щорічний принцип збалансування державного бюджету, як правило, не застосовується.

Другим принципом збалансування бюджету є його вирівнювання на циклічній основі. Відповідно до цього принципу бюджет має  балансуватися не щорічно,   а   в   межах   економічного   циклу.   Це   означає,   що   під   час   спаду виробництва  держава  повинна  зменшувати  бюджетний  дефіцит.  Під  час наступного  інфляційного  зростання,  навпаки,  вона  мусить  піднімати  рівень податків та скорочувати свої витрати. Позитивне сальдо бюджету, яке виникає при цьому, може бути використане на покриття тієї заборгованості, яка виникла під час спаду. В результаті від”ємне та позитивне сальдо бюджету взаємно гасяться, але не на щорічній основі, а за певну кількість років у межах економічного циклує.

Звичайно, застосування цього принципу не гарантує арифметичної гармонії між видатками та доходами державного бюджету. Адже зростання та спади в економічному циклі, як правило, відрізняються між собою за глибиною й тривалістю. Тому суперечність між фіскальною політикою та необхідністю збалансування бюджету за циклічного підходу теж повністю не усувається.

Сучасна світова практика фіскальної політики надає перевагу третьому принципу - принципу функціональних фінансів. Вона визначає використання незбалансованих бюджетів з метою стабілізації економіки. Згідно з принципом функціональних фінансів головним для фіскальної політики є не збалансування бюджету, а стабілізуючий вплив на економіку, здатність державних заходів своєчасно запобігати виникненню негативних явищ, пов”язаних з циклічними коливаннями.  Що  стосується  збалансування  бюджету,  то  ця  проблема розглядається як другорядна підпорядкована головній меті фіскальної політики.Це не означає, що фіскальна діяльність держави ігнорує бюджетний дефіцит. Їх неможливо ігнорувати об”єктивно: дефіцит фінансових ресурсів завжди обмежуватиме рівень виробництва, а отже, й споживання. Тому проблема має зміщуватися   в   іншу   площину   мінімізації   негативного   впливу   бюджетного дефіциту  на  економіку.  Світовий  досвід  показує,  що  ця  проблема  має вирішуватися з урахуванням державного боргу, величина якого визначається як сума  бюджетних  дефіцитів  за  мінусом  суми  бюджетних  надлишків  за  певний період часу.

Якщо державний борг досягає великих розмірів, це породжує два негативні ефекти. По-перше, перетворює витрати, пов”язані з обслуговуванням державного боргу, тобто з оплатою процентів по заборгованості, в одну із головних статей витратної частини бюджету. По-друге, виникає недовіра до платоспроможних можливостей держави з боку як вітчизняних, так і зарубіжних кредиторів, що породжує труднощі з одержанням фінансової допомоги у майбутньому.

У  кінцевому  підсумку  державна  заборгованість  може  бути  ліквідована тільки за рахунок трьох джерел:

 

1) нової емісії державних  облігацій.  Коли настає термін оплати минулої заборгованості уряд не гасить, а рефінансує її за рахунок виручки, одержаної від продажу нових облігацій, тобто перекладає заборгованість на майбутнє;

2) оподаткування. Уряд, використовуючи право на законодавчу ініціативу, виходить на парламент з пропозицією про збільшення податків. Завдяки цьому він одержує додаткові кошти, необхідні для погашення відповідної частини заборгованості;

3) емісії грошей.  У цьому випадку уряд гасить державну заборгованість за рахунок створення надмірних грошей, що, звичайно, породжує інфляцію.

 

Загальні принципи  складання  і розгляду проектів бюджетів та їх затвердження. Кабінет Міністрів України організовує доведення до виконавчих органів влади областей таких показників: проектних нормативів (відсотків) відрахувань від регулюючих доходів та сум контингентів цих доходів; розмірів дотацій і субвенцій, які передбачається надати з Державного бюджету України, та їх цільового призначення; переліку видатків, які передбачається передати з Державного бюджету України на фінансування з бюджетів областей.

Аналогічні показники доводять виконавчі органи влади вищого рівня безпосередньо радам народних депутатів та їх виконавчим органам влади нижчого рівня   у   строки,   які   б   забезпечували   затвердження   бюджетів   до   початку бюджетного року.

Складанню проектів бюджетів передує розробка Основних прогнозних макропоказників економічного і соціального розвитку України на плановий рік з виділенням показників обсягу валового внутрішнього продукту, національного доходу,   зведеного   балансу   фінансових   ресурсів,   балансу   доходів   і   витрат населення платіжного балансу, валютного плану. Зазначені показники розробляються до 1червня року, що передує плановому, Міністерствам економіки України за участю Міністерства фінансів України, Національного банку України, інших міністерств і відомств.

На підставі Основних прогнозних макропоказників економічного і соціальною розвитку України на плановий рік виконавчі комітети обласних рад народних  депутатів  розробляють  прогнозні  показники  економічного  та соціального розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць, які є основою для складання проектів їх бюджетів.

Державний  бюджет  України  забезпечує  необхідними  коштами фінансування заходів економічного і соціального розвитку, що мають загальнодержавне  значення, а також міждержавних відносин. Через державний

бюджет     здійснюється     перерозподіл     частини     фінансових     ресурсів     між

адміністративно-територіальними одиницями України з урахуванням їх економічного, соціального, екологічного, природного стану, при цьому враховується необхідність вирівнювання їх фінансового забезпечення. Верховна Рада  України  не  пізніше  15  червня  поточного  року  розробляє  і  надсилає

 

Президенту України спеціальну постанову (бюджетну резолюцію) про основні напрями бюджетної політики на наступний бюджетний рік.

Правила оформлення проекту Закону про Державний бюджет України затверджуються Верховною Радою України, видатки державного бюджету розписуються в проекті закону по міністерствах, відомостях та інших органах державної виконавчої влади. Якщо видатки на статтю (частину, пункт, підпункт) перевищують 0.1 відсотка суми всіх видатків Державного бюджету України, ці видатки в законі підлягають подальшій деталізації.

Кабінет Міністрів України організує складання проекту Державного бюджету України відповідно до засад державного регулювання економічного і соціального розвитку України, міждержавних відносин, визначених Верховною Радою   України   у   бюджетній   резолюції.   Відхилення   від   вимог   бюджетної резолюції повинні бути вмотивовані і зазначені окремо.

Міністерство фінансів України на підставі Основних прогнозних макропоказників економічного і соціального розвитку України на плановий рік та фінансових можливостей держави складає попередній проект зведеного бюджету України  і  доводить  відповідні  прогнозні  показники  до  міністерств,  відомств, інших органів державної виконавчої влади.

Міністерства, відомства, інші органи державної виконавчої влади у двотижневий термін розглядають доведені до них показники щодо проекту зведеного бюджету та подають Міністерству фінансів України свої пропозиції з відповідними розрахунками та обгрунтуваннями.

Міністерство фінансів України розглядає зазначені пропозиції за участю представників  відповідних  міністерств  і  відомств,  інших  органів  державної

виконавчої влади, готує проекти зведеного та Державного бюджету України і до

15  серпня  подає  їх  на  розгляд  Кабінету  Міністрів  України,  а  з  питань,  не узгоджених           з   міністерствами,   відомствами   та   іншими   органами   державної виконавчої влади, доповідає Кабінету Міністрів України.

Кабінет Міністрів України на своєму засіданні розглядає проект Закону про Державний бюджет України, приймає остаточне рішення щодо проекту Закону і подає його Президенту України. Президент України розглядає проект закону про Державний бюджет України і в разі згоди з ним вносить його Верховній Раді України до 15 вересня.

До проекту Закону додаються Основні, прогнозні макропоказники економічного і соціального розвитку України на плановий рік, зведений баланс фінансових ресурсів України, основні напрями бюджетної і податкової політики, пропозиції щодо взаємовідносин Державного бюджету України з бюджетами областей,  обсяги  централізованих  державних  капітальних  вкладень  з розрахунками і обгрунтуваннями по окремих позиціях і загальні показники зведеного бюджету України.

До всіх показників доходів і видатків державного бюджету, зазначених у проекті Закону про Державний бюджет України окремо додаються розрахунки і

 

обгрунтування. Персональну відповідальність за дотримання цього правила несе міністр фінансів України.

До проекту Закону про Державний бюджет України також додаються інформаційні матеріали, а саме:

прогноз доходів і видатків Державного бюджету України на три наступні роки, розроблений, виходячи з Основних прогнозних макропоказників економічного і соціального розвитку України на цей період, складених в порядку, визначеному у частині восьмій статті 25 цього Закону;

перелік законів, окремих статей та інших нормативних актів, яким суперечить  проект  Закону  про  Державний  бюджет  України,  з  зазначенням причини розбіжностей. Якщо причиною є недостатність коштів, вказується обсяг фінансування в процентному відношенні до визначеного актом законодавства;

перелік  податків,  зборів,  інших  обов"язкових  платежів  з  зазначенням ставок і пільг;

перелік загальнодержавних, міжгалузевих та інших програм, що фінансуються з бюджету, в разі, якщо розпорядниками коштів є два і більше суб'єкти.  Подаються  дані  щодо  фінансових  повноважень  кожного  суб'єкта  і загальні витрати на програму.

Проект Закону про Державний бюджет України представляє на засіданні Верховної Ради України Президент України. 3 докладною доповіддю про проект Закону виступає міністр фінансів України або особа, що виконує його обов"язки.

Верховна  Рада  України  затверджує:  граничний  розмір  дефіциту Державного  бюджету  України  та  джерела  його  покриття;  суми  доходів Державного  бюджету  України  відповідно   до  бюджетної  класифікації;  суми видатків Державного бюджету України щодо кожного розпорядника коштів відповідно до бюджетної класифікації; суми дотацій, субвенцій та розміри відрахувань від регулюючих доходів до бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя; розмір оборотної касової готівки Державного бюджету України.

Доходи  і  видатки  цільових  загальнодержавних  фондів,  включених  до складу Державного бюджету України, затверджуються щодо кожного фонду окремо. Поточні видатки цільових загальнодержавних фондів затверджуються Верховною  Радою  України  в  межах  доходів  цих  фондів.  Видатки  розвитку цільових загальнодержавних фондів можуть бути скорочені Верховною Радою України  із  спрямуванням  вилучених  коштів  на  фінансування  інших  статей видатків  Державного  бюджету  України.  Забороняється  витрачати  кошти Пенсійного фонду України на інші цілі, крім передбачених Положенням про цей

фонд.  Закон  про  Державний  бюджет  України  не  може  встановлювати  нові,

змінювати чи скасовувати існуючі податки, збори, інші обов"язкові платежі, вносити зміни до чинного законодавства. У разі необхідності зміни чи доповнення вносяться спочатку до відповідних законів.

Виконання  бюджетів. Кабінет Міністрів України організовує виконання

 

Державного бюджету України через Міністерство фінансів України, міністерства, відомства, інші органи державної виконавчої влади, виконавчі органи місцевих рад народних депутатів.

Державний бюджет України виконується за розписом доходів і видатків з поквартальним розподілом, що складається Міністерством фінансів України відповідно  до  показників  цього  бюджету,  затвердженою  Верховною  Радою України.

Фінансування видатків з резервного фонду Кабінету Міністрів України здійснюється за постановою Кабінету Міністрів України відповідно до письмового

обгрунтованого подання міністерств і відомств України.

Касове виконання бюджетів здійснюється установами Державного бюджетного банку України.

Державний бюджетний банк України виконує доручення розпорядника коштів на перерахування бюджетних коштів лише    за наявності підпису уповноваженого контролера Міністерства фінансів України, повноваження якого визначаються положенням, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

У   разі,   коли   в   ході   виконання   бюджету   рівень   дефіциту   бюджету перевищує встановлений або виникає значне зниження надходжень від доходних джерел, Верховна Рада України, місцеві ради народних депутатів за пропозицією Кабінету Міністрів України, виконавчих органів відповідних рад приймають рішення про запровадження пропорційного скорочення затверджених бюджетних видатків щомісячно по всіх статтях бюджету (крім захищених статей, перелік яких визначається відповідною радою) до кінця бюджетного року.

Пропорційне скорочення може бути запроваджено також, якщо в ході виконання  бюджету  його  дефіцит  не  зменшується,  внаслідок  чого  виникає

неспроможність фінансування передбачених бюджетом заходів.

У   разі   тимчасових   касових   розривів   в   процесі   виконання   обласних бюджетів Міністерство фінансів України може надавати виконавчим органам обласних  рад  народних  депутатів  за  їх  клопотанням  з  Державного  бюджету України позички, які повинні бути обов"язково погашені у встановлені строки в межах поточного бюджетного року.

У  разі  тимчасових  касових  розривів  в  процесі  виконання  районних, міських, селищних і сільських бюджетів за клопотанням виконавчих органів районних, міських селищних і сільських рад народних депутатів з відповідного бюджету вищого рівня на підставі рішень керівників місцевих фінансових органів вищого   рівня   можуть   бути   надані   позички,   які   невинні   бути   погашені   у встановлені строки в межах бюджетного року.

Органи  державної  виконавчої  влади  та  виконавчі  органи  місцевих  рад

народних депутатів разом з органами Міністерства фінансів України здійснюють контоль за станом надходження доходів відповідного бюджету, коштів позабюджетних  фондів  та  правильністю  використання  підприємствами, установами  і  організаціями  виділених  їм  з  відповідного  бюджету  асигнувань,

 

коштів позабюджетних фондів.

Міністерство  фінансів  України  розподіляє  кошти  між  розпорядниками, через уповноважених контролерів санкціонує використання бюджетних коштів розпорядниками, здійснює загальний нагляд за виконанням бюджету, подає звіти Президенту України і Верховній Раді України про порушення Закону про Державний бюджет України, проводить перевірку випадків порушення його і вживає необхідних санкцій до порушників або подає відповідні проекти рішень Президенту України чи Верховній Раді України.

Міністр фінансів України несе персональну відповідальність перед Верховною   Радою  України   за  дотримання  Закону   про  Державний   бюджет України. Міністр фінансів України зобов"язаний негайно інформувати Верховну Раду України про всі випадки порушення органами державної виконавчої влади і посадовими особами виключного права Верховної Ради України встановлювати податки збори, інші обов"язкові платежі і визначати законність використання бюджетних коштів.

Порушенням  законодавства  про  бюджетну  систему  України  є: використання коштів державного бюджету на цілі, не передбачені Законом про Державний бюджет України, або в обсягах, що перевищують межу видатків, затверджену зазначеним Законом;

використання коштів республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів на цілі, не передбачені рішеннями про затвердження республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів або в обсягах, що перевищують межі видатків, затверджених зазначеними нормативними актами;

невиконання умов пропорційного скорочення видатків щодо незахищених статей бюджету, як це передбачено частиною першою статті 33 цього Закону, якщо Верховна Рада України прийняла рішення про пропорційне скорочення;

невиконання  умов  пропорційного  фінансування  видатків  бюджетів  всіх

рівнів;

 

 

видання  органами  державної  виконавчої  влади  і  посадовими  особами

нормативних та розпорядчих актів, які змінюють доходи і видатки бюджету всупереч виключній компетенції Верховної Ради України щодо встановлення обов"язкових платежів та видатків Державного бюджету України;

недотримання термінів щодо бюджетного процесу;

порушення   інших   правил   і   процедур,   встановланих   законодавством України щодо порядку витрачання коштів бюджетів, які призводять до незаконних видатків;

невжиття заходів до підпорядкованих органів і підлеглих осіб, що вчинили

порушення.

За  допущені  порушення  посадові  особи  органів  державної  виконавчої влади несуть дисциплінарну, адміністративну та кримінальну відповідальність згідно з чинним законодавством.

 

Звіт про виконання Державного бюджету України представляє на засіданні Верховної Ради України Президент України. З доповіддю про виконання Державного бюджету України виступає міністр фінансів України або особа, що виконує його обов'язки.

 

6.2. Формування регульованої системи кредитування товаровиробників

6.2.1. Сутність кредитного забезпечення

Кредит - різновид економічних відносин, суб'єктами яких є кредитор та

позичальник. Характерна риса цих відносин полягає в передачі у тимчасове користування вартості, незалежно від форми її носія, на певних умовах, при збереженні  права  володіння  нею  за  кредитором.  Основні  умови  одержання кредиту визначені положенням про кредитування, затвердженого правлінням Національного банку України. Ним передбачено, що кредит повинен бути забезпеченим, мати чітко визначений термін користування та цільовий характер, має платний характер та повинен бути обов'язково повернутий і не видаватись для відшкодування збитків, одержаних від господарської діяльності, формування та збільшення статутного фонду, а також придбання цінних паперів. Решта умов, у тому числі плата за кредит та форми його повернення, визначаються за угодою між кредитором та позичальником.

При визначенні сутності кредитування використовуються відповідні терміни.

Система кредитування – це сукупність кредитних відносин та інфраструктурних ланок, в яких здійснюються ці відносини.

Кредитування сільськогосподарських товаровиробників - це форма економічних відносин між суб'єктами кредитної угоди з приводу передачі в тимчасове користування вартості та повернення її.

Суб'єкти кредитної угоди: кредитор та позичальник.

Кредитором є суб'єкт підприємницької діяльності, який передає іншому учаснику підприємницької діяльності в тимчасове користування, залишаючи за собою право володіння переданою вартістю.

Позичальником  є суб'єкт підприємницької діяльності, який одержує від кредитора право тимчасового користування та розпорядження одержаним обсягом вартості, незалежно від форм носіїв цієї вартості.

Форми   взаємовідносини   між   кредитором   та   позичальником   є   кредитні позички та позички некредитного характеру.

Кредитні позички передбачають надання кредитором позичальнику певної форми вартості на умовах строковості, платності, цільового характеру використання, забезпечення та повернення;

Позички некредитного характеру передбачають як обов'язкову умову тільки повернення одержаної в тимчасове користування вартості.

Форми кредитної позички розрізняються за предметом угоди на фінансову та

 

товарну. Використання форм кредитної позички визначається чинним законодавством та нормативними актами Національного банку України.

Фінансова кредитна позичка характеризується тим, що носієм вартості є національна або іноземна валюта.

Товарна кредитна позичка характеризується тим, що носієм вартості є товар. Різновидністю товарної кредитної позички є компенсаційна кредитна позичка, яка передбачає повернення позиченої вартості через товарну форму, незалежно від форми видачі.

Форми кредитних позичок поділяються:

за суб'єктами кредитних відносин - на банківський, державний, комерційний та іноземний;

в залежності від мети - задоволення потреб виробництва поточного або інвестиційного характеру;

за терміном - короткострокові, терміном до 1,5 року та довгострокові, терміном

1,5 року і більше;

за         предметом   кредитної   угоди   -   фінансовий   або   грошовий,   товарний   та компенсаційний.

Фінансовий кредит надається позичальнику будь-яким банком, резидентом або  нерезидентом,  у  будь-якій  валюті,  згідно  чинного  законодавства  та нормативних актів Національний банк України.

Товарний   кредит   надається  будь-яким  кредитором  у  вигляді  товарів,

відповідно до укладеного кредитного договору.

Компенсаційний  кредит надається в будь-якій формі, яка відповідає чинному законодавству, а повертається в товарній формі на умовах, визначених кредитною угодою.

За формою надання - водночас, спеціальний кредит, по кредитній лінії, офердрафтний, вексельний кредит банку, іпотечний, бюджетний, цільовий кредит Національного банку України, змішані форми кредиту;

водночас  -  надається  кредитором  позичальнику  з  передачею  всього  обсягу кредиту;

спеціальний кредит - надається банком позичальнику на придбання матеріально-технічних засобів, матеріалів і сировини, із зарахуванням виділених коштів на спеціальний кредитний рахунок. Банк оплачує за витрати позичальника за поданням останнім банку крім розрахункових документів також комерційних, які підтверджують цільове використання кредитів;

кредитна  лінія - кредит надається позичальнику у вигляді певних частин, кожна з яких має свої особливі умови використання. Послідуюча частина. Якщо позичальник не виконує умови використання останньої виданої частини кредиту, то  кредитор  не  надає  слідуючу,  або  може  припинити  виконання  договору  і зажадати від позичальника повернення виданої частини;

офердрафтний  кредит  -  надається  позичальнику  частинами,  які покривають  тимчасову  нестачу  коштів  на  поточному  рахунку  позичальника,  в

 

кредиту надається при виконанні умов, передбачених для попередньої частини межах обумовленого кредитною угодою обсягу;

вексельний кредит банку - надається банком, шляхом продажі покупцю сільськогосподарської продукції переказного векселя, з можливістю послідуючого використання для закупівлі сировини і матеріалів товаровиробниками АПК. При настанні терміну сплати банк кредитор викуповує виданий вексель у останнього власника;

іпотечний кредит - здійснюється відповідно до чинного законодавства із заставою нерухомого майна як гарантії повернення кредитів. В частині застави

землі та права Ті оренди, кредитори і позичальники керуються вимогами законів

України "Про заставу земельних ділянок" та "Про заставу права оренди земельних ділянок", після їх прийняття;

бюджетний кредит - надається комерційним банкам з Державного чи місцевих бюджетів, під державні або регіональні цільові програми розвитку сільськогосподарського  виробництва,  затверджені  Кабінетом  Міністрів  України або відповідними органами регіонального управління. Посередниками в розподілі виділених   кредитних   ресурсів   виступають   комерційні   банки,   які   видають відповідні кошти позичальникам, виконавцям програм, через спеціальні кредитні рахунки;

цільовий кредит Національного банку України надається Національним банком України комерційним банкам під державні цільові програми розвитку сільськогосподарського виробництва, які затверджені Верховною Радою України. Посередниками в розподілі виділених кредитних ресурсів виступають комерційні банки, які видають їх позичальникам, виконавцям програми через спеціальний кредитний рахунок.

Змішані форми кредиту - лізинг та факторинг: лізинг, як поєднання оренди з кредитом факторинг, як поєднання кредитування з комісійними операціями.

Комерційний кредит - це форма кредитування, яка виступає як продаж товарів з відстрочкою платежу. Розрізняється різновиди за формою кредитної угоди.  У  випадку,  коли  така  угода  оформляється  договором,  то  комерційний кредит  виступає  в  договірній  формі,  а  якщо  за  допомогою  векселя,  то  це вексельний комерційний кредит.

Вексельний комерційний кредит оформляється простим або переказним векселем. Простий вексель є формою боргового зобов'язання, яке підлягає безумовному  виконанню  згідно  чинного  законодавства.  Переказний  вексель, згідно чинного законодавства, може бути використаний як платіжний документ. Відповідає за організацію вексельного обігу Національний банк України.

Іноземні         кредити         надаються      товаровиробникам    АПК   іноземними

юридичними або фізичними особами під гарантії Уряду, під банківську гарантію та відповідно до зовнішньоекономічних договорів;

іноземні кредити під гарантії Уряду видаються відповідно до умов, визначених

Урядом;

 

іноземні кредити під гарантії банків видаються відповідно до умов, визначених відповідним банком;

іноземні кредити відповідно до зовнішньоекономічних договорів видаються за умовами, визначеними Міністерством зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України та Міністерство агропромислового комплексу України.

Позички некредитного характеру є формою відносин з купівлі-продажу боргових зобов'язань або товарів, яке здійснюється у формі безпроцентної позички вартості, в обмін на обіцянку повернути відповідний еквівалент позички у вигляді грошей або товару.

Продаж боргових зобов'язань виступає у формі акцій, облігацій або корпоративних  прав  на  участь  в  діяльності  господарських  товариств. Здійснюються такі операції на основі чинного законодавства.

Продаж товарів на основі позик некредитного характеру здійснюється у формі авансування.

Виходячи з особливостей кредитних відносин в системі відтворення кредит може мати декілька визначень. З точки зору позичальника, кредит є формою опосередкованого використання майбутніх доходів для здійснення теперішнього виробничого процесу, з чого випливає, що кредит може використовуватись тільки для  вкладень,  які  дають  змогу  одержати  додаткові  кошти,  а  не  для  покриття боргів.

З точки ж зору кредитора, кредит можна визначити як форму економічних відносин, пов'язану з тимчасовою передачею в користуванням чужої власності на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та як засіб товарно- грошового обігу. Тобто в другому випадку кредит виступає як специфічний вид підприємницької діяльності щодо використання вільних коштів (вартості), створеної та тимчасово не використаної економічною системою. Ця особливість кредиту визначає особливості механізму здійснення кредитних операцій.

Що ж стосується формування самого кредитного ресурсу, то, з точки зору підприємств,   які   віддають   тимчасово   вільні   кошти   в   позичку   кредитним установам, ці відносини також можна розглядати як інвестиції в підприємницьку діяльність фінансових структур, а з точки зору кредитних установ - як підприємницьке використання тимчасово вільної вартості суспільства. Адже кредитні установи, одержуючи вкладення під нижчий відсоток, видають його боржникам під вищий, маючи на цьому відповідний прибуток.

В процесі відтворення кредит виконує ряд специфічних економічних функцій:

- контрольну, як з боку суспільства та кредитора через встановлені  відповідні правила;

-           перерозлодільчу,       яка       означає,          що       з           допомогою     кредиту          здійснюється міжгалузевий та міжрегіональний розподіл вартості;

- заміщення готівки кредитними операціями;

 

- грошово-емісійну, функція якої полягає в тому, що термін дії відповідної форми грошей обмежений терміном дії відповідного боргового зобов'язання і по закінченню дії останнього кількість платіжних засобів в обігу відповідно зменшується. Така емісія діє в авторегулюючому режимі, збільшуючи тимчасово в обігу  кількість  платіжних  засобів  при  нестачі  грошей  і  зменшуючи  їх  при закінченні кредитних операцій;

- централізації капіталу, сприяючи перетворенню приватного капіталу в акціонерний шляхом запровадження акціонерних відносин та концентруючи капітали на окремих напрямках, включаючи видачу консорціумних кредитів;

-  інвестиційну,  коли  через  ринкові  механізми  кредит  сприяє  економічному розвитку всіх підприємницьких структур, в тому числі окремих галузей та форм господарювання.

Кредит як форма економічних відносин, що пов'язана з позичкою ресурсів для   одержання   майбутніх   прибутків,   може   функціонувати   тільки   в   таких випадках, якщо: в результаті підприємницької діяльності є прибуток; прибуток залишається після виконання необхідних платежів до бюджетної системи; є зовнішня підтримка як мінімум для покриття збитків та створення мінімальних прибутків,  які  забезпечують  не  тільки  повернення  одержаних  кредитів,  але  й сплату вартості його обслуговування.

 

6.2.2. Банківське кредитування

Залежно          від  виду         кредитора       можна виділити         такі      форми  кредиту         :

державний, банківський, комерційний, іноземний. Найбільш поширеним на практиці є банківський кредит.

За строками користування банківські кредити бувають: короткострокові —

до 1 року;  середньострокові - до 3 років;  довгострокові — понад 3 роки.

Порівняно із країнами з розвинутою економікою, строки кредитування в Україні  значно  звужені.  Коротко  -  та  середньострокові  кредити,  як  правило, можуть отримуватися для покриття поточних витрат виробництва та обігу, не забезпечених надходженнями коштів у відповідному періоді, а середньо - та довгострокові - для покриття витрат інвестиційного характеру.

За забезпеченням кредити є: а) забезпечені заставою - майном, майновими правами, цінними паперами тощо; б) гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи). Для більшої надійності забезпечення кредиту може укладатися тристороння угода: банк — гарант (поручитель, страхова організація) — позичальник; в) з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво страхової організації); г) незабезпечені матеріально, або бланкові. Забезпечуються іміджем позичальника.

За ступенем ризику виділяються стандартні кредити, та кредити з підвищеним ризиком.

 

За методами надання виділяються такі різновиди кредитів: видача у разовому   порядку;   відповідно   до   відкритої   кредитної   лінії;   гарантійні   (із заздалегідь обумовленою датою надання, за потребою, із стягненням комісії за зобов'язання); за видом кредитного рахунку.

Банківське кредитування здійснюється із застосуванням таких позичкових рахунків: простого кредитного, спеціального кредитного та контокорентного.

1. Простий позичковий рахунок є найпоширенішою формою банківського строкового кредитування. Кожна видача і погашення кредиту оформляється відповідними  документами  клієнта  або  банку  (платіжне  доручення, розпорядження кредитного відділу банку операційному відділу тощо). На ньому може бути тільки активне (дебетове) сальдо.

2. Спеціальний позичковий рахунок застосовується банком в окремих випадках, наприклад при кредитуванні позичальника під заставу цінних паперів. Він є формою обліку позичок до запитання.

3.  Контокорентний  рахунок  (поточний  рахунок  з  овердрафтом)  -  це активно-пасивний рахунок, на якому обліковуються всі операції банку з клієнтом. На ньому щоденно відбиваються всі платежі клієнта і надходження на його адресу коштів.Він використовується тільки для фінансування поточного виробництва й обігу і не спрямовується на фінансування інвестицій.

Погашення кредитів може відбуватись різними способами:  водночас;  з відстрочкою платежу; достроково (за вимогою кредитора або заявою позичальника); з регресією платежів; після закінчення обумовленого періоду (місяця, кварталу).

Розрізняється  кредит  і  за  метою  надання.  За  цією  ознакою  виділяють кредит  для  задоволення  виробничих  потреб,  та  споживчий,  який  допомагає

задоволенню потреб в особистому споживанні.

Кредит для задоволення потреб виробничого характеру надається юридичним особам для здійснення процесу виробництва. Він може мати й ряд інших особливостей, пов'язаних з терміном та методами надання і повернення тощо. Зокрема можна виділити такі різновиди кредитів виробничого характеру як інвестиційний і поточний. Останній видається для покриття тимчасової нестачі грошових   засобів   для   здійснення   розрахунків   або   придбання   матеріально- технічних засобів.

Споживчий кредит  відображає  відносини між кредиторами  і позичальниками з приводу кредитування кінцевого споживання. Це засіб забезпечення споживчого попиту населення з метою прискорення одержання матеріальних благ без нагромадження коштів. З іншого боку - це засіб підвищення поточного платоспроможного попиту, життєвого рівня населення і прискорення реалізації товарних запасів. Споживчий кредит регулюється з боку держави більш ретельно порівняно з іншими формами кредиту. Регулювання охоплює процентні ставки, термін, доступність кредиту. Між банком і фізичною особою може бути

 

посередник - підприємство, в тому числі торгове. Але суть відносин від цього не змінюється.

За предметом кредитної угоди виділяється грошовий, або фінансовий, товарний та змішані види кредитів. Банківський кредит носить, як правило, грошовий характер. Різновидом його є вексельний або фінансовий, який оформляється за допомогою векселів.

Товарний характер носить така форма як комерційний або державний кредит. При цій формі вартість товару і сам товар можуть передаватися як в тимчасове користування, так і у повне розпорядження позичальника. Повернення ж залежить від узгоджених умов між кредитором і позичальником.

Серед  змішаних  виділяють  лізинговий  кредит,  пов'язаний  з  орендою засобів  виробництва,  факторинговий  -  як  переуступка  кредитуючому  банку

контрактів, платіжних документів та векселів з метою дострокового одержання грошових  коштів,  та  компенсаційний  кредит.  В  останньому  випадку  кредит

видається в грошовій формі, а повертається у товарній за узгодженою наперед ціною.

Такий же змішаний характер носять іноземні кредити. Вони видаються у валюті країни реєстрації банку з використанням в цій же країні для закупівлі товарів, але повертаються, як правило, у формі відповідної валюти, або на компенсаційній основі.

Консорціумний кредит може надаватися позичальнику банківським консорціумом такими способами: акумулюванням кредитних ресурсів у визначеному  банку  з  подальшим  наданням  кредитів  суб'єктам  господарської

діяльності; гарантуванням загальної суми кредиту провідним банком або групою

банків. Кредитування здійснюється залежно від потреби в кредиті; зміною гарантованих банками-учасниками квот кредитних ресурсів за рахунок залучення інших банків для участі в консорціумній операції.

Банківські кредити надаються суб'єктам господарської діяльності у безготівковій формі шляхом сплати платіжних документів з відповідного кредитного рахунку як у національній, так і в іноземній валюті, або шляхом перерахування  на  розрахунковий  рахунок  позичальника,  а  також  у  готівковій формі для розрахунків із здавачами сільськогосподарської продукції.

Розмір відсоткових ставок та порядок їх сплати встановлюються банком і визначаються в кредитному договорі залежно від кредитного ризику. наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування  кредитом,  облікової  ставки  та  інших  факторів.  У  разі  зміни облікової ставки умови договору можуть переглядатися і змінюватися тільки на підставі взаємної згоди кредитора та позичальника.

Існують загальні правила визначення вартості кредиту. Вони зводяться до того,  що  основним  видом  плати  за  користування  банківським  кредитом  є процентна  ставка.  Рівень  її  залежить  від  таких  факторів:  ціни  сформованих ресурсів, яка визначає величину базової ставки; рівня інфляції; терміну кредиту;

 

облікової ставки НБУ; рівня ризику неповернення кредитів; розміру позички; попиту на банківські позички; якості застави; змісту заходів, що кредитуються; витрат  на  оформлення  кредиту  та  контроль  за  його  цільовим  використанням; ставки банку-конкурента; характеру відносин між банком і клієнтом; норми прибутку від інших активних операцій та середньої норми прибутку.

Базовою процентною ставкою за кредитами комерційних банків є вартість кредитних ресурсів, що залучаються комерційним банком або облікова ставка центрального банку, за якою останній здійснює рефінансування банків. Базова процентна ставка може бути або вищою, або нижчою облікової ставки. Якщо комерційний банк має дешеві ресурси (порівняно з обліковою ставкою), він має право  встановлювати  проценти  за  своїми  позичками,  що  нижчі  від  облікової ставки.

Поряд з процентом банки можуть встановлювати комісійні ставки, що застосовуються як додатковий елемент ціни банківського кредитування. Комісія встановлюється, як правило, у тих випадках, коли в процесі кредитування банк виконує додаткову роботу, пов'язану з оформленням позички і контролем або наглядом за здійсненням проекту, що кредитується. Комісія може сплачуватися окремо, або додаватися до процента.

Кредитний договір - це угода, що укладається між кредитором і позичальником та регламентує взаємовідносини сторін. Він укладається тільки в письмовій формі за встановленим зразком. Він визначає умови та форму надання кредиту (грошова, товарна), форму повернення, умови повернення, розмір процентної ставки, графік сплати та ін.

Для укладення кредитного договору необхідно подати до банку такі документи:  заяву  на  видачу  позики;  баланс  підприємства  на  перший  день

останнього місяця та останню квартальну дату; декларацію про доходи та видатки;

графік надходжень грошей та здійснення платежів; ТЕО, бізнес-план, чи копії договорів   (контрактів)   на   підтвердження   кредитної   угоди;   інформацію   про кредити, одержані в інших банках; копії установчих документів та картка із зразками підписів для не-обслуговуючих банків; документи по забезпеченню позики;  графік погашення боргу.

 

6.2.3. Особливості кредитування сільськогосподарських товаровиробників

На відміну від інших галузей народного господарства, аграрний сектор як

основа   агропромислового   комплексу,   має   ряд   специфічних   особливостей,

основними з яких є:

1. Природно-кліматичні фактори, які визначають:

* неможливість (за окремими винятками) організації поточного виробництва, що потребує значних обсягів кредитів, з різними термінами погашення;

 

* наявність сезонного розриву між вкладенням коштів та їх надходженням від реалізації виробленої продукції, з терміном погашення до півтора року;

* безперервність процесів відтворення в агропромисловому виробництві, які не можуть бути зупинені і тому потребують постійного та своєчасного вкладення коштів та своєчасного надання кредитів;

* необхідність тримати в обороті значний запас сировини та матеріалів, що уповільнює швидкість обігу коштів і потребує відповідних форм кредитного забезпечення необхідного обсягу оборотних засобів;

* використання значної частки продукції як сировини для продовження процесу виробництва, що потребує специфічного кредитного забезпечення як за формою, так і за терміном;

* потребу в швидкій переробці або реалізації виробленої продукції, яка не може довгий час зберігатись, що потребує гарантованих видів оплати.

2. Соціально-економічні та політичні фактори обумовили:

* значне відставання агропромислового виробництва від інших галузей народного господарства у рівні фондоозброєності праці, що потребує значного обсягу інвестиційного забезпечення галузі, в тому числі кредитного характеру;

* надмірний моральний і фізичний знос засобів виробництва, що викликає потребу у значних довгострокових вкладеннях;

* недостатній рівень забезпечення аграрного сектору авансовими платежами, що збільшує потребу в кредитному забезпеченні галузі;

* випередження темпів росту витрат виробництва над темпами зростання реалізаційних цін на вироблену продукцію, в результаті чого виник диспаритет цін, ліквідація якого потребує значної фінансової підтримки галузі з боку держави;

*  вилучення  значної  частини  доходів  сільського  господарства  платежами  в бюджет і особливо в позабюджетні фонди;

* зростання заборгованості за реалізовану сільськогосподарську продукцію, що

потребує вдосконалення системи розрахунків та збільшує потребу в додатковому фінансовому забезпеченні галузі;

*   відмову   переробників   сільськогосподарської   продукції,   брати   участь   у

формуванні фінансових ресурсів підприємств аграрного сектору економіки, що викликає додаткову потребу в фінансовій підтримці товаровиробників аграрного сектору, в тому числі кредитного та безоплатного характеру;

* висока ризиковість;

* специфічність застави та її зміни ціни, зокрема землі та майна спеціалізованих виробництв;

*  невідповідність  ступеня  ризику  та  прибутковості.  В  порівнянні  з  іншими галузями економіки аграрний сектор є дуже високоризиковою галуззю, з відносно низьким рівнем прибутковості, і

Таким  чином,  кредитування  сільськогосподарських  товаровиробників  має свої особливості, які визначаються особливостями відтворювального процесу в

галузі   і   полягають   в   тісному   зв'язку   процесу   відтворення   в   сільському

 

господарстві з природними умовами, який визначає: по-перше, чітку періодизацію процесу виробництва та унеможливлює перерви в ньому, що викликає потребу в забезпеченні надання кредитів для товаровиробників галузі у чітко визначений час і в повному обсязі; по-друге, уповільнений оборот капіталу потребує збільшення термінів залучення кредитних ресурсів та зниження плати за кредит; по-третє, нееквівалентність обміну та понижений рівень прибутковості сільськогосподарського виробництва потребує зниження плати за кредит; по- четверте, низький рівень технічної озброєності виробництва, при високому рівні зносу техніки та використанні застарілої технології, потребує значного обсягу кредитного забезпечення інвестиційного характеру; по-п”яте, підвищений рівень ризиковості галузі потребує застосування адекватного рівня страхового захисту.

Кредитне обслуговування сільськогосподарських товаровиробників здійснюється державними та комерційними банками, які діють на основі закону України   «Про   банки   та   банківську   діяльність»   а   також   спеціалізованим

«Державним акціонерним аграрним банком», як складовою частиною банківської системи України.

“Державний акціонерний аграрний банк» засновується Кабінетом Міністрів України, на акціонерних засадах. Розмір його статутного фонду забезпечується джерелами кредитування в обсягах, необхідних для здійснення кредитного обслуговування товаровиробників АПК.

Метою діяльності Аграрного банку є: кредитне обслуговування товаровиробників АПК, у тому числі кредитування під заставу земельних ділянок (сертифікатів)   і   майна,   та   майнових   прав   на   користування;   зміцнення   та стабілізація  фінансового  стану  і  стимулювання  економічного  розвитку  галузі АПК; максимальне використання ресурсного потенціалу села; запобігання спекуляції землею; здійснення інших банківських операцій відповідно до чинного законодавства.

До останніх відноситься: забезпечення централізованого цільового використання  бюджетних  коштів,  призначених  для  фінансування товаровиробників АПК; здійснення фінансово-кредитних операцій із земельними відносинами відповідно до чинного законодавства; довірче управління майном і землею та коштами неплатоспроможних сільськогосподарських підприємства; надання консалтингових послуг сільськогосподарським підприємствам; складання бізнес-планів та бізнес-проектів; проведення маркетингових досліджень; налагодження обліку та фінансового аналізу; здійснення лізингових та факторингових  операцій  для  сільськогосподарських  товаровиробників; страхування майна, життя та фінансових ризиків у сільській місцевості та здійснення комісійних операцій з товарами, майном та землею; обслуговування зовнішньо-економічних операцій сільськогосподарських товаровиробників як спеціалізованого виду фінансових послуг для сільськогосподарських товаровиробників;  організаційно-методичне  забезпечення  створення кооперативних   форм   фінансово-кредитних   закладів   як   засобу   подальшого

 

розвитку системи кредитного обслуговування товаровиробників АПК.

Засади діяльності Аграрного банку. Аграрний банк, як спеціалізований по кредитному обслуговуванню товаровиробників АПК, формує свої ресурси за рахунок: власних коштів банку; фондів кредитної підтримки підприємств АПК, підтримки малого бізнесу та фермерських господарств, підтримки цін і доходів; цільових кредитів НБУ; емісії цінних паперів; додаткового залучення клієнтів по обслуговуванню їх коштів; коштів іноземних кредитів, кредитних ліній та фондів допомоги підприємствам АПК; державних та місцевих бюджетів;

інших фондів та коштів.

Для здійснення кредитного обслуговування сільськогосподарських товаровиробників аграрний банк має виключне право обслуговування "Фонду кредитної   підтримки   товаровиробників   АПК".   Усі   форми   інвестування   та державної підтримки аграрного сектору здійснюються через банк.

Аграрний банк забезпечує збереження залучених коштів від інфляції, шляхом встановлення відповідних відсотків по поточних  внесках та підвищення цих ставок по депозитах до рівня пільгових ставок плати за кредит, з врахуванням коефіцієнта повернення кредитів.

Активні операції банку, або розміщення коштів, які знаходяться в його розпорядженні,  направляються  в  першу  чергу  на  обслуговування  аграрного сектору економіки на пільгових засадах.

Розмір  плати  за  користування  кредитними  позичками  визначається вартістю кредитних ресурсів, вартістю кредитного обслуговування та маржею, розмір якої не перевищує 3-5 \% від затрат банку на кредитне обслуговування.

Державна  кредитна  підтримка  товаровиробників  АПК  здійснюється

шляхом надання державних кредитів та формуванням і щорічним поповненням Фонду кредитної підтримки сільськогосподарських товаровиробників(далі -Фонд). Основні напрямки фінансово-кредитного забезпечення сільськогосподарського виробництва

Для акумуляції коштів які направлятимуться на фінансово-кредитне забезпечення сільськогосподарського виробництва створюється Фонд цільового кредитування АПК при Міністерстві агропромислового комплексу України.

Джерелами формування фонду є: - цільова грошова емісія для потреб сільськогосподарського виробництва; -кошти, одержані від однопроцентних відрахувань від реалізації продукції робіт та послуг всіх господарюючих суб"єктів України; - обсяги поверненої заборгованості по раніше отриманих позичках з державного бюджету; надходження коштів отриманих від імпорту сільськогосподарської продукції та продовольчих товарів; - надходження від грошової приватизації державних об"єктів агропромислового комплексу; - надходження від повернення наданих кредитів за рахунок фонду та плати по процентах за ці кредити; - міжнародні кредити; - кошти, одержані в порядку різноманітної допомоги; - інші джерела. Напрямки використання коштів фонду визначаються    Кабінетом    Міністрів    України    виключно    для    фінансування

 

приорітетних програм (забезпечення сільгосптоваровиробників паливно- мастильними матеріалами, мінеральними добривами, засобами захисту рослин, сільськогосподарською технікою, насінням та запасними частинами). Фонд обслуговують уповноважені банки визначені на конкурсній основі.

Для забезпечення ефективного і цільового використання коштів фонду в уповноважених банках для позичальників цих кредитних ресурсів відкриваються окремі рахунки, які використовують як для надання так і погашення кредитів. В обслуговуючих банках для прозорості і контролю за рухом коштів фонду відкриваються субкореспондентські рахунки. За рахунок коштів фонду кредити надаються позичальникам терміном до 18 місяців. Позичкові ставки за користування кредитними ресурсами визначаються рівнем інфляції та витратами по обслуговуванню фонду. З цією метою використовується така формула визначення позичкової ставки:

Сп = (Сд + ММ + Пр) : К пов,

де, Сп – позичкова ставка, \%;

Сд – депозитна ставка, \%;

ММ – мінімальна маржа, \% від обсягу кредиту; Пр – прибуток банку, \% від обсягу кредиту; Кпов – коефіцієнт повернення кредиту.

Наприклад, розрахункова позичкова ставка становитиме:

- виходячи з облікової ставки НБУ Сп = (30 + 1 + 1) : 0,7 = 45,71;

- з врахуванням прогнозного рівня інфляції Сп = (10 + 1 + 1) : 0,7 = 17,14;

- з врахуванням облікової ставки Федерального резервного банку США Сп = (6,75 + 1 + 1) : 0,7 = 12,50;

Позичальниками фонду є крім підприємств АПК також трейдери по поставках матеріально-технічних ресурсів в рамках приорітетних програм визначених на конкурсних засадах міжвідомчою радою фонду. Кредити надаються із врахуванням кредитоспроможності позичальників.

Кредитні ресурси надаються тільки під ліквідну заставу, страхування або поруку третіх осіб. З метою забезпечення гарантій повернення кредитів міжвідомчою Радою фонду визначаються уповноважені юридичні особи, які здійснюють відчуження застави в разі неповернення боргу. Кошти фонду не підлягають  оподаткуванню,  резервуванню,  а  також  не  враховуються  при визначенні показників ліквідності банку.

Для організації виконання приорітетних цільових програм (забезпечення сільгосптоваровиробників пально-мастильними матеріалами, мінеральними добривами, засобами захисту рослин, насінням, сільськогосподарською технікою та  запасними  частинами)  створюються  тимчасові  координуючі  структури (асоціації, консорціуми) за участю обслуговуючих банків, товаровиробників заводів-виготовлювачів, трейдерів, заготівельних та переробних підприємств, які виконуватимуть функції узгодження обсягів і напрямків товарних і грошових потоків, ціноутворення та інших організаційних питань.

 

6.2.4. Використання іпотеки земельних ділянок при кредитуванні сільського господарства

Важливу  роль  в  пожвавленні  кредитування  сільського  господарства  має

відіграти введення Закону України “Про іпотеку (заставу) земельних ділянок”. Цей Закон визначає особливості правового регулювання відносин, пов'язаних з заставою земельних ділянок. В ньому вживаються відповідні терміни у такому значенні:

іпотека земельних ділянок - застава при якій   об"єкт, що становить предмет застави, є земля;

заставодавець - особа, яка згідно договору іпотеки земельних ділянок передала в заставу належну їй земельну ділянку;

заставоутримувач  -  особа,  яка  згідно  договору  іпотеки  земельних  ділянок

отримала в заставу земельну ділянку;

майновий  поручник(заставодавець)  -  особа,  яка  згідно  договору  іпотеки земельних ділянок, зобов'язується перед кредитором  іншої особи (боржником) відповідати за виконання нею свого зобов'язання в повному обсязі або в частині за рахунок належної йому (майновому поручнику) земельної ділянки;

зобов'язання - обов'язок який бере на себе боржник або третя особа (майновий поручник)   виконати   вимоги   кредитора   заставоутримувача   згідно   договору; закладна - цінний папір, який є об"єктом цивільного обороту і посвідчує передачу в іпотеку земельної ділянки. Закладна надає право її власнику отримати виконання по зобов'язанню, що забезпечено іпотекою земельної ділянки, яка вказана у закладній,  а  при  наявності  підстав  -  право  вимагати  звернення  стягнення  на предмет іпотеки.

Згідно  договору  про  іпотеку  земельних  ділянок  кредитор (заставоутримувач) за забезпеченою іпотекою зобов'язанням має право у разі невиконання боржником цього зобов'язання одержати задоволення за рахунок заставленої земельної ділянки переважно перед іншими кредиторами особи(заставодавець), якій ця земельна ділянка належить, за винятками встановленими цим та іншими законами.

Земельна ділянка, яка є предметом іпотеки, залишається у володінні і користуванні заставодавця або третьої особи.

Сторонами договору іпотеки земельних ділянок є:

-           заставодавцем           –          громадяни      України          і           юридичні       особи-резиденти

України, територіальні громади та їх органи;

- заставоутримувачем - Державний земельний іпотечний банк, якому надається виключне право на іпотеку земельних ділянок до 2010 року.

Заставодавцем може бути, як сам боржник-власник земельної ділянки по

зобов'язанню, що забезпечується іпотекою, так і особа, якій власник у встановленому порядку передав земельну ділянку у користування, а також третя особа( майновий поручник).

 

Іпотека  може  бути  установлена  у  забезпечення  зобов'язання  в  повному обсязі вимог заставоутримувача за рахунок закладеної земельної ділянки, які визначені до моменту фактичного задоволення, включаючи проценти, відшкодування збитків, завданих простроченням виконання (а у випадках, передбачених   договором,   -   неустойку),   необхідні   витрати   щодо   здійснення вимоги, що забезпечена заставою земельної ділянки.

Методика визначення можливої суми кредиту і площі землі під заставу передбачає наступне :

1). розрахунок ціни землі за формулою:

Цз = Рч : Ск / 100,

де, Цз – ціна землі, грн/га;

Рч – чиста рента (за вирахуванням земельного податку) грн/га;

Ск – ставка капіталізації, \%;

2). Визначення суми кредиту з процентами за формулою:

Кп = К (1 + Сп/100) Рк,

де, Кп – сума кредиту з процентами, грн;

К - сума кредиту, грн;

Сп – річна позичкова ставка, \%;

Рк - термін кредиту, роки;

3). Визначення площі землі під заставу за формулою:

Пзаст. = Кп : Цз,

де, Пзаст. – площа землі під заставу, га;

Цз - ціна 1 га землі, грн.

Приклад : Обчислення площі землі під заставу

Сума кредиту К = 100000 грн ; Позичкова ставка Сп = 17\% річних; Термін кредиту Рк = 3 роки; Ціна землі Цз = 8000 грн/га

1).Розраховуємо суму кредиту з процентами

Кп = 100000 х 1,173 = 160161 грн.30 коп.

2). Визначаємо площу землі під заставу

Пзаст. = 160161 : 8000 = 20 га.

Зобов'язання, що забезпечені іпотекою, підлягають бухгалтерському обліку кредитором і боржником, якщо вони є юридичними особами, в порядку, встановленому законодавством України.

Іпотека  забезпечує  виплату  заставоутримувачу  основної  суми  по кредитному договору або іншому зобов'язанню, що забезпечується іпотекою повністю або в частині, що передбачена договором про іпотеку. Іпотека, що встановлена в забезпечення виконання кредитного договору з умовою виплати процентів забезпечує також виплату кредитору належних йому процентів за користування кредитом.

 

 

6.2.5. Державна підтримка і регулювання розвитку сільського господарства

Зарубіжний  досвід. В економічно розвинутих країнах з ринковою економікою складний регулюючий механізм розвитку охоплює процеси «вільного

ціноутворення»  під  дією  співвідношень  попиту  і  пропозиції,  а  також  активне

використання системи державного законодавства, особливо щодо здійснення грошово-фінансової та банківсько-кредитної, емісійної та курсової, а там, де це необхідно, і цінової політики.

Зарубіжний досвід доводить, що держава за допомогою цінового регулювання і квотування обсягів товаровиробництва безпосередньо підтримує рівень доходності фермерських господарств, обмежує рівні ринкових цін монополістів  введенням  жорсткого  антимонопольного  законодавства  тощо. Інакше кажучи, ні в США, ні в країнах ЄС, ні в Японії ринкової анархії в цьому відношенні не допускається: тут функціонує чіткий економічний механізм, який оптимізує дію ринкових і державних регуляторів.

Прибуток  і  рентний  доход  фермерів  та  кооперативів  формується  від продажу продукції та надання послуг за ринковими цінами. Але якщо вони не забезпечують відтворювального рівня доходності, а попит є, то держава гарантує фермерові мінімальний рівень ціни: середня собівартість (S) + мінімальний прибуток (Р). Розрахунки ж за кінцевими результатами господарювання ведуться за паритетними цінами, або цінами відтворення. Вони включають повну собівартість  (S)  +  середню  норму  прибутку  (Р),  віднесену  на  середньорічну вартість авансованого капіталу (АК) в основних і оборотних (включаючи оплату праці) виробничих фондах + вартість землі. При цьому враховується коефіцієнт оборотності (к) виробничих засобів. Уся сукупність структурних елементів, визначена відносно одиниці продукції, і є ціною відтворення (Цв), яка охоплює всі вартісні складові відтворювального процесу.

Якщо ринкові ціни виявляються нижчими від рівня цієї ціни, то різниця

доплачується фермерам з державних коштів — з тим, щоб вони мали фінансову можливість здійснювати нормальне відтворення, з темпами оновлення й розвитку, не нижчими від прогнозних. Коли ж ринкові ціни дорівнюють цінам відтворення або  вищі  від  їх  рівня,  тоді  цінові  доплати  відсутні.  У  країнах  ЄС  рівень фермерських цін встановлюється один раз на рік за згодою сторін, отже, поточна кон'юнктура  цін  на  них  безпосередньо  не  впливає.  Використовуються  й  інші форми регулювання фермерських доходів як з бюджету ЄС, так і з власних бюджетів країн. Це і є системою активного державного регулювання.

Введення у товарооборот додаткових природних або інших ресурсів, які раніше   входили   у   господарський   обіг   безкоштовно,   наприклад   земельного ресурсу, також змінюють обсяги і структуру собівартості та цін, прибутку і ренти, впливають безпосередньо на рівень рентабельності виробництва і торгового обороту.

 

Вітчизняна практика державної  підтримки сільського господарства. Виходячи з умов розвитку агропромислового виробництва країни, вітчизняні економісти-дослідники пропонують у політиці ціноутворення в АПК посилити регулюючу  дію  антимонопольного  законодавства,  переглянути  його  і  зробити більш жорстким щодо визначення цінових рівнів. За рахунок цього можна обмежити або зовсім зупинити зростання цін на матеріально-технічні ресурси - засоби  виробництва,  що  поставляються  вітчизняною  промисловістю  селу.  Це дасть   можливість   позитивно   вплинути   на   формування   рівня   і   структури собівартості сільськогосподарських продуктів, а також зробити конкурентоздатнішою саму промисловість.

Пропонується також здійснювати в країні активний вплив на формування цін   і   доходів   сільськогосподарських   товаровиробників,   щоб   вони   могли

здійснювати   нормальний    відтворювальний    процес    випуску    продукції    за структурою і якістю, що відповідає попиту споживачів. Для цього, за прикладом

економічно розвинутих країн ЄС і США, слід ввести певні обмеження рівнів цін на основні сільськогосподарські продукти. Законодавчо треба передбачити, що будь-який оптовий покупець, незалежно від характеру його діяльності, форм власності   і   посередницької   діяльності,   не   має   права   оплачувати   куплену продукцію за ціною нижче ціни підтримки, яка дорівнює нормативу собівартості і мінімального прибутку, тобто:

 

 

Zn - ціна підтримки,

Sn - середній норматив собівартості

Z n  = Sn  + Pmin ,

Рmin     -   мінімальний   прибуток.   Це   і   є   нижньою   ціновою   межею,   від   якої починаються ринкові торги.

Якщо ринкові ціни не забезпечують рівня відтворювальної (еквівалентної) ціни, то різниця доплачується товаровиробнику з бюджету, в якому має бути створений  відповідний  фонд  підтримки  і  стабілізації  доходів сільськогосподарських товаровиробників, незалежно від форм їх власності та господарювання. Саме такий механізм цінового регулювання властивий багатьом економічно  розвинутим  країнам,  що  дає  їм  можливість  стабільно  розвивати аграрне виробництво, повністю забезпечуючи внутрішній продовольчий ринок і експортні потреби.

В умовах інфляції підтримування цінового паритету вимагає відповідної індексації цін у часі. Кабінет Міністрів України має щорічно визначати види продукції, на які розповсюджується зазначений принцип, порядок доплат і їх розміри, термін дії цін підтримки і еквівалентних цін.

Важкий фінансовий стан України не дає змоги на даному етапі подібно до

розвинутих зарубіжних країн, здійснювати прямі дотації сільському господарству. Тому застосовуються окремі економічні важелі державного регулювання розвитку сільського господарства.

 

Одним із необхідних економічних заходів фінансової підтримки збиткових галузей  тваринництва  стало  нарахування  та  виплата  дотацій сільськогосподарським товаровиробникам за продані ними переробним підприємствам молоко та м’ясо у живій вазі. Порядок розрахунків, розроблений відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 15 липня 1998 р. № 1096, передбачає нарахування та виплат дотацій сільськогосподарським товаровиробникам усіх форм власності і господарювання за продані ними переробним підприємствам молоко і м'ясо у живій вазі.

Відповідно до розробленого механізму сільськогосподарські товаровиробники всіх форм власності і господарювання реалізують переробним підприємствам молоко і м'ясо у живій вазі відповідно до укладених договорів, нараховуючи податок на додану вартість за нульовою ставкою.

Для визначення сум дотації сільськогосподарським товаровиробникам за молоко і м'ясо у живій вазі, проданих ними, переробні підприємства щомісячно складають попередній розрахунок надходження і використання податку на додану вартість, нарахованого на обсяги реалізації молока та молочної продукції, м'яса та м'ясопродуктів   за   відповідною   формою.   Згідно   з   цим   розрахунком   кожне переробне підприємство визначає суму податку на додану вартість, яка надійде на підприємство під час здійснення реалізації молока, молочної продукції, м'яса та м'ясопродуктів, а також суму податку на додану вартість, що нараховується (перерахована) постачальникам товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва зазначеної продукції, та розмір дотацій товаровиробникам за продане молоко і м'ясо у живій вазі у розрахунку на гривню вартості цієї продукції.

Дотації  виплачуються  переробними  підприємствами сільськогосподарським товаровиробникам одночасно з оплатою вартості молока та м'яса у живій вазі за цінами відповідно до укладених договорів.

Таким чином, вищевикладена схема нарахування і виплати дотацій є відповідним   економічним   важелем   державної   підтримки   розвитку   основних галузей тваринництва.

Для створення нормальних умов входження сільськогосподарських підприємств у ринкові відносини прийнято ряд нормативних документів, зокрема Указ  Президента  України  від  23  березня  1998  р.  №215  “Про  заходи  щодо державної  підтримки  сільськогосподарського  виробництва”  та  Постанова Кабінету Міністрів України “Про особливості проведення санації підприємств агропромислового  комплексу”,  згідно  з  якими  держава  реструктуризувала  і списала податкову заборгованість сільськогосподарських підприємств, а окремим підприємствам АПК при проведенні їх санації надано державну фінансову підтримку.

Важливим  кроком  державної  підтримки  сільськогосподарських підприємств         є         запровадження         загальнодержавного         фіксованого

сільськогосподарського податку замість податків і зборів (обов'язкових платежів)

 

до бюджетів та державних цільових фондів, який дає можливість аграрним формуванням розширювати види діяльності, стимулює розвиток на території села різних сфер підприємницької діяльності. Це служить основою соціально- економічного розвитку сільських населених пунктів.

 

6.2.6. Поєднання ринкового і державного  регулювання ціноутворення в

АПК

У         ринковій        економіці       кожний           товаровиробник,       власник          товару сам

визначає рівень ціни під впливом дії вищезазначених чинників. Причому, жорстка конкуренція   змушує   їх   постійно   вишукувати   резерви   зниження   витрат,   а одержаний прибуток співвідносити передусім з авансованим капіталом. Визначена таким чином норма прибутку знижується до середньої по всіх галузях народногосподарського комплексу, а ціна формується за формулою:

 

 

де, Ц — ціна,

С — собівартість;

Ф — авансований капітал;

Нп — середня норма прибутку.

Ц = С + Ф × Н п ,

 

Віднесений  до  всього  авансованого  капіталу  прибуток  виступає регулятором суспільного виробництва. Наведена формула є загальною для всіх сфер матеріального виробництва.

Розроблена науковцями Інституту аграрної економіки УААН система ціноутворення в аграрній сфері економіки будується на іншій методичній основі. Вона обгрунтовується тим, що по-перше, державна політика цін у продовольчому комплексі, повинна спиратись на такі принципи:

1. Ціни, за якими сільськогосподарські товаровиробники продають свою продукцію фізичним особам чи юридичним особам недержавної форми власності, формуються за згодою сторін. Такі ціни держава не регулює;

2.         Коли   сільськогосподарські            виробники     продають        свою   продукцію

підприємствам   з   державною   або   переважно   державною   формою   власності, держава виступає як монополіст, і в цьому випадку регулювання цін не порушує, а захищає принципи їх вільного вибору;

3. При наявності інфляційних процесів держава здійснює антиінфляційний захист закупівельних цін з метою збереження цінового паритету, застосовуючи для   цього   індексацію   цін,   встановлення   цін   з   упередженням   інфляційних очікувань, авансування тощо;

4. Якщо держава вважає доцільним підтримувати сільське господарство за допомогою цінових важелів, ціна включає бюджетні доплати.

По-друге, при створенні економічних умов для АПК, зокрема цінового механізму, майже ніколи в практиці не враховувалась така особливість аграрного виробництва, як низька оборотність обігових коштів. У рослинництві продукцію

 

одержують раз на рік, а витрати здійснюються протягом року. У промисловості оборотність  оборотного  капіталу  дуже  висока  і  при  ціноутворенні  тут враховується весь капітал, що дозволяє повністю визначати витрати і, виходячи з цього, формувати норму прибутку.

Враховуючи, що ціни повинні забезпечувати однакові умови відтворення капіталу  для  всіх  галузей,  при  розрахунках  необхідно  брати  до  уваги  термін обороту основних і оборотних засобів, щоб забезпечувати відшкодування нормативних витрат, а також однакові прибутки на одиницю ресурсів. У зв’язку з цим формула визначення ціни матиме такий вигляд:

Ц = С п  + Вовф × К нп   + С па  × К нп   ÷ 12 × Т о ,

Ц - ціна продукції;

Сп - собівартість продукції;

Вовф - вартість основних виробничих фондів;

Кнп - коефіцієнт норми прибутку;

Спа -собівартість продукції без суми амортизаційних відрахувань;

12 - кількість місяців у році;

То   -  термін  виробничого  циклу  -  обороту  витрат  (крім  амортизації)  у  процесі виробництва і реалізації продукції.

На внутрішньогалузевому рівні, незалежно від форм інтеграції, економічні відносини повинні будуватись на цьому ж принципі - рівної віддачі вкладеного капіталу.

На міжгалузевому рівні необхідно забезпечити підприємствам однакові економічні умови господарювання. Насамперед йдеться про встановлення паритетних цін обміну товарами між промисловістю і сільським господарством.

Дослідженнями виявлено, що основними причинами порушення еквівалентного обміну між промисловістю і сільським господарством є:

1. недосконалість методології формування цін на промислову і сільськогосподарську продукцію (закупівельні ціни встановлюються за відношенням чистого доходу до середньогалузевої собівартості продукції, а в оптовій ціні виробів промисловості галузеві нормативи рентабельності визначаються за відношенням до виробничих фондів). Тому і в сільському господарстві необхідно ввести показник норми прибутку, визначати її як відношення прибутку до загальної суми виробничих фондів, включаючи вартість землі;

2. значна частина чистого доходу, що утворюється у сільському господарстві, перерозподіляється за межами галузі і у вигляді ПДВ (акцизних зборів) враховується у цінах промислової продукції, тоді як певна частина його повинна надходити у сільське господарство;

3. випереджаюче зростання цін на продукцію промислових галузей. Спостерігається також тенденція росту розцінок за послуги, які випереджають зростання закупівельних цін. Через це інтереси обслуговуючих галузей не узгоджуються з інтересами сільських товаровиробників.

 

Все це пов’язано з наявністю різних методичних підходів до формування цін  у  сільському  господарстві  та  промисловості.  У  сільському  господарстві  в основу орієнтовних цін покладено середню в Україні собівартість, скориговану на індекс зростання витрат. Тобто у сільськогосподарському виробництві орієнтовні ціни разом з дотаціями і компенсаціями виконують функцію (на момент їх розрахунку) міри суспільно необхідних витрат. Але внаслідок зростання цін на засоби виробництва, що надходять з промисловості, а також систематичного підвищення роздрібних цін на товари, які споживаються працівниками сільського господарства, орієнтовні ціни швидко втрачають еквівалентність.

На  іншій  методологічній  базі  формуються  ціни  у  промисловості  та  в галузях, що надають послуги сільському господарству. Тут при розрахунках оптово-відпускних  цін  беруть  за  основу  не  середні  галузеві  витрати,  а індивідуальну повну собівартість продукції конкретного підприємства та вільний рівень рентабельності. Це суперечить економічній суті формування ціни не лише в ринковій економіці. До проведення демонополізації економіки у широких масштабах слід встановлювати обмежувальні оптово-відпускні та роздрібні ціни на продукцію промислових підприємств, розраховані на єдиній методологічній основі з урахуванням не індивідуальних, а середньогалузевих витрат.

Особливу актуальність набуває проблема, пов’язана з удосконаленням ціноутворення  в  агропромисловому  комплексі,  підтримкою  цінової збалансованості його галузей, що передбачає в свою чергу дотримання пропорційності, а також принципу еквівалентності обміну. Еквівалентність можна розглядати як проблему збалансованого міжгалузевого цінового обміну, як цінову рівновагу між промисловістю і сільським господарством. Порушення цього принципу завжди спричинятиме дотування та інші види бюджетної допомоги сільському господарству.

Аграрні          формування,  незалежно      від       форм   власності,       організаційно-

економічно пов’язані з переробними підприємствами (інтегрованими і неінтегрованими). Вони постачають функціонуючим монопольно державним підприємствам переробної промисловості сировину, дотримуючись певних договірних умов щодо її продажу-купівлі. Але кожна з названих сфер самостійно формує  результативні  показники.  Вони  вищі  у  тих  галузях,  які  виробляють кінцевий   продукт.   Незважаючи   на   те,   що  вартість   продуктів   переробки   в основному створюється саме при виробництві сировини, сільськогосподарські підприємства не є суб’єктами, що претендують на частину прибутку від реалізації готової (кінцевої) продукції. Внаслідок цього сільське господарство є найбільш економічно вразливою ланкою.

Еквівалентність обміну реалізується через вартість продукції і ціни на неї.

Еквівалентним вважається такий обмін, коли при однаковій вартості обмінюваних товарів  і  послуг  забезпечується  задоволення  потреб  всіх  його  учасників.  Це означає досягнення не тільки цінових паритетів обмінюваних товарів, й відповідності їх якісних параметрів.

 

За пропозиціями вчених Інституту аграрної економіки для реального вирішення проблеми паритетності цін і об’єктивних розподільних відносин в АПК необхідно включати як складову капіталу сільського господарства вартість земельних угідь.

Земля, як головний фактор виробництва, взагалі не має ціни, але на підтримання   природної   і   посилення   економічної   родючості   її   господарства постійно здійснюють матеріально-фінансові витрати, які ціноутворенням майже не враховуються. Норма прибутку (10-13\%), що існує протягом тривалого часу, є заниженою   і   не   дозволяє   за   рахунок   власних   фінансів   вести   розширене відтворення у галузі. Таким чином, в умовах введення вартості землі у структуру аграрного капіталу та орендної плати у витрати виробництва вартість валової продукції (Ц) визначається за розгорнутою формулою:

Ц = С + По

+ (Фсг

+ Вз

) ×  П   ,

Ф

 
нг

По — орендна плата за землю (за світовими даними вона становить близько 15\% її вартості);

Фсг — основні виробничі фонди у сільському господарстві;

Вз — грошова оцінка сільськогосподарських угідь;

П — обсяг прибутку, отриманий усіма сферами матеріального виробництва без

сільського господарства;

Фнг    -   основні   виробничі   фонди   усіх   сфер   матеріального   виробництва   без сільського господарства.

У виробничій практиці широко вживається показник рентабельності, що характеризує відношення прибутку до повної собівартості реалізованої продукції. В ринкових умовах цей показник не може бути регулятором виробництва, тому що враховує лише ефективність поточних виробничих витрат, а не всю вартість

функціонуючих у процесі виробництва фондів (капіталу). Нормативні показники

рівня рентабельності до витрат ставлять у сприятливіші умови галузі з високою обіговістю коштів та у гірші - галузі, в яких з технологічних причин обіговість низька. До останніх належить сільське господарство. Тому в нормативних документах необхідно передбачати насамперед показник норми прибутку, тобто відношення прибутку до середньорічної вартості основних фондів і матеріальних оборотних коштів. На основі цього показника можна розрахувати оптимальну для галузі масу прибутку.

Ціна за цією концепцією, виходячи з можливостей визначення розміру авансованого капіталу у сільському господарстві, має такий вигляд:

 

Ц = С

 

+ (Н

Овф

×

+ Озас  × К

)

п          с

 

Ц - ціна 1 т продукції;

Сп - повна собівартість 1т продукції;

Нс - середня норма прибутку, \%;

100

Овф    -  середньорічна  вартість  авансованого  капіталу  в  основних  виробничих

 

фондах сільськогосподарського призначення, на 1 т продукції;

Озас - оборотні засоби (собівартість 1 т продукції за мінусом амортизації);

К - період авансованих у поточні затрати оборотних коштів, років.

При цьому в міру входження землі у ринкові відносини необхідно враховувати її вартість в авансованому капіталі.

Норма прибутку використовується як інструмент для забезпечення еквівалентності обміну. Тут можливі два варіанти. Перший – це коли норма прибутку  встановлюється  в  1,5-кратному  розмірі  до  процентів  банку  за депозитами.  Цей  варіант  найбільш  теоретично  обгрунтований,  але  в  умовах інфляції його важко дотримуватись – відсоткові ставки банку дуже коливаються. Другий (вимушений), коли норма прибутку встановлюється такою, як у промисловості, що обслуговує сільське господарство. Такі еквівалентні ціни, розраховані  на  основі  оперативного  визначення  витрат  виробництва  та формування цін на продукцію сільського господарства і переробної промисловості в умовах інфляції, забезпечують необхідний рівень стабільної доходності сільськогосподарським товаровиробникам.

Для об’єктивної оцінки вкладу кожного учасника у кінцевий результат агропромислового виробництва у сфері виробництва і переробки сільськогосподарської продукції економічно не виправдано визначати рентабельність виробництва переробних підприємств з урахуванням вартості сировини. Цей показник треба обчислювати як відношення прибутку до власних витрат переробного підприємства (куди слід включати плату за користування кредитом на закупівлю сировини). Крім того, необхідно відмовитись від обмежувального рівня рентабельності для переробних підприємств, тому що це ідеальний варіант формування цін за витратним методом.

Найголовнішими економічними підоймами, які діють на ринку і регулюють його функціонування як системи та впливають на процес формування цін і обсягів виробництва, є попит та пропозиція. Ринок - це механізм, що зводить разом покупців (представників попиту) і продавців (представників пропозиції, постачальників) з метою реалізації їх цілей. Тому реформувати треба не ціни, а механізм їх утворення. Отже, найбільш логічним порядком формування ціноутворення, на нашу думку, є такий:

1) оптові ціни на основні сільськогосподарські продукти, напівфабрикати, сировину, товари широкого вжитку повинні визначатись за принципом аукціону на оптових ринках;

2) роздрібні ціни на продовольство на ринках формуються під впливом попиту і пропозицій.

Таким чином, основними напрямами удосконалення цінового механізму в

АПК є: комплексний підхід до формування цін на всіх стадіях відтворювального циклу із застосуванням єдиної у народному господарстві методологічної бази; поступовий перехід від регульованих до вільних цін за активної ролі держави в забезпеченні еквівалентного обміну та платоспроможного попиту населення на

 

продукцію АПК; обмеження цін на продукцію монополій; поступове наближення внутрішніх цін до цін світового ринку.

На продукти, випуск яких передбачено державними програмами, необхідно встановлювати нижню цінову межу - ціну підтримки. Це гарантована мінімальна ціна,   нижче   якої   не   має   права   оплачуватися   продукція.   Ціни   підтримки визначають на основі середніх по країні нормативних витрат виробництва по кожному конкретному продукту.

У  разі  реалізації  продукції,  передбаченої  державними  програмами,  за ціною, нижчою, ніж еквівалентна, товаровиробнику відшкодовується різниця між

еквівалентною і середньою ринковою ціною. Таким чином може бути досягнуте поєднання системи вільного ринкового ціноутворення та елементів державного

регулювання.