Проблеми дотримання прав людини в діяльності ОВС України - Матеріали науково -пракичної конференції

Черноусов андрій миколайович

канд. соціол. наук,старший науковий співробітник

НДЛ СПР в ОВС, ХНУВС

мобільні групи з моніторингу дотримання конституційних прав та свобод громадян: на шляху до впровадження національного превентивного механізму з попередження тортур

Верховна Рада України 21 липня 2006 р., проголосувавши за закон України «Про ратифікацію Факультативного протоколу до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання», відкрила новий етап інституціоаналізації захисту прав людини. Факультативний протокол, на відміну від вже існуючих механізмів моніторингу дотримання прав людини у місцях несвободи, які працюють у рамках Комітету з протидії тортурам ООН та Європейського комітету з попередження тортур та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання, передбачає створення національного превентивного механізму. Завданнями такого механізму є:

регулярний розгляд питання про поводження з особами, свободу яких обмежено у місцях тримання під вартою з метою, у разі необхідності, їх захисту від тортур та інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження та покарання;

попередження тортур та інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження та покарання з урахуванням відповідних норм Організації Об’єднаних Націй;

надавання пропозицій та зауважень, які стосуються діючого законодавства або законопроектів.

Свої завдання механізм може реалізовувати через такі повноваження:

мати доступ до будь-якої інформації про кількість позбавлених волі осіб у місцях утримання під вартою, а також про кількість таких місць і їх місцезнаходження;

мати доступ до будь-якої інформації, яка стосується поводження з такими особами, а також умов їх тримання під вартою;

мати доступ до будь-яких місць тримання під вартою, їх споруд та об’єктів;

мати можливість проводити приватні бесіди з позбавленими волі особами без свідків, особисто, або, за необхідності, через перекладача, а також с будь-якою іншою особою, яка може надати відповідну інформацію;

мати право безперешкодного вибору місця, яке треба відвідати, й осіб, з якими треба поспілкуватися;

мати право встановлювати контакти з Підкомітетом з попередження, направляти йому інформацію і зустрічатися з його представниками.

Ще задовго до підписання та ратифікації Факультативного протоколу, на початку 2004 р. експертна група науковців Національного університету внутрішніх справ (м. Харків) під керівництвом професора В. О. Соболєва виступила із пропозицією створення моніторингового механізму дотримання прав людини в органах та підрозділах внутрішніх справ у вигляді мобільних груп, до складу яких би увійшли науковці, активісти правозахисних організацій та працівники міліції. Керівництво МВС України на той час підтримало таку ідею та видало наказ щодо проведення експерименту на території 3 областей: Харківської, Полтавської та Сумської. У 2005 р. такі візити були визнані керівництвом Міністерства ефективними, та було вирішено розповсюдити діяльність мобільних груп на території України. Вони стали працювати на підставі наказу МВС України від 31.08.2006 р. №894 «Про організацію діяльності постійно діючих мобільних груп з моніторингу забезпечення прав і свобод людини та громадянина в діяльності органів внутрішніх справ» у національному форматі за участю представників всіх територіальних управлінь МВС України з близько 20 недержавних правозахисних організацій, працівників ВНЗ системи МВС України. Так, протягом 2007 р. мобільними групами з моніторингу дотримання конституційних прав та свобод громадян було здійснено 141 візит до територіальних органів внутрішніх справ, а загалом з початку діяльності більш ніж 230 та надано звіти про такі відвідування. Завдяки ефективній роботі мобільних груп протягом останніх двох років вдалося значно покращити умови утримання затриманих та заарештованих осіб у 269 ізоляторах тимчасового тримання (54\% від загальної кількості), забезпечити елементарні побутові умови у 81\% ізоляторів. Аналіз цих звітів дозволяє виокремити такі порушення прав людини, які мають систематичний та системний характер.

Враховуючи той факт, що мобільні групи концентруються переважно на етапах попередньої перевірки та порушення кримінальної справи, виявлені систематичні помилки стосуються переважно цих етапів.

Відповідно до настанов Європейського Комітету з попередження тортур та нелюдського або принижуючого гідність поводження або покарання (ЄКПТ) треба зосередитися на 3 основних правах затриманої, взятої під варту особи:

лікарська допомога, альтернативна запропонованій у підрозділі міліції;

можливість адвокатської допомоги;

 інформування близьких та родичів про місцезнаходження особи.

Використання процедури провадження у справах про адміністративні порушення для збору доказів для притягнення особи до кримінальної відповідальності. Численні приклади з моніторингових відвідувань доводять, що працівники міліції використовують таку процедуру у випадках, коли: а) недостатньо доказів причетності особи до вчинення злочину; б) спливають терміни попередньої перевірки до порушення кримінальної справи; в) є підстави вважати, що особа може ухилитися від явки до слідчого та суду, а для отримання санкції суду для обрання запобіжного заходу – взяття під варту – не вистачає доказів; г) відбувається, так зване, «навішування» злочинів одній особі, яка дійсно вчинила злочин, їй «рекомендують» під час її перебування під адміністративним арештом написати явки з повинною ще за низкою аналогічних злочинів, наприклад, за нецензурну лайку або вживання алкогольних напоїв у громадських місцях. Суд (суддя) у даному випадку підтримує адміністративні матеріали, зібрані органами міліції, та приймає рішення про притягнення особи до адміністративної відповідальності та застосування до порушника адміністративного стягнення у вигляді адміністративного арешту, який, згідно із ст. 32 КУпАП, застосовується лише у виняткових випадках.

Застосування заходів впливу при затриманні підозрюваних у вчиненні злочинів. Ст. 13 Закону України «Про міліцію» так чітко окреслює випадки, у яких виникають підстави для правомірного застосування заходів фізичного впливу, але моніторинги мобільної групи свідчать про те, що практика складається іншим чином. Так, під час відвідування одного з райвідділів, в ході бесіди із заарештованою особою нами було встановлено, що молоду людину, двадцяти років, маленького зросту, було затримано працівниками міліції у власній домівці за вчинення опору. Опір виявився у відмові чоловіка відчиняти їм двері, тому що у міліціонерів не було дозволу суду на обшук та його затримання. Працівники міліції зламали двоє дверей, побили людину та доставили до райвідділу. Застосування сили та заходів впливу до затриманих осіб стало ґабітуалізованою практикою серед працівників міліції, яка у багатьох випадках застосовується невиправдано, неправомірно та не відповідає небезпеці, яку може являти правопорушник або злочинець. Припинення такої хибної практики ми вбачаємо у: а) докорінній зміні системи підготовки працівників міліції, вихованні майбутніх працівників міліції не як силової, каральної структури, а такої, що виконує сервісні функції; б) підвищення рівня правозахисної активності як професійної – адвокатської, так і непрофесійної – за участю правозахисних організацій, об’єднань громадян, окремих громадян.

Формалізм щодо роз’яснення підозрюваним у вчиненні злочину їх прав, що зводиться до підписання протоколу про роз’яснення прав згідно діючого законодавства. Права осіб, позбавлених свободи, втрачають дієвість, якщо вказані особи не знають про їх існування. Тобто важливо, щоб осіб, взятих під варту міліцією або затриманих, чітко інформували про їх права без затримок й на зрозумілій для них мові. Для забезпечення цього затриманим міліцією особам з самого початку перебування під вартою повинні систематично видаватися протоколи роз’яснення прав, у яких чітко прописані всі права, що окреслюють процесуальний статус особи, затриманої за підозрою у вчиненні злочину. Так, у ст. 5 Закону України «Про міліцію» закріплено обов’язок працівників міліції чітко повідомляти осіб при затриманні про зміст ч.1 ст. 63 Конституції України, права відмовитися від надання будь-яких пояснень або свідчень до прибуття захисника, а також надати в друкованому вигляді роз'яснення ст.ст. 28, 29, 55, 56, 59, 62 і 63 Конституції України та прав осіб, затриманих або заарештованих (взятих під варту), встановлених законами, у тому числі права здійснювати захист своїх прав та інтересів особисто або за допомогою захисника з моменту затримання або арешту (взяття під варту), права відмовитися від надання будь-яких пояснень або свідчень до прибуття захисника. Але, на жаль, з моменту внесення змін до Закону України «Про міліцію» від 12.01.2005 р. минуло досить мало часу й у багатьох міськрайвідділах протоколи про ознайомлення з правами затриманої та заарештованої особи не розповсюджено й не впроваджено.

Застосування тортур та жорстокого поводження до затриманих, взятих під варту осіб. Численні приклади можна віднайти у дослідженні, проведеному Харківськім інститутом соціальних досліджень та Харківською правозахисною групою, а також з матеріалів моніторингів мобільної групи. Частіше за все тортури та жорстоке поводження застосовується до затриманих на перших етапах після фактичного затримання. Метою таких дій працівників міліції є якнайшвидше отримання зізнання у вчиненні злочину або інших свідчень, які приведуть до розкриття злочину. Тортури застосовують до затриманих ще до обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та поміщення до ізолятора тимчасового тримання. Це відбувається у службових кабінетах працівників карного розшуку, де вони «працюють» із підозрюваним. Свіжим прикладом цього може бути один з останніх моніторингів мобільної групи до одного з міськрайвідділів, коли були виявлені системні факти застосування тортур до затриманих, взятих під варту. Звіт мобільної групи став підставою для комплексної перевірки роботи органу з боку керівництва обласного УМВС.

Порушення існуючої процедури затримання за підозрою у вчиненні злочину. Так, ст. 165 ч. 3 КПК України регламентує порядок затримання, доставляння до суду та обрання запобіжного заходу до підозрюваної особи. У практиці моніторингових відвідувань мобільної групи ми не зустріли жодного прецеденту використання цього механізму. Натомість, широко застосовуються ст.ст. 106, 115 КПК України. Так, наприклад, неповнолітнього Ф. працівники відділу кримінальної міліції у справах неповнолітніх одного з міськрайвідділів Сумської області «попросили» проїхати з ними до міськрайвідділу, де «побесідували» з ним, встановили всі факти злочину, у якому його підозрюють, поїхали до нього додому та «оформили добровільну передачу» майна, яке він вкрав. Після чого слідчий його затримав за ст. 115 КПК України на 72 год. На цьому прикладі чітко проглядається алгоритм, яким користуються працівники міліції: доставляють, допитують (за їх термінологією «бесідують» або «опитують»), а потім оформлюють як затримання за підозрою у вчиненні злочину, тобто підозра виникає вже після затримання особи. Тут мова йде не про незаконне затримання, а про відсутність законних підстав останнього: працівники міліції, не маючи достатніх доказів, використовують таку процедуру для збору підстав для затримання та притягнення до кримінальної відповідальності одночасно. Така ситуація нагадує замкнуте коло – після отримання зізнання або інших доказів від фігуранта, обґрунтованість підстав та законність затримання не викликають сумнівів.

Погані умови утримання в ізоляторах тимчасового тримання. Так, Європейський комітет з попередження тортур ставить такі загальні вимоги до місць утримання затриманих (камери ІТТ, кімнати для доставлених осіб). «Усі поліцейські камери повинні бути чистими й достатньо просторими (з розрахунку не менш 5 м2 на одну особу) для тієї кількості осіб, які в ній поміщуються, мати адекватне освітлення (тобто достатнє для читання, виключаючи періоди сну). У підпорядкуванні МВС України знаходиться близько 500 ізоляторів тимчасового тримання, капітальної реконструкції потребують 369 ІТТ (74\%), 67 ІТТ (13\%) не забезпечені водопостачанням та каналізаційними мережами, 236 не обладнані санпропускниками, кожен 4-й має достатнє природне освітлення в камерах та індивідуальні спальні місця, кожен 5-й обладнаний прогулянковими двориками».

Камери повинні бути обладнані засобами для відпочинку, а осіб, які повинні залишатися під вартою цілодобово, слід забезпечити чистими матрацами й ковдрами. Особи, яких затримано поліцією, повинні мати доступ до туалету та мати можливість помитися, а також вони мають бути забезпечені харчуванням, щоденними прогулянками на свіжому повітрі. Практично у всіх ІТТ площа камер занадто мала для розміщення осіб, туалети та умивальники у поганому стані, освітлення незадовільне, приміщення значно зношені та потребують перебудови. На харчування осіб, які утримуються, в середньому виділяється 5,5-7,5 грн. на добу. В цілому це значно краще, ніж у 2005 році, коли на харчування утримуваних взагалі коштів з державного бюджету не виділялося, але все ж важко собі уявити, як можна забезпечити нормальним харчуванням людину на такі кошти.

Як бачимо, формат діяльності мобільних груп практично є відбиттям роботи національного превентивного механізму з попередження тортур за умови незначного розширення кола повноважень, як-от: здійснення раптових візитів та можливість проведення бесід із утримуваними віч-на-віч. Навіть якщо мобільні групи з моніторингу дотримання конституційних прав та свобод громадян в діяльності ОВС України не будуть визнані окремим превентивним механізмом, то вони стануть безцінним випробувальним полігоном для новостворюваних превентивних механізмів. Створення національного превентивного механізму в умовах реформування системи органів внутрішніх справ, особливо в сфері дотримання прав людини, наблизить сучасні правоохоронні органи до стандартів поліційної діяльності країн із розвиненою демократією.

Блага Алла Борисівна

канд. юрид. наук, доц. ХНУВС

гендерна компонента дотримання органами внутрішніх справ україни прав людини

Рівень демократичності держави, загалом, та її правоохоронних органів, зокрема, залежить від спрямованості їх діяльності на забезпечення прав і свобод людини. Під забезпеченням реалізації прав людини слід розуміти, з одного боку, систему їх гарантування, тобто загальні умови та спеціальні (юридичні) засоби, які забезпечують їх правомірну реалізацію, а за необхідності й охорону; з іншого – напрям діяльності державних органів щодо створення умов для реалізації прав громадян.

Як самостійний вид діяльності забезпечення втілюється:

у різних галузях суспільного життя з розвитку економіки, вдосконалення політичної системи суспільства тощо. Ця діяльність спрямована на вдосконалення загальних (економічних, соціальних, політичних та духовних) гарантій реалізації конституційних прав. Суб’єктами цього виду діяльності виступають держава та її органи;

у законодавчій діяльності держави щодо створення і вдосконалення юридичних засобів, яким належить забезпечувати правомірну реалізацію, а за необхідності й охорону (захист) прав людини;

у забезпечувальній діяльності, якій відводиться особливе місце у правозастосовчій діяльності компетентних органів держави та громадських організацій. Правозастосовний акт, який виноситься під час її здійснення, виступає юридичним фактом у процесі безпосередньої реалізації людиною і громадянином своїх прав і свобод, і водночас як загальна передумова дієвості всієї системи гарантій;

права і свободи забезпечуються також профілактичною діяльністю, що має на меті попередження правопорушень. Вона спрямована на виявлення та усунення причин і передумов, що призводять до вчинення правопорушень;

як вид забезпечення прав людини визнаються також виховна, інформаційно-консультативна діяльність тощо.

Компетенція ОВС України щодо забезпечення прав людини і громадянина складається з таких повноважень:

охорона й забезпечення громадського порядку, тобто підтримання встановлених правовими актами правил поведінки та відносин між людьми, які перебувають у громадських місцях;

запобігання виникненню загрози життю, здоров‘ю та майну громадян з боку джерел підвищеної небезпеки, непередбачених дій натовпу або внаслідок аварій, катастроф та інших надзвичайних подій;

запобігання правопорушенням та їх припинення з метою захисту прав громадян під час вжиття заходів щодо нейтралізації, послаблення, усунення та попередження правопорушень, забезпечення притягнення до відповідальності винних, відновлення порушених прав і свобод громадян;

виявлення й розкриття злочинів та розшук осіб, які їх вчинили, що, безперечно, є основним функціональним завданням міліції, виконання якого відображає рівень професіоналізму працівників органів внутрішніх справ.

Працівники ОВС повинні діяти за законом і в усіх випадках дотримуватися правил та інструкцій. Ні за яких обставин правоохоронна діяльність не може супроводжуватися порушенням закону. Жодні добрі наміри або якась «необхідність» не можуть бути підставою для виходу за межі закону.

Загальним підґрунтям ефективної діяльності правоохоронця може бути тільки високий рівень морально-правової культури, розвинута правосвідомість, прагнення дотримуватися правових приписів, продиктованих внутрішніми моральними переконаннями.

Іншим підґрунтям є професіоналізм. У правовій державі діє принцип «дозволено все, що не заборонено законом». Проте такий підхід доречний та обґрунтований лише щодо пересічних громадян, а не посадовців. Стосовно тих, хто має владні повноваження, діє інший принцип «дозволено тільки те, на що уповноважив закон, і тільки у визначеній законом процедурі (формі)».

Проблеми формування відповідального ставлення працівників ОВС до захисту прав і свобод людини іноді обумовлює сама специфіка правоохоронної діяльності, а іноді це пов‘язано з недостатнім рівнем їх професійних, моральних та психологічних якостей, відсутністю в них необхідної впевненості у важливості та відповідальності їх суспільної ролі. Негативний вплив, який відчуває правоохоронець у спілкуванні зі злочинним середовищем, часом стає на заваді виконання обов‘язків із забезпечення прав і свобод людей, яким він присягався чесно служити.

Порушення законності й дисципліни може бути наслідком свідомого невиконання працівником міліції службових обов‘язків, зневажливого ставлення до прав і законних інтересів громадян, нестриманості, невміння орієнтуватися й діяти в складній обстановці тощо.

Незнання тактичних і психологічних основ виконання служби у громадських місцях може спричинити з боку громадян протидію зусиллям представника влади під час затримання правопорушника.

Маючи широкі повноваження, окремі правоохоронці у своїх діях не уникають брутального насильства, що є «навмисним та протиправним застосуванням сили працівниками міліції, які свідомо перевищують повноваження, надані їм». Подібно до правопорушників, котрі ретельно планують свої злочини, брутальні працівники міліції зазвичай вдаються до запобіжних заходів, завдяки чому їх злочинні дії залишаються невиявленими.

Трапляються також випадки застосування надмірної сили як результат непридатності чи недбалості працівника міліції, або ж коли вони виявляються неспроможними розібратися з ситуацією, у якій опинилися, без зайвого чи надто нерозважливого застосування сили.

Особливі умови ув’язнення або ізолювання ставлять жінок у більш уразливе становище з точки зору дотримання прав людини, оскільки можливе насильство з боку службових осіб. Специфічні статеві особливості жінок викликають необхідність при проведенні моніторингу дотримання прав людини у місцях утримання затриманих жінок вивчення наступного кола додаткових питань:

по-перше, встановити, чи перебуває затримана жінка в уразливому стані або має особливі потреби, пов’язані з її біологічними особливостями (вагітність, хвороба, інвалідність, фізична або розумова неповноцінність, «критичні дні»), які викликають необхідність створення додаткових умов утримання;

по-друге, встановити, чи має жінка можливість задовольнити необхідні побутові потреби, викликані особливостями її статі (наприклад, можливість помитися в теплій воді, отримати або придбати за власні кошти засоби гігієни);

по-третє, встановити, чи має жінка можливість отримати необхідну фельдшерську або лікарську допомогу (ПМС, токсикоз при вагітності, хвороба, інвалідність);

по-четверте, звернути увагу, чи дотримується з боку посадових осіб право жінки на невтручання в особисте життя і право на повагу до гідності;

по-п’яте, встановити, чи не було сексуальних домагань до затриманої жінки (слід згадати, що Європейський суд з прав людини визнав, що у справі Айдин проти Туреччини зґвалтування державним службовцем однієї з ув’язнених, а також погане поводження з нею становлять акти мордування, яке заборонено ст. 3 Конвенції), або навпаки, провокацій з її боку стосовно службових осіб;

по-шосте, встановити, чи має жінка можливість спілкування з сім’єю та дітьми (листування, дзвінки).

Ще одним напрямом відбиття гендерної проблематики у діяльності правоохоронних органів є їх діяльність щодо протидії насильству в сім’ї. Аналіз Кримінального кодексу України показав, що у сімейно-побутовій сфері можуть вчинятися близько 30 передбачених ним видів злочинів. Однак особливості статистичного обліку дають нам можливість поки що отримати інформацію тільки про кількість умисних убивств та умисних тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень, вчинених на побутовому ґрунті. Так, у 2007 р. у сімейно-побутовій сфері було вчинено 4773 злочини, у тому числі 643 умисних вбивства, або 22\% від загальної кількості вбивств, та 1045 умисних тяжких тілесних ушкоджень, або 19\%.

Насильство в сім‘ї практично завжди має гендерний характер. Напруженість в сімейних відносинах концентрується переважно навколо таких факторів, як зловживання спиртними напоями, фінансові проблеми, розподіл домашніх обов’язків, подружні зради, авторитарність одного з членів сім‘ї, насильницьке примушування до вступу в шлюб, ревнощі, неузгодженість у питаннях виховання дітей, відмова одного з подружжя від спільного проживання, проживання з батьками у сім‘ях з трьома поколіннями.

Встановлено, що насильство в сім‘ї має циклічний характер, тобто фізичні, психологічні, економічні утиски повторюється щоразу зі збільшенням частоти. За даними вчених, вчиненню насильницького злочину або зверненню жертви за допомогою до правоохоронних органів передують криміногенно-конфлікті ситуації, які циклічно повторюються і тривають від декількох місяців до декількох років.

Серед факторів, що викликають таке «довготерпіння», не останнє місце посідає і побоювання, що співробітник міліції скептично поставиться до страхів і почуттів жертви. Нами було проведене опитування 104 громадян, основним питанням якого було: «якщо б Вам довелось стати жертвою насильства в сім‘ї і Ви вирішили звернутись за допомогою до правоохоронних органів, до кого зі співробітників міліції, чоловіка чи жінки, Ви б поставились з більшою довірою і більш охоче розповіли про ситуацію, яка склалася?». Переважна більшість (74\%) респондентів зазначили, що бажали б спілкуватися щодо цієї проблеми з жінкою. Основний контингент цієї категорії – літні люди, жінки та неповнолітні. Своє бажання вони пояснили тим, що бажають досягти не покарання порушника, а вибачень від нього, визнання своєї неправоти та згоди усунути шкоду, заподіяну насильством.

Традиційно сфера діяльності жінок – співробітників правоохоронних органів щодо напрямку захисту від насильства в сім‘ї пов‘язана з роботою з дітьми, що проживають у «неблагополучних» родинах. Проте зарубіжний досвід свідчить, що ефективність впливу зростає, якщо проблему вирішувати комплексно. Так, наприклад, у Швеції справи про домашнє насильство та статеві злочини провадять спеціальні прокурори; на такі повідомлення реагують спеціальні підрозділи поліції, побудовані на паритетних засадах (50\% чоловіків та 50\% жінок); з потерпілими працюють відділи по захисту жертв, в яких на таких же засадах працюють поліцейські та цивільні спеціалісти – юристи, соціологи, психологи, які взаємодіють з питання надання допомоги потерпілим з притулками для жінок та чоловіків, криміналістами, лікарями. З метою захисту неповнолітніх створено велику кількість служб і установ (дитячий омбудсмен, Червоний Хрест, соціальні служби тощо).

Поки можливості нашої держави об‘єктивно не дозволяють досягти такого рівня, тому можна було б використовувати інші резерви. Так, знання людей, які проживають на території дільниці, дозволяють виявляти та шляхом проведення індивідуально-профілактичної роботи своєчасно ліквідувати «вогнища» сімейно-побутових конфліктів з метою недопущення вчинення злочинів жінками і чоловіками відносно членів сім‘ї та сусідів. Ураховуючи специфіку і жіночої злочинності, і правопорушень стосовно членів сім‘ї, вважаємо за доцільне в службі дільничних інспекторів виділити спеціально підготовлених співробітників – жінок, які б займались попередженням жіночої злочинності і проявів насильства в сім‘ї.

Раніше вважалось, що у співробітників силових структур повинні переважати суто чоловічі якості – логіка, агресивність, незалежність, а такі характерні особливості жінок, як інтуїція, дбайливість та товариськість не мають значення для правоохоронної діяльності. Зараз концентрується увага на підвищенні значення попереджувальної діяльності з метою захисту прав громадян, що викликає зменшення обсягу застосування сили правоохоронними органами. Концентрація уваги на потребах населення потребує посилення взаємодії між жителями та співробітниками міліції, які повинні мати навички міжособистісного спілкування, включаючи комунікацію та уміння вирішувати конфлікти. Підхід, заснований на служінні суспільству, відкриває нові можливості в галузі правоохоронної діяльності для жінок, які, як традиційно вважається, володіють такими навичками та уміннями.

Іншими якостями, які звичайно асоціюються з жінками і вважаються такими, що мають суттєве значення для ефективної правоохоронної діяльності, є більш висока організованість, здатність пристосовуватись до нової технології, емоційність та терпіння. Цінність цих якостей для правоохоронної діяльності продовжує зростати, приносячи користь як правоохоронним органам, так і жінкам, які в них працюють, створюючи для них можливість зробити свій внесок у забезпечення ефективності, результативності, законності та чистоти правоохоронної діяльності.