Гусєва катерина анатоліївна

науковий співробітник Державного

 науково-дослідного інституту МВС України

права людини й громадянина україни в контексті діяльності правоохоронних органів щодо попередження злочинів

Забезпечення конституційного права на свободу та особисту недоторканність людини і громадянина багатоманітне і складне. Так, головним її аспектом є реалізація особою цього права у повному обсязі. Зазначене право принципово відрізняється від інших прав тим, що воно належить кожній людині від природи, у визначених законом межах, є невід'ємним, поширюється на всіх людей в однаковій мірі. Обов'язки, пов'язані з забезпеченням цього права, покладені на державу та її органи, службових і посадових осіб. Усі люди мають діяти таким чином, щоб не порушувати свободу і особисту недоторканність інших. Треба зазначити, що для забезпечення зазначеного права важливе значення має нормативно-правове регулювання, яке передбачає наявність чіткої нормативної бази, компетентності державних, у тому числі правоохоронних, органів, неприпустимість їх втручання в ті аспекти здійснення аналізованого права, які не передбачені законом.

Діяльність міліції щодо затримання підозрюваних у вчиненні злочинів регламентується ст. 29 Конституції та КПК України, Законом України «Про міліцію» та іншими нормативними актами. Порівняно з Конституцією УРСР 1978 р., (ст. 52) Конституція України (ст. 29) посилила гарантії, пов'язані з затриманням підозрюваних у вчиненні злочинів та триманням осіб, які вчинили злочини, під вартою.

Конституція України, проголосивши Україну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною та правовою державою, значно розширила обсяг прав і свобод людини й громадянина, віднісши до них права: на свободу світогляду й віросповідання; на свободу об’єднання в політичні партії; на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів; на безпечне для життя й здоров’я навколишнє середовище тощо. Ці та інші статті Конституції, які передбачають захист життя людини, особисту недоторканність, охорону особистого й сімейного життя, таємність листування, телефонних переговорів, телеграфної й іншої кореспонденції, водночас проголошують і неприпустимість порушень названих прав.

Утілення в життя зазначених прав і свобод гарантується, насамперед, приписами самої Конституції. Зокрема, ст. 55 передбачається, що всі вони захищаються судом, а нагляд за їх додержанням здійснює прокуратура. До того ж Конституція України, поряд з гарантуванням забезпечення прав і свобод людини й громадянина, їхнього життя й здоров’я тощо, приписала (ст. 29) уповноваженим органам проводити певні спеціальні заходи у разі нагальної необхідності запобігти злочинові або його припинити.

Отже, правоохоронна діяльність, яка безпосередньо спрямована на захист громадян від злочинних посягань, особливо, якщо йдеться про запобігання злочинам та їх припинення, є гарантованим Конституцією захистом прав і свобод конкретної людини й конкретного громадянина. Це твердження знайшло своє втілення в цілій низці законів України.

Так, у ст. 1 Кримінального кодексу України запобігання злочинам віднесено до одного з основних завдань кримінального права, який також передбачає кримінальну відповідальність за приготування до злочину (ст. 14 КК) та замах на злочин (ст. 15). Окрім того, Особливою частиною КК встановлена кримінальна відповідальність за різні дії, що навмисно або з необережності створюють умови для вчинення окремих видів злочинів. Очевидно, що Кримінально-правовим законодавством України вперше закріплена державна кримінальна політика, в основу якої покладено попередження злочинних діянь.

Кримінально-процесуальний кодекс України визначив норми, спрямовані на виявлення й усунення під час проведення дізнання, досудового слідства й судового розгляду кримінальної справи причин і умов, які сприяли вчиненню злочину (ст.ст.: 23,23-1 КПК), а також щодо кримінально-процесуального запобігання й припинення злочинів одночасно з розглядом заяв і повідомлень про підготовлювані або вчиненні злочини (ч. 2 ст. 97 КПК).

У Законі України «Про міліцію» попередження правопорушень і їх припинення віднесене до основних завдань міліції (ст. 2), а до відповідних обов’язків її співробітників віднесено запобігання злочинам, припинення злочинів, виявлення й усунення причин і умов, що сприяють учиненню злочинів, а також проведення з цією метою оперативно-розшукових і інших профілактичних заходів.

Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» закріпив власне функцію оперативно-розшукового попередження злочинів, установивши, що обов’язками оперативних підрозділів є застосовування необхідних оперативно-розшукових заходів з метою запобігання злочинам, їх припинення, виявлення причин і умов, що сприяють учиненню злочинів, а також для здійснення профілактики злочинів (п.1 ст.7 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»).

У Законі України «Про боротьбу з корупцією» визначені правові та організаційні засади запобігання корупції, виявлення та припинення її проявів, поновлення законних прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, усунення наслідків корупційних діянь. Зокрема, ст. 5 цього Закону встановлює спеціальні обмеження щодо державних службовців та інших осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямовані на попередження корупції, а ст. 6 передбачає форми відповідного фінансового контролю й ін.

Відзначимо, що попереджувальний напрям державної кримінальної політики в найбільшій мірі сприяє захисту прав і свобод людини й громадянина в разі, якщо ці права й свободи стають об’єктами кримінальних посягань. Це твердження дає підстави вважати реалізацію правоохоронними органами їх функцій щодо попередження злочинів у різних формах діяльності прямим конституційним обов’язком цих органів. Таким же обов’язком слід вважати й неприпустимість будь якого ігнорування, недооцінювання, а також нормативно-правового, організаційного та іншого незабезпечення практичного виконання цих функцій. Відносно цього слід відзначити значну ущербність сучасного кримінально-процесуального права.

Так, ст. 23 КПК України передбачає, що при провадженні дізнання, досудового слідства й судового розгляду кримінальної справи орган дізнання, слідчий, прокурор зобов'язані виявляти причини й умови, які сприяли вчиненню злочину. Судячи з редакції зазначеної норми, ідеться про виявлення причин і умов конкретного злочину, що є об’єктом дізнання, досудового слідства або судового розгляду. Однак, орган дізнання, слідчій, прокурор чи суд в змозі з’ясовувати й оцінювати причини й умови на певному узагальнюючому рівні, стосовно, наприклад, однотипних злочинних дій, категорій осіб або груп, які їх учиняють, об’єктів (предметів) злочинного посягання тощо. На жаль, ці можливості не використовуються з причин законодавчого обмеження відповідних кримінально-процесуальних функцій.

У ст. 97 КПК України (ч.1,3) передбачається, що прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя, приймаючи заяви й повідомлення про вчинені або підготовлювані злочини, одночасно вживають усіх можливих заходів, щоб запобігти злочинові або припинити його, а в частині 5-й цієї ж статті вказується, що заява або повідомлення про злочини до порушення кримінальної справи можуть бути перевірені шляхом проведення оперативно-розшукової діяльності. Але, на жаль, законодавчо не визначені механізми реалізації цієї процесуальної норми. Зокрема, не ясно, у які терміни мають проводитися заходи ОРД щодо перевірки заяв і повідомлень про підготовлювані або вчинювані злочини, у який спосіб повинні вирішуватися питання щодо проведення ОРД поряд з іншими заходами, у межах яких правовідносин між оперативними підрозділами і іншими суб’єктами кримінального судочинства повинні проводитися оперативно-розшукові заходи т. ін.

Зрозуміло, що подолання вад, про яки йшлося, потребують прийняття певних законодавчих рішень, які або коригують, або заповнюють чинне законодавство. На нашу думку, це буде подальшим надійним шляхом до досягнення істини в кримінальному судочинстві, без чого, як вірно стверджує В. Н. Кудрявцев, не може бути справедливості, у тому числі й за напрямком діяльності щодо попередження злочинів. Це твердження цілком перекликається з положеннями «Віденської декларації про злочинність і правосуддя: відповіді на виклики XXI століття», прийнятої 15 квітня 2000 р. Десятим Конгресом ООН з питань щодо попередження злочинності та поводження з правопорушниками, у якій підкреслюється відповідальність кожної держави за запровадження й підтримку справедливої системи кримінального судочинства.

Треба сказати, що законодавець не обмежився тільки охарактеризованим вище (непрямим) правозастосовним способом забезпеченням прав і свобод громадян під час попередження злочинів. Це гарантовано ще цілою низкою законодавчих приписів прямої дії. Зокрема, у згаданому Законі України «Про міліцію» вона проголошена як державний озброєний орган, який захищає, поряд з іншим, права і свободи громадян. Аналогічно правове забезпечення охорони прав і свобод людини й громадянина визначено також у переліку завдань Кримінального кодексу України. Те ж саме закладено і в Законі України «Про оперативно-розшукову діяльність».

Особливо слід наголосити на важливіших принципах сучасної правоохоронної діяльності, що безпосередньо пов’язані із забезпеченням прав і свобод громадян. Зокрема, йдеться про дотримання принципу гуманізму, який сьогодні базується на положеннях: «Загальної декларації прав людини», проголошеної резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 р.; «Європейської конвенції з прав людини», прийнятої в Римі 4 листопада 1950 р.; «Міжнародного пакту про громадянські та політичні права», проголошеного резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 16 грудня 1966 р.; Міжнародного пакету про громадянські й політичні права – «Заключний Акт Гельсінської наради» 1975 р.; «Конвенції проти катування та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження й покарання», проголошеної резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1984 р., якими гарантуються права й свободи людини й громадянина.

Вважаємо, що беззастережне втілення зазначених вимог додасть гарантій дотримання прав і свобод громадян при попередженні злочинів правоохоронними органами України.