Проблеми дотримання прав людини в діяльності ОВС України - Матеріали науково -пракичної конференції

Горбачова ольга вікторівна

науковий співробітник НДЛ СПР в ОВС ХНУВС

homo хenophobicus: злочини «ненависті»

Феномен неприйняття «іншого» та похідні від нього прояви ксенофобії, упередженості, ворожості та навіть гострих конфліктів на цьому ґрунті – як міжособистісних, так і колективних – спостерігаються протягом всієї історії людства. Але в минулому столітті людству довелось пережити пароксизми нетерпимості та насилля, безпрецедентні за масштабами та формами, до цього ж підкріплені «науковим расизмом». Ця хвороба глибоко проникла в усі пори людського організму, і сьогодні, навіть з огляду на спростування біологічною наукою терміну «раса» в контексті ієрархізації Homo sapiens і визнання теорії чистих рас біологічним містицизмом, не можна говорити про одужання.

З другої половини ХХ ст. гостро постала проблема гуманізації суспільних відносин, залагодження суперечностей задля досягнення суспільної стабільності та прогресу. Демонтаж майже всіх колоніальних утворень, визнання проблеми культурного розмаїття світу та пов’язаної з нею дискримінації, проведення конституційних реформ в багатьох державах з урахуванням етнокультурного фактору, рух за права корінних народів та меншин і, нарешті, створення міжнародної Організації не представлених народів і націй та ряду міжнародних правозахисних документів дає можливість назвати минуле сторіччя – сторіччям боротьби за права людини. Але і сьогодні, коли запаморочливо прискорились глобалізаційні процеси у всіх сферах матеріального і духовного життя людства, проблема розмаїття залишається найнагальнішою не лише для подальшого розвитку людства, а й для його виживання. Міграційні процеси зруйнували ілюзію односторонності та завершеності національних держав, тому що більшість елементів культурного обміну транснаціональні. Взаємопроникнення культур, часто заснованих на різних принципах, спричиняє виклик нерозуміння, та, як наслідок, ксенофобію, що збільшує масштаби та нарощує свою інтенсивність. Вдало підмітив А. С. Штемберг: «Ксенофобія – ланцюгова реакція, що швидко стає некерованою, кислота, що роз’їдає суспільство. Її легко розпалити, стримати ж практично неможливо «.

Для пострадянських країн тема ксенофобії не нова, адже вона притаманна будь-якому суспільству. Але наукового аналізу не проводилось з огляду на міфічну ідеологію «пролетарського інтернаціоналізму» та запевнення у вирішеності національного питання. Після розпаду соціалістичного табору, що спричинило різке підвищення рівня масової тривожності, тема ксенофобії хоч і з запізненням, але стала на порядок денний. Даної тематики у своїх працях торкаються А. Верховский, Л. Д. Гудков, Л. М. Дробіжева, А. А. Кельберг, Ю. А. Левада, О. Осіпов, Е. А. Панін, Н. В. Паніна. Дослідження цього феномену не можна звести до однієї науки, адже в основі ксенофобії чимало факторів: фізіологічних, психологічних, соціальних, політичних, економічних, демографічних, культурно-історичних тощо, що свідчить про мультидисциплінарний статус категорії.

Не дивлячись на світову актуальність проблем ксенофобії та широку вживаність даного терміну науковцями, правозахисниками, представниками ЗМІ та на побутовому рівні, й досі не існує визначення даного терміну як у міжнародних, так і вітчизняних правозахисних документах. Доволі однозначно визначає цей термін довідкова література: ксенофобія (від грецького ξένος – «чужинець», «незнайомець», φόβος – «страх») – це нав'язливий страх стосовно чужинців чи просто чогось незнайомого, незвичного та чужоземного; ненависть, нетерпимість та неприязнь до представників іншої раси, нації, культури, іноземців, а також до чогось незнайомого, незвичного, чужого. Відповідно, у сприйнятті ксенофоба визначальними є соціально-перцептивні механізми міжгрупового, а не міжособистісного рівня, коли суб’єкт сприймається ним не у своїй суб’єктності, а як типовий представник, член відповідної соціальної групи «чужинців». Завдяки цьому конструюється специфічний образ «чужого» – «образ ворога», якому приписуються негативні стереотипні уявлення: часто неіснуючі вади та антилюдські якості (агресивність, ворожість, тайні умисли тощо), і за яким можна вже не бачити конкретну людину. Маємо таку собі Untermensch – недолюдину (термін широко вживався у нацистській Германії). А отже, ігнорується той факт, що людина – істота самоцінна і до неї необхідно ставитись, в першу чергу, як до окремої, суверенної особи, а вже потім як до представника чого б то не було (класу, раси, етносу тощо).

Ксенофобія провокує та посилює соціальну напругу, слугує потужним фактором росту деструктивної агресивності, насилля та злочинності. Детальніше хотілося би зупинитись на крайніх проявах ксенофобського світогляду – «злочинах ненависті».

Вважається, що словосполучення «злочини ненависті» (Hate crime) вперше з’явилось у 1985 р., коли Джон Конірс, Барбара Кенелі та Маріо Б’яджи опублікували "Hate Crime Statistics Act". Правники Джеймс Джейкобс та Кімберлі Поттер у своїй книзі «Hate crime: Criminal Law and Identity Politics» (Злочинна ненависть: Кримінальне законодавство й особиста політика) запевняють у необхідності ввести в офіційний обіг новий термін та використовувати його у якості окремої графи у статистиці злочинів. Термін «нate crime» одразу підхоплюється пресою та численними правозахисними організаціями і вже з кінця 80-х використовується правоохоронними органами США у офіційних документах. Так, у 1992 р. ФБР вперше публікує щорічник «Статистика злочинів ненависті», де інформація за подібними злочинами, що зібрана різними правоохоронними органами США, зводиться воєдино. У 1999 році Сенат США приймає особливий Закон про попередження злочинів ненависті, за яким всі подібні злочини автоматично потрапляють під федеральну юрисдикцію, тому що становлять особливу загрозу США. В першу чергу кримінально караними визначались злочини за мотивами расизму, антисемітизму та гомофобії.

Я. Глинський визначає «злочини ненависті» як соціальний і правовий конструкт, заручаючись твердженнями з цього приводу Джейкобса і Понтера. У вищезгаданій книзі вони підкреслюють, що такі злочини – це, перш за все, злочини, породжені упередженнями, забобонами (bias, prejudice) щодо осіб іншої раси, національності, релігії, сексуальної орієнтації тощо. Н. Холл також відносить «злочини ненависті» до соціальних конструктів. Він відзначає складність всіх визначень злочинності загалом, а злочинів ненависті особливо. У своїй монографії Н. Холл наводить чимало визначень «нate crime» різними вченими, а також ряд нормативних визначень, ретельно зупиняється на аналізі «складових» даного поняття: ненависть, упередження, забобони, дискримінація тощо. Найпростіше визначення «злочинів ненависті», за Холлом, – це кримінальна дія, що вмотивована, принаймні, груповою приналежністю жертви; у іншому визначенні він вказує на ознаку насилля, яке спрямоване щодо груп осіб, які не схвалюються більшістю суспільства, які відчувають дискримінацію у різних сферах діяльності.

Не дивлячись на те, що зміст даного злочину зрозумілий, у США й досі не існує чіткого визначення даного явища. В результаті цього, законодавство різних штатів по-різному його трактують. Наприклад, в 21 штаті «злочинами ненависті» вважаються злочини, вчинені також щодо інвалідів та психічнохворих людей. У 22 штатах – злочини вчинені проти осіб нетрадиційної сексуальної орієнтації. В 3 штатах до «злочинів ненависті» відносять злочини, вчинені також за політичними мотивами. Ще у 1998 р. Джейкобс і Поттер при перевиданні своєї прославленої книги відзначали розмитість даного терміну. Тож можна говорити, що це поняття ще не стале і по-різному трактується не лише законодавцями, а й вченими.

Українське законодавство та міжнародні правові документи, ратифіковані Україною, – це повноцінний інструмент для протистояння проявам ксенофобії та дискримінації. Ст. 21 Конституції України відзначає, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. У ст. 24 зазначається також, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Саме тому у ст. 161 Кримінального кодексу України кримінально караними, а отже такими, що становлять найбільшу небезпеку для людини і суспільства, визнаються злочини, пов’язані з порушенням рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії. Отже, у чинному українському законодавстві під «злочинами ненависті» розуміють умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності або образа почуттів громадян у зв'язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. При цьому особливо кваліфікуючими ознаками є вчинення таких дій, якщо вони поєднані з насильством, обманом чи погрозами, а також їх вчинення службовою особою; вчинення їх групою осіб, або якщо такі дії спричинили загибель людей чи інші тяжкі наслідки.

Під діями, спрямованими на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті треба розуміти будь-які дії (публічні виступи, розповсюдження матеріалів у ЗМІ, їх поширення через комунікаційні мережі тощо), якими винний висловлює своє явно негативне ставлення, огиду, неприязнь, ворожість до певних етнічних, расових чи релігійних груп з метою викликати у багатьох осіб такі ж почуття і ставлення до таких груп, до їх побуту, способу життя, культури, звичаїв тощо. При цьому не має значення, чи вдалося досягнути винному своєї мети.

Варто також відзначити, що вчинення передбачених ст. 161 дій може виявитися і у одночасному вчиненні дій, передбачених іншими статтями КК (наприклад, 157, 162, 163, 175, 179, 180 тощо). За наявності у діях особи ознак інших складів злочинів, з якими поєднується (в яких дістає вияв) вчинення дій, передбачених ст. 161, вони підлягають кваліфікації за сукупністю злочинів – за ст. 161 та іншою відповідною статтею.

Тим не менш достатньо широко відомо, що справи, які порушуються за ознаками ст. 161 КК України, рідко застосовуються судами і, як правило, або не доходять до судового розгляду, або покарання призначається умовно, або взагалі кваліфікація змінюється на іншу статтю. Тим паче, якщо є ознаки інших злочинів, то дії винних найчастіше кваліфікують за статтями «не ксенофобського» змісту (найчастіше як хуліганство). Часто кримінальні справи не порушуються чи згодом припиняються навіть за наявності достатніх умов, коли слідчий не уявляє які мають бути основні напрями розслідування та які джерела можуть бути використані для отримання необхідної додаткової інформації.

Отже, віднесення тих чи інших порушень рівності людей за расовими, етнічними, релігійними тощо ознаками до категорії злочинів є неодмінною, але недостатньою умовою здійснювати кримінальне розслідування за кожним фактом такої дії. Очевидно, що необхідне і методичне забезпечення такої діяльності. Найважче в таких випадках довести умисність дій правопорушника. Таким чином, термін «нate crime», вигаданий для визначення кримінальних дій, сфокусований скоріш на психології злочинів, ніж на власне кримінальних діях. В такому випадку необхідно зосередитись на суб’єктивній стороні злочину, де мотив і мета є обов’язковими ознаками. Можна сказати, що мотивація у вигляді «презумпції винуватості», неприязні, ворожості чи порочності за вказаними ознаками в основі всіх протиправних дій, які безпосередньо належить до «злочинів ненависті». Метою, відповідно, є розпалити національну, расову чи релігійну ворожнечу, принизити національну честь і гідність, образити почуття громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями.

Але нам здається, що така трактовка КК дещо обмежена, не враховує усіх критеріїв, за якими чиняться злочини даної категорії. Так, наприклад, Європейська комісія проти расизму та нетерпимості (ЄКРН) у своїй третій доповіді по Україні (Strasbourg, 12 лютий 2008) також зазначає, що до підстав для захисту людської гідності та почуттів не були включені раса, колір шкіри, етнічне походження і мова.

Звісно, суб’єктивна сторона є центральним компонентом для даної групи злочинів, але також важливо встановити не лише зазначений мотив, а й виявити, дослідити та довести закономірний зв’язок між мотивом, суб’єктивною діяльністю винного, об’єктом посягань, діями злочинця та наслідками, які настали.

Уявляється, що можна виділити наступні компоненти, обов’язково присутні при вчиненні «злочинів ненависті»: 1) соціальний та світоглядний контекст події – об’єктивний та суб’єктивний соціальний дискомфорт та вибраний спосіб її інтерпретації; 2) створення мотивації для дискримінації громадян у вигляді «презумпції винуватості» на основі реальної чи уявної наявності відповідних ознак; 3) визначення способу «очищення» соціальної системи від визнаних шкідливими елементів в особі людей, що належать до відповідної групи (етнічної, расової, релігійної тощо); 4) здійснення дій, спрямованих на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, витіснення об’єкту з соціального середовища певного рівня, дискримінацію особи (групи) або, навпаки, надання привілеїв, нанесення матеріальної, фізичної чи моральної шкоди, або погроза вчинити такі дії.

Як висновок хотілось би відмітити: особлива суспільна небезпека ксенофобії та «злочинів ненависті» обумовлена ще й тим, що окремі дії за певних об’єктивних та суб’єктивних факторах можуть достатньо швидко перерости в більш тяжкі злочини, які посягають на суспільну безпеку (масові безлади, вандалізм, екстремізм, тероризм та ін.), на основи конституційного строю та безпеку держави в цілому (збройні конфлікти, насильницьких захват влади та ін.). Не випадково ЄКРН неодноразово рекомендувала Україні якомога скоріше посилити кримінальну відповідальність при вчиненні злочинів даного виду, а також внести поправки до ст. 161 КК, особливо у зв’язку зі збільшенням числа нападів расистського характеру, вчинених скінхедами на іноземців, включаючи африканців, азіатів, шукачів притулку і біженців, а також вихідців із Середнього Сходу, Кавказу або представників єврейської громади. Тому не можна «заплющувати очі» та робити вигляд, що такі злочини Україні непритаманні (існують поодинокі випадки покарань, які, в основному, притаманні резонансним справам). Також, попри вдосконалення законодавства, необхідно розробити теоретично обумовлені та практично значимі рекомендації для розкриття та розслідування «злочинів ненависті», які дадуть змогу точно встановити, що становлять такі злочини.

Фіалка Михайло Вікторович

викладач кафедри кримінального права та кримінології ХНУВС

притягнення завідомо невинної особи до кримінальної відповідальності шляхом підроблення документів: окремі питання кваліфікації

У сучасному українському суспільстві органи внутрішніх справ, спираючись на положення Закону України «Про міліцію», виконують певні функції, а саме: захищати права, основні свободи та інтереси громадян; попереджають і проводять профілактику злочинів; виявляють і розкривають злочини. При цьому проблеми запобігання та профілактики злочинів завжди знаходяться в центрі їх уваги. Але з певних причин дослідження проблем, пов’язаних із захистом прав людини працівниками органів правопорядку, тривалий час не було домінуючим.

Незважаючи на той факт, що в останній час в Україні створена система, яка ставить собі за мету захистити права громадян, проблема порушення цих прав в межах діяльності МВС залишається актуальною. Тобто склалася парадоксальна ситуація, органи, що зобов’язані захищати права і свободи громадян, самі їх порушують.

Мова йде про застосування насильства. Велика кількість правозахисних організацій та окремі правозахисники ставлять питання про нахабне, а навіть і жорстоке поводження щодо громадян під час спілкування з правоохоронцями, про застосування тортур та катувань в ході досудового слідства та дізнання тощо.

Але, на нашу думку, крім насильства з боку правоохоронців є нагальним питання різних фальсифікацій в межах діяльності ОВС, а саме: різні форми підроблення документів та інші фальсифікації доказів. Все це тим чи іншим чином порушує права і свободи громадян.

Так, наприклад, Інтернет-видання «Львівська газета» наводить факт, коли львівські правоохоронці в січні-лютому 2007 р. намагалися, так би мовити, «навішати» злочини на людину, які вона не вчиняла. Але під час розгляду в суді було з’ясовано, що з дев’яти випадків, які інкримінувалися звинуваченому, реальне підтвердження мав тільки один. В іншому випадку мала місце фальсифікація доказів з метою притягти завідомо невинну особу до кримінальної відповідальності. Звісно, виникає питання: «Навіщо вигадувати злочин, якого насправді не було?». Відповідь банальна: «Щоб поліпшити показники розкриття злочинів, за які так «б’ють» верхи». Начальники райвідділів вимагають показники з підлеглих, із начальників вимагає вище керівництво і так далі. Паралельно з вироком суддя виніс і постанову, в якій зазначено: «Оскільки є наявні ознаки фальсифікації доказів щодо цієї кримінальної справи, а також порушення конституційних прав і незаконне позбавлення волі (утримування в приймальнику-розподільнику під чужим прізвищем), порушити кримінальні справи проти працівників міліції». Постанову було направлено до Львівської обласної прокуратури та в МВС України.

Однак офіційна статистика не відображає таку інформацію в щорічних звітах. Тільки в деякі роки статистичні данні оприлюднювались і доводились до відома громадськості. При цьому кількість зареєстрованих злочинів вражає. Так, в 2004 р. було зареєстровано всього один випадок притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності. Хоча, в той же час, повідомлення про такі факти з’являються в ЗМІ дуже часто.

Але поряд з проблемою застосування кримінально-правової норми, що передбачає відповідальність за притягнення завідомо невинної особи до кримінальної відповідальності (ст. 372 КК), існують спірні питання правильної кваліфікації цих злочинних діянь.

Проблемне питання виникає під час кваліфікації діянь, що передбачені ч. 2 ст. 372 КК України. Суть проблеми полягає в тому, яким чином з’ясувати, яке значення має таке поняття, як штучне створення доказів та інша фальсифікація.

Під штучним створення доказів в кримінальному праві розуміють такі дії, які полягають в підбурюванні свідків, потерпілих, обвинувачених до давання завідомо неправдивих показань; спонуканні експертів до завідомо неправдивого висновку; підробці і залученні до справи фальшивих документів; підкиданні з послідуючим «вилученням» речових доказів тощо.

Що стосується фальсифікації (від лат. falsus – неправдивий та facio – роблю), то тут розуміють підробку, зміну вигляду або властивостей предмета і надання йому такого зовнішнього вигляду, який не відповідає його справжній суті.

Тобто, мова йде про те, що об’єктивна сторона цього суспільно небезпечного діяння може передбачати вчинення незаконних дій відносно документа. При цьому вчинювати такі дії, відповідно до кримінально-правової норми, може тільки особа, яка проводить дізнання або досудове слідство, а також прокурор, котрий наглядає за розслідуванням кримінальної справи. Відповідно до примітки ст. 364 КК ця категорія осіб вважається службовими.

Тому якщо штучне створення доказів обвинувачення або інша фальсифікація буде полягати в підробленні документів, виникає питання чи потрібна в цьому випадку додаткова кваліфікація за ст. 366 КК.

Складність цього питання полягає в тому, що це суспільно небезпечне діяння, тобто притягнення завідомо невинної особи до кримінальної відповідальності, має дві різноспрямовані дії: по-перше, притягнення завідомо невинної особи до кримінальної відповідальності; по-друге, підроблення документа та подальше його використання службовою особою (особою, яка проводить дізнання або досудове слідство, а також прокурором).

При цьому слід наголосити, що кожна з цих дій посягає на свій безпосередній об’єкт. Основним безпосереднім об’єктом в першому випадку є нормальна, тобто яка відповідає вимогам закону, діяльність органів дізнання, досудового слідства і прокуратури. В іншому випадку – суспільні відносини, що регулюють та забезпечують нормальну діяльність службових осіб у сфері складання та подальшого використання офіційних документів, тобто у сфері документообігу.

Теорія кваліфікації злочинів має ряд загальних правил, серед яких ми маємо виділити наступні: по-перше, якщо вчинене є посяганням на різні безпосередні об’єкти кримінально-правової охорони, то його належить кваліфікувати як сукупність злочинів; по-друге, за наявності у вчиненому діянні ознак загальної і спеціальної норм кримінального закону застосуванню підлягає лише спеціальна норма; діяння, при вчиненні якого заподіяння шкоди додатковому безпосередньому об’єктові посягання є способом, невід’ємною складовою частиною заподіяння шкоди головному об’єктові, кваліфікується як один злочин.

Виникає питання, яким чином кваліфікувати це суспільно небезпечне діяння? Чи то за ч. 2 ст. 372 КК України (притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності, поєднане зі штучним створенням доказів обвинувачення або іншою фальсифікацією), чи то за сукупністю злочинів, передбачених ст. 366 та ч. 2 ст. 372 КК України?

Ми вважаємо, що кваліфікація цього діяння повинна відбуватися за ч. 2 ст. 372 КК.

Свою думку ми базуємо на наступному: по-перше, у випадку, коли особу незаконно притягають до кримінальної відповідальності, основним безпосереднім об’єктом виступає нормальна діяльність органів дізнання, досудового слідства і прокуратури. І тільки, коли винна особа для досягнення своєї злочинної мети використовує підроблення документів, відбувається посягання на такий об’єкт, як нормальна діяльність службових осіб у сфері складання та подальшого використання офіційного документа. Тобто, іншими словами, цей об’єкт посягання має характер додаткового безпосереднього об’єкта.

По-друге, притягнення завідомо невинної особи до кримінальної відповідальності (ст. 372 КК) у частині штучного створення доказів або інших фальсифікацій (іншими словами, підробленні офіційних документів) виступає відносно службового підроблення (ст. 366 КК) як спеціальна норма.

Все це дає нам підстави, спираючись на загальні правила кваліфікації, визнати вищеназване суспільно небезпечне діяння як один злочин, що передбачений ч. 2 ст. 372 КК.

Волкова Софія Григорівна

ад’юнкт КНУВС, викладач кафедри адміністративного

права та адміністративної діяльності

Херсонського юридичного інституту ХНУВС

роль адміністративно-правових механізмів в протидії нелегальній міграції та торгівлі людьми в україні

Протягом останнього десятиріччя значно активізувалися міграційні процеси та пов’язана з ними торгівля людьми на міжнародному рівні. Україна мимоволі стала активною учасницею цих глобальних процесів. Одним із засобів протидії нелегальній міграції та торгівлі людьми в Україні є використання адміністративно-правового механізму. Проте на сьогодні він перебуває в процесі розвитку, а методи адміністративного забезпечення міграційних процесів і протидії торгівлі людьми перебувають у стадії наукової розробки.

Отже, якщо нелегальна міграція та торгівля людьми в Україні – явища сучасні, то на даний момент держава не має можливості ефективно вирішувати питання в цій сфері внаслідок відсутності чітко визначеної політики, зокрема у сфері адміністративно-правового забезпечення. Таким чином, регулювання цих процесів не є досконалим і потребує подальшого наукового вивчення та розробки. Перш за все, потрібно вирішити такі нагальні питання, як створення державних баз даних обліку нелегалів, використання їх професійного потенціалу, усунення негативних наслідків нелегальної міграції, а також торгівлі людьми, а головне – розробка нормативно-правових актів, спрямованих на вдосконалення форм і методів адміністративно-правового забезпечення цих процесів.

Для визначення методів удосконалення даного механізму протидії нелегальній міграції та пов’язаній з нею торгівлі людьми необхідно визначити причини, що сприяють виникненню цих явищ.

Причини цих протиправних явищ, насамперед, полягають у соціально-економічній площині та в інших несприятливих обставинах у країнах, звідки відбувається міграція нелегалів. Це можуть бути політичні переслідування, різноманітні дискримінації (національна, расова, релігійна тощо), а також суто економічні негаразди. Всі вони, зокрема соціально-економічне становище в країні, низький рівень життя, змушують людей йти на правопорушення заради підвищення рівня свого життя.

Для визначення шляхів і методів удосконалення адміністративно-правового механізму необхідно, перш за все, розглянути зміст самого механізму протидії нелегальній міграції. Отже, механізм містить у собі систему нормативно-правових актів (далі – НПА), які забезпечують функціонування структур з протидії нелегальній міграції за допомогою правових способів. Система НПА включає в себе:

- Конституцію України;

- відповідні закони України;

- акти Президента України;

- постанови Верховної Ради України;

- постанови Кабінету Міністрів України;

- міжнародні договори;

- акти місцевих органів виконавчої влади.

Поряд із значною кількістю НПА існує ряд недоліків, які полягають у тому, що частина питань щодо нелегальної міграції вирішується не в межах закону, а в межах НПА Президента України, Кабміну та інших центральних органів виконавчої влади. Саме тут спостерігаються порушення НПА, що стосуються боротьби з нелегальною міграцією, з боку цих органів на етапі прийняття впровадження відповідних адміністративних актів.

Щодо організації діяльності структур або суб’єктів, які наділені повноваженнями щодо протидії нелегальній міграції, спостерігається відсутність координуючого, об’єднуючого суб’єкта. Таким чином, суб’єкти розділені на державні органи, органи місцевого самоврядування, громадські організації та міжнародні представництва. Шляхом удосконалення даної системи суб’єктів протидії нелегальній міграції може бути створення Департаменту державної міграційної служби України, який би здійснював управління та контроль за міграційними процесами в нашій країні.

Одним із елементів адміністративно-правового механізму є адміністративне попередження явища нелегальної міграції. Воно включає в себе виявлення та усунення умов, які сприяють нелегальній міграції та торгівлі людьми, а також осіб, що становлять групу потенційних нелегалів, і вжиття необхідних заходів. У цьому полягає профілактика цього порушення. Профілактичну діяльність здійснюють ОВС, зокрема служба ОГП, працівники паспортних апаратів, а також дільничні інспектори міліції.

Наступним елементом адміністративно-правового механізму протидії нелегальній міграції та торгівлі людьми є адміністративне припинення. Воно полягає у застосуванні конкретних заходів, спрямованих на припинення даного правопорушення – адміністративного затримання, доставлення чи вилучення фальшивих документів.

Таким чином, заходи адміністративно-правового механізму – адміністративне попередження та припинення складають суттєву частину цього механізму, але темпи зростання нелегальної міграції та торгівлі людьми свідчать про недостатню ефективність даних методик і необхідність створення нових інформаційних центрів, які б змогли здійснювати повний, удосконалений облік нелегальних мігрантів і підозрілих осіб, а також виявлення посередників і профілактичну роботу з ними.

Останнім елементом адміністративно-правового механізму є адміністративна відповідальність. За чинним законодавством вона настає з 16-річного віку та передбачає, що за порушення правил в’їзду в Україну, виїзду з неї, транзитного проїзду через її територію, а також правил проживання в Україні іноземних громадян і осіб без громадянства можуть застосовуватись адміністративні стягнення у вигляді попередження, штрафу та адміністративного видворення за межі України.

При цьому адміністративне видворення є найбільш ефективним засобом. У цьому плані пропонується доповнити КпАП України окремою статтею «Видворення за межі України», де цей захід фіксувався б як основне, так і додаткове адміністративне стягнення.

Отже, на сьогоднішній день одним із важливих завдань з удосконалення адміністративно-правового механізму протидії нелегальній міграції є розробка комплексної програми адміністративно-правової протидії нелегальній міграції, з урахуванням міжнародного досвіду.

Враховуючи, що даний механізм є системою, тому тільки у взаємодії всіх елементів можлива реальна, ефективна протидія. Перш за все, вдосконалення законодавчої бази повинно містити чіткі визначення та розмежування кримінальної, адміністративної відповідальності в частині, яка стосується нелегальних мігрантів, організаторів, посібників. Аналіз чинного КпАП України дозволяє визначити, що за вчинення адміністративних правопорушень можуть застосовуватись такі стягнення: попередження, штраф, виправні роботи, адміністративний арешт, адміністративне видворення за межі України. Такі види стягнень, як попередження та виправні роботи не є ефективними. Боротьбу з нелегальною міграцією ведуть три головні відомства: Міністерство внутрішніх справ України, Державна прикордонна служба та Прикордонні війська України. Але правоохоронні органи не мають можливості тісно співпрацювати, перш за все, через відсутність регламентації такої діяльності на законодавчому рівні, тому кожне відомство виконує свої окремі функції.

Таким чином, державна політика відносно нелегальних мігрантів повинна реалізовуватись за допомогою адміністративно-правового механізму протидії, який складається з адміністративно-правових заходів, нормативно-правового забезпечення та організаційно-структурних утворень.

Отже, необхідно підвищувати роль адміністративно-правових механізмів, а також налагоджувати взаємодію як державних органів, так і громадських організацій, а також узгоджувати та координувати їх спільну діяльністю, насамперед на законодавчому рівні.

Онищук Олександр Олександрович

викладач Херсонського юридичного інституту ХНУВС,

здобувач кафедри адміністративного права і процесу

Львівського державного університету внутрішніх справ

права людини і боротьба з браконьєрством (адміністративно-правовий аспект)

Конституція України побудована на кращих світових стандартах, засвідчує, що кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Метою статті є дослідження боротьби з браконьєрством через призму захисту прав і свобод людини на основі євроатлантичних міжнародно-правових актів.

У сучасній міжнародній юриспруденції є незаперечним принцип поваги прав і основних свобод людини, під яким розуміється, що держави зобов’язані заохочувати та розвивати ефективне здійснення громадських, політичних, економічних, соціальних, культурних та інших прав і свобод, які випливають з гідності, притаманної людській особі, та є істотними для її вільного і повного розвитку. Вони повинні: по-перше, визнавати загальні права людини і основні свободи, поважати права всіх осіб, їх повну можливість фактичного користування правами людини; по-друге, такі дії повинні базуватися на цілях і принципах, що викладені в Статуті ООН, Загальній декларації прав людини, інших міжнародних актах з прав людини.

Такі підходи вчених цілком природні, оскільки мова йдеться про взаємовідносини людини і держави, яка, з одного боку, не має права виходити за межі наданої її суспільством юрисдикції та повинна забезпечити визначену ступінь свободи людини, зокрема право людини на полювання та рибальство; з іншого боку, обов’язком держави є створення безпечних умов для проживання людей, для їх життя, здоров’я та можливості еститичної насолоди від спілкування з дикою природою.

Це неминуче призводить до встановлення режимних правил в галузі полювання і рибальсва, які повинні з метою збереження та розвитку твариних ресурсів для майбутніх людських поколінь справедливо обмежувати права осіб та встановлювати жорсткі їх обов’язки у цій сфері.

Все викладене повною мірою стосується правовідносин, що виникають між суб’єктами владних повноважень, які займаються боротьбою з браконьєрством, та особами, які причетні до полювання та рибальства.

Україна рухається в напрямку європейської інтеграції. Необхідність її об’єктивно обумовлена тим, що це угрупування буде визначати напрямки економічного прогресу та політичну стабільність в регіоні у довгостроковій перспективі. Одним з основних завдань, яке стоїть перед юридичною наукою та практикою в цьому напрямку, є адаптація вітчизняних нормативно-правових актів до євроатлантичних стандартів.

Серед міжнародно-правових актів у сфері боротьби з браконьєрством, на наш погляд, неохідно дослідити «Конвенцію про біологічне різноманіття» від 5 червня 1992 р., «Всесвітню хартію охорони природи» від 1 січня 1982 р., «Конвенцію про охорону флори та фауни і природного середовища існування в Європі» від 19 вересня 1979 р., «Конвенцію про збереження мігруючих видів тварин» від 19 березня 1999 р., «Європейську ландшафтну конвенцію» від 20 жовтня 2000 р., «Угоду про виконання положень Конвенції Організації Об’єднаних Націй з морського права» від 10 грудня 1982 р. тощо.

Розглянемо основні положення вказаних міжнародно правових актів у сфері боротьби з браконьєрством.

Найбільш загальним міжнародно-правовим документом у зазначеній сфері є «Конвенція про біологічне різноманіття», що за свої цілі має охорону біологічного різноманіття, постійне використання його компонентів, отримання від них спільної справедливої вигоди.

У ній зазначається, що кожна держава-учасник, наскільки це можливо, зобовязана: створювати систему охороняємих районів, в яких приймати спеціальні заходи для збереження біологічного різноманіття, регулювати та раціонально їх використовувати; здійснювати захист екосистем і природних місць проживання популяцій видів у природних умовах; заохочувати екологічно обґрунтований і стабільний розвиток у районах, що прилягають до охоронних районів; приймати заходи для реалібітації та відновлення деградованих систем; попереджати експорт чужерідних видів, які можуть створювати загрозу природним видам; створювати умови для забезпечення проживання різних видів на одній території; прививати серед місцевих громад повагу та розуміння неохідності збереження й постійного розвитку біологічних ресурсів; розробляти неохідні законодавчі норми чи інші нормативно-правові акти, які б регулювали положення охорони популяцій.

Іншим важливим юридичним актом, що має загальносвітове значення, є «Всесвітня Хартія охорони природи», в якій зазначається, що основною метою ООН є підтримння миру і безпеки, розвитку дружніх відносин між націями і здійснення міжнародного спіробітниства у вирішенні міжнародних проблем в економічній, соціальній, культурній, технічній, інтелектуальній та гуманітарній сферах.

Для нашого долслідження провідне значення має спеціальний європейський міждержавний правовий акт «Конвенція про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ існування в Європі», в якій зазначаються прагнення Ради Європи до співробітництва з іншими державами в галузі охорони природи, що має за мету охорону дикої флори та фауни і їх природних середовищ існування, особливо тих видів і середовищ існування, охорона яких вимагає співробітництва декількох держав, а також сприяння такому співробітництву.

Визнається, що дика флора та фауна є природною спадщиною непересічної естетичної, наукової, культурної, рекреаційної та економічної цінності, яку необхідно зберегти і передати прийдешнім поколінням, виконує дуже важливу роль у підтриманні біологічної рівноваги; що численні види дикої флори та фауни зазнають серйозного виснаження і деяким з них загрожує зникнення; усвідомлюючи, що охорона природних середовищ існування є важливим елементом захисту і охорони дикої флори та фауни; що проблема охорони дикої флори та фауни повинна враховуватися урядами в їх національних завданнях і програмах.

У сфері охорони видів рекомендується вживати відповідних і необхідних законодавчих та адміністративних заходів для забезпечення особливої охорони видів дикої флори і забезпечення особливої охорони видів дикої фауни. Забороняються всі форми навмисного вилову, утримання та навмисного знищення; навмисне ушкодження місць виведення потомства або відпочинку чи їхнє знищення; навмисне порушення спокою дикої фауни, особливо у період виведення та вирощування потомства і зимівлі, якщо таке порушення є істотним; навмисне знищення яєць або їх вилучення з середовищ існування диких тварин чи зберігання цих яєць, навіть якщо вони порожні; володіння цими тваринами або внутрішня торгівля ними, живими чи мертвими, включаючи чучела тварин і будь-яку частину чи похідні від них, які можна легко розпізнати.

Додаток IV зазначеної Конвенції визначає прелік заборонених засобів і способів знищення, вилову та інших форм використання диких тварин, до яких належать: пастки; використання живих сліпих чи знівечених тварин як принади; відповідні магнітофонні записи; електричні пристрої для знищення та глушіння тварин; джерела штучного світла; дзеркала та інші осліплюючі пристрої; пристрої для освітлення мішеней; прицільні прилади для нічного полювання, оснащені електронним збільшувачем зображення чи електронно-оптичним перетворювачем; вибухові речовини; сітки; капкани; отрута чи отруєні або анестезуючі принади; викурювання із застосуванням газів або диму; напівавтоматична чи автоматична зброя із магазином більше ніж на 2 патрони; літальні апарати; механічні транспортні засоби у русі.

У свою чергу «Конвенція про збереження мігруючих видів диких тварин» стверджує, що дикі тварини в усьому їхньому різноманітті є незмінною частиною природної системи Землі і повинні бути збережені для блага людства, та висловлює занепокоєння, особливо щодо тих видів диких тварин, які мігрують через кордони або за межами кордонів національної юрисдикції, та визнає, що держави повинні зберігати мігруючі види тварин, які живуть в межах кордонів національної юрисдикції або перетинають ці кордони.

Крім того, неохідно відзначити «Європейську ландшафтну конвенцію», яка повинна сприяти охороні, регулюванню та плануванню ландшафтів, а також організації європейської співпраці з питань ландшафту з метою забезпечення сталого розвитку, що базується на збалансованому та гармонійному співвідношенні між соціальними потребами, економічною діяльністю та довкіллям.

Згідно з «Угодою про виконання положень Конвенції Організації Об’єднаних Націй з морського права», метою якої є забезпечити довгострокове збереження та стале використання транскордонних рибних запасів і запасів далеко мігруючих риб, держава-прапор має право проводити огляд судна та приписувати своїм інспекторам дотримуватись загальноприйнятих міжнародних правил, процедур і практики стосовно безпеки судна та екіпажу, зводити до мінімуму втручання у риболовні операції та, наскільки це практично можливо, має уникати вжиття заходів, які б негативно впливали на якість улову, що знаходиться на борту.

Наведені положення міжнародно-правових джерел дозволяють говорити про те, що в галузі охорони та примноження живих ресурсів світова спільнота відпрацювала вже сталі та ґрунтовні правила правого та організаційного характеру, які в цілому можна звести до основних висновків.

По-перше, основна ідея полягає в розумінні міжнародною спільнотою того, що людина, яка сама вийшла з природного секредовища, не може відгородитись від нього, бо це в кінцевому результаті призведе до занепаду, а можливо і до знищення сучасної цивілізації. Відповідно перед людством стоїть завдання збереження, бережливого використання та примноження до розумної межі чисельності всіх видів.

По-друге, ця проблема перестала мати внутрішньодержавний характер чи стосуватись лише якоїсь однієї частини суспільства. Вона вже давно має міждержавне значення та зачіпає інтереси практично кожної людини, кожної сім’ї, кожного колективу та в цілому суспільства.

По-треттє, аналіз зазначених міжнародно-правових норм приводить до розуміння, що процес добування живах ресурсів з метою задоволення економічних, соціальних та духовних потреб людини є об’єктивно обумовленим, інше питання, що він повиннен бути науково обґрунтованим та знаходитись під жорстким контролем держави та суспільства. В повному об’ємі таке розуміння стосується одного з різновидів добування живих ресурсів – полювання та рибальства, тому регулювання цього процесу покладено на органи державної влади й громадкість для запобігання недозволеної зазначеної діяльності, іншими словами, браконьєрства.

Соловйова Людмила Михайлівна

старший викладач Сумської філії ХНУВС

дотримання прав людини при закритті кримінальної справи за недоведеністю Ї участі обвинуваченого чи підозрюваного у вчиненні злочину

Докорінні зміни в соціально-політичних умовах життя суспільства і держави на нинішньому етапі розвитку України та прийняття Конституції України давно створили передумови для реформування системи кримінального судочинства у напрямі подальшої гуманізації, посилення захисту прав і свобод людини відповідно до вимог міжнародних правових актів та зобов’язань нашої держави перед європейською та світовою спільнотою.

Кримінально-процесуальне законодавство в останні роки зазнало змін, що були спрямовані на реалізацію вимог Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, це стосується забезпечення прав учасників кримінального судочинства, розширення змагальності сторін, прав потерпілого, усунення обвинувального ухилу в діяльності суду, розширення судового контролю за обмеженням конституційних прав і свобод людини на етапі досудового провадження у кримінальних справах і оскарження у суді рішень органу дізнання, слідчого та прокурора. Застарілим за своєю суттю залишається кримінальний процес. Намагання ухвалити новий Кримінально-процесуальний кодекс України без визначення його концептуальних засад, без створення нових стандартів діяльності органів системи кримінальної юстиції лише консервували чинну модель.

25.01.2008 р. депутатами ВР України В. Р. Мойсиком, І. В. Вернидубовим, С. В. Ківаловим, Ю. А. Кармазіним був поданий для ознайомлення проект Кримінально-процесуального кодексу України. Без перебільшення можна сказати, що групою з розробки законопроекту проведено значну роботу щодо визначення нових підходів до здійснення кримінального провадження, більш структурованого підходу побудови Кодексу, підвищення ефективності процесуальних заходів тощо. Зокрема була прийнята спроба впорядкувати процесуальний порядок припинення кримінального переслідування за відсутністю події чи складу злочину, закриття кримінальної справи за недоведеністю участі підозрюваного чи обвинуваченого у вчиненні злочину.

У ч. 2 ст. 213 КПК України як підставу до закриття кримінальної справи вказано недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину. Це визначення можна трактувати у двох аспектах: по-перше, провина особи не доведена повністю, по-друге, особа не вчинила ті дії, у вчиненні яких її звинувачено.

Частина 2 ст. 169 проекту КПК України «Припинення кримінального переслідування за відсутністю події чи складу злочину» зазначає, що за недоведеністю участі підозрюваного чи обвинуваченого у вчиненні злочину, якщо вичерпані всі можливості доказування, порушене стосовно нього провадження у справі підлягає закриттю на підставі пункту 2 частини першої цієї статті (за відсутністю в діянні складу злочину).

Частина 1 ст. 302 проекту КПК України визначає порядок закриття провадження в кримінальній справі: прокурор за наявності підстав, зазначених у частині першій ст. 169 цього Кодексу, провадження у кримінальній справі не може бути порушено, а порушене провадження у справі підлягає закриттю: 1) за відсутністю події злочину; 2) за відсутністю в діянні складу злочину, закриває провадження у кримінальній справі своєю постановою, в якій зазначає відомості про особу обвинуваченого, обставини справи, підстави для закриття провадження, рішення про скасування запобіжного заходу і заходів щодо забезпечення цивільного позову та можливих конфіскації майна і штрафу, вирішує питання про повернення застави, а також приймає рішення щодо речових доказів.

Наукова думка не стоїть на місці і, безумовно, викладені в проекті КПК новели раніше оцінювались та аналізувались теоретиками і практиками з огляду на ті зміни, що відбулись в суспільстві та вплинули на законодавство. Окремі питання проблеми, яку ми розглядаємо, були предметом дослідження у роботах провідних науковців: О. Я. Баєва, В. П. Бахіна, Д. І. Беднякова, Р. С. Бєлкіна, В. І. Гаєнка, Ю. М. Грошевого, В. О. Коновалової, В. С. Кузьмічова, В. К. Лисиченка, В. Г. Лукашевича, Є. Д. Лук’янчикова, М. М. Михеєнка, В. М. Тертишника, О. Р. Ратінова, М. В. Салтєвського, В. Ю. Шепітька та ін. Однак їх роботи, створюючи наукову базу теорії доказів, не охопили всіх її аспектів і стимулюють необхідність проведення нових досліджень на основі вивчення слідчої практики останніх років і новітніх досягнень юридичної науки.

Важливе місце у розробці теоретичних процесуальних проблем при закритті кримінальних справ на підставі недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину має питання про характер суспільних відносин, які складаються з приводу захисту честі та гідності громадянина.

Право на честь, гідність особистості регулюється різними галузями права, має велике значення для її правового становища.

Ефективність розв’язання цих проблем на даному етапі розвитку та реформування кримінального процесу України безпосередньо пов’язана з необхідністю комплексного наукового дослідження інституту недоведеності участі обвинуваченого чи підозрюваного у вчиненні злочину.

Відомо, що успішне розкриття і розслідування злочинів багато в чому залежить від надійності доведення, здійснюваного в кримінально-процесуальній формі пізнання, і посвідчення його результатів з метою встановлення юридично значущих обставин, складових фактичних підстав проміжних і підсумкових рішень у кримінальній справі.

Визначення доведеності фактичних обставин кримінальної справи – це проблема, яка постійно знаходиться у центрі уваги при проведенні розслідування та у судових стадіях процесу, починаючи з порушення провадження.

Законодавча регламентація процесу встановлення істини у кримінальній справі розрахована на досягнення в результаті такого рішення, яке свідчить про те, що у даному випадку є підстави кримінальної відповідальності, бо є конкретне захисне кримінальне правовідношення, або такого відношення не має. Такий результат можливий лише за достовірності досягнутого рівня знань про фактичні обставини справи.

І в першому, і в другому з вказаних випадків – істина встановлена та обґрунтована доказами, які є у справі. Мета кримінального судочинства досягнута. Підтвердження цьому ми знаходимо у кримінально-процесуальному законі, який пов’язує вирішення задач та досягнення мети процесу з тим і з іншим з означених результатів доказування.

Система кримінально-процесуального права в Україні майже незмінна ще з радянських часів. Побудована для забезпечення інтересів держави, під правами людини вона розуміє тільки те, що сама цій людині дозволяє. Те ж саме можна сказати про сучасний інститут недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину. Вже багато років це формулювання не зазнавало змін, варіювалися тільки коментарі до нього. Але з самого визначення цього поняття витікає багато питань, і найперше з них – чому справа закривається за недоведеністю участі у вчиненні злочину тільки обвинуваченого, а як бути з іншим суб’єктом кримінального процесу – підозрюваним. На жаль, ці питання залишаються не вирішеними.

В основу реформування кримінального процесу мають бути покладені багатовікові національні традиції правотворення, положення вітчизняного процесу, які пройшли перевірку часом і обов’язково виправдані практикою, а також прогресивні інститути правових систем держав Європейського Союзу, норми міжнародного права, що віддзеркалюють сучасну реальність закриття кримінальних справ та проблем, які з цього виникають.

Мухіна Наталія Віталіївна

викладач кафедри юридичних дисциплін Сумської філії ХНУВС

проблемні питання гендерної рівності  в діяльності овс україни

В Україні на сьогодні існує явище гендерної нерівності, яке полягає в непропорційній зайнятості обох статей в різних сферах життя, різниці оплати праці жінки і чоловіка, існуванні стійких гендерних стереотипів, що мають яскраве патріархальне забарвлення, проявах дискримінації за статевою ознакою, що закриває особам однієї статі доступ до ресурсів або джерел доходу.

Наявність гендерної нерівності в країні при відсутності чіткої державної політики щодо її усунення – це загрозливий фактор для визнання нашої країни такою, що відповідає системі сучасних європейських цінностей. Для внутрішньої політики держави гендерна нерівність небезпечна втратою людського капіталу та недореалізацією трудового потенціалу, що матиме негативний вплив на розвиток економіки і сприятиме посиленню соціальної напруги.

Підтвердженням факту гендерної нерівності в Україні є статистичні дані, оприлюднені в грудні 2005 р. на засіданні "круглого столу": "Сприяння забезпеченню рівних прав і можливостей у політиці" у м. Чернівці. Було констатовано такий факт: зі 172-х країн світу Україна посідає лише 152-е місце за представництвом жінок в парламенті (серед 450 депутатів лише 23 жінки, що складає 5,1\%). Існує високий відсоток жінок лише на другорядних ролях в органах управління. Україну у цій сфері випереджають не лише найрозвиненіші країни, а й такі, як Білорусь, Угорщина, Польща, Словаччина, Румунія, Росія, Туркменістан, Мозамбік, В'єтнам, Уганда, Намібія, Нікарагуа, Гамбія, Гана, Джібуті тощо.

Поняття "скляної стелі" (невидимі і формально означені бар'єри, які є перепоною до кар'єрного росту жінок), хоч і не є широко вживаним в категоріальному апараті українського політикуму, тим не менше об'єктивно йому притаманне. В Україні нерівні права між чоловіком та жінкою мають глибоку традицію.

Проблема кадрів у правоохоронній сфері є гострою в Україні. Розв'язання її на всіх рівнях, починаючи з міністерства та центральних органів управління до місцевих підрозділів, потребує науково обґрунтованої, гендерно виваженої системи добору кадрів. Саме вона сприятиме залученню до управління професійно підготовлених службовців. Великим резервом тут є освічені жінки.

Професія працівника ОВС традиційно вважалася чоловічою. Але розвиток ОВС дає нам чимало прикладів залучення жінок до цієї професійної діяльності. Гуманізація діяльності ОВС, посилення соціальної спрямованості в їх роботі викликає необхідність розширювати представництво жінок в міліції.

Декларація 4-ої Європейської конференції з питань рівноправності, яка відбулася у Стамбулі у листопаді 1997 р., визначила, що робота, спрямована на досягнення рівності між жінками й чоловіками, не повинна більше розглядатися тільки як "жіноче питання", але, залучаючи повністю всіх членів суспільства, жінок i чоловіків, має стати питаннями, що вирішує суспільство в цілому. За майже вісім років, які минули з часу проголошення цього принципу гендерної політики, ситуація в українському суспільстві щодо досягнення реальної рівності прав та можливостей представників різних статей зазнала певних змін, однак є ще далекою від ідеальної. Особливо повільно відбуваються зміни в таких традиційно чоловічих структурах, як правоохоронні органи. Кадрова статистика системи Міністерства внутрішніх справ свідчить, що посади вищої управлінської ланки займають, за незначними винятками, чоловіками. На посадах середньої начальницької ланки відсоток жінок-керівників досить незначний. Однак, як свідчить дисциплінарна практика, на жінок при цьому значно рідше накладаються дисциплінарні стягнення, вони практично не є суб'єктами надзвичайних подій з особовим складом тощо. На жаль, гендерна нерівність в органах внутрішніх справ розпочинається як під час прийому на службу, так i під час навчання у вищому відомчому закладі освіти. Так, у Національному університеті внутрішніх справ жодна курсантка не є командиром навчальної групи. Недостатнє представництво жінок на керівних посадах в органах внутрішніх справ не дає їм змоги реально впливати на процес прийняття рішень i брати активну участь у їх реалізації, гальмує підвищення статусу жінок у суспільстві. Тому сьогодні, одночасно з участю у здійсненні основних заходів щодо демократизації правоохоронних органів, боротьби з корупцією та зловживанням владою, має бути поставлене питання щодо включення жінок в усі процеси реформування органів внутрішніх справ, залучення їх до розроблення i прийняття найважливіших рішень на всіх рівнях управління.

Основними складовими цього напрямку формування та реалізації гендерної політики є здійснення гендерної експертизи законодавства та приведення чинного законодавства та нормативно-правових актів у відповідність до принципу рівних прав та рівних можливостей жінок та чоловіків. Враховуючи досвід та напрацювання у цій сфері, необхідно провести гендерну експертизу законодавчих та нормативно-правових актів, які регламентують трудові правовідносини, а також порядок соціального забезпечення працівників органів внутрішніх справ України. А вже на основі здійсненої експертизи, за необхідності, розробити та внести зміни в існуючу нормативно-правову базу для дотримання принципу гендерної рівності в діяльності МВС України.