Проблеми дотримання прав людини в діяльності ОВС України - Матеріали науково -пракичної конференції

Логвиненко олена Іванівна

канд. юрид. наук, начальник кафедри державно-правових

дисциплін та дотримання прав людини Академії управління МВС

до норм міжнародного та національного права щодо біженців і осіб, переміщених усередині країни

Після здобуття незалежності Україна перетворилася із країни, що роками постачала біженців на Захід, у державу, що надає притулок іноземцям, які під загрозою переслідувань змушені залишити батьківщину.

У грудні 1993 р., зважаючи на актуальність проблеми, Верховна Рада України прийняла Закон України «Про біженців». Для його виконання булі створені центральний орган виконавчої влади у справах національностей та міграції й органи міграційної служби на місцях, розпочалася процедура розгляду заяв шукачів притулку і надання їм статусу біженця в Україні. Проте реалізація закону виявила низку законодавчих прогалин. Тому 2001 р. було прийнято нову редакцію Закону, в якому враховані вимоги Конвенції ООН (1951 р.) про статус біженців.

Особам, які, відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 р., підпадають під визначення біженців, забезпечується захист їхніх прав положеннями цієї ж Конвенції.

У підрозділах D, E, F ст. 1 вказуються умови, за яких особи не можуть користуватися захистом і правами, зафіксованими у Конвенції. Особливу увага варто звернути на підрозділ F, у якому говориться, що «положення дійсної Конвенції не поширюються на всіх тих осіб, стосовно яких є серйозні підстави припускати, що вони:

а) вчинили злочини проти миру, військовий злочин, злочин проти людяності у визначенні, даному діянням у міжнародних актах, складених з метою вживання заходів щодо подібних злочинів;

в) учинили тяжкий злочин неполітичного характеру поза країною, що дала їм притулок, і до того як вони були допущені в цю країну як біженці;

с) винні у вчиненні діянь, що суперечать цілям і принципам Організації Об'єднаних Націй».

Варто зазначити, що, хоча біженці і мають право на загальний захист своїх прав і свобод нарівні зі всіма іншими громадянами, Конвенція про статус біженців пропонує додатковий захист для цієї категорії осіб, зважаючи на особливі обставини, з якими зіштовхуються біженці.

Рада Європи, Організація африканської єдності і Організація американських держав розробили низку проектів конвенцій і декларацій, що стосуються біженців. У порівнянні з Конвенцією про статус біженців 1951 р., конвенція ОАЕ від 10 вересня 1969 р., що регулює особливі аспекти проблеми біженців в Африці, дає більш широке тлумачення терміна «біженець», враховуючи найбільш фундаментальні причини, що породжують цю проблему.

У другому пункті ст. 1 Конвенції ОАЄ зазначається, що термін «біженець» також застосовується до будь-якої людини, що, через зовнішню агресію, окупацію, іноземне домінування або події, що серйозно порушують громадський порядок на території всієї країни чи її певної частини, була змушена залишити місце свого проживання з метою пошуку притулку в іншому місці поза межами країни свого походження або національності.

Оскільки дотепер у міжнародному праві не закріплені окремі норми, що безпосередньо розтлумачують поняття «особа, переміщена усередині країни», наводимо робоче визначення, запропоноване Спеціальним доповідачем з переміщених осіб. Відповідно до нього «особи, переміщені усередині країни» – особи, які були змушені в масовому порядку поспішно або несподівано залишити свої будинки внаслідок збройного конфлікту, внутрішньої напруженості, систематичних порушень прав людини, природних або штучно викликаних катастроф і які продовжують перебувати на території своєї країни. При уважному вивченні терміна «переміщені особи» постають серйозні питання, що стосуються існуючих рівнів захисту прав і свобод осіб, що підпадають під цю категорію. Наслідки внутрішніх конфліктів різноманітні, і вони можуть позбавляти постраждалих громадян основних засобів існування. Утрата житла і роботи, загроза особистої безпеки, життю і здоров'ю, брак продуктів харчування, неможливість одержання гідного медичного обслуговування й освіти є прямими і драматичними наслідками таких переміщень людей. Сьогодні більшість переміщених осіб залишили місця свого проживання через масові і серйозні порушення прав людини, що загрожували не лише позбавленням засобів до існування, а і власне життю. Після того, як ці люди залишають свої звичайні місця проживання, вони стають особливо уразливі до подальших актів насильства, насильницьких зникнень і наруги над їхньою людською гідністю, включаючи сексуальне насильство і зґвалтування. Тому уряди держав, на території яких перебувають переміщені особи, відповідають за турботу про них і їх захист. Однак не слід забувати, що обставини, що змусили переміщених осіб залишити свої будинки, найчастіше провокувалися тим самим урядом або відбувалися за його згоди. В інших випадках уряди, яких ця проблема стосується, не бажають або не можуть надати переміщеним особам допомогу і захист на тому рівні, на якому вони їх потребують.

Слід зазначити, що переміщені особи повинні мати всі ті права, які вони мали за місцем свого колишнього проживання у своїй країні. Визначені права, включаючи такі невід'ємні, як право на життя, свободу і безпеку особистості, волю пересування, право на притулок тощо, передбачені вже діючими юридично зобов'язуючими документами. Проте права переміщених осіб значною мірою порушуються, і ще не існує юридичних документів, що забезпечують на достатньому рівні захист від подібних порушень.

У положеннях Женевських конвенцій 1949 р. і додаткових протоколів до них 1977 р., що застосовуються до ситуацій збройних конфліктів, констатується, що біженці й апатриди (особи без громадянства) мають потребу в особливому захисті й особливому ставленні. Більш конкретно про захист прав біженців і апатридів говориться в ст. 44 четвертої Женевської конвенції 1949 р. і в ст. 73 Додаткового протоколу I 1977 р. У ситуаціях міжнародних збройних конфліктів біженці й апатриди перебувають під захистом відповідно до норм, що міститься в частинах I і III четвертої Женевської конвенції, за всіх обставин. У випадку конфліктів, що не мають міжнародний характер, ст. 3 загальна для всіх чотирьох Женевських конвенцій 1949 р. вимагає від сторін, що беруть участь у конфлікті, ставитися до всіх осіб, що не беруть особистої участі у воєнних діях, гуманно, без будь-якої дискримінації. Додатковий Протокол II 1977 р. пропонує спеціальні заходи для захисту цивільного населення, зокрема біженців.

Що стосується захисту переміщених осіб, то слід зазначити, що, по-перше, їх треба розглядати як цивільне населення в тому випадку, якщо вони не беруть особистої участі в бойових діях і, відповідно, повинні бути забезпечені всіма рівнями захисту, передбаченими для цивільного населення під час збройних конфліктів. Так, у ст. 26 четвертої Женевської конвенції 1949 р., положення якої безпосередньо стосуються даної категорії населення, йдеться про те, що, кожна зі сторін, що перебувають в конфлікті, полегшуватиме розшук, що провадиться членами розрізнених війною родин з метою встановлення зв'язку одна з одною і, якщо це можливо, сприятиме їхньому з'єднанню. Вона, зокрема, підтримуватиме діяльність організацій, що присвячують себе цій справі, у тому випадку, якщо вони прийнятні для цієї держави і підкоряються заходам безпеки.

Четверта Женевська конвенція 1949 р. (що застосовується в ситуаціях міжнародних збройних конфліктів) забороняє за будь-яких мотивів викрадення, а також депортацію осіб з окупованої території на територію держави, що окупує, або на територію будь-якої іншої держави незалежно від того, окуповані вони чи ні (ст. 49 четвертої Женевської конвенції). Держава, що окупує, не зможе депортувати або переміщати частину свого власного цивільного населення на окуповану нею територію (ст. 49 четвертої Женевської конвенції). Ст. 85.4а Додаткового протоколу I 1977 р. установлює, що такі дії, якщо вони зроблені навмисно й у порушення конвенцій або протоколів, мають розглядатися як серйозні порушення.

Під час внутрішніх збройних конфліктів захист цивільного населення забезпечується положеннями ст. 3, загальної для всіх чотирьох Женевських конвенцій 1949 р., і Додаткового протоколу II 1977 р. (що застосовується в ситуаціях внутрішніх збройних конфліктів високого ступеня інтенсивності). Загальний захист цивільного населення від небезпеки, що виникає у результаті воєнних дій, передбачається у ст. ст. 13—16 Протоколу II. Ст. 17 містить заборону примусового переміщення цивільних осіб, якщо необхідність у цьому не викликана вимогами забезпечення безпеки згаданих цивільних осіб або причинами військового характеру. В другому пункті даної статті говориться, що «цивільні особи не можуть примушуватися залишати свою власну територію з причин, пов'язаних з конфліктом».

Нерідко у переміщених осіб немає документів, що засвідчують їхню особистість. Видача їм таких документів украй необхідна, оскільки тільки за їх допомогою вони зможуть повною мірою скористатися своїм правом правосуб'єктності, здійснюваним, наприклад, через реєстрацію фактів народження, смерті, укладання шлюбу.

Сьогодні наковці і практики у галузі міжнародного права висловлюють, на наш погляд, слушні пропозиції про те, що варто прийняти додаткові і стандартні правила регулювання особливого і нового статусу переміщених осіб на рівні ООН, наприклад, розробити Конвенцію про переміщених осіб. Водночас необхідно врахувати обставини, що така конвенція може певною мірою нашкодити вже діючим юридичним нормам захисту прав і статусу переміщених осіб.

Янович Юрій Павлович

канд. юрид. наук, доц.

начальник науково-дослідної лабораторії з проблем

 профілактики та розслідування злочинів

навчально-наукового інституту підготовки фахівців

для підрозділів слідства та дізнання ХНУВС

проблеми обмеження конституційних прав людини в кримінально-процесуальній діяльності органів внутрішніх справ

В умовах розбудови в Україні правової держави охорона, захист та забезпечення прав людини повинні бути пріоритетом у всіх напрямках діяльності органів внутрішніх справ. Разом з тим, у щорічних доповідях вітчизняного омбудсмена про стан дотримання прав і свобод людини в Україні, наукових публікаціях, засобах масової інформації нерідко наводяться негативні приклади порушень органами дізнання і досудового слідства прав і законних інтересів громадян під час провадження в кримінальних справах. За час існування незалежної української держави до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини надійшло понад дванадцять тисяч скарг, в яких громадяни вказували на факти застосування щодо них фізичного чи психічного насильства в ході кримінально-процесуальної діяльності. Непоодинокі випадки порушення законності з боку працівників органів дізнання і досудового слідства системи МВС України, що тягнуть за собою обмеження прав і свобод громадян, – це один із аспектів проблеми дотримання прав людини в діяльності органів внутрішніх справ, який вимагає самостійного ґрунтовного дослідження. Водночас заслуговує на серйозну увагу й інший аспект – питання тимчасових обмежень на законних підставах конституційних прав особи під час провадження в кримінальних справах.

Вітчизняне законодавство, яке регулює процесуальний порядок обмеження конституційних прав людини і громадянина на свободу і особисту недоторканність, повагу до честі і гідності, невтручання в особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфних повідомлень, банківських вкладів і рахунків тощо, поступово наближається до міжнародних стандартів. На конституційному рівні визначено, що обмеження таких прав допускається лише за вмотивованим рішенням суду на підставах і в порядку, передбачених законом. У пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 березня 2008 р. № 2 «Про деякі питання застосування судами України законодавства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства» підкреслено, що обмеження вищеназваних прав і свобод людини в кримінальному судочинстві носять винятковий та тимчасовий характер і допускаються лише за вмотивованим рішенням суду. У цьому контексті слід зазначити, що в січні 2005 р. були внесені зміни і доповнення до Закону України «Про міліцію», які істотно посилили правову захищеність особи при її затриманні та взятті під варту. Про це свідчать узагальнення судової практики, що вказують на щорічне зменшення кількості осіб, щодо яких під час досудового розслідування обирається запобіжний захід у вигляді взяття під варту. Разом з тим, потрібно констатувати, що процесуальні процедури застосування обмежень конституційних прав людини і громадянина в кримінальному судочинстві залишаються недосконалими, а це призводить до численних порушень прав і законних інтересів у ході провадження в кримінальних справах.

Суттєвого вдосконалення вимагає правове регулювання підстав і процесуального порядку затримання особи за підозрою у вчиненні злочину (ст. ст. 106, 115, 165² КПК України). Органи дізнання і досудового слідства мають право застосовувати цей тимчасовий запобіжний захід без судового рішення на строк до 72 год. (ч. 3 ст. 29 Конституції України, частини 6 та 10 ст. 106 КПК України). До закінчення вказаного строку особа повинна постати перед суддею для вирішення питання про взяття її під варту. Міжнародні експерти неодноразово звертали увагу на надмірну тривалість в Україні затримання особи за підозрою у вчиненні злочину без рішення судді. Зокрема, ще в 2001 р. Комітет ООН з прав людини рекомендував скоротити термін такого затримання до 48 год., як це зазначено в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права.

Чинне кримінально-процесуальне законодавство передбачає можливість продовження терміну затримання. Відповідно до ч. 8 ст. 165² КПК України якщо для обрання запобіжного заходу необхідно додатково вивчити дані про особу затриманого чи з’ясувати інші обставини, які мають значення для прийняття рішення з цього питання, то суддя має право продовжити затримання до десяти, а то і до п’ятнадцяти діб. Вважаємо, що вказана процесуальна норма суперечить ст. 29 Конституції, яка нічого не говорить про продовження затримання. Крім того, продовжити строк затримання підозрюваного до п’ятнадцяти діб взагалі неможливо, оскільки особа максимально може знаходитися в положенні підозрюваного не більше 10 діб з моменту обрання щодо неї запобіжного заходу (ч. 4 ст. 148 КПК України). Саме тому ряд процесуалістів пропонують виключити ч. 8 ст. 165² КПК України як антиконституційну норму.

Значну кількість порушень прав людини при затриманні за підозрою у вчиненні злочину можна пояснити тим, що в Україні на законодавчому рівні точно не визначений момент, з якого необхідно відраховувати 72 год. Це призводить до того, що строк затримання найчастіше обчислюється з моменту складання щодо особи протоколу про затримання. При цьому не враховується той факт, що до складання такого протоколу свобода особи може бути обмежена тривалий час у зв’язку з її фізичним захопленням та доставлянням в орган дізнання чи досудового слідства. У такій ситуації досить часто утворюється так звана «нічийна зона», коли свобода особи фактично обмежена працівниками органів внутрішніх справ, але строк її затримання за підозрою у вчиненні злочину не обчислюється. У протоколах про затримання особи нерідко не вказується точний час фактичного обмеження її свободи, що унеможливлює судовий контроль за законністю застосування цього запобіжного заходу. Думається, що в КПК України повинно бути передбачене правило, згідно з яким термін затримання особи за підозрою у вчиненні злочину обчислюється з моменту фактичного обмеження її свободи.

У діяльності органів дізнання і досудового слідства склався стереотип максимального використання 72 год., які їм надає закон для затримання особи без судового рішення, хоча цей строк може бути й меншим. Це призводить до того, що подання про обрання щодо затриманої особи запобіжного заходу у вигляді взяття під варту надходять до суду вже після закінчення терміну затримання або цей строк закінчується безпосередньо в судовому засіданні під час вирішення суддею питання про обрання запобіжного заходу. Слід звернути увагу на дещо суперечливу позицію Верховного Суду України, який у постанові Пленуму від 25 квітня 2003 р. № 4 «Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства» у пункті 5 зазначив, що «надходження до суду подання про взяття затриманої особи під варту після закінчення цих строків не є підставою для відмови в його розгляді. На таке порушення суддя, відповідно до ст. 23² КПК України, зобов’язаний реагувати окремою постановою». Таким роз’ясненням Верховний Суд України фактично надає право органам дізнання і досудового слідства не дотримуватися 72-годинного строку, передбаченого ст. 29 Конституції. Аналогічні порушення допускаються і при продовженні строків утримання під вартою у ході досудового слідства. Думається, що в разі закінчення термінів затримання або утримання під вартою особа повинна бути негайно звільнена.

Дотриманню конституційного права людини і громадянина на недоторканність житла в діяльності органів внутрішніх справ сприятиме те, що в зазначеній вище постанові Пленуму Верховного Суду України від 28 березня 2008 р. № 2 роз’яснюється зміст термінів «житло» та «інше володіння особи», які вживаються в кримінально-процесуальному законодавстві. Відповідно до п. 11 вказаної постанови, під житлом треба розуміти: 1) особистий будинок з усіма приміщеннями, призначеними для постійного чи тимчасового проживання в них, а також ті приміщення, які, хоча й не призначені для постійного чи тимчасового проживання в них, є складовою будинку; 2) будь-яке житлове приміщення, незалежно від форми власності, яке належить до житлового фонду і використовується для постійного або тимчасового проживання (будинок, квартира в будинку будь-якої форми власності, окрема кімната в квартирі тощо); 3) будь-яке інше приміщення або забудова, які не належать до житлового фонду, але пристосовані для тимчасового проживання (дача, садовий будинок тощо). Звертає на себе увагу той факт, що, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, поняття «житло» у п. 1 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод охоплює не лише житло фізичних осіб. Воно може поширюватися й на офісні приміщення, які належать фізичним особам, а також офіси юридичних осіб, їх філій та інші приміщення.

Як «інше володіння» слід розуміти такі об’єкти (природного походження та штучно створені), в які можна проникнути і де можна зберегти або приховати певні предмети (речі, цінності). Ними можуть бути, зокрема, земельна ділянка, сарай, гараж, інші господарські будівлі і будівлі побутового, виробничого та іншого призначення, камера сховища вокзалу (аеропорту), індивідуальний банківський сейф, автомобіль тощо.

Верховний Суд України в цій постанові Пленуму також уточнив процесуальний порядок обмеження конституційних прав людини і громадянина на таємницю листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень. Відповідно до п. 2 постанови накладення арешту на кореспонденцію, її огляд і виїмка, зняття інформації з каналів зв’язку та її дослідження можуть провадитися тільки за рішенням суду. Це керівне роз’яснення Пленуму Верховного Суду України не зовсім збігається за своїм змістом з редакцією ст.ст. 187 та 187¹ КПК України, згідно з якими за рішенням суду провадиться тільки накладення арешту на кореспонденцію та її огляд, а також зняття інформації з каналів зв’язку. Крім того, неврегульованою залишається процедура проведення виїмки кореспонденції, на яку накладено арешт. Зазначене свідчить про необхідність подальшого вдосконалення кримінально-процесуального законодавства, яке регламентує порядок тимчасового обмеження конституційних прав громадян, що забезпечить дотримання прав людини в кримінально-процесуальній діяльності органів внутрішніх справ.