3. податкова ставка.

Податкова ставка — це величина  податку на одиницю оподат- кування  (одиниця виміру об’єкта оподаткування для земельного  по- датку — гектар тощо).

Податкова  ставка,  що визначається як відсоток,  поділяється на такі види:

– пропорційна,  коли  ставка  оподаткування однакова  і не зале- жить від розмірів доходу;

– прогресивна, коли ставки оподаткування зі збільшенням дохо- ду зростають;

– регресивна, коли податкова ставка зі збільшенням доходу зни- жується.

За законодавством України податки поділяються на загальнодер- жавні та місцеві.

Загальнодержавні податки:

– податок на прибуток підприємств;

– акцизи;

– ПДВ;

– податок на доходи фізичних  осіб;

– мито;

– державне мито;

– податок на нерухоме майно;

– рентні платежі;

– податок з власників  транспортних засобів;

– податок на промисел;

– збір за спеціальне використання природних  ресурсів;

– збір за забруднення навколишнього середовища;

– плата за землю;

– збір на обов’язкове страхування;

– відрахування у пенсійний та соціальні фонди.

Місцеві податки:

– податок з реклами;

– готельно-курортний збір;

– комунальний податок;

– за проїзд транзитного транспорту;

– використання символіки;

– ринковий збір;

– збір на припаркування автотранспорту;

– збір за видачу ордера на квартиру;

– збір за участь на бігах на іподромі;

– збір за участь у грі на тоталізаторі;

– збір за проведення  місцевого аукціону.

Особливе  місце серед інструментів  фіскальної (податкової) по- літики є податкові пільги. Найбільш розповсюджені в практиці ДРЕ такі види податкових пільг:

– неподатковий мінімум об’єкта оподаткування;

– вилучення з-під оподаткування частини об’єкта оподаткування

(амортизаційні відрахування, витрати на НДДКР тощо);

– звільнення від сплати окремих суб’єктів оподаткування;

– зниження податкової ставки;

– відмінусування від податкової бази;

– податковий  кредит;

– повернення  податків (повне або часткове).

Основні принципи сучасної податкової політики:

– ефективність,  що  визначається  регулювальною і  стимулю- вальною функціями податків;

– справедливість — передбачає  недоцільність  і неможливість пе- рекладання податкового  тягаря  на бідні верстви населення і навіть частковий перерозподіл через механізм оподаткування частини національного доходу на користь найбідніших  верств;

– корисність — стягнені  з працівників через податкову  систему кошти мають повернутися до них у формі соціальних  витрат;

– оптимальне співвідношення між економічною ефективністю та справедливістю, що передбачає недоцільність надмірного пе- рерозподілу національного доходу через податковий  механізм (оскільки це гальмувало  б інвестиції) або вилучення із заробіт- ної плати таких податків, які підривали б зацікавленість безпо- середніх працівників у зростанні продуктивності праці;

– ефективність адміністрування — витрати на управління мають бути мінімальними;

– економічна обґрунтованість податків — розміри податків пови- нні встановлюватися на основі показників розвитку  економіки країни та її фінансового стану;

– стабільність податкового законодавства — податки не повинні змінюватися протягом бюджетного року;

– рівняння  та унеможливлювання  дискримінації  — забезпечення однакового підходу до суб’єктів господарювання;

– рівномірність сплати — податки  повинні  сплачуватися в пев- ний термін;

– гнучкість — податкове  законодавство повинне вчасно реагува- ти на зміни  соціально-економічного життя  держави  без пору- шень стійкості податкового законодавства;

– інфляційна  нейтральність;

– недопущення  подвійного оподаткування одного й того самого об’єкта оподаткування;

– доступність  та  однозначність  норм  податкового  законодав- ства;

– гласність — офіційне  опублікування відомостей  про суми  зі- браних податків та їх витрачання.

Взаємозв’язок між податковими ставками та обсягом податкових надходжень до бюджету показує крива Лаффера (рис. 1).

А. Лаффер — відомий  економіст,  прихильник теорії пропозиції, який вважав, що за зростанням ставки податку від 0 до 100\% податко- ві надходження зростають від 0 до деякого максимального рівня М, а потім знижуються до 0.

Крива Лаффера відображає  зв’язок між податковою ставкою та обсягом податкових  надходжень, виявляє податкову ставку (від 0 до

100\%), за якої податкові надходження досягають максимуму.

          -                                     /

   0                            N                          100         ®ÍÿÑÉÍÁ¿ ÐÑ¿ÁÉ¿ 

Рис. 1. Крива Лаффера

Згідно з кривою Лаффера, до деякого максимального рівня М більше значення податкової ставки забезпечує більшу величину по- даткових надходжень. Однак наступне збільшення податкової ставки призведе  до зниження стимулів  виробництва і величина  національ- ного оподаткованого доходу зменшиться.

Таким чином, нижча ставка податків створить  стимули  до праці, заощаджень,  інвестицій,  інновацій,  сприяючи  суттєвому  розширен- ню національного виробництва й доходу.

Тепер розглянемо  структуру державних  видатків.

Існує багато статей видатків, але їх можна згрупувати  за таки- ми напрямами:

– національна оборона  і  матеріальне   забезпечення  зовнішньої політики  (10–20\%);

– утримання державного апарату (5–10\%);

– фінансування бюджетного  сектора  економіки,  сільського  гос- подарства, капіталовкладень в інфраструктуру (10–20\%);

– соціальні видатки (40–50\%);

– відсоток за державний  борг (7–9\%).

Видатки бюджетів усіх рівнів розподіляються на:

– поточні — видатки бюджетів, що йдуть на фінансування мережі підприємств,  установ, організацій,  що діють на початок фінан- сового року, а також на фінансування заходів соціального  за- хисту населення;

– видатки  розвитку  — видатки  бюджетів, що спрямовані  на фі- нансування інвестиційної та інноваційної діяльності (капітало- вкладень, структурної перебудови тощо).

Значна  частина коштів державного  бюджету витрачається на за- гальнодержавні програми соціально-економічного розвитку  тощо.

Видатки бюджету на потреби народного господарства здійсню- ються у вигляді державних кредитів, субсидій, контрактів, замовлень, гарантій.

Мультиплікатор державних витрат показує, наскільки змінив- ся сукупний доход (Y) при зміні державних витрат (G) на одиницю.

Мультиплікатор державних  витрат дорівнює:

M    Y 

g          G

1   ,

1  c

(1)

де   c  — частина  приросту  доходу, яку домогосподарства спрямову- ють на споживання.

Якщо   планові   витрати   враховують   вплив   податкових   надхо- джень, то

Т = t  Y,

а мультиплікатор державних  витрат  (складний мультиплікатор) ві- дображає  залежність  автоматичних податкових  вилучень  від зміни ВВП і має вигляд:

NH   

1   (1  U) ,     (2)

1  D

#          ¤1

Ÿ         ¤0

:

0

:0         :1

£ÍÔÍÃÇ, ÁÇÎÒÐÉ, :

Рис. 2. Вплив податків на рівноважний ВВП

Зменшення  податків   на   Т  збільшує   використання   доходів (рис. 2) відповідно:  Y   = Y — Т на величину  Т і споживання — на величину   c  T . Сукупні  витрати  зростають.  Пряма  планових  ви- трат переміститься вгору на c  T , рівновага переміститься з точки А в точку В.

Зменшення податків також створює мультиплікативний ефект на дохід. Сукупний ефект для доходу під впливом зміни податків дорів- нює:

Y  mt   T ,        (3)

m   Y  

t           T

c  .

1  c

(4)

Податковий мультиплікатор показує,  що зростання  податків на певну величину  зменшує обсяг виробництва на більшу величину, і навпаки, при зменшенні  ставок оподаткування Т(Y) на певну вели- чину, рівноважний обсяг  виробництва (Y) збільшується на більшу величину.

Аналіз мультиплікаторів державних  витрат та податків дає мож- ливість сформулювати такі висновки.

1. Якщо державні  витрати  і податкові  надходження змінюються на одну й ту саму величину,  то й рівноважний рівень  виробництва змінюється  на ту саму величину.

Цей  мультиплікатор називають  мультиплікатором збалансо- ваного  бюджету і дорівнює він одиниці:

mg    mt

         1

1  c

   c

1  c

 1 .    (6)

2. Ефект  мультиплікатора від скорочення  податків слабший, ніж при збільшені державних  витрат:

1          m   c ;   m > m .     (7)

mg    1  c ;          t           s        g          t

Державний бюджет за структурою  надходжень  та видатків  може бути дефіцитним або профіцитним.

Дефіцит державного бюджету — це перевищення видатків державного бюджету над доходами. Дефіцит вважається безпечним, якщо він перебуває на рівні 2–3\% від ВВП.

До причин дефіциту державного бюджету можна віднести:

– зменшення приросту національного доходу в умовах кризового стану економіки;

– падіння доходів;

– зменшення  акцизних  податків, які надходять до держбюджету;

– збільшення бюджетних витрат;

– непослідовна  фінансово-економічна політика. Для зменшення  бюджетного дефіциту потрібно:

– змінити систему оподаткування;

– перейти від фінансування до кредитування;

– зменшити управлінські витрати;

– підвищити  роль місцевих бюджетів;

– скасувати необґрунтовані фінансові пільги;

– здійснювати  конверсію;

– ліквідувати  дотації збитковим підприємствам.

Виділяють такі види бюджетного дефіциту:

1. За формою прояву — відкритий  і прихований.

– Відкритий дефіцит  бюджету — офіційно  визнаний рівень бю- джетного дефіциту на відповідний рік.

– Прихований дефіцит бюджету — виникає внаслідок завищення обсягів планових доходів і включення до них джерел покриття дефіциту.

2. За причинами виникнення — вимушений  та свідомий.

– Вимушений — це дефіцит, що є наслідком  скорочення  обсягів

ВВП (обмеження фінансових  ресурсів держави).

– Свідомий  —  виникає  як  відповідь  на дискреційну фіскальну політику, що передбачає цілеспрямовані зміни розміру держав- них витрат, податків, сальдо державного бюджету.

3. За напрямами дефіцитного фінансування — пасивний, активний.

– Пасивним є такий дефіцит бюджету, за якого кошти спрямову- ються на покриття поточних витрат.

– Активним є такий бюджетний дефіцит, за якого кошти спрямо- вуються на інвестиції в економіку.

Є три основні засоби збалансування дефіцитного держбюджету:

1) підвищення податків;

2) додаткова емісія грошей;

3) державні позики — випуск державних  цінних паперів. Оскільки жоден із засобів збалансування бюджету не абсолютно

ефективний, існує так зване бюджетне обмеження.

Державне бюджетне обмеження — це свідоме обмеження  ви- трат держави, зумовлене  існуючими фінансовими можливостями:

n          n–1

Bg

— чисті фінансові активи держави в n-му році;

— чисті фінансові активи в (nr — 1)-му році;

n–1

попередньо-

го року;

Профіцит державного бюджету  —  це  перевищення  доходів державного бюджету над видатками.

Політика уряду спрямована  на формування профіцитного бю- джету, оскільки сила та вплив держави на економіку визначаються, насамперед, акумуляцією в її руках фінансових  ресурсів, тобто її сти- мулювального і обмежувального впливу на економічні процеси та явища.

3. Державний борг та його вплив на національну економіку

З поняттям бюджетного  дефіциту  тісно

Державний борг

пов’язане поняття  державного боргу.

Державний борг — це сума дефіцитів

державного бюджету за мінусом бюджетних надлишків; нагромадже- на урядом сума запозичень  для фінансування бюджетного дефіциту.

Державний борг виникає через брак у державі коштів, необхідних для виконання її функцій, тому держава змушена мобілізувати додат- кові кошти для покриття своїх видатків. Між бюджетним дефіцитом і державним  боргом існує пряма залежність. Державні позики — голо- вне економічно виправдане  джерело покриття бюджетних дефіцитів.

Залежно від суб’єктів кредитних  відносин розрізняють:

 Внутрішній  державний борг — це боргові зобов’язання  уряду у формі кредитів, отриманих  урядом, державних  займів, здійснюваних за допомогою випуску цінних паперів від імені уряду і за його дору- ченням.

Зовнішній державний борг — борг фізичним, юридичним особам за кордоном та іноземним  державам.

Внутрішній борг — це борг уряду країни своїм громадянам. Це си- туація,  коли всі «винні самі собі». Коли борг не дуже великий, він не справляє відчутного негативного впливу на економіку, оскільки не су- проводжується вивезенням за кордон матеріальних цінностей.

Зовнішній борг  лягає тягарем  на країну,  оскільки вона змушена віддавати товари й послуги в рахунок  оплати відсотків і погашення боргу. Крім цього, нерідко іноземні країни надають кредити за умови внесення певних корективів у його економічну політику.

Якщо в країни  дуже великий  зовнішній  або внутрішній  держав- ний борг, то їй може бути оголошений дефолт.

Дефолт — визнання країни неплатоспроможною.

У разі бюджетного профіциту державний  борг може частково по- гашатися.  Витрати  на погашення  боргу збільшуються із зростанням ставок відсотка.

Залежно від структури боргових зобов’язань виділяють:

– монетаризований державний борг  —  складається з  боргів, опосередкованих кредитними стосунками  держави з банками.

– немонетаризований державний борг — включає в себе забор- гованість  держави  за держзамовленнями, надання  послуг дер- жавним  установам,  заборгованості з виплат  заробітної  плати бюджетному сектору, а також з виплат соціальних трансфертів. Уряди  країн  здійснюють  політику  щодо управління державним

боргом, яка загалом має такі стадії:

– залучення фінансування;

– його розміщення (використання);

– погашення  боргу.

Відповідно, система управління державною  заборгованістю  краї- ни означає управління всіма стадіями і охоплює:

– аналіз  кредитоспроможності —  можливості   країни  позичати кошти;

– оцінку платоспроможності — здатності обслуговувати борг;

– контроль рівня заборгованості;

– контроль за складом зовнішнього  та внутрішнього  боргу.

З цією метою використовуються показники заборгованості — ін- декси заборгованості, які вимірюють різні складові державного боргу (насамперед,  зовнішнього).

Так, до стандартних  показників зовнішньої  заборгованості нале- жать:

– відношення розміру  боргу  (сплаченого або несплаченого)  до експорту та до ВВП;

– відношення загальної суми платежів з обслуговування боргу до експорту та державних  доходів;

– коефіцієнт обслуговування боргу (співвідношення між сумою виплат по обслуговуванню боргу і величиною експорту товарів та послуг).

Ефективність управління державним боргом значною мірою визна- чається іншими видами економічної політики. Прибуток на інвестова- ний капітал, а отже, й розмір позик безпосередньо залежать від торго-

вельної політики, політики валютних курсів, цінової політики, а також від грошово-кредитної та бюджетно-податкової політики. У свою чер- гу, рівень зовнішньої заборгованості та умови надання зовнішнього бор- гу значною мірою визначають характер економічної політики в країні.

Боргова криза — це криза зовнішньої заборгованості,  яка прояв- ляється в неспроможності країни-боржника обслуговувати зовніш- ню заборгованість у повному  обсязі,  зокрема  здійснювати  виплати з обслуговування накопиченої суми боргу відповідно  до початкових угод. Неплатоспроможність країн-боржників спричинює  падіння платоспроможності фінансових   інститутів  країн-кредиторів.  Вихід з боргової кризи  передбачає  стабілізацію  розмірів  та зміну структу- ри заборгованості,  відстрочку сплати боргу або перегляд інших умов його повернення.

Традиційним методом зменшення  боргу є його реструктуриза- ція. При реструктуризації боргу умови його обслуговування перегля- даються. Найпоширенішою є реструктуризація офіційного боргу, яка відбувається в рамках домовленостей «Паризького клубу».

За умовами «Паризького клубу» офіційні кредитори надають такі види допомоги:

– часткове анулювання боргу;

– продовження термінів дії боргових зобов’язань;

– зниження відсотків на обслуговування боргу. Загальноприйнятним методом  скорочення  зовнішнього  боргу є

конверсія боргу (борговий своп),  яка може набирати таких форм:

– викуп боргу — надання країні-боржникові можливості  викупи- ти власні боргові зобов’язання  на вторинному ринку боргів;

– капіталізація боргу, тобто обмін зовнішнього боргу на власність (акціонерний капітал) зі знижкою. При цьому реалізується можливість  обмінювати  боргові  зобов’язання  даної країни  на акції її корпорацій.  Іноземні  небанківські організації  отриму- ють можливість  купувати  ці боргові зобов’язання  зі знижкою для фінансування прямих інвестицій  чи купівлі вітчизняних фінансових  активів;

– конверсія  «борг-борг»,  тобто заміна  існуючих  боргових  зобо- в’язань новими борговими зобов’язаннями.

Капіталізація боргу і заміна існуючих боргових зобов’язань нови- ми є інструментами оптимізації структури зовнішньої заборгованості

держави. Вибір кожного конкретного методу управління державним боргом залежить від економічної кон’юнктури в країні та офіційно застосовуваної ЕП.

Зв’язок