10.1 регулювання оплати праці.

Загальні засади регулювання зарплати державою. В більшості розвинутих країн втручання держави у встановлення розміру заробітної плати обмежено. Домовленість про її розміри досягяється переважно на двосторонній основі (при переговорах між підприємцями і профспілками). Участь держави в переговорах, там де вона існує (Австрія, Австралія, Норвегія, Швеція), носить консультативний характер. Але в багатьох державах (в планах у Франції або в урядових орієнтирах у Великобританії) фіксуються "допустимі межі" підвищення зарплати. Офіційно встановлюються загальнонаціональні гарантійні мінімуми (ставки) зарплати в США, Канаді, Голандії, Іспанії, Бельгії, Франції, Португалії, Люксембурзі. В США у 1981р. офіційно встановлений мінімум склав 3,35 дол. за годину, з листопада 1989р. він підвищився до 3,80 дол., а з 1 квітня 1991р. - до 4,25 дол. за годину. Хоча в ФРН, Японії, Іспанії, Великобританії офіційно встановлених мінімумів немає, фактично вони  встановлюються в колективних договорах.

Державні акти визначають деякі загальні правила формування зарплати: рівноправність чоловіків та жінок у сфері трудових відносин, право працівників на оплачувану відпустку і оплату тимчасової непрацездатності у звўязку з хворобою, встановлюють максимальну тривалість робочого тижня, норми по охороні праці, регулюють умови найму.

У Франції парламент приймає Кодекс про працю, в якому визначається: мінімальний рівень зарплати, умови призначення допомоги по безробіттю, розмір пенсії і необхідний трудовий стаж для її отримання, тривалість оплачуваної відпустки, принципи найму на роботу та інші важливі сторони, які прямо або побічно впливають на формування фонду оплати праці і витрат соціального характеру. В Національних трудових договорах за згодою галузевих профспілок з міністерствами встановлюються спільні для галузі тарифні ставки з достатньо широким діапазоном оплати в рамках кожного розряду. Визначається також стаж роботи, який дає право на підвищення зарплати. Колективний договір, який укладається між підприємством і найманими робітниками  за погодженням з місцевою профспілкою, обумовлює  розміри тарифних ставок, окладів, інші умови оплати праці (оплата відпусток, річна винагорода, різні доплати та ін.), які діятимуть на даному підприємстві. Контракт (трудовий договір) укладається  між  окремим працівником та адміністрацією підприємства. Він визначає конкретний розмір зарплати та інші умови оплати праці, включаючи преміювання. Розміри оплати праці не можуть бути нижче встановлених меж, хоча можуть перевищувати їх у відповідності з кваліфікацією працівника.

На багатьох підприємствах Франції видається щорічна премія (13-а зарплата). Отримати її можна лише через 5 років після початку роботи на даному підприємстві.

Два рази на рік: 1 березня та 1 вересня фонд зарплати збільшується в залежності від рівня інфляції, що склався. Темпи зростання зарплати обмежуються через податки: частину податків підприємства сплачують в залежності від фонду зарплати (18\% у місцевий бюджет, 1\% - спеціалізованим організаціям по будівництву житла, 2,6\% - державним організаціям на перепідготовку кадрів). Тому навіть невелике збільшення зарплати відчутно знижує чистий прибуток підприємства.

В ФРН в Конституції закріплений принцип тарифної автономії, згідно з яким рішення про організацію зарплати приймають підприємці і працівники без втручання держави. Більшість тарифних договорів промисловості укладаються на рівні земель та округів, приблизно чверть - на рівні підприємств. Типові договори по оплаті праці регулюють ті сторони трудової діяльності, які не потребують постійного уточнення: методи диференціації та оплати праці, її оцінки, тривалість робочого часу понадурочних робіт, відпусток, оплата проїзду до місця роботи, спеціальні виплати по підсумках року, до свят, оплата відпусток та часу хвороби, понадурочних робіт та ін. Вони діють 4-5 років. Тарифні договори по оплаті праці виносяться на обговорення та укладаються щорічно.

Закон про мінімальні умови найму надає право федеральному міністру регулювати мінімальний рівень заробітку, однак на практиці його не використовувалося. Мінімально гарантованою винагородою за працю вважаються тарифні ставки працівників та службовців, встановлені тарифною угодою. Вони не залежать від результатів господарської діяльності підприємств. Додаткові винагороди - 13-а зарплата, частина прибутку підприємства, гратифікація (виплати у випадку свят, ювілеїв та т.п.).

Певні гарантії отримують робітники при переведенні з однієї роботи на іншу, при втраті кваліфікації, звільненні з роботи в результаті застосування нової техніки та технології (компенсації у випадку зменшення заробітку, попереднє попередження про звільнення і т.п.).

Зазвичай в тарифних угодах передбачено 7-9 розрядів для робітників і 6 розрядів для службовців. Рівень оплати навчених робітників, які почали свою трудову діяльність, приймається за 100, робітників вищої кваліфікації - за 130, нижчої - за 80. При наймі робітників дуже високої кваліфікації і рідкісних професій використовуються надтарифні ставки і оклади; величина їх визначається за взаємною домовленістю.

В Японії широко розповсюджена система довічного найму; оплата праці залежить перш за все від трудового стажу. Чим довше працює людина в компанії, тим вища його зарплата і посада. Якщо працівник переходить в іншу компанію, він позбавляється трудового стажу і починає все спочатку. В японських компаніях діє навіть більш жорсткий механізм примусового підвищення інтенсивності праці найманого персоналу, ніж в США і Західній Європі. Якщо там головний стимул примусити працювати - це звільнення, то в Японії, крім того, - переведення на іншу роботу, сповільнене просування, "моральне засудження" з боку членів колективу і, з іншого боку, надія потрапити в елітарну категорію. Коли не можна перейти на іншу роботу без значної втрати частини привілеїв і зарплати, то ці міри в сукупності дають великий ефект. Хоча трудове законодавство гарантує відпуску від 10 до 20 днів, більшість працівників її не використовують    із-за побоювання справити погане враження на адміністрацію, зазнати прихованої чи явної дискримінації. В японських компаніях широко використовуються понадурочні роботи, суміщення професій, примусове залучення до раціоналізаторської діяльності фактично без виплати додаткових винагород.

"Постійні" працівники,  для яких існує довічний найм, вважаються елітарною групою. Однак близько 70\% японських трудящих відноситься до категорії "тимчасових" працівників. Їх звільняють в першу чергу, вони працюють напружено і більше за інших, отримуючи при цьому на 40-50\% меншу винагороду. Поділ працівників на "постійних" та "тимчасових" дозволяє досить ефективно стримувати соціальні конфлікти, допомагає роз'єднувати працівників.

В структурі зарплати японського працівника основна (базова) ставка складає біля 20-50\% всієї суми заробітку. Величина надбавок (загальне число яких може перевищувати декілька десятків) визначається адміністрацією і залежить від індивідуальної і колективної продуктивності праці, якості роботи, лояльності до керівництва, поведінки, дисципліни. Якщо попит на товари компанії знижується, частина зарплати її працівників може бути взагалі заморожена і використана на покриття збитків або модернізацію виробництва.

Пенсійні виплати видаються одночасно,  в сумі вони складають стільки місячних зарплат, скільки років робітник працював в даній компанії. Адміністрація зберігає за собою право збільшувати або зменшувати розмір пенсійної допомоги, використовуючи такий показник як "особистий вклад працівника у процвітання компанії".

В Швеції з початку 50-х років профсоюзи проводять політику  "солідарної зарплати", яка базується на принципах рівної оплати за рівну працю і скорочення розриву між розмірами мінімальної і максимальної зарплати. Якщо із 10 підприємств однієї галузі 3 працюють високорентабельно, 5 - на середньому рівні, а два - збитково, то працівники на будь-якому з цих підприємств отримують однакову плату за однакову працю, а саме на середньому рівні, зафіксованому в галузевій угоді. Господарі збиткових підприємств не мають можливості знижувати зарплату своїм працівникам, а працівники високорентабельних - вимагати собі частину прибутку.

Співвідношення доходів після сплати податків між будь-якими категоріями населення в Швеції не перевищує 1:2. Ні в одній країні світу не має такої малої диференціації доходів.

Нове в оплаті праці. На початок  90-х років в зарплаті велику роль стали грати різні доплати: участь в прибутках, в "успіху підприємства", в його акціях і за рахунок накопичування коштів на спеціальних рахунках. В нових галузях з високою технологією традиційні системи зарплати (погодинна і відрядна) замінюються різними варіантами індивідуальної зарплати, яка базується на оцінці праці кожного працівника, його особистого вкладу, виявлення творчої ініціативи, високого відчуття відповідальності за доручену роботу. В них зазвичай знижується доля основної зарплати і зростає змінна частина, яка залежить від фінансового положення компанії та особистого внеску працівника в "успіх підприємства".

Перехід до нових технологій пов'язаний із зміною змісту праці: результати процесу праці залежать в більшій мірі не стільки від фізичних зусиль працівника або величини затраченого ним часу, скільки від якості прийнятих ним рішень. Це  вимагає переходу від стратегії підпорядкування і жорсткого контролю до стратегії "залучення" і партнерства, посилення матеріальної заінтерисованості працівників в кінцевих результатах виробництва.

Організація зарплати в СРСР. Тарифна система в СРСР включала тарифно-кваліфікаційні довідники, тарифні сітки і тарифні ставки. Диференціація заробітної плати забезпечувалась також за допомогою районних коефіцієнтів.

Тарифно-кваліфікаційні довідники містять в собі перелік робіт, характерних для даної галузі (існує також єдиний довідник для працівників так званих наскрізних спеціальностей), де перераховуються вимоги, які та чи інша робота пред'являє до знань і навичок виконавця, а також  вказується  розряд, яким тарифікується ця робота. Першим розрядом тарифікуються самі прості роботи, вищим - найбільш складні, які потребують високої кваліфікації. Тарифно-кваліфікаційний довідник визначає вимоги до знань і вміння кожного робітника, необхідних для присвоєння певного розряду.

Галузеві тарифні сітки складаються з тарифних коефіцієнтів. Тарифний коефіцієнт першого розряду дорівнює 1,00,   вищого - 1,6-2,00. Міжрозрядний розрив тарифних коефіцієнтів складає 12-17 \% і зростає їз підвищенням розряду.

Держава встановлювала тарифні ставки першого розряду для кожної галузі. Тарифна ставка другого і наступного розрядів дорівнювала тарифній ставці першого розряду, помноженої на коефіцієнт даного розряду. Якщо тарифна ставка першого розряду  100 крб.,  то тарифна ставка п'ятого розряду (який має тарифний коефіцієнт 1,60) складала 160 крб. В деяких випадках для шкідливих і особливо шкідливих робіт встановлювались спеціальні тарифні ставки.

Зарплата в тих районах країни, де життя коштувало дорожче, збільшувалась за рахунок районних коефіцієнтів. Для районів Півночі вони складали 1,5 - 1,7, для Південних районів Східного Сибіру і далекого Сходу - 1,2 і т.д.

Зарплата диференціювалась також в залежності від підсумків господарської діяльності підприємства за допомогою різного роду преміальних систем, розроблених на підприємствах або рекомендованих централізовано (за економію пального, матеріалів і ін.). Держава встановлювала величину відрахувань у фонди економічного стимулювання: фонд матеріального заохочення, фонд спеціально-культурних міроприємств і житлового будівництва та фонд розвитку виробництва, за рахунок яких виплачувалась тринадцята зарплата, будувалось житло для робітників, фінансувалось утримування будинків відпочинку, піонерських таборів, заводських медпунктів і т.п., а також розвиток виробництва і проведення НДДКР.

Оплата праці в колгоспах. Спочатку в СРСР і ряді інших країн розподіл в сільськогосподарських кооперативах здійснювався за допомогою трудоднів. За найпростішу роботу при виконанні норми виробітку нараховувався один трудодень, більш складна робота оцінювалась вище (наприклад, тракторист за виконання норми виробітку на певних роботах одержував 5 трудоднів). Натуральні та грошові доходи колгоспу, призначені для розподілу по праці, ділились на кількість трудоднів по колгоспу за рік і тим самим визначалась величина виплат на трудодень (зазвичай - кількість зерна і грошей на трудодень). Величина виплат на трудодень множилась на виробіток певного колгоспника в трудоднях за рік, що дозволяло визначити його заробіток за рік.

З розвитком товарного виробництва  в споживанні колгоспниками зростала частка товарів широкого вжитку промислового виготовлення, створювались умови для переходу до гарантованої грошової оплати праці колгоспників - подібного до тієї, яка існувала в радгоспах.  Спочатку встановлювався гарантований мінімум оплати одного трудодня, щоквартальне і щомісячне авансування. З середини 1966 року урядовою постановою колгоспи були  переведені на гарантовану оплату праці.

Оскільки радгоспи організовувались, як правило, на базі високотоварних господарств, це дозволило з самого початку встановити в них гарантовану грошову оплату. В країнах Східної Європи грошова гарантована оплата праці в кооперативах була встановлена раніше там, де виробництво носило товарний характер: в НДР, ЧРСР, Болгарії. Розподіл по трудоднях (або балам) зберігається там, де виробництво носить натуральний характер (Лаос).

Зміни в оплаті праці при переході до ринку. При переході до ринку основна роль в регулюванні зарплати відводиться підприємствам. Форми, методи і функції державного регулювання основної зарплати змінюються. Вони полягають перш за все у встановленні на державному рівні мінімуму зарплати, в ряді випадків - початкових ставок по основних професійно-кваліфікаційних категоріях, а також тих  чи інших форм індексації зарплати (або компенсації) по мірі зростання вартості життя. Тим самим держава прагне забезпечити громадянам доходи, які необхідні для відтворення робочої сили.

Держава бере участь у прийнятті основних рішень щодо політики зарплати (наприклад, по покращенню пропорцій в оплаті праці в масштабі всього народного господарства, "підтягуванню"  зарплати робітників невиробничої сфери, сільського господарства до зарплати працівників промисловості і т.п.). Підприємства, які отримали широкі права в диференціації оплати праці, повинні мати єдині методологічні підходи до оцінки робіт по основних  тарифостворених  факторах, а працівників - по їхнім особистим діловим якостям. Розробку таких підходів бере на себе держава.

Так, в Польщі на основі оцінок, отриманих на підприємствах, для всіх категорій працівників була розроблена 22-розрядна сітка-модель з мінімальними і максимальними межами тарифних ставок по кожному розряду, яка не є обов'язковою для підприємств, але служить для них орієнтиром. Перші 12 розрядів призначаються для робітників. Працівники розумової праці тарифікуються з 1-го по 22-й розряд. Сітка побудована в розрахунку на державний мінімум зарплати. Підприємствам надана можливість у відповідності зі своїми прибутками встановлювати більш вищий мінімум зарплати.

Аналогічні сітки-моделі  з мінімальними і максимальними межами тарифних ставок по кожному розряду вводяться в країнах СНД: Україні, Росії та ін. Реформа   зарплати передбачає відмову від прямого централізованого регулювання індивідуальної чи середньої зарплати працівника і перехід до податкового методу регулювання засобів на оплату праці. Розмір індивідуальної зарплати повинен визначатись тільки особистим трудовим внеском працівника і об'ємом зароблених підприємством коштів на оплату праці. Держава затверджує мінімальний розмір тарифної ставки першого розряду (диференційований по районах країни) і тарифні коефіцієнти, які відображають різницю в складності праці по кожній професійно-кваліфікаційній групі. Використовуючи базову тарифну ставку і тарифну сітку, підприємства самостійно встановлюють ставки та оклади для своїх працівників. Підприємства, які мають більше коштів на оплату праці, можуть пересувати тарифну сітку вверх, тобто підвищувати ставки та оклади.

Закон України  "Про оплату праці" (24.03.1995 р.) визначає економічні правові та організаційні засади оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах, на підставі трудового договору з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а також з окремими громадянами та сфери державного і договірного регулювання оплати праці і спрямований на забезпечення відтворювальної та стимулюючої функції зарплати.

Система організації оплати праці здійснюється на основі: законодавчих та інших нормативних актів; генеральної угоди на державному рівні,галузевих,регіональних  угод, колективних договорів, трудових договорів.

Основою організації оплати праці є тарифна система, яка включає: тарифні сітки, тарифні ставки, схеми посадових окладів і тарифно-кваліфікаційні характеристики (довідники).

Тарифні сітка (схема посадових окладів) формується на основі: тарифної ставки робітника першого розряду, яка встановлюється у розмірі, що перевищує законодавчо встановлений розмір мінімальної зарплати; міжкваліфікаційних (міжпосадових) співвідношень розмірів тарифних ставок (посадових окладів).

Держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності і господарювання шляхом встановлення розміру мінімальної зарплати, інших державних норм та гарантій, умов і розмірів оплати праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, керівників державних підприємств, а також шляхом оподаткування доходів працівників.

Розмір мінімальної зарплати визначається з урахуванням: вартісної величини споживчого бюджету з поступовим зближенням рівнів цих показників в міру стабілізації та розвитку економіки країни; загального рівня середньої зарплати; продуктивності праці, рівня зайнятості та інших економічних умов.

Мінімальна зарплата встановлюється у розмірі не нижчому за вартісну величину межі малозабезпеченості в розрахунку на працездатну особу.

Розмір мінімальної зарплати встановлюється Верховною Радою, як правило, один раз на рік під час затвердження держбюджету.

Стаття 12 закону містить перелік інших норм і гарантій в оплаті праці (за час простою, при виготовленні продукції, що виявилась браком, оплата відпусток та ін.).

Закон України "Про колективні договори і угоди" (1.07.1993 р.) визначає правові засади розробки, укладання та виконання колективних договорів і угод з метою сприяння регулюванню трудових відносин та соціально-економічних інтересів працівників і власників.Закон визначає зміст колективного договору та угод на державному та галузевому рівні.

В колективному договорі встановлюються взаємні зобов'язання  сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема: 1.зміни в організації виробництва і праці; 2.забезпечення продуктивної зайнятості; 3.нормування і оплати праці, встановлення форми, системи, розмірів зарплати та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій та ін.); 4.встановлення гарантій, компенсацій, пільг; 5.участі трудового колективу у формуванні, розподілі і використанні прибутку підприємства (якщо це передбачене статутом); 6.режиму роботи, тривалості робочого часу і відпочинку; 7.умов і охорони праці; 8.забезпечення житлово-побутового, культурного, медичного обслуговування, організації оздоровлення і відпочинку працівників; 9.гарантій діяльності профспілкової чи інших представницьких організацій трудящих.

Угодою на дежавному рівні регулюються основні принципи і норма реалізації соціально-економічної політики і трудових відносин, зокрема щодо: 1.гарантій праці і забезпечення продуктивної зайнятості; 2.мінімальних соціальних гарантій оплати праці і доходів всіх груп і верств населення, які б забезпечували достатній рівень життя; 4.соціального страхування; 5.трудових відносин, режиму роботи і відпочинку; 6.умов охорони праці і навколишнього природнього середовища; 7.задоволення духовних потреб населеня.

Угодою на галузевому рівні регулюються галузеві норми, зокрема щодо: 1.нормування і оплати праці для підприємств галузі (підгалузі), мінімальних гарантій зарплати відповідно до кваліфікації на основі  єдиної тарифної сітки по мінімальній межі та мінімальних розмірів доплат і надбавок з урахуванням специфіки, умов праці окремих професійних груп і категорій працівників галузі; 2.встановлення мінімальних соціальних гарантій, компенсацій, пільг у сфері праці і зайнятості; 3.трудових відносин; 4.умов і охорони праці; 5.житлово-побутового, медичного, культурного обслуговування, організації оздоровлення і відпочинку.

10.2 Доходи населення та їх індексація.

    Соціальний захист малозабезпечених.

Номінальна зарплата - грошовий   вираз зарплати, грошові суми, які отримують працівники і службовці як зарплату.

Реальна зарплата - купівельна спроможність номінальної зарплати. Визначається кількістю предметів споживання і послуг, які працівник може придбати за свою номінальну (грошову) зарплату. Рівень реальної зарплати залежить від розмірів номінальної зарплати і рівня цін на товари і послуги, які набувають робітники і службовці. Крім того, реальна зарплата залежить від розміру податків, які вираховуються із нарахованої зарплати (якщо в оподаткуванні за порівняльний період відбулися зміни).

Індекс споживчих цін (Ііндекс вартості життяІ) - показник, який характеризує зміну вартості споживчого кошику товарів та послуг, придбаних населенням. Індекс споживчих цін вираховується на основі індивідуальних індексів роздрібних цін на товари народного споживання, тарифів на платні послуги населенню, розрахованих на базі щомісячної реєстрації цін і тарифів  по набору товарів (послуг) - представників. Вага окремих товарів при побудові індексу споживчих цін  визначається за структурою споживання базисного періоду, яка розраховується на основі бюджетних обстежень сімей.

Спостереження за цінами в СРСР в 1991р. проводилось в 159 обласних, крайових, республіканських  центрах. Для реєстрації державних цін було відібрано 1020 товарів-представників, в т.ч. 370 - продовольчих і 650 непродовольчих. Ціни продукції кооперативів та індивідуальної трудової діяльності реєструвались по 47 позиціям, міськкоопторгів - по 30. Ціни колгоспної торгівлі спостерігались  по 105 товарах в 264 містах. Зведені індекси цін і тарифів у сфері платних послуг будувались на основі реєстрації 138 представників по місцю реалізації послуг. Для порівняння: реєстрація цін у Франції відбувалась по одній тисячі товарів-представників, в ФРН - по 753, в Югославії - по 390.

Бюджет споживчий фактичний - баланс доходів та витрат сім'ї, який характеризує рівень життя різних груп сімей, що склався. Показує прибутки по джерелам надходженняення  і всі витрати за їх призначенням, а також джерела та розмір  придбання продовольчих і непродовольчих товарів (включаючи послуги) та особисте споживання сімей працівників, службовців, колгоспників. Держкомстат СРСР для вивчення матеріального і культурного рівня життя населення систематично проводив вибіркове обстеження 62 тис. сімей. Бюджетний набір - набір товарів та послуг, який характеризує об'єм і структуру споживання населення (на сім'ю або душу населення).

Реальні доходи населення - кількість матеріальних благ, які населення може придбати на свої доходи і використати в процесі отримання платних і безплатних послуг в невиробничих установах. Частина національного доходу, яка використовується населенням для споживання і накопичення. Для визначення її величини від загальної суми  всіх грошових і натуральних доходів населення вираховуються платежі в бюджет, внески в громадські і кооперативні організації, приріст грошових заощаджень всіх видів, а також частина витрат на оплату послуг, що перевищує вартість їх матеріального вмісту. Формуються за рахунок реальної зарплати, виплат і пільг із суспільних фондів споживання (СФС), доходів від особистого підсобного господарства та інших доходів.

Виплати і пільги з суспільних фондів споживання включають витрати на безкоштовне навчання і підвищення кваліфікації, безкоштовну медичну допомогу, витрати на виплату пенсій, допомоги, стипендії студентам, безкоштовні та пільгові путівки в санаторії і будинки відпочинку, витрати на утримання житлового фонду в частині, яка не покривається квартирною платою, витрати на оплату щорічних відпусток працівників і деякі інші витрати та пільги.

В 1990 р. по СРСР в середньому за місяць зарплата працівників і службовців складала 275 крб., а виплати і пільги із суспільних фондів споживання - 112 крб., у колгоспників відповідно 241 і 102 крб. В 1987 р. витрати на одного учня в рік складали: в загальноосвітніх школах - більше 280 крб., в середніх спеціальних учбових закладах - 876 крб., у вузах - більше 1300 крб. На утримання однієї дитини в дошкільних закладах в рік  витрачалось  544 крб., більше 80\% цих витрат оплачувалось державою.

Рівень матеріального добробуту  визначається розміром частини національного доходу, яку населення отримує для задоволення своїх особистих потреб  в результаті кінцевого перерозподілу національного  доходу. Частково рівень матеріального добробуту характеризує ріст зарплати, виплат і пільг, отриманих населенням від держави, об'єм споживання продуктів харчування і непродовольчих товарів, житлові умови та  житлове будівництво і т.д. Найбільш узагальнюючим показником, який характеризує рівень матеріального добробуту, є індекс реальних доходів.

Індекс реальних доходів характеризує співвідношення рівня реальних доходів всього населення або якоїсь суспільної групи населення за звітний період з доходами за базисний період, або з доходами іншої групи населення, або з доходами населення іншої країни.

Індекси рівня життя - індекси, які відображають відносні зміни ступеня матеріального добробуту, соціальних та культурних умов життя  певних груп населення. До них відносились: в СРСР - бюджетний індекс, в країнах Східної Європи - індекси реальних доходів, в США - індекси, обчислені на основі "стандартних бюджетів" сім'ї, індекси "вартості життя" (власне, прожиточного  мінімуму). Визначення будь-якого з них спирається на дані бюджетних обстежень, на планомірно намічений  набір товарів  і споживчих послуг.

В розвинутих країнах світу індекси рівня життя почали обчислюватись на початку ХХ століття. З 1902 р. в США почали обчислювати індекс оптових цін, з 1907р. - індекс роздрібних цін харчових продуктів і індекс зарплати, з 1919 р. - індекс "вартості життя". Майже одночасно виникли дослідження рівня життя працівників по методу "стандартного бюджету" - бюджету типової сім'ї (з чотирьох чоловік), т.з. "бюджет Геллера". "Бюджет Геллера" обчислювався з 1923 р. по 1962 р. З 1947 р., за дорученням Конгресу, Бюро статистики праці обчислює щорічно серію таких бюджетів для 20 великих міст США з урахуванням кліматичних та економічних умов районів.

Раціональний споживчий бюджет - перспективний нормативний баланс доходів і витрат сім'ї, розрахований на основі раціонального набору продуктів і платних послуг. Показує в загальному вигляді науково обгрунтований рівень і структуру потреб населення, необхідних для повного задоволення розумної потреби людини, а також середній розмір доходів, які забезпечують споживання на такому рівні.

Весь об'єм споживання матеріальних благ і послуг розбивається на дві основні групи: переважно індивідуального користування і переважно сімейного користування. Потреби першого типу суттєво відрізняються в залежності від статі, віку, складності виконаної роботи. Якщо споживання матеріальних благ і послуг індивідуального користування в розрахунку в середньому на людину прийняти за 100\% , то споживання чоловіків в працездатному віці складе 121\%, чоловіків-пенсіонерів – 76\%, жінок в працездатному віці – 123\%, жінок-пенсіонерів – 80\%, дітей до 6 років – 56\%, дітей у віці 7-15 років – 78\%. Із збільшенням розміру сім'ї споживання матеріальних благ та послуг другої групи (меблі, оплата житла і т. п.) росте в меншій мірі, ніж в першої групи.

Дані раціонального споживчого бюджету використовують в плануванні.

Мінімальний споживчий бюджет – баланс доходів і витрат, який дозволяє визначити вартість матеріального забезпечення життя тих груп населення, які отримують мінімальний доход. Характеризує мінімально необхідний рівень і структуру споживання матеріальних благ і послуг, а також розмір доходів, який дозволяє задовільняти потреби на такому рівні.

Споживчий кошик мінімального споживчого бюджету визначається окремо для різних соціально-демографічних груп населення на основі науково-обгрунтованих норм, національних  та інших особливостей споживання, реальних можливостей економіки. Він включає збалансовані набори товарів і послуг за наступними основними статтями витрат людини або сім`ї:

-- харчування: хліб, хлібопродукти, м`ясо та м`ясопродукти, молоко і молочні продукти, масло тваринне і рослинне, маргарин, яйця, рибу і рибопродукти, овочі і баштанні культури, фрукти і ягоди, цукор та кондитерські вироби, інші продукти;  

-- одяг, білизна, взуття;

-- ліки, предмети санітарії і гігієни, меблі, предмети культурно-побутового і господарського призначення; житло і комунальні послуги; культурно-освітні міроприємства та відпочинок; побутові послуги, транспорт, зв`язок; перебування дітей в дошкільних закладах.

Бюджет прожиткового мінімуму містить в собі набір матеріальних благ і послуг, який дозволяє задовільняти необхідні мінімальні потреби (наприклад, по продовольчих товарах забезпечити "фізіологічно" необхідний рівень споживання).

В багатьох  розвинутих країнах прийнято закони про мінімальний гарантований доход: в Данії – з 1933 р., в ФРН – з 1960 р., у Великобританії – з 1948 р., в Нідерландах – з 1963 р., Бельгії – з 1974 р., Швеції – з 1982 р., Франції – з 1988 р. Закони про мінімальний гарантований доход в західно-європейських країнах розповсюджується на все корінне населення та іноземців, які проживають в даній країні в певний час. Право на отримання допомоги мають особи віком  30 років (у Франції і Люксембурзі –  25 р.). Одруженим або тим, хто має дітей, допомога виплачується незалежно від віку. В деяких країнах це положення розповсюджується на тих, хто відвідує курси професійного навчання. Допомога виплачується після перевірки, поки не зміниться матеріальний стан отримувача допомоги. Виплата припиняється, якщо отримувач веде неправильний спосіб життя, зловживає допомогою.

Критерій потреби різний. Допомога виплачується в ФРН і Великобританії, якщо прибуток нижчий вартості оцінки набору матеріальних благ і послуг, потрібних для забезпечення нормальних, мінімально необхідних умов існування, в Бельгії – нижче вартості "кошика" товарів, необхідних для "типової сім`ї", які зазнають труднощі в задоволенні елементарних потреб і т.д. В Італії та Нідерландах при обчисленні суми орієнтуються на величину мінімальної гарантованої зарплати.

В США показник прожиткового мінімуму, який використовується для того, щоб визначити межу бідності, розраховується наступним чином: вартість продуктів харчування для родини з чотирьох чоловік оцінюється у відповідності з "економним продовольчим планом", представленим міністерством сільського господарства. Отримана цифра у 1964 р. була збільшена у три рази (в цей час американці приблизно третину своїх доходів витрачали на харчування). Ця сума почала визначати межу бідності. З кінця 60-х років вона приводиться у відповідність з індексом споживчих цін.

Серед програм соціальної допомоги найбіднішим в США можна виділити дві групи: грошові виплати людям похилого віку, які не мають права на державну пенсію або отримують її у розмірі нижче межі бідності, інвалідам, сліпим, родинам з дітьми; програми допомоги в натуральній формі: продукти харчування безкоштовно або за низькими цінами, повна чи часткова оплата державою лікування, житла, комунальних послуг, а також освіти чи професійного навчання.

У Великобританії для малозабезпечених існує близько 50 допомог, завдяки  яким доходи їх підвищуються до гарантованого мінімуму: допомога для економічно неактивних, додаток до родинного доходу і допомога на оплату житла, різного роду добавки (до базової допомоги на харчування, опалення, на придбання одягу, меблів і т.д.).

В ФРН виплачуються допомоги: 1. базова (після перевірки потреби видається всім малозабезпеченим); 2. додаткова (надається людям у віці понад 65 років, особам, визнаним професійно непрацездатними, вагітним та самотнім жінкам з дітьми); 3. для покриття виплат на оплату житла; 4. на придбання меблів або одягу. Величина допомоги являє собою різницю між гарантованим мінімумом та загальною сумою доходів родин.

Низький рівень початкових допомог та пенсій, що виплачуються органами соціального страхування, - головна причина великої кількості отримувачів соціальної допомоги у Великобританії та США. Незначна кількість отримувачів допомоги в ФРН - наслідок високих заробітків, страхових допомог та пенсій, ефективної політики у галузі зайнятості.

Закон України "Про прожитковий мінімум" (15.07.1999 р.) дає визначення прожитковому мінімуму, закладає правову основу для його встановлення, затвердження та врахування при реалізації державної конституційної гарантії громадян на достатній життєвий рівень.

Прожитковий мінімум – вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних та культурних потреб особистості.

Прожитковий мінімум визначається нормативним методом в розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних та демографічних груп населення: дітей віком до 6 років; дітей віком від 6 до 18 років; працездатних осіб; осіб, які втратили працездатність.

Застосування прожиткового мінімуму. Прожитковий мінімум застосовується для: 1.загальної оцінки рівня життя в Україні, що є основою для реалізації соціальної політики та розроблення окремих державних соціальних програм; 2.встановлення розмірів мінімальної зарплати та мінімальних песій за віком, визначення розмірів соціальної допомоги, допомоги сім'ям з дітьми, а також стипендій та інших соціальних виплат; 3.визначення права на призначення соціальної допомоги; 4.визначення державних соціальних гарантій і стандартів обслуговування та забезпечення в галузях охорони здоров'я, освіти, соціального обслуговування та інших; 5.встановлення величини неоподаткованого мінімуму доходів громадян; 6.формування державного бюджету України та місцевих бюджетів.

Прожитковий мінімум за поданням КМУ щорічно затверджується Верховною Радою до початку розгляду Державного бюджету.

Моніторинг прожиткового мінімуму: щомісяця розраховується  фактичний розмір прожиткового мініуму на одну особу, а також для тих, хто відноситься до основних соціальних та демографічних груп населення.

Закон України "Про межу малозабезпеченості" (4.10.1994 р.) закладає правову основу здійснення адресної матеріальної підтримки найменш соціально захищених верств населення в умовах кризового стану економіки.

Межа малозабезпеченості – це величина середньодушового сукупного доходу, який забезпеує непрацездатному громадянину споживання товарів і послуг на мінімальному рівні,  встановленому законодавством.

Межа малозабезпеченості визначається на основі нормативно-статистичного методу. Нормативним методом формується набір продовольчих товарів, який визначається відповідно до соціальних норм споживання для осіб непрацездатного віку, що розробляється науковими установами і організаціями відповідного профілю.

Вартість непродовольчих товарів і послуг та вартість утримання житла визначаються відповідно до фактичних витрат сімей з низькими доходами. Вартість непродовольчих товарів не може становити менш 15\% вартості продуктового набору.

Величина вартості межі малозабезпеченості щорічно затверджується Верховною Радою за поданням КМУ при затвердженні Держбюджету. Згідно Закону України "Про встановлення межі малозабезпеченості та розміру мінімальної зарплати на 1999 р." від 25.12.98 р. на 1 квартал 1999 р. величина вартості межі малозабезпеченості встановлена в 90,7 грн., а мінімальна зарплата – 74 грн. на місяць з поступовим наближенням її на протязі року до межі малозабезпеченості.

Непрацездатні громадяни, середньодушовий сукупний доход сімей яких не перевищує вартості межі малозабезпеченості, мають право на одержання грошової допомоги.

Індексація доходів - механізм автоматичної привўязки номінальних показників доходів (а також відсоткових ставок податкового стягнення) до зміни індекса цін. В Бельгії, Данії, Ісландії, Італії, Люксембурзі, Нідерландах індексація розповсюджується на все працююче населення. В США, Канаді, Франції, Швейцарії вона охоплює  тільки частину працюючих, хоча і значну.  В Австрії, ФРН, Ірландії, Норвегії, Португалії, Швеції немає індексації, що гарантує автоматичне підвищення зарплати. Купівельна здатність зарплати зберігається за рахунок перегляду тарифних ставок і окладів при укладанні нових тарифних договорів.

Індексовані величини. У їх якості можуть виступати зарплата, соціальні виплати та допомога (а іноді і цілі соціальні програми), а також шкала прибуткового податку. По відношенню до зарплати у закордонній практиці застосовують: а) індексацію всієї зарплати; б) індексацію професійного або національного мінімуму зарплати (у Франції з 1959 р. по 1968 р. індексувався тільки гарантований мінімум зарплати, індексація решти частини зарплати була заборонена законом); в) повну кампенсацію мінімуму зарплати та часткову компенсацію решти зарплати (так, в Італії 100\% індексації підлягала зарплата величиною до 600 тис. лір, решта доходу індексувалася лише на 30\% зростання цін).

Методом індексації здійснюється також корегування прогресивної шкали прибуткового податку з тим, щоб ті, хто отримали компенсаційну надбавку до зарплати для збереження попереднього рівня життя, не втратили її через переміщення внаслідок цього на більш вищій ступінь податкової шкали.

Поріг індексації - заздалегідь встановлений державою або закріплений у колективному договорі рівень росту цін, по досягненні якого здійснюється індексація. Наприклад, в Швейцарії в деяких колективних договорах поріг зафіксований на рівні 4 - 5\%. В США та Канаді величина порогу складає 0,3 та 0,4 пункти підвищення індексу, при цьому годинна ставка заробітної плати збільшується на 1 цент. Ряд країн реєструють зміни цін кожен місяць, інші - кожні 3 місяці, 6 місяців або на протязі року.

Пропорційна компенсація виражається у відсотках і не зменшує  диференціації у доходах. Фіксована компенсація веде до зменшення  диференціації в доходах, бо та ж сама (фіксована) сума у груп населення з низькими доходами складає порівняно більшу величину, ніж у високодоходних. Змішана компенсація передбачає застосування елементів як пропорційної, так і фіксованої компенсації.

Іноді в колективному договорі обумовлюється, що замість індексації з того моменту, коли ціни перевищать визначений рівень, відновлюються переговори між підприємцями і профспілками по зарплаті.

Протиріччя індексації. Індексація породжує ряд важливих проблем. Вона суттєво гальмує боротьбу з інфляцією, оскільки веде до підвищення собівартості, росту цін, а ріст цін потребує нової індексації і т.д. Індексуються перш за все виплати по соціальному страхуванню та забезпеченню, зокрема пенсії, а також гарантовані мінімуми зарплати. В той же час доходи працівників матеріального виробництва чи невиробничої сфери не індексуються: ріст їх повинен бути забезпечений за рахунок підвищення цін. У підсумку проведення такої політики зменшується диференціація доходів, а при високих темпах інфляції пенсії виявляються вищими за заробіток. При безперервному застосуванні індексації в доходах збільшується частка, не повўязана з конкретним результатом праці, порушується звўязок між мірою праці та мірою споживання.

Закон України "Про індексацію грошових доходів населення" (3.07.1991 р.) призначений для захисту купівельної спроможності громадян в умовах зростання цін на споживчі товари і послуги (споживчих цін), встановлює державні гарантії в реалізації права громадян на індексацію.

Індексація – механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчення споживчих товарів і послуг.

Індексації підлягають грошові доходи громадян, що одержуються ними в гривнях на території України і не мають разового характеру: пенсії, стипендії, оплата праці (грошова) та ін. Індексації не підлягають грошові доходи громадян від власності: від акцій та цінних паперів, підприємницької діяльності, здачі в оренду майна та ін.

Індексація грошових доходів проводиться у разі, коли індекс споживчих цін перевищив заздалегідь визначену величину, яка є порогом індексації. Величина порогу індексації визначається Верховною Радою.

 Порядок проведення індексації грошових доходів громадян визначено постановою Кабінету Міністрів України від 7 травня 1998 року № 663.

Підвищення грошових доходів громадян у зв'язку з індексацією здійснюється  з першого числа місяця, що настає за місяцем, в якому офіційно опубліковано індекс споживчих цін, який обчислюється з наростаючим підсумком у разі, коли він перевищив 105 відсотків (величину порога індексації). Базою для обчислення індексу споживчих цін є січень 1998 року.

Індексації підлягають грошові доходи громадян у межах трикратної величини вартості межі малозабезпеченості.

При цьому частина доходу, що не перевищує вартісну величину межі малозабезпеченості, індексується повністю. Доход в частині, яка більше одного розміру вартісної величини межі малозабезпеченості, але не перевищує подвійну величину вартості межі малозабезпеченості, індексується в розмірі 80 відсотків. Доход в частині, яка більше подвійного розміру вартісної величини межі малозабезпеченості, але не більше трикратної величини вартості межі малозабезпеченості, індексується в розмірі 70 відсотків. Частина грошового доходу, що перевищує трикратну величину вартості межі малозабезпеченості, індексації не підлягає.

Сума індексації грошових доходів громадян визначається як результат добутку доходу, що підлягає індексації, та величини приросту споживчих цін, поділеного на 100 відсотк.

Таблиця 10.1.

Приклад обчислення суми індексації грошових доходів громадян.

10.3 Соціальний захист.

Соціальний захист. Термін "соціальна захищеність" або "соціальний захист" вперше почав застосовуватись в США у 1935 р. Сьогодні під цим терміном розуміють систему заходів, що захищають будь-якого мешканця країни від економічної та соціальної деградації внаслідок безробіття, хвороби, виробничої травми чи професійного захворювання, інвалідності, старості, втрати годувальника, народження дитини, втрати чи різкого скорочення доходів.

Таблиця 10.2.

Витрати на соціальний захист

(у відсотках до національного доходу або кінцевого суспільного продукту)

У формуванні засобів соціального страхування беруть участь звичайно держава, підприємці, наймані працівники.

Таблиця 10.3.

Розподіл надходжень на потреби соціального захисту по джерелах фінансування(1983 р. у відсотках до загальної суми надходжень).

Соціальний захист не тільки захищає громадян від економічної та соціальної деградації. Він створює умови для нормального функціонування робочої сили, зберігає робочий час та засоби, які раніше втрачалися через хвороби, втрату працездатності. Підростаюче покоління  може нормально розвиватись, отримати необхідну освіту, розкрити свої здібності.

Закон України "Основи законодавства України про загальнообов'язкове соціальне страхування" (14.1.98 р.) визначає загальнообов'язкове соціальне страхування як систему прав, обов'язків і гарантій, яка предбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної чи часткової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття  з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником, або уповноваженим ним органом (роботодавцем), громадянами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом.

Страхові внески встановлюються з кожного виду страхування Верховною Радою України щорічно одночасно із затвердженням Держбюджету у відсотках: для роботодавців – до сум фактичних витрат на оплату праці та інших виплат найманим працівникам, які підлягають  обкладенню прибутковим податком з громадян; для фізичних осіб – до сум оподатковуваного доходу (прибутку).

Страхові фонди – органи, які здійснюють керівництво та управління окремими видами загальнообов'язкового дежавного соціального страхування, проводять акумуляцію та збір страхових внесків, контроль за використанням коштів, забезпечують фінансування виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням.

Страхові фонди з некомерційними самоврядними організаціями, управління якими здійснюється на паритетній основі державою та представниками суб'єктів соціального страхування через правління та дирекції страхових фондів.

Виконавча дирекція страхового фонду забезпечує виконання рішень його правління. Робочими органами виконавчої дирекції є її відділення, страхові каси тощо.

Державний нагляд в сфері загальнообов'язкового державного соціального страхування здійснює спеціально уповноважений КМУ центральний орган (органи) виконавчої влади.

Закон України "Про зайнятість населення" (1.03.91 р.) визначає правові, економічні та організаційні основи зайнятості населення і його захисту від безробіття, а також соціальні гарантії з боку держави в реалізації громадянами права на працю.

Зайнятість – діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб і така, що, як правило, приносить їм доход у грошовій або іншій формі у вигляді зарплати, утримання, додаткової допомоги та виплати натурою.

Безробітними визнаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку через відсутність підходящої роботи, зареєстровані у державній службі зайнятості, дійсно шукають роботу та здатні приступити до праці.

Підходяща робота – робота, яка відповідає освіті, професії (спеціальності), кваліфікації працівника і надається в тій же місцевості, де проживає працівник. Зарплата та інші умови праці повинні відповідати рівню, який особа мала за попередньою роботою з урахуванням її середнього рівня за даною професією (спеціальністю).

З метою сприяння зайнятості населення:

1.розробляються державна та територіальні програми зайнятості населення;

2.розробляються заходи щодо сприяння добровільному переселенню громадян України і членів їх сімей з виділенням відповідних матеріальних ресурсів та фінансових коштів;

3.КМУ визначає території, де розвиток робочих місць заохочується державою. Такі території набувають статусу територій пріоритетного розвитку;

4.організуються оплачувані громадські роботи;

5.організується професійна підготовка, підвищення кваліфікації і перепідготовка громадян за рахунок коштів Державного фонду сприяння зайнятості.

Державна служба зайнятості:

-аналізує і прогнозує попит та пропозицію на робочі сили, веде облік вільних робочих місць і громадян, що звертаються з питань працевлаштування;

-інформує про стан ринку праці, консультує про можливість одержання роботи, подає допомогу у підборі підходящої роботи;

-реєструє безробітних і подає їм допомогу, в т.ч. грошову;

-бере участь у підготовці перспективних і поточних програм зайнятості та заходів щодо соціальної захищеності від безробіття, організує професійну підготовку і перепідготовку громадян.

Державний фонд сприяння зайнятості населення утворюється для фінансування передбачених прогамами зайнятості населення заходів:

-професійної орієнтації населення, професійного навчання вивільнюваних працівників і безробітних, сприяння в їх працевлаштуванні та виплати допомоги по безробіттю;

-надання безпроцентної позики безробітним для зайняття підприємницькою діяльністю;

-створення і розвитку навчально-матеріальної бази, інформаційно-обчислювальних центрів, центрів профорієнтації, підготовки і навчання працівників, службових приміщень і власних підприємств служби зайнятості;

-організація додаткових робочих місць в галузях народного господарства; утримання працівників служби та інших витрат, пов'язаних із соціальним захистом права громадян республіки на працю.

Державний фонд сприяння зайнятості утворюється за рахунок асигнувань у розмірі не менше 1\% (спочатку – 3\%) від обсягів державного та місцевого бюджетів; обов'язкових внесків підприємств, установ, організацій, які займаються комерційною діяльністю, кооперативів та ін.; коштів служби зайнятості за надання платних послуг підприємствам і організаціям.

Компенсації при втраті роботи:

а)надання особливих гарантій працівникам, вивільнюваним з підприємств, установ, організацій;

б)виплата стипендій в період професійної підготовки або перепідготовки і включення цього періоду до загального і безперервного трудового стажу;

в)виплата в установленому порядку допомоги по безробіттю;

г)подання додаткової матеріальної допомоги безробітному громадянину і членам його сім'ї з урахуванням наявності осіб похилого віку і неповнолітніх дітей, які перебувають на його утриманні.

Охорона здоров’я - В розвинутих країнах світу системи охорони здоровўя охоплюють практично все населення. За рахунок суспільних фондів покривається основна частина витрат на лікування: в Японії - 73\%, Канаді - 76, ФРН - 78, Англії - 86, Італії - 87, Швеції - 91, оплачується переважна частина витрат на ліки по рецептах, на окуляри та протези (80 - 95\%). Лише послуги зубних лікарів практично всюди оплачуються з власних коштів населення. З власної кишені платять також за послуги, що виходять за межі встановлених стандартів (більш зручні палати, додаткове харчування, необовўязкові процедури). Тільки в США відсутня система суспільної охорони здоровўя і лікування надається переважно на платній основі.

В Англії, Італії, Данії, Ірландії система охорони здоровўя фінансується з державного бюджету, в більшості інших країн - за рахунок цільових внесків підприємців, працівників та субсидій держави з загальних чи спеціальних бюджетних надходжень. При інших різних умовах бюджетні та соціально-страхові системи забезпечують населенню однакові соціальні гарантії. Вважають, що соціально-страхова система дозволяє залучити кошти підприємців та працівників, зацікавлених в отриманні медичної допомоги. В цьому випадку цільові фонди формуються на децентралізованій основі. Місцева влада самостійно визначає умови фінансування та розмір пільг. Центральніа влада впливає на рішення територіальних органів за допомогою цільових програм та субсидій.

Первинну меддопомогу надає родинний лікар (або група лікарів). Він працює в особистій приймальні, купує чи арендує медичне обладнання, наймає допоміжний персонал. Родинні лікарі не являються найманими службовцями. Вони діють на основі контрактів. По суті справи, це традиційна приватна практика, але в умовах громадської охорони здоровўя. Лікар отримує винагороду в залежності від розміру практики: чим більше мешканців, що до нього записалися, тим вищий його доход. Послуги лікаря оплачує не пацієнт, а лікарняна каса (або аналогічна організація) у суворій відповідності з виписаним пацієнту рахунком. Хороший лікар заробляє набагато більше, ніж його недосвідчений чи неуважний колега, якого пацієнти обминають. Для пацієнта послуги лікаря практично безплатні.

У лікарняному секторі справа поставлена аналогічно: органи охорони здоровўя підписують з лікарнею контракт, в якому обумовлюється обўєм лікувально-діагностичної допомоги та нормативи відшкодування витрат, диференційовані по категоріях складності захворювань. Основна частина лікарень - муніціпальні, що мають статус приватних безприбуткових установ. Отримавши початкові кошти від засновників (серед яких державні органи далеко не завжди є основними), ці лікарні розвиваються потім на основі самоокупності, за рахунок зароблених коштів. Прибуток направляється на розвиток самої лікарні.

Держава заохочує розвиток комерційних медичних закладів, розширення можливостей отримання додаткових послуг за плату в самій сітці громадської охорони здоровўя. Частина вартості лікування перекладається на пацієнтів. В ФРН, починаючи з 1983р., кожен пацієнт лікарні (за винятком дітей) вносить 5 марок в день, причому ця сума подвоюється після другого тижня госпіталізації. У Франції в тому ж році була введена тверда плата - 20 франків в день - в доповнення до оплати з власних коштів 30\% вартості лабораторних аналізів та 20\% гонорару лікарняного лікаря. Суспільна думка на Заході в основному висловлюється на користь існування і державної, і приватної медицини.

Допомога по хворобі виплачується: в Норвегії - в розмірі 100\% заробітку на протязі року хвороби, в ФРН - 100\% заробітку при строку виплати 6 тижнів, в подальшому - до 80\%, в Австралії - 100\% заробітку на протязі 4-12 тижнів хвороби, потім 75\% на протязі максимум 28 тижнів. В Данії виплачують 90\% без обмеження строку виплати, в Фінляндії - 60\% на протязі максимум 300 днів хвороби, в Нідерландах - 70\%, в Бельгії - 60\% заробітку на протязі року хвороби, в Японії - 60\% заробітку, в Великобританії - 52-84\% заробітку в перші 6 місяців хвороби, в Італії - 50\% в перші 20 днів хвороби, в подальшому - 66\%, у Франції - 50\% заробітку виплачується на протязі 30 днів, 66\% - у наступні дні хвороби при наявності трьох та більше дітей. В США виплачують 5 - 66\% заробітку (виплата відбувається в 6 штатах), в Швейцарії - в залежності від умов страхування мінімум 2 франка на день, строк виплати не більше 720 днів.

Допомога родині. При народженні дитини надається відпустка: в ЧСФР - 28 тижнів, Венгрії - 24, Італії - 31 тиждень, в Болгарії при народженні первенця - 120 днів, другої дитини - 150, третьої - 180, четвертої та наступних - знову 120 днів. У Франції при народженні третьої дитини відпустка збільшується до 26 тижнів. Згідно "Кодексу про працюІ України, в Україні при народженні дитини надається відпустка 56 (у разі ненормальних родів або народження двох чи більше дітей - 70) календарних днів.

Величина допомоги по вагітності та пологах коливається від 60\% (Японія, Канада) до 100\% зарплати (Австрія, а також країни, що входили до  РЕВ, за винятком ЧСФР, де допомога складала 90\%, та Румунії, де вона дорівнювала 50-85\% зарплати). В Австрії допомога збільшується, якщо мати в період вагітності, а потім дитина на протязі перших років життя знаходились під медичним контролем. Як вважають спеціалісти, саме в результаті цих заходів рівень дитячої смертності у країні значно понизився. Допомога при народженні дитини носить або одноразовий характер або виплачується на протязі визначеного періоду (у Франції - 5 місяців до пологів, один місяць в період пологів та три місяці після них). В Україні допомога по вагітності і родах виплачується протягом усієї відпустки  по вагітності і родах в розмірі повного заробітку, що вказано у "Кодексі про працюІ України.

Допомога на дітей виплачується: у Франції - на кожну дитину, починаючи з другого року до 16 років, а на ту, що навчається, - до 20 років, в ФРН - на дітей, які не можуть почати чи продовжити професійну підготовку і не мають роботи, - до 21 року. В Швеції допомога надається для дітей у віці до 16 років (для тих, що навчаються, - до закінчення навчання), причому її розмір збільшується на другу дитину у два рази, на третю - в 3,5 рази, починаючи з четвертої - в 5 разів. В Україні допомога на дитину віком до 14 років надається на пільгових умовах, а також у вигляді матеріальної допомоги або безкоштовних путівок до санаторіїв та будинків відпочинку.

Застосовуються й інші заходи по наданню допомоги родинам: пільгове оподаткування родин з дітьми (США), допомога на навчання дітей (ФРН), знижки на квартплату та пільгові позички і кредити на будівництво житла (Франція), заходи по розвитку системи дошкільних та шкільних установ.

Зараз практично всі країни відмовились від ідеї повної компенсації фактичних витрат на дітей. Різні види допомоги родині покривають 40\% затрат на утримання та виховання дітей, в ЧСФР - трохи більше 60\%.

Як правило, надання родинної допомоги в багатьох країнах у теперішній час не залежить від доходу батьків-отримувачів. Але, наприклад, в ФРН, Бельгії, Італії, Франції існують спеціальні положення, що визначають граничний розмір доходів при виплаті окремих видів допомоги.

Оплачувані відпустки для батьків по нагляду за хворою дитиною обмежуються або визначеним числом днів у році ( у Норвегії - 10 днів, в Україні - 14 днів), або числом днів хвороби.

Закон України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" (21.11.92 р.) установлює гарантований державою рівень матеріальної підтримки сімей з дітьми шляхом надання державної допомоги з урахуванням складу сім'ї, доходів, віку, стану здоров'я дітей тощо.

Згідно з цим Законом призначаються такі види державної допомоги: 1.допомога по вагітності і пологах; 2.одноразова допомога при народженні дитини; 3.допомога по догляду за дитиною; 4.грошові виплати матерям (батькам), зайнятим доглядом трьох і більше дітей віком до 16 років; 5.допомога по догляду за дитиною-інвалідом; 6.допомога по тимчасовій непрацездатності у зв'язку з доглядом за хворою дитиною; 7.допомога на дітей віком до 16 років (учнів - до 18 років); 8.допомога на дітей одиноким матерям; 9. допомога на дітей військовослужбовців строкової служби; 10.допомога на дітей, що перебувають під опікою, піклуванням; 11.тимчасова допомога на неповнолітніх дітей, батьки яких ухиляються від сплати аліментів, або коли стягнення аліментів неможливе.

Закон визначає розміри цієї допомоги у процентах до зарплати чи у співвідношенні до мінімальної зарплати.

 Пенсії по старості, інвалідності та непрацездатності. В ряді країн пенсія по старості встановлюється у фіксованому розмірі. В США це 122 - 709 дол. у місяць, в Нідерландах 1161 гульден, в Данії - 2956 крон, Фінляндії - 307 марок. В інших країнах розмір пенсії залежить від середнього заробітку: у Франції вона складає 50\% середнього доходу за останні 10 років перед виходом на пенсію, в Бельгії - 60\%. В деяких країнах при призначенні пенсії враховується, скільки років пенсіонер виплачував страхові внески. В ФРН пенсія встановлюється в розмірі 1,5\% середнього доходу за останні 5 років, охоплених договором страхування, в Італії - в розмірі 2\% середнього доходу за останні 5 років, помножені на кількість років, на які укладено договір страхування. В деяких країнах до пенсії, визначеної за таким принципом, додається певна фіксована сума. В Японії пенсія встановлюється у розмірі 1\% від середнього доходу на протязі всього трудового життя, помноженого на кількість років, охоплених договором страхування, плюс 2050 ієн, в Англії - 1,25\% від доходів, на які поширюється договір страхування, помножені на кількість років його дії, починаючи з 1978 р., плюс 35,8 ф.ст. на тиждень. В Швейцарії щомісячно виплачують 552 франка плюс 1,67\% від середнього доходу, підрахованого з поправкою на інфляцію. В Норвегії платять у рік 24200 крон плюс 45\% різниці між загальною сумою доходу, на яку поширюється договір страхування, та базовою сумою, що приблизно дорівнює прожитковому мінімуму. В Австралії пенсія складає 1,9\% середньорічного доходу за останні 5 років перед виходом на пенсію, помножені на кількість років, охоплених договором страхування, але не вище 79,5\% середньорічного заробітку.

Пенсійний вік в США та ФРН для чоловіків та жінок 65 років (або 62 роки при зменшенному розміру пенсії), у Великобританії 65 років для чоловіків та 60 років для жінок, в Швеції - 67 років, в Україні - 60 років для чоловіків та 55 років для жінок.

Пенсія по інвалідності звичайно дорівнює пенсії по старості (США, Японія, Франція, ФРН, Італія, Великобританія, Данія, Фінляндія, Австрія, Швейцарія). В Норвегії вона дорівнює пенсії по старості з певними доплатами до неї, в Нідерландах складає 70\% заробітку, в Бельгії - 43,5\% заробітку (при наявності утриманців - 66\% заробітку). В Україні пенсії по  інвалідності  призначаються в  таких  розмірах:  інвалідам І групи - 70 відсотків; інвалідам ІІ групи - 60 відсотків; інвалідам ІІІ групи - 40 відсотків від середньомісячного заробітку.

Пенсія по непрацездатності встановлюється звичайно у відсотку від заробітку: в США - 60\% у більшості штатів, Японії - до 86\%, Нідерландах - до 70\%, Данії - до 75\%, Швейцарії - до 80\%, у Франції, Бельгії, Норвегії вона може складати до 100\% заробітку, в Англії - максимум 56,4 ф.ст. на тиждень, у Фінляндії - 85\% заробітку плюс 40\% у звўязку з повною втратою працездатності. В деяких країнах дається надбавка на кожну дитину, що знаходиться на утриманні. Пенсія по непрацездатності в ФРН складає 66\% заробітку + 10\% на дитину, яка знаходиться на утриманні, в Італії відповідно до 100\% та 5\%, в Австрії - до 66\% та 10\%.

Реорганізація системи соціального захисту. Система соціального захисту, що сформувалася в СРСР, за думкою деяких авторів, має суттєві недоліки.

1. Прямі та побічні дотації на продукти харчування, товари для дітей та людей похилого віку, на житло, освіту, охорону здоровўя, культурно-оздоровлюльвані заходи сприяють формуванню утриманства, породжують зрівнялівну у розподілі. Людина їх не заробляє - і це породжує втрату ініціативи, інтересу до підвищення кваліфікації, пошук обхідних шляхів, що відкривають шлях до дефіцитних товарів та послуг.

2. Діюча система розподілу суспільних фондів споживання полишає людину свободи вибору: де жити, яку мати квартиру, як і в кого лікуватися, де і чого навчати дітей та т.п.

3. В СРСР частка зарплати у вартості продукції, що виробляється, була у два рази нижча, ніж у розвинутих країнах. Це обмежувало можливість заробляти життєві блага: на зарплату можна було придбати продукти харчування, одяг, меблі, електропобутові товари, зокрема житло, на більше вона не була розрахована. При пониженній зарплаті невигідне використання нової техніки та технології, проведення заходів, що зберігають робочу силу чи дозволяють її краще використовувати: по охороні праці, розвитку охорони здоровўя, нормалізації екологічної обстановки. Суттєве підвишення зарплати за рахунок включення в неї витрат на охорону здоровўя, освіту, оплату в повному обўємі житла та ін. повинні зацікавити підприємства краще використовувати робочу силу.

4. Дотації на продукти харчування, на утримання  житла розподілялись таким чином, що більше їх отримували ті родини, де більш  високі доходи. Якщо в розрахунку на 1 кг мўяса дотація складала 4-5 крб., то той, хто вживає мўяса 40 кг на рік, використовував 160 - 200 крб. дотації, а споживаючий 120 кг - 480 - 600 крб.

5. Підтримка родин з дітьми здійснювалась, зокрема, за рахунок занижених цін на товари дитячого асортименту та підручники. Виробник такого роду товарів (на які виділяють дотації з бюджету) звичайно не зацікавлений у збільшенні їх виробництва, розширенні асортименту. Крім цього, біля 40\% товарів дитячого асортименту купувало доросле населення, а до 20\% дітей (підлітків) були змушені купувати товари дорослого асортименту.

6. Державні установи соціальної сфери працюють на некомерційних засадах. Оцінку їх діяльності тому дає не споживач, що оплачує своїми грошима їх послуги, а  контролюючі органи. В цих умовах найважливішим є не реальне діло, а вмілий звіт про діяльність. Службовці не хочуть працювати з повною віддачею, віддають перевагу обгрунтуванням перед вищестоячою організацією необхідність додаткової робочої сили, ухиляються від прийняття самостійних рішень, неуважні до клієнтів. Тут низька якість обслуговування, існує великий бюрократичний апарат.

7. Великі податки, за рахунок яких фінансується соціальний захист, знижують конкурентоздатність продукції тих країн, де більш розвинутий соціальний захист.

Пропонувалося:

1. При плануванні, управлінні та розподілі орієнтуватися на систему науково-обгрунтованих нормативів (соціальних нормативів). Найважливіші з них (прожитковий мінімум, мінімум зарплати) повинні затверджуватися на державному рівні.

Завдяки нормативам, громадянам буде забезпечений рівно гарантований доступ до освіти, охорони злоровўя, житла: вони будуть надаватися безкоштовно у чітко визначених розмірах та сферах. Послуги понад стандартний гарантований мінімум повинні оплачуватись з власних  або колективних доходів, а також з місцевих бюджетів. Такий підхід, за задумом, повинен посилити стимули до праці,  залучити власні доходи населення для розвўязання соціальних проблем, забезпечити соціально слабким верствам населення перевагу у використанні  суспільних фондів споживання.

2. Відмінити дотації підприємствам на виробництво товарів для дітей (приблизно 4 млрд. крб. дореформенних карбованців), а кошти, що звільнилися, направити на диференційовані компенсаційні виплати родинам, які мають дітей. Аналогічно пропонувалося вчинити з товарами першої необхідності: продавати їх по вартості, а дотації, що звільнилися, направити на забезпечення прожиткового мінімуму або для видачі продовольчих талонів найменш забезпеченим громадянам.

3. При розвўязанні проблем житла гарантувати компенсацію частини власних затрат на ці цілі (в залежності від регіону 4-5 тис. крб.). Фактично це рівнозначно гарантії безкоштовного надання людині відповідного розміру житлової площі. Затрати понад соціальний норматив, витрати на будівництво більш комфортного чи більшого за розмірами житла працездатне населення повинно було оплачувати з власних доходів та коштів, що виділяються підприємствами.

У 80-і роки у Західній Європі запанували консервативно-ліберальні тенденції, що сприяло послабленню ролі держави у розвўязанні найважливіших соціальних питань. Критикувалися ті ж недоліки системи соціального захисту, які були і у нас. Але у 90-і роки стають помітними зворотні тенденції, направлені на "ренессанс" державної політики в соціально-економічній галузі.

Критикувати систему соціального захисту було легко у період, коли проводилася політика "загального добробуту": всі плюси, які вона забезпечувала, здавалися звичними і зрозумілими, а недоліки (високі податки і т.п.) кричущими.  Положення змінилося, коли у багатьох сферах економіки не стала проводитися політика "загального  добробуту". Стало зрозуміло, як багато вона давала рядовим громадянам.

Жорсткі заходи по обмеженню витрат на соціальні потреби негативно вплинули на стан ринку, попиту та ділової активності. Це призвело до зниження темпів зростання економіки, в Данії - до зменшення ВВП. На високому рівні стабілізувалося безробіття. Зменшилося надходження фінансових коштів в держбюджет, що відбилося на зниженні обўємів допомоги тим, хто втратив роботу. Зменшення інвестиції  призвело до старіння парку машин та обладнання і заважало здійсненню планів підвищення конкурентноздатності продукції національного виробництва. Посилилася соціальна напруженість у суспільстві.

Спроби реформувати систему соціального захисту в країнах СНГ в період падіння виробництва ведуть до зменшення і так невеликих затрат на охорону здоровўя та інші види соціального захисту, роблять медицину недоступною для бідніших прошарків населення.   

ЗАВДАННЯ ПО ВИВЧЕННЮ ТЕМИ 10.

Засади регулювання зарплати. Закони України "Про оплату праці" та "Про колективні договори та угоди".

Регулювання рівня життя. Закон України "Про прожитковий мінімум" та "Про межу малозабезпеченості".

Індексація доходів. Закон України "Про індексацію грошових доходів населення". Порядок проведення грошових доходів.

Закон України "Основи законодавства України про загальнообовўязкове соціальне страхування".

Закон України "Про зайнятість населення".

Проблеми реорганізації соціального захисту.