7.1.об’єктивна необхідність і теоретичені основи  державного регулювання економіки.

Зростання усуспільнення виробництва веде до зростання втручання держави в економіку. Держава бере на себе забезпечення загальних умов функціонування ринкової економіки: організацію конкуренції, приймає заходи щодо нейтралізації монополістичних дій, проводить антикризові та антиінфляційні заходи. Значна роль держави у створенні інфраструктури (транспорт, зв’язок, енергетика, фундаментальні наукові дослідження тощо). Вкладання капіталу в інфраструктуру нерідко не приносять достатнього прибутку, але вони необхідні для того, щоб забезпечити нормальне функіонування та розвиток економіки, її конкурентноздатність на світовому ринку. Деякі галузі не витримують конкуренції з боку нових виробництв, які випускають товари-субститути, але збереження цих галузей є умовою нормального функціонування економіки. Так, в повоенний період в кризовому стані опинилися залізниці Англії (не витримали конкуренції з автомобільним транспортом), вугледобувна промисловість (не витримала конкуренції з нафтою та нафтопродуктами). Оскільки економіка Англії без цих галузей обійтись не могла, ці галузі були націоналізовані, держава взяла на себе їх утримання і реконсрукцію.

          Держава створює нові підприємства або навіть галузі, які необхідні для розвитку економіки, забезпечують науково-технічний прогрес, якщо приватний капітал не ризикує вкладати капітал для їх організації. Так, наприклад,створювалась спочатку атомна промисловість США: держава взялась за її організацію, хоча були сумніви в тому, що буде отримано позитивний результат. До того ж в цьому випадку вимагалась значна концентрація ресурсів, яку могла швидко забезпечити саме держава. В країнах, що розвиваються, держава бере на себе створення сучасного промислового виробництва, бо приватний капітал роздрібнений, його важко в умовах цих країн централізувати.

          За допомогою кредиту, податкових пільг держава стимулює позитивні зміни в галузевій структурі економіки, забезпечує розвиток відсталих в економічному відношенні територій тощо.

          Держава регулює зовнішньо-економічні відносини, захищаючи вітчизняних товаровиробників, коли вони недостатньо конкурентоздатні, виступаючи за розширення ринків збуту для них, розвитку вільної торгівлі в міру посилення свого експортного потенціалу, підвищення конкурентоздатності вітчизняного виробництва.

          Держава організує соціальний захист населення у випадку безробіття, інвалідності, виплату пенсій, допомоги, стимулює створення робочих місць,регулює тривалість робочого дня, мінімальний розмір зарплати тощо.

          Головний принцип державного втручання в економіку: держава бере на себе те, що не може здійснити приватний бізнес. Вона не конкурує з бізнесом, а допомагає йому.

          “Концепція переходу УРСР до ринкової економіки” визначає функції і засоби державного регулювання ринкових відносин. Таким чином, метою державного регулювання економіки є досягнення ефективного поступального та стабільного економічного, соціального, наукового розвитку України. Державне регулювання забезпечується управлінською, плануючою та контрольною діяльністю міністерств, державних комітетів та інспекцій України і виключає втручання у діяльність підприємств та інших господарюючих суб’єктів, не передбачене законодавством.

          Основними принципами державного регулювання економіки є:

мінімальне втручання державних органів в економічні процеси: ним делегуються тільки ті функції, які не можуть бути забезпечені безпосередньо суб’єктами ринкових відносин;

системний вплив на розвиток соціально-економічних процесів з урахуванням тісних взаємних зв’язків ринку капіталів, фінансів, товарів, праці та інших на базі формування необхідних нормативниж регуляторів і нормативів, методичної бази та відповідальних державних органів.

Функції держаного регулювання економіки в Україні включають формування системи економічних інститутів державного управління; розробку і погодження стратегії економічної, соціальної та науково-технічної політики; зміцнення умов функціонування ринку, активізацію ринкових відносин, пом’якшення впливу кризових явищ шляхом використання прав та можливостей, які уряд має в своєму розпорядженні, включаючи матеріально-технічні та фінансові ресурси; регулювання пропозиції та попиту на товари шляхом дотування їх споживання; перерозподіл доходів населення і суб’єктів господарювання, спрямований на пом’якшення соціальної нерівності; стимулювання виробництв, що створюються на базі нових технологій, розвиток експортного виробництва, економічний захист стратегічно важливих виробництв; розробку і реалізацію шляхом бюджетного фінансування регіональної економіки; розробку і реалізацію системи соціального захисту населення; вироблення та забезпечення дотримання вимог по охороні навколишнього середовища та його відтворення.

Державне регулювання економіки здійснюється за допомогою нормативного, фінансового та адміністративного методів.

Правовою основою державного регулювання економіки є законодавчі і нормативні акти, що визначають формування та функціонування елементів ринкового господарства.

Закордонний досвід регулювання економіки. Ліберальний (США) та неоліберальний (ФРН) підходи до регулювання економіки характеризуються відносно найменшим втручанням держави в економічні процеси. Держава втручаеться в економіку тоді, коли ту чи іншу проблему не здатні вирішити ринкові структури, підприємства. Держава створює умови для розвитку підприємництва, конкуренції, нормальної дії ринкового механізму. Вона впливає на економіку через бюджетно-фінансову політику, кредитно-грошову та податкову системи, формує раціональне співвідношення попиту і пропозиції.

          В США через бюджет перерозподіляється відносно менша частка ВВП ніж в ФРН. В ФРН менша диференціація доходів в порівнянні з США. ФРН більш залежить від зовнішньоекономічних зв’язків, тому тут більше уваги приділяють заохоченню експорта.

          Кейнсіанський підхід до регулювання економіки характерний для таких країн як Англія, Франція, Італія. В цих країнах значна частка державної власності, суттєвий вплив на формування попиту значних державних замовлень, великі державні інвестиції для створення робочих місць та вирішення соціальних проблем.

          Через державний бюджет перерозподіляється більше третини ВВП, що дозволяє державі суттєво впливати на економіку,  підтримувати оптимальну диференціацію доходів, концентрувати ресурси для вирішення великих  економічних та соціальних проблем.

          В 80-ті в цих державах відбувається процес приватизації державної власності.

          Шведська модель соціалізму  характерна для скандинавських країн, окремі елементи її використовують в Іспанії, Португалії, Греції. Модель відрізняється сильною соціальною спрямованістю. За рахунок значних податків відбувається перерозподіл ВВП на користь менш забезпечених верств населення. Тут високий рівень зайнятості, оплати праці, незначна диференціація доходів.

          Але незначна диференціація доходів веде до того, що з Швеції виїздять талановиті митці, винахідники, інженери в інші країни, де вища диференціація доходів, де можна мати вищий заробіток.

          Високий рівень податків веде до зниження конкурентоздатності товарів цих країн, низького рівня доходності капіталу, що в свою чергу, стимулює його відток з країни.

          Японський підхід до регулювання економіки характеризується більшим значенням планування, застосування поряд з економічними адміністративних методів регулювання економіки. Наприклад, конкретним корпораціям встановлюють строки і розміри оновлення основного капіталу і штрафні санкції за невиконання цих завдань.

          Більш значна роль банківської системи в організації переливу капіталу в порівнянні з переливом капіталу за посередництвом продажу цінних паперів через фондову біржу.

          Розрив між максимальною та мінімальною заробітною платою становить 5-6 разів (в США 10-11). Власники корпорацій привласнюють доход не в формі підриємницького доходу, а в формі зарплати за виконання специфічних функцій і дивідендів по акціях.

          Трудові відносини мають значну специфіку: постійні робітники приймаються на роботу на все життя, тимчасові не мають тих пільг і привілеїв, які мають постійні робітники; в корпораціях розповсюджений патерналістський стиль управління.