Економіка праці і соціально трудові відносини - Навчальний посібник (Акулов М. Г., Драбаніч А. В., Євась Т. В.)

Розділ 6 соцІально-трудовІ вІдносини зайнятостІ 6.1. форми і види зайнятості

У будь-якому суспільстві існують об'єктивний зв'язок і взаємозалежність між наявним працездатним населенням і характером, ступенем його участі в суспільному виробництві. Сукупність економічних відносин, пов'язаних із забезпеченням робітників місцями й участю в господарській діяльності, можна розглядати як зайнятість.

Зайнятість розкриває один з найважливіших аспектів соціального розвитку людини, пов'язана із задоволенням її потреб у сфері праці. Як соціально-економічна категорія зайнятість характеризує діяльність громадян, пов'язану із задоволенням особистих потреб, які не суперечать законодавству і які приносять їм заробіток (трудовий доход). У Законі України «Про зайнятість населення» (з подальшими доповненнями і змінами) сформульовані основні принципи зайнятості.

Перший принцип — забезпечення свободи в праці і зайнятості, заміщення примусової, обов'язкової праці. Людині належить пріоритетне право вибору: брати чи не брати участь у суспільній праці.

Другий принцип — створення державою умов для забезпечення права на працю, захист від безробіття, допомога в працевлаштуванні і матеріальній підтримці при безробітті відповідно до Конституції України.

Виділяють такі принципи державної політики в сфері сприяння зайнятості:

забезпечення рівних можливостей усім громадянам України незалежно від національності, статі, віку, соціального стану, політичних переконань і ставлення до релігії в реалізації права на добровільну працю і вільний вибір зайнятості;

розвиток трудових ресурсів;

попередження масового скорочення і тривалого (більше року) безробіття;

підтримка трудової і підприємницької ініціативи громадян, сприяння розвитку їхніх здібностей до продуктивної, творчої праці;

забезпечення соціального захисту в сфері зайнятості, створення спеціальних заходів у цьому для громадян, які зазнають труднощів у пошуку роботи, тобто допомога особливо зацікавленим у працевлаштуванні;

6)         поєднання місцевих заходів з централізованими в сфері зайнятості;

7) заохочення роботодавців, які створюють нові робочі місця, і таке інше.

Усе працездатне населення у залежності від того, зайняте воно суспільно корисною працею чи ні, можна поділити на дві категорії: зайнятих і незайнятих.

Відповідно до статті 2-ї згаданого вище Закону, зайнятими вважаються особи які:

працюють за трудовим договором, а також ті, які мають іншу оплачувану роботу (службу), включаючи тимчасові, сезонні роботи;

самостійно забезпечують себе роботою, включаючи індивідуально-трудову діяльність (фермери, письменники й ін.), підприємці, а також члени виробничих кооперативів;

обрані, затверджені чи призначені на оплачувану посаду;

ті, хто проходить дійсну військову службу, а також ті, що служать в органах внутрішніх справ;

учні та студенти денних форм навчання, включаючи навчання за напрямком служби зайнятості;

виконуючі роботи з громадсько-правовими договорами (договорами підряду);

тимчасово відсутні на роботі (через відпустку, хворобу, перепідготовку тощо).

Працездатне населення, як уже відзначалося, складається з двох груп економічно активного й економічно неактивного населення. На їхні співвідношення впливають соціальні, економічні, демографічні і політичні умови. Кількість економічно активного населення залежить від частки населення в працездатному віці, а також від ступеня зайнятості окремих вікових груп.

Статуси зайнятості. Для економічно активного населення, включаючи безробітних, істотним є статус зайнятості. На практиці розрізняють п'ять статусів:

Наймані робітники — особи, які працюють за укладеними письмовими контрактами (договорами) або за усною згодою з керівництвом підприємства про умови трудової діяльності, за яку вони одержують обумовлену при найманні плату.

Працюючі за індивідуальним принципом — особи, які самостійно здійснюють діяльність, що приносить їм доход. Вони не використовують або використовують найманих робітників тільки на короткий термін.

Роботодавці — особи, які управляють власним (або уповноважені державою управляти), акціонерним чи господарським товариством і т. п. Роботодавець може повністю чи частково делегувати свої функції найма йому керуючому, залишаючи за собою відповідальність за благополуччя підприємства.

Неоплачувані працівники — особи, що працюють без оплати на сімейному підприємстві, власником якого є їхній родич.

5) Особи, які не піддаються класифікації за статусом зайнятості. Це безробітні, які не займалися раніше трудовою діяльністю. Сюди належать, також ті особи, кого важко віднести до того чи іншого статусу зайнятості.

Варто розрізняти зайнятість глобальну (загальну) і економічну.

Під економічною зайнятістю слід розуміти участь працездатного населення в суспільному виробництві (включаючи сферу послуг).

Крім економічної, глобальна зайнятість включає навчання в загальноосвітніх, середніх спеціальних і вищих навчальних закладах, ведення домашнього господарства і виховання дітей, догляд за людьми похилого віку й інвалідами, участь в органах державної влади, громадських організаціях, службу в Збройних Силах.

Основне значення має економічна зайнятість, її співвідношення з Іншими видами діяльності, особливо навчанням. Від неї залежать економічний потенціал суспільства, рівень і якість життя, соціально-економічний і духовний прогрес країни.

Економічна зайнятість характеризується:

Суспільне корисною діяльністю людей з виробництва матеріальних благ і послуг. Причому під останніми мають на увазі не тільки матеріальні, а й духовні, культурні, соціальні послуги. Тобто зайнятість служить задоволенню особистих і суспільних потреб;

Забезпечення діяльності конкретним робочим місцем, що дозволяє трудящим реалізувати свої фізичні і духовні здібності до праці. Звідси важливе значення для зайнятості має збалансованість трудових ресурсів з кількістю робочих місць у кількісному і якісному аспектах;

Зайнятість — джерело доходу у вигляді заробітної плати, прибутку тощо. Доход може виражатися в грошовій і натуральній формах.

Таким чином, економічна зайнятість — суспільне корисна діяльність з виробництва суспільного продукту, підкріплена конкретними робочими місцями і служить джерелом доходу.

Можливе значення має розходження зайнятості законної і незаконної (злодійство, підпільна діяльність з виробництва, транспортування, зберігання і реалізації наркотиків, зброї і т. д.). Критерій тут один: чи відповідає вид діяльності чинному законодавству.

За класифікацією МОП, громадян, які старші визначеного мінімального віку, встановленого для обліку економічно активного населення, поділяють три взаємовиключні категорії: зайняті, безробітні і поза робочою силою. Перші дві категорії — зайняті і безробітні — складають робочу силу, чи активне населення, що утворює пропозицію робочої сили в даний момент. Третя категорія — особи поза робочою силою — включає залишкові групи осіб, які не мають роботи, не шукають її і не готові працювати, у тому числі особи молодші за працездатний вік, тобто ця категорія представляє населення, яке в даний момент економічно не активне.

У залежності від кількісних і якісних характеристик розрізняють зайнятість: повну, продуктивну (ефективну), вільно обрану, неповну, приховану, сезонну, маятникову, періодичну й ін.

Повна зайнятість — це стан найбільшого охоплення працездатного населення суспільне корисною діяльністю. Вона характеризує таки і і стан, при якому забезпечені роботою всі зацікавлені в ній і бажаючі працювати, що відповідає наявності збалансованості між попитом та пропозицією робочої сили.

Продуктивна (ефективна) зайнятість характеризується з двох позицій. По-перше, зайнятість повинна приносити трудящим доход, що забезпечує гідні умови життя. Звідси випливає прямий зв'язок політики зайнятості з політикою доходів, антиінфляційними діями і т. п. По-друге, продуктивна зайнятість протиставляється зайнятості формальній. Окремий варіант останньої утримання зайвих працівників чи створення формальних робочих місць, щоб уникнути безробіття.

Вільно обрана зайнятість припускає, що право розпоряджатися власною здатністю до праці належить винятково власнику робочої сили, тобто самому працівнику. Цей принцип гарантує право кожного працівник; на вибір між зайнятістю і незайнятістю, забороняючи будь-яке адміністративне залучення до праці.

Отже, повна зайнятість відбиває кількісну, а продуктивна — якісну збалансованість між потребою населення в роботі і робочими місцями, при цьому створюються сприятливі умови для соціально-економічного прогресу суспільства.

Неповна зайнятість — це ситуація, за якої суспільне корисною працею зайнята лише деяка частина економічно активного населення.

Прихована зайнятість населення характеризується тим, що певна частина людей з числа тих, які перебувають у тривалій відпустці без збереження заробітної плати, безробітних, пенсіонерів займаються торгівлею, наданням різних послуг населенню (ремонтні, будівельні роботи і т. д.) поза межами офіційного обліку як зайнятих.

Сезонна зайнятість — це періодичне (як правило, у визначені сезони) залучення працездатного населення до суспільне корисної діяльності .1 урахуванням природо-кліматичних особливостей.

Маятникова зайнятість — це особливий вид зайнятості, що має постійний характер і водночас пов'язаний з періодичними переміщеннями під час трудової діяльності.

Періодична зайнятість — це вид зайнятості, що припускає чергування періодів трудової діяльності з рівномірними періодами відпочинку (вахти в нафтовій і газовій галузях).

Для виміру рівня зайнятості в економічній статистиці служить частка безробітних:

ЧБ = Кількість безробітних / Кількість самодіяльного населення *100, \% (6.1)

Не можна з науковою точністю довести, при якій частці безробітних існує повна зайнятість.

Якщо повна зайнятість припускає наявність 1—3\% безробітних, то при наявності безробітних понад 3\% це вже буде неповна зайнятість, якщо безробітних менше 3\% — надзайнятість.

Класифікація форм зайнятості за різними ознаками: форми зайнятості класифікують за різними критеріями. У соціального економічному плані зайнятість розрізняють за формами власності господарювання. Праця може бути заснована на державній, колективній і індивідуальній приватній власності, а також на змішаних її формах. Розрізняється зайнятість за формами господарювання. Наприклад, праця на орендних підприємствах, що базуються на державній, колективній і приватній власності.

Соціально-економічну характеристику зайнятості дає і соціальний склад економічно активного населення. У капіталістичних і посткапі-талістичних країнах виділяють, на основі положення про зайнятість, такі соціальні групи зайнятого населення:

— самостійні хазяїни (з найманими робітниками і без них);

— працюючі з наймання;

— члени родини, які допомагають.

Крім простоти і переваги така класифікація має і недоліки. У першу групу входять і великі власники, які застосовують працю найманих робітників, дрібні ремісники і торговці. А в другу групу включені вищі керівники (менеджери), президенти великих фірм, які за соціальним статусом, своїми доходами, інтересами ближчі до великих підприємців, а також наймані робітники.

В організаційно-економічному аспекті також застосовуються різні категорії форм зайнятості: тривалість і режим робочого часу, характер зайнятості (повна чи тимчасова й ін.).

Повна і часткова (чи неповна) зайнятість: критерієм розподілу служить тривалість робочого тижня. Якщо вона нижча за нормальну тривалість, то це часткова зайнятість. У багатьох країнах (США, Японії, Великобританії, Швеції й ін.) законодавче встановлено поріг тривалості робочого тижня. У ФРН і Італії, наприклад, до часткової зайнятості відносять тих, хто працює менше нормальної тривалості. У Франції вважаються частково зайнятими ті, хто працює на 1/5 менше нормативного робочого часу (тобто менше 39-ти годин на тиждень). У статистичній практиці багатьох країн чітко встановлені межі часткової зайнятості.

Часткова зайнятість, у свою чергу, підрозділяється:

на «примусову», що обумовлено економічними причинами (скорочення виробництва, циклічний розвиток економіки, реконструкція підприємства);

«добровільну», пов'язану соціальними факторами — виховання дітей, необхідністю поєднання роботи з навчанням, станом здоров'я і т. д.

У ринковій економіці необхідно в першу чергу забезпечити повну зайнятість таким категоріям населення, як глави родини, головні її годувальники, самотні матері і жінки, молоді люди (16—30 років) та ін. Частково зайнятими можуть бути жінки-домогосподарки, студенти, пенсіонери.

У сучасних умовах важливою тенденцією є підвищення ролі і значення гнучких форм зайнятості у всіх розвинутих країнах Заходу. До гнучких форм зайнятості відносять такий режим роботи, при якому робочий час виходить за межі нормального восьмигодинного робочого дня, або 40-годинного робочого тижня. До осіб, які користуються гнучкою формою зайнятості, можна віднести таких: працюючих у нестандартних режимах робочого дня чи тижня, самостійних працівників і не-оплачуваних членів родини, зайнятих на нестандартних робочих місцях і в нестандартній організації праці (надомники, працівники за викликами), тимчасових працівників (сезонники, за контрактами). Нестандартні форми зайнятості (праця найманців, сезонників, робота самостійних працівників-хазяїв) функціонують здавна. Але з'явилися й нові види (робота за контрактами при гнучкому графіку робочого дня й ін.).

Широке застосування гнучких форм зайнятості, особливо нових, обумовлено економічними і соціальними факторами. Серед нових гнучких форм зайнятості надають перевагу роботі за тимчасовими контрактами при частковій зайнятості, робочий тиждень стиснутий тобто робота виконується за гнучким графіком.

Контракти за тимчасовою роботою укладають на певний строк — від трьох місяців до трьох років (у різних країнах по-різному), є обмеження і щодо поновлення тимчасових контрактів.

Основні професії тимчасових працівників:

Адміністративно-допоміжний персонал (конторські службовці: секретарі, друкарки, оператори ЕОМ, діловоди — у США вони складають 2/3 усіх тимчасових працівників);

Фахівці (керуючі, фахівці з вищою освітою). Понад 1/4 фахівців, зайнятих на договірній основі, працює в США у вищих навчальних закладах як викладачі;

Працівники торгівлі і сфери послуг.

Серед тимчасових працівників 62\% у США складають жінки.

Тимчасова зайнятість дає підприємствам такі переваги: маневрування кількістю працівників у залежності від економічної кон'юнктури, зменшення витрат на робочу силу за рахунок більш низької зарплати й обмеження соціальних виплат (тимчасовим працівникам не виплачується допомога при звільненні, безробітті). Тимчасове наймання використовується фірмами і для добору постійних працівників з числа кращих.

Для обмеженої частини працівників тимчасова робота дає можливість маневрування, але в цілому тимчасове наймання є вимушеним явищем.

Великою популярністю серед жінок і деяких інших категорій працівників користується гнучкий графік робочого часу. Він полягає в тому, що працівник має можливість вибору початку і кінця робочого дня і перерви.

Перехід до гнучких нестандартних форм зайнятості вимагає великої підготовчої роботи. Це стосується сфер праці і професії, на яких економічно і соціально доцільне застосування таких форм зайнятості; забезпечення підприємств і організацій засобами реєстрації відпрацьованого часу, контролю виконаної роботи, обладнання масового виробництва спеціальними реєстраційними приладами, як це зроблено в країнах Заходу.

При переході на гнучкі графіки робочого часу необхідно створювати на робочих місцях заділи на 1,5-2 години роботи з метою забезпечення її неперервності для суміжних працівників.

Незважаючи на переваги, гнучкі форми зайнятості в Україні застосовуються обмежено. Так, на умовах неповного робочого дня чи неповного робочого тижня працює лише близько 4\% робітників та службовців, тим часом в умовах ринкової економіки, коли масових масштабів набуває вивільнення зайнятого населення і загроза безробіття, засобом їхнього істотного зм'якшення і збереження на виробництві кваліфікованих кадрі и фахівців і робітників є широке застосування часткової зайнятості, гнучких її форм.

В економічному аспекті основна зайнятість є головним джерелом доходу для працівника, а додаткова — допоміжним. При визначенні який вид зайнятості є основним, варто враховувати також надійність і регулярність надходження доходу. Приміром, річний доход медсестри в лікувальній установі може дорівнювати її доходу від вирощування полуниці (чи іншої городини) у сезон. Проте у даному випадку роботу медсестри в державній установі варто вважати основним заняттям через надійність і регулярність надходження доходу.

З юридичної точки зору, якщо людина працює в двох і більше місцях, місцем основної роботи вважається те підприємство (чи установа, організація), де знаходитися трудова книжка. На практиці може бути розбіжність між формальною стороною справи і її суттю. Припустимо, громадянин Н працює вахтером. Але основне джерело доходу в нього — це вирощування огірків чи квітів у теплицях. Від цього заняття Н. одержує щорічно стійкий доход, що перевершує його зарплату вахтера. У даному прикладі юридичне основну зайнятість складає робота вахтера, а економічно — робота в теплиці.

У наведеному прикладі розходжень між первинною (діяльність за основним місцем роботи) і вторинною зайнятістю (у вільний від основної роботи час) правильно відбито суть. Але цього недостатньо сьогодні, коли дозволене сумісництво усередині підприємства (установи). Основна зайнятість — це діяльність у межах нормативного робочого дня чи тижня, додаткову ж зайнятість складає робота понад нормативний робочий час. Таке, приміром, внутрівузівське сумісництво, а також сумісництво лікарів і медсестер у лікувальних установах.

В епоху панування командно-адміністративної системи господарювання додаткова зайнятість звичайно не заохочувалась. Тим часом вона відігравала важливу соціально-економічну роль і була серйозним джерелом доходу і засобом нормального відтворення робочої сили. Класичним прикладом додаткової зайнятості є ведення особистого підсобного господарства селянами, робітниками та службовцями. В інших випадках люди мали можливість виразити свої трудові здібності через додаткову зайнятість, чого вони не могли реалізувати на основному місці роботи.

Незалежно від поточної економічної кон'юнктури, додаткова праця сприяє скороченню частки низькооплачуваних категорій населення. Ця форма зайнятості відповідає інтересам працівників.

Додаткова зайнятість — один із важливих шляхів підвищення трудової активності людей, рівня використання трудових ресурсів.

У тих випадках, коли вторинна зайнятість відрізняється від основної за змістом і характером діяльності, вона сприяє всебічному розвитку людських здібностей до праці.

У трудодефіцитних районах широке використання різних форм вторинної зайнятості дозволяє пом'якшити напруженість із трудовими ресурсами.

З поширенням малих форм підприємництва, кооперативів, індивідуальної трудової діяльності зростає потреба додаткової зайнятості таких категорій працівників, як бухгалтери, економісти, юристи, інженери-дизайнери, викладачі.

Згідно з КЗпП України, працівник має право реалізувати свої здібності до праці на основі трудового договору на одному чи одночасно на декількох підприємствах, в установах чи організаціях.

При цьому не потрібен дозвіл керівника підприємства з основного місця роботи. У цих умовах необхідно знайти нові форми і методи регулювання додаткової зайнятості. Це жорсткі вимоги до виконання трудових обов'язків за основним місцем роботи і полегшення умов звільнення працівника, який не справляється зі своїми функціями.

Форми додаткової зайнятості дуже своєрідні і весь час поповнюються ні тими. Це сумісництво, робота на умовах погодинної оплати, за тимчасовими контрактами, це поєднання основної роботи на держ-підприємстві і діяльністю в кооперативах, малих підприємствах; основна зайнятість на держпідприємстві чи кооперативі плюс індивідуальна трудова діяльність на особистому підсобному господарстві, дачній ділянці і т. д.

Найрозповсюдженішою формою додаткової зайнятості для мешканців міст є сумісництво. Дозволено сумісництво зовнішнє (на інших підприємствах) і внутрішнє (за місцем основної роботи). Сумісники зараховуються як правило на 1/4, 1/2 і 3/4 ставки. Найбільше воно поширене серед таких фахівців: учителів, викладачів, лікарів і медсестер, юристів, економістів та ін.

Різновид сумісництва — зони обслуговування суміжними професіями. Це відбувається не лише шляхом подовження робочого часу, а й ущільнення його в межах нормативу за рахунок виконання додаткових функцій.

Для розвитку сумісництва необхідно змінити ставки оподаткування з доходів не за основним місцем роботи, ширше застосовувати гнучкі формі зайнятості.

Здавна поширеною формою додаткової зайнятості є надання приватних послуг з ремонту квартир, будівництва індивідуальних споруд і льоні, ремонту побутової і радіотехніки, якщо ці послуги надаються після ми конання основної роботи.

Дуже розповсюдженою і перспективною формою додаткової зайнятості і джерелом доходу є ведення особистого підсобного господарства всіма категоріями трудящих, дачного садівництва й городництва міськими жителями.

Якщо нині в основної маси городників і садівників головна мета — поповнити сімейний фонд продуктами харчування, то після виходу економіки з кризи колективне садівництво й городництво носитиме переважно аматорський характер.

Важливе значення має державна політика сприяння розвитку особистого підсобного господарства, колективного городництва і садівництва.

Розвиток додаткової зайнятості припускає поширення гнучких і нестандартних її форм: зокрема короткого робочого тижня, гнучких режими робочого часу і т. д За такої ситуації у працівника має бути більше можливостей для маневрування своїм робочим і вільним часом.

В економічній теорії і практиці розроблена система показників, що характеризують ефективність зайнятості. Застосовуються такі чотири групи показників.

Перша група — пропорції розподілу ресурсів праці суспільства за характером їхньої участі в суспільне корисній діяльності.

Друга група — рівень зайнятості працездатного населення в суспільному господарстві. Економічно цей показник відбиває, з одного боку, потреби суспільного господарства в працівниках, а з іншого — потреби населення в робочих місцях. Ефективність зайнятості за даним показником може бути оцінена на основі балансу трудових ресурсів.

Третя група — структура розподілу працюючих за галузями національного господарства.

Четверта група — професійно-кваліфікапійна структура працюючих. Вона відбиває розподіл працюючого населення за професійнокваліфікаційними групами і ступінь збалансованості системи підготовки кадрів з потребою економіки в кваліфікованих працівниках.

Кількісно зайнятість характеризується її рівнем (Рз), що може бути розрахований як:

частка зайнятих у загальній кількості населення:

Чз

Рз = — , (6.2)

Чн

частка зайнятих в економічно активному населенні:

Чз Чз + Чб

де Ч3 — число зайнятих у загальній чисельності населення; Чн — загальна чисельність населення;

Чб — частка безробітних у загальній чисельності населення.

У міжнародній статистиці вихідним показником для аналізу зайнятості є рівень економічної активності населення, тобто частка економічно активного населення в загальній його кількості.

Критерії та показники ефективної і раціональної зайнятості: у ринковій економіці домогтися ефективної зайнятості населення — першочергове завдання. Причому це частка загальної проблеми забезпечення ефективності суспільного виробництва.

Критерієм ефективної зайнятості є економія всієї сукупної суспільної праці — як живої, так і уречевленої. На відміну від загального критерію ефективності виробництва, це економія виробничих ресурсів, обумовлена функціонуванням робочої сили.

Серед показників ефективної зайнятості головним є продуктивність (ефективність) суспільної праці.

У співвідношенні ефективності і продуктивності праці ми виходимо з того, що перша категорія ширша і повніша, друга характеризує результативність трудової діяльності. Якщо продуктивність праці визначає результативність використання робочої сили в сфері матеріального виробництва, то ефективність праці характеризує її результативність у виробничій і невиробничій сферах. Продуктивність праці виражає лише виробничі її результати, а ефективність — як виробничі, так і соціальні. Правда, західні економісти трактують навпаки — продуктивність — поняття значно ширше, ніж ефективність.

Важливим показником ефективності зайнятості є розподіл зайнятого населення між сферами і галузями економіки. Чим вища питома вага прогресивних і прибуткових сфер і галузей у самодіяльному населенні, тим вища ефективність зайнятості. Нові прогресивні сфери і галузі відрізняються більш високою, ніж економіка в цілому, продуктивністю прані і прибутковістю (інформатика, сфера послуг).

До числа показників ефективної зайнятості відноситься фондо- й енергооснащеність праці, якості продукції.

В умовах ринкової економіки важливе значення для характеристики зайнятості має такий показник, як величина прибутку, що припадає в розрахунку на одного працівника фірми. Як відомо, продуктивніша праця оплачується вище. Визначаючи пріоритети в зайнятості, необхідно розглядати їх диференційовано на різних рівнях індивіда, підприємства (фірми) і суспільства в цілому. В умовах ринкової економіки індивід ч».н , насамперед, про одержання високого доходу від роботи. А це припускає ефективна зайнятість. Але не менш важливо для особистості і свобода вибору сфери і форм праці. Для фірми ж на першому плані — досягнення високої прибутковості. Оскільки суб'єкти господарювання, у міму числі і фірми, в ринковій системі володіють реальною економічною самостійністю, то підприємства мають можливість реалізувати пріоритет ефективної зайнятості. А для суспільства в цілому, представником якого виступає держава, при політиці зайнятості важливо не тільки забезпечити високу її ефективність, а й досягнути повної зайнятості, щоб уникнути соціальної напруженості, конфліктів.

Природний рівень безробіття, а, отже, і рівень повної зайнятості, не є незмінними константами.

У всьому світі природний рівень безробіття підвищується, хоча він різний у різних країнах. Це залежить від зростання економічного потенціалу і необхідності одержання більш тривалої освітньої підготовки.

Між цілями ефективної і повної зайнятості існують суперечності. Ефективна зайнятість у ринковій системі сусідить зі значним безробіттям. Заходи для додаткового працевлаштування, наприклад, за рахунок суспільних робіт, ведуть до зниження суспільної результативності зайнятості. Тут необхідно оптимальне поєднання ефективності з рівнем зайнятості.

Для вираження цієї оптимальності варто ввести поняття раціональної зайнятості. У точці перетинання високої ефективності і більш повної зайнятості ми одержимо раціональну зайнятість, що має й іншу характерну рису. Вона містить розумне поєднання рівня зайнятості в суспільному виробництві з іншими її видами: навчанням, вихованням підростаючого покоління, суспільно-політичною діяльністю і т. д. Отже, оптимальність поєднання економічної зайнятості з іншими її видами, спрямованими на задоволення соціальних потреб, є невід'ємним атрибутом раціональної зайнятості.

Вираженням раціональної зайнятості може служити формула ефективності використання трудового потенціалу ЕТР (трудових ресурсів):

ЕТР = Ц, (6.4)

де НД — національний доход;

ТР — чисельність трудових ресурсів.

ВНП

етр =—^р- > (6.5)

Оскільки трудові ресурси і населення в працездатному віці відрізняються незначно, на практиці зручніше і простіше користуватися такою формулою:

р      НД (абоВНП)

Етр =   , (6.6)

де Нпе — населення в працездатному віці; НД — національний доход; ВНП — валовой національний продукт.