4.2. конкурентна політика в процесах лібералізації світової торгівлі

4.2.1. Конкурентна політика в ринковій економіці

Термін конкурентна політика має широкі масштаби застосування. В найширшому розумінні він включає всі політики, які мають відношення до ринкової конкуренції, зокрема торгову політику, регулятивну політику та урядову політику щодо регулювання антиконкурентних дій підприємств та організацій усіх форм власності. У найвужчому розумінні, термін застосовується до законів чи політик, які регулюють антиконкурентну поведінку підприємств [23]. В будь-якому разі, конкурентна політика є частиною системи норм, які підтримують роботу ринкової економіки. Її мета — забезпечення конкурентного середовища діяльності суб’єктів економіки. Зазначимо, що терміни конкурентна політика та антимонопольна політика є абсолютно тотожними. Історично склалося, що країни Західної Європи з причини початкової спрямованості законодавства на підтримку та розвиток конкуренції обрали терміни конкурентне право та конкурентне законодавство. З іншого боку — постсоціалістичні країни, економіки яких були замонополізовані, обрали терміни антимонопольне право і антимонопольне законодавство. Американський варіант — антитрестівське законодавство — теж пояснюється історичним розвитком місцевого капіталізму.

Останнім часом активізувалися дискусії щодо розробки багатосторонніх міжнародних норм конкурентної політики, проте наявність багатьох концептуальних і практичних проблем, не найменшою з яких є відсутність таких норм приблизно у половини країн—Членів Світової організації торгівлі, ускладнює цей процес. За даними Робочої групи, яка була створена на Сингапурській конференції СОТ на рівні міністрів, із 144 Членів конкурентне законодавство мають приблизно 80 країн, включаючи 50 країн, що розвиваються, та з перехідною економікою [23]. Тим не менше, є сфери, в яких можлива розробка та застосування міжнародних норм.

Розглядаючи проблему створення в рамках СОТ багатосторонніх норм конкурентної політики, ми маємо на меті відповісти на два основні питання: по-перше, чому розробка міжнародних норм конкурентної політики дістала своє відображення в порядку денному міжнародного торговельного співтовариства та, по-друге, які є перспективи у цієї політики в контексті її співвідношення з торговою політикою та основними цілями діяльності СОТ.

Для досягнення поставленої мети необхідно виконати такі завдання:

з’ясувати роль конкурентної політики в національній економіці;

визначити вимоги, які ставить глобалізація щодо дії норм національних конкурентних політик;

оцінити аргументи на користь багатосторонніх міжнародних норм конкурентної політики й вимоги до їх розробки;

проаналізувати зв’язок між торговою та конкурентною політиками.

Більшість національних економік і світова економіка в цілому базуються на ринковій системі з її механізмом саморегулювання. Саме конкуренція є основою функціонування ринкового механізму. Конкуренція забезпечує найбільш повне і якісне задоволення потреб споживачів, ефективне використання ресурсів, стимулює виробництво та інноваційні процеси.

Значення конкуренції усвідомлювалося давно. Ще А.Сміт вважав, що конкуренція гармонізує індивідуальні інтереси суб’єктів господарювання, що вона є регулятором особистого егоїзму, завдяки чому досягається економічна рівновага, що конкуренція стимулює найефективніше використання обмежених ресурсів, вирівнює попит і пропозицію, відновлює пропорційність і т. ін., тобто здійснює саморегулювання економіки [5, с. 181]. На думку німецького економіста Л. Ерхарда, одним із найважливіших завдань держави є забезпечення вільної конкуренції. Вільна власна ініціатива й конкуренція повинні поєднуватися з активною роллю держави в господарському житті. Головним критерієм свободи, за Л. Ерхардом, є свобода споживання, що «знаходить своє логічне доповнення у свободі підприємця виробляти та продавати ті продукти, які відповідають попиту…» [5]. Леонард Ваверман, професор економіки в Університеті Торонто, зазначає, що економічно не коректно проголошувати конкуренцію, а разом з нею і конкурентну політику, покликаними забезпечувати добробут споживачів. Він також додає: «Конкурентна політика підтримує загальний соціальний добробут і забезпечує достаток як у споживачів так і у виробників» [20]. Проте ще А. Маршалл зауважив, що сама конкуренція, яка підтримується державою, об’єктивно створює монополії [5]. Цей факт пояснює двоїстість державного регулювання конкуренції: з одного боку, потрібно підтримувати доброчинну конкуренцію, а з іншого, — боротися з економічною діяльністю, спрямованою на монополізацію та несумлінну конкуренцію.

Таким чином, для ефективного функціонування ринків потрібна певна система юридичних норм, які повинні забезпечувати й гарантувати права власності, включаючи права інтелектуальної власності, а також правовий механізм їх переходу. Ще одним важливим елементом юридичного забезпечення ринкової системи є норми щодо корпоративного управління й здійснення процедури банкрутства підприємств. Конкурентна політика доповнює ринкову систему і являє собою систему заходів правового, економічного та організаційно-адміністративного характеру, спрямованих на формування конкурентного середовища, розвиток і захист чесної конкуренції й боротьбу з порушеннями чинного антимонопольного законодавства.

Антиконкурентна діяльність представлена певними формами підприємницької практики — такими, як: горизонтальні угоди, вертикальні домовленості, зловживання монопольною владою, злиття та поглинання компаній. Конкуренція може бути знівельована, наприклад, картельними угодами між учасниками одного ринку про уникнення конкурування (горизонтальні угоди). В СОТ вирізняють три типи картелів, що базуються на горизонтальних угодах: картелі імпортерів, які об’єднують національних імпортерів з метою бойкотування чи колективної відмови від ведення справ з іноземними конкурентами; картелі експортерів, які, у свою чергу, поділяються на «чисті» (об’єднують зусилля виключно на зовнішніх ринках) та «змішані» (створені для уникнення конкуренції як на зовнішніх ринках, так і на внутрішніх) та міжнародні, які діють на декількох національних ринках, розглядаючи їх як цілісну систему. Для приховання міжнародних картельних угод їх учасники часто застосовують таку форму об’єднань, як спільні підприємства або стратегічні альянси на базі науково-дослідницьких та проектно-конструкторських робіт (R&D).

Наступною формою антиконкурентної практики є вертикальні домовленості компаній зі своїми клієнтами чи постачальниками. Практика вертикальних угод включає:

комерційні переваги, які надають виробники дистриб’юторам з метою утримання їх від роботи з продукцією конкурентів;

вплив на географію роботи каналів розподілення;

вплив на маркетингову діяльність дистриб’юторів.

Іншою формою діяльності, яка становить інтерес для конкурентної політики, є зловживання домінуванням або зловживання монопольною владою. З цією категорією зловживань пов’язані:

вибіркове виконання контрактів;

здійснення пов’язаних продажів, коли для покупця товару певної торгової марки, вигідною стає купівля й іншого товару цієї ж марки;

контроль над обмеженими ресурсами та важливими каналами постачання чи розподілення;

позбавлення конкурентів доступу до ресурсів через вертикальну інтеграцію;

встановлення цін, вищих за конкурентні (грабіжницьке ціноутворення).

Ще однією формою ринкової діяльності, яка перебуває під кон­тролем державних органів, є операції зі злиття та поглинання компаній, які бувають: горизонтальними, вертикальними та конгломератними. Останні інтегрують фірми різних сфер бізнесу і майже не викликають недовіри в конкурентних органів. Горизонтальні та вертикальні злиття компаній можуть свідчити про акумулювання монопольної влади.

Найнегативніше впливають на стан ринку: грабіжницьке ціноутворення та негативна маркетингова практика, яка виявляється, наприклад, у наданні оманливої рекламної інформації.

Створення відповідного конкурентного законодавства та контроль за його виконанням формує нормативно-правовий рівень конкурентної політики. Важливим є формування та функціонування й організаційного рівня конкурентної політики, який передбачає створення відповідних державних структур: органів виконавчої влади, яким надано відповідні повноваження щодо забезпечення формування конкурентного середовища й покарання порушників чинного антимонопольного законодавства [7].

Найрозвиненіші системи конкурентного права, такі як у США, Європі, Канаді та Японії, передбачають створення фінансованих державним бюджетом органів, що мають цілковиту функціональну незалежність від уряду. Роль таких установ включає розслідування справ, пов’язаних із загрозами для конкуренції й ініціювання заходів впливу до порушників чинного антимонопольного законодавства. У США, наприклад, чимало антитрестівських норм приводиться до виконання навіть у цивільних судах. У межах багатьох юрисдикцій національні антимонопольні органи зобов’язані звітувати про стан ринкової конкуренції перед регулюючими радами й трибуналами. Ці структури також є ініціаторами реформування та регулювання конкурентного права. Найголовнішою вимогою до подібного органу, поряд з функціональною незалежністю, повинна стати прозорість діяльності, тобто наявність добре розвинутих систем публічного розкриття адміністративних процедур, наприклад, Канадське Бюро з питань конкуренції видає «Довідник», у якому даються пояснення всіх рішень щодо застосування конкурентного законодавства [19, c. 22].

4.2.2. Взаємозв’язок конкурентної політики, торгівлі та лібералізації внутрішніх ринків

Конкурентна політика й норми, які стимулюють торгівлю й лібералізацію інвестування, мають спільну мету: вони покликані стимулювати конкуренцію, економічну ефективність і добробут покупців та виробників. Але торгові норми, одночасно, дозволяють використання певного типу урядових заходів, що обмежують конкуренцію з боку іноземних підприємств на внутрішньому ринку. Такими заходами є тарифи й мита, які накладаються у результаті дії інструментів торгового захисту, наприклад, антидемпінгу. Конфлікт конкурентної та торгової політик дістав досить чіткий вияв на ринку дитячого харчування Канади.

Упродовж багатьох років Heinz і Gerber домінували на канадському ринку дитячого харчування. Виробництво Heinz було розміщено в Канаді, а Gerber обслуговував канадський ринок, імпортуючи продукцію з власних заводів у США. 1998 року, Heinz отримав переваги через те, що Gerber був звинувачений у демпінгу. Спочатку було накладено мито на продукцію Gerber у розмірі $0,30 за одиницю, і такий митний тягар змусив компанію покинути канадський ринок. У запиті щодо відповідності антидемпінгового мита суспільним інтересам представники Канадського Бюро з питань конкуренції представили Канадському Міжнародному Торговельному Трибуналу докази того, що розмір даного мита й вихід Gerber з ринку фактично роблять компанію Heinz монополістом, що веде до зростання споживчих цін. Під тиском Бюро та інших структур мито було зменшено до $0,10 за одиницю продукції [21].

Даний приклад демонструє суперечність між антидемпінговим і конкурентним законодавствами, яка, напевно, є найгострішим протиріччям у відносинах торгової та конкурентної політик. Актуальною на сьогодні є дискусія про те, чи можуть ці два законодавства існувати одночасно та доповнювати одне одного, а чи конкурентне законодавство має замінити антидемпінгове. З одного боку, антидемпінгова політика використовується як інструмент протекціонізму, що приводить до зменшення або уникнення конкуренції з імпортом, з іншого ж боку, ця політика є засобом, який вимостив дорогу для лібералізації торгівлі, а тому її відсутність може призупинити цей процес. Керуючись такою логікою та маючи приклади ефективного співіснування антидемпінгової та конкурентної політик (справа Heinz і Gerber та інші), світове співтовариство схиляється до думки, що ці дві політики на сьогодні повинні доповнювати одна одну і що потрібно шукати механізми їх конвергенції та гармонізації. Проте вже нині є приклади повної заміни антиденпінгового законодавства на конкурентне (протокол МЕРКОСУР, укладений у Форт Елізабет), які підтверджують припущення, що можливість такого заміщення існує в межах реґіональних інтеграційних угод.

Отже, незважаючи на спільні цілі, конкурентні і торгові норми мають сутнісні відмінності: торгові й інвестиційні норми регулюють урядові заходи, а конкурентні норми регулюють переважно поведінку підприємств. Торгові норми покликані захищати інтереси виробників, тоді як конкурентна політика не зацікавлена у захисті виробників шляхом вилучення чи дискримінації прав інших учасників ринку. Конкурентна політика прагне захищати безпосередньо конкурентний процес з метою забезпечення ефективності функціонування ринків шляхом задоволення інтересів споживачів. Усе це може спричинити конфлікти між торговою та конкурентною політиками. Проте торговельні заходи, які дискримінують іноземні фірми, можуть бути прийнятними і з погляду конкурентної політики, якщо при цьому на ринку не утворюється монополія.

4.2.3. Чинні міжнародні норми конкурентного права як база для створення міжнародних режимів конкурентної політики

У порівнянні з торгівлею товарами конкурентна політика не є предметом міжнародних угод, хоча в деяких статтях угод СОТ упроваджуються елементи сучасного конкурентного права. Двосторонні угоди, які передбачають співробітництво в розслідуваннях антиконкурентних прецедентів і проведення відповідних заходів, укладені між деякими розвинутими країнами. У реґіо­нальних угодах робляться перші обережні кроки до співробітництва у цій сфері, тобто частковий прогрес на сьогодні вже є. Крім того, і на глобальному рівні спостерігається інституціональне оформлення різних аспектів конкурентної політики. Так, основними документами СОТ, які корелюють з конкурентною політикою, є:

Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (TRIPS) — Стаття 40 («Про інструменти, які можуть застосовувати країни—Члени СОТ у відповідь на антиконкурентні зловживання з правами інтелектуальної власності»);

Генеральна угода про торгівлю послугами (GATS) — Стаття VIII («Про неможливість зловживань ринковою владою монополіями та виключними постачальниками послуг»); — Стаття IX («Про міждержавні консультації щодо ділової практики, яка стримує конкуренцію»);

Угода про пов’язані з торгівлею інвестиційні заходи (TRIMS) — Стаття 9 («Про Раду з торгівлі товарами як орган, який розглядає необхідність доповнення Угоди положеннями з конкурентної політики»).

Угода TRIPS дозволяє Членам СОТ вживати заходи, спрямовані на боротьбу зі зловживаннями правами інтелектуальної власності, які негативно впливають на конкуренцію. Так, у Статті 40 — «Про інструменти, які можуть застосовувати країни-члени СОТ у відповідь на антиконкурентні зловживання з правами інтелектуальної власності» — зазначено: «Ніщо в цій Угоді не перешкоджає Членам визначати у своєму законодавстві ліцензійну практику та умови, які можуть в окремих випадках означати зловживання правами інтелектуальної власності, що негативно впливатиме на конкуренцію на відповідному ринку. … Член може прийняти, згідно з іншими положеннями цієї Угоди, відповідні заходи для попередження або контролю такої практики, які, наприклад, можуть включати виняткові умови щодо зворотної передачі покупцем ліцензії технічної інформації продавцю ліцензії, умови, що перешкоджають оскарженню законності та примусовому пакетному ліцензуванню, у світлі відповідних нормативних правових актів цього Члена» [4, с. 354].

Країна, наприклад, може заборонити власнику права домовлятися про гарантування ліцензії на право користування інтелектуальною власністю на умовах, що одержувач ліцензії придбає певну іншу продукцію, яка не захищена такими правами. Подібне пов’язування продукції створює своєрідний феномен, коли монопольна влада (забезпечена правами на інтелектуальну власність) на ринку конкретного товару чи послуги поширюється на інший товарний ринок:

Відповідно до GATS, санкціоновані урядом монополії не повинні діяти у спосіб, що є несумісним з основними національними зобов’язаннями щодо недискримінації іноземних постачальників послуг. Якщо така монополія виходить на інший конкурентний ринок, вона не повинна зловживати своєю монополістичною силою. У Статті VII — «Про неможливість зловживань ринковою владою монополіями та виключни- ми постачальниками послуг» — зазначено, що «Там, де мо- нопольний постачальник Члена конкурує безпосередньо або через зв’язану компанію при наданні послуги поза сферою своїх монопольних прав і де це стосується конкретних зобов’язань Члена, Член повинен забезпечити, щоб такий пос- тачальник не зловживав своїм монопольним становищем, діючи на його території у спосіб, несумісний з такими зобов’язаннями» [1, с. 310].

Так, наприклад, якщо санкціонована державою монополія у сфері місцевих телефонних послуг конкурує у сфері послуг міжміських та міжнародних комунікацій, така конкуренція не може субсидуватися засобами та прибутками від монопольної діяльності. Ці обов’язки поширюються і на виключних постачальників послуг, якщо держава одночасно дозволяє або створює невелику кількість постачальників послуг у галузі й істотно впливає на уникнення конкуренції між ними.

GATS також визнає, що певні види ділової практики постачальників послуг можуть обмежувати конкуренцію і, таким чином, обмежувати торгівлю послугами. Кожен Член СОТ зобов’язаний на запит будь-якого іншого Члена провести консультації з метою уникнення такої практики. У Статті IX — «Про міждержавні консультації щодо ділової практики, яка стримує конкуренцію» — вказується, що «Член, до якого звертаються, повинен поставитися до такого запиту з повним розумінням і доброзичливістю, і повинен співробітничати шляхом надання загальнодоступної неконфіденційної інформації, що має відношення до предмета запиту. Член, до якого направлено звернення, повинен також надати іншу наявну інформацію Члену, який звернувся із запитом, відповідно до свого національного законодавства і при досягненні прийнятної домовленості щодо захисту її конфіденційності з боку Члена, який направив запит» [1, с. 311].

Під час переговорів у межах GATS про національні зобов’язання у сфері телекомунікацій був підготовлений еталонний документ (Reference Paper) [21], який окреслює стандартизований набір зобов’язань, покликаних стимулювати переговорний процес. Цей документ вимагає, щоб уряди запобігали використанню крупними постачальниками антиконкурентних заходів, таких, як: перехресне субсидування, використання інформації конкурентів для антиконкурентних цілей і приховування неконфіденційної інформації, необхідної конкурентам. Еталонний документ також визначає певні проконкурентні вимоги, які можуть використовуватися для національного регулювання цієї сфери. Зобов’язання по цьому документу стають обов’язковими в разі їх ратифікації національними парламентами.

Угода TRIMS ставить завдання перед Радою СОТ з торгівлі товарами визначитися з необхідністю регулювання інвестиційної та конкурентної політик у межах СОТ. Так, у Статті 9 — «Про Раду з торгівлі товарами як орган, який розглядає необхідність доповнення Угоди положеннями з конкурентної політики» — зазначено, що «Не пізніше п’яти років після набрання чинності Угодою СОТ Рада з торгівлі товарами розглядає дію цієї Угоди і при потребі пропонує Конференції Міністрів внести зміни і доповнення до цього тексту. У ході такого розгляду Рада з торгівлі товарами розглядає питання про те, чи слід доповнити Угоду положеннями з інвестиційної та конкурентної політики» [3, с. 155—156].

В 1996 році на Сингапурській конференції СОТ на рівні міністрів була створена Робоча група з питань Конкуренції і Міжнародної Торгівлі, яка була покликана вивчити й проаналізувати взаємозв’язок між торгівлею та конкурентною політикою й окреслити рамки майбутньої роботи з даного питання в межах СОТ. Згадана Група складає звіти по результатах своєї діяльності, які є базовими документами стосовно конкурентної політики на Конференціях Міністрів. За результатами діяльності Робочої групи в СОТ було визначено: зв’язок між лібералізацією торгівлі та конкурентною політикою; категорії антиконкурентної поведінки, які негативно впливають на міжнародну торгівлю, та значення конкурентної політики для подальшого економічного розвитку.

До інших Угод СОТ, які здійснюють міжнародне регулювання конкуренції, належать:

«Угода про субсидії та компенсаційні заходи» — вона визначає види та порядок надання субсидій і накладання компенсаційних мит у спосіб, який не шкодить конкурентному середовищу та поглибленню міжнародної торгівлі;

«Угода про технічні бар’єри у торгівлі» — включає детальний перелік правил, які регулюють застосування неурядовими органами стандартизації, процедур оцінки відповідності та інших технічних бар’єрів з метою не допущення обмежень торгівлі і конкуренції;

«Домовленість про тлумачення Статті XVII ГАТТ» — передбачає посилення нагляду за діяльністю державних торгових підприємств, які мають діяти відповідно до загальних принципів недискримінації;

«Угода про захисні заходи» — вимагає від країн-Членів організації не спонукати державні та приватні підприємства до добровільного обмеження експорту;

«Угода про державні закупки» — регулює процедури проведення тендерів з метою забезпечення повноцінної міжнародної конкуренції та уникнення таємних домовленостей під час їх проведення.

Проте названі елементи конкурентної політики не є достатніми для розв’язання суперечок та забезпечення повноцінної конкурентної діяльності в рамках СОТ. Прикладом невдалої спроби застосування ГАТТ/СОТ для припинення антимонопольної діяльності може слугувати справа Kodak/Fuji.

1998 року США скаржились експертам СОТ на те, що американські виробники фотоплівок, особливо Kodak, позбавлені доступу до японського ринку продажу плівок через наявність вертикальних домовленостей між японськими виробника- ми, особливо Fuji, та оптовими й роздрібними дистриб’ю­торами. Оскільки обов’язки перед СОТ приймаються й виконуються лише на урядовому рівні, американцям було потріб- но довести, що американських виробників було позбавлено доступу за допомогою дій влади. Представники американської сторони говорили, зокрема, що певні політики, включаючи представників антимонопольних структур, вживають заходів, які спонукають японських виробників до застосування вер- тикальних домовленостей. Експерти визнали, що американ- ці не продемонстрували досить близького зв’язку між будь-яким антиконкурентним проявом на ринку й дією японського уряду. Вимоги США були відхилені по всіх пунктах звинувачення [21].

Багатостороннє регулювання конкуренції здійснюється також на основі прийнятого в рамках ЮНКТАД ООН Комплексу погоджених на багатосторонній основі принципів та правил для контролю за обмежувальною діловою практикою (1980 р.). Відповідно до Комплексу під обмежувальною діловою практикою розуміють дії фірм, які шляхом зловживань своїм домінуючим становищем чи силовим домінуванням на ринку обмежують входження на ринок чи у будь-який інший спосіб стримують конкуренцію, завдаючи або ризикуючи завдати шкоди міжнародній торгівлі, особливо торгівлі та економічному становищу країн, що розвиваються, а також дії фірм, які шляхом виконання офіційних і неофіційних письмових та усних домовленостей і угод між фірмами призводять до подібних наслідків. «Домінуюче становище» означає таке становище фірми на ринку, за якого фірма самостійно чи разом з іншими фірмами домінує на ринку конкретного товару (послуги) чи групи товарів (послуг) [6, с. 401]. «Комплекс» включає перелік принципів, найважливішим з яких є принцип розвитку співпраці між урядами на двосторонній та багатосторонній основі з метою полегшення контролю за обмежувальною діловою практикою, а також розробки на міжнародному рівні відповідних механізмів для полегшення обміну інформацією між урядами різних країн [6, c. 405]. Проте «Комплекс» має рекомендаційний характер, тобто не є обов’язковим для виконання, що породжує невідповідальне ставлення до нього з боку урядів країн та менеджменту компаній.

Прикладами успішної інтернаціоналізації дії конкурентної політики є реґіональні та двосторонні міжнародні угоди.

Канада, Сполучені Штати, Європейський союз і деякі інші розвинуті країни уклали угоду щодо розслідувань та вживань заходів у сфері конкурентного права. Зазвичай такі угоди вимагають нотифікації та консультації з національними владними органами до, або впродовж, ініціації розслідувань стосовно конкуренції, беручи до уваги інтереси іншої країни, з метою уникнення конфліктів і забезпечення співпраці. Ці домовленості базуються на принципі чемності, який означає, що в разі застосування норм національних конкурентних законодавств упов­новажені органи кожної країни братимуть до уваги національні інтереси інших країн. Певні угоди, зокрема, угоди Канади зі США, Канади з ЄС, США з ЄС та Австралії з Новою Зеландією включають принцип позитивної чемності («positive comity») [9—11; 13; 22, c.481]. Даний принцип означає, що коли одна сторона визнає, що на території іншої має місце антиконкурентна діяльність, яка несприятливо впливає на її інтереси, вона може повідомити про це іншу сторону і вимагати, щоб антимонопольні органи ініціювали свої дії. Позитивна чемність передбачає, що:

право проведення розслідування й застосування необхідних заходів надається країні, резидентом якої є порушник конкурентного законодавства і

представники країни не вимагають у відповідних структур іншої країни застосувати певні заходи у зв’язку з порушенням конкурентного права, а лише надають відповідні міркування щодо справедливості застосування таких заходів.

З метою полегшення міжнародного регулювання деякі країни намагаються укласти двосторонні взаємні угоди про юридичну допомогу, що передбачає співробітництво між національними антимонопольними органами на предмет здійснення такого регулювання. Подібна угода була укладена, наприклад, між Канадою та США. Згідно з угодою будь-яка з країн забезпечить допомогу, включаючи використання формальної розслідувальної влади, у разі порушення законодавства її резидентами на території іншої. Взаємна Угода про Юридичну Допомогу була укладена в рамках Акта про Взаємну Юридичну Допомогу в Кримінальних Справах, який передбачає, що угода дозволяє країнам відмовитися від співробітництва в будь-якій справі на підставі забезпечення безпеки, суверенітету чи суспільних інтересів і розглядає питання про співробітництво виключно у сфері кримінальних справ [10]. Проте чимало норм конкурентної політики не передбачає кримінальних порушень.

На сьогодні лише кілька розвинутих країн уклали подібні двосторонні угоди. Співробітництво у таких угодах ґрунтується на певній одностайності щодо підходу, який повинен ви- користовуватися стосовно конкуренції і на взаємній довірі щодо інструментів захисту конфіденційності комерційної інформації.

Наприклад, у Північноамериканській угоді про вільну торгівлю (НАФТА) представлено більш ґрунтовну модель міжнародного конкурентного права (розділ 15 Угоди). На додаток до зобов’язання співпрацювати в царині розслідувань та впливу, розділ 15 включає вимогу для кожної з країн—учасниць НАФТА мати конкурентне законодавство (хоча визначення його не дано) і вимоги до державних монополій працювати в нормальній конкурентній манері без дискримінації та зловживань монопольною владою [8].

В Угоді про вільну торгівлю між Канадою та Коста-Рікою модель конкурентного права була ще більше розширена. Була визначена категорія «поведінки», яка відображатиметься в кожному національному праві, хоча немає конкретних правил для оцінки та класифікації такої поведінки. Кожна держава повинна мати неупереджений, політично незалежний орган з питань конкуренції, відповідальний за виконання національно- го конкурентного права. Функції цього органу включатимуть підтримку проконкурентної регулятивної реформи. Угода також включає зобов’язання гарантувати, що національне кон- курентне право, його адміністрування й виконання є прозорими і відповідають процесуальним нормам, які включають повідомлення безпосередньо залученим особам про початок процесів і можливість для таких осіб мати доступ до релевантної інформації, і подання необхідних документів чи визнання порушень до винесення остаточного рішення й застосування заходів [14].

Тож є підстави говорити про існування певної системи угод, які регулюють конкуренцію на міжнародному рівні (табл. 1).

Таблиця 1

СИСТЕМА УГОД З МІЖНАРОДНОГО РЕГУЛЮВАННЯ КОНКУРЕНЦІЇ

* Повний перелік угод СОТ наведено вище.

** Американська угода про вільну торгівлю перебуває на стадії переговорного процесу.

Світова Організація Інтелектуальної Власності (СОІВ) також розробила певні заходи захисту від несумлінної конкуренції. Паризька конвенція з охорони промислової власності (1967 р.), яка діє в рамках СОІВ, передбачає, що:

країни Союзу зобов’язані забезпечувати громадян держав, які беруть участь у Союзі, ефективним захистом від несумлінної конкуренції;

актом несумлінної конкуренції вважається конкурентна поведінка, яка суперечить чесним звичаям у промислових і торговельних справах;

зокрема, забороні належать: усі дії, які можуть якимось чином викликати сумніви щодо підприємства, товарів, промислової чи торговельної діяльності конкурента; оманливі твердження у процесі здійснення комерційної діяльності, які можуть дискредитувати підприємство, товари, промислову чи торговельну діяльність конкурента; надання інформації, використання якої у здійсненні комерційної діяльності може ввести громадськість в оману відносно характеру, способу виготовлення, властивостей, придатності до застосування чи кількості товарів [6, с. 390].

СОІВ є спеціалізованою організацією, сфера діяльності якої обмежується регулюванням відносин промислової власності, тому і регулювання міжнародної конкуренції в її межах є спеціалізованим. Проте досвід цієї організації можна використовувати для подальшого розвитку глобальної конкурентної політики.

4.2.4. Аргументи на користь багатосторонньої угоди про конкурентну політику

Увага до антиконкурентної діяльності приверталася ще в час заснування ГАТТ. 1947 року проект Гаванської Хартії передбачав на додаток до торгової політики розробку заходів для боротьби з практикою стримування свободи підприємництва. Хоча проект Хартії використовувався як базовий для розробки ГАТТ, зусилля з включення до Угоди заходів конкурентної політики були безрезультатними з причини розбіжностей поглядів щодо цього в учасників переговорів. Відтоді різні країни пропонували впровадити міжнародні норми конкурентного права, та одностайності в поглядах так само не було.

Підвищена цікавість до міжнародних норм конкурентного права, яка спостерігається в останні роки, викликана багатьма причинами. Основними з них є:

реальні побоювання, що після значного зменшення національних бар’єрів міжнародної торгівлі, яке стало результатом успішних раундів переговорів, активізується діяльність підприємств зі створення мікрорівневих перешкод. За оцінкою Секретаріату ЮНКТАД, «обмежувальна ділова практика, можливо, досягла такого ж значення, як офіційні торговельні бар’єри» [6, с. 405]. Міжнародні угоди, доповнені зобов’язаннями технічної допомоги, могли б додатково гарантувати, що вигоди від лібералізації торгівлі не будуть знівельовані несумлінно поведінкою;

процеси глобалізації та інтеграції світової економіки, підштовхувані лібералізацією торгівлі та поширенням прямого зарубіжного інвестування (ПЗІ), надають антиконкурентній практиці підприємств транснаціонального характеру. Компанії здатні негативно впливати на ринки декількох країн, а іноді й на весь світовий ринок, що спонукає до співпраці антимонопольні органи різних країн;

трансформація поглядів на конкурентну політику в багатьох країнах світу, зокрема, у постсоціалістичних. Зміна системи господарювання забезпечила усвідомлення руйнівного впливу надмірної централізації, монополізації та несумлінної конкуренції. Антимонопольні норми поряд з приватизацією та реформуванням стали основним елементом механізму переходу від командно-адміністративної до ринкової економічної системи;

використання правових норм проти міжнародних картелів та інших антиконкурентних дій, які потребують залучення учасників у багатьох країнах, вимагає співробітництва та координації в діях національних антимонопольних органів. Багатостороння угода про конкурентну політику могла б стати підґрунтям для співробітництва, одночасно замінюючи численні та тривалі переговори з двосторонніх зобов’язань.

Ще одним аргументом на користь міжнародних норм конкурентної політики є необхідність гармонізації механізму контролю операцій злиття та поглинання.

В липні 2001 року Європейська Комісія відмовила у схваленні найбільшого в історії промислового злиття. General Electric планував злиття з Honeywell, операція оцінювалася в 42 мільярди доларів [17]. Трансакція була схвалена американськими антимонопольними органами в травні 2001 року, але Європейська Комісія наклала на це рішення вето, пояснюючи його тим, що подібне злиття приведе до концентрації влади на ринках авіаційних двигунів, авіаційних систем та оренди літаків. Ідентична ситуація склалася і з придбанням франко-італійським спільним підприємством ATR, яке виробляє двигуни для цивільної авіацій, розміщеного в Канаді підприємства Havilland (власник підприємства — Boeing) [22, с. 479]. Канадські антимонопольні органи дозволили провести таку трансакцію, а Європейська Комісія — відмовила. Подібні непорозуміння між різними північноамериканськими та європейськими юрисдикціями мали місце і при злитті Boeing з McDonnell Douglas, Ciba-Geigy з Sandoz, Federal Modul з T&N та інших операціях [16; 17; 22, с. 480].

Протилежні рішення американських та європейських антимонопольних органів демонструють, що підходи до аналізу аналогічних процесів у цих найрозвиненіших юрисдикціях вельми різняться. У зв’язку зі збільшенням обсягів та кількості трансакцій (табл. 2), які є предметами розгляду для обох структур, зростає актуальність гармонізації як роботи самих антимонопольних органів, так і понятійного апарата конкурентних норм. Така гармонізація була б вигідна і для компаній, вона підвищила б передбачуваність, зменшила б очікування непослідовних національних рішень та знизила б витрати.

Таблиця 2

ДИНАМІКА КІЛЬКОСТІ СПРАВ ЗІ ЗЛИТТЯ КОМПАНІЙ (з 21 вересня 1990 року по 31 липня 2002 року)*

* Європейська Комісія [15].

4.2.5. Проблеми та перспективи розробки багатосторонніх норм конкурентного права

Відсутність законодавства, яке регулює конкуренцію, або механізмів його виконання в багатьох кранах—Членах СОТ є логічним обґрунтуванням необхідності ухвалення міжнародних норм, проте це одночасно створює додаткові проблеми щодо їх розробки та узгодження. Крім того, є досить мала ймовірність того, що вдасться створити єдину всесторонню систему відповідних норм, яка влаштує всіх Членів організації. Різний рівень економічного розвитку країн, а особливо транзитний стан економіки багатьох з них, об’єктивно вимагають різних підходів та принципів організації конкурентної політики.

Навіть серед розвинутих ринкових економік із сильними режимами конкурентного права залишаються значні відмінності в цілях національних законів про конкуренцію, а також у сутності норм та режимах їх виконання. Наприклад, американське антимонопольне право покликано максимізувати добробут споживача [10], тоді як режими конкурентного права в інших країнах, таких як Канада, покликані досягати й інших цілей. У параграфі 1.1 Канадської Постанови про конкуренцію зазначено, що «метою цієї Постанови є підтримка та заохочення конкуренції в Канаді для стимулювання ефективності й адаптивності канадської економіки, що допоможе розширити можливості присутності країни на світових ринках при одночасному визнанні ролі іноземної конкуренції у Канаді для того, щоб гарантувати малим і середнім підприємствам однакові можливості участі в канадській економіці та забезпечення конкурентних споживчих цін і можливостей вибору продукції» [9—11; 13; 19, с. 29]. У Європі конкурентне право формується під впливом основної політичної мети — стимулювання розвитку спільного ринку [12].

Іншою проблемою є те, що багато національних режимів конкурентного права створюють спеціальні винятки для певних видів діяльності чи секторів господарства. Окремі види діяльності, звільнені від впливу конкурентного права в США і Канаді, водночас можуть підпадати під дію європейських конкурентних норм. Деякі національні закони явно допускають дискримінацію іноземних конкурентів і споживачів. Наприклад, закони США та Канади не забороняють картельні угоди, якщо їх діяльність має лише експортний характер. Канадські виробники не можуть домовитися про фіксацію цін на товари, які вони продають у Канаді, але можуть домовитися про їх фіксацію для товарів, які вони продають на зовнішніх ринках.

Названі вище проблеми обговорювались учасниками переговорів довкола «Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності», яка стала першою спробою міжнародного торговельного співтовариства створити юридичну базу конку­рентного права у сфері інтелектуальної власності. Нинішня ситуація з конкурентним правом нагадує стан справ у сфері інтелектуальної власності до укладання Угоди, коли чимало країн потерпало від нестачі базових норм та неспроможності забезпечити їх виконання.

Додаткового песимізму додає ще й те, що принаймні два основні фактори, які забезпечили укладання «Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності», відсутні по відношенню до конкурентного права. Перший з них стосується відсутності чітко визначеного кола зацікавлених сторін. Добре організовані підприємницькі інтереси в США, Європі та Японії спонукали до максимізації зусиль для того, щоб питання про права інтелектуальної власності та стандарти їх ефективного виконання були внесені до порядку денного Уругвайського раунду переговорів. Поки що немає жодних свідчень про подібні сильні підприємницькі інтереси щодо міжнародних норм конкурентного права крім, можливо, інтересів щодо гармонізації процедури перевірки процесів злиття. Іншою ключовою відмінністю в контексті розробки конкурентних норм є те, що відсутній набір міжнародних угод, які б існували раніше, і до яких можна було б звернутися тепер. Багато аспектів інтелектуальної власності, натомість, регулювалися різними угодами, починаючи з кінця XIX століття [11].

Ще однією проблемою є те, як угода про конкурентну політику узгоджуватиметься з нормами торгового права СОТ. Як зазначено вище, торгова й конкурентна політики можуть іноді конфліктувати, і сумісність норм торгової політики з будь-якими новими нормами конкуренції має бути відображена в угоді про конкурентне право.

Погане чи вибіркове виконання норм конкурентної політики може бути настільки ж загрозливим, як і сутнісна недорозробка самих правил. Погане виконання стало основою скарги американців щодо справи Kodak/Fuji. Чимало країн—Членів СОТ, проте, не має достатніх ресурсів і спеціальних знань та досвіду, необхідних для ефективного виконання норм конкурентної політики. На відміну від захисту прав інтелектуальної власності, який більшою мірою реалізується приватними сторонами в цивільних судах, реалізація конкурентного права залежить від дійового, добре фінансованого національного органу, який має політичну незалежність і відповідну компетенцію. Компетенція відіграє ве­лику роль тому, що застосування конкурентних норм не є прямим. У багатьох випадках розгляд справи з питань конкуренції вимагає складного економічного аналізу на основі фактичного розслідування.

Наявність проблем у виконанні конкурентного законодавства у багатьох Членів організації ускладнює процес укладання угод з міжнародних стандартів виконання, особливо для стандартів, які застосовуватимуться в процесах врегулювання суперечок у рамках СОТ.

Пристосування процедур урегулювання суперечок, що існують у межах СОТ, для стандартів ефективного виконання конкурентної політики створює додаткові проблеми. Врегулювання суперечок потребує відповіді на запитання: чи не суперечать норми національного законодавства держав та стандарти виконання цього законодавства їхнім обов’язкам у межах СОТ? Відповідь на це запитання, а надто на другу його частину, передбачає досить складну процедуру. Потрібна складна методологія аналізу для розслідування відповідності діяльності державних антимонопольних органів державним зобов’язанням та для оцінки можливих наслідків антиконкурентної діяльності.

У СОТ виникають певні складнощі з таким оцінюванням. По-перше, групи експертів СОТ не мають інструментів для того, щоб забезпечити подання всіма сторонами суперечки повного пакета потрібної для розслідування інформації, яка має вирішальний характер у процесі врегулювання. По-друге, в «Домовленості про правила й процедури врегулювання суперечок» (ДСУ) немає чіткого визначення основних принципів та механізмів використання інформації під час процесів. В той час як ДСУ декларує, що вся інформації повинна бути конфіденційною: «Хід обговорення у групах експертів є конфіденційним. Звіти груп експертів складаються без присутності сторін суперечки у світлі наданої інформації і зроблених заяв. Думки, висловлені у звіті групи експертів окремими членами цієї групи, є анонімними» (Стаття 14) [2, с. 381], механізм захисту конфіденційності залишається незрозумілим. Процедура врегулювання суперечки вимагає розкриття необхідної інформації для всіх сторін процесу, але немає ніяких спеціальних інструментів, які б гарантували, що ця інформація не буде використовуватися для цілей, не пов’язаних з процедурою врегулювання суперечки. Третя можлива складність — це невпевненість відносно можливостей СОТ щодо проведення необхідних експертиз, включаючи експертизи у сфері конкурентного права, економіки, статистики та відповідної галузі виробництва, хоча правила ДСУ і надають певні гарантії щодо виконання необхідних експертиз. Група експертів СОТ повинна бути висококваліфікованою та обиратися залежно від конкретного випадку. У Статті 8 ДСУ зазначено, що «Групи експертів складаються з висококваліфікованих урядових та/або неурядових осіб, в тому числі, які вже працювали у групах експертів або подавали до неї справи, … викладали міжнародне торговельне право чи політику або мали публікації у цих галузях, або ж працювали у ролі головного представника у сфері торговельної політики Члена СОТ.

Члени групи експертів повинні обиратися таким чином, щоб забезпечити незалежність її членів, достатньо різносторонню їх професійну підготовку та широкий практичний досвід» [2, с. 376].

Члени групи у справах з порушенням конкурентного права можуть бути експертами в цій галузі або мають звертатися до спеціалістів, які подаватимуть потрібні їм звіти, проте рішення щодо глибини застосування даних звітів приймаються членами цієї групи і не регулюються правилами ДСУ, що додає суб’єк­тивності у прийнятті рішення.

Вибір відповідного стандарту для конкретного процесу також є проблематичним. Базовий принцип ДСУ полягає в тому, що на початку процесу врегулювання суперечки робоча група повинна зробити об’єктивну оцінку ситуації, яка його спричинила. Для об’єктивності оцінювання сумісності національного права з міжнародними стандартами може виникнути потреба їх перегляду в найдрібніших деталях, але процесуальне право СОТ не передбачає цього. Стандарт, за допомогою якого приймається рішення, стає критичним. Якщо в процесі врегулювання суперечки виявиться, що потрібний стандарт ДСУ не є досконалим, робоча група буде змушена прийняти варіант рішення, запропонований національним антимонопольним органом. Таким чином, потрібно максимально опрацювати та заздалегідь погодити з конфліктуючими сторонами кожен стандарт СОТ, що забезпечить об’єктив­ність та безумовність застосування конкретних заходів до порушників конкурентного законодавства.

В контексті розробки міжнародних правил конкуренції великі складнощі викликає також питання міжнародного оподаткування, адже різні системи оподаткування ставлять компанії в неоднакове становище, а транснаціональні корпорації (ТНК) отримують додаткові конкурентні переваги, маніпулюючи податковими системами країн, у яких мають бізнес.

Враховуючи зазначені проблеми, можна зробити висновок, що говорити про перспективи розробки повноцінного міжнародного конкурентного права, виконання якого забезпечуватиметься в межах ДСУ, ще передчасно. Проте потрібно виділити деякі питання, з яких уже на сьогодні є можливість укладання багатосторонньої угоди, яка б стала реальною передумовою подальшого створення міжнародного режиму конкурентної політики.

1998 року, Організація Економічного Співробітництва та Розвитку (ОЕСР) запропонувала систему основних принципів і процедур конкурентного права, яка включає такі положення [18]:

1. Прийняття й виконання послідовного, всебічного закону про конкуренцію включає такі елементи:

визначення цілей;

масштаб застосування, включаючи застосування до уряду, державних підприємств і санкціонованих державою монополій та спеціальні винятки;

зобов’язання створити ефективний незалежний антимонопольний орган, який володіє адекватними слідчими повноваженнями, забезпечений ресурсами та можливостями подання позовів;

адвокатські функції антимонопольного органу;

адекватні й достатні засоби стримування антиконкурентної поведінки.

2. Національний режим де-юре і де-факто.

3. Прозорість.

4. Відповідну процедуру, включаючи:

право подавати скарги до антимонопольних органів і/або до суду;

захист конфіденційної інформації;

публікування та тлумачення рішень антимонопольних органів;

прозорість судових та адміністративних дій.

5. Міжнародне співробітництво, включаючи принцип чемності і, можливо, принцип позитивної чемності.

6. Міжурядові консультації та врегулювання суперечок у межах порівнянності державної політики з міжнародними принципами й процедурами.

Отже, система принципів та процедур ОEСР була взята за основу Угоди про вільну торгівлю між Канадою та Коста-Рікою. Канада також пропонувала застосувати цю систему і на переговорах щодо Американської угоди про вільну торгівлю. Проте США запропонували обмеженіші й обережніші ідеї щодо конкурентного права. У проекті тексту Американської угоди про вільну торгівлю визначено ряд альтернативних пропозицій, включаючи елементи канадської позиці, а також детальніший перелік засобів антиконкурентного контролю, визначення порядку дій державних органів і механізму контролю виконання конкурентного права у відповідності з Угодою.

Робоча Група СОТ з конкурентного права визначила такі реальні кроки для інтернаціоналізації норм конкурентного права:

стимулювання кооперації між країнами—Членами організації;

забезпечення релевантності фундаментальних принципів СОТ по відношенню до національних особливостей, забезпечення прозорості й режиму найбільшого сприяння конкурентній політиці;

забезпечення за допомогою конкурентної політики досягнення головних цілей організації, включаючи стимулювання розвитку міжнародної торгівлі.

В декларації четвертої Конференції Міністрів Доського раунду (п. 23—35) зазначено, що міністри визнають роль конкурентної політики в подальшому розвитку міжнародної торгівлі та потребу в наданні технічної допомоги країнам, що розвиваються, та найменш розвинутим країнам. Така допомога має на меті створення передумов для розробки конкурентних політик у цих країнах, поглиблення співпраці щодо визначення цілей, підготовки персоналу та розвитку інституцій таких політик. Міністри визнають необхідність у співпраці з іншими міжурядовими організаціями, включаючи ЮНКТАД, та наданні країнам відповідної ресурсної підтримки через реґіональні та двосторонні канали. Міністри погоджуються розпочати переговори про конкурентну політику після п’ятої Конференції Міністрів. До цієї конференції Робоча Група СОТ з конкурентного права повинна сконцентрувати увагу на визначенні: основних принципів, включаючи принципи прозорості, недискримінації, процедурної справедливості та заборони картельної діяльності; акцентів добровільної співпраці та підтримки активного становлення інституційної бази конкурен­тної політики в країнах, що розвиваються.

Таким чином, основним напрямком зі створення міжнародної конкурентної політики є посилення співпраці антимонопольних органів різних країн і міжнародних організацій (СОТ, ОЕСР, ЮНКТАД), спрямованої на гармонізацію національних норм конкурентного права та механізмів його реалізації. На даний час є мало перспектив для появи норм на багатосторонньому рівні, які розроблятимуться поза рамковими принципами, запропонованими OECР. Визнаючи збільшення кількості відмінностей у національних підходах до конкурентної політики, реалістичною метою для створення міжнародних норм може бути концентрація уваги на гарантуванні: існування, прозорості, недискримінаційності національних норм конкурентної політики, а також на забезпеченні того, що національні процедури не призводитимуть до надмірних витрат підприємства.

Література

1. Генеральна угода про торгівлю послугами. — В кн.: Результати Уругвайського раунду багатосторонніх торговельних переговорів: Тексти офіційних документів. К.: «Вимір», Секретаріат Міжвідомчої комісії з питань вступу України до СОТ, 1998. — С. 301 — 335.

2. Домовленість про правила й процедури врегулювання суперечок. — Там само. — С. 370 — 396.

3. Угода про пов’язані з торгівлею інвестиційні заходи. Там само. — С. 153 — 156.

4. Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності. — Там само. — С. 336 — 369.

5. Башнянин Г. І., Лазур П. Ю., Медведєв В. С. Політична економія: Підручник для студентів. — К.: Ніка-Центр, 2000. — 527 с.

6. Герчикова И. Н. Международные экономические отношения: регулирование мирохозяйственных связей и предпринимательской деятельности: Учеб. пособие. — М.: Изд-во АО «Консалтбанкир», 2000. — 624 с.

7. Лозова Г. Деякі аспекти конкурентної політики в Україні // Підприємство, господарство і право. — 2001. — № 10. — С. 112.

8. Текст Північноамериканської угоди про вільну торгівлю (www-tech.mit.edu/Bulletins/nafta.html).

9. Agreement Between The Government of Canada and the European Communities Regarding The Application of Their Competition Laws (https://strategis.ic.gc.ca/SSG/ct01242e.html).

10. Agreement Between U.S. and Canada Regarding the Application of Their Competition and Deceptive Marketing Practices Laws (https://strategis.ic.gc.ca/SSG/ct02007e.html).

11. Canadian Competition Bureau Discussion Paper: Options for the Internationalization of Competition Policy — Defining Canadian Interests (https://strategis.ic.gc.ca/SSG/ct01519e.html).

12. Competition rules applying to undertakings in the EC and ECSC Treaties (https://europa.eu.int/comm/competition/antitrust/legislation/entente3_en.html#article).

13. Cooperation Arrangement Between the Commissioner of Competition (Canada), the Australian Competition and Consumer Commission and the New Zealand Commerce Commission Regarding the Application of their Competition and Consumer Laws (https://strategis.ic.gc.ca/SSG/ ct02030e.html).

14. Department of Foreign Affairs and International Trade of Canada: official website — pages on Canada-Costa RicaFree trade Agreement (www.dfait-maeci.gc.ca/tna-nac/Costa_Rica-e.asp).

15. European Merger Control — Council Regulation, 4064/89 — Statistics (https://europa.eu.int/comm/competition/merges/cases/stats.html).

16. International competition policy advisory committee (https://www.usdoj.gov/atr/icpac/finalreport.htm).

17. Merger and Competition Policy — The Way Ahead. Prepared remarks of Robert Pitofsky. — Chairman, U.S. Federal Trade Commission before American Bar Association Annual Meeting, Toronto, Canada — August 4, 1998 (https://www.ftc.gov/speeches/pitofsky/canada.cp2.htm).

18. Organization for Economic Cooperation and Development (OECD) — pages on competition policy (https://www.oecd.org/daf/clp/).

19. Robert D. Anderson & S.Dev Khosla. Competition policy as a dimention of economic policy: a comparative perspective // Occasional Papet № 7, May 1995.

20. The interface between trade and competition policy by Barbara Casassus, Paris, 22 April 1998 (https://www.iccwbo.org/home/ news_archives/1998/interface_trade_competition.asp).

21. Trade Training Program Module 14: Trade and Competition Policy. Catapult network. Centre for Trade Policy and Law (Canada).

22. Trebilcock M. and Howse R. The Regulation of International Trade (2nd ed.) (New York: Routledge, 1999) Chapter 17.

23. 1999 Report to the General Council — (WT/WGTCP/3); 1998 Report to the General Council — (WT/WGTCP/2); 1997 Report to the General Council — (WT/WGTCP/1) (https://www.wto.org/english/ tratop_e/comp_e/comp_e.htm).