4.1. стан і проблеми взаємопогодженого міжнародного регулювання торгівлі та інвестицій

4.1.1. Взаємозв’язок торгівлі та інвестицій в процесі інтернаціоналізації

Міжнародна торгівля та прямі зарубіжні інвестиції в наш час відіграють надзвичайно важливу роль у світогосподарській системі. Темпи їх зростання значно перевищують темпи зростання світового ВВП, що характеризує усталеність тенденції поглиблення інтернаціоналізації (рис. 1).

Рис. 1. Ключові тенденції динаміки інтернаціоналізації [22]

Водночас показники темпу зростання прямих зарубіжних інвестицій (ПЗІ) значно перевищують відповідні показники в торгівлі товарами та послугами, що зумовлено рядом факторів міжнародного економічного розвитку останніх десятиріч.

Насамперед, важливо усвідомити якісні зміни в можливостях реалізації контрактних та інвестиційних форм міжнародного біз­несу. Традиційна його логіка (експорт — ліцензування — підрядне виробництво — спільне підприємство — філія) в результаті транснаціоналізації економічної діяльності та її лібералізації в міжнародному масштабі суттєво видозмінилася.

На сьогодні фірми мають ширший, ніж будь-коли, спектр можливостей для освоєння зарубіжних ринків, а конкуренція, яка загострюється, змушує їх вдаватися до використання цих можливостей. Більшість фірм від самого початку орієнтуються на діяльність у масштабах не окремих країн, а чималих реґіонів світу. Таким же чином діють і ТНК, реорганізуючи свої міжнародні операції, для забезпечення виробничо-комерційної цілісності та досягнення максимальної віддачі від наявних у їхньому розпорядженні в різних країнах матеріальних і нематеріальних активів.

У цих умовах зростає значення міжнародних торгових потоків усередині ТНК — між материнськими фірмами та їх зарубіжними філіями, а також між самими філіями: збільшується експорт країн базування у зв’язку з внутріфірмовими продажами послуг та нематеріальних активів материнськими компаніями своїм іноземним філіям, спостерігається збільшення експорту країн базування в результаті внутріфірмових продажів устаткування та проміжних товарів материнськими компаніями своїм іноземних філіям.

Крім цього, інтенсифікується торгівля в супутніх галузях. ПЗІ приводять до змін у структурі експорту країни базування в країни-рецепієнти (а також у треті країни) в результаті збільшення частки проміжних товарів і зниження питомої ваги готових виробів.

У процесі інтернаціоналізації мають місце й супутні ПЗІ: якщо фірма—експортер готової продукції створює збутову закордонну філію, то найчастіше її приклад наслідують і постачальники компонентів, рекламні агентства, банки, страхові компанії. Характерною тенденцією є перерозподіл ПЗІ із зовнішньоторговельної інфраструктури в інвестиції у виробництво готової чи проміжної продукції в рамках тієї самої чи іншої транснаціональної корпорації.

На мікрорівні ПЗІ, виступаючи як продовження експортної стратегії, можуть витісняти торгівлю, особливо в умовах застосування країною-реципієнтом імпортних обмежень. Основною метою ПЗІ в даному разі є прагнення вийти на ринки, доступ до яких через торгові канали ускладнений, шляхом організації виробництва на території, захищеній тарифами чи квотами. Хоча в результаті Уругвайського раунду переговорів про зниження тарифів і кількісних обмежень їхня роль істотно знизилася, вони, як і раніше, широко використовуються в окремих секторах. Використання імпортних обмежень для залучення чи ініціювання ПЗІ найяскравіше виявляється в автомобільній промисловості.

Це характерно для всіх груп країн: розвинутих (стосовно імпорту японських автомобілів), тих, що розвиваються (Мексика, Бразилія та ін.), з перехідними економіками (В’єтнам). Показовим є також приклад України в процесі реалізації інвестиційного проекту «АвтоЗАЗ-Daewoo», коли найбільша одноразова пряма інвестиція в економіку супроводжувалася низкою пільг: нульові ставки податку на додану вартість та акцизу на імпорт виробничого устаткування, матеріалів та деталей автомобілів; звільнення від сплати земельного податку; звільнення реінвестованого прибутку від оподаткування; звільнення від сплати ПДВ та акцизу на автомобілі, складені в Україні; заборона імпорту автомобілів, яким понад 5 років; підвищення тарифів на імпортні автомобілі.

Проте на макрорівні очевидною є взаємодоповнюваність торгівлі та інвестицій [12, 13]. Більше того, є очевидні контраргументи щодо використання торгових бар’єрів (як тарифних, так і нетарифних) для залучення ПЗІ. Обсяги припливу ПЗІ мають сильну позитивну кореляцію з індексом «відкритості торгівлі», і країни, що прагнуть розширити зовнішню торгівлю, одержують ПЗІ. Це зумовлено довгостроковою мотивацією інвестування, чому сприяють довгострокові гарантії. А всі короткострокові схеми, подібні до схем з повернення мита, для інвесторів є сумнівними, оскільки можуть бути скасованими в будь-який момент. Очевидним є й те, що обмеження доступу на ринки сприяють залученню ПЗІ, спрямованих на освоєння внутрішнього ринку, відлякуючи інвесторів, які шукають ефективного розміщення виробництва для обслуговування глобального ринку. Зрештою, більш відкрита торгова політика є більш бажаною для країн, що прагнуть залучити іноземний капітал у значних масштабах.

Можна стверджувати, що реґіональні торгові угоди в цілому сприяють збільшенню потоків ПЗІ. По-перше, великий ринок дає більше можливостей реалізувати ефекти заощадження на масштабах, що вочевидь проявляється в ЄC, НАФТА, МЕРКОСУР, АСЕАН та інших угрупованнях. По-друге, створюються умови для динамізації економічного зростання, що робить реґіон привабливішим для іноземного інвестування. По-третє, усуваючи торгові бар’єри між країнами — партнерами реґіонального об’єднання й водночас залишаючи незмінними торгові бар’єри щодо третіх країн, заохочується заміна деяких торговельних операцій із третіми країнами торгівлею всередині реґіону. Для захисту від майбутньої втрати споживачів компанії третіх країн заміняють експорт у реґіон створенням місцевого виробництва.

Взагалі торгівля й інвестиції перебувають у тісних взаємозв’язках, що виявляються практично в усіх сферах і галузях економіки. Зовнішня торгівля звичайно переростає в прямі інвестиції, ПЗІ сприяють розширенню торгових операцій тощо. Торгова політика і на національному, і на реґіональному рівні істотно впливає на обсяг, структуру і характер ПЗІ. А інвестиції, у свою чергу, формують міжнародне виробництво, зміцнюють торгові взаємозв’язки держав, створюють нову структуру світового виробництва і міжнародної торгівлі.

В умовах глобалізації і торгівля, й інвестиції можуть виступати як генератор міжнародного обміну не лише окремо, а й одночасно, істотно впливаючи на темпи економічного розвитку. Тому торговельна й інвестиційна політики повинні бути в сучасних умовах взаємоузгодженими, що вже стало правилом у політиці ТНК і є дедалі потрібнішим у процесі формування політики окремих держав і міжнародних організацій. Це зумовлює зростання ролі СОТ як найпридатнішої організаційної структури для взаємопов’язаного регулювання торгівлі й інвестицій.

Але, незважаючи на зростання економічної взаємозалежності торгівлі та інвестицій, значних кроків у підписанні багатосторонніх угод на рівні ГАТТ—СОТ зроблено не було. В сучасній системі угод СОТ не існує єдиного документа, що регулює міжнародні інвестиційні процеси в контексті торговельно-економічних відносин. Прийнята Членами СОТ Угода про пов’язані з торгівлею інвестиційні заходи стосується лише торгівлі товарами. Окремі аспекти інвестування в відповідних сферах регулюються ГАТС, ТРІПС та Угодою про субсидії та компенсаційні заходи. А спроба підписати в 1998 році багатосторонню угоду щодо інвестування між 30 членами Організації Економічного Співробітництва та Розвитку (ОЕСР) виявилася невдалою. Разом з тим, багатьма країнами підписуються двосторонні угоди щодо інвестиційного захисту, різні реґіональні інвестиційні угоди, зокрема в НАФТА та ЄС.

4.1.2. Сутність і мотивація ПЗІ

Розуміння природи ПЗІ, мікро- і макроекономічних причин міжнародного інвестування є вельми важливим для розробки і реалізації ефективних економічних стратегій розвитку та проведення адекватної регуляторної політики.

Прямі інвестиції є вкладенням капіталу з метою сприяння отриманню підприємницького прибутку (доходу), та вкладення, які зумовлені довгостроковим економічним інтересом і забезпечують контроль інвестора над об’єктом інвестування. Такими є як первинні вкладення, так і реінвестиції (частка доходу об’єкта інвестування, яка не розподіляється і не переводиться прямому інвесторові). Крім того, до прямих інвестицій відносять усі внутрішньокорпораційні перекази капіталу у формі кредитів і позик між прямим інвестором і філіями, дочірніми та асоційованими компаніями (у світогосподарській практиці філією вважається підприємство, що цілковито належить прямому інвестору; в дочірній компанії прямий інвестор-нерезидент володіє понад 50 \% капіталу, а в асоційованій — менше ніж 50 \%).

У сучасній практиці міжнародного бізнесу прямі іноземні інвестиції це:

ведення бізнесу в одній країні (країна, що приймає) фірмою іншої країни (так звані нові інвестиції);

поглинання значної частини наявного бізнесу в певній країні фірмами іншої країни (так звані інвестиції через злиття та поглинання або М&А).

Портфельні інвестиції є вкладенням капіталу в цінні папери з метою отримання доходу (дивідендів); такі інвестиції не забезпечують реального контролю інвестора над об’єктом інвестування.

Кількісним критерієм розмежування прямих і портфельних інвестицій у розвинутій ринковій економіці є частка в 10 \% об’єкта інвестування. Втім, прямою може вважатися й інвестиція з меншою часткою участі, але яка забезпечує реальний вплив на прийняття рішень об’єктом інвестування. І навпаки, якщо частка інвестора сягає понад 10 \%, але він не має реального контролю над об’єктом, то відповідна інвестиція не визнається прямою. Відповідно до міжнародної статистики, інвестору в більшості випадків достатньо володіти 10—25 \% акцій зарубіжної компанії, щоб вкладення були зареєстровані як пряма інвестиція.

Є чимало видів і форм ПЗІ, що різняться за чисельними юридичними та практичними ознаками (схема на рис. 2).

Поширеною формою міжнародної інвестиційної діяльності, яка потребує окремого розгляду, є міжнародні спільні підприємства. Міжнародне спільне підприємство (МСП) — це одна з форм міжнародного бізнесу, коли зарубіжний та місцевий партнери створюють нове підприємство, поєднують свої зусилля в інвестуванні, управлінні, розподілі доходів та ризиків. Цій формі міжнародного бізнесу притаманні такі особливості: наявність угоди про довгострокові завдання співробітництва; об’єднання сторонами активів; оцінка об’єднаних активів як капіталовкладень обох сторін; реалізація погоджених завдань через самостійні органи управління, незалежні від органів управління сторін; участь обох сторін у прибутках та збитках, відповідно до величини вкладеного капіталу.

Рис. 2. Систематизація міжнародних інвестицій [9, с. 15]

Переваги МСП зумовлені тим, що ця форма співробітництва є довготривалою, забезпечує комплексність співпраці, спільну відповідальність партнерів за ефективність діяльності підприємства, зменшується інвестиційний ризик, особливо його залежність від політичних чинників. Дуже часто МСП — це єдина або найбільш заохочувана форма проникнення підприємницького капіталу в іншу країну [8, с. 12].

Міжнародні спільні підприємства можна розглядати також як один із різновидів стратегічних альянсів, що реалізується через ефективний розподіл прав власності, який має ряд переваг у порівнянні із 100-відсотковим володінням підприємством за кордоном: прискорення процесу розширення фірми у географічному аспекті, розширення бази досліджень і розробок, передача контролю над підприємством на місця тощо. Крім того, співпраця у формі МСП генерує синергічний ефект від взаємодії двох або кількох фірм, що дислокуються в різних країнах. Партнери по стратегічному альянсу у формі МСП можуть поєднати свої дії таким чином:

іноземна фірма об’єднує свої зусилля з місцевою;

фірми двох або кількох держав поєднують свої дії у третій країні або в одній зі своїх країн. (Зазначимо, що коли в роботі СП бере участь більше двох організацій, то таке СП часом називають консорціумом.)

Загалом, стратегічні альянси є продуктом еволюції конкурентних корпоративних стратегій.

Комплексний підхід до МСП дозволяє позиціонувати їх у системі макро- та мікроекономічного регулювання, адже створення та діяльність МСП регулюються багатьма різними нормативно-правовими актами на національному і міжнародному рівнях.

Мікромотивація ПЗІ є очевидною і достатньо висвітленою в спеціальній економічній літературі. Ключовими факторами інвестиційної привабливості країни є: освічена, кваліфікована і водночас відносно дешева робоча сила; наявність значних (унікальних) природних ресурсів; місткість ринку; розвину- та інфраструктура; дієва і справедлива правова система (рів- ні можливості для іноземних і вітчизняних інвесторів); послідовна макроекономічна політика; підприємницька культура тощо.

На макроекономічному рівні у теоретичному плані мотивація ПЗІ зумовлена співвідношенням переваг/недоліків контрактних та інвестиційних стратегій міжнародного бізнесу (табл. 1).

Таблиця 1

ОСНОВНІ ФОРМИ ВИХОДУ НА ЗАРУБІЖНІ РИНКИ [9, с. 32]

Виробничо-економічними мотивами ПЗІ є: зменшення капітальних витрат і ризиків при створенні нових потужностей; придбання джерел сировини або нової виробничої бази; нарощування виробничих потужностей; реалізація переваг нижчої вартості чинників виробництва; можливість запобігти циклічності або сезонності виробництва; пристосування до процесу скорочення.

Основні маркетингові мотиви: зростання ефективності маркетингу; придбання нових каналів торгівлі; проникнення на конкретний географічний ринок; вивчення потреб, набуття управлінського досвіду на нових ринках та ін.

У практичному плані чимало факторів спонукають підприємства до участі в ПЗІ, наприклад, коли національні експортні квоти є настільки високими, що роблять експорт на ринок цієї країни економічно невигідним); або коли існують значні імпортні обмеження.

Регулятивна структура країни-реципієнта є привабливішою, якщо субстантивні правила в ній є вигіднішими ніж у юрисдикції інших країн (наприклад, надійний захист права на інтелектуальну власність), або ці правила є більш прозорими; наявність економічних стимулів, що надаються урядом країни-реципієнта (субсидії та податкові пільги).

Водночас є низка факторів, що заважають надходженню ПЗІ на ринок країни, а саме: політична нестабільність; політичне опозиціювання; обмеження репатріації капіталу та прибутку до країни інвестора; відсутність правових норм як прозорих, передбачуваних правил, що регулюють комерційні відносини, які є незалежними від політичного втручання і корупції та підлягають незалежним судам тощо; відсутність привабливих об’єктів інвестування, особливо у країнах з перехідною економікою.

Справді, щоб бути повноцінним інвестиційним партнером, наприклад, українська компанія має на сьогодні відповідати певним вимогам. Це, насамперед: орієнтованість компанії на роботу в умовах ринку; добрий менеджмент; інформаційна відкритість; прозорість роботи, чіткі види діяльності; наявність стратегії розвитку; наявність ніші на ринку, чіткі уявлення про потреби ринку, його перспективи, рівень конкуренції тощо; наявність очевидної можливості одержання прибутку від вкладених інвестицій і його трансферту; чітке податкове планування, добра бухгалтерія й аудиторський звіт. Скажімо, різко зростають успіхи компаній, що обслуговуються в аудиторських фірмах Big 5 [6, с. 25—26].

Загалом, параметри інвестиційного клімату будь-якої країни-реципієнта мають вирішальне значення, хоча в багатьох випадках превалює інвестиційна мотивація світових ТНК.

4.1.3. Масштаби та структура міжнародного інвестування

Зростання привабливості ПЗІ як ефективної стратегії ведення міжнародного бізнесу та підвищення до нього інтересу урядів більшості країн обумовили значну інтенсифікацію міжнародного інвестування. Останніми роками потоки ПЗІ постійно збільшувалися й сягнули в 2000 р. 1,3 трлн дол. (табл. 2).

Розвинуті країни концентрують понад 3/4 усіх інвестиційних потоків (близько 1 трлн дол.), а в Тріаді, до складу якої входять ЄС, США та Японія, акумулюється близько 71 \% світових інвестиційних надходжень та 82 \% усього відтоку капіталу до інших країн. Рекордного рівня в розмірах потоків ПЗІ було досягнуто завдяки вдалій євроінтеграції.

Таблиця 2

РЕҐІОНАЛЬНИЙ РОЗПОДІЛ ПОТОКІВ ПЗІ, 1989—2000 [17, с. 16] (млрд дол.)

Обсяг ПЗІ до країн, що розвиваються, також зросли до 240 млрд дол., але їх частка у світових потоках ПЗІ скоротилася і за останні два роки досягла найнижчого рівня — 19 \%, порівняно з максимальною відміткою — 41 \%, що була зафіксована у 1994 році. 49 найменш розвинутих країн залишаються на останньому місці щодо участі в інвестиційних процесах з показником 0,3 \% світових обсягів інвестування.

Обсяги закордонних інвестицій до країн Центральної та Східної Європи зросли до 27 млрд дол. (2 \% світових інвестиційних потоків). Інвестиційна привабливість реґіону зумовлена ринковими транс­формаційними змінами та активною політикою. Інвестиційні потоки з реґіону зростають швидше за надходження ПЗІ до цих країн, хоча офіційні дані недооцінюють реальні обсяги «втечі капіталу».

Загалом ПЗІ розподіляються вельми нерівномірно. На 30 основних реципієнтів — країн-лідерів припадає 95 \% притоку інвестицій у світі, 90 \% світових резервів. Частка відтоку прямих зарубіжних інвестицій та світових резервів з 30 країн-донорів становить 99 \%.

Це вочевидь зумовлено рівнем транснаціоналізації. Глобальна експансія інвестиційних потоків відбувається за наявності понад 60 тис. ТНК з 800 тис. закордонними філіями. Беручи до уваги стан іноземних активів, більше ніж 90 зі 100 нефінансових найбільших ТНК розміщені в межах Тріади (табл. 3). Близько половини з цих компаній спеціалізуються в електричній та електронній, автомобільній та нафтопереробній галузях. Ці ТНК відіграють неабияку роль у світовому виробництві: вони налічували близько 12 \%, 16 \% і 15 \% відповідно всіх зарубіжних активів, продажу та зайнятості працівників.

У 1999 році General Electric зберегла за собою статус найбільшої ТНК у світі. Вперше 3 ТНК з країн, що розвиваються (Hutchison, Whampoa, Petroleos de Venezuela and Cemex), увійшли до числа 1000 найбільших ТНК світу.

Транснаціоналізація компаній — це своєрідний феномен, який прослідковується не лише в розвинутому світі, а й у країнах, що розвиваються. 50 найбільших ТНК з країн, що розвиваються, — за своїм розміром найкраще порівнювані з найменшими ТНК зі 100 провідних компаній світу — є компаніями з 13 нових індустріалізованих країн Азії та Латинської Америки, а також Південної Африки (табл. 4).

25 найбільших ТНК Центральної та Східної Європи розподілені між 9 країнами (табл. 5). Транспорт, бензин, газ, фармацевтика та хімічна галузі, гірнича промисловість — основні сфери діяльності цих ТНК.

Таблиця 3

25 НАЙБІЛЬШИХ У СВІТІ ТНК ЗА СТАНОМ ЗАРУБІЖНИХ АКТИВІВ, 1999 [17, с. 8] (млрд дол. та кількість зайнятих працівників)

Закінчення табл. 3

Таблиця 4

10 НАЙБІЛЬШИХ ТНК КРАЇН, ЩО РОЗВИВАЮТЬСЯ ЗА СТАНОМ ЗАРУБІЖНИХ АКТИВІВ, 1999 [17, с. 9] (млн дол., кількість зайнятих)

Таблиця 5

10 НАЙБІЛЬШИХ НЕФІНАНСОВИХ ТНК ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА СХІДНОЇ ЄВРОПИ ЗА СТАНОМ ЗАРУБІЖНИХ АКТИВІВ, 1999 [17, с. 10] (млн дол. та кількість зайнятих працівників)

Зміни в географічній структурі ПЗІ та міжнародного виробництва відображають динамічність взаємодії багатьох економічних, організаційних і політичних факторів.

У контексті нашого аналізу важливо відзначити зростання ПЗІ, що супроводжують розширення сфери послуг у міжнародному виробництві, їх наближення до споживачів.

Зростає вплив технічного прогресу на географічний розподіл ПЗІ. Різкі інноваційні зміни надають певних переваг, що стимулює фірми до міжнародного виробництва. Отже, інноваційно-насичені галузі виробництва стають більшою мірою транснаціональними, а ТНК повинні набувати дедалі більше інноваційного характеру, щоб не втратити конкурентоспроможності.

Інновації вносять певні зміни і в структуру торгівлі та виробництва, нині активніше розвиваються дослідницькі і високотехнологічні галузі, ніж галузі технологічного характеру.

Таблиця 6

ТРАНСНАЦІОНАЛЬНІ ЗЛИТТЯ ТА ПОГЛИНАННЯ КОМПАНІЙ, млрд дол. США [7, с. 18]

Нові інформаційні та комунікативні технології дозволяють фірмам ефективніше управляти їхніми розгалуженими системами виробництва. Виробництво, пов’язане з використанням високих технологій, яке було практично недосяжним для країн, що розвиваються, в даний час може розміщуватись і на їх території, оскільки процесами, що вимагають появи робочої сили в такому технологічному виробництві, можна керувати з будь-якої відстані.Організаційні та управлінські фактори посилюють детермінанти нового розміщення ПЗІ. Новітні організаційні підходи, викликані новими технологіями, дозволяють управляти операціями глобального масштабу, стимулюючи тим самим активізацію перерозподілу виконуваних функцій.

Протягом останніх років основним стимулом для здійснення ПЗІ були міжнародні злиття та поглинання компаній (табл. 6).

2000 року придбання VodafoneAirTouch контрольного пакета акцій Manessmann (найбільше злиття компаній) — зробило Німеччину найбільшим реципієнтом ПЗІ в Європі. Серед інших розвинутих країн найпомітнішою є Канада, де обсяги інвестиційних потоків до країни та з країни у 2000 р. помітно зросли, відображаючи вплив кількох злиттів і поглинань компаній Канади з партнерами в Європі та США.

Загалом, злиття та поглинання дозволяють ТНК отримати стратегічні активи інших фірм; монополізувати ринки; досягти ефектів синергізму; збільшити розміри ТНК; диверсифікувати ризики; використати нові фінансові можливості; реалізувати особисті інтереси найвищого менеджменту тощо.

4.1.4. Національне регулювання ПЗІ

Практично в усіх країнах світу склалася розгалужена система регулювання іноземних інвестицій, що являє собою складний комплекс обмежувальних (контролюючих) і стимулюючих критеріїв [5, с .245—289].

Системи регулювання міжнародної інвестиційної діяльності на національному рівні формуються двома шляхами:

через прийняття єдиного акта, який регулює допуск іноземного капіталу в економіку країни;

через розробку тих чи інших правових актів, що регулюють різні аспекти іноземної інвестиційної та підприємницької діяльності.

Вибір того чи іншого із зазначених шляхів залежить від ролі конкретної країни на світовому ринку капіталів. Для країн, які активно експортують капітал, характерним є ліберальне ставлення до регулювання іноземних капіталовкладень. Країнам, які переважно імпортують капітал, притаманне прийняття єдиного законодавчого акта щодо міжнародної підприємницької діяльності.

Проте в цілому (і в першому, і в другому випадках) однаковим є перелік питань (об’єктів) регулювання: визначення іноземного інвестора; видів та форм іноземних інвестицій; участі у власності; репатріації прибутку іноземного інвестора; вимог до результатів діяльності іноземного інвестора; системи інвестиційних пільг та обмежень; гарантій щодо прав іноземного інвестора.

Залежно від конкретної стратегічної мотивації країни-реци­пієнта у світовій практиці реалізуються різні варіанти регулювання кожного із цих питань.

До іноземних інвесторів, як правило, належать іноземні фізичні та юридичні особи; особи, які проживають за кордоном; іноземні держави та міжнародні організації. Іноземний інвестор, як правило, кваліфікується за обсягом вкладеного капіталу. Так, у світогосподарській практиці пересічною інвестицією є 50—100 тис. дол. США, а кваліфікаційною часткою власності в об’єктах інвестування — частка у 20 \%.

Видами іноземних інвестицій є цінності, що вкладаються безпосередньо іноземними інвесторами в об’єкти підприємницької діяльності з метою одержання прибутку (доходу) або досягнення інших цілей. В цілому ці види інвестицій визначаються однозначно, але можливі й варіації деяких з них, зокрема інтелектуальних інвестицій, векселів, цінних паперів, торгових марок тощо. Зауважимо, що різні країни, які зацікавлені в іноземних інвестиціях, формують різні переліки видів інвестицій.

Ключовим моментом здійснення іноземних інвестицій є питання участі у власності. У світовій практиці є такі основні варіанти вирішення цього питання: збереження державного контролю над стратегічними галузями національної економіки; збе­реження деяких галузей або видів виробництва під егідою державної власності; часткове зняття обмежень привілейованим інвесторам; 100-відсоткова власність іноземного інвестора.

Регулювання репатріації прибутку іноземного інвестора включає: вимогу обов’язкового створення резервного фонду, який зберігається в банках країни-реципієнта; фіксацію розміру капіталу, який вивозиться (залежно від розміру інвестицій), та прибутку, що отримується (і регулюється як загальними правилами валютного регулювання та угодами про валютне співробітництво, так і спеціальними правилами). Крім того, можливий режим вільного руху капіталу.

Вимоги до результатів діяльності іноземного інвестора визначаються цілями країни, що приймає, і диференціюються за певними показниками.

Загалом, ці вимоги ніби моделюють поведінку інвесторів на ринку країни-реципієнта таким чином, щоб усі позитивні риси іноземного інвестування позитивно позначалися на економіці країни.

Видами вимог до діяльності інвесторів у країні-реципієнті є:

форми інвестицій (наприклад, тільки створення спільного підприємства з місцевою фірмою);

асортимент товарів, що виготовляє інвестор, на ринку країни-реципієнти;

зайнятість місцевого населення в підприємствах з іноземним капіталом;

зведення обсягу імпортованих інвестором товарів до кількісного рівня товарів, що експортуються (вимоги до торговельного балансу);

збільшення обсягів експорту (вимоги до експортної діяльності);

виробництво чи продаж певних товарів у відповідних реґіонах країни-реципієнта або за її межами;

передача технологій.

Важливо також відзначити, що від закордонної компанії, яка прагне вийти на ринок даної країни, можуть вимагати певних підтверджень платоспроможності та наявності депозиту, щоб гарантувати сплату відповідних зобов’язань. Уряд країни-реципієнта може поставити вимоги щодо реінвестування місцевого прибутку, а за умов їх невиконання — накласти обмеження на переказ грошових коштів за межі держави.

Оскільки нині характерною є конкуренція між державами у сфері надходження ПЗІ, то регулювання ПЗІ часто-густо комбінується з різними видами заохочення інвесторів.

Водночас експерти висловлюють переважно критичне ставлення до твердження, що нібито уряди можуть привабити ПЗІ за допомогою різних заохочувальних програм.

У світогосподарській практиці використовуються різноманітні спеціальні заходи обмеження та контролю за діяльністю іноземного інвестора.

Найрішучішою дією уряду країни-реципієнта є експропріація (з або без відповідного процесу та адекватної компенсації) інвестиційних вкладів зарубіжного інвестора. Раз у раз національні уряди беруть участь у таких експропріаціях, коли йдеться про широкомасштабні проекти націоналізації (наприклад, націоналізація в 1960-х роках великих мідних родовищ у Чилі).

Таблиця 7

ФОРМИ СТИМУЛЮВАННЯ ІНОЗЕМНОЇ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ [9, с. 105]

Держави можуть заборонити іноземну власність або вимагати підтвердження закордонного інвестування. Підтвердження такого роду можуть вимагатися у випадках, коли інвестиції перевищують встановлені грошово-кредитні параметри або надходять до стратегічно важливих, політично та економічно чутливих секторів.

Хоча іноземне інвестування стає дедалі привабливішим, ПЗІ в багатьох країнах усе ще підлягають жорсткому контролю. З погляду економки, основна проблема полягає в тому, що країни не можуть реалізувати всі вигоди від надходження ПЗІ. Наприклад, іноземні інвестори, виходячи з інтересів своєї країни, можуть отримувати складові для виробництва з зарубіжних джерел, що завдає збитку постачальникам країни-реципієнти, зменшуючи тим самим вигоди від ПЗІ і навіть створюючи проблеми, пов’язані з платіжним балансом. Якщо мотивом діяльності іноземного інвестора в країні, що приймає, є ухилення від національних податків, то формується так зване безглузде підприємство, яке лише випускає кінцеву продукцію, не залучаючи до процесу виробництва ні місцевих робітників, ні технологій.

Ще одна проблема країн-реципієнтів у тому, що не завжди розмір активів іноземного інвестора може покрити розмір пасивів, які виникають у ході його діяльності. Наприклад, активів іноземного інвестора, що працює у видобувній промисловості, не вистачає на те, щоб покрити витрати на усунення збитків, завданих природному середовищу.

Крім того, перед урядами постає, як правило, ряд питань неекономічного плану. По-перше, питання про національну оборону та безпеку. Країни-реципієнти не хочуть позбавитися контролю над власною безпекою, відтак їх уряди обмежують ПЗІ у відповідних секторах (прикладом можуть бути так звані оборонні контракти). Такі обмеження поширюються як на галузі оборонної промисловості (сталь та енергія), так і на галузі, що можуть трансформуватися для військового використання у випадку воєнних дій та збройних конфліктів (телекомунікації, суднобудування, повітряний транспорт). Держави, що вимушені імпортувати продукцію військової промисловості, є надто чутливими до будь-яких змін в експорті відповідних товарів іншими країнами. Певні обмеження на діяльність іноземних монополій підтримують внутрішні поставки. Але проблема загострюється у разі, коли підприємства, що працюють на території країни, не є її власністю. Загалом, питання про національну безпеку завжди вирішуються на користь внутрішнього виробника.

По-друге, питання про дієвість регулювання та контролю за іноземними інвестиціями. Спроби регулювання урядом закордонних інвестицій не завжди є вдалими. Скажімо, коли зарубіжні компанії, продаючи складові своїй філії для подальшої обробки, встановлюють занадто високу ціну, що робить обкладання податком прибутку філії невигідним для країни, що приймає. У багатьох держав податкові системи не настільки досконалі, щоб ефективно регулювати трансфертні ціни.

В окремих країнах, що розвиваються, взагалі внеможливлено повноцінний контроль за зарубіжними інвесторами і має місце дискримінація місцевих фірм. Актуальною залишається проблема узгодженості дій закордонних інвесторів (особливо світових ТНК з національними стратегіями розвитку приймаючих країн-реципієнтів).

По-третє, питання про захист місцевої культури. Дослідники багатьох країн працюють над вирішенням питань впливу іноземних інвестицій на національну культуру. Мова йде не лише про ускладнений доступ місцевих письменників, художників, акторів та інших митців до населення країни через присутність у сфері мас-медіа зарубіжних власників, про засилля іноземної реклами тощо, а й про безпрецентдентне вторгнення західної культури у самобутну і самоцінну культуру цивілізацій, вік яких налічує не одне тисячоліття [11].

Слід зазначити, що обмежувальні та контролюючі заходи урядів країн-реципієнтів дають неоднозначний ефект. Так, намагання прямо обмежити ПЗІ або привласнити створені ними прибутки (використовуючи диференційовані податки, ретельний нагляд за інвесторами та вибіркові обмеження) найчастіше призводять до результатів, протилежних очікуваним.

Більшість урядових вимог до прямих іноземних інвесторів (вимоги про місцеві внески, вимоги, щоб місцеві компанії-філії експортували мінімальний відсоток своєї продукції тощо) навряд чи сприятиме отриманню економічних вигід для країни і може мати негативні наслідки у міжнародних масштабах. Наприклад, якщо одна країна робить експорт обов’язковим, експорт іншої країни може бути витіснений, незважаючи на те, що її продукція є якіснішою. Слід зазначити, що деякі вимоги до інвесторів суперечать зобов’язанням перед СОТ.

Система гарантій дотримання прав іноземного інвестора традиційно складається з: гарантій включення прав іноземного інвестора до національної системи права; гарантій дотримання інвестиційних пільг і усталеності законодавства протягом інвестиційного циклу; гарантій незастосування заходів конфіскаційного характеру.

Аналіз міжнародного досвіду дозволяє зробити висновок про те, що промислово розвинуті країни віддають перевагу фінансовим регуляторам, а не фіскальними, оскільки перші є ефективні, вони забезпечують адресний характер впливу та концентрують зусилля на досягненні конкретних національних і національно орієнтованих результатів. Країни, що розвиваються, та країни з перехідними економіками використовують переважно податкові регулятори та адміністративні заходи, що обумовлено нестачею фінансових ресурсів, нерозвиненістю ринкових інститутів тощо.

Зауважимо, що в розвинутих країнах з метою заохочення приватних інвесторів робити інвестиції в країни, що розвиваються, та в країни з перехідними економіками створюються спеціальні інститути підтримки та стимулювання інвестування за кордон. Такі інститути функціонують аналогічно інвестиційним банкам чи установам стратегічного розвитку і користуються довірою інвесторів країни базування завдяки своїм суворим фінансовим стандартам і високому ступеню надійності. Країни-реципієнти також зацікавлені у діяльності цих інститутів у себе через вигідні умови їхнього інвестування.

Загальною тенденцією в регулюванні іноземних інвестицій на національному рівні є лібералізація (табл. 8).

В період з 1991 по 2000 р. взагалі було введено 1185 регулятор­них змін щодо режиму ПЗІ, з яких 1121 (95 \%) були спрямовані на проведення політики більшої відкритості економіки по відношенню до ПЗІ (табл. 8). Тільки в 2000 р. 69 країн впровадили 150 регуляторних змін щодо більшої відкритості економік.

Таблиця 8

НАЦІОНАЛЬНІ РЕГУЛЯТОРНІ ЗМІНИ, 1991—2000 [7, с. 18]

Взаємозв’язки прямого зарубіжного інвестування і торгівлі, становлення систем інтегрованого міжнародного виробництва потребують нових підходів у національних політиках регулювання. Показово, що в своїй діяльності ТНК використовують комплексний підхід до проведення торговельних та інвестиційних операцій, тоді як уряди більшості країн, як і раніше, розглядають і вирішують ці питання відокремлено. Національна торгова політика і національна політика щодо ПЗІ можуть мати різноспрямовані цільові орієнтації, непогоджене організаційне та ресурсне забезпечення.

Це може приводити до взаємної нейтралізації впливу торгової політики і політики щодо ПЗІ та обумовлювати неефективність загальної стратегії розвитку. З іншого боку, світогосподарська практика демонструє приклади сприяння національному зростанню узгодженої зовнішньоекономічної політики, яка забезпечує значний синергетичний ефект.

4.1.5. Міжнародні правила інвестування

На сьогодні сформувалася багаторівнева система міжнародного регулювання інвестицій, покликана долати сучасні національні обмеження. Вона включає двосторонні, реґіональні і багатосторонні інвестиційні угоди. Важливо розуміти, що сучасне міжнародне регулювання інвестиційної діяльності формувалося протягом десятиліть, одначе на відміну від торгівлі товарами та послугами, регулювання ПЗІ до останнього часу не було предметом для всебічного вивчення, хоча інвестиційні закони наприкінці 1940-х були частиною Гаванського Статуту, який поклав початок ГАТТ.

За неможливості прийняття всеохоплюючих ефективних багатосторонніх рішень стосовно регулювання міжнародного інвестування воно розроблялося багатоаспектно. Так, Організація Економічного Співробітництва і Розвитку (ОЕСР) тривалий час працювала над створенням та вдосконаленням інвестиційних законів. В 1961 р. були створені Кодекс про лібералізацію поточних інвестиційних операцій та Кодекс про лібералізацію руху капіталу, які обмежили можливості країн—членів ОЕСР у регулюванні інвестиційних потоків [19]. Обидва Кодекси базувалися на принципі недискримінації та рівності між місцевим та зарубіжним інвесторами, хоча існували певні винятки, що дозволяли закордонним інвесторам закріпитися на ринку країн—членів ОЕСР. Згодом, в 1976 році була проголошена Декларація про іноземні інвестиції та багатонаціональні підприємства, яка встановлювала зобов’язання щодо національного режиму, хоча їх дотримання було необов’язковим, на відміну від рішень Ради ОЕСР, які вимагали від країн-членів повідомлення про проведення будь-яких національних заходів, що суперечать відповідним принципам.

У Рекомендаціях ТНК, які були складовою частиною Декларації, представлено кілька підходів до регулювання іноземних інвестицій, орієнтованих на розв’язання проблеми взаємовідносин між країнами-реципієнтами та зарубіжними інвесторами, наприклад, з питань корупції, антиконкурентної поведінки, запобігання внутрішньому регулюванню. Впровадження положень цих документів регулюється Комітетом ОЕСР з Питань інвестицій та багатонаціональних підприємств (СІМЕ — Commettee on Investment and Multinational Enterprises), який періодично випускає методичні матеріали, де містяться пояснення щодо поведінки в певних непередбачуваних ситуаціях. Незважаючи на зусилля СІМЕ, в міжнародній практиці виникали деякі труднощі стосовно практичного використання згаданих вище угод, оскільки їх основні положення зводилися до загальних принципів.

На початку 1995 року в рамках ОЕСР розпочалися переговори щодо прийняття Багатосторонньої Угоди про Інвестиції (МАІ — Multilateral Agreement on Investment), що підтримується 30 країнами-членами і відкрита для приєднання будь-якої країни. В проекті ця угода містила всебічні правила для регулювання інвестиційної діяльності, складніші та жорсткіші за правила двос­торонніх інвестиційних угод та інвестиційні закони NAFTA. 1998 року ці переговори закінчилися, так і не досягнувши успіху, зважаючи на неузгодженості в питаннях щодо ступеня впровадження цих правил урядами країн, визначення виняткових ситуацій, що регулюються специфічними законами, відповідності правил МАІ вимогам щодо охорони навколишнього середовища, трудових прав та культурних аспектів, а також наявність потужної опозиції громадськості.

Робота ООН над питаннями іноземного інвестування зосереджується в діяльності Конференції Об’єднаних Націй з торгівлі та розвитку (UNCTAD) і фокусується на обов’язках іноземних інвесторів. Проект Кодексу про Міжнаціональні Корпорації, запропонований UNCTAD, не був затверджений Генеральною Асамблеєю, але деякі фрагменти з правил Кодексу застосовувалися під час укладання контрактів між країнами та іноземними інвесторами.

Проте ще набагато раніше розвинуті країни, передусім США та ЄС, проводили активну політику підписання двосторонніх інвестиційних угод.

Кількість таких інвестиційних угод зростала прискореними темпами. В 1960 р. їх було підписано 83, наприкінці 1970-х — 176, у 1989 р. — 377, а на 01.01.1997 р. — 1330 за участю 162 країн. Більша частина (90 \%) — це угоди між розвинутими країнами та країнами, що розвиваються, хоча дедалі більша кількість таких угод укладалася між країнами, що розвиваються.

У міжнародних двосторонніх угодах, як правило, регулюються такі питання інвестування: визначення інвестицій та інвесторів; умови ввозу прямих іноземних інвестицій; заохочення інвестицій; загальні норми режиму; переказ платежів; вимоги до результатів господарської діяльності; позбавлення інвестора прав власності; вирішення суперечок; норми поведінки корпорацій.

Двосторонні інвестиційні угоди можуть сприяти зростанню ПЗІ, але вони досить обмежені у сфері своєї дії. Наявні розходження між окремими угодами такого роду ускладнюють регулювання транснаціональних потоків капіталу, що мають яскраво виражений багатосторонній і наддержавний характер.

Одночасно зростала кількість інвестиційних зобов’язань у межах міжнародних реґіональних інтеграційних угруповань.

Прикладом є NAFTA, що пропонує схему, яка стосується всіх видів власності підприємств. NAFTA впроваджує «право становлення» для інвесторів країн-членів. Країни-члени зобов’язані дотримуватися принципу недискримінації в становленні, придбанні, розширенні, управлінні, здійсненні операцій та продажу інвестицій. NAFTA набагато випередила ГАТТ у сфері скорочення вимог до іноземних інвесторів. Країни-члени не мають права проводити політику, що обмежує діяльність зарубіжних інвесторів у сфері: експортної діяльності; внутрішніх джерел фінансування; торговельного балансу; передачі технологій; валютного балансування.

Слід зауважити, що країни—члени NAFTA не мають права надання певних привілеїв (таких як субсидіювання та скорочення податків) у вищеперелічених секторах діяльності за винятком заходів стимулювання національної науково-дослідницької роботи. До винятків належать також урядове регулювання державного субсидування, грантів та питання національної безпеки. NAFTA, до того ж, гарантує невтручання в діяльність уряду з питань правозабезпечення, здоров’я, соціального устрою та охорони дитинства. Ці та інші винятки зменшують, якщо не скасовують, усі очікувані переваги. Загалом такі заходи не відповідають принципам недискримінації та не є обов’язковими до виконання вимогами, зважаючи на велику кількість поправок, прийнятих урядом кожної держави.

Інвестори мають право на конвертування та репатріацію іноземної валюти, і країни-члени NAFTA повинні дозволяти фінансові перекази, що стосуються інвестиційної діяльності, включаючи сплату прибутку, дивідендів, надходжень від продажу. Однією з важливих рис інвестиційної політики NAFTA є обмеження на процеси націоналізації та експропріації. Розроблено кодекс законів, що застосовуються в усіх випадках націоналізації та експропріації або є «еквівалентними» до них. Він не діє в разі: досягнення суспільної мети; принципів недискримінації; певного виробничого процесу; компенсації, що є «адекватною та ефективною» відповідно до ринкової вартості.

Головна відмінність NAFTA в контексті питання, що його розглядаємо, полягає в особливостях регулювання процесів державного інвестування. Інвестори з країн-членів можуть вимагати через обов’язковий арбітраж компенсацію за понесені втрати в результаті невідповідності діяльності іншої країни NAFTA принципам, викладеним у відповідних документах цього інтеграційного угруповання. Посилення регулювання державного інвестування є метою опонентів вільної торгівлі, які стверджують, що обов’язки, викладені в документах NAFTA, не досить чіткі та зрозумілі. Взагалі, було оприлюднено 18 випадків державного інвестування. Подібні процедури наявні й у багатьох двосторонніх інвестиційних угодах, але вони не мають широкого застосування.

Інвестиційна складова в багатосторонньому регулюванні посилюється внаслідок підписання багатосторонніх угод, подібних до переговорів про створення Зони вільної торгівлі Америки; FTAA (Free Trade Area of America).

Аналогічні процеси характерні і для інших міжнародних інтеграційних угруповань, насамперед для Євросоюзу. Тією чи іншою мірою інвестиційні аспекти наявні в ЦЕФТА, ОЧЕС, СНД тощо.

Лише в 1990-х рр. інвестиційні питання були досить комплексно включені до складу багатосторонніх торговельних переговорів у рамках ГАТТ. У результаті Уругвайського раунду переговорів у рамках ГАТТ була укладена Угода про пов’язані з торгівлею інвестиційні заходи (Agreement on Trade-Related Investment Measures — TRIMs), а також ще три угоди, що мають відношення до регулювання міжнародних інвестицій: Генеральна угода про торгівлю послугами (General Agreement on Trade in Services — GATS); Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (Agreement on Trade-Related Aspects of Intellectual Property Rights — TRIPS) й Угода про субсидії та компенсаційні заходи (Agreement on Subsides and Countervailing Measures — SCM) [18].

Як зазначено в преамбулі до Угоди про пов’язані з торгівлею інвестиційні заходи, необхідність її прийняття була викликана тим, що певні інвестиційні заходи спричиняли наслідки, які обмежували або порушували міжнародну торгівлю.

Угода ТРІМ, виходячи з положень ГАТТ 1994, викладених у Статті ІІІ про національний режим і Статті XI про загальне скасування кількісних обмежень, містить перелік заходів, що порушують дух вільної і справедливої торгівлі та підлягають забороні. До них належать усі заходи, що:

вимагають визначеного рівня використання у виробництві місцевої сировини, матеріалів і деталей-компонентів (тобто вимога місцевого складання — local content requirement);

обмежують обсяг чи вартість імпортних операцій обсягом і вартістю експортних операцій того самого підприємства (тобто вимога зовнішньоторговельної збалансованості);

обмежують обсяг імпорту розміром валютної виручки підприємства;

обмежують експорт підприємства визначеною групою, обсягом, вартістю товарів чи часткою місцевого виробництва [1, с. 156].

ТРІМ вимагала від усіх країн—Членів СОТ обов’язкового повідомлення про подібні заходи на національному та місцевих адміністративних рівнях і зобов’язувала усунути їх протягом перехідного періоду, тривалість якого залежала від рівня розвитку: для розвинутих країн — 2 роки, для країн, що розвиваються, — 5 років, а для найменш розвинутих країн — 7 років (починаючи з 1 січня 1995 року). Передбачалося, що згодом список заборонених інвестиційних заходів буде розширений, з охопленням таких проблем, як інвестиційна політика та політика в галузі конкуренції. Серед очевидних недоліків ТРІМ слід відзначити те, що Угода:

торкається лише заходів впливу на торгівлю товарами;

містить занадто вузький список заборонених заходів, навіть порівняно з НАФТА;

дає країнам право тимчасово відхилятися від установлених правил СОТ.

Угода ГАТС є однією з найважливіших у сучасній міжнародній регулятивній системі. Стаття 1 ГАТС «Сфера застосування та визначення» (п.2) визначила, що торгівля послугами може здійснюватися різними способами, включаючи надання послуг «через комерційну присутність на території іншої країни» [2, с. 303]. При цьому сам термін «комерційна присутність» тлумачиться в Статті XXVIII «Визначення» (п. d) як будь-який «тип підприємницької або професійної діяльності, в тому числі через (і) заснування придбання або використання юридичної особи або (її) створення чи використання відділення або представництва на території Члена з метою поставки послуги» [2, с. 322]. Таким чином, ГАТС інтегрує питання торгівлі й інвестицій у єдину угоду, регулюючи питання, що стосуються до права заснування та режиму іноземних інвестицій у період після заснування.

ГАТС містить, можливо, найбільший обсяг положень, що стосуються одночасно і лібералізації інвестиційних режимів, і захисту інвестицій. До основних правил ГАТС, спрямованих на лібералізацію інвестиційних режимів, належать стаття II (про режим найбільшого сприяння), стаття XVI (про доступ на ринки) і статті XVII, XVIII (про національний режим). З цих трьох положень режим найбільшого сприяння є обов’язковим для всіх країн і таким, що застосовується відносно всіх видів послуг, крім тих, надання яких монополією уряду. А право доступу на ринки та національний режим надаються тільки тоді, коли це передбачається зобов’язаннями даної країни перед СОТ.

Усі країни-Члени СОТ встановили відповідно до ГАТС свої специфічні зобов’язання, які точно вказують, у яких секторах і, відповідно, щодо яких форм надання послуг уряди зобов’язані гарантувати умови доступу на ринки. Якщо не обговорене інше, країни гарантують одночасно і право доступу на ринки, і право національного режиму в зазначених секторах.

У Статті XVI ГАТС «Доступ на ринок» наводиться перелік урядових дій, застосування яких у відкритих секторах підлягає забороні: обмеження числа постачальників послуг, загальної вартості угод чи активів, загального обсягу послуг, чисельності найнятих фізичних осіб тощо [2, с. 316]. Таке положення еквівалентне положенню ГАТТ про кількісні обмеження в торгівлі товарами. Крім того, забороні підлягають і обмеження щодо юридичної форми господарювання, обраної постачальником послуг як комерційної присутності, вимоги місцевої участі. У примітці до статті XVI зазначено, що в разі, коли яка-небудь країна взяла на себе зобов’язання з надання можливості комерційної присутності, вона також бере на себе у зобов’язання допускати пов’язане з цим переміщення капіталу на її територію. Водночас, в угоді відсутнє регулювання процесу репатріації капіталу та прибутків, пов’язаних з комерційною присутністю.

Згідно з ГАТС національний режим щодо торгівлі послугами (стаття XVI) — це не менш сприятливий режим, ніж наданий місцевим послугам і місцевим постачальникам послуг. Для іноземних інвесторів він необов’язково має бути ідентичним режиму для місцевих компаній, оскільки, наприклад, на відміну від товарів, імпортні послуги не обкладаються митними податками та зборами, що дискримінує місцеві компанії.

У відповідності до статті XI ГАТС «Платежі та перекази», країни зобов’язані не обмежувати міжнародні платежі і грошові перекази за поточними угодами в секторах відповідно до специфічних зобов’язань. Проте існують положення, що дозволяють країнам застосовувати обмеження в разі виникнення труднощів із платіжним балансом і зовнішніми фінансовими джерелами. Але ці обмеження мають застосовуватися винятково на тимчасовій основі, без мети дискримінації і суттєвого впливу на торгівлю. Щодо експропріації та виплати компенсацій ГАТС не має правил прямої дії: такі питання вирішуються згідно з правилами і процедурами врегулювання суперечок, встановленими в СОТ.

Можна стверджувати, що ГАТС установила багатосторонній інвестиційний режим, що створює юридичну основу для здійснення ПЗІ, пов’язаних з торгівлею послугами. ПЗІ, здійснювані виробничими компаніями з метою одержання від своєї закордонної філії інформаційних і комерційних послуг, також підпадають під компетенцію ГАТС. Але якщо закордонна філія займається дистрибуцією (невиробнича діяльність) товарів, виготовлених за кордоном, то такі інвестиції не є предметом регулювання ГАТС. У дійсності ж можливості чіткого розмежування між закордонними філіями, що надають послуги, і тими, які послуг не надають, досить обмежені.

Загалом, як і ГАТТ, ГАТС зорієнтована на прогресивну лібералізацію системи торгівлі послугами шляхом подальших переговорів (стаття XIX «Переговори про конкретні зобов’язання»).

Угода ТРІПС, інтегруючи питання захисту інтелектуальної власності в багатосторонню торгову систему, не лише вимагає надання HP і РНБ, а й також забезпечує процедуру вирішення спорів і мінімальні стандарти захисту. Країни зобов’язані привести свої закони у відповідність з цими стандартами (крім надання HP і РНБ, що підлягають дотриманню з 1 січня 1996 р.) у визначений термін: для найменш розвинутих країн — 11 років, для інших країн, що розвиваються — 6 років після вступу Угоди в силу (1 січня 1995 р.).

В результаті застосування захисних заходів відносно інтелектуальної власності очікується насамперед збільшення інвестицій в НДДКР, що сприятиме розвитку нових виробничих галузей, поліпшенню перспектив довгострокового зростання. Очевидно це стосуватиметься передусім технологічно розвинутих країн і частково країн, що розвиваються, з дієвим захистом прав інтелектуальної власності. Одночасно очікується скорочення інвестицій у піратські виробництва підборок, що матиме різні наслідки для різних країн. Проблематично, що в короткий термін «піратські» інвестиції перекриваються інвестиціями в легальне виробництво за ліцензіями. Країни, що розвиваються, в яких поширена піратська практика, стурбовані і можливістю серйозного погіршення платіжного балансу внаслідок скорочення національного виробництва за рахунок імпорту іноземних товарів. Слід зазначити, що дотримання прав інтелектуальної власності може неоднозначно впливати на міжнародну торгівлю та інвестиції, особливо у короткотерміновому плані.

Якщо використання патентних прав країни-реципієнта для зарубіжної фірми є економічно невигідним, то вона може використовувати ПЗІ для контролю над інформацією, що є власністю фір­ми. Так, після скасування патентного права у фармацевтичній галузі в Бразилії в 1969 р., ПЗІ в цю галузь збільшилися в період 1971—1979 рр. на 600 \% і в 1980 р. іноземні компанії вже володіли 71 \% фармацевтичного ринку країни.

Справді, для країн, де відсутні гарантії відносно прав інтелектуальної власності, прямі інвестиції стають важливим каналом доступу на ринки інтелектуальних товарів. Слабка правова база з прав інтелектуальної власності обумовлює ріст внутріфірмової торгівлі між материнськими компаніями та їхніми іноземними філіями. Одночасно показовими є приклади того, що високий ступінь захисту прав інтелектуальної власності позитивно впливає як у цілому на ПЗІ, так і зокрема на інтелектуальні властивості.

Положення ТРІПС безперечно сприяють формуванню цивілізованого ділового середовища й етики сучасного підприємництва.

Угода про субсидії та компенсаційні заходи (СКМ) визначає поняття «субсидії», якщо мали місце або «фінансовий внесок від уряду чи будь-якого державного органу», або «будь-яка форма підтримки доходу чи ціни в розумінні статті XVI Угоди ГАТТ 1994 р.» і якщо «у такий спосіб була отримана вигода» (Стаття І). Субсидіями вважаються і фіскальні (податкові), і фінансові (кредитні чи страхові), і непрямі стимули [4, с. 245].

Згідно з Угодою субсидії поділяють на три основні види:

заборонені, якщо вони належать до експортного попиту чи вимог місцевого значення (вони класифікуються тільки як «ті, що дають підставу для вжиття заходів»);

специфічні, що сприяють дискримінації на користь окремих фірм чи галузей. Якщо вони мають несприятливий ефект для інших членів, то класифікуються як ті, що дають підставу для вжиття заходів. Ці дії можуть бути оскаржені або в процедурному порядку вирішення спорів у СОТ, або запровадженням торговими партнерами компенсаційного мита в односторонньому порядку;

неспецифічні та специфічні субсидії, що надаються «докомерційним» промисловим НДДКР (тобто до їхньої комерціалізації), діям з поліпшення навколишнього середовища і реґіонального розвитку; субсидії, цієї групи класифікуються як ті, що не дають підстав для вжиття заходів, тобто застосування контрзаходів відносно цих субсидій не допускається. Але такі субсидії фактично можуть стати такими, що дають підстави для відповідних контрзаходів, якщо вони мають несприятливий вплив на економіку інших країн-Членів.

Вочевидь угода СКМ стимулюватиме несубсидовані і дестимулювати субсидовані інвестиції. Скорочення субсидованих інвестицій, можливо, не буде компенсовано новими інвестиціями. Внаслідок дії Угоди найбільше постраждають країни, що широко використовують у своїй практиці специфічні субсидії. Оскільки неспецифічні субсидії залишаються дозволеними, уряди можуть замінити їх субсидіями неспецифічними, а це, в свою чергу, призведе до значних фінансових втрат (для держави неспецифічні субсидії більше витратні, ніж специфічні).

Зважаючи на неоднозначні наслідки для різних країн, Угода передбачає певний перехідний період. Положення про експортні субсидії не стосуються найменш розвинутих країн і країн, що розвиваються, із ВВП на душу населення, нижчим від 1000 дол. США. Інші країни, що розвиваються, повинні їх усунути протягом 8 років (тобто до 2003 р.), а країнам з перехідною економікою відведено термін у 7 років. Усім країнам доведеться припинити субсидування з характером вимог місцевого значення, причому термін виконання вимоги для країн, що розвиваються, — 5 років, для країн з перехідною економікою — 7 років, а для найменш розвинутих країн — 8 років.

У цілому Угода СКМ є непоганою основою для передбачуванішої політики субсидування, що, в свою чергу, приведе до поліпшення міжнародного інвестиційного клімату.

Загалом, маючи певним чином цілеспрямований і взаємопов’язаний характер, наявні угоди в системі СОТ не охоплюють усього спектра актуальних питань регулювання міжнародного інвестування, тісно пов’язаного з торгівлею товарами та послугами, створюючи невизначеність як у теоретичному розумінні, так і в практичному застосування відповідних правил.

4.1.6. Перспективи гармонізації правил інвестування в умовах глобалізації

В 1990-х роках сформувались умови для зростання торгівлі, інвестицій і виробництва до глобального масштабу. Скорочення торговельних бар’єрів (як результат послідовних раундів ГАТТ), дво- і багатосторонні інвестиційні угоди забезпечують ТНК спроможність розподілити виробничий процес, оптимально розміщуючи виробничі одиниці там, де умови для їх роботи є най- ефективнішими.

По-суті відбувається глобальна реорганізація бізнесу. У середині 1980-х років спочатку в декількох найактивніших ТНК, а потім і в ширшого їх кола сформувалися глобальні стратегії, коли одночасно враховуються такі правила поведінки на міжнародних ринках: мати загальносвітове бачення ринків і конкуренції; добре знати своїх конкурентів в олігополістичній ринковій структурі; контролювати свої операції якщо не в загальносвітовому масштабі, то принаймні в тріаді «США—ЄС—Японія»; оперувати у високотехнологічних промислових галузях; координувати свою діяльність за допомогою гнучких виробництв та інформаційних технологій; інтегрувати свої заводи і спеціалізовані філії в єдину міжнародну мережу управління; інтегруватися з іншими ТНК тощо [14, с. 218].

Проте навіть глобальна мобільність факторів виробництва не означає, що міжнародне виробництво розподіляється рівномірно. Мобільні чинники концентруються в місцях, де існують ефективні додаткові фактори, що зумовлює концентрацію потоків ПЗІ в країнах, які досягли певного рівня ефективної економіки, тобто основні вигоди глобалізації мають розвинуті (заможні) країни.

Більшість країн, що розвиваються, і особливо найбідніші країни ризикують ще більше ускладнити своє становище, оскільки вони не відповідають міжнародно уніфікованим критеріям для залучення ПЗІ. Просто «відкриття» економіки нині замало, необхідні ще й інші привабливі позиції, що випливають з місцевих переваг.

Негативні наслідки глобалізації, що виникають, пов’язані насамперед не зі слабістю окремих національних економік, а з недосконалістю механізмів глобального регулювання дедалі інтенсивніших потоків торгівлі й інвестицій. Розв’язання відповідних проблем не може пов’язуватися з гальмуванням глобалізації, яка з превалюючої тенденції другої половини ХХ століття перетворилася на ефективний процес сучасного світогосподарського розвитку. Його дослідники відзначають певну структурованість цього процесу, де фінансово-інвестиційна глобалізація є не лише основним елементом системоутворення (схема на рис. 3), а й наймасштабнішим, який, до того ж, «працює» на випередження [9, с. 17].

Рис. 3. Глобалізація інвестування

У контексті ключових питань глобальної регуляторної політики слід враховувати сучасні тенденції розвитку світогосподарської системи:

різке зниження сировинної і частково енергетичної залежності внаслідок деіндустріалізації економіки;

вивільнення в міжнародній торгівлі ринків масових споживчих товарів;

пріоритетність нового самостійного та глобально конкурентоспроможного продукту — знань та інформації;

переорієнтація інвестицій з розширення виробництва та накопичення матеріальних активів на розвиток «людського капіталу» [14, с. 319].

Важливим є розуміння того, що глобалізація — це визнання взаємозалежності інвестиційних процесів, якісна зміна їх суб’єктності, транснаціональні корпорації «почуваються» на рівних не тільки між собою, а й з державами. Одночасно глобалізація означає універсалізацію інвестиційних процесів, розробку і прийняття спільних принципів інвестиційної взаємодії, уніфікацію інвестиційних механізмів та інструментів, схильність до інтегральних технологій.

Як відзначають експерти, існування та посилення ролі інтеграційних угруповань у процесі залучення ПЗІ вимагає нових підходів, які б замінили політику стимулювання інвестиційних потоків Першого та Другого покоління. Політика стимулювання інвестиційних потоків Першого покоління обмежувалася зменшенням бар’єрів на шляху ПЗІ, впровадженням політики сприяння діяльності зарубіжних інвесторів у країні-реципієнті. Практично всі країни дотримувалися заданого напрямку, деякі з них досягали певних успіхів.

У політиці Другого покоління уряди намагалися реалізовувати свої інституційні потенціали. Було створено національні агентства сприяння ПЗІ, Світову Асоціацію Агентств Інвестиційного Стимулювання (1995 р.), яка нині налічує близько 100 членів.

Політика стимулювання інвестицій Третього покоління базується на сучасній структурі ПЗІ та загальноприйнятій моделі залучення інвестиційних потоків з визначенням цільового закордонного інвестора, адекватного рівню розвитку виробництва і фірм, специфічним місцевим вимогам. Така стратегія може принести успіх за умови, коли в країні є специфічні інтегративні угруповання, базовані на її конкурентних перевагах, а фірми, природно, прагнуть до інтеграції. Критичним елементом стимулювання інвестиційних потоків є поліпшення діяльності та відкриття для діяльності потенційного іноземного інвестора певних специфічних галузей. Зрозуміло, що враховується економічний та політичний устрій країни, стан її загальної інфраструктури.

Така «цільова стратегія» є складною, адже створення інтегрованих виробників з відомою торговельною маркою потребує значних часу, ресурсів та цілеспрямованої роботи численних інститутів. Її реалізація супроводжується швидким збільшенням субнаціо­нальних агентств (зараз їх кількість становить 240) та муніципальних агентств стимулювання інвестиційних потоків. Проте в усіх випадках центральною проблемою інвестиційної привабливості є конкурентоспроможність секторів національних економік і наявність кваліфікованих працівників. На сьогодні лише сильні місцеві фірми приваблюють ПЗІ, мотивують відкриття зарубіжних філій, створення спільних підприємств. Ланкою, що ефективно з’єднує національну компанію з закордонними філіями, є розвинені канали розповсюдження ресурсів, знань і технологій. У свою чергу, такий зв’язок сприяє ефективному економічному розвиткові.

Незважаючи на невдачі в прийнятті комплексних багатосторонніх інвестиційних угод, чимало країн усе ж таки сподіваються на створення ефективних правил міжнародного інвестування.

Останнім часом превалюють пропозиції розробки таких правил міжнародними організаціями з глобальним членством. Зрозуміло, що найпридатнішою є СОТ, зважаючи, зокрема, й на те, що комплексний підхід до розробки міжнародних норм з урахуванням взаємозв’язку торгівлі та інвестицій вже виявив себе в роботі цієї організації (ТРІМ, ГАТС, ТРІПС, СКМ). Існує перспективна програма розширення та поглиблення комплексних регулятивних норм, що розробила Четверта Конференція Міністрів країн—Членів СОТ у Катарі (листопад 2001 р.), у підсумковій Декларації якої визначено Програму діяльності, що фактично ініціює новий раунд відповідних багатосторонніх переговорів. Показово, що ця програма містить особливий розділ щодо взаємозв’язку торгівлі та інвестицій. Так, міністри погодилися, що багатосторонні переговори щодо забезпечення прозорих, стабільних і передбачуваних умов для довгострокових іноземних інвестицій відбудуться Після п’ятої сесії Конференції Міністрів. А протягом періоду до П’ятої сесії подальша діяльність Робочої групи з питань взаємодії між торгівлею та інвестиціями зосереджуватиметься на таких питаннях: сфера дії та визначення; прозорість; недискримінація; модальності для зобов’язань стосовно стадій, які передують здійсненню інвестицій, на підставі типу підходів, що застосовується в Угоді з торгівлі послугами; підхід позитивного переліку; положення про розвиток; винятки та гарантії щодо балансу платежів; консультації та розв’язання спорів між Членами СОТ [16].

Ключовим фактором, що знижує потенційну ефективність глобально уніфікованих інвестиційних правил, є дедалі масштабніша і зростаюча інвестиційна взаємодія країн—членів ОЕСР, національні режими яких вже майже цілковито відповідають вимогам, що можуть бути поставлені в результаті підписання будь-якої нової багатосторонньої угоди. Тобто наголосити глобального регулювання інвестиційної діяльності зміщуються в бік взаємовідносин провідних країн світу з країнами, що розвиваються, та країнами з перехідними економіками. Окремою проблемою залишається перманентна інвестиційна непривабливість найбідніших країн. Проблемі могли б зарадити і країни—світові лідери, і СОТ, і МВО та СБ, і реґіональні банки розвитку. Допоки тиск, щоб створити дійові міжнародно уніфіковані інвестиційні правила, не стане справді глобальним (з боку ділових кіл, держав, міжнародних організацій), — можливості регулювання глобальних інвестиційних потоків є малоймовірними.

Більше того, у світовій економіці, що стрімко глобалізується, список висунутих на розгляд на міжнародному рівні проблем стає дедалі ширшим і незабаром може включити повний діапазон питань, що стосуються руху всіх мобільних факторів виробництва.

Література

Угода про пов’язані з торгівлею інвестиційні заходи. — У кн.: Результати Уругвайського раунду багатосторонніх торговельних переговорів: Тексти офіційних документів. — К.: «Вимір», 1998. — С. 153—156.

Генеральна Угода про торгівлю послугами. — Там само. — С. 301—335.

Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності. — Там само. — С. 336—369.

Угода про субсидії і компенсаційні заходи. — Там само. — С. 245—291.

Губський Б. В. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі. — К.: Наукова думка, 1988.

Загороднюк А. П. Практические основы привлечения стратегических инвесторов и организации финансирования проектов // Фондовый рынок. — 2000. — № 3. — С. 25—26.

Лук’яненко Д. Інвестиційний глобалізм: сучасні проблеми економічних досліджень // Ринок цінних паперів України. — 2002. — № 5—6. — С. 17—21.

Лук’яненко Д. Г., Білошапка В. А., Пестрєцова О. І. Спільні підприємства в Україні. Організація і умови ефективного розвитку. — К.: «Хвиля-Прес», 1995.

Лук’яненко Д. Г., Мозговий О. М., Губський Б. В. Основи міжнародного інвестування. — К.: КНЕУ, 1998.

Пахомов Ю. М., Лук’яненко Д. Г., Губський Б. В. Національні економіки в глобальному конкурентному середовищі. — К.: Україна, 1997.

Пахомов Ю. Н., Крымский С. Б., Павленко Ю. В. Пути и перепутья современной цивилизации. — К.: Международный деловой центр, 1999.

Рут, Френклін Р., Філіпенко, Антон. Міжнародна торгівля та інвестиції /Пер. з англ. — К.: Основи, 1998.

Сприяння сталому економічному зростанню в Україні /За ред. Штефана фон Крамова-Таубеля, Ірини Акімової. — Вид-во «Альфа-Принт». — К.: 2001.

Стратегія економічного розвитку в умовах глобалізації: Монографія / За ред. д-ра екон. наук, проф. Д. Г. Лук’яненка. — К.: КНЕУ, 2001.

Татаренко Н. О., Поручник А. М. Теорії інвестицій: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2000.

Документи Доської конференції. Декларація міністрів. — Офіційна сторінка www.wto.gov.ua

World Investment Report, 2001. — United Nations, New York and Geneva, 2001.

The Results of the Uruguay round of multilateral trade negotiations. World Trade Organization. The legal Texts. Cambridge University Press. 1999. — 491 р.

Trade Training Program Module 15: Trade and Investment. Catapult network. Centre for Trade Policy and Law (Canada).

Hart Michael — A multilateral agreement on foreign direct investment: why now? Centre for Trade Policy and Law, 1994.

Business Guide to the World Trading System, Second Edition — International Trade Centre UNCTAS/WTO and Commonwealth Secretariat. 1999.

WTO 2000 — офіційна веб-сторінка СОТ — www.wto.org/ about/about.htm