2.4. торговельні аспекти прав інтелектуальної власності в системі світової організації торгівлі (трІпс)

2.4.1. Вплив прав інтелектуальної власності на міжнародну торгівлю

До інтелектуальної належить такий вид власності, яка, по-перше, є результатом розумової діяльності, а, по-друге, відповідним чином захищена законодавчо. Не кожен результат інтелектуальної праці, навіть геніальна ідея, є інтелектуальною власністю. Ідеї самі по собі не можуть бути предметом захисту, доки вони не будуть матеріалізовані у відповідних текстах, рисунках, схемах, діаграмах, відео- або аудіозаписах тощо. Навіть для всесвітньовідомого науковця Альберта Ейнштейна було недостатньо поділитися з колегами інформацією про відкриття теорії відносності і довести її математично. Для того, щоб ця теорія стала об’єктом інтелектуальної власності, Ейнштейну необхідно було б її записати і повністю описати, довести її абсолютну новизну та перспективи практичного застосування.

До інтелектуальної власності, де вклад людського інтелекту і творчості є явним, належать патенти, авторські права та промислові зразки. Патенти надають виключні (монопольні) права винахідникам за умови, що винахід, як заведено в міжнародній практиці, є технічним рішенням, яке має новизну та суттєві відмінності, і практичним засобом задоволення певних потреб. Авторське право як виключне право автора твору на його зміст і використання означає, що без дозволу автора або його правонаступників ніхто не може в жодному вигляді відтворювати або будь-яким іншим способом використовувати об’єкти авторського права (твори та художні цінності — книги, картини, малюнки, плакати, фотографії, статті, брошури, доповіді, лекції тощо). Промисловим зразком у міжнародній практиці є нове художньо-конструкторське рішення виробу, що визначає його зовнішній вигляд та зовнішні ознаки (орнамент, поєднання кольорів і матеріалів, форма виробу, оригінальна упаковка тощо).

Крім того, інтелектуальна власність включає товарні знаки, географічні зазначення, компонування (топографії) інтегральних мікросхем, нерозголошувану інформацію, в яких безумовно міститься результат інтелектуальної праці, але він не є таким явним, як в інших видах інтелектуальної власності: авторському праві, патентах та промислових зразках.

У сучасних умовах глобалізації господарських відносин права інтелектуальної власності перетворюють на важливі складові інтелектуального капіталу компаній, визначаючи їх конкуренто­здатність на світових ринках. Так, англійський дослідник Енні Брукінг визначає інтелектуальний капітал як нематеріальні активи, які поділяються на ринкові активи (марочні назви товарів і послуг, групи споживачів, повторюваність угод, портфель замовлень, канали розподілення, різноманітність контрактів та угод тощо), людські активи (сукупність колективних знань співробітників, їхні творчі та ділові здібності, якості, навички), інфраструктурні активи (технології, методи та процеси; включаючи корпоративну культуру, методи оцінки ризику, методи управління персоналом, фінансова структура, бази даних, методи комунікації тощо), а також такий актив, як інтелектуальна власність (ноу-хау, торговельні секрети, патенти, авторські права, торговельні марки товарів і послуг тощо) [4, с. 30—36]. Неважко помітити, що майже всі типи активів інтелектуального капіталу компанії можуть стати самостійними об’єктами інтелектуальної власності або суттєво сприяти їх створенню.

Протягом останніх двох десятиріч відбувся, без перебільшення грандіозний прорив у ключових галузях науки і техніки — передусім в інформаційних технологіях та засобах зв’язку. В результаті цього паралельно відбуваються такі процеси, як збільшення обсягів світової торгівлі, особливо наукомісткою продукцією; зростання кількості об’єктів (товарів та послуг), які містять елементи інтелектуальної власності; полегшення та збільшення можливостей розкриття промислових секретів та поширення практики випуску підробок під продукцією відомих на світовому ринку компаній.

В останнє десятиріччя зростало розуміння того, що національні стандарти захисту прав інтелектуальної власності та механізми їх реалізації суттєво впливають на розвиток торговельно-економічних відносин між країнами. Недотримання сторонами прав інтелектуальної власності має як соціально-економічні, так і політичні наслідки.

Але в умовах глобального конкурентного середовища першочерговою причиною необхідності посилення захисту інтелектуальної власності є економічна: природа інтелектуальної праці є такою, що її вельми дорогі й інколи довгоочікувані результати можуть бути скопійовані та застосовані конкурентами майже миттєво. При цьому важливим є не стільки сам факт копіювання, скільки його економічні наслідки: виробництво підробок об’єк­тивно зменшує попит на оригінальні товари, а їх виробники недоотримують прибутку, на який мають законне право. Це лише фінансовий бік справи. З погляду маркетингу розповсюдження підроблених (як правило, неякісних) товарів формує негативне ставлення споживачів до цієї торговельної марки взагалі. І знову компанія-виробник повинна збільшувати маркетинговий бюджет на підтримку престижності своєї торговельної марки, боротьбу з підробками тощо.

Таким чином, можна констатувати, що у сфері інтелектуальної власності в міжнародній торгівлі спостерігаються два протилежні процеси. Один пов’язаний з прагненням компаній, які виробляють наукомістку продукцію, або товари, що включають елементи інтелектуальної власності, якнайшвидше окупити витрати на їх розробку шляхом реалізації такої продукції на багатьох зарубіжних ринках. При цьому наявність таких товарів у портфелі компанії забезпечує їй конкурентну перевагу і полегшує реалізацію її продукції на світовому ринку. Інший процес протидіє першому та зумовлений недостатнім рівнем захисту прав інтелектуальної власності в багатьох країнах світу. Особливо це стримує розвиток таких форм міжнародного бізнесу, як спільне підприємництво та пряме інвестування, в яких фірми мають подвійний ризик (щодо повернення закордонних інвестицій і щодо окупності витрат на розробку товарів, що включають елементи інтелектуальної власності).

2.4.2. Передумови включення прав інтелектуальної власності до системи світової торгівлі

Необхідність обговорення у межах ГАТТ питань, пов’язаних з охороною прав інтелектуальної власності, виникла у зв’язку зі стрімким розповсюдженням у міжнародному торговельному обігу копій та аналогів товарів, які законно захищені патентами, товарними знаками, авторськими правами. Недостатня ефективність національних систем охорони прав інтелектуальної власності призвела до значних диспропорцій у торгівлі та використовувалася деякими країнами з протекціоністською метою. Підробка товарів та послуг, перетворившись у міжнародний бізнес, стала охоплювати дедалі ширший спектр товарів, причому створених як у розвинутих країнах, так і в країнах, що розвиваються. Подібна практика стала причиною величезних фінансових втрат для промисловості ряду розвинутих країн внаслідок недоотримання значної частини прибутку від експорту фірм—виробників оригінальної продукції.

Перша спроба поставити питання щодо захисту прав інтелектуальної власності в рамках ГАТТ була зроблена у 1978 р. на Токійському раунді багатосторонніх торговельних переговорів (1973—1979 рр.). Тоді США та ЄС виступили з ініціативою укласти відповідну угоду з інтелектуальної власності, насамперед щодо фармацевтичної та хімічної продукції, а також програм електронних обчислювальних машин. У той час угода не була укладена, розв’язання проблеми фактично було відкладено ще на десять років — до початку роботи СОТ.

За цей час посилилась об’єктивна необхідність створення міжнародної системи захисту прав інтелектуальної власності при Генеральній угоді з торгівлі товарами. Це було зумовлено: процесами глобалізації в світовій економіці, які стимулювали поширення доступу на закордоні ринки і, відповідно, потребували підвищення мінімальних міжнародних стандартів захисту прав інтелектуальної власності; значним збільшенням питомої ваги високотехнологічних і наукомістких товарів у структурі світової торгівлі порівняно з минулим раундом переговорів; зростанням обсягів виробництва та реалізації (особливо на зарубіжних ринках) підробної продукції (насамперед відомих у всьому світі брендів) законних виробників; збільшенням тиску з боку відомих світових експортерів з вимогами захисту їхніх прав інтелектуальної власності на закордонних ринках; неадекватністю заходів захисту інтелектуальної власності в межах Всесвітньої організації інтелектуальної власності (WIPO — World «Intellectual» Property Organization).

Ця проблема знову постала під час Уругвайського раунду переговорів у 1986 р., коли на конференції в Пунта-дель-Есте представники країн—членів ГАТТ домовилися про включення до порядку денного раунду питань торгових аспектів прав інтелектуальної власності. Метою цього було зменшення перешкод у міжнародній торгівлі при одночасному зростанні ефективності охорони прав на інтелектуальну власність. Питання були внесені до порядку денного, але на початку раунду країни, що розвиваються, насторожено поставилися до пропозиції створення мінімальних стандартів захисту власників інтелектуальної власності, хоча й підтримували ідею проведення дискусії щодо підробленої та піратської продукції. Така позиція була цілком зрозуміла, оскільки менш розвинуті країни очікували, що в результаті прийняття таких стандартів їм необхідно буде змінювати внутрішню політику щодо охорони прав інтелектуальної власності, і, крім того, це могло призвести до збільшення виплат за придбання ліцензій, що, в свою чергу, негативно вплинуло б на рівень собівартості та ціни виробленої за ліцензіями продукції. Проте з початком консультацій і переговорів пропозиції сторін зблизилися, й серед питань, які потребували негайного вирішення, сторони визначили такі:

створення необхідних стандартів та принципів стосовно існування, обсягу та використання прав інтелектуальної власності (торговельні аспекти);

розробка ефективних засобів дотримання цих прав;

порядок розв’язання суперечок між країнами щодо торговельних аспектів прав інтелектуальної власності;

укладання тимчасових угод для реалізації досягнутих домовленостей.

Слід зазначити, що робота над визначеними питаннями ґрунтувалася на досить солідній інституційній базі, яку складала низка конвенцій (понад 15 документів), що протягом більше ніж сторіччя розроблялися під егідою Всесвітньої організації інтелектуальної власності та організацій-попередників (таблиця 41). Серед найвагоміших конвенцій, положення яких були враховані в новій Угоді, слід назвати: Паризьку конвенцію (1967 р.), Бернську конвенцію (1971 р.) та Римську конвенцію (1961 р.).

Таблиця 41

ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ: ІНСТРУМЕНТИ, СФЕРИ ЗАСТОСУВАННЯ ТА ВІДПОВІДНІ УГОДИ ВСЕСВІТНЬОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ, А ТАКОЖ ІНШІ МІЖНАРОДНІ КОНВЕНЦІЇ [3]

Закінчення табл. 41

Угода про торгівельні аспекти прав інтелектуальної власності — ТРІПС (TRIPS — Agreement on Trade-Related Aspects of Intellectual Property Rights) стала одним із найважливіших результатів Уругвайського раунду переговорів (1986—1994 рр.) у рамках Генеральної угоди з тарифів і торгівлі. Виняткова цінність Угоди визначається принаймні такими двома фактами:

ставши органічною складовою пакета документів щодо створення Світової організації торгівлі, Угода значно розширила сферу регулювання міжнародних торговельно-економічних процесів;

базуючись на попередніх багатосторонніх міжнародних угодах з питань захисту окремих видів прав інтелектуальної власності, Угода суттєво вдосконалила систему захисту прав інтелектуальної власності, встановивши мінімальні стандарти щодо їх захисту.

Угода ТРІПС набрала чинності з 1 січня 1995 р. і на сьогоднішній день є найвсеосяжнішою багатосторонньою угодою з інтелектуальної власності.

2.4.3. Структура Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності

Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (Додаток 1С до Марракеської Угоди про заснування Світової організації торгівлі) базується на таких принципах:

встановлення стандартів охорони та виконання прав інтелектуальної власності;

надання національного режиму охорони;

надання режиму охорони країнам найбільшого сприяння;

дотримання міжнародних конвенцій щодо охорони інтелектуальної власності.

У преамбулі до Угоди ТРІПС визначено п’ять основних напрямків, з яких виникла необхідність застосування нових норм та правил. Тому можна сказати, що методологічно Угода ТРІПС поділяється на п’ять частин для розв’язання таких проблем:

застосування в міжнародній торговельній практиці принципів ГАТТ 1994 та міжнародних угод або конвенцій з інтелектуальної власності, які мають відношення до ТРІПС;

забезпечення відповідними стандартами та принципами, що стосуються можливості надання, а також сфери дії і використання пов’язаних з торгівлею прав інтелектуальної власності;

забезпечення ефективними та відповідними примусовими засобами захисту прав інтелектуальної власності, що пов’язані з торгівлею, з урахуванням розбіжностей, що існують у національних законодавчих системах з цього питання;

створення ефективних і швидких процедур для багатобічного запобігання та врегулювання суперечок між урядами;

розробка заходів перехідного періоду, спрямованих на максимально повну участь у кінцевих результатах переговорів [1, с. 337].

А з юридичного погляду Угода ТРІПС як міжнародний правовий документ складається з семи розділів і містить 73 статті:

Частина І. Загальні положення та основні причини

Частина ІІ. Стандарти щодо наявності, сфери дії та використання прав інтелектуальної власності

1. Авторське право та суміжні права

2. Товарні знаки

3. Географічні зазначення

4. Промислові зразки

5. Патенти

6. Компонування (топографії) інтегральних мікросхем

7. Захист нерозголошуваної інформації

8. Контроль за практикою антиконкурентних дій у договірних ліцензіях

Частина ІІІ. Захист прав інтелектуальної власності

1. Загальні зобов’язання

2. Цивільно-правові та адміністративні процедури і засоби правового захисту

3. Тимчасові заходи

4. Спеціальні вимоги щодо заходів на кордоні

5. Кримінальні процедури

Частина IV. Набуття та підтримання чинності прав інтелектуальної власностні та відповіді процедури INTER PARTES

Частина V. Запобігання та врегулювання суперечок

Частина VІ. Домовленості на перехідний період

Частина VІІ. Інституційні домовленості: заключні положення

У першій частині Угоди ТРІПС сформульовані загальні положення й основні принципи міжнародної торгівлі результатами інтелектуальної праці, зокрема, принцип національного режиму, відповідно до якого громадянам іноземних держав надається режим не менш сприятливий, ніж режим, що надається власним громадянам (спеціально сформульований у контексті захисту прав інтелектуальної власності). Частина І також містить положення про режим найбільшого сприяння (РНС), тобто поширення на громадян усіх держав будь-якої переваги, наданої в цій царині громадянам будь-якої іншої країни, навіть якщо такий режим стає сприятливішим, ніж для своїх громадян.

ТРІПС зобов’язує країни-члени дотримуватися міжнародних багатосторонніх конвенцій щодо охорони прав інтелектуальної власності, а саме Паризької конвенції (1967, ст. 1—21), та Додатку Бернської конвенції про захист творів літератури та мистецтва (1971) (за винятком ст. 6-bis, яка стосується «морального права автора»).

У другій частині Угоди TРІПС подані різноманітні види інтелектуальної власності. По відношенню кожного об’єкта правового захисту Угода домагається гарантій того, щоб відправною точкою для відповідних стандартів захисту інтелектуальної власності, що існують у всіх країнах—учасницях цієї Угоди, були взяті основні зобов’язання вже існуючих міжнародних конвенцій з питань захисту прав окремих видів інтелектуальної власності, прийнятих у різний час, зокрема, Паризької конвенції про захист промислової власності (1967 р.) та Бернської конвенції про захист літературних і художніх творів (1971 p.).

Угода ТРІПС встановила додатково ряд нових стандартів більш високого рівня захисту прав у тих ділянках, де вони вважалися неадекватними.

Так, стосовно авторського права Угода прирівнює комп’ю­терні програми до літературних творів, а це означає, що вони охороняються тепер так само, як літературні твори за Бернською конвенцією. Крім того, Угода передбачає захист баз даних.

Ключовим доповненням до чинних міжнародних норм у частині авторського права є також положення про право на здійснення комерційного прокату (оренди), відповідно до якого автори комп’ютерних програм та кінематографічних творів та їх правонаступники мають право дозволяти або забороняти прокат оригіналів або копій авторських творів широкому загалу. Передбачено також захист прав виконавців, виробників фонограм (звукозаписів) та радіомовних організацій. Виконавці отримали права захисту від несанкціонованих записів їхніх виступів, а також їх відтворення (ефірного мовлення чи прямої публічної трансляції виконань виступів у прямому ефірі для широкого загалу). Виробники фонограм — право дозволяти або забороняти пряме чи опосередковане відтворення своїх фонограм. Термін захисту, що надається виконавцям та виробникам фонограм, триває принаймні до закінчення 50-річного періоду. Мінімальні стандарти захисту прав передбачено і для інших видів інтелектуальної власності.

Частина ІІІ Угоди присвячена найактуальнішій проблемі міжнародної торгівлі — захисту прав інтелектуальної власності. В ній сформульовані загальні зобов’язання сторін, а також визначені процедури та засоби захисту прав інтелектуальної власності.

Наступна частина Угоди регулює процес набуття та підтримання чинності прав інтелектуальної власності та здійснення відповідних процедур між сторонами. Це передовсім стосується запобіжних заходів щодо скорочення захисту прав інтелектуальної власності, їх охорони щодо знаків послуг, застосування загальних принципів до процедур у сфері прав інтелектуальної власності, а також порядку перегляду рішень.

Як і в усіх Угодах СОТ, у ТРІПС передбачені заходи щодо запобігання, а в разі необхідності — врегулювання суперечок (Частина V). Згідно з принципом прозорості ці заходи передбачають публікації і надання країнам—Членам СОТ інформації (крім конфіденційної) та повідомлення до Ради ТРІПС.

Домовленості про перехідний період (Частина VI) стосуються різних термінів приведення національних законодавств, інструкцій і правил у відповідність до положень Угоди, деяких винятків для країн, що розвиваються, а також вимоги не вживати будь-яких заходів, які б спровокували зниження рівня захисту прав інтелектуальної власності. Для розвинутих країн перехідний період закінчився 1 січня 1996 р., для країн з перехідною економікою і країн, що розвиваються, — 1 січня 2000 р., а для найменш розвинених країн перехідний період закінчиться 1 січня 2006 року [1, с. 365].

Остання (VII) Частина Угоди ТРІПС — «Інституційні домовленості»: заключні положення — містить положення та домовленості щодо створення Ради з торговельних аспектів прав інтелектуальної власності, міжнародного співробітництва, порядку і процедури внесення змін до Угоди, а також умов та правил вжиття винятків щодо безпеки.

2.4.4. Об’єкти інтелектуальної власності і міжнародні стандарти щодо наявності, сфери дії та використання прав інтелектуальної власності

Інтелектуальна власність підрозділяється на дві категорії:

промислова власність, що включає винаходи (патенти), товарні знаки, промислові зразки та географічні зазначення джерела походження;

авторське право, що включає літературні і художні твори — такі, як романи, вірші і п’єси, фільми, музичні твори; твори образотворчого мистецтва, наприклад, малюнки, картини, фотографії і скульптури, а також архітектурні споруди та суміжні права, що включають права артистів-виконавців на їхні виконання, права виробників фонограм на їхні записи і права мас-медіа на радіо- і телепрограми.

В статті І ТРІПС — «Характер та сфера дії зобов’язань» — зазначається, що «для цілей цієї Угоди термін «інтелектуальна власність» означає всі об’єкти інтелектуальної власності, які підпадають під дію розділів 1—7 Частини ІІ» [1, с. 338]. Таким чином, до об’єктів інтелектуальної власності в Угоді ТРІПС належать:

авторське право і суміжні права;

товарні знаки;

географічні зазначення;

промислові зразки;

патенти;

компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

нерозголошувана інформація.

Розглянемо стандарти щодо наявності, сфери дії та використання прав інтелектуальної власності по зазначених об’єктах.

2.4.4.1. Авторське право та суміжні права

Торговельні аспекти авторського права та суміжних прав у ТРІПС регулює Розділ 1 Частини ІІ (Статті 9-14) [1, с. 340—342]. Одразу слід зазначити, що ТРІПС не дає визначення ані авторського права, ані суміжних прав. Загальновизнано, що авторське право є юридичним терміном на позначення прав, наданих авторам літературних і художніх творів. До числа творів, охоплюваних авторським правом, належать: романи, поеми, п’єси, довідкові видання, газети і комп’ютерні програми; бази даних; фільми, музичні та хореографічні твори; картини, малюнки, фотографії і скульптури; твори архітектури, а також рекламний живопис, географічні карти і креслення тощо.

В Угоді визначено, що країни—Члени СОТ повинні дотримуватися Статей 1—21 Бернської конвенції (1971 р.) та Додатка до неї щодо виконання норм авторського права і суміжних прав. Надзвичайно важливим є і положення Статті 9 («Відношення до Бернської конвенції»), згідно з яким захист авторського права поширюється на вислови, а не на ідеї, процедури, способи дії або математичні концепції як такі [1, с. 341].

Безпосереднім авторам творів, що охороняються авторським правом, а також їхнім спадкоємцям надаються певні базові права. Автори та їхні спадкоємці є власниками виключного права на використання твору або на надання права на використання твору іншим особам на певних умовах. Автор твору може дозволити або заборонити:

його відтворення в тій або іншій формі, наприклад, у вигляді друкованого видання чи звукозапису;

його привселюдне виконання, наприклад, у театральній п’єсі, в музичному творі; кінофільмі тощо;

його запис, наприклад, на компакт-диск, касети чи відеоплівку;

його відтворення засобами мас-медіа — по радіо, кабельній мережі або через супутниковий зв’язок;

його переклад іншими мовами чи адаптацію, наприклад, створення кіносценарію за мотивами роману.

Багато творів мистецтва і культури, що охороняються авторським правом (наприклад, друковані видання, звукозаписи, фільми), потрібно довести до масового споживача, зокрема, засобами зв’язку, а для цього потрібні немалі кошти. Тому автори за відповідну винагороду продають, як правило, права на свої твори окремим особам або компаніям, що мають усе необхідне для збуту і поширення художньої продукції. Розмір такої винагороди найчастіше залежить від обсягу фактичного використання твору, а сама винагорода в цьому разі називається роялті.

Термін охорони цих майнових прав, за умовами відповідних договорів ВОІВ, обмежений 50 роками після смерті автора, але національними законодавствами можуть бути передбачені й триваліші терміни. Встановлений у такий спосіб час охорони дає авторам і їхнім спадкоємцям можливість одержувати економічну вигоду протягом розумного терміну. У рамках авторського права також передбачена охорона особистих немайнових прав, зокрема права вимагати визнання авторства, а також права не дозволяти внесення у твір змін, що можуть завдати шкоди репутації автора.

Автор або власник авторського права на твір може захищати свої права в адміністративному чи судовому порядку. Так, власник авторського права може домогтися судової заборони на піратську діяльність і вимагати компенсації збитку, що він зазнав внаслідок втрати матеріальної вигоди, а також визнання авторства.

За останні 50 років у сфері суміжних прав спостерігався стрімкий розвиток. Суміжні права сформувалися навколо творів, що охороняються авторським правом, і надають аналогічний, але найчастіше дещо обмеженіший як за обсягом, так і за терміном захист таким фізичним і юридичним особам:

виконавцям (акторам і музикантам) на їх виконання;

виробникам звукозаписів (наприклад, на касетах і компакт-дисках) на здійснені ними звукозаписи;

організаціям ефірних мас-медіа на їх радіо- і телепрограми.

Так, виконавці мають право дозволяти або забороняти:

запис виконання;

відтворення такого запису;

ефірне мовлення та пряму публічну трансляцію виконань їх виступу в прямому ефірі для широкого загалу [1, с. 342].

Виробники фонограм мають право дозволяти або забороняти: відтворення своїх фонограм (пряме чи опосередковане), а також комерційний прокат фонограм або їх копій [1, с. 341].

Телерадіомовні компанії мають право забороняти чи дозволяти: «запис, відтворення та ретрансляцію через радіомовні засоби, а також передачу телевізійними засобами» [1, с. 342].

Країни—Члени СОТ домовилися, що термін захисту прав виконавців та виробників фонограм повинен діяти «принаймні до закінчення 50-річного періоду, відлік якого починається від кінця календарного року, в якому було зроблено запис твору або в якому твір було виконано». А для телерадіомовних компаній строк захисту триває «щонайменше 20 років, починаючи від закінчення календарного року, коли була зроблена передача» [1, с. 342].

Авторське право та суміжні права є необхідними умовами розвитку творчості, даючи авторам стимул у формі громадського визнання і справедливої матеріальної винагороди. Система охорони прав інтелектуальної власності забезпечує авторам гарантію поширення їхніх творів без ризику несанкціонованого виготовлення копій або піратства, що, в свою чергу, забезпечує більш вільний доступ населення країн до культурних цінностей, знань, розваг, а також гарантує їм вищу якість об’єктів авторського права.

В останні десятиріччя межі застосування авторського права суттєво розширилися, що є результатом інформатизації світового суспільства, яка, зокрема, обумовила впровадження нових методів поширення різноманітних творів за допомогою засобів глобального зв’язку — таких, як супутниковий зв’язок і компакт-диски. А поява можливості поширення творів через Інтернет створила нові проблеми у сфері авторського права.

На сьогодні країни—Члени СОТ дійшли згоди, що ком­п’ютерні програми у вихідному або об’єктивному коді охороняються подібно до літературних творів у рамках Бернської конвенції (1971 р.). Крім того, це стосується і компіляції даних або іншої інформації в електронній чи іншій формі, що завдяки здійсненому відбору або впорядкуванню її змісту є результатом інтелектуальної творчої діяльності. Утім, така охорона не поширюється на власне дані або інформацію і не стосується будь-якого авторського права, яке вже існує на самі дані чи інформацію [1, с. 341].

Для забезпечення гнучкості національної торговельної політики країнам дозволяється застосовувати певні обмеження, винятки та застереження щодо прав виконавців, виробників фонограм і телерадіомовних компаній у рамках Римської конвенції. Обмеження і винятки можуть застосовуватися також стосовно виключних прав, щоправда, коли це не заважатиме нормальному використанню твору та не призведе до заподіянням надмірної шкоди законним інтересам власника прав.

2.4.4.2. Товарні знаки

Генеза товарного знака сягає далекого минулого, коли ремісники відтворювали свої підписи або «знаки» на створених ними художніх або побутових виробах. Ці знаки поступово оформилися в сучасну систему охорони та реєстрації товарних знаків. Вони допомагають споживачам ідентифікувати, вибирати і купувати саме ті вироби чи послуги, походження та якість яких засвідчені товарними знаками, що найкраще відповідають їхнім потребам.

Угода ТРІПС визначає товарний знак, як «будь-яке позначення або сполучення позначень, за допомогою яких можна відрізнити товари або послуги одного підприємства від товарів або послуг іншого підприємства...» [1, с. 342].

Можливості створення товарних знаків практично невичерпні. Товарний знак може складатися з одного слова, букви чи цифри або будь-якого їх сполучення. Він також може складатися з малюнків, символів, тривимірних об’єктів — форми та упаковки виробів; звукових сигналів — таких, як музика чи звуки людського голосу; запахів або кольорів, використовуваних як відмітних ознак.

Крім знаків, що ідентифікують комерційне походження виробу чи послуги, існує кілька додаткових категорій товарних знаків. Наприклад, асоціації можуть бути власниками колективних знаків, а члени їх шляхом використання останніх при діловій комунікації ставлять знак рівності між собою і встановленими асоціацією вимогами та стандартами щодо якості професійної діяльності і надання послуг. Прикладом таких професійних об’єднань є асоціації бухгалтерів, інженерів, архітекторів, адвокатів, рекламістів тощо. Сертифікаційні знаки як різновид товарних присвоюються за відповідність встановленим стандартам, проте сфера їх застосування не обмежена тим або іншим фаховим товариством. Вони можуть присвоюватися будь-якій юридичній або фізичній особі, спроможній довести, що її вироби відповідають певним стандартам. Як приклад сертифікаційних знаків, що одержали міжнародне визнання, можна назвати стандарти якості ISO 9000.

Статті 15 «Об’єкт, що охороняється» та 19 «Вимога використання» регламентують основні вимоги щодо реєстрації товарних знаків у країнах—Членах СОТ. Так, будь-які позначення (слова, літери, власні імена, цифри, зображення та комбінації кольорів, а також будь-яке сполучення таких позначень) можуть бути зареєстрованими як товарні знаки. Основними положеннями щодо реєстрації товарних знаків є:

відсутність перешкод реєстрації залежно від характеру товарів чи послуг, для яких має використовуватися товарний знак;

здійснення реєстрації залежно від розрізнювальної здатності, що набувається завдяки використанню, в тих випадках, коли позначенню не притаманна здатність розрізнення відповідних товарів та послуг;

вимога візуального сприйняття позначення як умова реєстрації товарного знака;

можливість відмови в реєстрації через причини, що суперечать положенням Паризької конвенції (1967 р.);

можливість передбачення залежності реєстрації від використання, однак дійсне використання товарного знаку не може бути умовою подання заявки на реєстрацію;

неможливість відхилення заявки на реєстрацію товарного знака лише на тій підставі, що використання, що передбачалося, не відбулося до закінчення трирічного періоду від дня подання заявки;

можливість скасування реєстрації торгової марки, здійсненої за умови її використання, тільки після тривалого терміну її невикористання без вагомих причин (протягом принаймні трьох років);

обов’язковість публікації товарних знаків до їх реєстрації або відразу після неї;

надання адекватних можливостей для подання звернень про анулювання результатів реєстрації;

надання можливості подання заперечення проти реєстрації товарного знака [1, с. 342—344].

У світовій практиці для реєстрації товарних знаків спочатку до відповідного національного або реґіонального відомства подається заявка на реєстрацію товарного знака, яка має містити чітке зображення знака, включаючи чітке відтворення кольору, форми чи тривимірних елементів, а також перелік товарів або послуг, для яких і спрямовується запит щодо охорони знака. Для отримання охорони як товарного або іншого знака сам знак повинен задовольняти певним умови: мати розпізнавальну функцію, щоб споживачі могли відрізняти його та не плутати з іншими товарними знаками, що ідентифікують інші продукти; не повинен містити помилкової інформації, що вводить в оману; не повинен суперечити суспільному порядку та моралі.

Крім того, права, на які надійшла заявка, не можуть цілком або частково збігатися з правами, вже наданими власнику іншого товарного знака. Це встановлюється шляхом пошуку й експертизи, що проводяться національними відомствами, або шляхом розгляду заперечення третіх осіб, які претендують на такі самі чи аналогічні права. Майже всі держави проводять реєстрацію та надають захист товарним знакам. У кожному національному або реґіональному відомстві є реєстр товарних знаків, у якому міститься вичерпна інформація про заявки на всі реєстрації і їх продовження, що полегшує проведення експертизи та пошуку, а також дії третіх осіб у плані можливих заперечень. Проте дія такої реєстрації обмежується територією країни, в якій вона здійснена (а у випадку реґіональної реєстрації — територіями відповідних країн).

З метою уникнення необхідності реєстрації в кожному національному чи реґіональному відомстві ВОІВ виконує адміністративні функції системи міжнародної реєстрації знаків. Ця система регулюється двома договорами: Мадридською угодою про міжнародну реєстрацію товарних знаків і Мадридським протоколом. Особа (яка має громадянство, місце постійного проживання або дійсне комерційне підприємство) однієї з країн-учасниць одного або обох згаданих договорів на підставі подачі заявки або реєстрації в національному відомстві цієї країни може одержати міжнародну реєстрацію, визнану чинною в деяких або в усіх країнах Мадридської спілки. В даний час учасниками однієї або обох угод є понад 60 країн.

Відповідно до Статті 16 ТРІПС «Права, що надаються» «власник зареєстрованого товарного знака повинен отримати виключне право щодо заборони всім третім сторонам, які не мають згоди власника, використовувати в процесі торгівлі ідентичні або схожі позначення для товарів чи послуг, які є ідентичними, або схожими на ті, стосовно яких реєструється товарний знак, де таке використання призвело б у результаті до ймовірності плутанини» [1, с. 343]. А в разі використання ідентичного позначення для ідентичних товарів або послуг імовірність сплутати їх повинна вважатися презумпцією.

Країни-Члени СОТ домовилися, що термін первісної реєстрації товарного знака має бути не меншим семи років. Продовження реєстрації також має здійснюватися на строк, не менший, ніж перший, за відсутності обмежень щодо кількості таких продовжень.

ТРІПС передбачає, що країни—Члени СОТ можуть визначати національні умови ліцензування та передачі прав на товарні знаки, однак примусове ліцензування товарного знака може передавати право на товарний знак разом з передачею підприємства, якому належить товарний знак, або без передачі підприємства. Крім того, країни—Члени СОТ домовилися, що використання іншого товарного знака в торгівлі не повинно невиправдано ускладнюватися спеціальними вимогами, до яких слід віднести вимогу використання: разом із іншим товарним знаком; у спеціальній формі; або в такий спосіб, який шкодить здатності відрізняти товари або послуги одного підприємства від товарів та послуг іншого. Це не стосується вимог щодо використання разом товарного знака, що ідентифікує виробника товарів чи послуг, але без поєднання з ним, з товарним знаком, що вирізняє специфічні товари або послуги такого підприємства [1, с. 344].

Існування системи реєстрації товарних знаків сприяє розвитку підприємницької ініціативи та підвищенню якості товарів і послуг, приносячи їх власникам суспільне визнання і матеріальну вигоду. Охорона товарних знаків також перешкоджає спробам здійснення несумлінної конкуренції, зокрема, використанню подібних або підроблених товарних знаків з метою збуту товарів і послуг нижчої якості або тих, які не відповідають оригінальному товарному знаку за іншими показниками. Система дозволяє інноваційним і конкурентоздатним фірмам створювати та реалізовувати товари і послуги на більш справедливих умовах, що сприяє розвитку міжнародної торгівлі.

2.4.4.3. Географічні зазначення

Угода ТРІПС визначає географічні зазначення як «зазначення, які визначають товар як такий, що походить з території країни-члена, регіону або місцевості на його території, коли дана якість, репутація або інші характеристики товару значною мірою пов’я­зані з його географічним положенням» [1, с. 345].

Найчастіше географічне зазначення є назвою місця походження товарів. Сільськогосподарські продукти зазвичай мають властивості, обумовлені місцем їх виробництва, яке перебуває під впливом певних природних чинників — таких, як особливості клімату чи склад ґрунту. Питання про те, чи діє якийсь знак як географічне зазначення, є компетенцією національного законодавства і визначається особливостями сприйняття споживачів. Географічні зазначення можуть використовуватися для широкого кола сільськогосподарських продуктів: «Тоскана» для олії, виготовленої в однойменній області Італії; «Рокфор» для сиру, виготовленого у Франції.

Використання географічних зазначень не обмежено сільськогосподарськими продуктами. Вони можуть також підкреслювати особливі властивості продукту, що є результатом соціально-культурних чинників, притаманних місцю походження цих продуктів, зокрема, таких, як особливі навички і традиції виготовлення товару. Таким місцем походження може бути селище чи місто, реґіон або країна. Прикладом останньої може служити зазначення «Switzerland» («Швейцарія») або «Swiss» («швейцарський»), що в багатьох країнах сприймається як географічне зазначення товарів, виготовлених у Швейцарії, і зокрема, щодо годинників.

Найменування місця походження товарів — це особливий вид географічного зазначення, що використовується для позначення товару, особливі властивості якого винятково або головним чином визначаються характерними для даного географічного об’єкта природними умовами, в яких виробляються такі товари. Концепція географічного зазначення є ширшою, ніж найменування місця походження. Прикладами найменувань місця походження, що охороняються в державах—учасниках Ліссабонської угоди про охорону найменувань місць походження і їх міжнародної реєстрації, є «Bordeaux» («Бордо») щодо вина, виготовленого у французькій місцевості Бордо, «Havana» («Гавана») щодо тютюну, який вирощується в районі Гавани (Куба) або «Tequila» («Текіла») щодо спиртних напоїв, виготовлених на певних теренах Мексики.

Оскільки географічне зазначення вказує на особливе місце або регіон виробництва, який визначають особливі властивості товару, що походить з цього місця або реґіону, дуже важливо, щоб ці особливі властивості та репутація даного товару визначалися саме цим місцем. Оскільки особливі властивості залежать від географічного місця, де виробляється товар, існує особливий «зв’язок» між товарами і місцем, де вони були спочатку зроблені.

Географічні зазначення розглядаються споживачами як показник походження і якості товарів. Багато з них набули високої репутації та популярності на світовому ринку, які за відсутності належного захисту можуть бути викривлені несумлінними комерційними діями конкурентів. Свавільне використання географічних зазначень фірмами, що не мають дозволу на таке використання (наприклад, «Darjeeling» («Дарджилінг») щодо чаю, що не виготовляється на чайних плантаціях Дарджилінга) завдає шкоди споживачам і законним виробникам такого чаю. Споживачі купують нібито справжній продукт, що має особливі властивості, тоді як фактично вони оплачують імітацію, що не має жодної цінності. Законним виробникам завдається збиток, оскільки в них віднімають частину споживачів і шкодять сталій репутації їхньої продукції.

Географічні зазначення охороняються відповідно до норм національного законодавства та відповідно до широкого спектра концепцій, зокрема, таких, як законодавство з боротьби з несумлінною конкуренцією, законодавство з охорони інтересів споживачів, законодавство з охорони сертифікаційних знаків або спеціальні закони з охорони географічних зазначень або найменувань місця походження. По суті, особи, що не мають належного дозволу, не можуть використовувати географічні зазначення, якщо таке використання може ввести споживачів в оману стосовно справжнього походження товарів.

Низка міжнародних договорів, адміністративні функції яких виконує Всесвітня організація інтелектуальної власності, передбачають охорону географічних зазначень. Насамперед це Паризька конвенція з охорони промислової власності 1883 p. і Ліссабонська угода про охорону найменувань місць походження і їх міжнародну реєстрацію. Крім того, Статті 22—24 Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності регулюють міжнародну охорону географічних зазначень у рамках Світової організації торгівлі.

З метою захисту географічних зазначень, країни—Члени СОТ домовилися забезпечувати законні заходи щодо запобіганню використання засобів визначення або представлення товару, які свідчать або передбачають, що виріб походить з іншого місця, ніж справжнє місце походження, і тим вводять в оману споживачів щодо географічного походження виробу. Це стосується і будь-якого використання, яке є актом несумлінної конкуренції в контексті Статті 10-bis Паризької конвенції (1967), яка включає: зазначення, які можуть ввести в оману публіку щодо природи, процесу виготовлення, характеристик, придатності та якості виробу; дії, що створюють плутанину з установою, товарами або промисловою чи комерційною діяльністю конкурента; неправдиві твердження для дискредитації установи, товарів або промислової чи комерційної діяльності конкурента.

Крім того, країни—Члени СОТ повинні відмовляти в реєстрації торгового знака чи скасовувати його, якщо торговий знак має географічне зазначення, яке вводить в оману споживачів щодо справжнього місця походження виробу [1, с. 345].

Ці положення (Стаття 22 «Захист географічних зазначень») стосуються всіх товарних знаків, що мають такі зазначення. Проте, враховуючи виключну роль географічних зазначень для маркетингової діяльності виробників вин та спиртних напоїв на світовому ринку, ТРІПС передбачає додатковий захист географічних зазначень для цих товарів (Стаття 23). Так, у тих випадках, коли вина та спиртні напої не походять з місця, названого даним географічним зазначенням, і навіть коли вказане реальне місце походження або географічне зазначення використовується у перекладі або такими словами, як «сорт», «вид», «тип», «стиль», «імітація» тощо, країна—Член СОТ має забезпечити вжиття відповідних захисних заходів [1, с. 345].

Від країни—Члена СОТ не вимагається заборони використання певних географічних зазначень щодо вин або алкогольних напоїв, якщо вони постійно та добросовісно використовувалися на його території протягом принаймні 15 років до 15 квітня 1994 р. Якщо товарний знак застосовувався чи був зареєстрованим або придбаним у добросовісний спосіб до дати застосування цих положень чи до захисту географічного зазначення в країні походження, придатність до реєстрації або її чинність, або право на використання торгового знака не повинні обмежуватися на підставі того, що така торгова марка ідентична чи подібна до географічної вказівки [1, с. 346—347].

З метою спрощення захисту географічних зазначень для вин країни—Члени СОТ домовилися проводити при Раді ТРІПС переговори про встановлення багатосторонньої системи сповіщення та реєстрації географічних зазначень для вин, які цілком відповідають вимогам для захисту на території країн—Членів системи.

2.4.4.4. Промислові зразки

В Угоді ТРІПС передбачені вимоги щодо охорони (Стаття 25) та охорона прав (Стаття 26) стосовно промислових зразків. При цьому в документі не дається визначення промислового зразка, а лише зазначається, що країни-Члени повинні «забезпечувати охорону незалежно розроблених промислових зразків, які є новими або оригінальними». Крім того, в національних законодавствах країн може бути передбачено, що такий захист «не поширюється на зразки через, головним чином, технологічні або функціональні міркування» [1, с. 347].

Під промисловим зразком розуміють елементи оформлення, дизайну, естетичні аспекти виробу. Зразок може складатися з тривимірних компонентів — таких, як форма чи поверхня якогось виробу або двовимірних компонентів, наприклад, малюнка, лінії та кольору. Промислові зразки застосовуються в широкому спектрі промислових виробів і творів ремісничої творчості — від технічного та медичного устаткування до годинників, ювелірних прикрас і інших ексклюзивних виробів — від кухонного посуду та побутових електроприладів до транспортних засобів і архітектурних об’єктів, від малюнків на тканині до товарів для відпочинку та спорту.

Для одержання захисту промислового зразка відповідно до національного законодавства більшості країн він повинен мати зовнішньо привабливий вигляд. Це означає, що промисловий зразок головним чином має естетичну природу і не передбачає захисту технічних особливостей того виробу, частиною якого він є.

За рахунок використання як елементів промислових зразків виріб набуває зовнішньої і загалом споживчої привабливості, в результаті чого зростає і комерційна вартість виробу, а також можливість його реалізації на ринку.

Якщо промисловий зразок охороняється, то його власник — фізична чи юридична особа, що зареєструвала зразок, забезпечує собі виключне право на захист від несанкціонованого копіювання або імітації зразка третіми особами. Це сприяє отриманню справедливого прибутку на вкладений капітал. Ефективна система охорони також приносить користь споживачам і суспільству в цілому, забезпечуючи добросовісну конкуренцію та дотримання правил торгівлі. Крім того, охорона промислових зразків сприяє економічному розвитку, активізуючи художню творчість у промисловості й виробництві, а також у традиційних сферах мистецтва та художніх промислах, що сприяє пожвавленню комерційної діяльності й експорту національної продукції.

Створити промислові зразки та забезпечити їх захист відносно недорого і просто, що під силу невеликим і середнім підприємствам, а також окремим художникам і ремісникам, як у промислово розвинутих, так і в країнах, що розвиваються.

У більшості країн для отримання захисту відповідно до законодавства про промислові зразки необхідно зразок зареєструвати. Для цього він повинен мати новизну або оригінальність. У різних країнах цим термінам даються різні визначення, і кожна країна може встановити свій порядок реєстрації. А загалом «новий» означає, що, наскільки відомо, аналогічний або подібний зразок до цього не існував. При реєстрації промислового зразка видається посвідчення про реєстрацію. Країни—Члени СОТ визначили, що термін захисту прав щодо промислових зразків має бути не меншим ніж 10 років [1, с. 348].

В Угоді ТРІПС передбачено, що залежно від конкретного національного законодавства та від самого зразка промисловий зразок може стати об’єктом захисту як твір мистецтва відповідно до законодавства з авторського права. У деяких країнах захист об’єкта може здійснюватися паралельно: як промислового зразка і як твору мистецтва. В інших країнах авторське право й охорона промислових зразків взаємно виключають одне одного: якщо власник вибирає один варіант охорони, він не може одночасно скористатися іншим.

За певних обставин можна забезпечити захист промислового зразка відповідно до законодавства про недобросовісну конкуренцію, хоча при цьому умови охорони, гарантовані права та засоби правового захисту можуть бути цілком іншими.

Зазвичай захист промислового зразка обмежується територією країни, в якій захист надано. У рамках Гаагської угоди про міжнародне депонування промислових зразків, адміністративні функції якого виконує ВОІВ, пропонується новий порядок міжнародної реєстрації. Заявник може подати заявку на одну міжнародну реєстрацію або до ВОІВ, або до національного відомства країни—учасниці Угоди. Потім зразку надається захист у тих країнах—учасницях Угоди, в яких власник бажає його одержати.

Країни—Члени СОТ можуть передбачати обмежені винятки щодо захисту промислових зразків за умови, що такі винятки не суперечитимуть нормальному застосуванню промислових зразків і не будуть завдавати шкоди законним інтересам власників зразків, з урахуванням інтересів третіх сторін.

2.4.4.5. Патенти

Появу операцій з купівлі-продажу патентів і ліцензій спричинило патентне право, тобто право виключного користування. Основними принципами функціонування національних патентних систем є:

право на винахід, тобто можливість монопольного використання або розпорядження винаходом протягом терміну дії патенту; патентний захист означає, що винахідник або власник патенту має право забороняти будь-кому іншому використовувати винахід, а також може притягати до відповідальності порушників своїх патентних прав; винаходи, зроблені винахідниками, що працюють на фірмі за наймом, називаються «службовими» винаходами та належать власникам фірми, звідси — різниця між поняттями «винахідник» і «патентовласник»;

патентоспроможність винаходу, тобто відповідність сукупності критеріїв патентоспроможності, таких, як: технічне розв’язання задачі (створення нових і вдосконалення існуючих процесів, машин); новизна (технічне рішення визнається винаходом лише тоді, коли воно не відоме в усіх країнах світу); винахідницький рівень (винахід має перевищувати рівень звичайного інженерного рішення); можливість практичного застосування (комерційна цінність);

територіальна обмеженість патентних прав — дія патенту тільки на території країни, яка видає його; будь-хто за кордоном може використати цей винахід, зробивши відкриття вдруге (па­ралельно) чи отримавши інформацію про нього неофіційними шляхами, а для запобігання цьому необхідно патентувати винаходи в країнах, у яких потенційно може бути повторено винахід або які зацікавлені в його використанні. Щоправда, останнім часом укладено серію міжнародних угод, що дають можливість отримувати патенти, які діють у кількох країнах одразу, а в країнах ЄС створена Європейська патентна система, що передбачає подання заяви на патент в одній країні й однією мовою, а отримання пакета патентів, що діють в усіх країнах — членах інтеграційного угруповання;

сплата мита за отримання патенту та підтримання його дії (рівень ставок мита досить високий, що вимагає значної фінансової підтримки дії патенту, особливо в деяких країнах);

обмежений термін володіння патентом (на винаходи видаються патенти, терміни дії яких у різних країнах становлять 15—20 років, а на промислові зразки — свідоцтва на патент з термінами дії від 3 до 15 років).

Таким чином, патент на винахід — це документ, що видається компетентним урядовим органом винахіднику або організації та засвідчує монопольне право використання винаходу його власником. В Угоді ТРІПС зазначається, що винахід може бути зареєстрованим (з отриманням патенту), якщо він відповідає таким вимогам: є новим, має винахідницький рівень, є промислово придатним. При цьому країни—Члени СОТ мають патентувати винаходи без жодної дискримінації за місцем створення винаходу, сферою технологій та незалежно від того, чи є продукція закордонного, а чи вітчизняного виробництва [1, с. 348].

Одначе це правило має й винятки. Так, країна має право не патентувати винаходи, комерційному використанню яких на території цього Члена СОТ необхідно запобігти з причин захисту громадського порядку або суспільної моралі, включаючи охорону життя або здоров’я людини, тварин чи рослин, або щоб запобігти заподіянню значної шкоди навколишньому середовищу. Крім того, Члени СОТ можуть не дозволяти патентування: діагностичних, терапевтичних та хірургічних методів лікування людини або тварин; рослин і тварин, крім мікроорганізмів та важливих біологічних процесів для продукування рослин і тварин, крім небіологічних та мікробіологічних процесів. Проте Члени СОТ повинні забезпечити захист сортів рослин [1, с. 348—349].

Стаття 28 ТРІПС «Права, що надаються» поділяє права власника патенту в залежності від його об’єкта — продукту або процесу.

Патент має надавати його власникові такі виключні права:

(a) коли об’єктом патенту є продукт, — перешкоджати третім сторонам, які не мають дозволу власника, виробляти, використовувати, пропонувати до продажу, продавати чи імпортувати для цих цілей зазначений продукт;

(b) коли об’єктом патенту є процес, — перешкоджати третім сторонам, які не мають дозволу власника, використовувати процес або: використовувати, пропонувати на продаж, продавати або імпортувати для цих цілей принаймні продукт, який було безпосередньо отримано шляхом цього процесу.

Власники патенту також повинні мати право передавати чи передавати у спадщину патент або укладати ліцензійні угоди [1, с. 349].

Водночас положення ТРІПС дозволяють країнам—Членам СОТ робити обмежені винятки з виключних прав власника патенту, якщо такі винятки:

не будуть суттєво суперечити нормальному використанню патенту;

не завдадуть суттєвої шкоди законним інтересам власника патенту з огляду на інтереси третіх сторін [1, с. 349].

Патентна охорона означає, що винахід не може бути виготовлено, використано, поширено чи продано в комерційних масштабах без згоди патентовласника. Патентовласник має право: приймати рішення про те, хто може або не може використовувати запатентований винахід протягом терміну охорони винаходу; давати дозвіл або видавати ліцензію іншим особам на використання винаходу на погоджених умовах; продати право на винахід будь-якій особі, яка потім стає новим власником цього патенту. Після закінчення терміну дії патенту, захист закінчується, і винахід стає суспільним надбанням, тобто власник більше не має виключних прав на винахід, який стає відкритим для комерційного використання іншими особами.

Патентна система має потужний стимулюючий вплив на дослідників, створюючи громадське визнання їх науково-технічних досягнень і внеску в розвиток суспільства, а також забезпечує матеріальну винагороду за комерційне використання їхніх винаходів. Так, відомими в усіх країнах світу стали такі патентовласники, як Белл — винахідник телефону, Едісон і Свен — винахідники електричного освітлення, Біро — розробник кулькової ручки та багато інших. На сьогодні серед патентовласників переважають фірми, співробітники яких роблять винаходи у різних галузях діяльності людини.

Першим кроком на шляху до одержання патенту є подача патентної заявки. Як правило, патентна заявка містить назву винаходу, а також зазначення технічної сфери, до якої він належить; передумови та опис винаходу, викладені достатньо докладно, щоб особа, яка має середні знання в даній царині, могла використовувати або відтворити винахід (описи, як правило, супроводжуються такими візуальними матеріалами, як креслення, схеми чи діаграми, що допомагають краще розкрити сутність винаходу); різноманітні «претензії», тобто інформацію, що визначає обсяг захисту, що його має надати патент. У багатьох країнах наукові теорії і математичні методи, сорти рослин та породи тварин, нові природні речовини, методи виконання господарських операцій і методи медичного лікування (але не самі медичні препарати), як правило, не патентуються.

ТРІПС визначає умови отримання патенту. Так, відповідні патенти відомства країн:

повинні вимагати від заявників, які бажають одержати патент, щоб вони розкривали суть свого винаходу достатньо зрозуміло і докладно, щоб кваліфікована у відповідній галузі особа могла використати винахід, а також можуть вимагати від заявників зазначити найкращий відомий їм спосіб використання винаходу на дату подання заявки або при домаганнях на пріоритет — на дату пріоритету;

можуть вимагати від заявника, який бажає одержати патент, надати інформацію, що стосується його відповідних заявок та видачі йому іноземних патентів [1, с. 349].

Патент видає національне патентне відомство або реґіональне відомство, що виконує роботу в інтересах низки країн, як, наприклад, Європейське патентне відомство й Африканська реґіональна організація промислової власності. У рамках таких реґіональних систем заявник просить захист на винахід в одній або кількох країнах, і кожна країна приймає рішення про надання чи відмову в наданні захисту на своїй території. Договір про патентну кооперацію (РСТ), адміністративні функції якого виконує ВОІВ, забезпечує можливість подачі однієї міжнародної патентної заявки, що має таку саму дію, що й подача національної заявки в кожній із зазначених країн. Заявник, який просить захисту, може подати одну заявку і просити захисту у тих країнах — учасницях Договору, в яких він бажає захист одержати.

Як вже згадувалося, угодою передбачається двадцятилітній термін захисту патентів на винаходи продуктів або процесів практично в усіх галузях техніки. Важливим положенням Угоди ТРІПС є те, що припускається примусове ліцензування, тобто видача прав на використання патенту, в тому числі державі або третім особам, уповноваженим державою, без санкції патентовласника, але за певних обмежувальних умов. Ті країни—Члени СОТ, що застосовуватимуть (або вже застосовують) обов’язкове (за ініціативою уряду) ліцензування, мають дотримуватися таких норм і правил:

дозвіл на таке використання слід розглядати, виходячи з його індивідуальних властивостей, тобто враховуючи особливості майбутнього використання;

дозвіл може надаватися лише в тому разі, коли зацікавлений виробник намагався (але не досяг успіху у своїх зусиллях) дістати дозвіл на ліцензію на основі раціонального договору та прийнятих комерційних умов;

сфера та тривалість використання ліцензії повинні обмежуватися цілями, для яких воно дозволене, а у випадках використання напівпровідникових технологій лише для громадського некомерційного вжитку або для виправлення антиконкурентної практики після судового чи адміністративного розгляду;

видача подібної ліцензії не повинна бути винятковою;

видавати ліцензію для використання переважно для забезпечення внутрішнього ринку;

передбачати на період дії обставин, що призвели до відповідного обов’язкового ліцензування, відповідальність та відповідний захист законних інтересів уповноважених осіб, які надали ліцензію;

надавати компетентним органам влади право на мотивований запит, переглядати питання про те, чи продовжують існувати обставини для такого ліцензування;

власник прав має отримувати адекватну компенсацію, виходячи з обставин та з урахуванням економічної вартості даної ліцензії;

власник прав повинен мати право подавати апеляцію на будь-яке рішення про видачу обов’язкової ліцензії або на будь-яке рішення щодо компенсації такому власнику [1, с. 350—351].

В разі необхідності виправлення антиконкурентної практики після судового чи адміністративного розгляду країна—Член СОТ може не дотримуватись умов видачі ліцензії: тільки у випадках, коли зацікавлений користувач намагався (але не досяг успіху у своїх зусиллях) отримати дозвіл на ліцензію на основі раціонального договору, а також для використання переважно для забезпечення внутрішнього ринку.

В деяких випадках використання патенту неможливе без порушення іншого патенту (тобто винаходи обопільно доповнюють один одного) та без промислового використання винаходу іншого патентовласника (так звані перехресні або взаємозалежні патенти). При цьому положення ТРІПС передбачають застосування таких додаткових умов:

наявність важливих технічних переваг великого економічного значення від винаходу, заявленого в другому патенті порівняно з винаходом, патент на який було порушено;

надання прав на перехресну ліцензію за прийнятими умовами власнику патенту, що був порушений, на використання винаходу, що заявляється у другому патенті;

використання, дозволене з порушенням патенту, не повинно передаватися, коли також передаються права за другим патентом [1, с. 351].

Кожен Член СОТ повинен створити можливість судового перегляду будь-якого рішення щодо анулювання чи втрати права на патент.

У разі виникнення суперечки стосовно порушень прав власників, що стосуються патенту на спосіб отримання продукту, то для цілей цивільного судочинства органи судової влади повинні мати право наказувати відповідачеві довести, що спосіб, використаний ним для отримання ідентичного продукту, відрізняється від запатентованого способу. Це положення скорочено називають «обов’язок доведення». Згідно зі Статтею 34 «Патенти на спосіб виготовлення продукту; обов’язок доведення» країни—Члени СОТ мають передбачити, що принаймні за однією з наступних обставин будь-який ідентичний продукт, коли він виробляється без дозволу власника патенту, повинен, за відсутності доказу протилежного, вважатися отриманим у результаті запатентованого способу:

(а) якщо продукт, отриманий запатентованим способом, є новим;

(b) якщо існує значна ймовірність того, що ідентичний продукт був виготовлений із використанням даного способу, і власник патенту був не в змозі шляхом прийнятих зусиль визначити спосіб, який фактично використовувався [1, с. 352].

Щоправда, слід зазначити, що в положеннях ТРІПС не міститься визначення чи пояснення, який продукт вважати новим і які критерії новизни використовувати, що може створювати додаткові труднощі у трактуванні цього питання. В маркетингу стосовно нового товару є два поняття: піонерний товар і товари ринкової новизни [6]. Піонерним вважається товар, який відкриває перед споживачем можливість задоволення зовсім нової потреби, такими прикладами є винайдення автогену, авторучки, радіо, телефону, телефаксу тощо. А товар, який підіймає на новий якісний рівень задоволення звичайної, відомої потреби чи дозволяє ширшому колу споживачів задовольняти на певному рівні відому потребу, заведено вважати товаром ринкової новизни (наприклад, стільниковий телефон, музичний центр, електричні побутові прилади тощо).

Повертаючись до «обов’язку доведення», слід додати, що країна—Член СОТ повинна мати можливість передбача- ти, що зазначений обов’язок повинен існувати тільки «для порушника, який підозрюється, якщо виконуються умови, передбачені в підпараграфі (а), або лише якщо виконуються умови, передбачені в підпараграфі (b)». За умови наведення до- казів протилежного слід враховувати законні інтереси відпо- відача в захисті його виробничих та комерційних таємниць [1, с. 352].

2.4.4.6. Компонування (топографії) інтегральних мікросхем

Щодо захисту топології інтегральних мікросхем, то Угода ТРІПС забезпечує захист на основі Вашингтонського договору 1989 р. про інтегральні мікросхеми, що був відкритий для підписання в травні 1989 р. Але Угода доповнює цей договір деякими новими положеннями в інтересах поліпшення захисту. Так, в Угоді встановлено загальний термін захисту прав у 10 років (мінімальний період часу). ТРІПС додатково визначає незаконними імпортування, продаж або розповсюдження з комерційною метою товарів, компонентами яких є мікросхеми, що охороняються, якщо не було отримано відповідного дозволу власника прав.

Проте, в разі, коли особи знали, що куплені ними товари містять незаконно відтворені інтегральні мікросхеми, то такого роду дії не повинні вважатися незаконними. Такі особи можуть виконувати будь-які дії стосовно товарів за умови сплати законному власникові прав відповідної раціональної суми роялті [1, с. 352].

Члени СОТ можуть застосовувати обов’язкове ліцензування компонувань інтегральних мікросхем або її використання урядом чи на користь уряду відповідно до положень щодо обов’язкового ліцензування патентів.

2.4.4.7. Нерозголошувана інформація

До нерозголошуваної належить така інформація, яка:

є секретною в тому розумінні, що вона як одне ціле або у точній сукупності та поєднанні її компонентів не є загальновідомою або доступною для осіб у колах, що звичайно мають справу з інформацією, про яку йдеться;

має комерційну цінність внаслідок того, що вона є секретною;

зберігається в секреті внаслідок вжиття за відповідних обставин певних заходів особою, яка законно здійснює контроль за цією інформацією;

надається уряду та урядовим установам як умова отримання дозволу на збут фармацевтичної продукції або продукції сільськогосподарської хімії (нерозголошувані дані випробувань або інші дані, отримання яких потребує значних зусиль) [1, с. 354].

Метою захисту нерозголошуваної інформації є недопущення недобросовісної конкуренції. Для цього країни—Члени СОТ домовилися, що власники нерозголошуваної інформації повинні мати можливість перешкоджати тому, щоб «інформація, яка законно знаходиться під їх контролем, розголошувалась, збиралась або використовувалась іншими особами без їхньої згоди у такий спосіб, який суперечить чесній комерційній практиці (тобто такій практиці, як порушення контракту, порушення довіри та спонукання до порушення, що включає придбання інформації, що не підлягає розкриттю третіми сторонами, які знали або не могли не знати, що з цим придбанням пов’язана недоброчинна комерційна практика)» [1, с. 354].

Таким чином, в Угоді ТРІПС сформульовані стандарти захисту прав інтелектуальної власності щодо авторського та суміжних прав, товарних знаків, географічних зазначень, промислових зразків, патентів, топографії інтегральних мікросхем та нерозголошуваної інформації (табл. 42).

Крім того, в Угоді звернено увагу на можливість застосування країнами—Членами антиконкурентної практики щодо укладання ліцензійних угод. Для запобігання негативному впливу зазначених вище стандартів захисту прав інтелектуальної власності на процеси передачі прогресивних технологій Угодою передбачено, що країни—Члени СОТ мають право вживати адекватних заходів, у тому числі й законодавчого характеру, для запобігання зловживань власниками інтелектуальної власності своїми правами, що (зловживання) може призвести до створення несприятливих умов передачі технологій, а також негативно позначитися на міжнародній торгівлі.

Таблиця 42

СТАНДАРТИ ЗАХИСТУ ПРАВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ В УГОДІ ТРІПС

Продовження табл. 42

Продовження табл. 42

Закінчення табл. 42

2.4.5. Процедури та заходи щодо захисту прав інтелектуальної власності

Зазначені нижче положення є загальними зобов’язаннями країн—Членів СОТ щодо захисту прав інтелектуальної власності. Розглянемо їх докладніше.

Згідно з угодою ТРІПС країни—Члени мають гарантувати, що процедури щодо захисту прав інтелектуальної власності передбачаються їхнім законодавством — з тим, щоб дозволити ефективні заходи проти будь-якої дії, що порушує права інтелектуальної власності, включаючи термінові заходи, спрямовані на запобігання порушенням, та заходи, що стримують від подальших порушень. Ці процедури мають відповідати таким основним принципам:

застосовуватися таким чином, щоб уникати створення бар’єрів для законної торгівлі;

забезпечувати гарантії проти зловживань;

бути справедливими та однаковими для всіх;

не повинні бути безпідставно ускладненими;

вартість їх здійснення не має бути високою;

не можуть містити безпідставних часових обмежень або невиправданих затримок;

повинні мати обґрунтоване рішення по суті справи, бажано — викладене в письмовій формі;

сторони повинні мати можливість апеляції до суду щодо адміністративних рішень;

рішення по суті справи мають базуватися лише на свідченнях [1, с. 355].

Слід також зазначити, що країни—Члени СОТ щодо процедур захисту прав інтелектуальної власності не мають жодних зобов’язань відносно:

надання можливості перегляду виправдання в кримінальних справах (Ст. 41.4 Угоди ТРІПС);

запровадження відмінної від чинної в них системи судочинства;

розподілу ресурсів між захистом прав інтелектуальної власності та виконанням законодавства в цілому (Ст. 41.5 Угоди ТРІПС).

Країни—Члени СОТ у ході застосування цивільно-правових та адміністративних процедур захисту прав інтелектуальної власності мають забезпечити:

доступність процедури;

відповідачі повинні мати право на письмові повідомлення, які мають бути своєчасними, містити «достатньо докладний виклад», у тому числі підставу для претензій;

можливість представлення незалежними адвокатами;

процедури не повинні мати надмірно обтяжливих вимог щодо обов’язкової особистої присутності;

надання всім сторонам таких процедур можливості для підтвердження своїх претензій і для надання всіх відповідних доказів;

забезпечення засобів визначення та захисту конфіденційної інформації за умови, що це не суперечить чинним конституційним вимогам.

Положення ТРІПС також містять такі особливості процедури щодо охорони прав інтелектуальної власності стосовно доказів:

надання органам судової влади права вимагати представлення відповідачем у судовому розгляді доказу на підтвердження претензій, який перебуває під його контролем і наведений іншою стороною такого розгляду. За необхідності для надання такого доказу має гарантуватися захист конфіденційності;

надання органам судової влади права прийняття попередніх та остаточних рішень на підставі наданої інформації у випадках, коли сторона судового розгляду добровільно і без достатніх підстав відмовляє в доступі до необхідної інформації чи створює значні перешкоди в здійсненні процедури, пов’язаної із заходом щодо захисту прав [1, с. 356].

Згідно з ТРІПС органи судової влади повинні мати право вимагати від сторони припинити порушення прав інтелектуальної власності та запобігти введенню до комерційних каналів під їх юрисдикцією імпортованих товарів, що ввозяться з порушенням прав інтелектуальної власності, відразу після проходження такими товарами митного кордону.

Країни—Члени СОТ не мають зобов’язань щодо надання таких повноважень судовим органам стосовно об’єкта, що охороняється, придбаного чи замовленого стороною судочинства, що є «мимовольним порушником законодавства».

Згідно з ТРІПС органи судової влади повинні мати право:

вимагати від порушника сплачувати власникові прав збитки в розмірі, достатньому для цілковитої компенсації шкоди, якої зазнав власник прав через порушення його прав інтелектуальної власності стороною, яка свідомо або маючи достатні підстави для свідомої дії брала участь у порушенні та вимагати від неї сплатити власнику прав витрати, які можуть включати відповідну винагороду адвокату. У певних випадках Члени можуть дозволити судовим органам вимагати стягнення прибутку та/або сплати встановлених раніше збитків навіть у випадках, коли порушник несвідомо або маючи достатні підстави щоб знати, брав участь у порушенні;

вимагати від порушника інформувати власника прав про третіх осіб, задіяних у виробництві та розповсюдженні товарів і послуг, що порушують його права, а також про їхні канали розповсюдження;

наказувати стороні, за вимогою якої було вжито заходів і яка порушила процедури захисту прав, надати стороні, яка зазнала хибних обмежень або була позбавлена права, адекватну компенсацію за шкоду, завдану їй внаслідок такого зловживання;

вимагати від заявника сплатити витрати відповідача, які можуть включати оплату відповідних послуг адвоката;

вимагати виконання негайних та ефективних тимчасових заходів з метою: (а) запобігання порушенням будь-якого права інтелектуальної власності і, зокрема, запобігати введенню до комерційних каналів під їхньою юрисдикцією товарів, включаючи імпортовані товари, відразу після проходження митного кордону та (b) збереження відповідних доказів відносно інкримінованого порушення;

ухвалювати принаймні попередні заходи там, де це доречно, особливо коли будь-яке відтермінування може завдати непоправної шкоди власникові прав або коли є очевидний ризик того, що доказ буде знищено;

вимагати від заявника надати всі прийнятні можливі докази з метою задовольнити їх з достатнім рівнем певності у тому, що заявник є власником права і що права заявника були порушені або невідворотно будуть порушені, і видати заявнику судове розпорядження щодо забезпечення застави або еквівалентної гарантії, достатньої для того, щоб захистити відповідача і запобігти зловживанню;

надати іншу інформацію, необхідну для ідентифікації товарів, про які йдеться.

Слід зауважити, що країни—Члени повинні також прийняти процедури для того, щоб надавати можливість власникові прав, який має дійсні підстави підозрювати, що може відбуватися імпортування товарів з фальсифікованим товарним знаком або товарів, створених з порушенням авторських прав, подати до компетентних органів, адміністративних або судових, письмову заяву з проханням, щоб митні органи затримали ці товари і не випускали їх у вільний обіг. Країни—Члени можуть уможливити подання такої заяви щодо товарів, які мають відношення до іншого порушення прав інтелектуальної власності, за умови виконання вимог цього розділу. Країни—Члени також можуть забезпечити відповідні процедури стосовно зупинення переміщення через митний кордон товарів, що порушують права інтелектуальної власності, призначених для експорту з їх території [1, с. 360].

Країни—Члени СОТ повинні мати право вимагати від заявника права надати заставу або еквівалентну гарантію, достатні для захисту відповідача та компетентних органів, а також щоб запобігти зловживанню. Власник, імпортер або одержувач товарів (що включають промислові зразки, патенти, топографії інтегральних мікросхем або інформацію, яка не підлягає розголошенню), вільний обіг яких було припинено митними органами на підставі рішень, інших, ніж рішення судових або інших незалежних органів, і період часу для застосування заходу закінчився без надання тимчасового права на звільнення товарів уповноваженими на це органами, і при тому, що всі інші умови імпортування були виконані, повинен мати право на проходження товарами митного кордону за умови внесення такої застави, суми якої достатньо для захисту власника прав від будь-якого порушення. Застава повертається, якщо власник прав не зміг протягом прийнятого часу домогтися в суді права на позов.

Важливим є те, що країни—Члени СОТ повинні негайно поінформувати імпортера та заявника про зупинення проходження митного кордону товарами. Якщо протягом періоду, що не перевищує 10 робочих днів після того, як заявник отримав повідомлення про зупинення, митні органи не були поінформовані про те, що судовий розгляд, який веде до рішення за конкретними обставинами справи, ініційований стороною іншою, ніж відповідач, або що уповноважені органи належним чином вжили тимчасових заходів, що продовжили зупинення проходження митного кордону товарами, товари мають пройти митний кордон при тому, що всі інші умови імпорту або експорту були виконані: у відповідних випадках це часове обмеження може бути подовжене ще на 10 робочих днів. Якщо судовий розгляд, що веде до при­йняття рішення за конкретними обставинами справи, ініційовано, — перегляд, включаючи право бути вислуханим, має відбуватися на прохання відповідача з метою вирішити протягом при­йнятого часу, чи слід ці заходи змінити, скасувати або підтвердити (Ст. 55 Угоди ТРІПС «Тривалість зупинення»).

Відповідні органи повинні мати право вимагати від заявника сплатити імпортеру, одержувачу вантажу або власнику товарів відповідне відшкодування за будь-яку шкоду, якої вони зазнали через незаконне затримання товарів або помилкове затримання товарів (Ст. 56 Угоди ТРІПС «Відшкодування збитків імпортеру та власнику товарів»).

Без завдання шкоди захисту конфіденційної інформації країни—Члени повинні забезпечити компетентні органи правом надавати власнику прав достатні можливості для проведення силами митних органів інспектування будь-яких товарів з тим, щоб підкріпити доказами претензії власника права. Компетентні органи повинні також мати право надавати імпортеру еквівалентні можливості для інспектування будь-яких таких товарів. У разі прийнятого позитивного рішення за конкретними обставинами справи, країни—Члени можуть надати компетентним органам право інформувати власника прав про імена та адреси відправника вантажу, імпортера та одержувача вантажу, а також про кількість товарів (Ст. 57 Угоди ТРІПС «Право на інспекцію та інформацію»).

Країни—Члени можуть не застосовувати вищезгадані положення до незначної кількості товарів некомерційного призначення, які містяться в особистому багажі осіб або відправляються малими партіями (Ст. 60 Угоди ТРІПС).

Країни—Члени повинні забезпечити застосування кримінальних процедур та штрафів принаймні у випадках навмисної фальсифікації товарного знака або з порушенням авторських прав у комерційних масштабах. Заходи покарання повинні включати ув’язнення та/або грошові штрафи, достатні для того, щоб служити засобом стримування відповідно до рівня покарання, який застосовується у випадках злочинів відповідної тяжкості. У відповідних випадках заходи покарання мають також включати накладення арешту, конфіскацію та знищення товарів, що порушують право, та будь-яких матеріалів або обладнання, які значною мірою були використані при вчиненні порушення. Країни—Члени можуть передбачити застосування кримінальних процедур та покарання і в інших випадках порушення прав інтелектуальної власності, особливо коли вони вчинені навмисно та в комерційних масштабах (Ст. 61 Угоди ТРІПС).

2.4.6. Інституційне забезпечення Угоди ТРІПС

Щодо інституційного забезпечення ТРІПС, то цим положенням відведено кілька частин, а саме: Частина IV — «Набуття та підтримання чинності прав інтелектуальної власності та відповідні процедури INTER PARTES», Частина V — «Запобігання та врегулювання суперечок», Частина VI — «Домовленості на перехідний період» та Частина VII — «Інституційні домовленості: заключні положення».

Країни—Члени СОТ домовилися вимагати виконання Членами прийнятих процедур та формальностей щодо товарних знаків, географічних зазначень, промислових зразків, патентів і компоновання інтегральних мікросхем як умову набуття та підтримання чинності прав інтелектуальної власності з метою уникнення безпідставного скорочення періоду захисту прав інтелектуальної власності у випадках, коли таке право надається або реєструється. Також країни—Члени СОТ повинні забезпечити, щоб їхні процедури надання чи реєстрації (які мають відповідати основним умовам набуття права) дозволяли надання або реєстрацію права протягом прийнятного періоду часу.

Для знаків послуг країни—Члени СОТ застосовують з відповідними змінами положення Статті 4 Паризької конвенції (1967). Щодо процедур набрання та підтримання чинності права інтелектуальної власності, адміністративного скасування та процедур між сторонами стосовно оскарження, скасування та анулювання, вони повинні базуватися на загальних принципах захисту прав інтелектуальної власності.

Країни—Члени СОТ визначили, що остаточні адміністративні рішення у будь-якій з процедур набрання та підтримання чинності прав інтелектуальної власності, адміністративного скасування та процедур між сторонами стосовно оскарження, скасування та анулювання повинні підлягати перегляду в судовому порядку або подібною до судової влади структурою. Проте, країни—Члени СОТ не мають жодних зобов’язань «щодо можливості для такого перегляду рішень у випадках невдалого оскарження або адміністративного скасування відміни за умови, що підстави для таких процедур можуть стати предметом процедур анулювання» (Ст. 62.5 Угоди ТРІПС).

З метою забезпечення відкритості країни—Члени СОТ мають публікувати закони та правила, остаточні судові рішення та адміністративні норми загального застосування чи поширювати їх у такий спосіб, що дає можливість органам влади та власникам прав ознайомлюватися з ними національною мовою. Крім того, повинні публікуватися угоди на рівні уряду або державних установ країн—Членів СОТ.

Про всі вищезгадані закони та правила кожна країна—Член СОТ має повідомити Раду ТРІПС (Рада). У разі успішного завершення консультацій Ради з ВІПО щодо створення загального реєстру таких законів і правил Рада може вирішити зняти це зобов’язання. У цьому зв’язку Рада також має розглядати будь-які дії щодо повідомлень, які випливають з положень Статті 6-bis Паризької конвенції (1967). Слід зазначити, що кожна країна—Член СОТ має бути готова надати у відповідь на письмове прохання іншого Члена інформацію про згадані вище закони, правила та угоди, що мають відношення до змісту цієї Угоди. Країна—Член СОТ може звертатися з письмовим проханням про надання доступу чи про достатньо докладніше повідомлення про конкретне судове рішення або двосторонню угоду тощо, які, на думку такого Члена, стосуються його прав.

Жодне із зазначених положень щодо відкритості не вимагає від країни—Члена СОТ розкриття конфіденційної інформації, що перешкоджало б виконанню закону, або в будь-який інший спосіб суперечило б суспільним інтересам, завдавало шкоди законним комерційним інтересам будь-яких окремих підприємств.

Проведення консультацій та врегулювання суперечок між країнами—Членами СОТ у рамках цієї Угоди регулюються Статтями XXII та ХХІП ГАТТ 1994, як вони були розроблені та застосовані в Домовленості про врегулювання суперечок, з урахуванням певних положень.

Так, протягом 5 років з дати набуття чинності Угодою про заснування Світової організації торгівлі причиною для позову не може послужити: застосування іншою країною—Членом будь-якого заходу, незалежно від того, чи конфліктує він з положеннями ГАТТ 1994, чи ні; або наявність будь-якої іншої ситуації.

Протягом цього періоду Рада ТРІПС розглядає сферу та тип скарг, вид яких передбачений у Статті ХХШ ГАТТ 1994, і надсилає свої рекомендації Конференції Міністрів, яка може або ухвалити такі рекомендації, або продовжити період.

Національне законодавство цілого ряду країн—Членів, особливо країн, що розвиваються, та найменше розвинених країн на сьогодні не відповідає положенням ТРІПС.

Для того, щоб дати можливість промисловості та торгівлі у країнах—Членах СОТ підготуватися для здійснення змін, необхідних згідно з ТРІПС, передбачається використання перехідних періодів, протягом терміну дії яких країни—Члени мають привести національне законодавство, інструкції та правила у відповідність до положень ТРІПС.

Так, перехідний період становить для найменш розвинутих країн—Членів СОТ 11 років, тобто до 1-го січня 2006 року (табл. 43).

Таблиця 43

ОСНОВНІ ЕТАПИ РОБОТИ ЗГІДНО З УГОДОЮ ТРІПС НА ПЕРІОД 1999—2006 рр. [14]

Під час перехідного періоду, країни—Члени СОТ не повинні вживати жодних заходів, які б призвели до зниження рівня захисту прав інтелектуальної власності. Країни—Члени мають зобов’язання щодо надання режиму найбільшого сприяння та введення відповідних правил, починаючи з 1 січня 1996 року.

На прохання країн—Членів СОТ, що розвиваються, та за взаємоузгодженими умовами розвинуті країни—Члени СОТ повинні забезпечувати технічне та фінансове співробітництво на корить країн—Членів, що розвиваються, та найменш розвинутих країн—Членів СОТ. Таке співробітництво має включати:

допомогу в підготовці законів і правил про охорону та контроль за дотриманням прав інтелектуальної власності;

заходи, спрямовані на запобігання зловживанню такими правами;

підтримку стосовно створення та зміцнення національних відомств та установ, що мають відношення до цієї сфери, включаючи підготовку кадрів.

Крім того, розвинуті країни—Члени СОТ мають забезпечити стимули для своїх підприємств й організацій з метою сприяння та стимулювання передачі технологій найменш розвинутим країнам—Членам СОТ.

Зокрема, Рада ТРІПС має стежити за виконанням положень ТРІПС країнами—Членами СОТ, давати їм можливість проводити консультації та виконувати інші визначені країнами—Членами СОТ зобов’язання. Одним з напрямків роботи Ради ТРІПС є надання на звернення країн—Членів СОТ допомоги щодо врегулювання суперечок. Рада ТРІПС може консультуватися та отримувати інформацію з будь-яких джерел, які вона вважатиме за належні.

Рада ТРІПС протягом першого року з дати першого свого засідання, консультуючись у ВІПО, має шукати можливості створення відповідних шляхів співпраці з органами цієї Організації.

З метою усунення міжнародної торгівлі товарами, що порушує права інтелектуальної власності, країни—Члени СОТ домовились співпрацювати одна з одною. Для цього вони створюють на своїй території органи, які повинні обмінюватись інформацією про торгівлю товарами, що порушують права інтелектуальної власності. Вони мають сприяти обміну інформацією та співробітництву між митними органами стосовно торгівлі товарами з фальсифікованими товарними знаками та піратськими копіями продукції.

Зміни та доповнення до ТРІПС, які приймаються з метою відповідності більш високим досягнутим рівням захисту прав інтелектуальної власності, а також тим, що діють у багатосторонніх угодах і прийняті згідно з цими угодами іншими країнами—членами СОТ, можуть, як це передбачає параграф 6 Статті Х Угоди про СОТ, прийматися Конференцією Міністрів без подальшої процедури формального прийняття. Конференція Міністрів приймає рішення щодо внесення змін та доповнень до ТРІПС на основі прийнятої за принципом консенсусу пропозиції від Ради ТРІПС. Застереження щодо будь-якого положення ТРІПС не діють без згоди інших країн—Членів СОТ.

Країна—Член СОТ може вживати будь-яких заходів, які вона вважає за необхідні для захисту своїх суттєвих інтересів безпеки, пов’язаних з речовинами, здатними на ядерний розпад, пов’язаних з пересуванням збройних сил та засобів ведення воєнних дій.

Аналогічний виняток становлять акції, вжиті під час війни чи в умовах інших надзвичайних ситуацій у міжнародних відносинах або на виконання зобов’язань згідно зі Статутом ООН для підтримки миру та безпеки.

2.4.7. Проблеми та перспективи гармонізації стандартів з охорони прав інтелектуальної власності

З одного боку, гармонізація стандартів з охорони прав інтелектуальної власності здійснюватиметься легше в галузі патентів, тому що основні принципи тут є більш-менш схожими в різних країнах. Значно важче буде досягти гармонізації стандартів у галузі авторського права, дизайну та торгових марок, де фундаментальні питання в різних країнах розглядаються по-різному згідно з умовами національного ринку та їх політичних режимів.

Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності має гармонізуючий вплив на стандарти з охорони прав інтелектуальної власності в усьому світі. Для країн-Членів ТРІПС несе в собі як труднощі, так і переваги. До переваг ТРІПС можна зарахувати:

заохочення до творчої та інноваційної роботи;

передачу технологій на комерційних умовах;

зменшення торгівлі підробленими товарами;

зростання експорту та імпорту.

1. Основним засобом заохочення до творчої та інноваційної роботи є ефективна охорона прав інтелектуальної власності (патенти, авторське право, промислові зразки) шляхом винагороди розумової праці. Також ТРІПС вимагає від країн—Членів чіткого дотримання положень, якими передбачається, що власники патентів мають розголошувати технічну інформацію, яка дозволить кваліфікованим спеціалістам відтворити винаходи. А це, в свою чергу, дасть можливість промисловому сектору використовувати її для подальших досліджень та розробки процесів і нових видів продукції, які відрізняються від запатентованих. Звичайно, таке стимулювання піде на користь усієї країни в цілому.

2. Очевидно, що захист прав інтелектуальної власності є важливим фактором у прийнятті рішень компаніями розвинутих країн щодо інвестування в країни, що розвиваються. Зазвичай це можна побачити, наприклад, у прийнятті інвестиційних рішень у хімічній та фармацевтичній галузях промисловості. Посилена охорона прав інтелектуальної власності заохочуватиме іноземних партнерів створювати спільні підприємства для проведення дослідницької роботи в країнах, що розвиваються.

3. Поширення виробництва підроблених товарів часто викликане тим фактом, що малі підприємства не цілком усвідомлюють правові наслідки застосування товарних знаків без дозволу їх власників. Також підробка товарів несприятливо позначається на результатах експортної діяльності малих підприємств, які виробляють товари за ліцензією для інших країн.

4. Основна проблема експортно-імпортних операцій полягає у вивченні того, чи підлягає продукція патентуванню або іншому виду захисту прав інтелектуальної власності на конкретному експортному ринку. Якщо запропонований для продажу на будь-якому закордонному ринку товар має товарний знак, то необхідно буде забезпечити, щоб будь-який подібний знак не використовувався і не реєструвався на цьому ринку.

Труднощі виникають у зв’язку з:

необхідністю внесення змін до системи захисту прав інтелектуальної власності;

необхідністю відслідковування незаконних махінацій;

передачею «традиційних знань».

Справді, відповідно до зобов’язань щодо прав інтелектуальної власності більшість країн, що розвиваються, повинні:

внести поправки щодо терміну дії патентного захисту, якщо він коротший за 20 років;

комп’ютерні програми мають охоронятися згідно з авторським правом як, літературні твори;

виконати положення ТРІПС щодо патентування фармацевтичних та агрохімічних продуктів.

Запровадження системи жорсткішого захисту прав інтелектуальної власності має сприяти запобіганню використанню шляхом махінацій та інших засобів розроблених іноземними компаніями технологій, на які фірми-розробки мають патентні права. Передбачається, що компанії, які мають зареєстровані патенти, повинні бути уважнішими до забезпечення того, щоб їх запатентовані технології не використовувалися без сплати роялті.

За останні роки значно збільшилася питома вага науково-дослідних розробок у галузі біотехнології та генетичної інженерії. Прикладом може бути знання властивостей рослин, які передаються з вуст у вуста від одного покоління до іншого (наприклад, рослин, які існують лише в тропіках і мають здатність підтримувати життя). Положення ТРІПС та Конвенція з біологічного різноманіття розглядають питання, того, яким чином країни, де розташовані генетичні ресурси, можуть приймати участь у проведенні науково-дослідної діяльності а галузі біотехнології та ділитися результатами такої діяльності.

Тож можна стверджувати, що в середньо- та довгостроковій перспективі гармонізація стандартів з охорони прав інтелектуальної власності, як передбачено в ТРІПС, позитивно впливатиме на стимулювання винахідницької діяльності, насамперед у країнах, що розвиваються. Проте в короткостроковій перспективі, як свідчать деякі дослідження, кращий захист може примусити галузі промисловості в певних секторах — таких, як фармацевтичний та хімічний, — платити вищі ціни за придбання запатентованих технологій.

Взагалі, для того щоб уникнути суперечок, пов’язаними з торговими аспектами прав інтелектуальної власності, усім підприємствам, що ведуть зовнішню торгівлю, необхідно не лише самим ознайомитися з положеннями ТРІПС, а й належно усвідомити зобов’язання, які вона їм накладає.

Вироблення правил щодо захисту прав інтелектуальної власності триватиме й надалі. Пункти 17—19 Декларації Міністрів Четвертої Конференції Міністрів СОТ присвячені саме подальшій роботі у сфері захисту цих прав, а саме [12]:

важливості впровадження Угоди ТРІПС таким чином, щоб це сприяло охороні здоров’я шляхом як спрощення доступу до сучасних лікарських засобів, так і створення нових;

необхідності розв’язання проблем, що можуть постати в разі застосування обов’язкового ліцензування перед країнами, які мають незначні чи зовсім не мають можливостей виробляти фармацевтичні препарати;

подовженню до 1 січня 2016 року для найменш розвинутих країн терміну застосування ними правил патентування фармацевтичних препаратів;

створенню багатосторонньої системи повідомлення про географічні зазначення походження вин та інших алкогольних напоїв, а також реєстрації їх географічних зазначень.

Література

Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності у книзі: Результати Уругвайського раунду багатосторонніх торговельних переговорів: Тексти офіційних документів. — К. «Вимір», Секретаріат Міжвідомчої комісії з питань вступу України до СОТ, 1998. — C. 336—370.

Андрощук Г., Крайнев П., Кавасс И. Право интеллектуальной собственности: торговые аспекты. Науч.-практ. изд. — К.: Издательский Дом «Ин Юре», 2000. — 164 с.

Брага К. Торговельні аспекти прав інтелектуальної власності: результати Уругвайського раунду багатосторонніх торговельних переговорів та його економічні наслідки. — Тексти доповідей на конференції Світового Банку, 26—27 січня 1995 р.

Брукинг Є. Интеллектуальный капитал /Пер. с англ.; под ред. Л. Н. Ковалик. — СПб.: Питер, 2001. — 288 с.

Осика С. Г., Пятницький В. Т., Оніщук О. В., Осика А. С., Штефанюк О. В. — Регулювання ринків товарів і послуг на засадах норм і принципів системи ГАТТ/СОТ. — К.: УАЗТ, 2000. — 336 с.

Циганкова Т. М. Міжнародний маркетинг: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 1998. — 120 с.

Циганкова Т. М., Петрашко Л. П., Кальченко Т. В. Міжнародна торгівля: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2001. — 488 с.

Bern Convention for Protection of Literary and Artistic Works. — Geneva: WIPO, 1996. — 57 p.

Business Guide to the World Trading System. Second edition. /International Trade Center and Commonwealth Secretariat. Geneva: ITC/CS, 1999. — 329 p.

Implication of the TRIPS Agreement in treaties administered by WIPO. — Geneva: WIPO, 1997. — 83 p.

Introduction to the Basic Notion of Intellectual Property and the Enforcement Under the TRIPS Agreement. Document prepared by the International Bureau of WIPO. — WIPO/IPR/ PKT/97/1.

Ministerial Declaration. World Trade Organization. Ministerial Conference. Fourth Session. Doha, 9— November 2001. — WT/MIN(01)/DEC/W/114.

Rome Convention, 1961. International Convention for the protection of performers, producers of phonograms and broadcasting organizations. — Geneva: WIPO, 1997. — 16 p.

Trade Training Program. Module 11: Intellectual Property Rights and Trade. Catapult network. Centre for Trade Policy and Law (Canada).

Trebilcock M. J., Howse R. The Regulation of International Trade. Second Edition. — TJ International Ltd, Padstow, Cornwall. 2000. — 612 p.