Економіка аграрних підприємств - Підручник (Андрійчук В. Г.)

Тема 24. державне регулювання І пІдтримка доходІв сІльськогосподарського виробництва

24.1. Поняття і необхідність державного регулювання і підтримки доходів сільськогосподарського виробництва

Глибока економічна криза, в якій опинилася Україна в першій половині 90-х років, має багато причин, але одна з найголовніших серед них — це криза управління економікою. Вона виникла внаслідок того, що адміністративні методи управління були відкинуті, але для заміни їх не було своєчасно створено ринкових економічних і правових важелів регулювання економічної системи. Ці важелі знаходилися лише на стадії становлення при незадовільному використанні тих їх елементів, що вже напрацьовані. Життєздатність народного господарства в цих умовах підтримувалася головним чином за рахунок кредитної й грошової емісії.

Відсутність ефективного державного регулювання економіки призвела до її вкрай важкого стану впродовж майже 10 років, який характеризувався спадом виробництва за його низької ефек­тивності, посиленням безробіття, особливо прихованого, розвитком інфляційних процесів, дестабілізацією грошово-фінансової системи, затуханням інвестиційної діяльності, приховуванням валюти за кордоном, зростанням внутрішнього боргу держави, зниженням життєвого рівня населення.

Скажімо, неконтрольовані інфляція і гіперінфляція, особливо в 1993—1994 рр., значною мірою зумовлені відміною державного контролю за цінами і заробітною платою. Ця функція була передана підприємствам, абсолютна більшість яких за своїм юридичним статусом впродовж довгого періоду були державними. Реалізація ними цієї функції за відсутності належних ринкових важелів породила гонку заробітної плати і цін, негативний вплив якої на економіку очевидний. Крім того, відсутність у цих умовах дійового державного контролю за діяльністю комерційних банків призвела до того, що вони на свій розсуд використовували кредитні ресурси, чим істотно підштовхували розвиток інфляційних процесів, одержуючи при цьому надприбуток.

Зрозуміло, що за належного державного регулювання економіка України не була б доведена до такого стану. Негативну роль тут відіграло ідеалізоване сприйняття ринку значним прошарком керівної еліти і вчених як системи, що самоорганізується і саморегулюється без будь-якого втручання держави.

Досвід економічно розвинутих країн Заходу із соціально орієн­тованою ринковою економікою переконує, що її створення й ефективне функціонування не можливі без державного регулювання найважливіших параметрів розвитку суспільного виробництва і соціальної сфери. Необхідність у такому регулюванні найрельєфніше виявилася ще під час світової кризи в 1929—1933 рр.

Для того щоб запобігти таким катаклізмам у майбутньому, капіталістичні держави почали здійснювати активну антимонопольну політику, надавати матеріальну підтримку малозабезпеченим верствам населення і різнобічну допомогу суб’єктам госпо­дарської діяльності, а також через економічні важелі впливати на структурну перебудову економіки, домагаючись її збалансованості. І нині проблема державного регулювання розвитку економіки не втратила своєї актуальності в усіх країнах незалежно від того, яка питома вага в них приватного сектора. Можна констатувати, що державне регулювання зробилося органічною складовою частиною ринкової економіки. Його головна функція — нейтралізація внутрішніх і зовнішніх збурень, що виникають через внутрішні протиріччя, які притаманні ринку і можуть призвести до таких негативних явищ, як перевиробництво, безробіття, невиправдана диференціація доходів населення тощо. Мистецтво дер­жавного регулювання економікою — це ефективна компенсація негативних дій ринкового механізму, недопущення небажаних соціально-економічних наслідків.

Проте з усіх галузей народного господарства найбільш радикального і дійового державного регулювання та підтримки для нормального розвитку вимагає сільське господарство. Це зумовлено тим, що по-перше, дана галузь є життєво необхідною в будь-якому суспільстві і розглядається як пріоритетна при обґрунтуванні перспектив соціально-економічного розвитку країни; по-друге, сільськогосподарське виробництво через існування короткострокової і довгострокової проблем не може ефективно розвиватися без стабілізуючого впливу держави.

В умовах ринку сільське господарство піддається негативному впливу різних факторів нестабільності: природних, економічних, соціальних. Тому невипадково в розвинутих країнах Заходу державне регулювання сільськогосподарського виробництва, підт­римки доходів аграрних товаровиробників, їх захист займають чільне місце в соціально-економічній політиці цих держав. Вільна конкуренція в чистому вигляді на ринку сільськогосподарських продуктів давно тут перестала існувати. Держава через різні важелі почала впливати на процес саморегуляції попиту і пропозицій в інтересах сільських товаровиробників і суспільства в цілому. Стало очевидно, що ринок як основний регулятор виробництва сам стає суб’єктом регулювання з орієнтацією на досяг­нення соціального прогресу. Досвід розвинутих країн переконує, що існуюче протиріччя між державним регулюванням економіки і ринковим саморегулюванням не має антагоністичного характеру. Більше того, в умовах досконалої економіко-правової бази ці два регулятори взаємодоповнюють один одного, забезпечують високий рівень виробництва і споживання. Іншими словами, державне регулювання економіки повинно бути адекват­ним ступеню розвитку в країні конкурентного та антимонопольного середовища. Чим менше створено умов для конкуренції і чим монополізованіше виробництво, тим більше держава повин­на втручатися в економіку, і навпаки.

В умовах розвинутого ринку державне регулювання економіки повинно здійснюватися не директивним управлінням виробничою і фінансовою діяльністю підприємств та інших суб’єктів господарської діяльності, а управлінням соціально-економічними процесами за допомогою таких перевірених світовою практикою економічних і правових важелів, як ціни і тарифи, відсотки, подат­ки, кредити, цінні папери, амортизаційна політика, пільги, дер­жавне замовлення і контракт, резерви, субсидії, субвенції, держав­не мито. Вони використовуються як прямі й опосередковані регулятори розвитку економіки, забезпечують умови для її саморегуляції в бажаному напрямі.

Крім економічних, соціально орієнтована ринкова економіка вимагає адміністративних методів втручання і саме в ті її сфери, де перші з них не можуть дати бажаних результатів. Це стосується використання землі і корисних копалин, захисту навколишнього середовища, соціальних гарантій щодо мінімальної заробітної плати, тривалості робочого дня і підтримки безробітних, політики протекціонізму з метою захисту внутрішнього ринку, обґрунтування і реалізації державних програм, що мають глобальне значення для розвитку економіки країни, регулювання розвитку соціальної інфраструктури (охорони здоров’я, культури) і витрат дер­жави, підтримки валютного курсу тощо. Тепер стає очевидним, що державне регулювання економіки має бути збалансованим і не повинно підміняти ринковий механізм, а лише доповнювати його завдяки превалюванню економічних важелів впливу на розвиток суспільного виробництва в межах дії економічних законів ринку.

Як бачимо, державне регулювання економіки — це складне і багатоаспектне явище. Воно включає економічні, правові й адміністративні регулятори, що забезпечують активне функціонування економіки і соціальний захист населення. Державному регулюванню сільськогосподарського виробництва також притаманні такі регулятори і напрями їх дій. Тому в розгорнутому трактуванні під цим поняттям в умовах ринкової економіки розуміють систему економічних, фінансових, юридично-правових, організаційних і соціальних заходів, здійснюваних державою з метою забезпечення ефективного і стабільного розвитку сільськогосподарського виробництва та повного забезпечення населення якіс­ним продовольством за прийнятними ринковими цінами.

У процесі державного регулювання сільськогосподарського виробництва здійснюється економічна підтримка доходів аграрних товаровиробників з тим, щоб вони за нормального господарювання мали необхідний рівень доходності в умовах несприятливої ринкової кон’юнктури, а також були матеріально заінте­ресованими вести сільськогосподарське виробництво в такому обсязі й асортименті продукції та її якості, які вигідні споживачам і забезпечують соціальну стабільність суспільства.

24.2. Механізм державного регулювання і підтримки доходів сільськогосподарського виробництва на початку ХХІ ст.

З кінця 1991 р. в Україні розпочався відхід від командно-адміністративних методів державного регулювання сільськогосподарського виробництва і водночас були здійснені перші кроки до формування ринкових відносин у народному господарстві, в тому числі й у цій важливій його галузі. Проте ринкові реформи в аграрному секторі здійснювалися переважно непослідовно, некомплексно, без узгодженості з темпами втрати управління економікою через адміністративні важелі. Все це негативно відбивалося на економіці аграрних підприємств. Стан справ у сільському господарстві погіршувався і через неефективний механізм реалізації законодавчих актів.

Заходи, що вживалися державою, нерідко були спрямовані не стільки на перспективу, скільки на ліквідацію або пом’якшення негативних явищ, що виникали через розбалансованість економіки (детальніше про механізм державного регулювання і підтримки доходів сільськогосподарського виробництва на перехідному етапі до ринку див. підрозділ 22.3 першого видання даного підручника).

Найбільших втрат сільськогосподарські товаровиробники почали зазнавати через неконтрольовану лібералізацію цін на матеріально-технічні ресурси (пальне, мастила, техніку, запасні частини, мінеральні добрива, отрутохімікати тощо). Оскільки ціни на сільськогосподарську продукцію, як уже відомо з теми 17, підвищувалися значно нижчими темпами, ніж на ресурси, що поставлялися селу, то це призвело до істотного зростання кредиторської заборгованості аграрних підприємств, багато з них опинилися на межі фінансового краху. Адже лібералізація цін на ресурси при збереженні монополії їх виробників призводить до встановлення не ринкових, а монопольних цін, що супроводжується значним погіршенням економічного стану споживачів і новими витками інфляції.

В результаті глибокого диспаритету цін втрати сільського господарства за період 1991—1998 рр. оцінюються вітчизняними економістами в сумі 95,5 млрд грн. Отже, ситуація склалася таким чином, що сільське господарство довгі роки, і особливо останнє десятиріччя (1991-2000 рр.), було головним донором інших галузей народного господарства, що призвело до виснаження його ресурсного і фінансового потенціалу. Стало очевидним, що без радикального державного втручання в процес формування доходів аграрних підприємств неможливо буде досягти в найближчій перспективі істотних зрушень у нарощуванні обсягів виробництва сільськогосподарської продукції, а отже, розв’язати проблему задоволення потреб населення у продовольстві.

За вказаний період державне регулювання сільськогосподарського виробництва здійснювалося головним чином у напрямі лібералізації цінової політики і надання все більшої самостійності аграрним підприємствам у здійсненні господарської діяльності і лише рідко робилися спроби економічної підтримки доходів аграрних підприємств. Проте вони не мали системного характеру і не відзначалися глибиною впливу на стан їх економіки. Так, у 1991 р. держава частково компенсувала збитки аграрних підприємств від реалізації продукції, в 1992 р. через гіперінфляцію здійснювалася доплата на тваринницьку продукцію за кожну тонну її реалізації державі, в 1994 р. підприємствам АПК передбачалося надавати пільговий кредит. Усі ці роки були збережені, хоч у надто звуженому обсязі, традиційні важелі державної підтримки сільськогосподарських товаровиробників: селекція і насінництво, племінна і ветеринарна справа, охорона земель і довкілля, підготовка і перепідготовка кадрів тощо. Проте в цілому масштаби економічної підтримки сільськогосподарського вироб­ництва були надзвичайно малі і не йшли в ніяке порівняння з тими колосальними втратами, що понесло сільське господарство за роки економічної кризи.

Заради справедливості зазначимо, що економічна підтримка доходів сільськогосподарських товаровиробників у цей період була неефективною не лише через її малі обсяги і недостатню гнучкість, але й через відсутність справжнього господаря на землі. Адже КСП, що були тоді домінуючою організаційною формою господарювання на селі, об’єктивно не могли адаптуватися до вимог ринку, а тому переважаюча більшість з них відзначалася низьким рівнем господарювання. В цих умовах досягти належ­ної віддачі від державної економічної підтримки сільськогосподарського виробництва було дуже важко або неможливо взагалі.

Сучасний більш дійовий механізм регулювання і підтримки доходів сільськогосподарських товаровиробників став формуватися в 1998 р. Зокрема, істотне значення для зниження податкового тиску на сільськогосподарських товаровиробників мало введення з 1.01.1999 р. фіксованого сільськогосподарського податку. З прийняттям Закону України «Про державне регулювання вироб­ництва і реалізації цукру» (від 17.06.1999 р.) були визначені правові економічні та організаційні засади державної політики щодо виробництва, експорту, імпорту і роздрібної торгівлі цукром.

Як уже зазначалося в темі 18, Кабінет Міністрів України щорічно визначає мінімальні ціни на цукровий буряк і цукор, рівень яких забезпечує рентабельну роботу підприємств за цим видом діяльності. З метою недопущення перевиробництва цукру в країні і тим самим формування демпінгових цін на цукор держава регулює (обмежує) обсяги його виробництва, що поставляється на внутрішній ринок України (квота «А»), та обсяги виробництва цукру, призначеного для поставок за межі України з метою виконання зобов’язань держави за міжнародними договорами (квота «В»). Граничні розміри цих квот визначаються щорічно Кабінетом Міністрів України і розподіляються між цукровими заводами на конкурсних засадах. Обсяги вирощування цукрових буряків для виробництва цукру за квотами «А» і «В» також визначаються щорічно вказаним органом і розподіляються між сільськогосподарськими товаровиробниками обласними і районними органами виконавчої влади на конкурсних засадах.

В межах квоти «А» за заявками підприємств, які займаються оптовою торгівлею цукром, і квоти «В» за заявками підприємств-експортерів цього продукту уповноваженим Кабінетом Міністрів органом їм видаються спеціальні дозволи (ліцензії) на реалізацію цукру в межах України (квота «А») і за її межами (квота «В») згідно з міжнародними договорами. Для уникнення сезонних коливань ціни на цукор його реалізація такими підприємствами здійснюється з урахуванням встановлених квартальних і місячних об­сягів. Роздрібна торгівля цукром може здійснюватися лише особами, зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності. Вони повинні отримувати цукор виключно від осіб, які мають ліцензії на здійснення оптової торгівлі цукром. Слід зазначити, що у 2001 р. з причин суб’єктивного та об’єктивного характеру не всі вимоги даного закону були реалізовані на практиці. Скажімо, через фінансові труднощі багатьох цукрових заводів ще не вдалося повністю відійти від давальницької схеми взаєморозрахунків, що істотно ускладнює процес реалізації цукру на внутрішньому і зовнішньому ринках.

Важливе значення для підтримки доходів сільськогосподарських товаровиробників має Указ Президента України «Про заходи щодо підтримки цін і доходів сільськогосподарських товаровиробників» (11.06.1998 р.). Згідно з цим Указом передбачено спрямування сум податку на додану вартість, що раніше сплачувалася до бюджету переробними підприємствами за реалізоване молоко і молочну продукцію, м’ясо та м’ясопродукти, на виплату дотацій сільськогосподарським товаровиробникам. В широкому розумінні дотація (від лат. Dotatio — пожертвування, подарунок) — це одна з форм субсидій[46], за якої з державного або місцевого бюджетів виділяються грошові кошти для надання фінансової допомоги збитковим галузям, підприємствам. Завдяки дота­ціям покривається частина витрат виробника, що дає змогу запобігти їх банкрутству або зберегти галузь, яка є збитковою, не допустити підвищення ринкових цін.

Виплата вказаних дотацій стала вкрай необхідною, оскільки через низькі ціни на молоко і живу масу худоби, вкрай низьку продуктивність тварин виробництво цих видів продукції хронічно стало збитковим для аграрних підприємств. Це спонукало їх до постійного зменшення обсягу виробництва м’яса і молока (щоб мінімізувати збитки) впродовж усього перехідного періоду. В зв’яз­ку з цим виникла реальна загроза згортання галузей скотарства і свинарства до межі самозабезпечення сільського населення.

Методику визначення сум дотацій сільськогосподарським товаровиробникам проілюструємо на прикладі реалізації молока молокозаводу. Спочатку розраховується вартість молока за нульової ставки ПДВ множенням фізичного обсягу його продажу в заліковій масі на договірну ціну за центнер. Потім визначається сума ПДВ на вироблену молокозаводом продукцію множенням вартості молокопродуктів, розрахованої за оптовою ціною підприємства, на ставку податку на додану вартість (на початку 2002 р. вона становила 20 \%) з наступним діленням одержаного результату на 100. За аналогічною методикою визначають суму ПДВ, що нараховується на витрати молокозаводу, понесені на переробку молока і виробництво кінцевої продукції.

На основі цих даних визначають загальну суму дотацій сільськогосподарським товаровиробникам як різницю між нарахованим ПДВ на молокопродукти і ПДВ, нарахованим на витрати молокозаводу. Щоб обчислити суму дотацій конкретному сільсько­господарському товаровиробникові, спочатку розраховують величину дотації на гривню проданого сільськогосподарськими товаровиробниками молока діленням загальної суми дотацій на загальну вартість цієї сировини. Результат від множення цього показника на продане молокозаводом молоко конкретним товаровиробником і являє собою величину його дотації за відповідний розрахунковий період.

Для зміцнення економіки аграрних підприємств важливе значення має Указ Президента України «Про підтримку сільськогосподарських товаровиробників» (грудень 1998 р.), згідно з яким сільськогосподарські товаровиробники — платники податку звільняються до 1.01.2004 р. від сплати до бюджету суми податку на додану вартість щодо операцій за продаж товарів (послуг, робіт) власного виробництва, включаючи продукцію (крім підакциз­них товарів), виготовлену на давальницьких умовах з власної сільськогосподарської сировини, за виключенням операцій з продажу переробним підприємствам молока та живої маси тварин.

Методика визначення суми податку на додану вартість, на яку аграрне підприємство звільняється від її сплати державі, полягає в наступному. Спочатку розраховується грошова виручка підприємства без грошових надходжень від реалізації молока і живої маси тварин. Далі визначається сума ПДВ у складі цієї виручки, а також сума ПДВ в складі сукупної ціни на придбання ресурсів. Для цього потрібно почергово грошову виручку і суму виплат підприємства на закупівлю ресурсів помножити на 16,67 \% і одер­жаний результат поділити на 100. Звідси сума податку на додану вартість, від сплати якої до державного бюджету звільняється аграрне підприємство, визначається як різниця між сумою ПДВ, нарахованою на сільськогосподарську продукцію, і сумою ПДВ у складі сукупної ціни на закуплені ресурси (за умови, що перша з них перевищує другу).

Кошти, що залишаються аграрним підприємствам від несплати ПДВ, повинні бути використані ними на придбання матеріально-технічних ресурсів виробничого призначення. В разі нецільового використання їх вони стягуються до державного бюджету.

За роки економічної кризи з усіх галузей рослинницького спрямування найбільшої руйнації зазнали виноградарство, садівництво і хмелярство. З метою відновлення цих галузей було прий­нято Закон України «Про збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства» (травень 1999 р.). Відповідно до цього Закону встановлено одновідсотковий збір від суми виручки, що включається в суму торговельного обороту, одержану на кожному етапі реалізації в оптово-роздрібній торговельній мережі та в мережі громадського харчування алкогольних напоїв і пива. Плат­никами даного збору є суб’єкти роздрібної торгівлі, якщо алко- гольна продукція і пиво надходять їм безпосередньо від товаровиробника. В разі надходження цих товарів з оптової торговель­ної мережі до роздрібної платниками збору є суб’єкти оптової торгівлі.

Кошти від даного збору (70 \% збору направляється на розвиток виноградарства, 20 \% — на розвиток садівництва і 10 \% — на розвиток хмелярства) мають чітке цільове використання, тобто окреслено коло витрат на розвиток цих галузей, що можуть бути профінансовані за рахунок указаних коштів. Така форма економічної підтримки набуває окремих ознак субвенції. У світовій практиці субвенція (від лат. Subvenire — приходити на допомогу) — це грошова допомога, що виділяється державою на цільове фінансування відповідної програми, заходу, об’єкта і повертається державі лише в тому разі, коли допущені порушення в її цільовому використанні. Завдяки такій економічній підтримці уже в 2001 р. намітилися позитивні тенденції у розвитку даних галузей. Скажімо, істотно зросло виробництво вітчизняного хмелю. Його частка у забезпеченні потреб пивоварної промисловості зросла до 50 \%, тоді як нещодавно вона не перевищувала 20 \%.

Підвищенню дієвості державного регулювання й економічної підтримки доходів сільськогосподарського виробництва значно сприяли прийняті державою заходи щодо регулювання ринку зер­на, започатковані Указом Президента України «Про невідкладні заходи щодо стимулювання виробництва та розвитку ринку зерна» (червень 2000 р.). Зернова проблема — це надзвичайно важлива не тільки економічна, а й політична проблема, розв’язання якої забезпечує соціальну стабільність суспільства і гарантує продовольчу безпеку держави.

Головна мета державного регулювання ринку зерна — оптимізація сезонних коливань обсягу його продажу і цін реалізації та забезпечення завдяки цьому економічної підтримки доходів сільськогосподарських товаровиробників, продукуючих товарне зерно. Сезонне коливання цін — це об’єктивне явище, характерне для багатьох видів продукції, в тому числі і для зерна. Світова практика показує, що сезонні коливання цін на цей вид продукції знаходяться в межах 20 \% і досягають максимум 30 \%. Проте на ринку зерна України вони перевищували цю норму у декілька разів. Досить сказати, що під час жнив 1999 р. ціна на зерно становила в середньому 240 грн за тонну, а навесні і влітку 2000 р. — 600 і більше грн. Така різниця в цінах супроводжувалася різкими перепадами в обсягах продажу зерна. За даними П. І. Гай­дуцького, з 10 млн т зерна урожаю 1999 р., реалізованого на внутрішньому ринку, понад 8 млн т було продано зразу ж після жнив і восени за цінами 200—250 грн за 1 т і лише 10 \% (приблизно 1 млн т зерна) було реалізовано весною і на початку літа за ціною від 450 до 700 грн. Внаслідок такого перепаду цін і обсягів продажу сільськогосподарські товаровиробники втратили близько 300 млн дол. США, які осіли у посередників. Різке підвищення цін на зерно призвело до істотного зростання цін на хліб і хлібопродукти, а це, в свою чергу, підштовхнуло зростання інфляції (за перше півріччя 2000 р. індекс інфляції зріс на 18,7 \%), викликало соціальну напругу в суспільстві, оскільки хліб є основним продуктом харчування для великої частки населення України.

Саме з метою недопущення таких різких коливань у цінах та в обсягах продажу і впроваджено механізм заставних цін та фінансових інтервенційних закупок зерна. При цьому в широкому трак­туванні під фінансовими інтервенціями розуміють виплати уповноваженим державним органам регулювання продовольчого ринку, що пов’язані з придбанням сільськогосподарської продук­ції на організованому аграрному ринку[47], або строкових контрактів, укладених на цьому ринку, з метою недопущення неконтрольованого зниження цін на неї і зменшення доходів сільськогосподарських товаровиробників. Фінансові інтервенційні закупки за заставними цінами виконують стабілізуючу функцію, оскільки не дають змоги ринковій ціні на зерно падати нижче рівня заставної ціни. Водночас це і гарантує певну доходність сільськогосподарським товаровиробникам від виробництва і продажу зерна (рівень заставної ціни встановлюється в розмірі 50\% середньої біржової ціни, що склалася на момент укладання угоди). Але особливо важливим є те, що оскільки сільськогосподарський товаровиробник має право забрати заставлене зерно протягом восьми місяців і продати його на ринку в разі підвищення ринкової ціни над заставною, то стає зрозумілим, що економічну вигоду від перепаду цін отримуватимуть переважно аграрії, а не посередники.

Прийняті заходи щодо регулювання ринку зерна направлені також на врівноваження внутрішнього і зовнішнього ринків з тим, щоб не допустити ситуації, яка склалася в 1999 р., коли було зібрано один з найнижчих за останні 15 років валовий збір зер­на — 24,6 млн т і водночас його було експортовано надто багато — 6,3 млн т, або 25,6 \%. При цьому дешево куплене у сільськогосподарських товаровиробників зерно посередники реалізовували по 110—130 дол./т (600—700 грн/т), маючи на цій операції великий зиск. Така значна частка експорту зерна призвела до виникнення його дефіциту на внутрішньому ринку, спровокувала істотне підвищення цін на саме зерно і хлібопродукти, змусила уряд вжити заходів щодо імпорту 1,5 млн т зерна, що з економічної точки зору Україні вкрай не вигідно. Заставна ціна на зерно підвищує економіч­ну доцільність його продажу на внутрішньому ринку і тим самим сприяє врівноваженню обсягу експорту щодо одержаного валового збору даного продукту і потреб внутрішнього ринку. Цьому також сприятиме і введена норма, згідно з якою експорт зерна повинен здійснюватися виключно через біржові торги з обов’язковою реєстрацією експортних біржових контрактів. За таких умов ринок зерна буде більш прозорим і більш прогнозованим.

Механізм заставних операцій на зерно повинен поєднуватися із здійснення товарних інтервенцій, під якими розуміють продаж державним органом регулювання продовольчого ринку на організованому аграрному ринку сільськогосподарської продукції, або раніше укладених (придбаних) строкових контрактів з метою недопущення неконтрольованого зростання цін на неї. Граничну межу зростання ціни може визначати Кабінет Міністрів або уповноважений ним орган. Завдяки товарним інтервенціям захищатимуться інтереси споживачів, що досить важливо для забезпечення соціальної стабільності в державі. Виправдано, щоб товарні і фінансові інтервенції здійснювалися за необхідності не лише по зерну, а й по таких видах продукції, як насіння соняшнику, олія соняшникова, цукор (тільки із цукрового буряка), горох, соя, масло тваринне, м’ясо — яловичина і свинина. Указом Президента України «Про додаткові заходи щодо вирішення соціальних проблем на селі та подальшого розвитку аграрного сектора економіки» (лютий 2002 р.) передбачено створення інтервенційного фонду зерна і цукру для стабілізації внутрішнього ринку під час сезонних і кон’юнктурних коливань обсягу продажу та цін з урахуванням світової практики. Уже в 2002 р. перед­бачалося вжити заходи щодо невідкладного придбання до державного матеріального резерву в стабілізаційних цілях не менше 300 тис. т цукру і 500 тис. т зерна.

У 2000 р. держава стала здійснювати підтримку доходів аграр­них підприємств через компенсацію за рахунок державного бюд­жету частини кредитних ставок за кредити комерційних банків, одержаних сільськогосподарськими товаровиробниками. В згаданому році, зокрема, держава компенсувала комерційні кредитні ставки в розмірі 50 \% облікової ставки, встановленої Національним банком України , а в 2001 р. — 70 \%. Державним бюджетом України на 2001 р. було передбачено направити на часткову компенсацію ставки за кредитами комерційних банків у сумі 150 млн грн. У 2002 р. на вказані цілі також передбачено виділити 150 млн грн. Завдяки такій державній підтримці кредитного забезпечення сільського господарства значно зріс потік кредитних ресурсів від комерційних банків до сільськогосподарських товаровиробників, що позитивно вплинуло на результати їх господарської діяльності. Згаданим Указом Президента України «Про додаткові заходи щодо вирішення соціальних проблем на селі та подальшого розвитку аграрного сектора економіки» (лютий 2002 р.) викладений механізм здешевлення банківських кредитів тепер буде використовуватися за умови, якщо процентна ставка комерційних банків при кредитуванні сільськогосподарських товаровиробників не перевищує двох облікових ставок Національного банку. Даним указом також передбачається поширення цього механізму і на довгострокові кредити з терміном більше 3 років для закупівлі сільськогосподарської техніки.

Велику роль для регулювання розвитку сільськогосподарського виробництва і підтримки його доходів у найближчій перспективі відіграло прийняття Закону України «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001—2004 рр.» (від 18.01.2001 р.). Ним визначені шляхи забезпечення пріоритетного розвитку сільського господарства на цей період і головне — законодавчо закріплюються уже введені і нами розглянуті економіч­ні важелі державного регулювання та підтримки доходів сільськогосподарського виробництва. Зокрема, зазначається, що цінова політика та підтримка доходів сільськогосподарських товаровиробників спрямовується на забезпечення відтворення виробництва сільськогосподарської продукції на основі впровадження зас­тавних цін (цін підтримки), регулювання доходів через систему державних дотацій та субсидій. Передбачається, що на період дії даного Закону не вносяться зміни в законодавство, що можуть спричинити збільшення податкового навантаження на сільськогосподарських товаровиробників, які до 1.01.2004 р. продовжуватимуть сплачувати фіксований сільськогосподарський податок. До цього ж терміну в розпорядженні сільськогосподарських товаровиробників залишатиметься податок на додану вартість і виплачуватимуться дотації за реалізовані ними молоко і живу масу тварин, залишатиметься також чинним Закон України «Про збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства».

Закон закріплює введений у 2000 р. режим спеціального кредитування сільськогосподарських товаровиробників. Передбачено, зокрема, за рахунок Державного бюджету України компенсацію ставки за кредитами в розмірі не менше 50 \% облікової ставки, встановленої Національним банком України. На якісно нову основу ставляться відносини у сфері страхування ризиків. Так, введено обов’язкове страхування врожаю сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень державними сільськогосподарськими підприємствами, а врожаю зернових культур і цук­рового буряку — аграрними підприємствами всіх форм власності, причому за рахунок Державного бюджету має компенсуватися не менше 50 \% величини страхових ставок (платежів) по обов’яз­ковому страхуванню врожаю сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень.

Принципово важливою є та обставина, що Законом передбачені чіткі орієнтири використання коштів Державного бюджету України на розвиток сільського господарства України. Встановлено, зокрема, що частка видатків згаданого бюджету на фінансування розвитку сільського господарства має бути не меншою 5 \% його видаткової частини. Реалізація цієї норми Закону дасть змогу поліпшити фінансування традиційних напрямів державної підт­римки галузі, насамперед насінництва, племінної справи, охорони земель тощо.

Як бачимо, на початку 2002 р. державне регулювання та економічна підтримка доходів вітчизняного сільськогосподарського виробництва стали відзначатися певною системністю і комплекс­ністю, оскільки в процесі їх здійснення задіяні найважливіші економічні важелі: ціновий, податковий і кредитний механізми. Зрозуміло, що вести мову про повну досконалість діючих форм і методів державного регулювання і підтримки доходів галузі було б передчасним. Не є достатніми і масштаби такої підтримки. З огляду на сказане викликає інтерес досвід розв’язання цієї проблеми в розвинутих країнах Заходу.

Узагальнення досвіду державного регулювання та підтримки сільськогосподарського виробництва, аналіз його результатів дають підстави для висновку, що їх ефективність може бути досягнута, коли, по-перше, ресурси, пільги, дотації, субвенції тощо виділятимуться під наперед обґрунтовані державні програми розвитку сільського господарства і підтримки сільських товаровиробників; по-друге, коли забезпечується безумовне дотримання аграрними підприємствами обов’язкових вимог, що передбачаються даними програмами; по-третє, коли наперед точно визначається частка держави і частка господарств у витратах при реалізації відповідних програм.

24.3. Досвід державного регулювання і підтримки доходів сільськогосподарського виробництва в розвинутих країнах Заходу і можливість його використання в Україні

Країни Європейського Союзу (ЄС), Сполучені Штати Америки, Канада, країни північної Європи нагромадили великий досвід державного регулювання і підтримки сільськогосподарського виробництва в ринковій економіці. Його узагальнення дає змогу виділити такі основні ланки (важелі) такого регулювання:

регулювання цін на сільськогосподарську продукцію через різні механізми з метою забезпечення сільським товаровиробникам нормальних умов господарювання в роки з несприятливою для них кон’юнктурою ринку;

обмеження обсягів і регулювання структури сільськогосподарського виробництва з метою недопущення перевиробництва продукції;

податкове регулювання, спрямоване на стимулювання розвитку аграрних підприємств з урахуванням їх особливостей (розміру, спеціалізації тощо);

широке застосування кредитної форми підтримки шляхом здешевлення процентів і відшкодуванням (відстроченням) платежів основного боргу;

економічна підтримка аграрних підприємств, що потрапили в несприятливі природно-кліматичні умови;

регулювання експортно-імпортних операцій на сільськогосподарську сировину і продовольство;

державне фінансування найважливіших програм розвитку аграр­ного сектора (боротьба з водною та вітровою ерозією ґрунту тощо);

наукове й інформаційне забезпечення сільських товаровироб­ників та їх соціальна підтримка.

Найважливішим важелем державного регулювання і підтримки доходів сільськогосподарського виробництва в ринковій економіці є ціни. Функцію регулятора виконують так звані підтримуючі ціни. В США, наприклад, є два види таких цін: цільова і заставна. Цільова ціна (target рrісе) визначає нижній рівень фермерських доходів. Вона не функціонує на ринку, а тому не впливає на ринкові ціни і встановлюється на такому рівні, щоб в умовах несприятливої кон’юнктури продовольчого ринку відшкоду­вати витрати і забезпечити одержання прибутку фермам із середнім та пониженим рівнем собівартості виробництва сільськогосподарської продукції. Якщо фактичні ринкові ціни нижчі за цільову, фермерам виплачується компенсаційна різниця між ними у формі прямих урядових платежів (рис. 24.1). При цьому ринкові ціни приймаються як середньозважені, за якими фермери реалізували свою продукцію за останні п’ять місяців збутового періоду.

Рис. 24.1. Механізм дії ринкової і цільової ціни

Заставна ціна також гарантує мінімальні доходи нормально працюючим фермам, але водночас вона служить інструментом регулювання ринкових цін, а через неї і доходів сільських товаро­виробників. Механізм заставних цін приводиться в дію через заставні операції Товарно-кредитної корпорації (ТКК) — органу Міністерства сільського господарства США.

Фермери, очікуючи кращої кон’юнктури ринку, можуть здати свою продукцію ТКК під заставу. За умови, що надії фермерів справдилися і ринкові ціни перевищують заставну ціну, вони протягом дев’яти місяців можуть забрати свою продукцію назад і реалізувати її на ринку, відшкодувавши ТКК витрати на зберігання цієї продукції. Якщо протягом зазначеного строку продукція не була забрана через низькі ринкові ціни, вона переходить у власність ТКК, і фермерам виплачується її вартість за заставною ціною за мінусом витрат на зберігання.

ТКК видає фермерам кредит під заставу продукції, сума якого залежить від рівня заставної ціни й обсягу зданої під заставу продукції. Фермер зобов’язаний розплатитися з корпорацією протягом 9—12 місяців, повернувши їй позику, позичковий відсоток і плату за зберігання продукції. Якщо фермер не повертає позики, продукція стає власністю ТКК.

Заставна ціна безпосередньо функціонує на ринку. ТКК підтримує ринкові ціни, не даючи їм впасти нижче заставних цін, скуповуючи у фермерів безпосередньо такі види продукції, як зер­но, бавовну, тютюн, арахіс. Ціни на молочні продукти підтри- муються через скуповування лишків масла, молочного порошку і сиру в переробних підприємствах.

Як бачимо, прийнятий в Україні механізм заставних цін на зер­но значною мірою акумулює в собі досвід США здійснення заставних операцій Товарно-кредитною корпорацією.

Щоб здійснювати ефективну цінову політику, Міністерство сіль­ського господарства США постійно стежить за такими трьома важ­ливішими економічними параметрами: витрати виробництва на сільськогосподарську продукцію; паритет цін; показники доходності ферм, окремих галузей і сільського господарства в цілому.

У країнах ЄС функцію цін підтримки виконують інтервенційні та цільові ціни. Інтервенційна ціна (Intervention рrісе) — це гарантована державою мінімальна ціна, за якою держава, закупівельні організації зобов’язані закуповувати сільськогосподарську продукцію у фермерів за умови, що фактично діючі ринкові ціни знижуються до її рівня. Скуповуючи продукцію за інтервенційними цінами, держава тим самим підтримує кон’юнктуру ринку, не дає ринковим цінам знижуватися нижче від межі, за якою нормально працюючі підприємства не в змозі вести розширене відтворення. За інтервенційними цінами держава придбає продук­цію лише в межах встановлених квот на її закупку. Тому поряд з ціною країни ЄС використовують й інші важелі обмеження обсягу виробництва окремих видів сільськогосподарської продукції.

Таким чином, заставні ціни в США та інтервенційні ціни в ЄС гарантують нижній рівень цін на відповідні види сільськогосподарської продукції, присутність і регулююча роль яких на ринку проявляється тоді, коли фактична ринкова ціна падає нижче за допустимий рівень. В цих умовах заставні та інтервенційні ціни перевищують ціну рівноваги. Які ж наслідки такого перевищення? Насамперед це відіб’ється на попиті — він зменшиться, оскільки частина покупців відмовиться від придбання продукції через неспроможність заплатити за неї більш високу ціну порівняно з ціною рівноваги. Зменшення попиту призводить до створення лишків продукції, адже при підтримуючій гарантованій ціні Р1 (рис. 24.2) аграрні підприємства намагатимуться виробити і реалізувати продукції обсягом Q2, тимчасом як споживачі можуть купити продукції лише обсягом Q1.

Рис. 24.2. Створення лишків сільськогосподарської продукції при встановленні нижнього рівня підтримуючих цін

Отже, лишок продукції дорівнюватиме різниці між Q2 і Q1. Держава закуповує цей лишок, забирає його на зберігання і знаходить спосіб подальшого використання. В результаті такої дії держави фермерський дохід зростає з ОРЕ Q (дохід, який одержали б фермери при ціні рівноваги Р) до ОР1БQ2. Але водночас, як це грунтовно досліджено авторами Економікс Кембеллом Р. Маконеллом і Стенді Л. Брю, від такої дії держави несуть втрати споживачі, оскільки вони, по-перше будуть мен­ше споживати продукції на величину 0Q – 0Q1, по-друге, змушені платити біль­шу ціну за одиницю продукції. По-третє, втрачає в цілому суспільство, оскільки населення повинно платити вищі податки на суму, необхідну державі для закупівлі лишків продукції й покриття витрат на її зберігання. Проте суспільство втратило б значно більше, якби держава не підтримувала сільськогосподарських товаровиробників, оскільки без такої підтримки багато фермерських господарств не змогло б існувати, внаслідок чого зменшилися б виробництво і продаж сільськогосподарської продукції.

Цільові ціни в країнах ЄС встановлюють з метою визначення бажаного рівня ринкових цін. Зокрема, застосовують два різновиди цільової ціни: контрольну й орієнтовну. Контрольні ціни встановлюються на бездефіцитну в країнах Спільного ринку продукцію (зерно, овочі, фрукти тощо), що експортується в інші краї­ни, з урахуванням рівня цін, що діють у регіонах з переважаючими умовами її виробництва.

Орієнтовні ціни виконують ту саму функцію, що і контрольні. Вони поширюються на дефіцитну в ЄС продукцію (м’ясо великої рогатої худоби, телятину тощо). Щоб стимулювати збільшення обсягу виробництва такої продукції, рівень цих цін встановлюється відносно вищим. Цільові ціни служать також базою для визначення рівня порогових та шлюзових цін. Основна функція їх — захистити внутрішні фермерські ціни від більш низьких світових цін.

Порогові ціни (threshold рrісе) встановлюються на імпортовану продукцію (зерно, цукор, оливкову олію, молочні продукти) таким чином, щоб їх рівень був дещо вищим за цільову ціну. Складовими порогової ціни є її вихідний рівень (нижчий за цільову ціну) плюс транспортні й торговельні витрати від кордону до місця реалізації. Імпортер за свій рахунок покриває різ­ницю між пороговою і світовою ціною. Шлюзові ціни (sluicе-gatе ргісе) встановлюються на свинину, домашню птицю і яйця, які завозяться до ЄС із країн третього світу, де собівартість їх виробництва дуже низька. З метою захисту свого внутрішнього ринку на цю продукцію встановлюються цінові надбав­ки до такого рівня, щоб це не вплинуло на зниження внут­рішніх фермерських цін.

Для встановлення обґрунтованого щорічного рівня інтервенційних і цільових цін, єдиного для усіх країн ЄС, у них обстежується понад 60 \% бюджетів ферм у розрізі 17 типів їх спеціалізації з метою виявлення реального обсягу витрат на вироб­ництво сільськогосподарської продукції й одержуваних фермерами доходів. Урахування цих факторів, а також фактичних темпів інфляції й динаміки цін на засоби виробництва дозволяє урядам країн ЄС встановлювати такий рівень підтримуючих цін, який забезпечує ефективне ведення сільськогосподарського виробництва.

Важливим напрямком державного регулювання сільськогосподарського виробництва в країнах з ринковою економікою і високо розвинутим аграрним сектором є регулювання обсягу вироб­ництва окремих видів сільськогосподарської продукції. Цей напрям вкрай важливий, оскільки в умовах насиченого ринку, як з’ясувалося, цінового регулювання недостатньо, щоб запобігти зниженню доходів фермерів і перевиробництву продукції. В ряді країн таке регулювання здійснюється у вигляді квот — максимально допустимого обсягу виробництва конкретного виду продукції кожним виробником. В окремих випадках здійснюється контроль за розміром посівних площ і поголів’ям тварин. Перевищення встановлених квот карається штрафами, водночас такі адміністративні обмеження, як правило, супроводжуються вагомим матеріальним стимулюванням фермерів. Так, наприклад, в Англії за скорочення посівної площі зернових на гектар фермеру видається державна компенсація в розмірі 150—200 фунтів стерлінгів.

У країнах Заходу застосовується і позацінова державна підтримка доходів фермерів. Один з важливих напрямів такої підтримки — пільгове кредитування, що здійснюється в таких формах, як здешевлення процентної ставки за кредит, відшкодування певної частки кредиту державою, звільнення від сплати боргу в перші роки після одержання позики, продовженням строку повернення кредиту. Кредит може здешевлюватися такими способами: встановленням наперед зумовленої частки держави в компенсації процентної ставки (наприклад, якщо част­ка держави встановлена в розмірі 60 \% при 15 \%-ій ставці кредиту фермер буде виплачувати 6 \%, а держава — 9 \%); через обумовлену постійну норму державної компенсації, що не залежить від коливання процентної ставки за кредит (наприклад, держава компенсує 9 п.п. відсоткової ставки незалежно від того, становить вона 10 чи, скажімо, 20 \%); встановленням наперед фіксованої частки процентної ставки, що сплачує фермер, а реш­та погашається державою.

Досвід країн Заходу з пільгового кредитування довів свою ефективність, а тому є цілком виправданим, що Україна стала використовувати цей досвід у широких масштабах.

У зарубіжній економіці широко застосовується податкова фор­ма фінансової підтримки. Невеликі фермерські господарства з низькими доходами сплачують і більш низькі податки. Водночас є податкові пільги і для великих ферм порівняно із підприємствами інших галузей — рівень оподаткування для них установлюється не вище певної ставки, як правило 20 \% оподатковуваного прибутку. Пільгове оподаткування може встановлюватися фермам, які беруть участь у виконанні певних державних програм за умови, що вони дотримуються встановлених вимог при її виконанні. При порушенні цих вимог ферма не тільки позбавляється податкових пільг, а й виплачує штраф.

У ряді країн застосовується пільгове оподаткування при реінвестиціях (вкладення власних коштів у розвиток свого підприємства) — на прибуток, що спрямовується на розширене відтворення, поширюється пільгова податкова ставка. Крім того, якщо реінвестиції спрямовуються на виконання передбаченої державою певної програми, фермам компенсується відповідна частка фактичних витрат за умови, що вони дотримуються обов’язкових вимог, обумовлених даною програмою.

У деяких країнах ЄС практикуються прямі дотації з державного бюджету фермам, розміщеним у несприятливих природних умовах господарювання. Одержані виплати повинні спрямовуватися на модернізацію виробництва. Значні субсидії держави виділяються на боротьбу з водною і вітровою ерозією. В США, наприклад, питома вага витрат держави на цей захід становить 86 \%. Крім того, тут держава бере на себе витрати на боротьбу з карантинними сільськогосподарськими шкідниками.

Для підтримки високого рівня обсягу й ефективності виробництва за рахунок державного бюджету здійснюється фінансування фундаментальних й прикладних досліджень в аграрній сфері. Швидкому поширенню досягнень НТП допомагає система консультаційних пунктів, які частково фінансуються за рахунок державного бюджету.

Для визначення рівня державної підтримки фермерських господарств розраховується спеціальний показник відношенням усіх цінових і позацінових дотацій на виробництво і реалізацію продукції до її фермерської ціни. В багатьох країнах цей показник досягає, як правило, 20—40 \%, а в окремих — навіть до 70 \%. Як бачимо, масштаби державної підтримки сільського гос­подарства досить істотні. Стає зрозумілим, що ця галузь в Україні може бути ефективною і конкурентоспроможною на світовому ринку лише за умови, коли вона з галузі-донора, що підживлює інші галузі народного господарства, перетвориться на галузь, що спирається на належну державну підтримку. Стає також очевидним, що державна підтримка сільськогосподарського виробництва повинна мати гнучку структуру, змінюватися залежно від стану галузі.

Насамкінець зазначимо, що в окремих розвинутих країнах, наприклад, у США, розроблені програми по зменшенню державної підтримки доходів фермерських господарств з тим, щоб в подальшому не допускати перевиробництва сільськогосподарської продукції. Враховуючи високий рівень розвитку сільського господарства в цих країнах, міцну економіку фермерських господарств та їх потужний матеріально-технічний потенціал такі експерименти із зменшенням підтримки доходів сільськогосподарсь­ких товаровиробників мають право на існування. Проте для України така зміна аграрної політики є не лише не прийнятною, а була б шкідливою з огляду на слабку економіку аграрних підприємств, виснажений їх основний капітал і низький рівень виробництва сільськогосподарської продукції.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

[1] У країнах Заходу корпораціями називають акціонерні підприємства і нерідко кооперативи.

[2] Колгоспи виникли внаслідок насильницької колективізації як колективні господарства, але, по суті, вони такими ніколи не були. 3 перших днів свого існування колгоспи були «одержавлені», не маючи господарської самостійності ні в організації виробництва, ні в розподілі продукції і одержаних доходів.

[3] Лот — це сукупність певних майнових об’єктів, придатних для відповідного цільового використання.

[4] Визначення наведені відповідно до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» (від 2.11.2000 р.).

[5] Законом України «Про внесення змін до Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» передбачено, що питання банкрутства можуть вирішуватися і господарськими судами.

[6] Цей термін може бути продовжений судом до шести місяців або скорочений.

[7] При розробці індексу Z Альтманом було досліджено 66 промислових підприємств за період з 1946 по 1965 рік. За цей час половина досліджуваних підприємств збанкрутувала. Ним аналізувалося 22 фінансово-економічних показники, серед яких було відібрано для прогнозування банкрутства лише п’ять.

[8] Методика визначення та економічний зміст економічних показників, за якими розраховується індекс Z, більш детально будуть висвітлені в наступних розділах підручника.

[9] Нахил лінії вартості повних змінних витрат до осі абсцис залежить від співвідношення цін на продукцію і змінний ресурс.

[10] Витрати на одиницю продукції ще називають відносними витратами: відносні сукупні, відносні змінні, відносні постійні витрати.

[11] Наведена кількість стадій цілком реальна: наприклад, виробництво зерна (1 стадія), його доведення до кондиції і формування в партії на елеваторах (11 стадія), переробка на млинарських підприємствах (III стадія ), реалізація борошна в роздрібній торгівлі (IV стадія).

[12] На кінець 2000 р. було укладено договір терміном 1—3 роки від їх загальної кількості — 46,5 \%, 4—5 років — 41,1 \%, 6—10 років — 11 \% і терміном понад 10 років — 1,4 \%.

[13] В світі спостерігається загальна тенденція до зростання попиту на землю, а отже, і до підвищення ціни на неї.

[14] Дані за 1913 і 1940 рр. представлені по царській Росії і СРСР.

* У розрахунку на 1000 шт.

[15] У 2002 р. останні два види витрат були відсутні в Україні, проте вони мають місце в країнах з розвинутою ринковою економікою.

[16] На жаль, як показала практика, через відсутність коштів у місцевих бюджетах сільських (селищних) рад  передана на їх баланс соціальна сфера зазнала в багатьох випадках руйнації.

[17] В табл. 2 передбачена ліквідаційна вартість 22,7 тис. грн.

[18] У вітчизняному законодавчому полі про лізинг є протиріччя. Так, Законом України «Про оподаткування прибутку підприємства (1997 р.)» передбачено, що лізингоотримувач на валові витрати відносить не всі лізингові платежі в частині основного боргу, а лише в сумі, еквівалентній річній сумі амортизації об’єкта лізингу.

[19] Через арбітражні суди та органи прокурорського нагляду боржникам пред’явлено 125 претензій на суму 70,5 млн грн. У неплатоспроможних лізингоотримувачів вилучено близько 300 одиниць техніки, яку передано більш ефективним власникам.

[20] Станом на 2002 р. оперативний лізинг був мало поширеним у сільському господарстві. Власники сільськогосподарської техніки, насамперед приватні МТС, надають перевагу укладанню угод про надання платних послуг за виконані ними сільськогосподарські роботи або ж самостійно займатися сільськогосподарським виробництвом на орендованих землях.

[21] За середньодобового приросту понад 350 г комплекс виходить на проектну потужність.

[22] Фінн Е. А., Варшавський М. Л., Черватюк І. Є. Комплектування машинно-тракторного парку колгоспів і радгоспів. — К.: Урожай, 1989. — С. 87.

[23] Справочник по планированию в агропромышленном комплексе. — К.: Урожай, 1991. — С. 248.

[24] У вітчизняній науці і практиці, замість поняття «оборотний капітал», використовувалося поняття «оборотні засоби». За своїм економічним змістом вони ідентичні.

[25] Див.: Кася Э., Беккер М., Иелсон А. Эффективное фермерское хозяйство. — М.: ВО Агропромиздат, 1991. — С. 285.

[26] Логічніше право користування земельною ділянкою слід віднести до першої групи нематеріальних ресурсів.

[27] Ліквідаційна вартість  нематеріального активу  передбачається як виключення, наприклад, коли  існує  безвідмовне зобов’язання іншої особи щодо  придбання цього активу наприкінці строку його корисного використання.

[28] Орендовані засоби виробництва за операційною орендою до активів підприємства не включаються.

[29] Пв =

= ПАК +

= ПАК +

[30] До запасів, згідно із стандартом 9, відносять предмети праці, призначені для вироб­ничого споживання (сировину, добрива, паливо, корми, насіння тощо), незавершене виробництво, готову продукцію, товари, що придбані для наступного продажу, малоцінні та швидкозношувані предмети, молодняк тварин і тварини на відгодівлі.

[31] Якщо, наприклад, два аграрних підприємства мають однакову номенклатуру й обсяги запасів власного виробництва, але одне з них виробило продукцію завдяки ефектив­нішому господарюванню, з нижчою собівартістю, ніж інше підприємство, то авансований капітал такого підприємства, за однакових інших умов, буде меншим, хоч об’єктивно за цим параметром указані обидва підприємства не повинні відрізнятися.

[32] Слід звернути увагу на невдалу назву цієї складової власного капіталу. Більш точно було б її назвати «реінвестований прибуток».

[33] Для аграрних підприємств — за виключенням молодняка тварин і тварин на відгодівлі, які в даний час є ліквідним ресурсом.

[34] Для досягнення повної економічної відповідності (зіставленості) чисельника і знаменника показника (Нак1), можна його дещо модифікувати, зменшивши величину АК на вартість фінансових інвестицій, оскільки в операційний прибуток не включається прибуток від цих інвестицій.

[35] В знаменнику даної формули степінь і-1 береться тоді, коли дохід від інвестицій починають отримувати в перший же рік їх здійснення. За таких умов коефіцієнт дискон­тування у першому році береться за одиницю. В решті випадків за степінь береться і, тобто рік, на який розраховується коефіцієнт дисконтування.

[36] З введенням нового стандарту на молоко методика такого визначення може бути змінена.

[37] З введенням в дію нового стандарту на молоко розрахунок з товаровиробниками за продане молоко здійснюватиметься з врахуванням його фактичних жирності і білковості порівняно з базисними значеннями цих показників шляхом корегування договірної ціни.

[38] Визначення наведені відповідно до статті 1 Закону України «Про стандартизацію».

[39] У 2002 р. показник гармонізації вітчизняних стандартів до міжнародних стандартів становив лише 10 \%, тоді як для отримання асоційованого членства в ЄС рівень гармонізації повинен становити не менше 80 \%.

[40] Інновацію інколи трактують не як результат інноваційного процесу, а як використання в тій чи іншій сфері суспільної діяльності результатів інтелектуальної праці, технологічних розробок, направлених на вдосконалення соціально-економічної діяльності (див.: Гринев В. Ф. Инновационный менеджмент — К.: Межрегиональная академия управления персоналом, 2000. — С. 5).

[41] За окремими галузями ІІІ рівня можна виділити галузі IV рівня . Наприклад, у зер­новиробництві такими галузями є виробництво озимої пшениці, озимого жита, ячменю, вівса, зернобобових.

[42] Окремі методичні підходи до такого аналізу висвітлені в західній агроекономічній науці.

[43] Змінні витрати на 1 ц продукції рослинництва доцільно розраховувати на певний рівень урожайності культури, який може бути досягнутий у відповідній сировинній зоні, наприклад, по цукровому буряку — на 250, 300, 350 і 400 ц/га посіву.

[44] Офіційно в колишньому СРСР до агропромислових  підприємств відносили ті господарські формування, в яких перероблялося не менше 25 \% продукції однієї з галузей їх спеціалізації.

[45] Окремі положення підрозділів 23.3 і 23.4 розроблені за участю Ничипорука О. Ю.

[46] Субсидія (від лат subsidium — допомога, підтримка) — це допомога юридичним чи фізичним особам, що здійснюється в будь-якій формі (грошовій, натуральній) за рахунок державного (місцевого) бюджету або із спеціальних фондів.

[47] Організований аграрний ринок — це сукупність економічних і юридично-правових відносин,  які виникають у процесі здійснення торгових операцій з партіями стандартного товару згідно з уніфікованими правилами функціонування товарних бірж, оптових ринків, торгових домів, ярмарків та аукціонів.