Тема 22. агропромислова ІнтеграцІя

22.1. Суть агропромислової інтеграції, її організаційні форми і соціальнo-економічне значення

Слово «інтеграція» походить від латинського й означає поєднання окремих частин в єдине ціле. В широкому смислі слова під інтеграцією розуміють посилення економічних і виробничих зв’язків між різними країнами (прикладом таких зв’язків є створення ЄС і СНД), окремими сферами і суміжними галузями, а також між різними підприємствами, організаціями та іншими суб’єк­тами ринку.

У власному розумінні слова інтеграція означає організаційне поєднання технологічно пов’язаних між собою різнорідних видів діяльності з притаманними їм функціями з метою виробництва кінцевого продукту і доведення його до споживача, а також досяг­нення на цій основі вищих економічних результатів. Коли йде- ться про агропромислову інтеграцію в широкому смислі слова, мають на увазі розвиток виробничих і економічних зв’язків між галузями і підприємствами агропромислового комплексу, які пов’язані між собою, технологічно й об’єктивно орієнтовані на поєднання їх матеріальних інтересів у процесі виробництва і реалізації кінцевої продукції із сільськогосподарської сировини. Посилення таких зв’язків є закономірним явищем. У процесі поглиблення суспільного поділу праці сільське господарство самостій­но вже не може забезпечувати умови власного відтворення. Це зумовлено тим, що розвиток даної галузі все більшою мірою залежить від промисловості, що поставляє селу необхідні засоби виробництва. Їх питома вага в структурі спожитих матеріальних ресурсів знаходиться в межах 35—38 \%, тобто темпи й ефективність розширеного відтворення в сільському господарстві значною мірою залежать від розвитку першої сфери АПК — фондоут­ворювальних галузей, їх здатності забезпечити його знаряддями і предметами праці в необхідному обсязі, асортименті та якості.

З іншого боку, істотно підвищується роль самого сільського господарства в розвитку і поглибленні міжгалузевих зв’язків у межах АПК. Вироблена в цій сфері матеріального виробництва продукція надходить як сировина в ряд галузей промисловості для переробки, причому частка сільськогосподарської продукції, що використовується для промислової переробки, постійно зростає і нині перевищує 60 \%. Зважаючи на досвід індустріально розвинутих країн, в яких даний показник досягає 90 \%, а також на сучасні тенденції до прискореного розвитку переробних вироб­ництв, неважко передбачити, що в майбутньому роль сільського господарства як постачальника сировини збільшуватиметься.

Як бачимо, спостерігається значне розширення і поглиблення міжгалузевих зв’язків за двома напрямами — з одного боку, в результаті задоволення всезростаючих потреб сільського господарства продукцією фондоутворювальних галузей, а з другого, —через збільшення поставок сільськогосподарської сировини на про­мислову переробку галузям харчової і легкої промисловості. Існує також третій, надто важливий напрям розширення міжгалузевих зв’язків — здійснення різних видів діяльності з обслуговування сільськогосподарського виробництва шляхом створення ремонт­них, агрохімічних, меліоративних та інших агросервісних підприємств і організацій, що в сукупності утворюють виробничу інфра­структуру АПК. Її функціональне призначення — створення необхідних умов для нормального функціонування основної ланки АПК, тобто її другої сфери — сільськогосподарського виробництва.

Агропромислова інтеграція у власному смислі слова означає певне організаційне поєднання сільськогосподарського і технологічно пов’язаного з ним промислового виробництва з метою одержання кінцевої продукції із сільськогосподарської сировини і досягнення більшої економічної вигоди завдяки взаємній матеріальній заінтересованості і відповідальності всіх учасників агропромислового виробництва за кінцеві результати господарювання.

Даний вид інтеграції називають вертикальною інтеграцією. Вона може організаційно поєднувати всі або основні стадії агропромислового виробництва й обігу, зокрема виробництво сільськогосподарської сировини, її транспортування, зберігання, переробку і реалізацію кінцевого продукту.

В сільському господарстві розвивається і горизонтальна інтеграція як форма міжгосподарського співробітництва, за якої досягається вищий економічний ефект і нерідко здійснюється поглиблення спеціалізації на окремих стадіях єдиного технологіч­ного процесу. Така інтеграція розвивається, наприклад, у зерновиробництві шляхом встановлення організаційно-економічних зв’язків між елітно-насіннєвими репродуктивними підприємствами та підприємствами по виробництву товарного зерна. Різновидом такої інтеграції є науково-виробничі системи, які вперше стали створюватися в 1986—1987 рр. з метою одержання їх учасниками — сільськогосподарськими підприємствами кваліфікованої допомоги від головного підприємства — науково-дослідної установи у впровадженні в практику прогресивних технологій, інших досягнень НТП і передового досвіду, а також в удосконаленні форм і методів організації праці і виробництва. По суті, будь-яке кооперування сільськогосподарських товаровиробників є проявом горизонтальної інтеграції.

Організаційною формою агропромислової інтеграції є агропромислові формування. Розрізняють два типи існуючих нині в Україні агропромислових формувань: регіональні і господарські. Регіональні агропромислові формування представлені переваж­но агропромисловими асоціаціями, а господарські — агропромисловими підприємствами і агрофірмами. Особливості побудови і функціонування названих формувань розглядатимуться в окремих підрозділах даної теми. В цьому підрозділі є необхідність звернути увагу ще й на такий важливий аспект агропромислової інтеграції, як її економічне і соціальне значення.

У функціонуючих нині агропромислових формуваннях, насамперед у господарських, досягається реальне поєднання сільськогосподарського і промислового виробництва. В результаті цього виробництво продукції сільського господарства, її транспортування, переробка і реалізація з відокремлених ланок перетворюється на єдиний виробничий процес, що з економічної точки зору характеризується взаємною матеріальною заінтересо­ваністю і відповідальністю всіх учасників агропромислового виробництва за результати діяльності — виробництво і реалізацію кінцевої продукції.

В умовах реальної інтеграції сільськогосподарського і промислового виробництва створюється додатковий синергічний ефект, що проявляється у вищій економічній ефективності інтегрованого виробництва порівняно з відокремленим. Джерелами одержання агропромисловими формуваннями синергічного ефекту є:

істотне зменшення втрат сільськогосподарської продукції, передусім тієї, що швидко псується, за рахунок зведення до мінімуму розриву між її збиранням і промисловою переробкою;

збільшення обсягу виробництва кінцевої продукції за рахунок утилізації нестандартної сільськогосподарської продукції та побічних відходів, які без інтегрованого виробництва повністю пропадають або використовуються нераціонально (так, тваринам нерідко згодовують нестандартні овочі, фрукти тощо);

скорочення витрат на транспортування продукції до місць переробки на великих переробних підприємствах і на зустрічні завози продовольчих товарів для споживання місцевим населенням. Це особливо важливо в умовах високої вартості енергоносіїв.

Слід також зазначити, що агропромислові формування одержують додатковий ефект, що не є складовою синергічного ефекту, завдяки виробництву і реалізації кінцевої продукції. Це зумовлено тим, що найвищого рівня віддачі авансованого капіталу і поточних витрат досягають ті підприємства АПК, які функціонують на завершальній стадії виробничого циклу, здійснюючи виробництво і реалізацію кінцевої продукції. Ад­же остання завжди оцінюється вище, ніж сировина саме завдяки більшій окупності витрат, досягнутій за рахунок споживача. В умовах відокремленого виробництва цей додатковий ефект одержують переробні підприємства, тимчасом як суто аграрні підприємства позбавлені можливості поліпшувати свій фінансовий стан за рахунок цього виду ефекту. В умовах поєднання сільськогосподарського і промислового виробництва власниками даного ефекту стають агропромислові формування. Ос­танні самостійно приймають рішення щодо зміни асортименту продукції й обсягу продажу відповідно до кон’юнктури ринку, а також ведуть необхідну маркетингову діяльність з тим, щоб задовольнити споживчий ринок і підвищити прибутковість власного виробництва.

Одержуючи більше доходів порівняно із звичайними аграрними підприємствами, агропромислові формування успішніше вирішують господарські та економічні питання, забезпечують вищу соціальну захищеність своїх працівників, що є важливою ознакою соціально орієнтованої ринкової економіки. Агропромислові формування створюють працівникам широку технологічну базу прикладання кваліфікованої праці і тим самим забезпечують повнішу зайнятість працівникам протягом року, а також нерідко пом’якшують сезонність виробництва.

З кількісним зростанням агропромислових формувань — агропромислових підприємств, агрофірм, агроконсорціумів тощо створюється конкурентне середовище в сфері переробки сільськогосподарської продукції, яке змушує учасників агропромислового виробництва виробляти якісніші продовольчі товари з конкурентоспроможною ціною.

Взаємна матеріальна заінтересованість усіх учасників регіональних і господарських організаційних форм агропромислової інтеграції в досягненні високих кінцевих результатів, з одного боку, і кожного з них у зростанні масштабів та ефективності виробництва свого виду діяльності, з іншого, стає тією рушійною силою, яка створює необхідне економічне середовище для ширшого впровадження у виробництво найновіших досягнень науки і передової практики, економічно спонукає забезпечувати пропор­ційний розвиток сільського господарства і переробної промисловості, бази зберігання продукції та її реалізації. В результаті створюються умови не лише для збільшення обсягу виробництва і поліпшення якості продукції, а й для раціонального використання сировини, забезпечення її поглибленої переробки, розширення асортименту продовольства. Все це зміцнює економіку агропромислових формувань.

Важливо зазначити, що створення організаційних форм агропромислової інтеграції та їх удосконалення само по собі не є універсальним засобом для виходу агропромислового виробництва на якісно новий етап розвитку, що відповідає вимогам ринкової економіки. Його висока ефективність може бути досягнута на основі впровадження нових інтенсивних технологій, що забезпечують безвідходність при переробці сільськогосподарської сировини, економію живої й уречевленої праці, скорочення і повну ліквідацію втрат ресурсів та готової продукції. Вирішення цього завдання вимагає постійного наукового забезпечення агропромислових формувань, широкого застосування сучасної обчислювальної техніки, встановлення тісних взаємовигідних виробничо-торгових і наукових зв’язків із зарубіжними партнерами. Все це сприятиме виходу агропромислового виробництва на сучасний світовий рівень.

Перед розглядом особливостей організаційної структури і специфіки функціонування окремих видів агропромислових фор­мувань зауважимо, що нині ставити питання про переваги одних з них над іншими передчасно. В процесі нагромадження цими формуваннями практичного досвіду роботи рель’єфніше проявляться переваги і недоліки прийнятої ними організаційно-вироб­ничої структури, ступінь її маневреності й еластичності в обґрунтованому вирішенні поточних і перспективних завдань. Це означає, що в умовах господарської і фінансової самостійності суб’єк­тів ринку, розвитку різних форм господарювання і гнучкого поєднання різних форм власності посилиться економічна змагальність між агропромисловими формуваннями, іншими суб’єктами АПК і в результаті утвердяться й набудуть прискореного поширення найбільш життєздатні серед них. Водночас виникне реальна можливість створення нових, досі невідомих формувань з високим рівнем конкурентоспроможності вироблюваної ними про­дукції на продовольчому ринку.

22.2. Регіональні агропромислові формування

Серед регіональних агропромислових формувань відносно найбільшого поширення свого часу в умовах планово-централі­зованої економіки набули агропромислові комбінати, життєздатність яких значною мірою залежала від ступеня адаптації їх до ринкових умов і раціональності побудови організаційної структури. Проте ці агропромислові формування, що були створені на базі 34 адміністративних районів, не змогли адаптуватися до нових умов господарювання і припинили своє існування.

У 90-і роки набула поширення така регіональна організаційна форма агропромислової інтеграції, як агропромислові асоціації з виробництва, переробки і реалізації м’яса та молока. Так, у 2001 р. функціонувало 62 асоціації в молочній промисловості і 30 — у м’ясній. До складу цих асоціацій входять, крім головного підприємства — молокозаводу чи м’ясокомбінату — сільськогосподарські товаровиробники і торговельні організації.

Агропромислові асоціації є добровільним об’єднанням підприємств на базі головного підприємства — м’ясокомбінату або молокозаводу (маслозаводу), за якими зберігається господарська самостійність і право юридичної особи. Мета створення асоціації — поєднання інтересів аграрних та переробних підприємств й досягнення на цій основі збільшення виробництва м’яса і м’ясопродуктів, молока і молокопродуктів та одержання більшого прибутку.

Асоціації — це юридичні особи, основними функціями яких є координація діяльності учасників у виробництві, переробці і реалізації кінцевої продукції, організація фірмових підприємств тор­гівлі, створення економічних умов для взаємовигідного об’єд­нання зусиль при виробництві, переробці й зберіганні та реалізації готової продукції на внутрішньому і зовнішньому ринках, кооперація фінансових і виробничих ресурсів з метою задоволення потреб господарств-учасників.

Вищим органом управління асоціації є загальні збори уповноважених представників-учасників, а в період між зборами повноважні функції покладаються на Раду, що засідає не менше одного разу у квартал. Виконавчим органом асоціації є дирекція, яка формується Радою. Дирекцію очолює директор, призначений Радою асоціації. Вступаючи до асоціації, учасники перераховують внесок на її рахунок у статутний та інші фонди. Їх розміри визначаються необхідними витратами на діяльність асоціації в інтересах її учасників.

Спектр функцій, які делегуються підприємствами агропромис­ловій асоціації, може бути різним. Наприклад, господарства — виробники сировини, що входять до асоціації, створеної на базі м’ясокомбінатів, делегують її такі функції, як визначення порядку приймання, вивезення, забезпечення, зберігання і переробка худоби, встановлення порядку проведення розрахунків за прий- няту худобу, а також створення фондів для підтримки господарств, що мають тимчасові фінансові труднощі. Ці функції делегує асоціації і м’ясокомбінат. Крім того, підприємство делегує асоціації і таку функцію, як погодження рівня рентабельності при виробництві й реалізації м’яса.

Засновники — учасники асоціації встановлюють договірні ціни на худобу, виходячи з економічних умов, і систематично пе- реглядають їх із зміною останніх. Головним фактором в економіч­них взаємовідносинах членів агропромислової асоціації, який повинен об’єднувати їх матеріальні інтереси, є розподіл частини прибутку м’ясокомбінатів (птахокомбінатів) між сільськими товаровиробниками, одержаної понад рівень рентабельності, що узгоджений Радою асоціації. При цьому 50 \% такого прибутку направляється м’ясокомбінату (птахокомбінату) і 50 \% — господарствам — постачальникам сировини.

Завдяки такій інтеграції сільськогосподарського і агропромислового виробництва деякі асоціації досягли вищих результатів виробничо-фінансової діяльності порівняно з іншими м’ясоком­бінатами й обласними організаційними структурами м’ясної чи молочної промисловості — відкритими акціонерними товариствами, асоціаціями акціонерних товариств обласного рівня або іншими обласними структурами. Прикладом може бути агропромислова асоціація «Червоний промінь», створена на базі Червонопроменевого м’ясокомбінату Луганської області в 1992 р., «Бердичівський молокозавод», АТ «Ритм» (м. Чернігів, головне підприємство — птахокомбінат). Асоціація надає допомогу сільськогосподарським підприємствам — учасникам асоціації в прид­банні паливно-мастильних матеріалів, запасних частин, будівельних матеріалів тощо.

Проте в цілому ефективність роботи створених асоціацій досить низька. Це пояснюється не лише наслідком кризи в народному господарстві України, в тому числі й в аграрному секторі, а й недосконалим економічним механізмом функціонування цієї організаційної структури. Головний недолік даного механізму полягає в тому, що він ставить у привілейоване становище м’ясо- і птахокомбінати. Очевидно, що ці переробні підприємства будуть «погоджувати» з асоціацією такий рівень рентабельності, за якого одержати прибуток понад цей рівень було б важко або взагалі неможливо. Тобто переробному підприємству за цих умов вигідно завищувати нормативно-плановий рівень рентабельності, оскільки не досягнувши його, весь прибуток залишиться в розпорядженні такого підприємства.

У другій половині 90-х років виник такий новий напрям агропромислової інтеграції, що набув поширення за останні роки (2000—2002), як оренда агропромисловими підприємствами зем­лі і виробництва на ній сільськогосподарської продукції, в тому числі сировини для переробки на такому підприємстві. Вперше у великих розмірах став орендувати землю Саливонківський цукровий завод. Прикладом агропромислової інтеграції з орендними відносинами є Кам’янець-Подільський плодоовочеконсервний за­вод ВАТ «Адамс» з річною потужністю 80 туб консервів, який орендує землю і, крім того, забезпечує сільськогосподарських товаровиробників, які згідно з договором продають заводу плодоовочеву продукцію, насінням, добривами, отрутохімікатами. Завод здійснює збирання врожаю власною технікою, тобто надає комплекс техніко-технологічних послуг для виробництва необхідної йому сільськогосподарської продукції.

Новою формою агропромислової інтеграції, що стала розвиватися в 2000—2001 рр., є виробничі структури, які набувають рис холдингу. Так, агрофірма «Світанок» Васильківського району викупила 59,2 \% акцій Саливонківського цукрового заводу. Вона одержала можливість безпосередньо впливати на прийняття рішень цукрозаводом з орієнтацією на одержання максимальної обопільної економічної вигоди. Утворився єдиний технологіч­ний цикл виробництва цукрових буряків та їх переробки. У 2000 р. агрофірма поставила заводу 120 тис. т цукрового буряку, що становило 49,4 \% від усіх перероблених буряків. Крім того, завод на орендованих ним землях виростив 90 тис. т цієї сировини або 37 \% від обсягу переробки за неповного використання потужності (54 \%). Завдяки такій інтеграції завод став працювати значно ефективніше. Якщо з 1996 по 1999 р. він працював збитково, то у 2000 р. одержав 2409 тис. грн прибутку. Звичайно, певну позитив­ну роль тут відіграла і сприятлива кон’юнктура на ринку цукру, проте головним фактором прибутковості стала інтеграція.

Описана на прикладі агрофірми «Світанок» форма агропромис­лової інтеграції не є винятком. Станом на 1.11.2001 р. ТОВ СГП «Цукрове» володіло 64,2 \% акцій цукрового заводу «Цукрове». Окремі аграрні підприємства, хоч і не володіють контрольним пакетом акцій цукрових заводів, проте їх частка в акціонерному капіталі цих підприємств є досить великою, що дає їм можливість істотно впливати на процес виробництва і збуту кінцевої продукції. Скажімо, агрофірма «Анбуко» володіє 43,5 \% акцій Кирнасівського цукрового заводу, ТОВ «Агрофірма Угродіївська» — 35,9 \% акцій Угродіївського цукрового заводу, ПСП ім. Цюрупи — 24,6 \% акцій цукрового заводу ім. Цюрупи. Має місце і перехресне володіння акціями, коли цукровий завод і аграрне підприємство володіють пакетами акцій одне в одного.

Агропромислова інтеграція з орендними відносинами має і такий різновид, за якого землю орендує промислове підприємство, що технологічно зовсім не пов’язане з переробкою сільськогосподарської продукції. Прикладом такого різновиду інтеграції є агропромисловий комплекс шахти ім. Засядька. Тут організовано виробництво сільськогосподарської продукції на 30 тис. га землі. В цей комплекс входить птахофабрика світового зразка, створюється молочно-товарна ферма більш ніж на 1000 голів корів чорно-рябої породи. В селах набула розвитку фірмова торгівля. Фірма «Артеміда» в Кіровограді у 2000 р. орендувала близько 200 тис. га землі, повністю забезпечуючи себе необхідними ресурсами сільськогосподарського походження.

Слід зазначити, що агропромислова інтеграція з орендними відносинами відіграє поки що локальне значення і не охоплює більшості агропереробних підприємств. Функцію охоплення інтеграційним процесом усієї переробної промисловості, в якому органічно поєднувалися б економічні інтереси аграрних і агропереробних підприємств з орієнтацією на досягнення ними максимального кінцевого результату, можуть виконати агропромислові асоціації, але за умови впровадження в них принципово нового економічного механізму взаємовідносин між учасниками цього процесу. Розглянемо один з можливих варіантів такого механізму.

22.3. Принципові аспекти побудови економічного механізму інтеграції аграрних і агропереробних підприємств

При обґрунтуванні такого механізму важливо врахувати світовий досвід вирішення даної проблеми. Його вивчення дає підстави для висновку, що в країнах Заходу знайдено досить ефективний механізм участі сільських товаровиробників у розподілі і наступному одержанні ними частини прибутку агропереробних підприємств через створення фермерськими господарствами кооперативів по переробці сільськогосподарської продукції. В багатьох країнах Європи кооперативна форма агропромислової інтеграції стала домінуючою. Насамперед, це стосується переробки молока, м’яса, овочів, фруктів. У країнах ЄС кооперативами реалізується 60 \% сільськогосподарської продукції, в країнах Скандинавії — 80, в Японії — більше 90 \%. В США кооперативами переробляється і продається 30  \% продукції фермерів. Важливо також, що кооперативи по переробці сільськогосподарської продукції забезпечують обов’язкові норми і вимоги до технології виробництва продукції та її якості і застосовують жорсткі санкції до тих членів кооперативів, які їх порушують. Принципова особливість агропереробних кооперативів полягає у тому, що вони поступово розширюють свої виробничі функції в інтересах фермерських господарств. Наприклад, кооперативи по переробці молока ведуть племінну роботу, організовують штучне осіменіння корів, постачають необхідне обладнання, надають різні консультаційні послуги, а м’ясопереробні — ведуть племінну роботу, постачають фермерам комбікорми, білкові добавки тощо.

В кооперативах по переробці сільськогосподарської продукції прибуток між їх членами розподіляють, як правило, пропорційно розміру їх економічної діяльності — обсягу поставленої ними сировини на переробку. Такий механізм розподілу прибутку від сумісної діяльності інтегрованого виробництва досить простий і водночас ефективний, оскільки ставить економічну вигоду фермера в пряму залежність від того, який обсяг продукції він виробив і направив на переробку.

Проте описаний механізм економічних взаємовідносин не може бути впровадженим у практику інтеграції аграрних і агропереробних підприємств України без істотних змін і адаптації до сучасних умов розвитку ринкових відносин і відносин власності в АПК нашої держави. Причина цього криється у різних формах власності агропереробних підприємств: якщо в країнах Заходу вона є кооперативною, то у нас — корпоративною. Саме ця обставина вимагає внесення до механізму економічних взаємовідносин принципових змін. Переробні кооперативи в країнах Заходу створюються аграрними підприємствами (фермами), а тому одержуваний прибуток є власністю його засновників. Оскільки в кооперативах відсутній акціонерний капітал, то в них не виникає проблеми виплати дивідендів на акції.

В Україні ж, як відомо, приватизація власності агропереробних підприємств здійснювалася через акціонування, а тому ці підприємства мають акціонерну форму власності. Надії сільськогосподарських товаровиробників на те, що в процесі приватизації агропереробних підприємств їм буде передано 51 \% акцій, в більшості випадків не справдилися ще на початковому етапі її здійснення. А в даний час, з розвитком вторинного ринку цінних паперів акції від сільських товаровиробників, як правило, перейшли в руки фізичних і юридичних осіб, які не мають нічого спільного із сільськогосподарським виробництвом. Наведені в попередньому підрозділі факти, коли окремі аграрні підприємства з потужною економікою володіють контрольним пакетом акцій переробних підприємств і, таким чином, органічно поєднують сільськогосподарське виробництво з агропромисловим, поки що є поодинокими і не можуть вплинути на загальне монопольне становище підприємств ІІ сфери АПК. Тому на сучасному етапі аграрні підприємства не можуть вплинути через акціонерні відносини на діяльність агропереробних підприємств.

У таких умовах виникає принципово важливе питання, що вимагає обґрунтованого вирішення: який саме вид ефекту найбільш виправдано розподіляти між постачальниками сировини? Ми уже зазначали, що переробні кооперативи країн Заходу розподіляють між фермами одержаний прибуток пропорційно обсягу поставленої ними сировини. Для кооперативної форми організації переробного виробництва це, можливо, кращий спосіб поєднання економічних інтересів учасників єдиного технологічного процесу. Проте в умовах корпоративної організації перероб­ного виробництва досягти цієї мети через розподіл прибутку відповідно до масштабів економічної діяльності постачальників сировини буде важко. Це пояснюється тим, що економічна вигода аграрних підприємств від інтеграції їх з агропереробними підприємствами значною мірою визначатиметься тим, як ефективно працюють ці підприємства. Адже очевидно, що за незадовільної роботи переробного підприємства (прорахунки в менеджменті, маркетингу, відсталість технічної бази тощо) воно буде збитковим або низькорентабельним і, як результат, аграрні підприємства зазнаватимуть непоправних втрат. Щоб уникнути цього, необхідно розподіляти між учасниками не прибуток, а грошову виручку від реалізації кінцевої продукції.

За критерій такого розподілу виправдано брати визначені на кожній стадії єдиного технологічного циклу нормативні витрати: по аграрних підприємствах — витрати на виробництво сировини та її транспортування до місця переробки, а по агропереробних — витрати на переробку сировини, підготовку до реалізації й оптову реалізацію готової продукції. В технологічний ланцюг може бути включена і роздрібна торгівля. Кожному учаснику інтеграційного процесу направляється така частка виручки від реалізації кінцевої продукції, яка дорівнює частці нормативних витрат учас­ника в сукупних нормативних витратах, узятих на усіх стадіях технологічного циклу. За такого розподілу кожний учасник інтеграційного процесу одержує однакову суму грошової виручки на гривню витрат, або іншими словами, досягається однакова рентабельність продажу як в аграрному, так і в агропромисловому виробництві.

Проте важливо підкреслити, що розподіл грошової виручки пропорційно витратам, понесеним учасниками, буде повністю справедливим тоді, коли в процесі такого розподілу враховуватиметься співвідношення між постійними і змінними витратами на кожній технологічній стадії. Необхідність такого врахування полягає в тому, що на кожному агропереробному підприємстві формуються постійні витрати, величина яких не залежить або майже не залежить від ступеня використання його потужності. Тому переробні підприємства лише тоді можуть функціонувати, коли при розподілі грошової виручки від реалізації кінцевої продукції враховуватимуться всі понесені ними постійні витрати незалежно від того, як буде використана потужність підприємства в календарному році. Адже коефіцієнт використання потужності зменшується насамперед від недопоставки аграрними підприємст­вами сільськогосподарської сировини, а тому було б несправед­ливо, щоб переробні підприємства з цієї причини несли економіч­ну відповідальність.

Разом з тим і аграрні підприємства теж несуть постійні витрати на виробництво сільськогосподарської сировини, величина яких також не залежить або майже не залежить від обсягу її виробництва. Скажімо, в несприятливий за погодними умовами рік вони виробляють і поставляють на переробку значно менше продукції, але при цьому їх постійні витрати не скорочуються. Отже, і по аграрних підприємствах справедливо враховувати всю величину постійних витрат незалежно від того, скільки вони вироблять сільськогосподарської сировини.

Для того щоб визначити пропорції розподілу грошової виручки від реалізації кінцевої продукції з огляду на необхідність урахування всієї суми постійних витрат, спочатку потрібно обчислити базову величину нормативних сукупних витрат — постійних і змінних. По агропереробному підприємству ці витрати визначаються за 100 \%-го використання його виробничої потужності, а по аграрних підприємствах — виходячи з того обсягу сільськогосподарської сировини, який необхідний для забезпечення вказаного рівня використання потужності. При цьому, якщо постійні витрати по агропереробному й окремо по аграрних підприємствах можна визначити загальною сумою, то розрахунок змінних витрат потрібно здійснювати відповідно на тонну кінцевої продукції і тонну сільськогосподарської сировини. Такий підхід до розрахунку сукупних витрат дає змогу визначити їх нормативну величину за будь-якого коефіцієнта використання потужності, а отже, і розрахувати пропорції розподілу грошової виручки від реалізації кінцевої продукції, виходячи з його фактичної величини.

Таким чином, нормативні витрати по агропереробному підприємству (НВп) можна визначити з виразу:

НВп = ПВп + (ЗВп · ГП),  (1)

а по аграрних підприємствах (НВа) за формулою:

НВа = ПВа + (ЗВа · СС),  (2)

де ПВп і ПВа — загальна сума постійних витрат відповідно по агропереробному і аграрних підприємствах; ЗВп і ЗВа — змінні витрати на 1 т відповідно кінцевої продукції агропереробного підприємства і 1 т сільськогосподарської сировини[43]; ГП — обсяг виробленої готової продукції агропереробного підприємства; СС — обсяг поставленої на переробку сільськогосподарської сировини.

Наприклад, потужність цукрового заводу становить 165 тис. т переробки коренів цукрового буряка за сезон (90 днів). Норматив­не виробництво цукру за 17 \% біологічної цукристості і коефіці- єнті вилучення цукру 0,75 дорівнює 21037 т цукру (165 000 · · 0,17 · 0,75 = 21 037). Витрати аграрних підприємств на виробництво цукрових буряків обсягом 165 тис. т сировини становлять 8250 тис. грн, у тому числі змінні витрати — 5774,5 тис. і постійні витрати — 2475,5 тис. грн, або 30 \% від сумарних витрат. Змінні витрати в розрахунку на 1 т коренів дорівнюватимуть 35 грн (5774,5 : 165). Витрати заводу на переробку вказаного обсягу сировини становитимуть 5056 тис. грн, у тому числі змінні витрати — 3185 тис., а постійні — 1871 тис. грн, або 37 \% від сукупних витрат підприємства. Змінні витрати заводу на 1 т цукру складуть 151,4 грн (3185 : 21 037).

За таких умов співвідношення нормативних витрат по учасниках інтеграції становитиме 62 : 38, тобто 62 \% в сукупних витратах учасників становлять витрати аграрних підприємств і 38 \% — цукрозаводу (8250 + 5056 = 13 306; 8250 : 13 306 = 0,62, або 62 \%; 5056 : 13 306 = 0,38, або 38 \%). Одержане співвідношення витрат і є пропорціями розподілу грошової виручки від реалізації цукру за 100 \%-го використання потужності, тобто 62 \% її направлятиметься аграрним підприємствам і 38 \% — заводу.

Важливою особливістю даної методики є та обставина, що пропорції розподілу грошової виручки між учасниками інтеграційного процесу можуть змінюватися залежно від ступеня використання виробничої потужності. Ці зміни зумовлюються різною питомою вагою постійних витрат у загальній сумі сукупних вит­рат аграрних підприємств і переробного підприємства. Залежно від виду сільськогосподарської сировини і типу переробного підприємства (цукрозавод, молокозавод тощо) частка постійних витрат буде різною.

Для того щоб переконатися, як змінюються пропорції розподілу грошової виручки від реалізації кінцевої продукції, припустимо, що в нашому прикладі потужність заводу використано лише на 50 \%, тобто перероблено лише 82,5 тис. т цукрових буряків і вироблено 10519 т цукру (82500 · 0,17 · 0,75 = 10 519). Норматив­ні витрати аграрних підприємств згідно з формулою 2 становитимуть 2 475 500 + 82 500 · 35 = 5363 тис грн, а нормативні вит­рати цукрозаводу (формула 1) — 1 871 000 + 10 519 · 151,4 = = 3 463 577 грн.

Співвідношення витрат учасників інтеграційного процесу становитиме тепер 60,8 : 39,2. Тобто за цих умов частка заводу в розподілі грошової виручки зростає і вона буде тим більшою, чим меншим є коефіцієнт використання виробничої потужності, а саме:

Механізм впливу питомої ваги постійних витрат у сукупних витратах та пропорції розподілу грошової виручки діє в такому режимі, за якого із зменшенням коефіцієнта використання потуж­ності збільшуватиметься частка відрахувань від грошової виручки по тому учаснику інтеграційного процесу, в якого вища питома вага постійних витрат, і навпаки. Ця закономірність чітко простежується в нашому прикладі і викликана тим, що питома вага постійних витрат у сукупних витратах заводу вища (37 \%) порівняно з питомою вагою цих витрат в аграрних підприємствах (30 \%). Якби у виробників сировини цей показник був вищий, то пропорції розподілу змінилися б на їх користь. За однакової част­ки постійних витрат в обох учасників інтеграційного процесу пропорції розподілу грошової виручки залишатимуться однаковими за будь-якого рівня використання виробничої потуж­ності.

Викладені закономірності в зміні пропорцій розподілу грошової виручки мають принципове значення, оскільки забезпечують однакову окупність сукупних витрат в аграрних і агропромислових підприємствах незалежно від того, як використовувалася виробнича потужність протягом звітного періоду.

Важливо також, що викладений механізм агропромислової інтеграції, крім вказаного значення, має й інші важливі переваги:

ціна на сільськогосподарську сировину перестає бути яблуком роздору між аграрними й агропереробними підприємствами, оскільки потреба в такому економічному інструменті для розрахунків між цими партнерами повністю відпадає;

учасники інтеграційного процесу стають обопільно заінтересованими в об’єктивному визначенні якості сільськогосподарської сировини, адже агропереробні підприємства втрачають будь-який сенс занижувати якість сировини при її прий­манні, як це має місце нині, бо така дія не принесе їм ніякої економічної вигоди;

менш гострою стає проблема різної віддачі вкладень через неоднакову швидкість обороту капіталу в аграрній і агропромисловій сферах, оскільки розрахунок з аграрними підприємствами має здійснюватися у міру надходження грошової виручки від реалізації готової продукції, і в цьому відношенні вони ставляться в однакові умови з агропереробними підприємствами;

інтеграційний механізм орієнтований на економію витрат. Ті аграрні та агропереробні підприємства, які господарюють раціонально і скорочують завдяки цьому витрати, досягаючи їх меншої величини порівняно з нормативними витратами, отримуватимуть більшу економічну вигоду, ніж ті учасники, в яких витрати збігаються або ж перевищують нормативні.

Одним з найбільш складних питань практичного застосування викладеного механізму агропромислової інтеграції є визначення нормативних витрат і пропорцій розподілу грошової виручки від реалізації кінцевої продукції. Цю проблему повинні розв’язувати міжпрофесійні спілки, створення яких стало нагальною потребою сьогодення.

22.4. Агропромислові підприємства та агрофірми

В історичному плані одними з перших господарських агропромислових формувань, що виникли в Україні, є агропромис­лові підприємства, початок створення яких покладено в 1919 р. у виноградарсько-виноробному виробництві у формі радгосп-заводів. Пізніше радгосп-заводи і колгосп-заводи почали виникати не лише в цьому виді виробництва, а й в плодоовочевому та в ефіроолійному, тобто там, де у великих масштабах виробляється сільськогосподарська продукція, яка швидко псується і вимагає через це мінімального розриву між її збиранням і переробкою.

Агропромислові підприємства — це юридичні особи, в яких поєднується виробництво сільськогосподарської продукції з її промисловою переробкою, доробкою і зберіганням. Аграрне і промислове виробництва організаційно функціонують тут лише у формі внутрішньогосподарських підрозділів, що не мають юридичної самостійності. Агропромислові підприємства мають єдиний орган управління з організації ефективної діяльності цих підрозділів, спільний для всіх видів діяльності баланс, єдиний план економічного і соціального розвитку, розрахунковий рахунок у банку. Матеріальне стимулювання працівників сільськогосподарських і переробних підрозділів залежить від досягнутого рівня ефективності функціонування агропромислового виробниц­тва в цілому.

Як правило, агропромислові підприємства — це великі глибокоспеціалізовані господарські формування із значними площами багаторічних насаджень (або овочевих культур) та віднос­но потужними переробними виробництвами. В таких підпри­ємствах виручка від реалізації продукції переробки разом з грошовими надходженнями від продукції сировинної галузі, що продана в переробленому вигляді, забезпечують цій інтегрованій сфері провідне місце (або одне з провідних) у структурі товарної продукції[44].

Про розміри інтегрованої галузі агропромислових підприємств свідчать такі дані. В середньому на одне виноградарсько-виноробне підприємство (радгосп-завод) до антиалкогольної кам­панії припадало близько 900 га виноградників, у тому числі в плодоносному віці — майже 600 га. Середня потужність заводу первинного виноробства — близько 6000 т переробки сировини за сезон. Нині поступово відновлюються знищені у процесі згаданої непродуманої кампанії виноградники, що дозволить збалан­сувати сировинну базу з виробничими потужностями переробних підрозділів.

У спеціалізованих плодоягідних агропромислових підприємствах площа садів і ягідників у середньому на одне господарство досягає 700 га, у тому числі в плодоносному віці — близько 400 га. В цих підприємствах здійснюється переробка приблизно 20—25 \% валового збору плодів і ягід. Це та частка продукції, що не знаходить попиту в споживачів у свіжому вигляді. Крім переробних заводів і цехів, основним промисловим підрозділом цих підприємств є охолоджувані плодосховища. Багато агропромислових підприємств, особливо в південних районах України, спеціалізуються на переробці овочів. Промислові підрозділи тут представлені консервними заводами і цехами різної потужності від 6 до 175 туб. Основна функція цих підрозділів — переробка нестандартної продукції й тієї частки овочів, що не знаходить збуту у свіжому вигляді.

Поряд з агропромисловими підприємствами у 80-ті роки почали інтенсивно розвиватися такі господарські агропромислові формування, як агрофірми — результат поглиблення інтеграційних процесів у низовій ланці агропромислового виробництва. Між агропромисловими підприємствами й агрофірмами є багато спільного, але є й принципові відмінності. Спільне проявляється в тому, що в даних господарських формуваннях виробництво ком­біноване, будується на принципах безвідходності та передбачає поєднання виробництва сільськогосподарської продукції з її промисловою переробкою. Крім того, практика переконує, що організація агропромислових підприємств та агрофірм доцільна на базі великих аграрних підприємств, що мають потужний виробничий потенціал і кваліфіковані кадри.

Відмінність між ними полягає насамперед у тому, що в агропромислових підприємствах комбінування виробництва обмежується виробництвом продукції, її переробкою, пакуванням і зберіганням, тимчасом як агрофірмам, крім названих видів діяльності, притаманний і такий важливий елемент єдиного організаційно-технологічного комплексу, як реалізація сіль­ськогосподарської продукції й промислових товарів із сільськогосподарської сировини через власну торговельну мережу. Крім того, в агрофірмах виробництво нерідко є багатопрофільним і включає в себе низку різнорідних видів діяльності з переробки кількох видів сільськогосподарської продукції — рослинницької і тваринницької. В агрофірмах нерідко інтенсивно розвиваються промислові підсобні виробництва і промисли, не пов’язані з переробкою сільськогосподарської продукції (наприклад, виробництво цегли, склотари, мінеральної води, будівельних матеріалів, швейні цехи тощо).

У багатьох випадках агрофірми створюються на базі кількох аграрних і промислових переробних підприємств, які своєю діяльністю охоплюють весь цикл технології: виробництво продук­ції — зберігання — переробку — доведення її до споживача. За принципами організації даний вид агрофірм являє собою агропромислове об’єднання, засновники якого зберігають право юридичної особи і свободу входження або виходу з нього.

Досвід роботи агропромислових підприємств і агрофірм свідчить про їх переваги над неінтегрованими господарськими струк­турами. В цих агропромислових формуваннях більше виробляється продукції на одиницю площі, досягається вища продуктивність праці й значно зростає прибутковість. Кінцеві результати їх діяльності значною мірою залежать також від організаційної будови інтегрованого виробництва. Практика і наукові дослідження ряду вчених переконують, що ефективність зростає за такого поєднання сільськогосподарських галузей і промислових виробництв: виноградарство — виноробний завод (цех); садівництво — холодильник, сушильний цех, консервний (соковий) завод або цех; овочівництво — консервний завод (цех), холодильник; лікарські культури — установка екстрагування, сушильний цех, фасувальний цех; скотарство — молокопереробний цех, забійний цех, холодильні камери, цех утилізації побічної продукції; птахів­ництво — забійний цех, холодильні камери, скорняцький цех, цех утилізації побічної продукції. В ряді господарських агропромислових формувань за останні роки почало поєднуватися з промисловою переробкою і зерновиробництво — механізований тік, сушильний цех, міні-елеватор, млин, крупорушка, комбікормовий завод (цех).

У кожному агропромисловому підприємстві й агрофірмі повинна бути досягнута раціональна концентрація виробництва продукції, що використовується на переробку. При безпосередньому вирішенні цього завдання необхідно враховувати повне використання виробничої потужності переробного заводу (цеху), обсяги поставок продукції в свіжому вигляді відповідно до договорів, а також внутрішньогосподарські потреби в ній для особистого споживання. Водночас слід забезпечити більш тривалий період надходження свіжої продукції з метою повнішого задоволення попиту споживачів і пом’якшення сезонності її споживання, а також ритмічної роботи переробних виробництв при мінімальних втратах сировини. Досягти цього можна зав­дяки раціональному добору видового і сортового складу культур або багаторічних насаджень з різними строками дозрівання їх продукції.

Загальною тенденцією розвитку господарських агропромислових формувань на сучасному етапі є створення ними нових і розширення існуючих ланок ринкової інфраструктури, зокрема служб маркетингу, власної торговельної мережі. З цієї причини агропромислові підприємства набувають статусу агрофірм. Значення цієї тенденції істотне, оскільки такі підприє­мства позбавляються залежності не лише від переробних підприємств-монополістів, а й від торговельних монопольних структур. Цим самим вони створюють для себе сприятливіші ринкові передумови господарювання завдяки вільному вибору ринків збуту (споживачів), часу реалізації продукції, використанню для своєї вигоди сезонного коливання цін, більш повному врахуванню фак­тора дефіцитності й своєчасному коригуванню асортименту продукції відповідно до попиту на неї на споживчому ринку. Зазначені передумови можуть бути реалізовані в повну міру з подальшим розвитком і насиченням ринку продовольства, посиленням завдяки цьому конкуренції між агропромисловими товаровиробниками, формуванням ринкової інфраструктури і, насамперед, товарних бірж, набуттям дос­віду підприємливості, відпрацюванням взаємовигідних виробничих зв’язків з партнерським середовищем, особливо в сфері обігу товарів і капіталів.

До цих пір ми акцентували увагу на позитивних аспектах розвитку господарських агропромислових формувань. Проте є необхідність звернути увагу й на наступну обставину. В 90-ті роки в Україні відбувався процес бурхливого створення агрофірм, спричинений незадовільним станом економічних взаємовідносин між сільськогосподарськими виробниками сировини і переробними підприємствами-монополістами, від чого потерпають, передусім, аграрні підприємства. В цих умовах переробні підприємства мають змогу більше впливати на встановлення договірних цін на сировину на свою користь. Втрачають аграрні підприємства, як відомо, й на тому, що не одержують економічної вигоди від реалізації кінцевого продукту переробними підприємствами. Все це штовхає сільськогосподарських товаровиробників на створення своїх переробних виробництв і розвиток власної торговельної мережі. Даний процес має як позитивні, так і негативні риси. Позитивні риси полягають у тому, що із збільшенням числа агрофірм створюється конкурентне середовище в сфері переробки сільськогосподарської продукції, що змушуватиме переробні підприємства, нинішніх монополістів тісніше інтегруватися з постачальниками сировини на взаємній економічній вигоді. Негативні риси цього процесу проявляються, насамперед, у низькому технічному і технологічному рівні переробки продукції в багатьох аграрних підприємствах, оскільки побудовані ними малопотужні цехи не забезпечують глибини переробки, через що втрачаються цінні продукти (кістки, кров, кишковий тракт тощо). На таких виробництвах порівняно з великими підприємствами собівартість продукції вища, а її якість нижча, не завжди витримуються при будівництві й функціонуванні переробних цехів екологічні вимоги. І нарешті, несе втрати і суспільство в цілому через недовикористання потужностей великих переробних підприємств.

Слід звернути увагу і на таку проблему. Реструктуризація КСП, що супроводжувалася створенням нових, нерідко відносно невеликих за розмірами організаційних форм господарювання на селі (селянських-фермерських господарств, ТОВ, приватних підприємств тощо), зумовлює необхідність пошуку нових підходів до інтеграції сільськогосподарського виробництва з технологічно пов’язаним з ним промисловим виробництвом за умови, що не було впроваджено прийнятного економічного механізму поєднання інтересів сільськогосподарських товаровиробників з агропереробними підприємствами.

Адже невеликі аграрні підприємства, як правило, неспромож­ні через обмежені фінансові ресурси створювати власні пере- робні виробництва із сучасною передовою технологією. Більше того, навіть за наявності коштів (власних і позичкових) такий крок економічно далеко не завжди може бути виправданий, оскільки згадані переробні виробництва також будуть малими за розмірами, а отже, менш ефективними. Тому подальший розвиток агропромислової інтеграції в цих умовах можливий шляхом кооперації, тобто добровільної централізації частини ресурсів сукупності аграрних підприємств з метою будівництва спіль­ного агропромислового підприємства, раціонального за розмірами і з глибинною переробкою сировини, що забезпечує виробництво конкурентоспроможної за якістю та ціною кінцевої продукції. На цей шлях доцільно ставати тим аграрним підприємствам, які входять у сировинну зону агропереробного підприємства з низькою ефек­тивністю виробництва через його технічну і технологічну відсталість.

У перспективі агропромислова інтеграція, очевидно, розвиватиметься і шляхом створення агрофірм у формі агропромислових об’єднань, до складу яких можуть входити аграрні, переробні й торговельні підприємства різних форм власності та форм господарювання, зберігаючи при цьому статус юридичної особи. Успішне функціонування таких агрофірм можливе при встановленні досконалих економічних взаємовідносин між їх учасниками. Головне в системі цих відносин — механізм розподілу прибутку від сумісної діяльності. Він тоді відповідатиме матеріальним інтересам учасників інтегрованого виробництва, коли додатковий прибуток розподілятиметься пропорційно вкладеним ними засобам у спільний захід. При цьому важливо дотримуватися демократичних витоків в умовах не лише створення таких агрофірм, але й їх функціонування: кож­ний з учасників повинен мати право відмовитися від будь-якого виду сумісної діяльності, якщо його результати не дають бажаної економічної вигоди.