Тема 10. основнІ фонди (основний капІтал) І виробничІ потужностІ аграрних пІдприЄмств

10.1. Характеристика виробничих фондів, їх поділ на застосовувані і виробничо спожиті

Сільськогосподарське виробництво здійснюється за органічної єдності чотирьох (в умовах зрошення — п’яти) факторів, серед яких важливе місце займають засоби виробництва — знаряддя і предмети праці. Вони беруть безпосередню участь у ство­ренні вартості продукції і, будучи складовим елементом продуктивних сил, визначають ступінь розвитку матеріально-технічної бази аграрних підприємств. Тому від рівня забезпеченості виробництва знаряддями і предметами праці, їх структури та ефективності використання значною мірою залежать кінцеві результати діяльності суб’єктів господарювання в сільському господарстві.

Знаряддя і предмети праці, виражені у вартісній формі, разом з грошовими ресурсами, що обслуговують процес виробництва, становлять поняття виробничих фондів. Їх кругообіг відбувається як рух вартості, результатом якого є виробництво матеріальних благ, що втілюють у собі вартість спожитих засобів виробництва.

Залежно від характеру обороту, а також від функціональної ролі і значення в процесі створення нових споживних вартостей засоби виробництва поділяють на основні й оборотні фонди ( основний і оборотний капітал).

Основні виробничі фонди (основний капітал) — це грошовий вираз знарядь праці. Вони беруть участь у процесі виробництва тривалий час, зберігаючи при цьому натурально-речову форму.

Споживна вартість знарядь праці закріплюється на тривалий час у сфері виробництва, а вартість знаходиться в постійному русі, причому частина її переноситься на заново створений продукт, а інша частина, постійно зменшуючись, фіксується у засобах виробництва до завершення строку їх використання.

Специфічною особливістю сільського господарства є те, що окремі види засобів виробництва можуть докорінно (під дією людського фактора) змінювати свою функціональну роль у процесі виробництва. Тому в одному випадку їх розглядають як основні фонди, а в іншому — як оборотні. Наприклад, основне стадо корів, основні свиноматки — це елемент основних виробни­чих засобів, оскільки їх функціональна роль полягає у відтворенні поголів’я і виробництві предметів праці (молоко). Проте при вибраковці корів та свиноматок і ставленні їх на відгодівлю відбувається зміна функціональної ролі цих основних засобів у процесі виробництва і їх уже розглядають як оборотні фонди, яким притаманний зовсім інший характер обороту.

Оборотні фонди представлені предметами праці. Вони беруть участь у процесі виробництва протягом лише одного виробничого циклу, втрачають при цьому натурально-речову форму і повністю передають свою вартість на заново створюваний продукт. Як бачимо, характер їх обороту докорінно відрізняється від харак­теру обороту основних фондів, що безпосередньо позначається на формуванні витрат, які включаються в собівартість продукції.

У процесі кругообігу виробничі фонди послідовно переходять зі стадії виробничих запасів у стадію виробництва, а з неї — в стадію готового продукту. Такий рух виробничих фондів відбувається як рух вартості, зумовлюючи необхідність їх розмежування на застосовувані і спожиті.

Застосовувані основні фонди представлені первісною вартістю знарядь праці, а виробничо спожиті — лише частиною її у формі річної суми амортизації на реновацію. Застосовувані основні фонди завжди є більшими від виробничо спожитих протягом року на строк їх експлуатації. Для оборотних фондів, як правило, характер­не зворотне співвідношення. Застосовувані оборотні фонди вимірюються вартістю їх середньомісячного залишку, виробничо спожиті — матеріальними витратами. Враховуючи характер обороту предметів праці, стає очевидним, що виробничо спожиті оборотні фонди будуть у стільки разів перевищувати застосовувані, скільки оборотів зроблять оборотні фонди протягом року.

Поділ виробничих фондів на застосовувані і виробничо спожиті має глибокий економічний зміст, оскільки дає змогу правильно визначити роль знарядь і предметів праці у формуванні собівартості продукції. Стає очевидним, що основна частка витрат формується за рахунок не основних, а саме оборотних фондів, хоч первісна вартість перших значно перевищує вартість останніх.

10.2. Класифікація і структура основних фондів (основного капіталу)

Економічне значення основних фондів полягає в тому, що вони є мірилом розвитку процесу праці в сільському господарстві, формують ступінь комплексної механізації та автоматизації виробництва, забезпечують якісне і своєчасне виконання сільськогосподарських робіт і цим визначально впливають на продуктивність праці.

Залежно від цільового призначення основні фонди поділяють на дві групи:

основні виробничі фонди;

основні невиробничі фонди.

Основні виробничі фонди беруть безпосередню участь у процесі виробництва і формуванні собівартості та вартості продукції На них припадає переважна частка основних фондів аграрних підприємств — до 85—90 \%. Основні невиробничі фонди не беруть участі в процесі виробництва. Вони формують соціальні умови життя людей на селі, а тому рівень забезпечення ними опосередковано впливає на результати виробничої діяльності. До складу цих фондів відносять фонди житлово-комунального господарства і побутового обслуговування, організацій культури, освіти, охорони здоров’я, фізичної культури і соціального забезпечення.

В роки економічної кризи для більшості аграрних підприємств стало непосильним утримання на належному рівні їх соціальної сфери, в тому числі використання і підтримка в дієздатному стані основних невиробничих фондів. Тому було прийняте урядове рішення про передачу об’єктів соціальної сфери на баланс сільських (селищних) рад народних депутатів і утримання їх за рахунок місцевих бюджетів. Багато аграрних підприємств скористалося цією можливістю[16]. Проте ряд підприємств , які мають, як правило, міцний економічний стан, продовжують утримувати соціальну сферу і тим самим забезпечують кращі соціальні умови проживання своїх працівників. В перспективі є підстави очікувати, що із зміцненням економіки аграрних підприємств вони відновлять розвиток окремих ланок соціальної сфери з метою забезпечення опосередкованого впливу цього фактора на підвищення продуктивності праці.

Аграрні підприємства, крім сільськогосподарської, можуть ви­робляти й інші види продукції, займатися торгівлею, будівництвом тощо. Тому основні виробничі фонди цих підприємств не є однорідними за їх функціональною роллю. Саме за цією ознакою вказані фонди поділяють на:

виробничі сільськогосподарського призначення. До них від­носять будівлі, споруди, передавальне обладнання, робочі і силові машини та обладнання, вимірювальні і регулюючі прилади, обчислювальну техніку та програмні засоби до неї, транспортні засоби, інструмент, виробничий і господарський інвентар, робочу і продук­тивну худобу, багаторічні насадження, внутрішньогосподарські дороги, мости та інші основні засоби. Названі основні виробничі фонди (з метою аналізу забезпечення ними й оцінки ефективності використання) можуть об’єднуватися в три групи: фонди рослинництва, тваринництва і загальногосподарського призначення;

виробничі несільськогосподарського призначення Вони пред­ставлені промислово-виробничими і будівельними фондами, фон­дами торгівлі і громадського харчування. Певною мірою ці основ­ні фонди характеризують ступінь агропромислової інтеграції та диверсифікації виробництва.

Згідно з Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 7 (П(С)БО 7) до основних засобів відносять матеріальні активи, які підприємство утримує і використовує з метою одержання певної господарської вигоди, строк корисного використання (експлуатації) яких — більше одного року (або операційного циклу, якщо він довший за рік).

На основі даних про первісну вартість основних виробничих фондів визначають по кожному підприємству такі важливі економічні показники, як фондооснащеність виробництва і фондоозброєність праці. Фондооснащеність розраховують як відношення вартості основних виробничих фондів сільськогосподарського призначення до площі сільськогосподарських угідь, а фондоозброєність — до середньорічної кількості працівників, зайнятих у сільськогосподарському виробництві.

В цілому по сільському господарству у 2002 р. досягнутий рівень забезпеченості виробничими основними фондами був ще не­достатній. Між господарствами існують істотні відмінності щодо фондооснащеності виробництва і фондоозброєності праці. З підвищенням цих показників до оптимального рівня зміцнюється економічний стан суб’єктів господарювання. Крім того, на ефективність сільськогосподарського виробництва істотний вплив справляє і структура основних виробничих фондів, під якою розуміють процентне співвідношення окремих складових елементів цих фондів у їх загальній вартості.

Для економічного аналізу і цілей бухгалтерського обліку основні засоби класифікують за такими групами: земельні ділянки; капітальні витрати на поліпшення земель; будинки, споруди та передавальні пристрої; машини й обладнання, транспортні засоби і інструменти, прилади, інвентар (меблі); робоча і продуктивна худоба; багаторічні насадження; інші основні засоби. В складі основних засобів виділяють також групу інших необоротних активів, до яких відносять бібліотечні фонди, малоцінні необоротні матеріальні активи, природні ресурси, інвентарну тару, тимчасові (нетитульні) споруди, предмети прокату.

Основні засоби відображаються в активі балансу в розділі 1 «Необоротні активи» за первісною і залишковою вартістю. Слід при цьому брати до уваги, що будь-який об’єкт основних засобів визнається активом лише в тому разі, коли існує ймовірність отримання підприємством у майбутньому певної економічної вигоди від його використання і коли вартість такого об’єкта може бути достовірно визначена.

При оцінці структури основних виробничих фондів необхідно враховувати, що їх структурні елементи істотно відрізняються за функціональною роллю в процесі виробництва, а тому не з однаковою активністю впливають на кінцеві результати господарювання. За інших однакових умов вищих результатів досягають ті підприємства, які краще оснащені так званими активними основними виробничими фондами: силовими і робочими машинами, транспортними засобами, продуктивною худобою, багаторічними культурними насадженнями.

Важливо також установити раціональне співвідношення між окремими структурними елементами основних фондів і насамперед між тими з них, ефективність використання яких взаємозумов­лена. Наприклад, неможливо досягти бажаних результатів, якщо не буде встановлено необхідної пропорційності між силовими і робочими машинами, між будівлями, спорудами і продуктивною худобою, між площею багаторічних насаджень і потрібними складськими приміщеннями та холодильними установками.

Структура основних фондів змінюється як у динаміці, так і залежно від спеціалізації підприємства. Тому оптимальний рівень фондооснащеності і раціональну структуру цих фондів необхідно встановлювати для підприємства відповідно до його виробничого напряму, досягнутого рівня інтенсивності розвитку головної галузі, місцевих природних умов.

10.3. Грошова оцінка основних засобів

Основні виробничі засоби функціонують, плануються й обліко­вуються в натуральній і вартісній формах. Щоб визначити ступінь участі різних складових елементів основних засобів у формуванні собівартості продукції, розрахувати обсяг потрібних ка­піталовкладень на їх придбання, а також ступінь їх придатності і зношеності, обчислити фондомісткість виробництва, грошова оцін­ка цих засобів здійснюється за первісною, справедливою, переоціненою, залишковою і ліквідаційною вартістю.

Первісна, або історична вартість основних засобів — це фактична вартість їх придбання або фактичні витрати на створення даних засобів (наприклад, витрати на будівництво виробничих будівель, споруд, на формування основного стада, робочої худоби тощо). До первісної вартості основного засобу включають ціну його придбання або оплату за виконання будівельно-мон­тажних робіт, витрати на страхування ризиків доставки вказаного засобу, суми непрямих податків у зв’язку з його придбанням і деякі інші. При цьому слід пам’ятати, що витрати на сплату відсотків за користування кредитами у первісну вартість основного засобу не включаються.

Первісна вартість основного засобу може бути збільшена на величину витрат, пов’язаних з таким його поліпшенням, за якого збільшується майбутня економічна вигода від використання цього засобу. Вказане поліпшення досягається в разі модернізації, модифікації, добудови, дообладнання, реконструкції. Всі інші витрати, що здійснюються для підтримки основних засобів у робочому стані та одержання початково визначеної майбутньої економічної вигоди від їх використання, включаються до складу поточних витрат. Отже, витрати на технічні огляди, поточні і капітальні ремонти основних засобів розглядаються як елемент операційних витрат, що включається у виробничу собівартість продукції.

Справедлива вартість — це така вартість, за якою може бути здійснений обмін активу (основного засобу в даному випадку) або оплата зобов’язання в результаті операції між обізнаними, заінтересованими та незалежними сторонами. Для земельних ділянок і будівель їх справедливою вартістю є ринкова вартість, для машин і устаткування — ринкова вартість або сучасна собівартість придбання за вирахуванням суми зносу на дату оцінки. Справедливою вартістю інших основних засобів є сучасна собівартість їх придбання за вирахуванням суми зносу на дату оцінки.

Переоцінена вартість — це вартість основних засобів після їх переоцінки. В процесі такої переоцінки визначається нова ціна (вартість) основного засобу з урахуванням його фізичного і морального зносу та сучасних способів виробництва, інфляційних процесів, динаміки цін.

На балансі підприємства основні засоби можуть обліковуватися за первісною або за переоціненою вартістю. Ті з них, по яких здійснена переоцінка, відображаються за переоціненою вартістю, а інші засоби, по яких переоцінка не здійснювалася, — за первісною. Тому на практиці і в науковому обороті часто вживають термін «балансова вартість» основних засобів (первісна або/і переоцінена), за якою вони стають на балансі підприємства.

У світовій практиці відомі два способи переоцінки основних засобів:

здійснення індексації їх балансової вартості на індекс товарних цін (General Price Level Accounting — QPL);

прямий перерахунок балансової вартості окремих видів основних засобів відповідно до рівня цін, який склався на ринку на цей основний засіб ( Current Cost Accounting — CCA). Цей метод забезпечує більш точну переоцінку основних засобів, хоч і є більш трудомістким.

У вітчизняній практиці через сильний розвиток інфляції та гіперінфляції переоцінка основних засобів здійснювалася за допомогою першого з названих методів чотири рази: станом на 1 трав­ня 1992 р., 1 серпня 1993 р., 1 січня 1995 р. і на 1 квітня 1996 р. Необхідність такої переоцінки була більш ніж очевидною, оскіль­ки в умовах інфляції та гіперінфляції амортизація як джерело відтворення основних засобів не може виконувати покладену на неї функцію з двох причин. По-перше, сума амортизації є надто малою, оскільки відрахування здійснюються від заниженої вартості основних засобів, придбаних раніше, порівняно з високою (через інфляцію) первісною вартістю аналогічних засобів у звітному періоді. По-друге, кошти на амортизацію швидко знецінюються, а тому підприємства не можуть їх нагромадити в сумі, достатній для реалізації більш-менш серйозних інвестиційних проектів.

Переоцінка основних засобів здійснювалася за усередненими індексами цін у будівництві та в промисловості, що породило невідповідність проіндексованої вартості основних засобів їх реалізаційній ринковій (справедливій) вартості. Ця невідповідність поглиблювалася істотним відставанням термінів переоцінки від швидких темпів інфляції та гіперінфляції. В результаті відбулося істотне скорочення інвестиційних ресурсів підприємств через зменшення сум амортизаційних відрахувань. У свою чергу, таке зменшення сум амортизації породжує інфляційне збільшення прибутку підприємства, а отже, і переплату податку на цей вид кінцевого результату.

Для того щоб надалі уникати невідповідності первісної вартості основних засобів їх реальній ринковій вартості, Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» (1997 р.) платникам податку всіх форм власності надано право застосовувати щорічну індексацію основних засобів і нематеріальних активів. При цьому коефіцієнт індексації (Кі) визначається з виразу:

Кі =

де Іін — індекс інфляції.

Якщо, наприклад, індекс інфляції становить за рік 115 \%, то коефіцієнт індексації дорівнюватиме (115 – 10) : 100 = 1,05. Зазначимо, що така індексація основних засобів здійснюється в податковому обліку з метою визначення прибутку, що підлягає оподаткуванню. Зрозуміло, що сума цього прибутку зменшуватиметься в зв’язку із збільшенням первісної вартості основних засобів, оскільки зростуть амортизаційні відрахування як елемент виробничих витрат.

З метою визначення фактичних витрат і прибутку підприємствам згідно з П(С)БО 7 надано право здійснювати переоцінку окремих об’єктів основних засобів за умови, якщо їх залишкова вартість більш ніж на 10 \% відрізняється від справедливої вартості на дату балансу. Переоцінена первісна вартість основного засобу визначається множенням його первісної вартості до переоцінки на індекс переоцінки (Іп), що розраховується з виразу:

Іп = СпВ : ЗВ,

де СпВ — справедлива вартість основного засобу; ЗВ — його залишкова вартість. На даний коефіцієнт коригується і сума зносу основного засобу. Важливо знати, що дооцінка залишкової вартості основних засобів включається до складу додаткового капіталу, а сума уцінки — до складу витрат.

При вирішенні питання про доцільність переоцінки основних засобів відповідно до П(С)БО 7 потрібно враховувати механізм впливу операційного лівериджу на прибуток підприємства. Відомо, що при зміні обсягу реалізації продукції у вартісному виразі наявність постійних витрат у сукупних витратах на її виробництво призводить до того, що операційний прибуток при цьому змінюється ще вищими темпами. І чим вищий коефіцієнт операційного лівериджу (нагадаємо, що він визначається діленням постій­них витрат на змінні витрати), тим більша чутливість операційного прибутку до зміни обсягу реалізації продукції, і навпаки. Переоцінка основних засобів у напрямі збільшення їх вартості призводить до зростання постійних витрат, а отже, за однакових інших умов і до підвищення коефіцієнта операційного лівериджу. Тому потрібно брати до уваги ту обставину, що за несприятливої кон’юнктури ринку (зменшення обсягу реалізації продукції в натурі або зниження цін на неї, чи сукупна дія цих факторів) зростання постійних витрат може вплинути на зниження операційного прибутку підприємства.

Залишкова вартість — це вартість основного засобу, одержана як результат від різниці його первісної (переоціненої) вартості і суми зносу — нарахованої амортизації з початку корисного використання основного засобу. Залишкова вартість основних засобів також відображається в балансі підприємства і включається в його підсумок.

Ліквідаційна вартість — це сума коштів, яку підприємство очікує отримати від реалізації (ліквідації) основного засобу після закінчення строку його корисного використання за вирахуванням витрат, пов’язаних з продажем (ліквідацією) цього засобу. Під строком корисного використання основного засобу розуміють такий очікуваний період часу, протягом якого він використовуватиметься підприємством з метою одержання певної економічної вигоди.

10.4. Амортизація основних засобів

У процесі виробництва основні виробничі засоби зношуються фізично (матеріально) та економічно (морально). Розрізняють дві форми фізичного і морального зношення. Перша форма фізичного зношення виникає в процесі використання засобів праці, коли їх робочі органи внаслідок тертя втрачають свої якості, деформуються та руйнуються. Друга — пов’язана з недовикористанням засобів праці, коли під дією природних і часового факторів металеві вузли і механізми машин і знарядь іржавіють, а пластмасові частини і гума «старіють». Внаслідок фізичного зношення знижується продуктивність засобів праці і зрештою вони стають непридатними для використання.

Моральне зношення першого роду має місце тоді, коли вартість виробництва засобів праці, а отже, і їх ціна знижуються в результаті зростання продуктивності праці в промисловості. Тому раніше придбані за вищими цінами аналогічні засоби праці ніби втрачають частину своєї вартості, а їх власники через це вироблятимуть дещо дорожчу продукцію, ніж ті, хто придбав цей засіб праці за нижчу ціну. Ступінь морального зношення першого роду  кількісно можна визначити за формулою:

де Пр — переоцінена вартість засобу праці; Пв —первісна вартість засобу праці.

Моральне зношення другої форми виявляється в умовах, коли замість існуючих засобів праці, промисловість починає постачати нові, більш продуктивні, а тому перші використовувати стає економічно не вигідно. Підприємства нерідко змушені замінювати існуючі засоби праці ще до завершення строку їх корисного використання. При цьому втрачається якась частка суспільного багатства, але дані втрати з надлишком компенсуються завдяки запровадженню більш ефективних нових знарядь праці.

Ступінь морального зношення другої форми  можна визначити за формулою:

де  — продуктивність застарілого засобу праці;  — продуктивність сучасного (нового) засобу праці.

У результаті зношення виробничих засобів втрачається їх вартість і споживна вартість. Цим і зумовлюється необхідність їх відтворення.

Відтворення основних засобів — це процес їх виробничого використання, зносу, амортизації, підтримки в робочому стані через здійснення ремонтів і відновлення в натурі. Особливо важливе значення в механізмі відтворення основних засобів має амор­тизація, оскільки вона, з одного боку, є елементом виробничих витрат, що включається в собівартість продукції, а з іншого — є джерелом коштів для реновації (відновлення) основного засобу нерідко на якісно новій основі. Водночас вона відображає специфіку руху його вартості і розглядається як важливий важіль управ­ління процесом відтворення.

Амортизація — це економічний процес , що кількісно відображає втрату основними засобами своєї вартості, яка амортизується, та її систематичний розподіл (перенесення) на заново створений продукт (виконану роботу, надану послугу) протягом строку їх корисного використання. При цьому під вартістю, що амортизується, розуміють первісну або переоцінену вартість основного засобу за вирахуванням його ліквідаційної вартості. Коли йдеться про те, що амортизація є важливим важелем управління процесом відтворення основних засобів, то мається на увазі, що вона залежно від вибраного методу нарахування амортизації, встановленого строку корисного використання основного засобу, а також способу використання амортизаційних відрахувань може неоднаково виконувати регулюючу і відтворю­вальну функції. Остання в кінцевому рахунку зводиться до простого відтворення основного засобу через відшкодування його зносу і придбання нового екземпляра подібного роду. Регулююча функція амортизації проявляється через прискорення чи уповільнення темпів формування грошових потоків, що врешті решт впливає на темпи і пропорції відтворення основних засобів. Важливо при цьому пам’ятати, що характер формування вказаних грошових потоків залежить від вибраного методу нарахування амортизації.

Станом на 2002 р. на підприємствах України впроваджено нарахування економічної амортизації згідно з П(С)БО7 і податкової (фіскальної) амортизації відповідно до вимог Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (1997 р.). Економічна амортизація нараховується з метою визначення сум амортизаційних відрахувань, що включаються в собівартість продукції як елемент операційних витрат, а отже, вона дає змогу відобразити реальне знецінення основного капіталу в процесі виробництва та розрахувати реальний прибуток підприємства. Метою нарахування податкової амортизації є створення додаткового фінансового джерела для відшкодування основних засобів за рахунок зменшення оподатковуваного прибутку. При цьому мається на увазі, що застосування фіскальної амортизації забезпечує в перші роки експлуатації основних засобів нарахування більших сум амортизації порівняно з економічною амортизацією, завдяки чому зменшується сума прибутку для оподаткування, а отже, зменшується і податок на прибуток. Підприємства, таким чином, мають змогу швидше нагромадити фінансові ресурси і направити їх на відтворення основних засобів. Щоб визначити економію коштів на відрахуваннях до бюджету в результаті застосування податкової амортизації, необхідно різницю між сумами податкової й економічної амортизації помножити на ставку податку на прибуток (коефіцієнт). Зазначимо, що нарахування економічної і податкової амортизації застосовується в багатьох розвинутих країнах Заходу.

Амортизація основних засобів (економічна амортизація) нараховується, згідно з П(С)БО7, із застосуванням таких методів:

прямолінійного. Річна сума амортизації (Ар) цим методом визначається з виразу:

Ар = ВА : Т,

де ВА — вартість, яка амортизується; Т — очікуваний строк корисного використання основного засобу. Частка щорічного погашення вартості, яка амортизується, називається нормою амортизації (На). Її можна визначити так:

Величина норми амортизації залежить від встановленого строку корисного використання основного засобу і вибраного методу нарахування амортизації. Як видно, за прямолінійного методу вартість, що амортизується, переноситься щорічно на заново створюваний продукт (роботу, послуги) однаковими частками протягом усього строку корисного використання основного засобу;

методу зменшення залишкової вартості. Річна сума амортизації, згідно з цим методом, визначається за формулою:

Ар(3) = ЗВ · ,

де ЗВ — залишкова вартість основного засобу на початок звітного періоду; ЛВ — ліквідаційна вартість основного засобу; ПВ — його первісна вартість.

Вираз 1 —  — це річна норма амортизації, що розраховується згідно з вимогами даного методу;

методу прискореного зменшення залишкової вартості основного засобу. Річна сума амортизації, за даним методом, визначається з виразу:

Ар(П) = ЗВ · На · Кп,

де На — річна норма амортизації, розрахована прямолінійним методом; Кп — коефіцієнт прискорення, який дорівнює двом. В США коефіцієнт прискорення також дорівнює 2. В країнах Західної Європи він встановлюється залежно від строку експлуатації основного засобу. Якщо останній становить три-чотири роки, то лінійна норма амортизації збільшується в 1,5 раза, якщо п’ять-шість років — у 2 рази, більше шести років — у 2,5 раза;

кумулятивний метод. Річна сума амортизації за цим методом (АР(К)) визначається за формулою:

де і — рік, на який нараховується амортизація; Кч — кумулятивне число, що розраховується як сума натурального ряду чисел корисного строку використання основного засобу; ВА — вартість основного засобу, що амортизується. Якщо, скажімо, цей строк становить вісім років, то кумулятивне число дорівнюватиме 1 + 2 + 3 + 4+ 5 + 6 + 7 + 8 = 36; і-рік, на який нараховується амортизація. Вираз (Т +1 – і) вказує на ту кількість років, що залишається до кінця очікуваного строку корисного використання основного засобу. Якщо, наприклад, розраховується річна сума амортизації на другий рік експлуатації основного засобу, то кількість років, що залишається до кінця використання основного засобу, становитиме 8 + 1 – 2 = 7. Норму амортизації за цим методом можна визначити з виразу:

;

виробничий метод. Ним передбачається розрахунок місяч­ної суми амортизації (Ам). Для цього можна скористатися формулою:

де Оф — фактичний місячний обсяг продукції (робіт, послуг), вироблений (виконаний) основним засобом; Оз — загальний обсяг продукції (робіт, послуг), який підприємство очікує виробити (виконати) з використанням основного засобу. Вираз  називають виробничою ставкою амортизації.

Підприємства самостійно обирають метод амортизації, беручи при цьому до уваги очікуваний спосіб отримання економічних вигод від використання основного засобу, а також об’єктивні закономірності руху його вартості і споживної вартості.

За сукупністю всіх основних засобів, що використовуються на підприємстві, може бути розрахована середня норма амортизації . Вона визначається діленням річної суми амортизації по всіх основних засобах на їх балансову (первісну або переоцінену) вартість. В аграрних підприємствах вона коливається в межах 2—5,5 \% залежно від структури основних засобів і, насамперед, частки їх так званої пасивної частини (будівель, споруд, передавальних пристроїв). На основі показника  визначають період обороту основного капіталу з виразу:

Ток =

В таблицях 10.1 і 10.2 наведено приклади розрахунку річної суми амортизації на основний засіб виробництва різними методами. Як видно, сума амортизації істотно відрізняється по роках корисного використання основного засобу, а отже, залеж­но від вибраного методу амортизації підприємство може створити не однакові умови формування інвестиційних ресурсів, особливо в перші роки експлуатації основного засобу (рис. 10.1).

Таблиця 10.1

ВИЗНАЧЕННЯ РІЧНОЇ СУМИ АМОРТИЗАЦІЇ НА ЗЕРНОЗБИРАЛЬНИЙ КОМБАЙН «ЛАН» ПЕРВІСНОЮ ВАРТІСТЮ 452,7 тис. грн І СТРОКОМ КОРИСНОГО ВИКОРИСТАННЯ 10 РОКІВ МЕТОДОМ ЗМЕНШЕННЯ ЗАЛИШКОВОЇ ВАРТОСТІ (А) І ПРИСКОРЕНОГО ЗМЕНШЕННЯ ЗАЛИШКОВОЇ ВАРТОСТІ (Б)

Таблиця 10.2

ВИЗНАЧЕННЯ РІЧНОЇ СУМИ АМОРТИЗАЦІЇ НА ЗЕРНОЗБИРАЛЬНИЙ КОМБАЙН «ЛАН» ПЕРВІСНОЮ ВАРТІСТЮ 452,7 тис. грн І СТРОКОМ КОРИСНОГО ВИКОРИСТАННЯ 10 РОКІВ ПРЯМОЛІНІЙНИМ (В) І КУМУЛЯТИВНИМ (Г) МЕТОДАМИ

Рис. 10.1. Графічне зображення річної суми амортизаційних відрахувань на зернозбиральний комбайн «Лан», визначеної різними методами:

Необхідно пам’ятати, що при застосуванні методів зменшення залишкової вартості та її прискореного зменшення не вся вартість основного засобу за строк його корисного використання амортизується. Як видно з табл. 10.1, після десятого останнього року експлуатації комбайна його залишкова незамортизована вартість при застосуванні методу А становить 22,64 тис. грн, а методу Б — 48,61 тис. грн. Цю вартість можна розглядати як ліквідаційну[17]. Проте підприємство може і не передбачати ліквідаційної вартості (це спостерігається, наприклад, у країнах Західної Європи). В такому разі залишкову вартість основного засобу на початок передостаннього року розподіляють порівну між передостаннім і останнім роками. В нашому прикладі (варіант А) річна сума амортизації за дев’ятий і десятий роки становить тепер не 10,97 і 7,91 тис. грн, а відповідно — по 20,6 тис. грн (41,21 : 2 = 20,6).

Наведені приклади нарахування амортизації дають змогу переконатися у важливій ролі очікуваного строку корисного використання основного засобу. Згідно з П(С)БО 7 підприємство самостійно визначає вказаний строк при визнанні об’єкта основ­ного засобу активом і зарахуванні на баланс. При цьому береться до уваги потужність, продуктивність та інтенсивність використання основного засобу, очікувана швидкість його фізичного і морального зносу, різні правові обмеження. Слід враховувати і ту важливу обставину, що від строку використання основного засобу значною мірою залежать витрати на його утримання. При збільшенні строку експлуатації зменшуються постійні витрати, насамперед за рахунок амортизаційних відрахувань, що в свою чергу сприяє зниженню собівартості виконаних робіт, а отже, і виробленої продукції. Але при цьому зростають ремонтно-експ­луатаційні витрати, що призводить до підвищення собівартості продукції (робіт, послуг). І навпаки, при скороченні строку експлуатації зростають постійні і зменшуються ремонтно-експлуата­ційні витрати в розрахунку на одиницю виконаних робіт.

В нашому прикладі при скороченні строку експлуатації комбайна «Лан» з 10 років до 8 і застосуванні, скажімо, методу зменшення залишкової вартості норма амортизації збільшується з 25,9 до 31,2 \%, а річна сума амортизації в перші три роки його використання (постійні витрати) зростає з 268,43 тис. до 305,51 тис. грн.

Враховуючи органічний взаємозв’язок між зміною постійних і ремонтно-експлуатаційних витрат при зміні строку корисного використання основного засобу, за критерій вибору його оптимальної тривалості доцільно брати мінімум сукупних витрат (постійних і ремонтно-експлуатаційних) на одиницю виконаних робіт за весь період використання основного засобу (насамперед техніки).

Слід відмітити, що питання про надання підприємствам права самостійно встановлювати строк корисного використання основних засобів є дискусійним. Щоб забезпечити хоча б приблизну зіставність показників собівартості продукції по різних підприємствах і регіонах, а також показника рівня рентабельності вироб­ництва, доцільно, щоб строк експлуатації основних засобів встановлювався централізовано як нормативний з наданням права підприємствам коригувати його у визначених межах, скажімо, +/–10—15 \% залежно від виду основного засобу. Указом Президента України «Про концепцію амортизаційної політики» перед­бачена можливість впровадження такого підходу в перспективі. Одним з напрямів удосконалення амортизаційної політики, що визначений даним Указом, є стимулювання суб’єктів господарювання до застосування прискореної амортизації та її інвестиційного спрямування шляхом надання податкових знижок.

Підприємства можуть переглядати метод амортизації основного засобу у разі зміни очікуваного способу отримання економічних вигод. Як правило, нарахування амортизації незалежно від вибраного методу (крім виробничого) проводиться щомісячно. Для визначення місячної суми амортизації потрібно річну суму амортизації поділити на 12. Нарахування амортизації починається з першого числа місяця, що настає за місяцем введення основного засобу в експлуатацію, а припиняється починаючи з місяця, наступного за місяцем його вибуття. Втрати від зменшення корис­ності основного засобу включаються до складу витрат звітного періоду, і водночас на їх величину збільшується сума його зносу.

З введенням П (С)БО7 аграрні підприємства стали нараховувати амортизацію на продуктивну худобу — корів, бугаїв-плідни­ків, свиноматок, кнурів. Доцільно на вказані види продуктивної худоби використовувати прямолінійний метод нарахування амор­тизації відповідно до корисного строку їх використання (наприклад, для корів цей строк може становити чотири-п’ять років).

Як уже зазначалося, податкова амортизація покликана створити додаткове джерело для інвестування в основний капітал. Досягти цього можна за умови, коли застосування методів податкової амортизації забезпечує збільшення амортизаційних відраху­вань у перші роки експлуатації основного засобу порівняно з їх величиною при застосуванні методів економічної амортизації. Саме за цих умов досягається економія по податку на прибуток.

Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» (1997 р.) передбачено визначення амортизації в цілях оподаткування двома методами. Перший метод можна назвати методом зменшуваного залишку первісної вартості основних засобів. Перед розкриттям суті цього методу зазначимо, що відповідно до вимог податкової амортизації всі основні засоби поділяють на три групи. До першої групи відносять будівлі, споруди, їх структурні компоненти і передавальні пристрої; до другої — транспорт­ні засоби, ЕОМ, меблі, електромеханічні прилади та інструменти; до третьої — інші основні засоби, що не ввійшли в першу і другу групи, включаючи сільськогосподарські машини і знаряддя, робочу і продуктивну худобу та багаторічні насадження.

Амортизація за першим методом нараховується по групах основних засобів. По першій групі їх вона визначається як добуток балансової вартості окремих основних засобів цієї групи на початок звітного кварталу на встановлену для цієї групи основних засобів норму амортизації. В розрахунку на календарний квартал вона встановлена в розмірі 1,25 \%. Сума амортизації для основних засобів другої і третьої групи визначається як добуток балансової вартості основних засобів відповідної групи на початок звітного кварталу на норму амортизації, яка встановлена в таких межах: для другої групи — 6,25 \%, для третьої — 3,75 \% на квартал.

Балансова вартість основних засобів на початок звітного кварталу визначається так: до балансової вартості відповідної групи основних засобів на початок звітного періоду (кварталу) додається вартість придбаних основних засобів протягом періоду, що передує звітному, а також додаються витрати на здійснення капітального ремонту, реконструкції, модернізації та інших поліпшень основних засобів протягом періоду, який передує звітному (за умови, що ці витрати перевищують 5 \% балансової вартості основних засобів на початок року); потім віднімається вартість виведених із експлуатації основних засобів протягом періоду, що передував звітному, а також віднімається сума амортизації, нарахована у період, що передував звітному.

Цей метод нарахування податкової амортизації піддається критиці в економічній літературі через надмірне укрупнення основних засобів, що мають абсолютно різне функціональне призначення, а також через неможливість відшкодувати первісну вартість основних засобів за строк їх корисного використання. Спричиняє таку неможливість зменшення балансової вартості на суму амортизації, нарахованої у період, що передує звітному.

Крім викладеного методу нарахування амортизації, підприємствам дано право для третьої групи основних засобів застосовувати прискорену амортизацію. Зокрема передбачено, що за перший рік експлуатації основного засобу погашається 15 \% пер­вісної вартості, другий — 30, третій — 20, четвертий — 15, п’я­тий — 10 і за шостий і сьомий роки — по 5 \%. Аналіз цих методів показує, що при застосуванні першого з них в перші роки експлуатації основного засобу накопичується менша сума амортизації порівняно з методами прискореної амортизації, якими виз­начається економічна амортизація. І лише порівняно з прямоліній­ним методом досягається бажаний результат. Отже, при застосуванні першого методу податкова амортизація не може виконувати стимулюючу функцію, а навпаки, цей метод породжує її фіскальну функцію. І тільки при застосуванні методу прискореної амортизації за семирічного строку використання основного засобу податкова амортизація в змозі виконувати стимулюючу функцію, але за умови, коли строк корисного використання основних засобів у розрахунках економічної амортизації буде не 7 років, а більше.

В нашому прикладі визначення амортизаційних відрахувань на зернозбиральний комбайн «Лан» з 10-річним строком використання за перших три роки акумульована сума амортизації за методом змен­шення залишкової вартості становила 268,5 тис. грн, методом прискореного зменшення залишкової вартості — 220,8 тис., кумулятив­ним методом — 222,3 тис., прямолінійним — 135,8 тис., а першим методом податкової амортизації за такого ж строку використання — 165,9 тис. грн. Ці дані підтверджують фіскальний характер податкової амортизації в разі застосування її першого методу. При застосуванні другого методу податкової амортизації за перші три роки накопичується 294,4 тис. грн амортизаційних відрахувань, тобто більше ніж при використанні методів економічної амортизації.

В таких умовах податкова амортизація в змозі виконувати свою стимулюючу функцію. Проте якщо строк корисного використання основного засобу взяти не 10 років, а менше, то висновок буде протилежним. Так, за строку використання комбайна вісім років акумульована сума амортизації становитиме 305,5 тис. грн. За цієї умови податкова амортизація уже починає виконувати не стимулюючу, а фіскальну функцію. Отже, є нагальна необхідність у подальшому вдосконаленні методів нарахування подат­кової амортизації. При такому вдосконаленні важливо, як це передбачено Концепцією амортизаційної політики, законодавчо виз­начити граничні рівні податкової амортизації, в межах яких її обсяг не може перевищувати обсяг економічної амортизації.

В завершення цього параграфу зазначимо, що всебічно про стимулюючий характер податкової амортизації порівняно з економічною амортизацією можна судити, застосувавши метод визначення чистої поточної вартості. Детально це питання розглядатиметься в розділі 15.

10.5. Джерела і форми відтворення основних засобів

Джерелами простого і розширеного відтворення основних засобів можуть бути власні, позичкові і залучені кошти та цільові надходження і благодійні внески.

До власних джерел відносять прибуток від основної операційної та іншої операційної діяльності; від фінансово-інвести­ційної діяльності та від позареалізаційних операцій; амортизаційні відрахування; надходження від реалізації вибулих основних засобів. Специфічним джерелом фінансування відтворення основних засобів, що не вимагає вкладень, є їх індексація. До позичкових коштів відносять кредити банків та інших фінансово-кредитних установ, а до залучених — випущені підприємством акції й облігації.

Головним джерелом відтворення основних засобів є амортизаційні відрахування і прибуток. Саме завдяки їм підприємство може здійснювати не лише просте, а й розширене відтворення цього ресурсу. Прийнято вважати, що амортизаційні відрахування є джерелом здійснення простого відтворення основних засобів. Проте вони нерідко можуть стати і джерелом розширеного відтворення у випадках, коли підприємству ще немає потреби замінювати працюючі основні засоби, а отримані суми амортизаційних відрахувань завдяки введенню прискореної амортизації є досить значними і можуть бути використані для придбання додат­кової кількості основних засобів.

В умовах ринкової економіки підприємства, як правило, не акумулюють амортизаційні відрахування у спеціальному амортизаційному фонді з цільовим реноваційним призначенням, а здійснюють просте і розширене відтворення в міру потреби за рахунок наявних власних або зовнішніх джерел фінансування. Проте підприємство може ввести в практику своєї діяльності закріплення фінансових ресурсів за формами відтворення основних засобів. В економічній літературі виділяють таких три форми їх відтворення:

підтримання основних засобів у придатному для експлуатації стані без зміни їх первісної корисності. Для цієї мети може створюватися фонд ремонтних робіт;

реновація основних засобів, тобто заміна фізично і морально зношених основних засобів новими нерідко з кращими технічними характеристиками. Джерелом цієї форми відтворення є амортизаційні відрахування, надходження від реалізації потриманих основних засобів;

розширене відтворення основних засобів на існуючій та новій технічній основі (здійснення модернізації , переоснащення виробництва). Воно здійснюється за рахунок прибутку підприємства і частково амортизаційних відрахувань, а також позичкових і залучених коштів.

Стосовно першої форми відтворення основних засобів, то вона здійснюється шляхом проведення їх технічних доглядів, поточних і капітальних ремонтів. Витрати на них залежать від їх кількості і розцінок, які в свою чергу залежать від складності ре­монту, вартості запасних частин, вузлів, рівня оплати праці тощо. В практиці роботи вітчизняних аграрних підприємств станом на 2002 р. продовжувала діяти система періодичного проведення ремонтів. Наприклад, для тракторів поточний ремонт здійснювався раз у два роки, капітальний — раз у чотири роки. Метою проведення поточного ремонту є усунення дрібних неполадок, запобігання інтенсивному фізичному спрацюванню вузлів основного засобу і завдяки цьому підтримання його в придатному для цільового використання стані. Капітальний ремонт проводиться з метою максимально можливого відновлення нормативних техніко-експлуатаційних характеристик основного засобу. Він вимагає значно більших витрат, ніж поточний ремонт і здійснюється, як правило, в спеціалізованих ремонтних підприємствах. Оскільки технічний догляд, поточний та капітальний ремонти забезпечують лише підтримання основних засобів у робочому стані і збереження первісно визначеної економічної вигоди від їх експлуатації, то цілком виправдано, що витрати на їх проведення від­носять до поточних.

Реновація (просте відтворення) основних засобів є необхідною умовою збереження виробництва в тих же масштабах. У роки економічної кризи для більшості аграрних підприємств був харак­терний звужений тип відтворення, який супроводжувався не лише зменшенням фондооснащеності виробництва, а й старінням основного капіталу. В 2001 р. завдяки поліпшенню економічного середовища діяльності аграрних підприємств і позитивному впливу фактора приватної власності та приватної ініціативи намітилася тенденція до збільшення вкладень в основний капітал. У цих умовах закріплення фінансових ресурсів на реновацію основ­них засобів може принести підприємству додаткову економічну вигоду в разі законодавчого закріплення положення Концепції амортизаційної політики, яким передбачається надавати податкові знижки тим суб’єктам господарювання, які мають документальне підтвердження інвестиційного використання коштів амортизаційного фонду. Отже, підприємству стане вигідним створю­вати вказаний фонд і забезпечувати його цільове використання.

Більшість аграрних підприємств у 2002 р. потребували розширеного відтворення основних засобів на якісно новій основі. Його здійснення вимагає рентабельного (прибуткового) ведення агропромислового виробництва. В умовах, коли багато аграрних підприємств ще економічно не зміцніли, важливим напрямом забезпечення розширеного (а нерідко і простого) відтворення основ­них засобів може стати лізинг.

10.6 Лізинг

Лізинг є особливою формою відтворення основних засобів, своєрідним видом підприємницької діяльності. Основоположним, сутнісним аспектом лізингу є довгострокова оренда майна, тобто передача його у тимчасове користування на умовах платності, строковості і зворотності або викупу.

У Законі України «Про лізинг» (грудень 1997 р.) дається таке визначення лізингу: лізинг — підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначе­ний строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Отже, лізинг розглядається як додаткове, особливе джерело фінансування, яке розширює можливості підприємств щодо вибору стратегії інвестування. Лізингу притаманні всі функції банківського кредиту. Але він є особливою формою кредитних відносин — товарним кредитом в основні засоби, за якого право використання майна відокремлюється від права володіння ним. Перше переходить до лізингоодержувача, тоді як лізингодавець зберігає за собою право володіння переданим в оренду майном.

Лізингу притаманний переважно трибічний характер відносин, за яких у здійсненні лізингової операції беруть участь три суб’єкти: лізингодавець, лізингоодержувач і продавець лізингового майна. Всі вони економічно заінтересовані в укладанні лізингової угоди. Так, підприємствам лізинг дає змогу одержати в користування необхідні основні засоби з можливим наступним придбанням їх у власність, не маючи власних коштів для їх закупівлі. Завдяки лізингу підприємства мають можливість не зв’язу­вати свій капітал через купівлю необхідних основних засобів, а використовувати його для організації іншої діяльності і тим розширювати можливості одержання додаткового доходу. Завдяки лізингу здійснюється оновлення виробництва на якісно новій основі. Він відкриває доступ до сучасної техніки, забезпечуючи тим самим зростання продуктивності праці і підвищення доходності. Перевагою лізингу для аграрних підприємств є також та обставина, що вони можуть застосовувати схему гнучких лізингових платежів, яка найбільше відповідає сезонності сільськогосподарського виробництва. Є й інші переваги лізингу як форми інвестування і відтворення основних засобів (детальніше див.: Андрійчук В. Г., Бауер Л. Менеджмент: прийняття рішень і ризик. — К.: КНЕУ, 1998, розд. ХІ).

Розрізняють два види лізингу: фінансовий і оперативний. Фінансовий лізинг вітчизняним законодавством трактується як лізингова угода, в результаті укладання якої лізингоодержувач на своє замовлення отримує в платне користування від лізингодавця об’єкт лізингу на строк, не менший від строку, за який амортизується 60 \% вартості об’єкта лізингу, визначеної в день укладання угоди. Із завершенням строку угоди фінансового лізингу об’єкт лізингу переходить у власність лізингоодержувача або викуповується ним за залишковою вартістю.

Оперативний лізинг — це лізингова угода, якою передбачається, що лізингоодержувач на своє замовлення отримує у платне користування від лізингодавця об’єкт лізингу на строк, менший від строку, за який амортизується 90 \% вартості об’єкта лізингу. Після завершення строку угоди оперативного лізингу об’єкт лізингу повертається лізингодавцю.

За фінансового лізингу витрати на утримання об’єкта лізингу (на його експлуатацію, технічне обслуговування і ремонт, страхування) несе лізингоодержувач, а тому вони не включаються до лізингових платежів. У міжнародній практиці такий фінансовий лізинг називають «чистим». Якщо лізингодавець надає лізингоотри­мувачу певні сервісні послуги, то в цьому разі фінансовий лізинг називають «мокрим» лізингом. За оперативного лізингу всі витрати на утримання об’єкта лізингу, крім витрат на його експлуатацію та поновлення використаних матеріалів, несе лізингодавець.

Важливо пам’ятати, що за фінансового лізингу об’єкт лізингу береться на баланс лізингоодержувача. Останній бере на себе ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження об’єк­та лізингу. За оперативного лізингу вказаний ризик бере на себе лізингодавець. Лізингоодержувач за використання об’єкта лізингу сплачує лізингодавцю лізингові платежі, які встановлюються в розмірі, що забезпечує відшкодування його вартості й одержання лізингодавцем певного прибутку.

Лізингові платежі можуть включати в себе декілька складових: суму амортизації об’єкта лізингу, нараховану за строк, за який вноситься лізинговий платіж; платіж як винагорода лізингодавцю за надання ним майна в оренду (лізингова маржа); суму, що сплачується лізингодавцю як процент за залучений ним кредит для придбання майна за договором лізингу; відшкодування страхових платежів за договором страхування об’єкта лізингу, якщо він застрахований лізингодавцем; інші витрати лізингодавця, передбачені договором лізингу.

У формалізованому вигляді загальну суму лізингових платежів  за весь строк дії лізингової угоди можна представити виразом:

де А — сума амортизації, що нараховуються на об’єкт лізингу протягом дії лізингової угоди; ПКр — плата як процент за залучений лізингодавцем кредит для придбання об’єкта лізингу; ЛМ — лізингова маржа; СТ — страхові відшкодування лізингодавцю за застраховане ним майно; ІВ — інші витрати лізингодавця, передбачені договором лізингу (витрати на обслуговування об’єктів лізингу, на консультації, навчання працівників, які обслуговують об’єкт лізингу, відрядження тощо).

Суму амортизаційних відрахувань (А) можна визначити за формулою:

А = (Вл · На · Тл) : 100,

де Вл — вартість об’єкта лізингу; На — норма амортизаційних відрахувань, \%; Тл — строк дії лізингової угоди. Методичний підхід до визначення суми амортизації може змінюватися залежно від вибраного за домовленістю сторін методу нарахування амортизації.

Якщо за фінансового лізингу повний викуп об’єкта лізингу передбачається за коротший термін порівняно зі строком його корисного використання, то замість амортизаційних відрахувань у щорічні лізингові платежі включають частку вартості основного засобу, визначену як результат від ділення його повної вартості на термін лізингової угоди. Наприклад, при укладанні угоди з фінансового лізингу на п’ять років з повним викупом майна за цей строк і за вартості об’єкта лізингу 245 тис. грн у щорічні лізингові платежі потрібно включати 49 тис. грн (245 : 5).

Плата за залучення лізингового кредиту (Пкр) розраховується з виразу:

Пкр = (Кр · Пс) : 100,

де Кр — кредитні ресурси (залучений лізингодавцем кредит); Пс — процентна ставка за кредит, \%.

Оскільки плата за кредит розраховується за залишковою вартістю майна, то при визначенні загальної суми ПКр береться до уваги середньорічна вартість кредитних ресурсів, якщо виплата лізингових платежів здійснюється щомісячно або щоквартально. За цих умов розрахунок Кр здійснюється за формулою:

де Влп і Влк — вартість об’єкта лізингу відповідно на початок і кінець року і за умови, що він придбаний повністю за кредитні ресурси. Якщо лізингодавець залучав їх частково, то ця формула набуває вигляду:

де Чзк — частка кредиту у вартості придбання об’єкта лізингу.

Якщо лізингодавець купує об’єкт лізингу лише за рахунок власних коштів, то ця складова лізингових платежів не враховується.

Лізингова маржа визначається з виразу:

де Слм — ставка лізингової маржі, коефіцієнт.

Перш ніж укласти лізингову угоду, лізингоодержувач має здійснити попередню оцінку її ефективності. Методика такої оцінки зводиться до порівняння вартості майна за умов його купівлі в кредит з його вартістю за умов його придбання за лізинговою угодою.

При визначенні вартості майна за умов фінансового лізингу слід виходити з того, що лізингові платежі включають, згідно Закону України «Про лізинг», у валові витрати, тому на їх величину зменшується прибуток, що є об’єктом оподаткування податком на прибуток[18]. Отже, підприємство менше сплачуватиме податку на прибуток на величину, що дорівнює сумі лізингових платежів, помножених на ставку податку на прибуток (коефіцієнт). Ця економія коштів, по суті, зменшує вартість придбання підприємством техніки, обладнання тощо.

Таким чином, реальна вартість придбання майна за умов фінансового лізингу для лізингоодержувача становитиме:

ФВМл =

де ЕК — економія коштів на відрахуваннях до бюджету при оподаткуванні прибутку підприємства завдяки включенню лізингових платежів у виробничі витрати. Вона має місце, коли підприємство працює прибутково.

Реальна вартість майна за умови купівлі його в кредит визначається з урахуванням таких трьох обставин. Перша — виплата процентів за кредит включається у виробничі витрати. Отже, на їх величину зменшується об’єкт оподаткування подат­ком на прибуток. Друга — підприємство, взявши кредит, повертає його за рахунок прибутку після його оподаткування. Тому прибуток не зменшується на величину виплачуваних час­ток кредиту, і підприємство не одержує економії на виплатах в бюджет, що пов’язані з оподаткуванням прибутку. Третя — придбавши основний засіб у власність за кредит, підприємство нараховує на нього амортизацію, яка є елементом витрат, а отже, на її величину зменшується об’єкт оподаткування податком на прибуток.

Економія від зниження об’єкта оподаткування за рахунок амортизації (Еа) визначається множенням нарахованої амортизації за період, на який укладається угода фінансового лізингу, на ставку податку на прибуток (коефіцієнт).Економія від включення виплачуваних процентів за кредит у витрати (Екк) визначається множенням суми цих процентів на ставку податку на прибуток (коефіцієнт). Звідси фактичну вартість майна при купівлі його за кредит (ФВМк) можна обчислити з виразу:

ФВМк = ВКм + Пкр – Екк – Еа,

де Пкр — сума виплачених процентів за кредит.

Лізингова угода вважається доцільною, якщо ФВМл ФВМк. Проте такий висновок не означає, що підприємство не повинне за всіх обставин укладати лізингову угоду за умови, що ФВМл > ФВМк. Однією з основних причин, що може спо- нукати підприємство укласти за цієї обставини лізингову угоду, є недоступність для нього кредиту і гнучкість лізингових платежів.

В Україні сільськогосподарський ринок лізингу став розвиватися порівняно недавно. В 2001 р. в сільському господарстві активно діяли 16 лізингових компаній, більшість яких створена бан­ками або промисловими підприємствами. Найбільш відомі серед них такі, як: «Агротехлізинг», «Укрінвест», «Укрмашінвест», «Українська фінансова лізингова компанія», «Украгролізинг». Особливо слід наголосити на активній діяльності держави щодо здійснення лізингових операцій у сільському господарстві. У 1997 р. було створено Державний лізинговий фонд для технічного переоснащення сільського господарства вітчизняною сільськогосподарською технікою. Він здійснював порівняно з іншими лізинговими структурами найбільші лізингові операції. На бере­зень 2001 р. державним лізинговим фондом було надано аграрним підприємствам на умовах фінансового лізингу 8 345 одиниць техніки на загальну суму 391 млн грн. Проте через незадовільну ситуацію з поверненням лізингових платежів розпорядником коштів Державного лізингового фонду та правонаступником його дирекції щодо прав і обов’язків по укладених угодах стало (за рішенням Кабінету Міністрів України від 26 липня 1999 р.) державне лізингове підприємство «Украгролізинг». В квітні 2001 р. на базі даного підприємства створено Національну акціонерну компанію (НАК) «Украгролізинг». До статутного фонду цієї ком­панії передано також 100 \% акцій низки державних підприємств, перетворених у державні відкриті акціонерні товариства. Зокрема, так перетворено 59 державних машинно-технологічних станцій, Українське державне підприємство по матеріально-техніч­ному забезпеченню АПК «Укроагротех», Український державний концерн по матеріально-технічному і сервісному забезпеченню АПК «Украгротехсервіс», Український державний конструкторсько-технологічний інститут транспорту «Украгротранс» і деякі ін.

НАК «Украгролізинг» надає сільськогосподарську техніку в лізинг на прийнятних для сільськогосподарських товаровиробників умовах, як правило, на термін до п’яти років. При цьому з урахуванням лізингових платежів вартість техніки зростає для лізингоодержувачів у межах 25—30 \%, тоді як вартість техніки, наданої в лізинг приватними лізинговими компаніями нерідко підвищується на 50 \% (в середньому передоплата цими компаніями встановлюється 30 \% вартості об’єкта лізингу, середній термін лізингової угоди — три роки під середній банківський річний відсоток). Недоліком у роботі Державного лізингового фонду було те, що при наданні техніки в лізинг не здійснювався аналіз платоспроможності лізингоодержувачів, не повністю бралися до уваги професіоналізм і порядність керівництва підприємств. З цієї причини в 2001 р. НАК «Украгролізинг» зіткнулася з проблемою несплати лізингових платежів[19]. Тому є необхідність у застосуванні цією компанією загально прийнятих підходів до відбору потенційних лізингоотримувачів. Головним критерієм такого від­бору має стати їх кредитоспроможність і належне техніко-еконо­мічне обґрунтування використання об’єкта лізингу.

Для підвищення привабливості фінансового лізингу[20] доцільно законодавчо ввести можливість застосування сублізингу, знизити мінімальний термін лізингової угоди, розробити досконаліші процедури повернення об’єкта лізингу в разі несплати лізинго- отримувачем лізингових платежів.

10.7 Ефективність використання основних виробничих фондів

Ефективність використання основних виробничих фондів та їх вплив на кінцеві результати виробництва значно залежать від характеру руху цих фондів як авансованої вартості в умовах конкретного підприємства, а також від їх фізичного стану. Кількісно характер руху основних виробничих фондів визначається за допомогою низки показників. Найважливішим серед них є коефіцієнт (швидкість) обороту, що визначається як відношення річної суми амортизації основних виробничих фондів до їх середньоріч­ної вартості або період обороту як зворотне співвідношення цих величин. У сільськогосподарських підприємствах ці показники за останні роки становили відповідно 0,0476 і 21 рік.

Швидкість обороту основних виробничих фондів з розвитком науково-технічного прогресу і впровадженням його результатів у виробництво має тенденцію до підвищення. Незважаючи на те, що можливості для прояву цієї тенденції в сільському господарстві (порівняно з іншими галузями народного господарства) звужені, все ж чимало аграрних підприємств досягають високої швидкості руху авансованих ресурсів, що позитивно позначається на результатах їх господарювання. Адже маса продукту, вироб­леного за певний період, дорівнює його розміру, одержаному протягом одного обороту, помноженому на число таких оборотів.

Аграрним підприємствам важливо своєчасно скористатися досягненнями науково-технічного прогресу у фондоутворюючих галузях першої сфери АПК, результатом якого є створення нової техніки з більш коротким строком експлуатації як важливої умови врахування темпів її морального зношення. Швидкість обороту основних фондів, таким чином, з переходом до нових конструкцій у фондоутворюючих галузях із кожним черговим цик­лом технічного переозброєння має тенденцію до зростання. Скорочення тривалості вказаних циклів веде до збільшення швидкості обороту основних фондів, а отже, до швидшого перетворення цих авансованих ресурсів у спожиті, тобто втілення їх в заново створений продукт. Для характеристики руху основних фондів використовують і такі показники:

коефіцієнт зростання (Кзр) — відношення суми основних засобів на кінець року до їх вартості на початок року;

коефіцієнт вибуття (Кв) — відношення вартості вибулих за звітний рік основних засобів до суми всіх основних засобів на початок року;

коефіцієнт оновлення (Ко) — відношення заново введених за рік основних засобів до балансової вартості всіх основних засобів на кінець року). Між даними показниками існує тісний взаємозв’язок. Очевидно, що Кзр > 1 за умови, коли Ко > Кв, і нав­паки. Якщо сума вибулих фондів дорівнюватиме сумі заново введених, то Кзр = 1;

коефіцієнт сукупного відтворення (Ксв) — відношення вар­тості основних засобів, що надійшли протягом року, до первісної вартості всіх основних засобів на початок року. Цей показник дає змогу судити про те, яка частка нововеддених основних засобів використана на просте відтворення, а яка — на розширене. Він акумулює в собі значення коефіцієнта вибуття (Кв) і приросту (Кпр). У формалізованому вигляді зв’язок між цими коефіцієн­тами можна подати так:

Ксв = Кв + Кпр;  (1)

Кпр =     (2)

де ОФкр і ОФпр — основні фонди відповідно на початок і кінець року.

Для того щоб переконатися в існуванні такого зв’язку, розглянемо випадок, коли основні фонди, що надійшли протягом року (ОФн), більші за основні фонди, що вибули протягом року (ОФв). Оскільки ОФн > ОФв, то ОФ кр > ОФ пр.

Отже, виходячи з формули визначення К пр, цей показник буде більшим нуля. Звідси:

Кв + Кпр =         (3)

Оскільки ОФкр можна записати виразом ОФкр = ОФпр + ОФн – – ОФв, то вираз (3) набуде вигляду:

Кв + Кпр =

Отже, Кв + Кпр =  = Ксв.

За умови, що ОФн = ОФв, коли забезпечується лише просте відтворення основних фондів, ОФ кр= ОФ пр, а Кпр = 0.

Таким чином,

Кв + Кпр =

Математичний аналіз випадку, коли відбувається звужене відтворення основних засобів, також підтверджує існування даної залежності (детальніше про це див.: Андрійчук В. Г., Боброва О. Г. Обґрунтування методики оцінки процесу відтворення основних фондів // Агроінком. — 1999. — № 7).

Таким чином, при аналізі коефіцієнта Ксв потрібно брати до уваги, що в умовах розширеного відтворення, коли Кпр > 0, коефіцієнт вибуття характеризує рівень оновлення основних засобів, а коефіцієнт приросту — рівень їх розширеного відтворення. За умов звуженого відтворення основних засобів Ксв акумулює в собі негативний вплив коефіцієнта приросту і відображає фактич­ний рівень оновлення основних засобів. Різниця між Кв і Ксв відображатиме відносну потребу в основних засобах, за якої буде досягнуто їх просте відтворення. Якщо на підприємстві забезпечується лише просте відтворення, то Ксв = Кв і, таким чином, коефіцієнт сукупного відтворення відбиватиме лише рівень онов­лення основних засобів.

Про стан основних виробничих фондів можна судити з двох показників: коефіцієнта зношення (Кз — відношення суми зношення до первісної вартості основних засобів) і коефіцієнта придатності (Кп — частка від ділення первісної вартості засобів за мінусом усієї суми зношення на їх первісну вартість). Цей показник можна визначити і так: Кп = 1 – Кз. Чим вищий коефіцієнт придатності і менший коефіцієнт зношення, тим кращі умови має підприємство для більш раціонального використання основних засобів.

В умовах ринкових відносин особливої актуальності набуває питання підвищення економічної ефективності використання основних виробничих фондів. Аграрним підприємствам важливо знати, якою ціною виробляється валовий продукт, скільки авансованих засобів, у тому числі основних фондів, брало участь у його створенні. Відповідь можна дістати, визначивши такі економічні показники:

Фондовіддача — відношення вартості виробленої продукції до первісної середньорічної вартості основних виробничих фондів сільськогосподарського призначення. В умовах інфляції, коли швидкими темпами зростають ціни на знаряддя праці, а також вартість капітального будівництва, цей показник доцільно визначати за товарною продукцією, оціненою в поточних цінах реалізації. Розрахована таким способом фондовіддача, хоч і не повністю, але все ж об’єктивніше характеризує економічну ефектив­ність використання основних виробничих фондів, ніж валова продукція, що оцінюється в порівнянних цінах.

По аграрних підприємствах фондовіддача основних виробничих фондів істотно коливається, що пов’язано з різним рівнем господарювання, неоднаковою оснащеністю їх цим ресурсом, різ­ним співвідношенням його складових елементів, ступенем при­датності та ін. Шукаючи резерви зростання фондовіддачі (Іф від), слід пам’ятати, що з економічного погляду вона знижується тоді, коли темпи збільшення продукції нижчі за темпи підвищення фондооснащеності виробництва, тобто Івп < Іф ос. При цьому зниження фондовіддачі завжди супроводжується перевищенням темпів підвищення фондоозброєності (Іф оз) над темпами зростання річної продуктивності праці (Іпп), тобто Іф оз > І пп. Ця закономірність є наслідком математичної залежності, відповідно до якої І пп = Іф оз · Іф від. Звідси Іф від = І пп : Іф оз. Із цього співвідношення випливає, що фондовіддача зростає лише тоді, коли темпи підвищення продуктивност праці випереджають темпи збільшення її фондоозброєності.

Фондомісткість — це зворотний показник фондовіддачі, тобто Фм = І : Іф від. Він указує, скільки було використано основ­них виробничих фондів для виробництва однієї гривні продукції. Із завершенням комплексної механізації та автоматизації виробництва, що можливо за стабільного розвитку економіки, будуть створені об’єктивні передумови для зниження фондомісткості виробництва, а значить, і для підвищення фондовіддачі.

Інтегральний показник фондовіддачі визначається за формулою:

де Іф від — індекс фондовіддачі, що розраховується діленням показника фондовіддачі у звітному періоді на базовий; Івп — індекс валової (товарної в поточних цінах) продукції. Він обчислюється діленням цього виду ефекту з гектара сільськогосподарських угідь у звітному році на даний показник у базовому році. Застосовувати інтегральний показник фондовіддачі доцільно для оцінки рівня ефективності використання основних виробничих фондів у динаміці за умови, коли їх фондовіддача знижується. Тенденція до зростання інтегрального показника фондовіддачі свідчитиме про позитивні зрушення у використанні цього ресурсу, і навпаки — тенденція до зниження його ставить перед підприємством невідкладні завдання щодо залучення наявних резер­вів використання техніки, продуктивної худоби, транспорту тощо.

Умовний строк окупності визначається як частка від ділення середньорічної вартості основних виробничих фондів сільськогосподарського призначення на операційний прибуток підприємства, одержаний від основної діяльності. Потрібно домагатися, щоб цей показник був якомога меншим і не перевищував кількості років, за які окуповуються капіталовкладення відповідно до діючої банківської процентної ставки.

Поліпшення використання основних виробничих фондів означає, що за тієї самої їх величини збільшується виробництво продукції, зростає маса чистого прибутку або коли темпи збільшення цих видів ефекту випереджають подальше підвищення фондооснащеності виробництва.

Важливим напрямком поліпшення використання виробничих ресурсів є встановлення оптимального співвідношення між основ­ними й оборотними фондами з урахуванням виробничого напряму підприємств, ступеня розвитку головної галузі і досягнутого ними рівня фондооснащеності основними виробничими фондами.

Нестача оборотних фондів, особливо кормів, пального, добрив, отрутохімікатів, запасних частин тощо знижує ефективність використання основних фондів, негативно відбивається на кінцевих результатах господарювання. З іншого боку, недостатній рівень забезпеченості знаряддями праці не дає змоги раціонально використовувати предмети праці, що також погіршує результати виробництва.

Істотного підвищення фондовіддачі можна досягти завдяки вдосконаленню структури основних виробничих фондів. Збільшення вартості більш активних засобів у розрахунку на одиницю вартості менш активних (пасивних) засобів до оптимального рівня значно підвищує ефективність використання знарядь праці. Важливо встановити раціональне співвідношення між силовими і робочими машинами. При нестачі сівалок, плугів , культиваторів, борін, інших робочих машин і знарядь неможливо раціонально використовувати тракторний парк, так само як неможливо ефективно використовувати і названу техніку, коли підприємство недостатньо забезпечене силовими машинами.

Кращих результатів досягають ті підприємства, які своєчасно технічно переозброюють виробництво, замість застарілої, впроваджують нову техніку, більш продуктивну й економічну. Особливе значення для поліпшення використання основних виробничих фондів і підвищення ефективності виробництва має застосу­вання нових технологій вирощування сільськогосподарських куль­тур, утримання худоби і переробки сільськогосподарської сировини. Необхідно поглиблювати спеціалізацію і комбінування виробництва, впроваджувати прогресивні форми організації й оплати праці, підвищувати кваліфікацію кадрів та їх відповідальність за раціональне використання закріпленої за ними техніки.

На сучасному етапі (2002 р.) із становленням організаційних форм господарювання на селі, що функціонують на засадах приватної власності, створено об’єктивні умови для раціональнішого використання основних засобів. Справжній власник не допустить, щоб його техніка, будівлі, споруди, транспорт використовувалися нераціонально. В цих умовах для подальшого поліпшення використання основних засобів, насамперед техніки, важливо створити добре розвинуту систему технічного обслуговування на базі дилерських пунктів, проводити ремонтно-обслуговуючі роботи лише на основі об’єктивної оцінки фактичного технічного стану машин та їх вузлів, здійсненої в процесі їх періодичного діагностування.

З виникненням у результаті аграрної реформи значної кількості аграрних формувань відносно малих розмірів (фермерських господарств, ТОВ, особистих господарств з приєднаними земельними ділянками (паями), що функціонують без створення юридичної особи) важливо розвивати міжгосподарське використання технічних засобів, які є одноосібною чи спільною власністю. Завдяки такій формі використання техніки зростає рівень її завантаженості і як наслідок зменшуються постійні витрати на одиницю робіт. Це економічно вигідно власнику техніки, оскільки, крім додаткового джерела доходу за надану в користування техніку, знижується собівартість механізованих робіт у його господарстві. Економічно вигідно це і користувачам техніки, оскільки малим підприємствам значно дорожче обходиться купівля і використання власних техніч­них засобів порівняно з їх підрядом чи орендою.

10.8. Поняття виробничої потужності підприємств, методи її визначення і показники використання

Кожне підприємство як товаровиробник має певну виробничу потужність, яка справляє вирішальний вплив на багато важливих параметрів його виробничої діяльності. Під виробничою потуж­ністю розуміють максимально можливий випуск продукції (переробки сировини) за рік (добу, зміну) в натуральних показниках за заданого асортименту й якості та раціонального використання землі, техніки, обладнання, виробничої площі.

Наведене визначення виробничої потужності прийнятне як для аграрних, так і для промислових підприємств. Особливість полягає тільки в тому, що більшість аграрних підприємств є багатогалузевими і виробляють на продаж нерідко до 10 і більше видів продукції. Ця обставина значно ускладнює проблему визначення їх виробничої потужності. Проте за допомогою економіко-математичних методів і ЕОМ здійснюється постановка та розв’я­зання оптимізаційних і кореляційно-регресивних задач, в алгоритм яких включають усі види ресурсів, задіяних у сільськогосподарському виробництві, і нормативну або пошукову віддачу цих ресурсів. У результаті визначають можливий річний випуск сільськогосподарської продукції різних видів. Це і характеризуватиме виробничу потужність багатогалузевих аграрних підприємств.

Однак оскільки натуральні обсяги різних видів продукції між собою не порівнянні і, як правило, знаходяться у різних співвідношеннях, то по багатогалузевих підприємствах виробничу потужність доцільно визначати через обсяг виробництва продукції у вартісному виразі. Для цього можна скористатися більш простим методом, побудувавши ресурсну кореляційну модель виду:

де у — виробництво валової продукції відповідним підприємством, тис. грн; х1 — середньорічна вартість основних виробничих фондів, тис. грн; х2 — середньорічна вартість оборотного капіталу, тис. грн; х3 — середньорічна кількість працівників, зайнятих у сільськогосподарському виробництві; х4 — грошова оцінка сільськогосподарських угідь, тис. грн.

Наприклад, по аграрних підприємствах Кагарлицького району ця модель за 2000 р. має вигляд:

Якщо в дану модель підставити фактичний обсяг ресурсів по певному підприємству вказаного району, то після нескладних підрахунків одержимо його потужність. Відношенням фактичного обсягу виробництва продукції до нормативного, визначеного за допомогою моделі, розраховується коефіцієнт використання виробничої потужності підприємства. Чим більший він за одиницю, тим ефективніше підприємство використовує свою потуж­ність, і навпаки.

Іншого підходу вимагає визначення виробничої потужності вузькоспеціалізованих аграрних підприємств, наприклад, теплич­них комбінатів, птахофабрик, свинокомплексів, скотовідгодівельних комплексів. На названих підприємствах виробнича потужність може бути представлена не лише класичним показником — обсягом виробництва продукції, а ще й певним умовно-ресурс­ним показником. Так, потужність тепличного комбінату (овочевої фабрики) нерідко визначають через площу закритого грунту, скажімо 5000 м2. Помноживши її на нормативну врожайність овочів з квадратного метра, наприклад 30 кг, одержимо класичний показник потужності цього типу підприємств — 150 т. Потужність птахофабрики яєчного напряму визначають через кількість птахомісць для утримання курей-несучок, наприклад на 100 тис. голів. За нормативної продуктивності (наприклад, 240 яєць від однієї курки-несучки) класичний показник потужності цього підприємства становитиме 24 млн шт. яєць.

Як бачимо, виробнича потужність залежить від виробничої площі (м2, кількість головомісць тощо) і врожайності культур або продуктивності тварин. Проте на виробничу потужність деяких підприємств впливають ще й інші фактори. Механізм такого впливу чітко проглядається при визначенні виробничої потуж­ності скотовідгодівельного комплексу (спеціалізованого підприємства). Для такого визначення використовують формулу:

де  — виробнича потужність — обсяг виробництва живої маси великої рогатої худоби, ц;  — кількість скотомісць;  — коефіцієнт використання потужності комплексу;  — середньодобовий приріст живої маси тварин, г;  — коефіцієнт для переведення грамів у центнери; То — період (у роках) вирощування і відгодівлі молодняка до здавальної ваги, який залежить від середньодобового приросту і живої маси молодняка при постановці на дорощування і відгодівлю; Жв — жива маса молод­няка при постановці на дорощування і відгодівлю, ц.

Якщо, наприклад, Ск = 1200, Кп = 0,9, Сп = 850 грн, То = 1,5 і Жв = 0,45ц, то за таких умов Вп = 3351 + 324 = 3675 ц. Перша складова результату (3351 ц) характеризує живу масу тварин, одержану завдяки їх відгодівлі. Тому з підвищенням середньодобового приросту прямо пропорційно зростатиме обсяг виробництва і реалізації живої маси тварин. Друга складова (324 ц) формує потужність комплексу за рахунок живої маси поставленого молодняка. З її підвищенням скорочується період відгодівлі тварин і зрештою зростає потужність комплексу. Якщо, скажімо, Жв = 2,8 ц і То = 0,39 року, то Вп = 11 100 ц, у тому числі друга частина результату становитиме 7750 ц.

Виробнича потужність свиновідгодівельного комплексу визначається відповідно до його проектної потужності, представленої тисячами голів свиней, які можуть бути реалізовані щороку, наприклад 10 тис., 12 тис., 54 тис. і 108 тис. голів. За нормативної ваги однієї голови (при знятті з відгодівлі), скажімо, 105 кг вироб­нича потужність у класичному виразі для 12 тис. голів відгодівлі на рік становитиме 12,6 тис. ц.

Проте проектна потужність свиновідгодівельних підприємств по головній галузі в реальних умовах часто змінюється залежно від ступеня заповнюваності станкомісць, а також строку відгодів­лі, який може скорочуватися або збільшуватися через відхилення середньодобових приростів від їх нормативного рівня. За таких умов виробничу потужність свиновідгодівельного комплексу (Впс) (головної галузі спеціалізованих свиновідгодівельних підприємств) можна визначити за формулою:

Впс == Пп · Кс · Кк · Жвг,

де Пп — проектна потужність комплексу, голів реалізації за рік; Кс — коефіцієнт використання станкомісць, який визначається діленням фактично заповнених поголів’ям станкомісць на проект­ні станкомісця; Кк — коефіцієнт коригування проектної потужності, що обчислюється відношенням фактичного коефіцієнта обороту поголів’я до проектного; Жвг — жива маса 1 голови свиней при реалізації, ц.

Наприклад, проектна потужність комплексу становить 10 тис. голів реалізації на рік, середньорічне поголів’я свиней комплексу відповідно до проектної структури стада (без хряків, основних і ремонтних свиноматок) — 7660 голів. Звідси проектний коефіцієнт обороту поголів’я дорівнюватиме 10000 : 7990 = 1,23. Реальний плановий коефіцієнт обороту визначається діленням 12 міс. на період вирощування і відгодівлі свиней до здавальної ваги (в місяцях). Рівень цього показника зрештою залежить від середньодобового приросту свиней:

Якщо в плановому періоді середньодобовий приріст становитиме 300 г, то Кк = 1,09 : 1,3 = 0,84, за приросту 350 г Кк = 0,95 і т. д[21]. Інші параметри комплексу — Кс, Жвг — встановлюються з урахуванням можливостей підприємства, що в кінцевому рахунку дає змогу визначити його реальну виробничу потужність.

Потужність бройлерної фабрики також формується під впливом низки факторів. Для її визначення можна скористатися формулою:

,

де  — виробнича потужність бройлерної фабрики, т живої маси;  — потужність за одночасною посадкою курчат на відгодівлю, тис. голів;  — період вирощування бройлерів, днів;  — тривалість технологічних перерв між черговими по­садками курчат, днів;  — коефіцієнт збереження поголів’я (визначається як відношення кількості реалізованих бройлерів до всього поголів’я курчат при їх посадці на вирощування і відгодівлю);  — жива маса одного бройлера в заліковій вазі при реалізації, кг;  — коефіцієнт для переведення кілограмів у тонни.

За умови, що параметри бройлерної фабрики Оп — 240 тис. гол., П — 70 днів, Тп — 14 днів, Кз — 0,9 і Жвб — 1,6 кг, потуж­ність цього підприємства становитиме 1500 т живої маси.

Основним показником, що характеризує ступінь використання виробничої потужності підприємства, є коефіцієнт її використання (Квп), що визначається за формулою:

де  — фактичний обсяг виробництва продукції;  — нор­мативний (плановий) обсяг виробництва продукції.

Крім названого, потрібно використовувати і такий показник, як маса прибутку, що одержана на станко- або головомісце, на квадратний метр корисної площі закритою грунту, на гектар сільськогосподарських угідь. Підприємства можуть ставити перед собою мету максимізувати прибуток в розрахунку на одиницю виробничої потужності. У відгодівельному тваринництві, наприк­лад, це пов’язано з відгодівлею тварин до економічно доцільних вагових кондицій. Встановлено, що із збільшенням, скажімо, живої маси свиней на відгодівлі з 90 до 120 кг підвищується їх середньодобовий приріст, але разом з тим збільшується витрата кормів на кожну вагову одиницю його, що призводить до підви­щення собівартості центнера продукції. Протидіючим фактором є та обставина, що із збільшенням вагових кондицій відгодівельного поголів’я в собівартості їх живої маси зменшується частка витрат на утримання маточного стада і вирощування поросят до двомісячного віку. Таким чином, завдання полягає в тому, щоб відгодовувати свиней до таких вагових кондицій, за яких досягається найбільший економічний ефект — маса прибут­ку на одне станкомісце, яка є функцією маси прибутку на центнер реалізованої живої маси свиней і кількості оборотів відгодівельного поголів’я протягом року.

Для практичного вирішення даної проблеми потрібно по кожній ваговій кондиції свиней (наприклад, 90, 95, 100, 105, 110,115 і 120 кг) розрахувати:

а) собівартість 1 ц живої маси з урахуванням вартості постановочного молодняка;

б) прибуток від реалізації 1 ц цієї маси, беручи до уваги не однакові ціни на свинину, одержану при відгодівлі свиней до різ­них вагових кондицій;

в) кількість днів відгодівлі, що необхідні для досягнення відповідної вагової кондиції свиней (приріст на одну голову ділиться на середньодобовий приріст відповідної вагової кондиції свиней).

На основі цих даних по кожному варіанту (ваговій кондиції) визначають вихід живої маси на одне станко-місце за формулою:

де  — вихід живої маси на одне станкомісце;  — кількість днів відгодівлі свиней до відповідної вагової кондиції;  — жива маса голови свиней відповідної вагової кондиції, ц.

Перший множник формули відображує кількість оборотів відгодівельного поголів’я на рік. Вона зменшується з підвищенням вагових кондицій свиней і збільшується при скороченні строку відгодівлі. Прибуток на одне станко-місце розраховують за формулою:

де  — прибуток на одне станко-місце;  — прибуток на 1 ц живої маси свиней за відповідним варіантом відгодівлі.

Найбільш економічно доцільною буде відгодівля свиней до такої вагової кондиції, за якої показник Прм має найбільше значення.