Економіка аграрних підприємств - Підручник (Андрійчук В. Г.)

Тема 13. нематерІальнІ активи (ресурси) пІдприЄмств

13.1. Поняття і види нематеріальних ресурсів

Розвиток ринкових відносин в Україні, активізація міжнародних економічних зв’язків, створення спільних підприємств з іноземними учасниками, інтернаціоналізація фінансових ринків, намагання інтегрувати нашу економіку в світову, і насамперед, у західноєвропейську, необхідність підвищення ефективності виробництва і забезпечення конкурентоспроможності продукції спо­нукають підприємства, в тому числі й аграрні, використовувати ті важелі розвинутої ринкової економіки, які вже довели свою ефективність і можуть бути з успіхом залучені до процесу виробництва, сприяючи зміцненню позиції на ринку суб’єктів господарювання та інтернаціоналізації господарських зв’язків. Серед таких важелів особливе місце займають нематеріальні ресурси (активи), під якими розуміють немонетарні засоби, що не мають фізичної, тілесної форми, визнаються об’єктом права власності юридичної чи фізичної особи, мають вартість і можуть бути ідентифіковані (відокремлені від підприємства), використовуються підприємством більше року і приносять власникові певну економічну вигоду, яку у світовій практиці називають роялті. Отже, роялті — це винагорода підприємства за використання або надання дозволу на використання нематеріальних активів (прав інтелектуальної власності).

Нематеріальні ресурси відображаються за активом балансу підприємств. Вони володіють, на свій розсуд розпоряджаються і користуються ними як будь-яким іншим об’єктом власності за умови, що ці дії не суперечать чинному законодавству. До них, як правило, відносять різні права підприємства, наприклад, право користування землею, виробничою площею, патенти (право на винахідництво), торгові марки, товарні знаки, авторські права.

Незважаючи на різноманітний склад нематеріальних ресурсів, усі вони мають спільні риси, що об’єднують їх у це поняття. Найхарактернішою з них є те, що цей вид ресурсів не має матеріально-речової структури. Вони безтілесні, недотичні, непомітні. Крім того, нематеріальні ресурси подібно до основних виробничих засобів можуть використовуватися тривалий час, не втрачаючи при цьому своєї споживної вартості. І хоч не завжди їх окремі види можуть бути відчужені від підприємства, а значить, є неспроможними до реалізації як самостійний об’єкт (наприклад, ділова репутація фірми), але і в такому випадку вони приносять додатковий дохід, тобто активно впливають на кінцеві результати виробництва, а тому за ефектом дії справедливо розглядаються як ресурси, що збільшують активи підприємства.

Спільною рисою нематеріальних активів є також те, що вони через специфічний характер своєї дії на виробничий процес і вплив факторів зовнішнього середовища не дають змоги більш-менш точно визначити на перспективу суму прибутку, що може бути одержана від їх застосування. Проте незаперечною залишається їх здатність приносити користь підприємству за нормальної організації виробництва.

Відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 8 «Нематеріальні активи» виділяють такі їх групи:

право користування природними ресурсами — право користування надрами, іншими ресурсами природного середовища тощо;

право користування майном — право користування земельною ділянкою[26], право користування будівлею, спорудою, право на оренду приміщень;

право на знаки для товарів і послуг — право на товарні знаки і торгові марки, право на фірмові назви тощо;

право на об’єкти промислової власності — право на винаходи і корисні моделі, право на промислові зразки, право на нові сорти рослин, породи і лінії тварин, ноу-хау (англ. know-how «знати як») і т. д.;

авторські та суміжні з ним права — право на літературні та музичні твори, програми для ЕОМ, право на різні бази даних тощо;

гудвіл (англ. Good will);

інші нематеріальні ресурси, наприклад право на провад­ження певної діяльності.

Окремі складові нематеріальних ресурсів мають свою сутність та особливості. Так, право на користування земельними ділянками, іншими природними ресурсами (водою, лісом), виробничими приміщеннями — це право їх власників на відповідне виробниче або інше їх використання. Якщо власник зазначених ресурсів передає своє право користування ними іншому підприємству, це не означає, що останнє стає їх власником: воно лише може використовувати цю землю, інші природні ресурси без права їх продажу. При створенні спільних підприємств в Україні український учасник може вносити до статутного фонду своє право використання земельної ділянки, яка є його власністю. За домовленістю це право оцінюється, виходячи з цін світового ринку.

Право на винахід — це право користування технічним, технологічним та іншим рішенням, закріплене за власником і оформ­лене патентом. Завдяки патентуванню здійснюється охорона винахідництва і передача права користування патентом за відповідну плату іншим фізичним чи юридичним особам.

Право на промислові зразки — це право на використання художньо-конструкторських рішень, що надають товарам специфіч­ний зовнішній вигляд, завдяки якому вони можуть користуватися підвищеним попитом у покупців. Промислові зразки у вигляді об’ємних моделей (наприклад, модель гончарного посуду, меблів, автомобіля) і промислових малюнків (малюнків одежі, тканин, харчових продуктів) широко використовуються підприємствами в маркетинговій діяльності для збільшення обсягу продажу товару і підвищення його конкурентоспроможності. Підприємство — власник певних промислових зразків — може передати право користування ними іншим суб’єктам господарювання, завдяки чому одержувати відповідний дохід.

Право на використання товарних знаків — це виключне право їх використання власником для позначення (у вигляді слів, малюнків тощо) власних товарів з метою їх розрізнення від однорідних товарів інших підприємств. Товарні знаки охороняються законом через реєстрацію їх у патентних органах. Підприємства розміщують товарні знаки безпосередньо на товарах, їх упаковці, проспектах, документах, ярликах тощо.

Авторські права — це виняткове право юридичної або фізич­ної особи на видання наукових чи художніх творів, їх використання, публічне виконання, реалізацію тощо. В кожній країні існує законодавство, яким передбачаються умови визначення авторських прав за згаданими особами.

Програмне забезпечення ЕОМ включає в себе програми на технічних носіях з відповідною документацією, що використовуються підприємством для вирішення за допомогою ЕОМ різних господарських завдань і машинної обробки інформації. Вартість програмного забезпечення залежить від того, замовним воно є або стандартним, покупним чи розробленим на самому підприємстві. Власники більш досконалого програмного забезпечення за однакових умов досягають кращих результатів господарювання завдяки більш оперативному і точному вирішенню господарських завдань, що стоять перед підприємством. Цей вид нематеріального ресурсу може тиражуватися і реалізовуватися іншим підприємствам, даючи економічну вигоду їх власникові.

Ноу-хау —це право на набутий виробничий і організаційно-господарський досвід, технологічні рішення, технічну інформацію, що дають економічну вигоду підприємству. Ноу-хау відрізняється від права на винахід, оскільки, як правило, не патентується і не підтверджується іншими юридичними документами, проте воно є комерційною таємницею підприємства і підлягає ретельній охороні.

За природою свого виникнення ноу-хау не має початкової вар­тості, проте підприємство-власник ноу-хау при заснуванні разом з іншими учасниками спільного підприємства може вносити його в рахунок свого вкладу в статутний фонд останнього. За взаємною погодженістю сторін визначається вартість ноу-хау і здійснюється відповідний запис в установчих документах про прийняття цього виду нематеріальних активів на баланс створюва­ного підприємства.

Гуд вілл — це ділова репутація або ціна фірми. В дане поняття вкладають також добре ім’я фірми, її ділові зв’язки і партнерство, тобто все, пов’язане з образом підприємства (іміджем). Ділова репутація фірми визначається як різниця між вартістю компанії як єдиного цілого і ринковою вартістю її активів, реалізованих кожний зокрема, або як різниця між ціною, фактично виплаченою за підприємство, і балансовою вартістю його майна. Ця різниця може бути досить істотною. На її величину впливає низка факторів, наприклад місце розташування підприємства, його виробнича структура і структура управління, конкурентоспроможність товарів, відносини з покупцями тощо.

Припустімо, що вартість усього майна м’ясопереробного підприємства становила 135 млн грн. Потенційні покупці готові заплатити за підприємство 150 млн грн. Звідси вартість нематеріального ресурсу гуд вілл становитиме 150 – 135 = 15 млн грн. Якби дане підприємство мало боргові зобов’язання, скажімо на суму 25 млн грн, тоді його власне майно становило б не 135 млн грн, а 110 млн грн (135 – 25). В такому разі потенційний покупець пропонував би ціну не 150 млн грн, маючи при цьому на увазі, що у випадку купівлі новий власник бере на себе 25 млн грн боргів. Проте і за таких умов величина нематеріального активу не змінюється і, як раніше, дорівнюватиме 15 млн грн (125 – 110 = 15).

Підприємства можуть здійснювати такі витрати, які за своїм характером близькі до витрат, пов’язаних із створенням нематеріальних активів. До таких витрат відносять витрати на наукові дослідження і дослідно-конструкторські роботи, на рекламу та просування продукції на ринку, на підвищення ділової репутації підприємства, на поліпшення кваліфікації кадрів, витрати на створення підприємства. Названі витрати не визнаються нематеріальним активом, і їх включають до складу витрат того звітного періоду, в якому вони були здійснені.

13.2. Вартісна оцінка нематеріальних активів (ресурсів)

Підприємства мають можливість придбати нематеріальні активи різними способами:

купити за рахунок власних коштів і кредитів банку (право на винахід, ноу-хау, програмне забезпечення ЕОМ, товарних знаків);

одержати як внесок національного або іноземного учасника до статутного фонду спільного підприємства (право користування землею, іншими природними ресурсами, ноу-хау, технології тощо);

шляхом надходження в результаті поглинання, об’єднання, злиття з іншими підприємствами (Cood will, товарні знаки, ноу-хау, право на промислові зразки тощо);

завдяки безкоштовній передачі нематеріальних активів іншими юридичними і фізичними особами.

Підприємство може самостійно розробити нематеріальний актив. Але відображатиметься він у балансі підприємства лише тоді, коли воно матиме необхідні ресурси та технічну можливість для доведення створеного нематеріального ресурсу до стану, при­датного для використання або реалізації, необхідну інформацію для достовірного визначення витрат на його розробку, а також коли є реальна можливість отримання від такого нематеріального активу майбутньої економічної вигоди. Якщо створений нематеріальний актив не відповідає хоча б одному з цих критеріїв визнання, то вит­рати на його розробку відносять до витрат звітного періоду, а сам нематеріальний актив на баланс підприємства не береться.

Спосіб придбання нематеріальних активів безпосередньо впли­ває на грошову оцінку, за якою вони відображаються на балансі підприємства. Так, куповані нематеріальні активи оцінюються за первісною вартістю, яка складається з ціни придбання з доданням витрат на приведення їх до стану, придатного для практичного використання (витрати на одержання консультацій; витрати, пов’я­зані з захистом певних прав; інші витрати, що можуть виникнути при впровадженні; витрати на сплату мита, непрямих податків, що не підлягають відшкодуванню). Якщо нематеріальний актив створений чи придбаний повністю або частково за рахунок кредиту банку, то витрати на сплату відсотків до його первісної вартості не включаються.

Оцінка нематеріальних активів, що вносяться до статутного фонду як внесок одного із засновників, здійснюється експертним шляхом за домовленістю сторін з орієнтацією на справедливу вартість. Безкоштовно передані нематеріальні активи оцінюються за справедливою вартістю з урахуванням строку їх функціонування до моменту такої передачі.

Нематеріальний актив може бути придбаний підприємством і в результаті обміну на подібний об’єкт. В такому разі його первіс­на вартість дорівнюватиме залишковій вартості переданого в обмін нематеріального активу. Якщо залишкова вартість переданого об’єкта перевищує його справедливу вартість, то первісною вартістю отриманого нематеріального активу буде його справедлива вартість із включенням різниці до фінансових результатів (витрат) звітного періоду.

Первісною вартістю нематеріальних активів, отриманих у результаті об’єднання підприємств, є їх справедлива вартість. Первісна вартість нематеріального активу, створеного підприємством, формується із прямих нематеріальних витрат, пов’язаних з розробкою і приведенням матеріального активу до стану, придат­ного для використання.

Незалежно від способу придбання нематеріальних ресурсів їх надходження і введення в експлуатацію повинне бути оформлене відповідними документами, що описують даний ресурс як об’єкт власності, визначають порядок його використання, а також підтверджують майнові права підприємства на таке використання. Наприклад, якщо при створенні спільного підприємства один з учасників як внесок до статутного фонду передає своє право користування землею, водою чи іншим природним ресурсом, це право повинне бути підтверджене документом, який засвідчує, що, скажімо, ця земельна ділянка є власністю даного учасника. Таким документом повинен бути Державний акт на право приватної власності на землю. При придбанні ноу-хау підприємство повинне одержати і детальний його опис (словесне обґрунтування, необхідні формули, креслення тощо), зміст якого має бути достатнім, щоб дане підприємство-покупець змогло ефективно використовувати цей нематеріальний ресурс. Придбання прав на використання товарних знаків, винаходів повинне бути підтверд­жене відповідними патентами.

В процесі використання нематеріального активу його первісна вартість може бути збільшена на суму витрат, пов’язаних з таким поліпшенням (удосконаленням) вказаного активу, за якого досягається збільшення первісно очікуваної майбутньої економічної вигоди від його використання. Таке збільшення може бути представлене через подовження строку корисного використання нематеріального активу і зростання його можливостей (віддачі). Ви­трати на підтримання нематеріального активу у придатному для використання стані й одержання від нього первісно визначеної економічної вигоди відносять до складу витрат звітного періоду.

За необхідності підприємство може здійснювати переоцінку нематеріальних активів за їх справедливою вартістю. Проте така переоцінка можлива лише по тих нематеріальних активах, по яких існує активний ринок. Для нього характерні такі риси: в будь-який час тут можна знайти заінтересованих суб’єктів ринку — продавців і покупців; інформація про ринкові ціни на такому ринку є загальнодоступною, а товари, що продаються й купуються тут, — однорідні.

Переоцінена вартість нематеріального активу (ПЕв) визначається з виразу:

де ПВ на — первісна вартість нематеріального активу; СВ на — справедлива вартість нематеріального активу; ЗВ на — залишкова вартість цього активу.

Вираз  називають коефіцієнтом індексації нематеріального активу. На цей коефіцієнт коригується і знос даного ресурсу. Як і по основних засобах, сума дооцінки залишкової вартості відображається у складі додаткового капіталу, а сума уцінки відноситься на витрати звітного періоду.

13.3. Амортизація нематеріальних активів (ресурсів)

Нематеріальні активи за характером функціонування і дією на кінцеві результати виробництва ідентичні основним виробничим засобам. Вони споживаються і використовуються тривалий час з метою одержання додаткового доходу в перспективі. Сказане і є економічною підставою для нарахування на них амортизації. В іншому разі, коли не здійснювати таке нарахування, буде порушений принцип відповідності між доходами і витратами на їх одержання. Доходи при цьому завищуватимуться, а витрати занижуватимуться. І це зрозуміло, адже підприємство одержуватиме за однакових інших умов більший прибуток завдяки позитивній дії нематеріального ресурсу, але витрати на його придбання при цьому не будуть враховані. Слід зазначити, що в окремих випадках нарахування амортизації на нематеріальні активи пород­жує, на думку окремих економістів, повторний рахунок витрат, оскільки водночас з нарахуванням спрацювання підприємство несе поточні витрати на підтримку активної дії цих нематеріальних ресурсів. У даному випадку, очевидно, доцільно навести аналогію з основними виробничими фондами, коли для підтримки їх функціонування здійснюється ремонт, але це зовсім не означає, що відпадає необхідність у нарахуванні на них амортизації.

Амортизація нематеріальних активів нараховується протягом строку їх корисного використання, але не більше 20 років . Кожне підприємство самостійно визначає цей строк, враховуючи при цьому моральний знос нематеріальних активів, правові обмеження щодо тривалості використання, а також можуть братися до уваги строки корисного використання подібних нематеріальних активів. В окремих країнах установлена верхня межа строку нарахування спрацювання: в США і Канаді — 40 років, в Австралії — 20, в Швеції і Голландії — 10, в Японії — 5 років. Законодавством США, Канади та Японії забороняється негайне списання вартості ділової репутації (ціни) фірми.

Особливістю визначення вартості нематеріального активу, яка амортизується, є те, що ліквідаційна вартість, як правило, не передбачається[27]. Отже, вартість, що амортизується по даному ресурсу, дорівнює первісній або переоціненій вартості. Підприємства, згідно з П(С) БО 8, самостійно вибирають метод нарахування амортизації на нематеріальні активи, враховуючи при цьому динаміку одержання економічної вигоди по роках строку їх корисного використання. В разі, коли неможливо передбачити таку динаміку, використовується прямолінійний метод.

В кінці кожного звітного року підприємства можуть переглядати термін корисного використання нематеріального активу, а також метод нарахування амортизаційних відрахувань, але така дія можлива в тому разі, коли передбачається зміна вказаного терміну або зміна обставин отримання майбутньої економічної вигоди. Умови, за яких починається і припиняється нарахування амортизацій на нематеріальні ресурси, ідентичні тим, що притаманні для основних засобів. Важливо також пам’ятати, що в процесі використання нематеріального активу можливе зменшення його корисності. В цьому випадку втрати від такого зменшення включаються до складу витрат звітного року з одночасним збіль­шенням у балансі суми зносу такого нематеріального активу.

Згідно з вимогами закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (1997 р.) податкова амортизація на нематеріальні активи нараховується лінійним методом протягом строку їх корисного використання, але не більше 10 років безперервної екс­плуатації або терміну діяльності підприємства.

Наведемо наступний приклад нарахування амортизації на нематеріальний ресурс прямолінійним методом. Підприємство прид­бало патент на виготовлення певного харчового продукту від- повідно до результатів оцінки його корисності. Підприємство вирішило використовувати цей патент 6 років, після чого планує перейти на виробництво інших видів харчових продуктів. Використовуючи ці дані, визначаємо річну норму амортизації:

100\% : 6 = 16,7 \%, звідки місячна норма зношеності становитиме 16,7 : 12 = 1,39 \%. За умови, що вартість придбання патенту становить 11200 грн, річна сума амортизації дорівнюватиме 1867 грн, а місячна — 156 грн.

У практиці господарської діяльності не виключені випадки, коли нематеріальний ресурс перестає приносити користь підприємству ще до повного погашення його балансової вартості. В такому разі одноразово донараховують амортизацію до рівня первісної вартості певного нематеріального ресурсу і цю донараховану суму відносять на валові витрати підприємства.

13.4. Методичні підходи до визначення ринкової вартості нематеріальних активів — об’єктів інтелектуальної власності

В ринковій економіці великих масштабів набула комерціалізація інтелектуальної власності. Найбільш розповсюдженим способом такої комерціалізації є ліцензування, під яким розуміють надання прав суб’єктам господарювання на використання об’єк­тів інтелектуальної власності — винаходів, товарних знаків, промислових зразків, досягнень селекції, програмного забезпечення, ноу-хау тощо.

Отже, щоб суб’єкт господарювання набув право використання нематеріального активу, який є власністю іншого суб’єкта господарювання, він повинен придбати ліцензію за певною ціною. Ціна ліцензії — це сума коштів, яку виплачує ліцензіат (покупець ліцензії) продавцю ліцензії — ліцензіару.

Ціна ліцензії істотно залежить від обсягу прав на її використання, що передаються ліцензіату. За цим критерієм виділяють звичайну, виключну і повну ліцензію. За звичайної ліцензії ліцензіар залишає за собою право експлуатувати об’єкт інтелектуальної власності й укладати подібні угоди на право його використання з іншими суб’єктами господарювання. За виключної ліцензії ліцензіату передається право виключного користування таким об’єктом, але при цьому ліцензіар зберігає за собою право його експлуатації. Повна ліцензія надає ліцензіату всі права на нематеріальний ресурс. Зрозуміло, що за однакових інших умов найвищою буде ціна на повну ліцензію і найнижча — на звичайну.

В практиці ліцензійної торгівлі використовують два основні методи визначення ціни ліцензії: на основі маси прибутку ліцензіата і на основі роялті. Нагадаємо, що в Законі України «Про оподаткування прибутку підприємств» (1997 р.) зі змінами від 2 березня 2000 р., що визначені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань оподаткування», роялті трактується як платежі будь-якого виду, одержані як винагорода за користування або за надання права на користування об’єктом інтелектуальної власності.

За першим методом ціна ліцензії визначається як певна частка прибутку ліцензіата. При цьому до уваги береться тільки прибуток, одержаний ним від реалізації продукції, виробленої за ліцензією. За даними багатьох авторів (див. наприклад: Новосель­цев О. В. Оценка рыночной стоимости результатов интеллектуальной собственности, расчет ставок роялти и цены лицензии // Инновации. — 2001.— № 4—6. — С. 95—103), частка ліцензіара коливається в межах 15—20 \%, якщо об’єкт ліцензії ще не повністю готовий до комерційного використання, а цінністю його є лише передані права на його використання, і в межах 35—50 \%, якщо об’єкт ліцензії являє собою повністю готовий до виробничого використання, наприклад технологічний процес, модель тощо. За невиключної ліцензії ця частка не перевищує 30 \%.

За другим методом, як уже зазначалося, визначення ціни ліцензії здійснюється на базі роялті. У світовій практиці її рівень розраховується переважно емпіричним шляхом як певний відсоток відрахувань від вартості виробленої і реалізованої продукції по ліцензії. При цьому вже склалися певні «стандартні» ставки відрахувань у розрізі галузей промисловості, які хоч і публікуються в певних джерелах інформації, проте без будь-якого на те методичного обґрунтування. За таких умов часто ускладнюється процес укладання ліцензійних договорів через прямо протилежні інтереси їх суб’єктів — ліцензіар заінтересований у більш високій ставці відрахувань, тоді як ліцензіат, навпаки, в мінімальній. Тому важливо для встановлення ціни ліцензії використовувати методичні наробки економістів, які дають змогу процес такого ціноутворення покласти на об’єктивну основу. Так, О. В. Ново­сельцев пропонує різні методики визначення ціни ліцензій залежно від виду інтелектуальної власності та інших ціноутворюючих факторів. Спираючись на ці методики, наведемо такі приклади.

Необхідно визначити ціну ліцензії у формі щорічних відрахувань (роялті) від вартості виробленої продукції по ліцензії із застосуванням ноу-хау — нової незапатентованої технології. Припустімо, що виробничі потужності по ліцензії дають змогу виробити 5000 ц продукції за ціною центнера 60 грн і розрахунковим рівнем рентабельності 0,4, або 40 \% (Р). Оскільки ця технологія не може бути використана іншими суб’єктами господарювання, бо ліцензія є виключною, то приймається, що частка ліцензіара в прибутку ліцензіата (Ч) становитиме 0,16, або 16 \%. За цих умов ставку роялті (R) можна визначити за формулою:

R =

Підставивши у формулу наші вихідні дані, одержимо:

Звідси розмір щорічних відрахувань роялті на користь ліцензіара становитиме:

МR = V · Ц · R = 5000 · 60 · 0,0457 = 13 710 грн.

Менеджерам підприємства необхідно прийняти рішення про доцільність купівлі ліцензії за ціною 100 тис. грн за необмеженого строку її використання та фіксованими відрахуваннями платежів роялті ліцензіару. При цьому потрібно врахувати, що підприємство ще раніше отримало право на тимчасове вико­ристання даної ліцензії — нової технології. Її впровадження дало змогу підприємству виробляти продукцію обсягом 500 тис. грн і підвищити рівень рентабельності на 30 процентних пунктів порівняно з її базовим рівнем, який становив 14 \%. Відомо також, що «стандартна» частка відрахувань ліцензіару від додаткового прибутку ліцензіата, як правило, становить 15 \%, а найбільш реальна ставка капіталізації альтернативних напрямків інвестування — 16 \% річних (наприклад, процентна ставка по депозитах у банку).

На основі вказаних даних розрахункову ставку роялті можна визначити з виразу:

R =

де Рп — перевищення рівня рентабельності над базовим, процент­них пунктів; Рб — базовий рівень рентабельності, \%.

Якщо в дану формулу підставити дані  то одержимо 0,0313, або 3,13 \%. Звідси величина щорічних платежів роялті становитиме 500 000 · 0,0313 = 15 650 грн.

Для того щоб зробити висновок, чи доцільно підприємству купувати ліцензію за ціною 100 тис. грн, потрібно розрахувати величину поточної вартості грошових потоків періодичних відрахувань роялті (ПВR) методом капіталізації за формулою:

ПВR = R : Ск,

де Ск — найбільш реальна ставка капіталізації альтернативних напрямків інвестування.

В нашому прикладі ПВR = 15 630 : 0,16 = 97 688 грн. Одержаний результат менший за ціну ліцензії. В такому разі роблять вис­новок, що ціна ліцензії завищена, тому дана пропозиція повинна бути відхилена. Підприємству економічно вигідно купувати ліцензію тоді, коли її ціна є нижчою за величину поточної вартості грошових потоків періодичних відрахувань роялті. В нашому прикладі підприємство має підстави вимагати зниження ціни пропозиції до рівня, меншого 97 688 грн.