1.1. судово-психологічна експертиза.

Судово-психологічна експертиза (СПЕ) являє собою дослідження, оцінку явищ державно-правової дійсності фахівцем у галузі психології. У сучасному суспільстві психолог усе частіше виступає як експерт із питань оптимального використання людського фактора у виробництві, управлінні, навчанні, охороні здоров’я, правоохоронній та іншій діяльності. Психологічна експертиза аналізується багатьма прикладними галузями психологічної науки (інженерної, медичної, педагогічної, юридичної). Особливо важливу роль психологічна експертиза відіграє в юриспруденції. Від її результатів часом залежить характер і зміст прийнятого повноважною особою рішення, характер і обсяг відповідальності, форми і засобу впливу на правопорушника й ін.

Психологічна експертиза традиційно використовується в кримінальному, цивільному й адміністративному процесах. Головною інстанцією в них виступає суд або суддя і спеціальне психологічне знання потрібне для забезпечення ефективності діяльності, у першу чергу, цих органів і офіційних осіб. Тому психологічну експертизу в юридичному процесі називають судово-психологічною.

Становлення судово-психологічної експертизи пов'язано, по-перше, із розвитком експертизи як засобу доведення і, по-друге, із розвитком психологічної науки. Судово-психологічна експертиза як особливий інститут у юриспруденції з'явився у буржуазному змагальному процесі. Експерти в цьому процесі мали різний статус у залежності від характеру чинного законодавства і змісту теоретичних концепцій, виражених у правовій формі. До них ставилися то як до „довідкових свідків”, то як до „наукових суддів”.

Судово-психологічна експертиза спочатку розглядалася як частина психіатричного дослідження, або як особливий інструментарій у судово-психіатричній експертизі (у зв'язку з частковим збігом предмета психології і психіатрії і недостатньою самостійністю психології на певному етапі її розвитку), або як специфічне педагогічне дослідження. Самостійним джерелом доказів висновки судово-психологічної експертизи стають на рубежі Х1Х-ХХ ст.ст. Зародження судово – психологічної експертизи (СПЕ) традиційно пов'язують зі становленням науки психології, розробкою її теоретичних основ, з розвитком можливостей емпіричних методів дослідження і впровадженням математичних методів.

Історія СПЕ в радянському правосудді починається із Декрету про суд № 2, прийнятого в 1918 році, чотирнадцятою статтею якого висновок судових експертиз було офіційно допущено в якості доказів у кримінальних справах. Інструкція Наркомюста РСФСР від 23 липня 1918 року „Про організацію і дію місцевих народних судів” містить указівки про притягнення експертів із метою дослідження психіки обвинувачуваного. Були вказівки на необхідність призначення експертизи й у Положенні про народний суд від 30 листопада 1918 року.

В Інструкції для народних слідчих, затвердженій Наркомюстом УРСР у 1919 році, також відзначалося, що з метою підвищення якості огляду слідчий може запрошувати спеціалістів, які володіють спеціальними знаннями (наприклад, для дослідження розумових здібностей обвинувачуваних, їх психічних станів, психічної ненормальності).

Перші кримінально-процесуальні закони й інші нормативні акти відіграли важливу роль у становленні СПЕ як джерела доказів у кримінальному процесі.

15 лютого 1923 року постановою ВЦВК було затверджено новий КПК РСФСР, що діяв до 1 січня 1961 року. Він відтворив усі положення про експертизу КПК 1922 року, проте в п. 3 ст. 298 ввів суттєву зміну, якою відкинув погляд на судового експерта як на наукового суддю, висновки якого не підлягають оцінці судом, визнав висновок судової експертизи у карній справі рівним доказом наряду з іншими.

Експертиза як джерело доказів набуває застосування й у цивільно-процесуальному законодавстві. У гл. ХYI Цивільно-процесуального кодексу РСФСР, прийнятого 7 липня 1923 року, передбачалося залучення експертів для роз'яснення питань, які потребують спеціальних знань.

Для практичного втілення законодавчих розпоряджень про можливість і необхідність призначення різноманітного роду експертиз із метою надання допомоги правосуддю були створені установи, в обов'язок яким ставилося надання такої допомоги. Вже в 1918 році в Петрограді було організовано кабінет по вивченню злочинності і злочинця, одним із завдань якого було проведення судово-психологічних досліджень. Такі ж кабінети були відкриті в Саратові, Москві, Баку, Ростові й інших містах. У 1924-1925 рр. створюються спеціальні психолого-криміналістичні установи в Києві, Харкові, Одесі. Пізніше за рішенням Наркомюста УРСР ці кабінети були реорганізовані в обласні інститути науково-судової експертизи, які, крім криміналістичних, фізичних, хімічних і інших експертиз, проводили кримінологічно-психологічні дослідження. У період розробки перших нормативних актів про процесуальну діяльність органів правосуддя, кримінально-процесуальної кодификації в правовій науці йшла гостра дискусія про роль експертизи, її значення для суду і слідства як джерела доказів. Відомі вітчизняні процесуалісти С.В. Познишев, В.Д. Сперанський, М.А. Чельцов, І.Н. Якімов та інші тією ж або іншою мірою відстоювали концепцію Л.Є. Владимирова про виняткове значення експертного висновку як джерела доказу, насамперед із приводу психічних якостей особистості, що не може бути відкинуто судом або слідчим. Проте, як відзначалося, уже перші нормативні акти, які регулюють радянське судочинство, а потім і Кримінальний і Цивільно-процесуальні кодекси відкинули виключність висновків експертів, урівноваживши їх із всіма іншими доказами.

У порівнянні з іншими видами експертиз СПЕ поширення не одержала в зв'язку з не розробленістю її теорії, методичних основ її проведення, відсутністю підготовлених кадрів, а також через методологічні помилки в психологічній науці. Ці причини, особливо остання, призвели до того, що в середині 30-х років дослідження в галузі СПЕ цілком припинилися.

Викладені вище обставини призвели до того, що протягом більш ніж тридцятьох років СПЕ у судовом процесі не проводилася. Проте це не означає, що правосуддя взагалі ігнорувало наукові дані психології. Дослідження особливостей психіки обвинувачуваного, свідків, потерпілих провадилося в межах судово-психіатричної експертизи. Так, у довідковому посібнику для слідчих рекомендувалося передавати на розв’язання експертів-психіатрів питання про психічні вади, які викликають нездатність правильно сприймати обставини, що мають значення для справи; про здатність неповнолітнього свідка або потерпілого сприймати факти, давати про них показання, хоча вирішення таких питань відноситься до компетенції експертів-психологів.

Змішання в цих випадках психологічних і психіатричних моментів, які підлягають з'ясовуванню в юридичному процесі, пояснюється частковим збігом предметів наук психології і психіатрії, а також відсутністю законодавчої регламентації цих питань і практики застосування СПЕ.

Якісно новий етап у розвитку СПЕ починається з часу реформи законодавства (1958-1960 рр.). На цей момент у правовій науці міцно затвердилася думка про необхідність використовувати досягнення психологічної науки в боротьбі зі злочинністю і правопорушеннями. Психологічні знання безпосередньо застосовувалися в діяльності правоохоронних органів, що дозволяло глибше зрозуміти особистість правопорушника, свідка або зацікавленої особи, знайти до них індивідуальний підхід, вибрати і застосувати найбільше відповідні ситуації, тактичні прийоми і рішення.     Дискусія з приводу психологічної експертизи, яка розгорнулася, починаючи із середини 50-х років, показала, що супротивники її проведення в якості одного з головних аргументів використовували відсутність посилань на цю експертизу в нормативних актах. Крім того, стверджувалося, що експерт-психолог повинний вивчати особистість обвинувачуваного, свідка, потерпілого, а це компетенція суду й інших правоохоронних органів, і що висновок експерта-психолога може сковувати внутрішнє переконання суду і слідчого і буде мати для нього попередньо встановлений характер.

Судова психологія повинна забезпечувати слідчих і судових працівників ефективними і науково-обгрунтованими рекомендаціями, сприяти виробленню найбільш доцільних прийомів і методів їхньої праці, що цілком відповідають вимогам законності. Проте не в усіх випадках органи й уповноважені особи, які представляють правосуддя, захист і обвинувачення, можуть самі безпосередньо використовувати новітні досягнення психологічної науки. У низці випадків для вирішення складних питань, зокрема, констатації й оцінки стану психіки обвинувачуваних, потерпілих, свідків, потрібні глибокі спеціальні пізнання в галузі психології. Ні юристи, ні психіатри внаслідок некомпетентності в цих питаннях достатньо повно і кваліфіковано вирішити їх не можуть. Психіатрія вивчає патологічні стани психіки людини, що виникають у результаті уроджених або придбаних порушень психіки. Вивчення ж психічно здорової людини відноситься до компетенції психологів. Психічно здорові люди мають суттєві розходження в психіці, обумовлені соціальними умовами формування конкретної особистості, її віком, рівнем розвитку й освіти, наявністю або відсутністю фахових навичок і умінь і багатьма іншими причинами.

На СПЕ поширюються ті загальні положення, котрі зафіксовані в чинному законодавстві і передбачають призначення експертизи взагалі. Оцінка результатів СПЕ, незалежно від предмета її дослідження, проводиться за тими правилами і в такому ж порядку, як і будь-якої іншої експертизи.

Багато правових питань та психологічні аспекти теорії судово-психологічної експертизи (СПЕ) розроблялися і одержали розв’язання у фундаментальних дослідженнях юристів та психологів.