Макроекономіка - Навчальний посібник (Носова О.В.)

Тема 14 світове господарство І тенденції його розвитку

1. Світове господарство і Україна.

2. Міжнародний поділ праці.

3. Сутність і основні напрями зовнішньоекономічної політики України.

4. Сучасні тенденції розвитку світового господарства та інтеграційні процеси в Україні.

5. Глобалізація світової економіки і розвиток міжнародних зв’язків перехідних суспільств.

Ключові поняття:

глобалізація, внутрішня і зовнішня політка, інтеграція, інтернаціоналізація, мобільні фактори виробництва, світове господарство, світова економіка

Подпись: 14.1. Світове господарство 
і Україна
Світове господарство (world economy) – сукупність національних господарств країн сві­ту, пов’язаних між собою мобільними факторами виробниц­тва. Мобільні фактори виробництва – фактори виробництва, здатні вільно переміщуватися між державами. До таких фак­торів виробництва належать: капітал, робоча сила, технології.

Сучасне світове господарство станом на початок 2008 р. охоплює 196 країн, що відрізняються одна від одної рівнем економічного розвитку, науково-технічним потенціалом, специфікою традицій, політики та ідеології. Особливо інтенсивно воно почало розвиватися після Другої світової війни.

Сучасне світове господарство є дуже різноплановим. Згідно з методологією ООН, країни світу класифікуються за рівнем соціально-економічного розвитку по декількох показниках, а протягом останніх років – також за рівнем витрат на харчування на добу тощо. У світовому господарстві існує загальновизнана методика, згідно з якою виділяють такі групи держав:

країни з розвиненою ринковою економікою;

країни з перехідними економічними системами (нині здебільшого на території колишнього СРСР);

країни, що розвиваються;

найменш розвинені країни світу.

До промислово розвинених країн світового господарства відносяться: Австралія, Австрія, Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Німеччина, Норвегія, Португалія, США, Франція, Швейцарія, Швеція, Японія. Останнім часом до таких країн прагнуть прилучитися інші територіально крупні держави: Росія як восьмий член колишньої Великої сімки країн, а також Китай та Індія. Усі зазначені країни є членами Організації економічного співтовариства та розвитку (ОЕСР). Ця організація має групу лідерів: США, Японія та держави Європейського Союзу до останнього розширення (15 країн).

Країни з розвиненою ринковою економікою посідають провідне місце у світі за головними макроекономічними показниками (рівнем виробництва ВВП на одного мешканця країни, промислової та сільськогосподарської продукції, енергетичних ресурсів тощо). Саме високорозвинені ринкові відносини забезпечили країнам першої групи перехід до сучасного типу суспільного відтворення, що ґрунтується на високому рівні використання досягнень науково-технічного прогресу (НТП) – це технологічні інновації, інформатизація, інші взірці передового досвіду. Завдяки особливостям ринкової організації розвинені держави забезпечили високий рівень життя свого населення, стабільне зростання продуктивності праці, впровадження досягнень НТП, розвиток ресурсозберігаючих виробництв. Вони мають суттєвий вплив на стан світових ринків товарів, послуг, капіталу, валют, визначають домінуючі напрями подальшого розвитку світової науки і техніки. Саме цим країнам, економіка яких базується на приватній власності, конкуренції, вільному підприємництві, відповідному господарському законодавстві, притаманні високий ступінь інтеграції та наявність механізму саморозвитку.

Наприкінці XX ст. у світовому господарстві відбулася подія надзвичайного значення – розпався СРСР, держава, що об’єднувала 15 республік з плановою адміністративно-командною системою господарювання. На початку 90-х рр. минулого століття ці республіки, ставши незалежними державами, почали ринкові перетворення, не маючи досвіду реформування національної економіки до ринкових відносин. Дещо раніше цим шляхом пішли центральноєвропейські країни-сателіти, уряди яких раніше відчули незворотність звернення до капіталізації економічного життя. Ця обставина дозволила об'єднати посткомуністичні країни в групу держав з перехідними економічними системами. Слід зауважити, що ця група не була однорідною. У ній вирізнялись такі країни Центрально-Східної та Південно-Східної Європи, як Чехія, Словаччина, Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія, де склалися сприятливі умови для швидкого завершення перехідного етапу.

Подпись: 14.2. Міжнародний 
поділ праці
Іншим п'ятнадцяти державам, які виникли внаслідок розпаду СРСР, найбільшою мірою властиві диспропорційність та розбалансованість економіки як наслідок розриву міждержавних і міжгосподарських зв’язків. Головна проблема країн, що переходять до ринкової економіки, полягала у деформованому розвиткові їх промисловості та сільського господарства, диспропорціях у співвідношенні між виробництвом засобів виробництва і товарів широкого вжитку, а також у сильній мілітаризації економіки. Це призвело не тільки до неузгодженості окремих секторів економіки, але й до фактичної стагнації таких галузей, як сільське господарство, переробна та харчова промисловість. Тому першочерговими завданнями країн з перехідною економікою є структурна перебудова національних економік, їх переорієнтація на вимоги ринкових методів господарювання на підставі розвитку всіх форм власності (особливо – перспективного приватного сектора), а також створення сприятливих умов для інтеграції у світову спільноту з метою задоволення попиту населення у різноманітних товарах (послугах), і тим самим – підвищення добробуту до рівня розвинутих країн.

Світогосподарські зв’язки ста­ють сьогодні одним із важливих факторів економічного зростання, структурних зрушень та підвищення ефективності національного виробництва.

Найсуттєвішою зміною у всесвітньому поділі праці є перехід від раніше існуючої глобальної моделі поділу праці між промислово розвиненими країнами і країнами, що розвиваються, до нової моделі. Для попередньої системи переважно характерним був розподіл праці між сільським господарством та промисловістю, видобувною та обробною галузями індустрії. Даний тип поділу праці зазнав певних еволюційних змін. Спочатку він був пов'язаний з організацією праці всередині виробничої одиниці, потім – між підприємствами, а на даний час – між країнами. Це призвело до утворення світових міжгосподарських зв’язків на основі поділу праці між країнами, а також континентами або групами країн. На даний час ¾ зовнішньоторговельного обороту цих країн припадає міжнародну торгівлю. Водночас на міжнародний розподіл праці впливає розвиток НТП та інновації, атомна енергетика, освоєння космосу тощо.

Структура світового господарства. Значну частину світового господарства становлять також економіки країн, що розвиваються, і найменш розвинених країн світу. Це близько 100 країн, які займають понад 60\% території планети, в них проживають 3/4 населення світу, саме тут зосереджено більшість розвіданих запасів корисних копалин. У світовій економічній літературі зазначену групу країн називають країнами «третього світу» або країнами, що розвиваються. Маючи досить різні рівні соціального та науково-технічного розвитку, економіки цих країн є порівняно більш вразливими внаслідок таких вад, як відсутність механізмів саморозвитку, недостатній ступінь інтегрованості або сировинна спеціалізація.

Незважаючи на наявність спільних рис, економікам країн «третього світу» притаманна надзвичайна неоднорідність. З часом відмінності у соціально-економічному розвиткові між державами, що складають названу групу, тільки посилюються. Наприклад, більшість експортерів нафти мають високі показники не тільки експорту, а й імпорту товарів, високий рівень річного доходу на душу населення. Це насамперед Саудівська Аравія, Кувейт, Катар, ОАЕ. До порівняно найбільш розвинених країн «третього світу» належать Бразилія, Мексика, Південна Корея, Сінгапур, Саудівська Аравія, Єгипет, Марокко, Кенія. А в найбідніших країнах середній рівень доходу на душу населення складає 300–500 дол. США на рік. Особливість економічного розвитку цих країн полягає у значному відставанні виробничих сил у порівнянні з промислово розвиненими країнами, їм властиві наявність традиційного сектора економіки, зорієнтованого на просте відтворення, низький рівень життя та освіти, масове безробіття, значний вплив традицій та релігії на економічний розвиток.

Роль і місце України у світовому господарстві. У світовому господарстві важливу роль виконує Україна, яка на даний час перейшла до розряду країн з ринковою економікою. Україна – одна з великих східноєвропейських держав з населенням чисельністю 47,3 млн осіб (станом на 01.09.2005 р.), загальною площею 60,3 млн м2 . Валовий внутрішній продукт за 2004 р. склав 345 млрд грн, тобто в розрахунку на одного мешканця країни – 7112 грн, а в перерахунку на дол. США – $1256. На жаль, це поки що надто низький показник розвитку економіки і добробуту населення України порівнянню з іншими розвинутими країнами світу і СНД. У структурі ВВП частка зовнішньоекономічної діяльності становить менше 9\%, тоді як для таких розвинених країн, як, наприклад, Японія цей показник становить близько 60\%, для США – 44\%, Німеччини – 38\%. За даними Держкомстату України, протягом 2000–2004 рр. вперше склалося позитивне сальдо у зовнішньоекономічній діяльності країни.

У структурі експорту України переважає продукція сировинного характеру: метали, металопродукція (арматури, балки, швелері, листовий метал тощо), продукція хімічної промисловості (аміак, міндобрива), машинобудування (турбіни, електродвигуни, їх комплектуючі), сільського господарства (соняшникове та інше насіння для виготовлення олій, зерно, яловичина) та ін. Причому продукція промисловості та сільського господарства експортується переважно до Аргентини, Португалії, Греції, Індії, Кіпру і надто мало – до розвинених країн, звідки можна було б одержувати нові технології («ноу-хау») та інвестиції.

У структурі імпорту переважають енергоносії (нафта і газ), комплектуючі деталі для машинобудування, побутова техніка, електроніка, медикаменти тощо. Але слід зазначити, що експортний потенціал української економіки дуже високий. Наприклад, якщо Україна досягне рівня врожайності в рослинництві та продуктивності у тваринництві, який притаманний нині західноєвропейським країнам, то вона зможе забезпечити населення європейських країн продуктами харчування. Розвиток цих галузей є дуже важливим, оскільки вони виробляють продукцію відновлюваного характеру (до невідновлюваної продукції відносять нафту, газ, корисні копалини). Тому зовнішню експортну політику країни треба будувати таким чином, щоб у структурі експорту переважали науково містка готова продукція промисловості та дешева сільгосппродукція, виробництво яких не потребує великих витрат енергоносіїв. Для досягнення цієї мети треба активно впроваджувати ресурсо- та енергозберігаючі інноваційні технології, а в умовах міжнародної співпраці в рамках СОТ активізувати політику протекціонізму держави щодо захисту вітчизняного товаровиробника, особливо в експортно орієнтованих галузях.

Також важливу роль Україна відіграє у складі СНД. Росія, Україна, Казахстан і Білорусія охоплюють ¾ чисельності населення та близько 80\% території колишнього Радянського Союзу, зокрема Україна посідає друге місце після Росії за кількістю населення і за обсягом ВВП. За територією вона поступається тільки Росії та Казахстану. Фактично Україна – єдина після Росії країна на пострадянському просторі, котра має всі галузі, характерні для економіки великої за європейськими масштабами сучасної держави. Серед них добре розвинута промисловість, у тому числі й базові галузі – чорна і кольорова металургія, машинобудування, видобувна промисловість, гідро- й атомна енергетика, приладобудування тощо.

Країна має суднобудівну промисловість (у тому числі й військову), торговельний і риболовецький флоти. Розвинута мережа залізничного, автомобільного, річкового, морського і повітряного транспорту пов'язує Україну з країнами Азії та Європи, а також країнами, що входять до СНД. Легка промисловість виробляє практично повний асортимент товарів широкого вжитку. Має великі потенційні можливості сільське господарство. З геополітичної точки зору економічний, технологічний, оборонний та науковий потенціали України можна порівняти з Росією, Німеччиною, Францією і Великою Британією. Усе це дозволяє Україні брати активну участь у міжнародному поділі праці, розвивати господарські зв'язки з країнами світу в рамках СОТ.

Подпись: 14.3. Сутність та основні 
напрями зовнішньоекономічної політики України

На межі ХІХ–ХХ ст. бур­хливий розвиток продукти­вних сил і зростання про­мислового капіталу в цілому світі дали поштовх до розширення міжна­родної торгівлі, чим було закладено основу міжнародного економічного співробітництва між країнами, що у свою чергу сприяло зародженню світового господарства на підставі міжнародного поділу праці. За сучасних умов усі країни економічно залежать як від імпорту, так і від експорту товарів (послуг), руху факторів виробництва (капіталу і робочої сили). Тому розвиток національних економік усіх держав, у тому числі й України, неможливо розглядати без зовнішньоекономічної політики. Зовнішньоекономічна політика будь-якої країни будується на базі діючих законів, інших нормативних актів, а також на підставі дво- і багатосторонніх угод між країнами, а для членів СОТ – ще й положеннями цієї організації. Тому важливо з’ясувати сутність зовнішньої економічної політики нашої держави у світовому господарстві.

З курсу економічної теорії відомо, що «економіка» в широкому розумінні в перекладі з давньогрецької – «домашнє господарство», а нині залежно від її рівня і масштабу – господарювання «національне» або «світове». Тому зміст понять «світове господарство», «світова економіка» та похідних від них у макроекономіці практично не викликає суперечок, однак у міжнародних трансакціях поняття «національна економічна політика» і «зовнішньоекономічна політика» мають дуже великі відмінності й потребують чіткого з’ясування.

Економічна політика є більш широким за змістом поняттям, ніж поняття зовнішньоекономічної політики держави. Економічна політика поєднує внутрішню і зовнішню політику держави, причому друга залежить від загальних потреб національного господарства, ступеня інтеграції національної економіки у світову співдружність. Зовнішньоекономічна політика України та інших країн залежить від багатьох чинників, оскільки рівень розвитку національного господарства й можливості підвищення добробуту населення у різних країнах відчутно різняться. У свою чергу це обумовлює потребу будувати економічну політику з урахуванням обмежених ресурсів, якими розпоряджається країна, і рівня внутрішніх та зовнішніх потреб держави.

Сучасна практика економічного розвитку деяких розвинених країн свідчить, що роль і місце країни у світовій спільноті залежить не тільки від наявності природних ресурсів (корисних копалин, наявності вуглеводневих енергоресурсів), але в першу чергу – від наукового потенціалу, а також вміння впроваджувати інноваційні рішення в життя. Тому розвинені країни, будуючи торговельно-економічні відносини з іншими країнами, передбачають переважно закупівлю сировини, імміграцію талановитих вчених і фахівців у науковомісткі, високотехнологічні сфери й галузі національного господарства. Ця проблема дослідниками міграційних процесів одержала назву «втечі мозгів».

З економічної точки зору зовнішньоекономічна політика держави – це сукупність нормативних і законодавчих положень, спрямованих на розвиток зовнішньоекономічної політики держави у світовому господарстві. В інших навчальних посібниках ця політика трактується як політика протекціонізму у сфері зовнішньоекономічної торгівлі, спрямована на захист внутрішнього ринку від іноземного імпорту, або механізми сприяння вітчизняним товаровиробникам у справі виходу на зовнішні ринки.

Розкриваючи сутність економічної політики держави, взагалі слід також окремо відзначити, що зміст поняття «зовнішня і внутрішня економічна політика держави» щільно пов’язаний зі змістом таких понять, як «національний суверенітет» і «економічна безпека» країни. Цим поняттям окреслюють систему заходів щодо забезпечення національних інтересів держави на світовому рівні. Проте держава не може нав’язувати свою зовнішню політику іншим державам, а лише узгоджувати її відповідно до вимог міжнародних правил або адаптувати свої закони і нормативні положення до міжнародних правил. За сучасних умов у цьому полягає сенс розвитку демократичної, правової держави з відкритою економікою, яка прагне до співробітництва у сфері економіки, здійснює політику захисту власного суверенітету і поважає суверенітет інших країн, вживає заходів для налагодження науково-технічного і культурного обміну між державами тощо. Тому, використовуючи поняття «світове господарство» і «зовнішньоекономічна політика», слід зазначити: по-перше, світове господарство розвивається незалежно від зовнішньої політики окремої держави, по-друге, розвиток світової економіки залежить від демократичних принципів кожної країни, яка є учасником міжнародного розподілу праці. Виходячи з цього, зовнішню політику України треба будувати з урахуванням умов розвитку світового господарства, а також вимог співпраці в рамках СОТ з іншими суверенними країнами.

Відомо, що кожна країна вносить свій вклад і впливає на економіку світового господарства, а в свою чергу економіка країни і добробут її населення залежать від рівня розвитку і взаємостосунків країн у міжнародному розподілі праці. Наприклад, виробництво цитрусових, бананів тощо ніколи не буде вигідним для північних країн, доки кардинально не зміняться природно-кліматичні умови. Про це свого часу писали ще А. Сміт і Д. Рікардо у теорії «абсолютних і порівняльних переваг» під час міжнародної торгівлі. Але слід зазначити, що міжнародна торгівля товарами і послугами мусить будуватись на еквівалентному обміні та взаємовигоді. Звідси в рамках міжнародного співробітництва має культивуватися довіра до іншого учасника міжнародних зв’язків незалежно від його стану (велика чи мала країна, чи є вона членом транснаціональних об’єднань, СОТ або інших організацій економічної співдружності). Тобто йдеться про переконаність кожної країни в тому, що її економіка може розвиватися незалежно від волі світових держав, відповідно до власних національних інтересів. З одного боку, навіть якщо країна прагне залишитися тільки в рамках внутрішніх проблем (Північна Корея, Куба), то все одно виявляється, що національне господарство являє собою складову частину світового господарства і не в змозі задовольнити попит населення на різноманітні товари і послуги (приклад з минулого – досвід розвитку СРСР) для гармонічного розвитку суспільства (див. додаток 29). Йдеться про товарообіг і рух факторів виробництва, науково-технічне і гуманітарне співробітництво, культурний обмін і туризм, міжлюдські взаємини громадян різних держав тощо.

Історія міжнародного співробітництва сповнена повчальними прикладами (розпад Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) і розпад СРСР у 1991 р. є лише невеличким епізодом серед великої кількості випадків економіко-політичної дезінтеграції у ХХ ст.), які треба враховувати під час побудови і розвитку міжнародних стосунків. Слід зазначити, що внутрішні процеси, які відбуваються в країні, так чи інакше впливають на зовнішні стосунки. Тому побудова міждержавних відносин потребує особливого підходу. Це, в першу чергу, стосується керівників держав: бути відповідальними під час укладення міждержавних і міжнародних договорів і угод, якими скріплюються довгострокові зносини. Крім того, діячі культури і мистецтв також мусять сприяти розвитку цивілізованих стосунків між країнами. Тому майбутнім фахівцям, керівникам різного рівня слід пам’ятати про свою відповідальність перед суспільством.

Виходячи з цих міркувань, а також історичного досвіду розвитку України за роки незалежності, слід зазначити, що її зовнішньоекономічна політика мусить бути спрямована на створення економіко-правових засад інтеграції національної економіки до світової цивілізації.

 

Подпись: 14.4. Сучасні тенденції 
розвитку світового господарства 
та інтеграційні процеси 
в Україні

Стан розвитку світового господарства певною мірою узгоджений з тими соціально-економічними і політичними подіями, які відбуваються у світі (див. додаток 28). Приклад цього – військове втручання США та інших країн антиіракської коаліції до Іраку з метою усунення диктаторського режиму. Арабські країни ОПЕК та Ірак є виробниками і постачальниками значної частини нафти на світовому ринку. Наслідком війни став різкий стрибок цін на високоякісну нафту марки «Бренд» у 2005 р. (квітень-травень) до 65–66 дол. США за барель. Інший приклад: початком погіршення стану економіки колишнього СРСР з другої половини 1970-х рр., навпаки, було падіння цін на нафту на світовому ринку (у 1982 р. – до $12 за барель). Безумовно, різкі коливання цін на енергоносії помітно впливають на стан економік країн, і як наслідок – на економіку цілого світового господарства.

Як правило, подібні події призводять до скорочення чисельності зайнятих у промисловості й сільському господарстві в цілому світі. За останні 50 років кількість працюючих у цих галузях, за даними ООН, скоротилася у 5,5 разів. Це пов’язано не тільки зі зростанням продуктивності праці на підставі використання досягнень НТП, а й із погіршенням економічної ситуації. Аналогічні процеси спостерігаються і в машинобудівній, видобувній та обробній промисловості. Тут чисельність робітників скоротилася відповідно у 3,0 і 4,3 рази. Водночас суттєво збільшилась кількість працюючих у сфері послуг. У США відсоток зайнятих у цій сфері вже перевищив 70\% і є найвищим у світі.

Поряд із цим слід зазначити, що у розвинених країнах активно відбувається перехід до інноваційного типу економічного розвитку, який ґрунтується на принципово нових формах поєднання науки з виробництвом, створенні нових елементів продуктивних сил (ЕОМ, мікроелектроніка, лазерна техніка), а також на якісно новому рівні врахування людського фактора виробництва. Розвиваються гнучкі автоматизовані технології, які адаптовано до сучасних ринкових умов і передбачають перехід до менш енергоємних виробництв.

Важливий чинник сучасного економічного зростання – рівень підготовки кадрів. Дослідження свідчать про те, що існує прямий зв'язок між витратами на освіту і продуктивністю праці: чим вищі темпи зростання витрат на освіту, тим вищі темпи зростання продуктивності праці. Зараз у цивілізованому світі зростання витрат на підготовку кадрів відбувається в 1,5–2,0 рази швидше, ніж зростання національного доходу країн. За рівнем витрат на освіту та показником продуктивності праці провідне місце посідають Японія, США, Канада. Японія першою серед промислово розвинених країн зрозуміла стратегічне значення освіти. Така концепція була схвалена ЮНЕСКО як генеральний напрямок підвищення ефективності освіти, найбільш наближений до життя. Реалізація цієї концепції висувала нові вимоги до середньої та вищої школи, а також забезпечувала додаткове навчання у сфері виробництва, тобто перепідготовку працівників та службовців.

За аналітичними даними, витрати на підготовку кадрів для потреб виробництва виправдовують себе, оскільки створюють умови для підвищення якості та конкурентоспроможності товарів. Наприклад, на кожні 100 випускників системи середньої освіти в Японії 82 випускники далі отримують вищу і середню спеціальну освіту, а в Україні цей показник станом на початок 2000 р. складав 45 осіб, у тому числі 11 – у професійно-технічних закладах, 10 – у вищих навчальних закладах І–ІІ рівнів акредитації і 24 випускники – у ВНЗ ІІІ–ІV рівнів акредитації. Це ж співвідношення у цілому зберігається і до сьогодні.

Таким чином, новий тип економічного зростання базується на поєднанні досягнень НТР з творчим розвитком людини, із соціально орієнтованим ринковим механізмом, розвитком науки і освіти у найбільш розвинених країнах.

Поряд із цим інтеграція пострадянських країн до світової спільноти в умовах економічної кризи скоротила споживання сировини і збільшила можливості її експорту, але здебільшого за демпінговими цінами. Протягом 90-х рр. минулого століття зберігалась довготривала тенденція до зниження світових цін на метал і металопрокат українського виробництва на тлі випереджаючого розширення міжнародної торгівлі. За цих умов Україна не змогла захистити національні інтереси та інтереси вітчизняних суб’єктів господарювання.

Економічна інтеграція – це взаємопроникнення економік країн, а інтернаціоналізація – це об’єднання, причому якомога більшої кількості країн, з метою вирішення проблем економічного розвитку. Економічна інтеграція – це якісно вищий тип інтернаціоналізації. Інтернаціоналізація передбачає об'єднання зусиль декількох суб'єктів світової економіки і політики довкола спільних для них завдань, цілей, видів діяльності. Головна мета інтернаціоналізації – забезпечення стійких міжнародних зв'язків у реально існуючому світі.

Якщо інтернаціоналізація – це усвідомлений, вольовий процес, то глобалізація – процес об’єктивний, ніяк не зумовлений бажанням чи небажанням суб’єктів макроекономічної діяльності (держав) вступати в економічну взаємодію між собою. За умов глобалізації виникає проблема спеціалізації країн у їх участі в розвитку світового господарства, так що функціональні аспекти та наслідки домінують над структурними. Це особливо важливо для економіки України в умовах її інтеграції до Європейського Союзу (ЄC) та вступу до СОТ. Треба підвищувати конкурентоспроможність вітчизняного виробництва, особливо у сфері машинобудування, металообробної та хімічної галузей промисловості, сфері агропромислового і оборонного комплексів. Іншим важливим напрямом світогосподарської інтеграції національного господарства України може стати економічна співпраця у рамках єдиного економічного простору (ЄЕП) з країнами СНД. На жаль, неузгодженість багатьох позицій із питань створення вільних економічних зон (ВЕЗ), регулювання митних тарифів тощо не дозволяють налагодити ефективну взаємодію між країнами СНД. Інше, не до кінця інституціалізоване, а тому і невизнане світовим співтовариством міждержавне об’єднання – ГУАМ, яке створено на базі кількох колишніх пострадянських країн (Грузія, Україна, Азербайджан і Молдова), поки що не дає підстав для оптимізму щодо розвитку інтеграційних процесів економік цих країн.

В економічній літературі економічну інтеграцію країн пов’язують з регіоналізацією, відкриттям ВЕЗ і прикордонних торговельних зон, спрощенням режиму переходу кордону та ін. Однак проблема інтеграції економік різних країн є значно ширшою, оскільки йдеться про проведення взаємно узгодженої економічної політики, лібералізацію зовнішньоекономічних зв'язків і міжнародних розрахунків, використання єдиних стандартів щодо технології, забруднення оточуючого середовища, уніфікацію бухгалтерського обліку, статистики, освіти, норм права. Вона проявляється в переплетінні інтересів багатьох сфер: виробничої, інвестиційної, фінансової, науково-технічної діяльності держав, у т.ч. в діяльності правоохоронних органів і внутрішніх справ (ОВС).

Подпись: 14.5. Глобалізація світової економіки і розвиток 
міжнародних зв’язків 
перехідних суспільств

Глобалізація світової еко­номіки – це формування єди­ного світового господарства на основі поглиблення міжнарод­ного поділу праці, розвитку різ­номанітних економічних зв’яз­ків між суб’єктами господарювання та державами на основі багатосторонніх домовленостей (угод) (див. додатки 30, 31).

Слід ще раз наголосити, що глобалізація світогосподарського життя – це закономірний процес. За сучасних умов активізація цього процесу в подальшому залежить від політики СОТ (у минулому ГАТТ – Генеральна угода з тарифів і торгівлі, організація заснована у 1948 р. і припинила роботу в 1995 р. у зв’язку зі створенням Світової організації торгівлі).

СОТ – це багатостороннє об’єднання держав, що діють на основі підписання угоди, яка містить правила укладання міждержавних торговельних контрактів і регулювання принципів міжнародних торговельних операцій. При цьому члени організації надають режим найбільшого сприяння в торгівлі один одному. Організація покликана зменшувати обмеження і дискримінацію в зовнішній торгівлі.

На шляху до широкої інтеграції України до світового співтовариства стоять досить значні перепони (див. додаток 33), найголовніша з них – стан економіки держави. Період реформування виявився дуже тяжким випробуванням для українського народу. За Індексом людського розвитку (ІЛР) протягом 1993–1998 рр. Україна перемістилась із 54-го на 102-е місце (серед 174 країн) і опинилася позаду Шрі-Ланки. Нині в СНД її випереджають Білорусь, Росія, Латвія, Литва, Естонія. Показник ІЛР обраховується за формулою, прийнятою ПРООН. Індекс включає три показники: тривалість життя, рівень освіти населення і реальний ВВП на душу населення в доларах США (за паритетом купівельної спроможності національних валют).

Протягом 1995–2005 рр. в Україні середня тривалість життя скоротилася на 2,5 роки, а середньодушовий ВВП знизився більше ніж удвічі. І тільки показник грамотності залишився на доволі високому рівні – 98,7\% дорослого населення. В економіці країни спостерігалася стійка тенденція до зниження ВВП. У 2005 р. його обсяг був на 8,6\% меншим, ніж у 2004 р., а показник ВВП на душу населення склав 79\% середнього по СНД.

Такий досить тяжкий стан економіки є результатом впливу цілої низки факторів, найголовнішими з яких можна визнати такі: майже повна зношеність обладнання в усіх галузях економіки, нераціональна сировинна структура експорту, недостатня конкурентоспроможність багатьох галузей вітчизняного виробництва тощо.

У той же час за темпами промислового зростання Україна посідає друге місце після Казахстану серед країн СНД. Уперше за десять останніх років виконано і перевиконано державний бюджет. Профіцит у 2000 р. становив 1,2 млрд грн. Скорочено обсяги зовнішнього та внутрішнього боргу. Слід відзначити, що 2000 р. позначився відчутною активізацією зовнішньоекономічної діяльності. Це яскраво простежувалося на всіх пріоритетних напрямах зовнішньоекономічної політики держави – у наших відносинах з Росією, ЄС та США.

Україна досягла значного прогресу в поглибленні своїх економічних відносин із багатьма іншими країнами світу. Це проявилося у збільшенні зовнішньоторговельного обороту країни. Така позитивна динаміка стала вагомим чинником загального зростання української економіки (див. додаток 32).

Нині уряд країни ставить завдання йти шляхом економічного зростання, посилення соціального захисту, боротьби з бідністю. Але українські реформи могли б просуватися значно швидше і з більшою результативністю, якби не було значного протистояння між виконавчою та законодавчою гілками влади. Значна частина депутатського корпусу перебуває в полоні старих ідеологічних догм і часто блокує рішення, спрямовані на прискорення реформування економіки. Внаслідок цього великі підприємства енергетичного і сільськогосподарського комплексів, галузей металургії та машинобудування дуже повільно приватизуються. Приватний капітал ще досить слабкий і не може суттєво впливати на економічну ситуацію, оскільки економіка ще занадто централізована.

Державне керівництво перебігом українських реформ не завжди було достатньо ефективним, нерідко втрачався контроль за їх здійсненням. Корумпованість державних і бізнесових структур, значна тінізація економіки також негативно впливають на процес реформування економіки.

Місце держави у світовому господарстві та напрями участі в процесі економічної глобалізації неможливо визначити без аналізу особливостей сучасного розвитку світової економіки. Ситуація у цій сфері потребує особливої уваги з боку правоохоронних органів, зокрема, ОВС, оскільки негативні процеси впливають на економічну безпеку країни та завдають шкоду її міжнародному іміджу у світовій спільноті.

Питання для самостійної роботи

У чому полягають відмінності економічних категорій «світове господарство» і «світова економіка»?

У чому полягає сутність економічної та зовнішньоекономічної політики держави?

Назвіть основні напрями зовнішньої економічної політики України.

Яку роль відіграє економіка України у світовому господарстві та в окремих регіонах світу?

Які переваги має економіка України у світовому поділі праці та в процесі інтеграції світового господарства?

Які тенденції нині панують у розвитку світового господарства та справі інтеграції національних економік?

Що таке інтернаціоналізація і глобалізація світової економіки?

Які товари (послуги) займають найбільшу частину в структурі експорту України?

Які товари (послуги) займають найбільшу частину в структурі імпорту України?

Яка роль відводиться ОВС у розвитку зовнішньоекономічної політики держави?

Тестові питання для самоконтролю

1. У світовій економіці політика протекціонізму призводить до:

а) стимулювання внутрішнього споживання;

б) збереження неефективних виробництв;

в) зростання рівня добробуту;

г) захисту інтересів вітчизняного товаровиробника.

2. Міжнародна торгівля на світовому ринку базується на:

а) протекціонізмі;

б) фритредерстві;

в) міжнародному поділі праці;

г) стимулюванні попиту.

3. В умовах міжнародного поділу праці кожна країна повинна:

а) виробляти ті товари, витрати виробництва яких менші витрат в інших державах;

б) перемістити ресурси з виробництва з низькими втратами на виробництво з високими витратами;

в) купувати ті товари, витрати на які є меншими, ніж витрати в інших країнах;

г) забезпечити рівновагу торговельного балансу.

4. Обмеження в зовнішній торгівлі на міжнародному ринку призводять до:

а) зростання рівня життя населення;

б) збереження в державі неефективних виробництв;

в) зменшення кількості неефективних виробництв;

г) досягнення більш високого рівня добробуту.

5. Глобалізація світової економіки відбувається завдяки:

а) інтернаціоналізації економік країн світу;

б) створенню СОТ;

в) розвитку торговельно-економічних стосунків між країнами;

г) впливу усіх трьох вищеназваних чинників.

6. Світове господарство – це:

а) економічні зв’язки транснаціональних корпорацій;

б) сукупність національних економік країн світу, пов’язаних між собою з мобільними факторами виробництва;

в) господарські зв’язки територіальних і регіональних об’єднань;

г) економічні зв’язки між країнами СОТ.

Література до теми

Николенко Ю.В. Основи економічної теорії: Навч. посібник. – 3-є вид. –К.: ЦУЛ, 2003. – 540 с.

Шишов А.Л. Макроэкономика: Учебник. – М., 1997. – 320 с.

Економічна теорія: макроекономіка і мікроекономіка / За ред. З.Г. Ватаманюка і С.М. Панчишина. – К.: Вид. дім «Альтернатива», 2001. – 234 с.

Киреев С.М. Международная экономика: Учеб. пособие для вузов: В 2-х ч. – Ч. 1. – М.: Междунар. отношения, 1999. – 416 с.

Панчишин С. Макроекономіка: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2001. – 616 с.

Белорус О. Мир и человек в ХХІ веке // Голос Украины. – 2000. – №245–246.

Симония Н. Глобализация й неравномерность мирового развития // Мировая экономика и международные отношения. – 2001. – № 3.

Петрушенко М. Думати про Україну, а не про групові інтереси // Урядовий кур’єр. – 2001. – № 49.

Косолапов Н.А. Глобализация: сущностные и международно-политичес­кие аспекты // Мировая экономика и международные отношения. – 2001. – № 3. – С. 69–70.

Лукинов И. К вопросу о концепции и модели современного экономического развития Украины // Экономика Украины. – 2001. – № 6. – С. 4.

Голица И. Некоторые аспекты экономической политики на современном этапе // Экономика Украины. – 2000. – № 4. – С. 39.