Порівняльне правознавство - Навчальний посібник (О.О. Погрібний)

Тема 3. англосаксонська (англо-американська) сім’я правових систем

Історичні етапи становлення і розвитку англо-американської сім’ї правових систем

Поряд з романо-германською, до найбільш впливових у світі слід віднести англо-американську сім’ю правових систем. До її складу входять такі держави, як Великобританія, США, Канада, Австралія, Північна Ірландія, Нова Зеландія та багато інших. Сьогодні майже третина населення земної кулі живе за принципами, які було розвинуто в межах даної сім’ї.

Англо-американську правову сім’ю називають також англосаксонською або сім’єю загального права. На нашу думку, останні дві назви більшою мірою стосуються історичних підвалин даної сім’ї, тоді як сучасний стан речей дає більше підстав для її іменування англо-американською.

Центральне, домінуюче місце в англо-американській правовій сім’ї завжди посідало англійське право. В історії його становлення і розвитку виділяють такі етапи:

Перший етап (до 1066 року) передує формуванню загального англійського права. Протягом І – ІV століть Англія входила до складу Римської імперії, але римське право не справило визначального впливу на подальший розвиток її правової системи. На початку V століття країну окупують англосаксонські племена, після чого декілька віків в Англії діють розрізнені звичаї цих племен (англів, саксів, ют, датчан) (цей період власне і є англосаксонським).

Другий етап (1066 р. – ХІV ст.) починається з перемоги Вільгельма Завойовника над військами англосаксів та встановлення норманського панування на Британських островах. На даному етапі розпочинається процес подолання впливу місцевих звичаїв та формування загального права (common law). Становленню загального права сприяло створення єдиної централізованої влади та єдиної системи королівських судів. Судді королівських судів селились в одному з районів Лондона, звідки роз’їзджалися для розгляду справ по всій країні. Повертаючись до Лондона, вони обговорювали розглянуті справи та виробляли загальні позиції по аналогічним справам. Починаючи з ХІІ ст. Королівські суди розташовувалися у Вестмінстері, звідки й пішла їх назва – Вестмінстерські суди.

Завершив процес створення загальнонаціонального права король Генріх ІІ у ХІІ ст., що дозволяє вважати його «батьком» англійського загального права. Саме в ці часи склалися п’ять основних якостей англійського права:

королівське (створене під протекторатом короля);

судове (створене судовою практикою);

загальне (охоплює територію всієї країни);

процесуальне (пріоритет надано не матеріальному, а процесуальному праву);

публічне (особливу увагу приділено публічному праву, тоді як приватне право фактично ігнорується);

Характерною особливістю даного етапу є також поява судів присяжних, які є прикладом залучення громадськості до правосуддя. Суди (або журі) присяжних складалися з вільних громадян, які добре знали місцеві звичаї та обставини справи. На перших порах присяжні не заслухували свідчень, фактично мало місце опитування сусідів під присягою з приводу спірних фактів, які вони знали до суду. З часом суди присяжних трансформуються та починають відігравати більш важливу роль у судочинстві.

Третій етап (XV – середина ХІХ ст.) характеризується дуалізмом англійського права, який пов’язується з появою так званого «права справедливості» (law of equity). У XIV ст. починається криза загального права, яке набуває вигляду жорсткої, закритої системи судових прецедентів. Процедура розгляду судових справ стає складною, надто формалізованою, норми права вже не відповідають тим значним змінам, що відбулися у феодальному суспільстві Англії. До того ж суддівський стан відрізнявся консерватизмом, він не був зацікавлений у спрощенні судового процесу. Все це призвело до того, що особи, які не погоджувалися з рішенням суду, почали подавати королю петиції з проханням розглянути справу «по совісті» та «по справедливості». Король, як правило, доручав розглядати такі петиції лорду-канцлеру.

На перших порах лорд-канцлер призначався з числа осіб вищого духовного рангу. Він був сповідником короля, а отже – його «совістю». До того ж, як служитель церкви, він не був зв’язаний вимогами світського загального права і орієнтувався переважно на голос совісті, хоча деякі принципи запозичував з канонічного права.

Якщо лорд-канцлер вважав, що справа заслуговує на те, щоб їй дати хід, то викликав відповідача, який мусив під присягою викласти суть справи та відповісти на всі запитання. Рішення лорд-канцлер приймав самостійно, без участі присяжних засідателів.

Першим світським лорд-канцлером було призначено у 1529 році відомого державного діяча, філософа і письменника Томаса Мора. З цього часу розгляд справ все більше здійснюється на зразок загального права, і все ж суд лорда-канцлера відрізнявся більшою гнучкістю та оперативністю.

Спочатку кожний лорд-канцлер мав власні уявлення стосовно того, яке рішення є чесним і справедливим. З часом були вироблені загальні норми і принципи, які об’єднувалися у «право справедливості». З кінця ХVI ст. рішення лорда-канцлера починають публікуватися, а відтак створюється і система прецедентів, які зв’язують лорда-канцлера та роблять його схожим на суддю загального права. Він вже не може вирішувати справи за власним почуттям справедливості, а має орієнтуватися на прийняті раніше рішення по схожим справам. Логічним завершенням цього процесу є створення Суду канцлера, де суддями є сам лорд-канцлер та голова апеляційного суду.

Таким чином, на цьому етапі виникає ситуація, коли фактично діють дві системи судів: ті, що застосовують загальне право, і ті, що застосовують право справедливості. Це спричинило виникнення конкуренції позовів, а також проблему з’ясування того, рішення якого суду має вищу силу.

Четвертий етап (з середини ХІХ ст.) характеризується проведенням значних правових реформ. Англійське право модернізується та пристосовується до потреб сьогодення. Серед основних моментів цього етапу слід виділити наступні:

Об’єднання загального права і права справедливості. В результаті проведення судової реформи 1873-1875 років дві судові системи були об’єднані, внаслідок чого всі англійські суди отримали можливість застосовувати як норми загального права, так і положення права справедливості. Право справедливості стало розглядатися як різновид прецедентного права, що модернізує загальне право та заповнює у ньому прогалини, але, разом з тим, не може існувати без нього самостійно.

Підвищення ролі законів (статутів) у системі джерел права. Цьому сприяла, зокрема, доктрина парламентського суверенітету, яка відстоює пріоритет волі обраних народом представників над волею суддів, які на свою посаду призначаються. І хоча судовий прецедент все ж залишається визначальним джерелом права, активізація законодавчої діяльності спричинила модифікацію структури і змісту англійського права, викликала запозичення деяких цінностей континентального права.

Формування і розвиток матеріального права. До цього часу англійське право розвивалося переважно як процесуальне, оскільки було пов’язане перш за все з судовою процедурою і доказами. Поступово, значною мірою завдяки розвитку статутного права, з’являється все більше юридичних норм, що встановлюють права і свободи, обов’язки і повноваження суб’єктів права.

Систематизація норм права. Проводиться активна робота щодо очищення права від архаїчних нормативних актів і щодо систематизації чинних актів. Так, з 1870 до 1934 року парламент приймає 109 законів консолідації, які модернізують положення старих статутів.

Важливе значення для розвитку правової системи Англії мало створення у 1965 році Комісії з правової реформи, а також вступ Великобританії в 1972 році до Європейських співтовариств.

Взагалі слід пам’ятати про те, що англійське право, на відміну від континентального, розвивалося не в університетах, не ученими-юристами, а юристами-практиками. Звідси деяка стихійність і неозорість правового масиву, відсутність раціональних начал і строгої логіки в його побудові.

Система англійського права. Система англійського права будується на дещо іншій основі, ніж система права в країнах романо-германської правової родини. Зокрема, в англійському праві виділяються такі галузі (branch) права:

Основні галузі (branches) англійського загального права:

делікти (torts);

кримінальне право;

оренда (bailment);

володіння і власність (possession and ownership);

угоди (contracts);

спадкування;

трасти (trust).

Також виділяють конституційне право і міжнародне право.

Особливості норм англійського права. На відміну від романо-германського права, в якому основна кількість правових норм міститься в нормативно-правових актах, в англійському праві (так само як в країнах, що запозичили побудову своєї правової системи з Англії – США, Канада, Австралія тощо) основна маса правових норм відшукується юристами в судових прецедентах.

Слід зауважити, що правові норми, що містяться в судових прецедентах, носять більш казуальний характер, більшою мірою зорієнтовані на конкретну життєву ситуацію, на обставини конкретної справи.

Система форм (джерел) англійського права. Невірно вважати, що сьогодні нормативно-правові акти (закони і підзаконні акти) відіграють в системі джерел англійського права незначну, другорядну роль. Сучасні нормативно-правові акти фактично займають таке ж місце, як і в континентальному праві, хоча первинно вони займали другорядне значення. Однак вони виконують свою функцію дещо інакше, ніж в країнах романо-германської правової сім’ї. Адже вже в процесі підготовки проектів статутів враховуються судові рішення, а значимість конкретних норм статутів оцінюють саме судді під час винесення рішень у справі.

Як же взаємодіють і співвідносяться між собою джерела права в англосаксонській правовій сім’ї? Безперечно, в різних країнах вони мають свої особливості. Однак спільним є те, що всі вони базуються на загальному праві – праві, яке виросло з рішень, що виносились англійськими королівськими судами і було виправлене і доповнене правом справедливості, базованим на рішеннях Суду Лорда-Канцлера – і було «засвоєне» завдяки колоніальній експансії Великої Британії. «Загальне право» (доповнене прецедентним правом, створеним згідно доктрини «справедливості») є певного роду еталоном для національних систем джерел права, складовою яких є прецедентне право. Дещо особливий характер носить право США.

Хоча для судів колишніх британських колоній прецеденти англійських судів більше не є зобов’язуючими, все ж вони залишаються високою мірою переконуючими. Загальне право Англії для країн цієї групи відіграє ту ж роль, яку свого часу відігравало римське право для країн романо-германської правової системи – роль детально розробленого зразка. Більше того, умовно можна говорити про існування «міжнародного» загального права, оскільки судді одних країн англосаксонського типу права нерідко приймають рішення вищих судів інших країн англосаксонського права (перш за все англійських) як переконливі або високопереконливі прецеденти. В окремих випадках цій практиці слідують і англійські судді

Судовий прецедент здатен більш повно враховувати особливості кожної конкретної справи у порівнянні, наприклад, з нормативно-правовим актом.

Відзначимо, що опублікування прецедентів в англо-американській правовій сім’ї безпосередньо впливає на рівень правосвідомості і правової культури як працівників судових і правоохоронних органів, так і всіх громадян, оскільки надає їм прикладні моделі вирішення конкретних справ, яким вони можуть слідувати.

Як же виглядає система джерел права англо-американської правової сім’ї?

США

Англія

1. Конституція

1. Судовий прецедент

2. Судовий прецедент

2. Закони (statute)

3.Закони (statute)

3. Підзаконні акти. Окрім статутів, які приймаються Парламентом, у Великій Британії значне місце посідають акти делегованого законодавства, що видаються міністерствами та іншими органами управління, уповноваженими Парламентом. Найвищою формою такого роду актів є урядовий акт, виданий від імені Корони і Таємної Ради – «наказ в Раді».

4. Підзаконні акти.

4. Старовинний звичай (convention). Застосовуються переважно в законодавчій сфері діяльності парламенту

5. Справедливість

 

6. Торгівельний звичай

5. Торгівельний звичай

7. Міжнародний договір

6. Міжнародний договір

8. Приватні правові угоди (напр. Договір)

7. Звичай (Custom)

 

8. Справедливість

 

9. Королівські прерогативи (royal prerogative)

 

10. Канонічне право (Canon Law)

 

11. Розум. Передбачається, що в разі, коли з даного питання відсутній прецедент, нормативно-правовий акт або обов’язковий звичай суддя повинен «розумно вирішити справу».

 

12. Приватні правові угоди (напр. Договір)

Необов’язкові (ненормативні, факультативні) джерела

9, Доктрина (думка вчених)

13, Старовинна доктрина (books of authority)

10. Закон зарубіжних країн

14. Закон зарубіжних країн

11. Obiter dictum / dictum

15. Obiter dictum / dictum

12. Рішення зарубіжних судів

16. Рішення зарубіжних судів

13. Судова практика

17. Судова практика

 

В англійському праві судовий прецедент і акт Парламенту (статут) настільки тісно пов’язані між собою, що існування одного без іншого неможливе. В свою чергу місцеві звичаї, обов’язковість яких, незважаючи на існування протягом багатьох століть, залежить від системи прецедентів (case-law, judiciary law або, judge-made law ) можна вважати підлеглими прецедентному праву. Саме на основі вимог прецедентного права перевіряється «розумність звичаю». Визнання судом звичаю нерозумним тягне за собою його незастосування.

Примат актів, прийнятих Парламентом, проявляється лише в тому, що норма прецеденту згодом може бути відмінена законом. Тоді як і закон, і прецедент в англійській системі джерел права вважаються первинними джерелами (Р.Крос).

Судовий прецедент, його ознаки і співвідношення з іншими формами права

В загальних рисах прецедент можна визначити як попереднє судове рішення, процедура тощо, що вживається як норма при розгляді наступних подібних справ. (New Webster’s Dictionary, 1993). Cуд при розгляді конкретної cправи виносить рішення, яке виступає актом правозастосування для сторін цієї справи, породжуючи разом з тим загальну норму (перш за все для судів нижчого рівня). Слід відзначити, що ступінь обов’язковості прецеденту перш за все залежить від місця суду, що виносить рішення в судовій системі.

Сама доктрина прецеденту – stare decіsіs (слідувати встановленому) – загалом полягає в тому, що рішення апеляційних судів обов’язкові в подальшому для судів нижчого рівня, а також для самих апеляційних судів.

Обов’язковим є не все рішення суду, а лише суть правової позиції судді, на якому ґрунтується рішення або вирок. Саме ця частина називається ratio decidendi. Тоді як докази і висновки, не обов’язкові для висновків суду в цій справі, належать до obiter dicta (супутньо сказане). У висновках судді по справі прецедент утворює лише його правова аргументація; в більшості випадків питання права в судовому рішенні не оспорюються, мова йде лише про факти, про те, яким чином інтерпретувати наявну фактичну сторону справи, як кваліфікувати певні дії.

Саме суддя визначає, наскільки факти по даній справі відповідають фактам прецеденту, або знаходить аналогію, коли факти, на перший погляд, розбіжні. Таким чином виявляються дискреційні повноваження суду. На суддю покладається обов’язок вирішити, що для обставин конкретної справи складатиме ratio, а що – obiter. З сформульованих ним правоположень ratio decidendi утворюють тільки ті, які він вважає безпосередньо значимими для свого рішення, решта складатиме obiter dictum.

Коли у відповідності з доктриною stare decisis, суддя зобов’язаний слідувати прецеденту, він застосовує ratio decidendi цього прецеденту, навіть якщо він повністю не згоден з ним, крім випадків, коли справи, на його думку, є «розумно відмінними» (лорд Рей­да). Частина рішення dictum, якої також дотримуються, має лише силу «переконуючого» прецеденту і вона не зв’язує суддю безумовно. Однак суддя зобов’язаний враховувати ratio de­cidendi попередньо винесеного рішення, що становить переконуючий прецедент, якщо тільки не матиме переконливих підстав не робити цього.

Нерідко сам прецедент переживає норму, встановлену судовими рішеннями, або доктрину, на основі якої він створювався. Згодом суди можуть використати як окремі аргументи, що містяться в прецеденті, так і (що трапляється більш часто) твердження з obiter dicta.

Одну із значних проблем прецедентного права становить розрізнення між ratio decidendi та obiter dictum в тексті судового рішення. Більше того, можна сказати, що пошуки ratio decidendi – це основна особливість судового процесу в країнах, чиї правові системи походять від англійської.

Судова практика виробила низку принципів і правил подібного пошуку, серед яких основними є такі:

судові рішення потрібно тлумачити з урахуванням обставин, в зв’язку з якими прийнято ці рішення;

кожне судове рішення повинне бути прочитане в світлі рішень по іншим справам;

при розрізненні ratio decidendi і obiter dictum слід враховувати форму викладення суддями своїх думок.

Однак ці принципи все ще залишають значну долю невизначеності, саме тому існує низка інших методів, спрямованих на досягнення цієї цілі (метод Уембо, метод Гудхарта) однак жоден з них не дає автоматичного рішення.

Підкреслимо, що obiter dictum мають різну ступінь переконливості. На практиці dicta найвищого ступеня переконливості часто не можна відрізнити від висловлювань, які можна прийняти за ratio decidendi.

Прецедент і законодавство

На системи джерел права країн англосаксонської правової сім’ї значною мірою вплинула конкуренція між законом і прецедентом за свій пріоритет, характерна для епохи становлення загального права в Англії. Вона послужила удосконаленню та розвитку як статутного права, так і прецедентного права.

Відносини між судовим прецедентом і законом неоднозначні. Прецедент, як джерело права, підпорядковується законодавству в тому сенсі, що закон може скасувати дію судового рішення, а суди вважають себе зобов’язаними визнавати силу законодавчого акту, якщо вважають його прийнятим у належному порядку. Серед науковців точаться суперечки з приводу того, чи можуть суди взяти на себе перевірку правильності видання закону, тоді як в судах ці питання піднімаються вкрай рідко. Одна з позицій стверджує: «Суд має право лише на те, щоб ознайомитися з парламентським протоколом. Якщо виявиться, що законопроект успішно пройшов через обидві палати й одержав королівське схвалення, жоден суд не може запитувати, яким чином цей законопроект з’явився в Парламенті, чи що цьому передувало, або як він просувався на різних стадіях розгляду в обох палатах Парламенту».

В англійській юриспруденції висловлювалася думка, що закон не стає законом доти, поки суди його не інтерпретували (Джон Чипмэн Грей), однак більш прийнятною і незмінною в середовищі англійських юристів є точка зору, згідно якої будь-який закон вважається таким з моменту набуття ним чинності. Саме тому визнається, що закони повинні регулювати права громадян ще до того, як щодо цих прав буде відбуватися судовий процес. Величезна кількість законів судами так ніколи і не розглядається, але жодна особа не заперечує, що значний обсяг англійського права складається саме з цих законів.

Прецедентне право впливає на зако­нодавство завдяки покладеному на суддів обов’язку тлумачити закони. Рішенням суду, не відміняючи закон, може значно змінити його зміст як шляхом тлумачення, так і внаслідок відповідної прецедентної практики. Саме в цьому проявляється залежність закону від прецеденту: нормативний припис після тлумачення судом набуває того змісту, якого йому надано судовим рішенням.

В англо-американській юриспруденції розрізняється чотири можливих варіанти відношення судів до появи нового закону ( Роскоу Паунд). Суди можуть:

1) повністю включити його в сукупність правових норм, маючи можливість застосовувати його не лише як норму, але і як принцип, яким вона була обґрунтована, і визнати його в якості найостаннішого і найбільш прямого вираження загальної волі – вищого джерела норм прецедентного права з даного питання і найкращої, порівняно з ними, підстави для застосування аналогії;

2) повністю включити його в сукупність правових норм як підставу для застосування аналогії щодо тієї чи іншої норми права, розглядаючи його в якості рівного чи паралельного нормам прецедентного права джерела з даного питання;

3) не включати його в сукупність правових норм і надавати йому чинність тільки для безпосереднього застосування; не застосовувати його при міркуванні за аналогією, однак дати йому довільну інтерпретацію, що цілком підходить для всіх необхідних випадків;

4) не тільки відмовитися застосовувати його за аналогією чи безпосередньо, але і витлумачити його в такому жорсткому і вузькому значенні, щоб він стосувався суто і винятково лише тих справа, що безпосередньо під нього підпадають.

Саме таким чином, через тісний взаємозв’язок закону і прецеденту, англійське право надало можливість пошуку права і формулювання норм права не лише законодавцю, але й суду. Суд в англо-американській системі отримує можливість своєрідного контролю і прихованого корегування законодавця, тоді як сам законодавець визначає основні напрямки розвитку системи джерел права.

Правовий звичай

Традиційно право Англії поділяють на дві частини: lex пoп scripta – неписане або загальне право і lex scripta – писане або статутне право (Блекстон). До lex пoп scripta можна включити не лише загальновизнані звичаї (так зване загальне право), але й окремі звичаї різних частин королівства, а також окремі закони, яких за звичаєм дотримуються тільки окремі суди і юрисдикції.

 У ранньому середньовіччі загальне право складалося зі звичаїв, яких дотримувалися всі англійці, чим і обумовлюється назва «загальне». Судді застосовували переважним чином ті звичаї, з існуванням і суттю яких вони були добре обізнані. Однак на сьогодні загальні звичаї давно втілені в рішеннях суду, стали єдиними джерелами сучасного загального права, на відміну від статутного. Разом з тим, сучасним судам іноді доводиться розглядати місцеві звичаї окремих частин королівства. Деякі з цих звичаїв дозволяють те, що загальне право забороняє. Класичним прикладом є звичай рибалок в одній місцині Англії сушити сіті на приватному піщаному березі. Однак там, де немає такого місцевого звичаю, подібна практика буде вважатися порушенням права приватної власності на землю.

Однак не будь який місцевий звичай визнається судами. Суди погоджуються визнати чинність звичаю за умови, що він відповідає деяким вимогам, що склалися в процесі тривалої судової практики. Зокрема, такий звичай повинен бути розумним, не суперечити закону, бути встановленим по праву (тобто не силою чи дозволом) і існувати «з незапам’ятних часів» (щонайменше з 1189 року). Остання вимога могла б викликати проблему з доведенням відповідного факту. Однак у судовому процесі не вимагається, щоб сторона, зацікавлена в застосуванні звичаю, доводила його існування з 1189 року. Навпаки, вона виграє справу, якщо тільки інша сторона не зуміє довести, що звичай з'явився в інший конкретний час.

Що стосується питання розумності звичаю, наведемо визначення судді Паркера, який сказав, що звичай повинен бути таким, щоб, за визнанням учених-юристів, узгоджуватися з загальними принципами, що складають фундамент національної правової системи чи, принаймні, не суперечити ним (Справа Jonson v. Clarke, 1908). Принцип розумності тлумачиться суддями як питання права, що нерідко вимагає посилань на прецеденти для того, щоб визначити, «що є розумність».

Однією з проблем, які безпосередньо стосуються застосування звичаю, є визнання чи невизнання звичаю правовою нормою до того, як він став предметом судового розгляду. Загалом можна стверджувати, що в сучасній Англії місцевий звичай має силу закону до того, як його підтверджено чи спростовано судом. Хоча звичай характеризується як самостійне джерело права, яке має силу закону до визнання чи невизнання судами його юридичної чинності, тим не менше його слід вважати джерелом, підлеглим прецеденту, залежним від нього. Така підпорядкованість витікає з залежності звичаю від прецедентного права, оскільки суди здійснюють певний контроль за нормами звичаєвого права, вирішуючи питання їхньої розумності. Однак більшою мірою звичай залежить від законодавства, ніж від прецеденту. Умови чинності місцевого звичаю настільки вкорінені в англійські правовій системі, що змінити їх можна лише внаслідок парламентських дій, а не в судовому порядку.

Формування правової системи США

Правова система США формувалася під впливом юридичних традицій Англії, вона має генетичний зв’язок з англійським загальним правом, її структура багато в чому збігається зі структурою загального права. Тому правові системи Англії та США можна віднести до однієї правової сім‘ї.

Разом з тим, американське право пройшло довгий історичний шлях свого становлення і розвитку, протягом якого воно набуло специфічних рис та особливостей, характерних саме для нього.

В історії формування правової системи США можна виділити наступні етапи:

Перший етап пов’язаний зі створенням та розвитком британських колоній на американському континенті. Його початок слід віднести до 1607 року, коли англійськими переселенцями було засновано форт Джеймстаун. Перші колонії (Вірджинія, Плімут, Массачусетс) були суто комерційними підприємствами, їх правовий статус визначався колоніальними хартіями, які являли собою своєрідні договори між Британською короною та акціонерами тієї чи іншої компанії. За рішенням англійського суду (яке було прийнято у Лондоні в 1608 р. по так званій «справі Кальвіна») в усіх колоніях, що засновані шляхом окупації, повинно було діяти англійське загальне право «тією мірою, якою його норми відповідають умовам колонії». Ця останнє застереження і стало тим підґрунтям, на якому поступово склався американський варіант англійського загального права.

На становлення американського права значною мірою вплинув той факт, що серед перших поселенців майже не було юристів. Тому навіть за наявності щирого бажання колоністів продублювати систему англійського права було б неможливо. Як підкреслює відомий американський автор Л. Фрідмен, колоніальне право тих часів було достатньо схоже на правову систему, створену людьми, що потерпіли корабельну аварію. Вона складалася з трьох частин: елементів старих законів, які вдалося згадати, нових законів, створених під впливом нагальних потреб соціально-економічного розвитку, і правових елементів, сформованих під впливом релігійних поглядів поселенців. Звичаї та традиції місцевого населення (індіанців) при формуванні колоніального права до уваги не бралися, вони ігнорувалися як нерозвинені та нецивілізовані.

Система американських судів була значно простішою порівняно з відповідною англійською системою. Колонії були неспроможні утримувати таку кількість королівських, місцевих та спеціалізованих судів, які існували в Англії в XVII столітті. Судова процедура була також більш спрощена і швидка, що пояснювалося дефіцитом професійних суддів, а також тим фактом, що поселенці не мали достатньо грошей, щоб вести довгі та виснажливі судові процеси.

Слід взяти до уваги також ту обставину, що крім 13 англійських колоній на американському континенті існували колонії, засновані іспанцями, голландцями, французами, в яких право формувалося під впливом відповідних правових систем. Наприклад, у голландській колонії Нью-Йорк певний час діяло голландське право, у Луїзіані – французьке, у Флориді – іспанське. Крім того, на формування колоніального права впливали і особливості географічного розташування майбутніх штатів. Так, південні колонії більше уваги приділяли землекористуванню, а колонії, розташовані на узбережжі – питанням зовнішньої торгівлі і морському страхуванню. Все це сприяло появі значних розбіжностей у правовому регулюванні в кожній з колоній.

Другий етап починається з американської революції, наслідком якої було прийняття Декларації незалежності та виникнення Сполучених Штатів Америки.

Процес прийняття конституцій штатами розпочався у січні 1776 року, коли Нью-Гемпшир прийняв першу конституцію. 10 травня 1776 року Континентальний конгрес прийняв резолюцію, згідно з якою колоніям було запропоновано створити власні уряди.

Важливою віхою на шляху формування американської правової системи було прийняття 17 вересня 1787 року Конституції США, яка, безумовно, є видатним політико-правовим актом. Конституція юридично оформила перемогу колишніх колоній над британською Короною та утворення нової суверенної держави. Унікальністю даного документа є те, що Конституція США зберігає свою чинність до теперішнього часу. За більш ніж двохсотрічну історію її існування до неї було внесено лише 27 поправок.

Конституція Сполучених Штатів закріпила федеративну форму державного устрою, проголосила принцип розподілу влад, чітко визначила систему державних органів та політичних інститутів суспільства. Спираючись на ідеї природного права і суспільного договору, автори американської Конституції намагалися встановити межі повноважень федеральних органів в їх взаємовідносинах як зі штатами, так і з громадянами. Ці межі були уточнені в перших 10 поправках, прийнятих через два роки після набуття чинності Конституції, які відомі під назвою Білль про права або Декларація прав американських громадян.

Національна правова система створювалася внаслідок впливу старих штатів на нові, поширюючись зі Сходу на Захід. Коли населення будь-якої новозаселеної території досягало шістдесяти тисяч вільних поселенців, федеральний Конгрес повинен був прийняти цю територію як новий штат на рівних правах з колишніми штатами. Новостворені суб’єкти федерації при формуванні власних правових систем спиралися на місцеві умови та використовували досвід правового регулювання, накопичений іншими штатами.

Третій етап розвитку правової системи США бере свій відлік від громадянської війни 1861-1865 років та продовжується до наших часів. Даний етап характеризується посиленням централізації правового регулювання завдяки діяльності Конгресу та Верховного Суду США.

Одним з наслідків громадянської війни було прийняття нових поправок до Конституції, в яких, зокрема, йшлось про те, що законодавчі, виконавчі та інші органи штатів не можуть порушувати або скасовувати конституційні права громадян. На кожен штат покладався обов'язок забезпечити рівний захист будь-якої особи, що підпорядкована його владі. Було також скасовано рабство та закріплено право голосу чорношкірого населення.

Наприкінці ХІХ століття у Сполучених Штатах починається рух за уніфікацію законодавства. В 1892 році було створено Національну конференцію уповноважених з уніфікації права штатів, яка рекомендувала штатам схвалити близько 200 проектів законів. Даний напрямок правотворчої діяльності було продовжено і в ХХ столітті. Так, в 1952 році штатам було запропоновано Єдиний торговий кодекс, а в 1962 – Примірний Кримінальний кодекс.

Значного поштовху розвитку правової системи США надав Новий курс Президента Ф. Рузвельта. Саме в цей період (тридцяті роки ХХ століття) почалася інтенсивна законодавча діяльність Конгресу та легіслатур штатів. Щорічно Конгрес ухвалює до 900, а легіслатури штатів – до 30 тис. законодавчих актів.

Швидке зростання кількості федеральних законів та актів делегованого законодавства викликало необхідність здійснення систематизації нормативно-правових актів. В 1926 році було створено Звід законів, який періодично оновлюється та раз на шість років перевидається.

Таким чином, можна констатувати, що правова система США протягом тривалого історичного розвитку набула своєрідних і унікальних рис, які роблять її самостійним і неповторним явищем на правовій карті світу.

Загальні та особливі риси англійської та американської правових систем

Національне американське право, незважаючи на бажання багатьох американців порвати всі стосунки з «англійським минулим», все ж значною мірою продовжує зберігати риси англійського права. Воно також поділяється на загальне право і право справедливості, характеризується домінуванням процесуального права над матеріальним та значною роллю судової практики у формуванні системи джерел права.

Разом з тим, правова система США виявилася більш відкритою до впливу з боку інших правових систем. Завдяки особливостям історичного розвитку, про які було згадано вище, вона досить широко запозичувала правові норми і інститути, притаманні праву Франції, Іспанії, Голландії, Німеччини та інших європейських держав.

Відмінності між англійською та американською правовими системами визначаються цілою низкою чинників. Англія – парламентська монархія з досить консервативними поглядами щодо базових принципів правового регулювання, США – президентська республіка, яка не уникає сміливих рішень та кардинальних перетворень. Розбіжності між ними криються і в образі життя, і в системі управління, в економічній структурі і навіть в методах застосування однакових правових інструментів.

До найбільш суттєвих рис, які відрізняють правові системи Англії та США, слід віднести наступні:

Федеративний характер правової системи США, яка фактично включає до свого складу 51 правову систему: федеральну та 50 систем штатів. Попри всі намагання уніфікувати право всіх суб’єктів федерації, вони й донині мають досить суттєві розбіжності, оскільки штати наділені достатньо широкими повноваженнями у сфері правотворчості та судової практики. Норми загального права у його буквальному, суто англійському розумінні застосовуються американськими судами у порівняно обмежених сферах, оскільки суди кожного штату здійснюють свою діяльність незалежно один від одного. Нерідкими є випадки, коли американськими судами приймаються несхожі, а інколи і протилежні рішення в аналогічних справах. Все це робить американську правову систему більш неоднорідною та заплутаною порівняно з англійською.

Наявність писаної Конституції є також дуже важливою рисою правової системи США. Як відомо, правова система Англії не має Конституції у звичайному значенні цього слова. ЇЇ замінює сукупність конституційних актів, таких, наприклад, як Акт про Парламент 1911 р., Акти про міністрів корони 1937, 1964 и 1975 рр., Акт про народне представництво 1969 р., Акт про місцеве самоврядування 1972 р. та інші. На відміну від цього, Конституція США є єдиним Основним законом, документом, який має найвищий авторитет у громадянському суспільстві, який об’єднує народ та обмежує владу, який є основою американської правової системи.

В кожному штаті існує своя власна конституція, але конституції штатів не відрізняються такою стабільністю, як їх федеральний аналог. Взагалі за всю історію США було прийнято 146 конституцій штатів. Найстарішою з них є Конституція штату Массачусетс 1780 р., а найновішою – Конституція штату Джорджія 1982 р.

Наявність в США судового конституційного контролю, на відміну від Англії, де діючий принцип парламентського суверенітету забороняє судам визнавати акти парламенту нечинними або іншим чином втручатися у законотворчий процес. Ще до здобуття англійськими колоніями, розташованими у Південній Америці, незалежності суди колоній наділялись повноваженнями визнавати колоніальне законодавство недійсним, якщо воно суперечить англійським законам. У подальшому ця практика трансформувалася у діяльність суддів з визнання законів та інших правових актів штатів нечинними, якщо вони не відповідають Конституції. Дані повноваження належать всім без винятку суддям судової системи США, але при цьому враховується ієрархія нормативно-правових актів та юрисдикцій судів. Наприклад, Верховний суд штату не може визнати неконституційним федеральний закон, оскільки це входить до компетенції лише Верховного суду США.

Здійснення контролю за відповідністю державних правових актів Конституції дозволило Верховному суду США зайняти особливе місце у державному механізмі та у прихованому вигляді суттєво впливати на політичні процеси в американському суспільстві.

Законодавство у Сполучених Штатах відіграє значно більшу роль порівняно зі статутним правом в Англії. Слід констатувати, що в історії розвитку правової системи США не було такого періоду, коли вона базувалася виключно на судових прецедентах. В Англії ж, навпаки, загальне право складалося тоді, коли парламенту ще не існувало, і в основу правової системи було покладено саме судовий прецедент.

Фактично в США склалася дуалістична система – прецедентне право у взаємодії з законодавством. Частина перша розділу другого статті ІІІ Конституції США визначає, що «судова влада поширюється на всі справи, які вирішуються згідно з законом та правом справедливості». Закони з самого початку посідали провідне місце в праві США, а у ХХ столітті їх значення ще більше зросло. Разом з тим, на відміну від законодавчих актів романо-германського типу, американські закони по-справжньому сприймаються юридичною практикою лише після того, як вони будуть неодноразово застосовані та розтлумачені судами, коли з’являється можливість посилатися не на самі акти, а на відповідні судові рішення.

Американські судді більш вільно, ніж англійські, поводяться з прецедентами. Вищі судові інстанції штатів та Верховний суд США ніколи не були зв’язані своїми власними рішеннями. Звідси – їхня значна свобода у процесі пристосування права до вимог сьогодення. В Англії Палата лордів, як вища судова інстанція, отримала можливість відходити від своїх попередніх прецедентів лише в 1966 році, але подібні випадки є не дуже частими, оскільки відповідне рішення повинно прийматися під впливом дуже важливих причин та бути ретельно аргументованим.

Досить суттєво відрізняється також механізм формування суддівського корпусу в досліджуваних країнах. В Англії до наших часів зберігається процедура призначення суддів на посаду Короною за поданням лорда-канцлера. При цьому до уваги перш за все беруться професійні якості претендентів на посаду судді. Як правило, суддів призначають з числа адвокатів найвищої кваліфікації (баристерів).

В США більшість суддів обирається населенням. На вибір судді більшою мірою впливає не рівень компетентності кандидата, а його приналежність до Демократичної або Республіканської партії. Політичні уподобання декларуються відкрито, і кожен з претендентів на посаду судді отримує підтримку від своєї партійної організації. Навіть Президент США при призначенні суддів Верховного суду, як правило, віддає перевагу членам своєї партії.

Професійні організації американських юристів (Bar associations) довгі роки боролися за те, щоб при виборі суддів більшою мірою враховувався рівень їхньої кваліфікації. Завдяки цьому в деяких штатах система вибору суддів була замінена системою їх призначення губернатором штату з числа кандидатів, яких пропонує незалежна комісія. Список кандидатів до Верховного суду представляється до розгляду спеціальному комітету американської асоціації адвокатів.

Правові системи Англії та США відрізняються також своєрідною юридичною термінологією та специфічними інститутами. Так, в Англії історично склався інститут «довірчої власності» (trust). Починаючи з ХІІ століття васали, намагаючись уникнути феодальних повинностей, передавали свій маєток довірчому власнику (trustee), який для третіх осіб виступав як володар даного маєтку. Тому, хто передав маєток у довірчу власність, trustee зобов’язувався надати маєток у довічне користування.

Американське право не сприйняло даний інститут, оскільки земельні відносини на території США розвивалися за іншими принципами. Разом з тим, в американській правовій системі виникли свої характерні інститути. Так, в США існує так званий «інститут групового позову», що дозволяє захистити інтереси багатьох осіб, яким спричинено шкоду, але індивідуальні збитки яких є не настільки значними, щоб бути підставою для звернення до суду. В цьому випадку один з потерпілих має можливість звернутися до суду з позовом про відшкодування не лише власних збитків, а й усіх потерпілих. Американські адвокати охоче беруться за подібні справи, оскільки їхній гонорар залежить від загальної суми компенсації.