Тема 11. порівняльне судове право

Принципи формування та діяльності судової системи у країнах континентальної Європи

Безперечно, судочинство в країнах континентальної Європи має певні відмінності від країн англо-американської правової сім’ї.

Традиційно виділяється два процесуальних типи судочинства: процес, який вимагає ініціативу особи і подачу скарги для того, щоб розпочати справу (змагальний процес) і процес, який може бути розпочатий за її відсутності (інквізиційний процес). В основному, розрізнення між англо-американською і континентальною правовими сім’ями в сфері судочинства проводять саме завдяки такому поділу, однак в наш час реформи судочинства в континентальних правових системах значно змінили цю ситуацію. Разом з тим основні відмінності цих моделей все ще зберігаються.

Досудове слідство в процесуальному праві переважної більшості країн романо-германської правової сім’ї протягом тривалого часу засновувалося на французькій моделі, запропонованій у Кримінально-процесуальному кодексі Франції (Code d’іnstruсtіоn criminelle) 1808 року. Вона передбачає розділення функції кримінального переслідування ( яку виконувала прокуратура) і функції досудового слідства ( яку здійснював слідчий суддя), однак недоліком цієї схеми є той факт, що слідчі повноваження судді тісно пов’язані з повноваженнями обвинувачення.

В кінці ХХ століття в низці країн континентальної Європи відбулася реформа досудового слідства. Одна із засад цих реформ – надання досудовому слідству змагальності. Це забезпечувалося як через зрівнювання в процесуальних правах обвинувачення і захисту, так і через передачу функції слідства прокуратурі і відмовленням від фігури слідчого судді або перетворенням судді-слідчого в «суддю над наслідком», функція якого обмежується судовим контролем. Вважається, що це сприяє перетворенню досудової підготовки в змагальну процедуру. Розслідування у французькому процесі проводить суддя-слідчий, який сполучає судові повноваження з розслідуванням злочину: приймає справу до свого розгляду, збирає докази, поміщає під варту і, фактично, пред’являє обвинувачення. Навіть після реформи 1993 р. в сторону змагального процесу, досудове слідство у Франції залишилося змішаним, з відносно вагомим інквізиційним елементом.

Італія, на відміну від Франції, у 1989 р. провела реформу кримінального судочинства, фактично запозичивши англійську (змагальну) модель судочинства: досудове слідство перенесене у засідання суду першої інстанції, залишивши дізнання прокурору та поліції. Прокуратура та поліція є стороною у справі (яка має рівні права із захистом), а тому зібрані ними матеріали (крім низки винятків) не розглядаються як судові докази і можуть визнаватися такими лише під час змагального судового розгляду на прохання сторін.

У Фінляндії (після реформи 1998 р.) досудове слідство проводиться поліцією, офіційний обвинувач розпочинає і підтримує судове переслідування, а в разі відмови у цьому обвинувачення може висунути потерпілий. Суд обґрунтовує своє рішення тим, що пред’явлено лише під час судового засідання сторонами.

Проміжне положення між французькою і «італо-фінською» моделями реформ попереднього розслідування умовно займають німецька й іспанська. Загальне у всіх систем те, що суддя продовжує брати безпосередню участь у слідчих діях у ході попередньої підготовки. Це нагадує французький варіант, однак суддівська участь тут все-таки обмежена, тому що основна, чи, принаймні, істотна частка ініціативи по збиранню доказів переходить від слідчого судді до сторін. Утім, на цьому подібність названих моделей закінчується і починаються розходження.

У Німеччині (після реформи кримінального судочинства 1974 р.) місце досудового слідства зайняло прокурорсько-поліцейське дізнання за участі судді-дізнавача, до функцій якого входить: легалізація, на прохання сторін, судових доказів через проведення суддівських слідчих дій, а також вирішення питання про арешт особи, право з власної ініціативи проводити невідкладні слідчі дії, право допиту обвинувачуваного, право керувати діяльністю експерта. Однак попри розширення права обвинувачуваного і його захисника брати участь при проведенні суддівських слідчих дій, їх було позбавлено низки процесуальних гарантій обвинувачуваного: наприклад, права знайомитися з матеріалами справи при закінченні попереднього розслідування.

В Іспанії низку слідчих повноважень у справах про менш тяжкі злочини було передано прокуратурі, а під час досудової підготовки справи слідчі суддівські дії чергуються із змагальними попередніми слуханнями за участю сторін.

Тенденції розвитку судочинства в континентальній правовій сім’ї

 Зміни, що сталися в суспільній свідомості в країнах Західної Європи після Другої світової війни, створення Ради Європи, прийняття Європейської конвенції з прав людини і діяльність Європейського суду з прав людини і врешті–решт процеси переходу найбільш розвинутих країн до постіндустріального типу цивілізації поставило перед континентальними правовими системами вимогу пошуку відповідних принципів і побудови на їхній основі нових систем судочинства (перш за все кримінального), які б якнайповніше відповідали б викликам сучасності.

Ці зміни тісно пов’язані з визнанням людини і її гідності основною цінністю суспільної взаємодії. Однак пошук засобів таких змін лежить в різних площинах і методах: через розвиток процесуальних форм, вкорінених у власній традиції, через запозичення країнами романо-германського типу принципів організації англійського судочинства, або країнами Центральної і Східної Європи західноєвропейських процесуальних форм, механізмів і принципів кримінального судочинства.

Для постіндустріального типу цивілізації характерним є увага до інтересів всіх членів суспільства через стимулювання можливостей для реалізації особистості, «поліфонія інтересів і можливостей». На сучасному етапі кримінальне судочинство має лише передумови розвитку в цьому напрямку, а також окремі елементи, характерні для нього.

Загальні принципи таких змін – поширення змагальності не тільки на судову процесуальну стадію, але і на досудове слідство, прагнення на цій стадії до рівності сторін, зміна функцій судді в бік перетворення «слідчого судді» у «суддю над слідством».

Рівність сторін, в цьому контексті, розглядається як рівність процесуальних функцій сторін (при збереженні розмежування захисту, обвинувачення і відправлення правосуддя) і наданні сторонам таких повноважень, як можливість сторін безпосередньо на основі закону без додаткового дозволу компетентних органів влади здійснення певних процесуальних прав: право потерпілого порушити кримінальну справу з подальшим досудовим розслідуванням у загальному порядку; право потерпілого, в разі відмови компетентного органу влади порушити кримінальну справу, оскаржити цю відмову і отримати таке рішення через суд; право потерпілого на співучасть у здійсненні обвинувачення або, врешті-решт, право потерпілого не лише розпочати кримінальне переслідування, але й підготувати матеріали до суду. Може також передбачатися надання сторонам права вимоги щодо отримання певних доказів, обов’язкових як для суду, так і для інших органів влади.

Інший напрямок змін у процесі – зростання значення медіаційних процедур примирення як у сфері цивільного, так і кримінального процесу. Їхньою метою є не покарати винного, а відновити в суспільстві рівновагу, гармонію, знайти рішення, яке б задовольняло обидві сторони, сприяти ресоціалізації правопорушника.

Судова система Франції

Сучасна судова гілка влади Франції представлена Конституційним судом, судами загальної юрисдикції, адміністративними судами та Високим судом правосуддя і Судом правосуддя Республіки.

Загальні суди Франції утворюють систему, представлену трьома інстанціями: суди першої інстанції, які є досить різноманітними і спеціалізуються на окремих категоріях справ, апеляційні суди та Касаційний суд.

Розрізняють такі суди першої інстанції :

Суди з цивільних справ

трибунали великого процесу

Трибунали великого процесу розглядають цивільні справи майнового характеру із сумою позову понад 30 тис. франків, а також низку чітко встановлених категорій справ: спори про нерухомість, шлюб та розлучення, усиновлення, громадянство тощо.

трибунали малого процесу

Трибунали малого процесу розглядають певні категорії справ, зокрема майнового характеру на суму до 30 тис. франків.

Суди з кримінальних справ:

суди присяжних

Суди присяжних, розглядають лише кримінальні справи про тяжкі злочини.

виправні трибунали

Виправні трибунали розглядають по першій інстанції справи про кримінальні делікти (так звані «виправні»). У якості виправного може виступати трибунал великого процесу, що поперемінно розбирає те цивільні, те кримінальні справи. У тих трибуналах великого процесу, де в зв'язку зі значним обсягом роботи мається багато суддів, утворюється одна чи кілька палат, що спеціалізуються на розгляді кримінальних справ. Справи у виправних трибуналах розглядаються колегіями з 3 суддів. Деякі категорії кримінальних справ, зв'язаних з порушенням правил дорожнього руху, полювання і рибальства й ін., можуть розглядатися суддями одноособово. У той же час у процесах, розрахованих на тривалий розгляд, до складу колегії можуть бути призначені запасні судді, повноважні замінити суддю, що вибув із процесу через хворобу чи з інших причин. У деяких трибуналах великого процесу в 1975 р. створені колегії суддів, що спеціалізуються на розгляді особливо складних справ про карні делікти економічного і фінансового характеру.

поліцейські трибунали

Поліцейські трибунали розглядають по першій інстанції справи про найменш значимі кримінальні правопорушення (так звані «поліцейські»), за які може бути призначений штраф не більше 10 тис. франків а також, в деяких випадках, і ті, за які передбачено арешт на термін від 1 доби до 2 місяців (назва «поліцейський» зв'язане з тим, що в ст.1 КК Франції покарання за провини іменуються поліцейськими). Ці справи розглядаються одноособово суддями трибуналу малого процесу.

Спеціалізовані судові органи (на рівні трибуналів малого процесу):

торгівельні трибунали

Розглядають спори, що виникають між учасниками будь-яких торгівельних угод, між членами товариств, спори щодо зобов'язань комерсантів, підприємців та банкірів, справи щодо ліквідації підприємств тощо. До складу цих судів входять судді-консули, які обираються з осіб, що займаються комерційною діяльністю чи представляють промислові або торгівельні компанії. За відсутності торгівельного трибуналу його функції виконує трибунал великого процесу.

ради прюдомов (чесних людей)

Вирішують та примирюють конфлікти щодо укладання, дотримання, виконання та розірвання індивідуальних трудових договорів, складаються з радників - представників підприємців і працівників; справи розглядаються в колегіях по 2 (або 4 ) представника від кожної сторони. Головує суддя трибуналу малого процесу. Вища рада прюдомов є консультативним органом при Міністрі юстиції і Міністрі праці.

комісії із соціального страхування

паритетні трибунали із земельної оренди

трибунали з морської торгівлі тощо.

З них найбільше значення мають торгові трибунали і ради прюдомов.

Справи неповнолітніх розглядаються спеціалізованими ювенальними установами, які входять до системи загальних судів:

1) суд присяжних у справах неповнолітніх розглядає обвинувачення в тяжких злочинах, пред'явлені особам у віці від 16 до 18 років.

2) справи про кримінальні делікти і про найбільш серйозні проступки осіб у віці від 13 до 18 років, а так само тяжкі злочини осіб у віці 13-15 років розглядаються трибуналами у справах неповнолітніх. Суддею у справах неповнолітніх призначається один із суддів трибуналу великого процесу. Рішення судді і трибуналу у справах неповнолітніх оскаржуються до спеціальної палати апеляційного суду.

Апеляційний суд (30 з них – на континенті, 5 – у заморських територіях), розглянувши скаргу по справі, або залишає вирок у силі, або скасовує його і, як правило, сам виносить нове рішення у справі. Ця діяльність здійснюється у палатах, з яких сам апеляційний суд і складається: декілька палат з цивільних та з кримінальних справ, а іноді також палати з торгівельних справ або з соціальних питань. До складу апеляційних судів входять також слідчі камери, які виконують функції органу контролю за досудовим слідством – за діями слідчого-судді, перш за все за досудовим ув’язненням обвинувачуваного, а також функції органу віддання до суду.

Касаційний суд, очолює систему загальних судів і включає 6 палат – п’ять з цивільних справ – першу, другу і третю палату з цивільних справ, палату з торгівельних і фінансових справ і палату з соціальних питань – і одну з карних справ. Касаційний суд складається з першого голови, 6 голів палат, 84 членів суду – радників, 36 радників-доповідачів (мають дорадчий голос) різних категорій, генерального прокурора при Касаційному суді, першого генерального адвоката і 19 генеральних адвокатів (які виконують функції помічників генерального прокурора), а також аудиторів - службовців Касаційного суду – (аудитори беруть участь у підготовці справ до слухання).

Компетенція Касаційного суду охоплює розгляд касаційних скарг на постанови нижчих судів, в яких, за загальним правилом, вичерпано можливості оскарження в апеляційному порядку. Слід зазначити, що розглядаються лише скарги з питань права – лише на неправильне застосування закону і порушення процесуальних норм, – а не факту.

Скасовуючи рішення нижчого суду, Касаційний суд, як правило, спрямовує справу на новий розгляд до іншого суду того ж рівня, подаючи свої рекомендації. Якщо ж фактичні обставини справи не викликають у Касаційного суду сумнівів, він виносить власне остаточне рішення. Хоча постанови Касаційного суду стосуються тільки конкретних справ, однак вони суттєво і значимо впливають на судову практику всієї країни, забезпечують однакове застосування законів і служать орієнтиром при розгляді французькими судами аналогічних справ (перш за все щодо проблем кримінального та кримінально-процесуального права).

Процес відбування покарання засудженими контролюється суддею з виконання покарань, в ролі якого виступає один із суддів трибуналу великого процесу. До його повноважень входить активне втручання у відбування покарання засудженими особами, включаючи засуджених до позбавлення волі, а також нагляд за засудженими, що одержали «відстрочку з випробовувальним терміном», вирішення питання про зміну режиму утримання засуджених осіб, подання щодо їхнього умовного звільнення тощо.

У системі органів адміністративної юстиції, незалежної від системи загальних судів, розглядаються скарги на дії та акти органів державної влади, що зачіпають права та інтереси приватних осіб.

Найнижчою ланкою цієї системи – першою інстанцією – є адміністративні трибунали. Скарги на рішення адміністративних трибуналів надходять до 5 адміністративних апеляційних судів. На рішення адміністративних апеляційних судів може бути подано касаційні скарги в Державну раду, а так само рішення адміністративних трибуналів з окремих категорій справ безпосередньо оскаржуються до Державної ради.

Державна рада є найвищою інстанцією системи адміністративної юстиції, а також органом державного управління – консультативна установа при уряді. Касаційні та апеляційні скарги на рішення органів нижчого рівня адміністративної юстиції розглядаються у секції з розгляду спорів Державної ради. Однак, Державна рада може виступати і як перша інстанція, зокрема по скаргах на декрети уряду та Президента, на нормативні акти, видані міністрами або на ті, які видаються такими загальнонаціональними організаціями як, наприклад, профспілки тощо.

Як вже зазначалося, окрім загальних та адміністративних судів у Франції діє також такий спеціальний суд, як Високий суд правосуддя (по 12 суддів та 6 заступників з власних членів обирають обидві палати Парламенту).

Конституція Франції 1958 р. передбачає, що Високий суд правосуддя створюється для розгляду кримінальних справ за обвинуваченням Президента Франції у державній зраді, а міністрів – у здійсненні тяжких злочинів і кримінальних деліктів під час виконання ними службових обов’язків. Рішення про розслідування приймається обома палатами Парламенту.

У 1993 р. було прийнято Органічний закон про Суд правосуддя Республіки. Його було створено для розгляду справ про кримінальну відповідальність членів Уряду за посадові злочини чи проступки в зв’язку з ти, що до того громадяни не могли оскаржити дії міністрів у судовому порядку. Окрім 12 суддів, які порівну призначаються Національними зборами і Сенатом, до його складу входить також 3 судді Касаційного суду, один із яких головує (ч.1 ст.68-2 Конституції Франції).

Суд розглядає позови щодо порушення інтересів особи внаслідок діяння члену Уряду під час виконання ним своїх службових обов’язків. Позов спершу спрямовується до Комісії зі скарг, яка розслідує справу і приймає рішення про початок судової процедури або передає скаргу генеральному прокурору при Касаційному суді для наступного представлення справи на розгляд у Суд правосуддя Республіки. При розгляді справ для Суду правосуддя є обов’язковими норми Кримінального кодексу щодо кваліфікації злочинів чи проступків. Рішення Суду правосуддя Республіки не є остаточним, його можна оскаржити до Касаційного суду.

Вищим органом фінансового контролю у Франції є Рахунковий суд. Компетенція Рахункового суду поширюється тільки на державних бухгалтерів. У випадку серйозних порушень Рахунковий суд залучає винних до відповідальності. Його постанови можуть бути оскаржені тільки в Державну раду. Сам Рахунковий суд може виступати як апеляційна інстанція щодо рішень регіональних рахункових судів.

 Судова система Німеччини

У Німеччині, відповідно до Конституції, існує 5 самостійних і незалежних судових систем: загальна, трудова, соціальна, фінансова й адміністративна, єдність практики яких забезпечується завдяки Загальному сенату вищих федеральних судів, який виносить рішення у випадку суперечностей між різними судовими системами.

До юрисдикції системи загальних судів входять всі цивільні і кримінальні справи, що не підлягають юрисдикції органів адміністративної юстиції або інших спеціалізованих судів.

Дільничним судам, які є низовою ланкою системи загальних судів, підсудні майнові суперечки на суму до 3 тис. марок, а також будь-які суперечки про оренду житла та інших приміщень, суперечки між клієнтами і власниками готелів, між пасажирами і водіями транспортних засобів, туристами і бюро подорожей тощо. Окремі судді дільничних судів спеціалізуються на шлюбно-сімейних справах.

В дільничному суді суддя одноосібно розглядає кримінальні справи, порушені в порядку приватного обвинувачення, справи про злочинні діяння з категорії проступків, а за пропозицією прокурора - справи про окремі злочини, за скоєння яких не очікується вироку, суворішого за один рік позбавлення волі.

Кримінальні справи про злочини, які не віднесено до виняткової компетенції судів землі чи вищих судів землі, розглядаються в дільничному суді судом шеффенів, який засідає у складі дільничного судді і 2 шеффенів (присяжних засідателів – громадян, які залучаються до виконання цих обов'язків за списками кандидатів, що складаються радою громади з числа її жителів, що досягли 30 років і не мають судимості, не займають певних посад та не мають інших обмежень, які разом із професійними суддями виносять рішення про вину підсудного чи її відсутність та про призначення міри покарання). Однак покарання, що виноситься ними, не може перевищувати 3 років позбавлення волі. При складності справи або для розгляду справи, переданої на новий розгляд з вищого суду, склад колегії збільшується на одного дільничного суддю.

Суди у справах неповнолітніх, які входять до системи загальних судів як самостійні підрозділи, розглядають справи про правопорушення, у яких обвинувачуються неповнолітніх віком 14–18 років, а також осіб віком до 21 року, якщо на думку суду їхня поведінка може бути охарактеризована як «підліткова», справи про порушення дорослими інтересів неповнолітніх та справи, по яких неповнолітні проходять як свідки. Справами, в яких фігурують неповнолітні, або в яких зачіпаються їхні інтереси, займаються також: в судах землі – палати по справах неповнолітніх (3 судді і 2 шеффени); в дільничних судах – суд шеффенів у справах неповнолітніх (1 суддя і 2 шеффени), а також суддя у справах неповнолітніх.

Крім дільничних судів в системі загальних судів діють також суди землі і вищі суди землі.

Суди землі розглядають справи як у першій інстанції, так і у другій – скарги на рішення і вироки нижчих судів.

В кожному суді землі існують палати з цивільних (та торгівельних) справ і з кримінальних справ. До торгівельних спорів відносять чітко визначене коло справ зі спорів, що виникають між учасниками угод, членами торгівельних товариств, суперечки щодо векселів, застосування Закону про чеки, захисту торгових марок і знаків тощо.

До компетенції палат з цивільних і торгівельних справ в якості першої інстанції входить розгляд справ із сумою позову понад 3000 марок, справ про встановлення батьківства і позови до суддів та державних службовців у зв'язку з перевищенням ними своїх службових повноважень тощо. В якості другої інстанції палати розглядають більшість апеляційних скарг на рішення дільничних судів, причому скарги на рішення дільничних судів на суму менш ніж до 500 марок не розглядаються.

Кримінальні палати судів землі в першій інстанції розглядають справи по яких можливе позбавлення волі на термін понад 3 років або примусове приміщення в психіатричну лікарню.

Вищі суди землі виконують як функції апеляційних і касаційних інстанцій, так і судів першої інстанції.

До складу кожного вищого суду землі, на чолі з його головою, входить певна кількість сенатів з цивільних і кримінальних справ. В ролі першої інстанції кримінальний сенат розглядає справи про державну зраду, шпигунство, терористичні акти, так само як і справи про особливо значимі чи складні злочини, підсудні нижчому суду землі.

В ролі касаційної інстанції сенати по цивільних справах розглядають апеляційні скарги на рішення нижчих судів, а кримінальні сенати розглядають касаційні скарги на вироки дільничних суддів, на які не може бути подано апеляцію та на вироки, винесені великою палатою суду землі чи судом щодо порушення норм законодавства землі.

Верховний федеральний суд як чільний судовий орган системи загальних судів розглядає касаційні скарги на рішення вищих судів земель, які діяли як перша інстанція, великих палат судів землі, та вироки судів присяжних, якщо їх не можна оскаржити у вищий суд землі; переглядає справи за нововиявленими обставинами.

В Німеччині касаційною вважається скарга рішення суду щодо порушення чи невірного застосування закону, а не щодо фактичних обставин справи.

Слід зауважити, що до федеральних установ належить лише Верховний федеральний суд, тоді як всі нижчі суди є судами земель.

Що стосується спеціалізованих судів, то суди з трудових спорів розглядають суперечки між роботодавцем і працівником з питань оплати праці, надання відпусток, звільнення, конфлікти між профспілками та об'єднаннями підприємців.

Суди з трудових справ розглядають як перша інстанція всі трудові конфлікти, причому в намагаються вирішити конфлікт шляхом компромісу сторін. Суди землі з трудових справ є апеляційною інстанцією. Чільним судом цієї системи є Федеральний суд з трудових справ.

Система судів з соціальних питань розглядають конфлікти, пов'язані із соціальним страхуванням, виплатою допомоги безробітним, наданням, безкоштовної чи пільгової медичної допомоги тощо.

Нижча ланка цієї системи - суди з соціальних питань, що розглядають усі спори, що підпадають під їхню компетенцію. Як апеляційна інстанція у кожній із земель діє суд землі з соціальних питань. Ця система очолюється Федеральним судом з соціальних питань.

Фінансові суди розглядають справи, пов’язані зі сплатою податків і митних зборів. Першою інстанцією є фінансові суди, які за положенням прирівнюються до відповідних вищих судів землі. Касаційною інстанцією виступає Федеральний фінансовий суд, який розглядає скарги на рішення фінансових судів суто з питань права, якщо сума спору перевищує 10 тисяч марок.

Органи адміністративної юстиції розглядають скарги фізичних та юридичних осіб на дії та акти органів державного управління; спори між органами місцевого самоврядування, якщо вони не належать до компетенції інших судів. Особа звертається в адміністративні суди, як правило, після того, як не вдалося вирішити проблему оскарживши ці дії чи акти вищому органу чи вищій посадовій особі або особа незадоволена результатом розгляду своєї скарги. Адміністративні суди у першій інстанції можуть відмінити акт, що оскаржується, або відновити права осіб, порушені діями посадових осіб.

Вищі адміністративні суди розглядають апеляційні, а подеколи і касаційні скарги на рішення адміністративних судів. В найбільш важливих справах вони можуть розглядати справи у першій інстанції. Найвищим органом адміністративного судочинства є Федеральний адміністративний суд, який розглядає касаційні скарги на рішення нижчих адміністративних судів або, в ролі єдиної інстанції, справи щодо спорів конституційного характеру між землями та між землями і федерацією, вимоги федерального уряду визнати неконституційною діяльність об'єднання громадян та окремі позови проти федеральних органів.

Особливе місце посідають такі спеціалізовані суди, як дисциплінарні суди земель, що очолюються Федеральним дисциплінарним судом, у яких розбираються скарги цивільних службовців на дії влади, а також Федеральний патентний суд, які є самостійними судовими органами.

До судових органів належить також Федеральний конституційний суд як орган конституційної юрисдикції. Він розглядає питання щодо тлумачення Конституції, спори стосовно відповідності Конституції інших федеральних законів та законів, виданих землями. В результаті розгляду цих питань він може, внаслідок суперечності законів федерації та законів земель, постанов уряду або інших органів управління чи рішень судових інстанцій, у тому числі вищих федеральних судів Конституції, скасувати їх. Федеральний конституційний суд розглядає скарги громадян на порушення органами влади їх основних конституційних прав. Його рішення нерідко створюють нові норми конституційного права. До його повноважень відноситься також право визнати неконституційною діяльність різних організацій і об'єднань громадян. Крім Федерального конституційного суду, практично в кожній землі існує власний конституційний суд, які тлумачать положення конституцій земель, розглядають скарги на порушення конституційних прав і виносять рішення, які є остаточними.

Судова система сучасної Англії

Найнижчою ланкою судової системи Англії і Уельсу є суди графств і магістратські суди. Суди графств розглядають цивільні справи у першій інстанції, що обмежуються сумою позову. Рішення судів графств можуть бути оскаржені в Апеляційний суд, але тільки за згодою суду, що вині рішення, і лише з питань права або доказів, а не з питань факту.

Магістратські суди розглядають у спрощеному – без присяжних - порядку основну кількість кримінальних справ. Якщо ж, на думку магістрату, обвинувачуваний заслуговує більш суворого покарання, ніж штраф або позбавлення волі на термін до 6 місяців, вони передають справу в Суд корони. Магістрати також розглядають спори щодо стягнення боргів та щодо сімейних спорів. Окремі магістратські суди мають право розглядати справи про правопорушення осіб у віці до 21 року.

Верховний суд Англії та Уельсу очолюється лордом-канцлером і складається з Апеляційного суду, Високого суду і Суд корони.

Апеляційний суд складається з цивільного і кримінального відділень і розглядає апеляції на постанови інших судів.

Високий суд має три відділення: королівської лави, канцлерське і сімейне. Відділення королівської лави розглядає у першій інстанції найбільш складні цивільні справи й апеляції на вироки магістратських судів по кримінальних справах. На правах частин Відділення королівської лави самостійно діють: Суд адміралтейства (суперечки з морських перевезень) і Комерційний суд (суперечки торгівельного характеру). Канцлерське відділення слухає у першій інстанції цивільні справи, пов’язані з керуванням майном, трастами (довірчою власністю), діяльністю компаній, банкрутствами тощо. Складовою частиною Канцлерського відділення виступає Патентний суд (питання патентів, дизайну і торгових марок). Сімейне відділення розглядає скарги на рішення магістратських судів щодо сімейних відносин.

Суд корони розглядає у першій інстанції з обов’язковою участю присяжних справи про найбільш серйозні злочини, а також апеляції на рішення магістратських судів.

Найвища судова інстанція – Палата лордів, яка розглядає апеляції, переважно з питань права, на постанови по цивільних і кримінальних справах, винесені апеляційними інстанціями Англії й Уельсу, а по цивільних справах - і Шотландії.

Існує також низка спеціалізованих судів: промислові трибунали (спори між підприємцями і працівниками), рішення яких можуть оскаржуватися до Апеляційного трибуналу з трудових спорів; Суд з розгляду скарг на обмеження свободи підприємництва (угоди про ціни й умови постачання товарів і послуг, для боротьби з монополізацією; скарги на порушення правил сумлінної торгової практики; прохання про звільнення від податків).

Формування судової системи США. Вплив політики на формування суддівського корпусу

Призначення на всі суддівські посади у федеральних судах провадяться Президентом США за згодою Сенату, що вправі відкинути запропоновану Президентом кандидатуру. До кандидатів на посаді федеральних суддів пред'являються високі вимоги як у професійному, так і в етичному плані (великий досвід роботи як адвоката, чи юрисконсульта університетського професора, бездоганна репутація й ін.). Федеральні судді призначаються на свої посади довічно і можуть бути зміщені лише в результаті складної процедури імпічменту. Магістрати, що працюють при окружних федеральних судах, призначаються на свої посади судами на 8-літній термін або на 4 роки, якщо вони виконують свої обов'язки по сумісництву.

Діяльність судової системи США значною мірою залежить від того, якою політичною силою (демократами чи республіканцями) призначено суддів до Верховного Суду США. Можна сказати, що від складу Верховного Суду залежить прочитання Конституції США у відповідних історичних умовах, залежить те, як буде розтлумачене те чи інше положення Конституції, а як показала судова практика Верховного Суду США другої половини XX століття, від такого тлумачення залежить не лише громадянський мир, але й нерідко - життя громадян та їхня свобода. Зауважимо, що президенти США прагнуть призначати суддів, які притримуються близьких до них поглядів, однак не завжди можливо визначити, яких поглядів притримуватиметься суддя, який отримує пост судді у Верховному суді довічно.

Судова система сучасних США

Судова система США різнорівнева. Судочинство здійснюється як єдиною федеральною судовою системою, так і судовими системами 50 штатів, федерального округу Колумбія і чотирьох федеральних територій.

Компетенція судів штатів є абсолютною, тоді як до компетенції федеральних судів входить лише ті справи, щодо яких Конституція США або федеральні закони визнають федеральні суди компетентними. Сюди належить, перш за все, розгляд кримінальних справ щодо злочинів, передбачених федеральним законодавством, цивільних справ про позови до федеральної влади і про спори, що виникають в зв'язку із застосуванням федеральних законів або між громадянами, що проживають у двох різних країнах, якщо при цьому сума позову перевищує 10 тис. доларів.

Загалом розмежування компетенції являє собою складну проблему, оскільки з багатьох питань вона збігається, внаслідок цього юридична практика виробила складні механізми і правила розмежування такої компетенції. В окремих випадках громадянин має право вибирати між судом штату і федеральним судом, а у справах, в яких йдеться про тлумачення чи застосуванні норм федерального права або наявне «федеральне питання» особа може оскаржити у федеральному суді рішення суду штату. Саме тому більше 90 відсотків справ розглядаються судами штатів.

В залежності від історичних умов та розмірів штату в штатах діють двоступеневі (суди першої інстанції і вищий судовий орган) і триступеневі (суди першої інстанції, апеляційні суди і вищий судовий орган) системи судів.

Суди загальної юрисдикції, як правило, розглядають у першій інстанції кримінальні справи про всі злочини, передбачені законодавством штату, крім малозначних кримінальних правопорушень, та цивільні справи незалежно від суми позову (за винятком компетенції спеціалізованих судів). Вони, в низці випадків, можуть виступати в ролі апеляційної інстанції для судів обмеженої юрисдикції (муніципальні, міські, або поліцейські суди, суди графств, суди загальних сесій), які розглядають справи про малозначні злочини, за які передбачається штраф або короткострокове позбавлення волі та цивільні справи з невеликою сумою позову.

Суди проміжної юрисдикції (в тих штатах, в яких судова система є триступеневою) розглядають скарги на рішення судів першої інстанції та інших судових установ. В окремих штатах такі суди розглядаються як відділення верховного суду штату.

Чільні суди штату – верховні або апеляційні - розглядають переважно апеляційні скарги на рішення нижчих судів. Скарги розглядаються переважно щодо питань права, а в окремих штатах також з питань факту. У справах особливої складності або при безпосередньому звертанні до них вони можуть виступати в ролі першої інстанції. Верховні суди штатів тлумачать конституції штатів, а розглядаючи скарги на рішення адміністративних органів - також оцінюють законодавство.

Для багатьох штатів характерною є наявність судів спеціальної юрисдикції: податкові суди, суди із земельних спорів, суди у справах про спадкування, суди з претензій до влади штатів, суди у справах неповнолітніх, суди зі справ про порушення правил дорожнього руху тощо.

Федеральну система судів складається з окружних судів, апеляційних судів та Верховного суду США

Окружні суди розглядають у першій інстанції кримінальні і цивільні справи, що підпадають під компетенцію федеральних судів. При окружних судах функціонують федеральні магістрати та суди у справах про банкрутства. Рішення останніх можуть бути оскаржені в окружному суді.

Апеляційні суди розглядають скарги на рішення окружних судів, на постанови адміністративних органів. В окремих випадках вони можуть виступати в ролі першої інстанції. Апеляційний суд федеральної юрисдикції розглядає скарги з митних і патентних справ.

Судова система очолюється Верховним судом США, який розглядає скарги на рішення нижчих федеральних судів і судів штатів, якщо в справах піднімається «федеральне питання», скарги про скасування постанови суду, який визнав закон штату чи федеральний закон таким, що суперечить Конституції США; на звернення апеляційного суду роз’яснює питання права у цивільній чи кримінальній справі і дає тлумачення, обов’язкове для всіх.

У першій інстанції він розглядає справи по спорах між штатами, по позовах, стороною якої є посол іноземної держави та інші.

В системі федеральних судів існують спеціалізовані суди: Претензійний суд, до компетенції якого входять позови приватних осіб і організацій до Уряду на суму понад 10 тисяч долари про відшкодування збитків, внаслідок порушенням договорів; Суд із зовнішній торгівлі; Податковий суд.

Конституційний контроль в США носить дисперсний характер – здійснюється судами загальної юрисдикції.

Особливості мусульманського судочинства

Вважається, що мусульманське судочинство бере своє начало від суду, який вершив Мухаммед та його намісники, а його розвиток відбувався в процесі становлення мусульманської держави.

Після смерті Мухаммеда керівництво мусульманською общиною перейшло до його чотирьох послідовників, які, як і Мухаммед, виконували роль головного судді на основі положень Корану и Сунни і вважалися хранителями закону.

Суддя (каді) від імені Аллаха на основі загальновизнаних принципів ісламу одноособово розглядав будь-які справи. Хоча зміст справи не впливає на порядок розгляду справ, однак в залежності від нього певні види справ могли розглядатися лише за позовом особи, чиє право було порушено, тоді як інші - за рішенням самого каді або за зверненням іншої особи. Основними принципами, на яких здійснювалося мусульманське судочинство, була неперервність розгляду справи та одноособовість винесення рішення.

Загалом для мусульманських країн, за деякими винятками, характерним є співіснування мусульманських і державних (світських) судів. Однак співвідношення їхньої компетенції змінювалося на користь останніх, хоча і на сьогодні роль релігійних судів в багатьох країнах в багатьох залишається значною.

Відмінності між різними мусульманськими країнами щодо організації судочинства досить значні. Так, якщо Єгипет відмовився від мусульманських судів, то для таких країн, як Іран, Саудівська Аравія мусульманські суди продовжують відігравати роль невід’ємної складової правової системи. Зокрема, судді вищих судових органів в цих країнах повинні бути визнаними знавцями мусульманського права і, відповідно, мати релігійну освіту.

Наприклад, у Саудівській Аравії судова система складається з судів першої інстанції, в яких каді вирішує шлюбно-сімейні справи і дрібні цивільні спори; загальних судів (3 каді), до компетенції яких відносяться кримінальні злочини; апеляційний суд, що розглядає скарги на рішення нижчих судів з кримінальних, шлюбно-сімейних та інших питань; Вища судова рада, до повноважень якої входить контроль над мусульманськими судами і виконання функцій вищої апеляційної інстанції з найсерйозніших кримінальних справ. Діють також спеціалізовані суди: Відомство скарг, як орган адміністративної юрисдикції, торгівельні суди і суди з трудових спорів.

В Ірані судова система є незалежною і функціонує на основі ісламських норм і звичаїв, а всі судді повинні знати мусульманське право.

Тема 12. Порівняльне поліцейське право

Останнім часом роль поліції в механізмі органів публічної влади суттєво зросла, що зумовлено появою нових «небезпек» і «загроз» (терористичні акти, аварії, катастрофи, стихійні лиха тощо), які потенційно можуть нести загрозу не лише окремим індивідуумам, територіальним громадам, певним регіонам чи державам, а й людській цивілізації загалом. Зважаючи на цей чинник, в окремих державах світу нині спостерігається тенденція відходу від розробки законів, націлених на протидію окремим видам «небезпек», до формування загальних законів концептуального характеру, що визначають сутність і спрямування державної політики в галузі внутрішньої безпеки. Оперуючи поняттями «поліція», «органи поліції», «поліцейська система» або «поліцейська діяльність», законодавець апелює до сукупності органів виконавчої влади, уповноважених державою здійснювати адміністративний нагляд і адміністративний примус. Першочергово це стосується поліції (міліції) - універсального органу охорони громадського порядку, забезпечення громадської та особистої безпеки, наділеної широкою компетенцією в галузі контактів з населенням. В окремих країнах англосаксонської та континентальної правових систем, особливо в державах-членах Європейського Союзу, посилена увага традиційно приділяється розробці вчення про управління поліцією та ствердженню поліцейського права як підгалузі адміністративного права, що складається з крупних підгалузевих утворень - правових інститутів (об’єктів поліцейської охорони, суб’єктів поліцейської діяльності, методів поліцейської діяльності тощо).

Порівняння поліцейського права окремих країн дозволяє чіткіше співвіднести національні підходи із зарубіжними традиціями організаційно-правового регулювання діяльності поліції (міліції), визначити ступінь синхронізації вітчизняного законодавства з тенденціями світового правового розвитку. Зауважимо, що однією з основних тенденцій розвитку сучасного права є його інтернаціоналізація, зумовлена посиленням зовнішнього впливу на розвиток національного права, тобто інтернаціоналізація права є формальним відображенням і закріпленням сучасних інтеграційних процесів, наслідком посилення взаємозв’язку і взаємозалежності між окремими країнами. Об’єктивним наслідком інтернаціоналізації права є уніфікація окремих галузей права, зближення не лише нормативного змісту національного законодавства окремих держав, але й систем джерел права, використовуваного понятійно-категоріального апарату.

Поняття «поліція». Термін «поліція» походить від грецького слова «politeia» («polis» – місто) і в Стародавній Греції вживався для визначення міського або державного управління. З часом він трансформувався в латинське слово «politia», що широко використовувалося в офіційному та науковому лексиконі Стародавнього Риму, а згодом й Східної Римської імперії (Візантії).

Починаючи з кінця ХІV ст. це поняття сприймається країнами Західної Європи. Французьким словом «police» та німецьким «polizei» до ХVІІІ ст. визначалася сукупність справ світського управління. ХV-XVII ст. для більшості німецьких держав стали часом «поліцейських регламентів», в основу яких було покладено намагання максимально «упорядкувати» всі сфери суспільного життя шляхом їх детальної регламентації і створення розгалуженої мережі установ, покликаних наглядати за реалізацією адміністративно-поліцейських приписів. Поліцейські формування за таких умов були уповноважені придушувати будь-які дії, що визнавалися владою небезпечними для «громадського порядку та спокою». Поліцейська влада розглядалася як уособлення абсолютної влади, що в середні віки належала окремим князям, а згодом – імператорам. Маючи всю повноту поліцейської влади, монарх вважав предметом власної компетенції контроль суспільного життя і навіть втручання у приватне життя громадян. Зі свого боку, суспільство всіляко прагнуло обмежити компетенцію поліції обов’язком відбиття загроз і небезпек та охороною правопорядку, заперечуючи її право на регулювання відносин між суб’єктами права. Як наслідок, забезпечення добробуту, тобто втручання в економічну галузь, було визнано не властивою для поліції функцією. Політична боротьба проти абсолютизму об’єктивно призвела до обмеження поліцейської влади монарха. Поліцейська діяльність була зорієнтована на забезпечення необхідної поведінки громадян, охорону правопорядку.

Сформульована в ХVIII-XIX ст. доктрина «поліцейської держави» створювала передумови для посилення ролі поліції в системі органів державної влади, оскільки передбачала необхідність детального нормативного регламентування усіх сфер суспільного життя і можливість втручання держави у приватне життя громадян. Однак вона була сприйнята не всіма країнами Європи. Так, в Англії та Уельсі (а згодом й Шотландії) стрімко протікали процеси становлення і зміцнення місцевого самоврядування, і як наслідок, децентралізації поліцейської діяльності.

В країнах континентальної частини Європи ідея «поліцейської держави», що підкреслювала особливу важливість поліцейської роботи для суспільного розвитку та її універсальне значення для будь-якого політичного режиму, виявилася неефективною, оскільки глобальна поліцейська турбота про «безпеку та добробут» негативно відбилася на економічному та політичному розвитку цих держав. В європейській правовій науці наприкінці ХVIII – на початку ХІХ ст. поняття «поліція» охоплювало «діяльність внутрішнього управління, спрямована на захист окремих осіб від небезпеки, що походить від оточуючих її стихійних або людських сил, шляхом приборкання цих сил і встановлення їх меж». Н. Деламар в «Трактаті про поліцію» не визначав поняття «поліція», однак виділив 11 окремих сфер суспільних відносин, де застосовувалася поліцейську діяльність, а саме: релігію, звичаї, охорону здоров’я, харчування, публічний порядок і спокій (мир), дорожнє господарство, торгівлю, мануфактури (виробництво), службовий персонал, поденну роботу. Правники особливо підкреслювали примусовий характер та загальносоціальну значущість поліцейської діяльності.

З часом у законодавстві та в судових рішеннях, де визначалися предмет і межі поліцейського втручання, поняття «поліція» дедалі звужувалося. Поліцейський характер втручання, тобто діяльність органу як поліції, повинен був при наявності сумнівів у правомірності дій в кожному конкретному випадку аналізуватися за такими критеріями: наявність небезпеки або загрози небезпеки, необхідність захисту від небезпеки, дії в сфері громадської безпеки або громадського порядку.

Зарубіжні поліцеїсти наголошують, що в діяльності поліції особливу роль відіграє метод примусу, який передбачає можливість обмеження передбачених законом свобод окремих громадян заради збереження порядку, загальної безпеки та соціального миру. Вони характеризують поліцію як систему гуманного та конституційного застосування законної влади в інтересах громадян, що ґрунтується на дотриманні принципів довіри, альтруїзму та співдружності і діє на підставі високих етичних стандартів.

В сучасному розумінні поліцейська діяльність може бути кваліфікована як різновид державної діяльності, спрямованої на забезпечення захисту від сукупності або окремих небезпечних проявів, що загрожують громадській безпеці або громадському порядку. Це дає підстави для розгляду поняття «поліція» у трьох значеннях (сенсах):

матеріальному – державна управлінська та виконавча діяльність у галузі захисту від небезпеки (загрози);

функціональному – реалізація функцій захисту громадського порядку та безпеки від існуючих загроз, їх поновлення і розслідування скоєних правопорушень;

інституційному – установи і посадові особи, які практично реалізують виконавчо-поліцейські функції.

Російський дослідник Ю.П.Соловей констатує, що в чинному законодавстві пострадянських країн не існує єдиного розуміння сутності поліції (міліції). Вона визначається як «орган» – «державний озброєний орган виконавчої влади» (Україна), «виконавчий орган державної влади» (Естонія, Литва), «озброєний правоохоронний орган державної влади» (Молдова), «державний озброєний правоохоронний орган» (Білорусь, Туркменистан) або «організація» – «державна озброєна воєнізована організація» (Латвія), «державна правоохоронна озброєна організація» (колишній Радянський Союз). У Російській Федерації міліція визначена як «система державних органів виконавчої влади».

Діяльність поліції Польщі здійснюється у відповідності з ухваленим сеймом Законом «Про поліцію» від 6 квітня 1990 р., де поняття «поліція» визначено як «обмундирована та озброєна формація, що перебуває на службі суспільства і призначена для охорони безпеки людей, а також для підтримання безпеки і громадського порядку».

На думку відомих адміністративістів Ю.П. Соловея та А.Т. Комзюка кваліфікація поліції (міліції) в якості «органу» є недостатньо обґрунтованою, оскільки органом є не вся поліція (міліція), а конкретний суб’єкт, що приймає рішення і діє від її імені. Поліція (міліція) є державною структурою, що складається із сукупності взаємодіючих між собою органів, установ і підрозділів, що діють на всій території держави. Для визначення організаційної сутності поліції (міліції) він вважає найпридатнішим термін «формування», що одночасно охоплює органи, установи та підрозділи і підкреслює елемент воєнізації (мілітаризації) поліції (міліції).

Отже, є підстави стверджувати, що термін «поліція» в широкому розумінні охоплює сукупність наглядово-примусових формувань (мілітаризованих і цивільних), які уповноважені на застосування адміністративного примусу та адміністративної юрисдикції з метою охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки, тобто здійснюють поліцейську діяльність. Поліція є універсальним інструментом легітимного примусу, використовуваним для забезпечення правопорядку, що повсюдно визнаний bonum publicum (соціальним благом).

Генезис і еволюція поліцейського права

Термін «поліцейське право» у радянському та вітчизняному правознавстві тривалий час не використовувався з ідеологічних міркувань. Згідно з чинною правовою доктриною ця категорія сприймалася як певний анахронізм, феномен буржуазного права, вживаний для підкреслення особливої репресивної спрямованості органів виконавчої влади. Як відомо, в сучасній вітчизняній системі права подібна галузь (або підгалузь) відсутня, хоча її своєрідним аналогом є адміністративна діяльність органів внутрішніх справ. В зарубіжних країнах теорія поліцейського права є досить розвиненою, а поняття «поліцейське право» вживається в науковому і практичному обігу для визначення правового регулювання діяльності поліції та інших органів виконавчої влади, уповноважених на реалізацію поліцейської функції. Поліцейською функцією держави визнається регулятивний вплив держави на суспільні процеси, що не є статичним і видозмінюється разом з розвитком держави. В сучасних демократіях у структурі виконавчо-розпорядчих інституцій функціонують системи спеціалізованих державних органів, що розглядають поліцейську функцію як основний напрямок своєї діяльності.

В європейських країнах нині відбувається конституювання поліцейської науки, під якою розуміється сукупність методів і засобів, що застосовуються з метою забезпечення правопорядку і боротьби з правопорушеннями. Виникнення поліцейської науки об’єктивно зумовлено розвитком інноваційних технологій, бурхливими євроінтеграційними процесами, що спричиняють лібералізацією візового режиму, активізацією міграційних потоків та інтернаціоналізацією (глобалізацією) злочинності, що нині становить суттєву загрозу для внутрішньої безпеки окремих держав, призводить до втрати населенням відчуття безпеки і зростання недовіри до правоохоронних органів, потенційно може спричинити появу в суспільстві атмосфери невпевненості та страху.

Поліцейське право як самостійна галузь права сформувалося на основі науки про поліцію, що виникла наприкінці ХVІІІ ст. в Німеччині. Ґрунтуючись на понятті суспільного блага, наука про поліцію спочатку сприймала поліцейську діяльність переважно з філософсько-історичної точки зору. Німецькі поліцеїсти структурно поділяли науку поліцейського права на дві частини: поліцію безпеки та поліцію благочиння і благоустрою. Найавторитетніші німецькі поліцеїсти Йозеф фон Зонненфельс та І.Г.Г. Юсті однією з визначальних цілей держави вважали забезпечення внутрішньої безпеки. Вони запровадили до наукового обігу термін «благочиння» (внутрішнього управління). Юсті визначав благочиння як науку управління внутрішніми справа держави, що дозволяє узгодити приватні інтереси із загальним благополуччям. Зонненфельс звузив поняття «благочиння» до того, що може зміцнити внутрішню безпеку держави, яку він поділяв на публічну та приватну. Публічна внутрішня безпека визначалася як стан, перебуваючи в якому, держава за будь-яких умов на основі загального послуху верховній владі може не побоюватися деструктивної діяльності суспільних станів і приватних осіб. Натомість приватна внутрішня безпека торкалася діяльності осіб, питань честі та власності громадян.

Протягом ХІХ ст. в Російській імперії дослідженню проблем поліцейського права приділялася значна увага. 1835 року в російських університетах було започатковано викладання поліцейського права, чим займалися спеціальні кафедри благоустрою та благочиння, перейменовані з 1863 року в кафедри поліцейського права. За нетривалий час в країні сформувалася яскрава плеяда вчених-поліцеїстів, до кола яких належали І.Є. Андрієвський, О.М. Горбунов, В.М. Гессен, В.Ф. Дерюжинський, А.І. Єлістратов, В.В. Івановський, І.Т. Тарасов, М.А. Шеймін та ін.

Оскільки на час зародження поліцейського права поняття «поліція» охоплювало майже всю сферу діяльності держави, предметом поліцейського права визначалася сукупність «державних і суспільних заходів з метою сприяння інтересам (матеріальним і духовним) народу». Занадто широке коло об’єктів дослідження не сприяло ствердженню в юриспруденції науки поліцейського права. Зважаючи на недостатню розробленість поліцейсько-правової теорії, відомий поліцеїст В.Ф. Дерюжинський стверджував, що на той час значною проблемою було «знайти хоча б двох повністю згодних між собою за такими найсуттєвішими питаннями, як завдання науки, визначення кола явищ, що нею вивчаються, її характеру та прийомів дослідження». Становленню науки поліцейського права також заважало ототожнення понять «поліція» та «адміністрація».

На початковому етапі поліцейське право регулювало як охоронні, так й управлінські суспільні відносини. До середини ХІХ ст. поліцейське право виділилося в окрему галузь, покликану забезпечити громадський порядок і здійснювати боротьбу з правопорушеннями. Водночас суттєво розширювалася сфера адміністративно-правових відносин, що було зумовлено ствердженням в більшості країн Західної Європи конституційних форм правління і виділенням виконавчої гілки влади. Як наслідок, виникли нові види відносин у сфері державного управління, для регламентації яких поліцейське право виявилося вузькою галуззю права. Проблема також полягала у сприйнятті ліберальною громадськістю поліцейського права виключно як феномену абсолютистської держави.

В другій половині ХІХ ст. до поліцейського права були включені окремі розділи, що раніше охоплювалися державним правом («органи виконавчої влади», «державна служба», «адміністративна юстиція»). Такі зрушення спричинили розширення поняття державного управління і сприяли формуванню у подальшому адміністративного права. Поняття «поліція» звузилося, будучи поглиненим поняттям «управління» і означаючи його особливий різновид, що Р. Молем визначався як «поліцейське управління». Отже, поліцейське право фактично набуло статусу підгалузі адміністративного права, норми якого регулювали правоохоронну діяльність виконавчої влади.

В Росії поліцейське право як галузь права і законодавство, а також наука, розвивалося наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. в руслі західноєвропейських традицій. В цей час уявлення щодо поліції вже асоціювалося виключно з примусовою діяльністю держави по забезпеченню публічної безпеки та порядку, а також з органами, що здійснювали подібну діяльність.

Поліцейське право зберігалося в номенклатурі навчальних дисциплін на юридичних факультетах російських університетів до 1917 року. З початку ХХ ст. окремі фахівці розглядали його як «адміністративне право» (право внутрішнього управління). Зважаючи на специфіку регульованих суспільних відносин, дослідники-адміністративісти констатували, що адміністративне право, на відміну від поліцейського права, визначає суб’єктом управлінської діяльності не лише уряд та його установи, але й органи місцевого самоврядування, громадські об’єднання і навіть фізичних осіб.

Французька школа адміністративного права також вважала поліцейське право однією з його невід’ємних складових. Подібну позицію займав поліцеїст В. Іозефі, який розглядав поліцейське право виключно як «право публічне, виконавче, що має за мету попередження і припинення злочинів». В.М. Гессен стверджував, що «норми, які регулюють здійснення примусової влади, є нормами поліцейського права в прямому розумінні цього слова», а «поліцейське право правової держави – це наука про норми, що регулюють застосування державної примусової влади».

Після жовтневих подій 1917 року термін «поліцейське право» з ідеологічних міркувань із вжитку було вилучено. Однак на стадії становлення радянського адміністративного права домінуючою була ідея обмеження його рамок сукупністю лише тих правових норм, які визначали діяльність органів Радянської влади, спрямовану на охорону існуючого суспільного ладу через вжиття превентивних і частково репресивних заходів, що вживалися в судовому (адміністративному) порядку. Намагання звести поняття адміністративного права до системи примусових повноважень влади призводило до реанімації поліцейського права. Як зазначали окремі дослідники, радянське адміністративне право на стадії становлення було переважно і головним чином поліцейським правом, оскільки панівною тенденцією адміністративного законодавства була турбота про безпеку, а панівними прийомами управління були прийоми примусу. Причинами «поліцеїзації» теорії радянського адміністративного права було розширення сфери державного примусу у встановленні нового суспільного ладу, безпрецедентне розширення функцій державного управління.

Якщо радянською юридичною школою тривалий час пов’язана з поліцейським правом проблематика свідомо замовчувалася, то зарубіжні правознавці приділяли осо