Розділ 6 геополІтична орІЄнтацІя І зовнІшня полІтика азербайджану, вІрменІЇ та грузІЇ

Геополітичне середовище і зовнішня політика Азербайджану. Азербайджан є своєрідним унікумом у мусульманському світі, адже тільки в цій країні відокремлення церкви від держави не викликає суперечок, західна орієнтація ґрунтується на політичному консенсусі, досягнутому правлячою елітою, основними опозиційними партіями та народом, міжнародні нафтові компанії по-справжньому популярні, а відносини з Ізраїлем — теплі. Тут вітають присутність військ НАТО і США, а участь в антитерористич-ній коаліції вважають захистом національних інтересів. Усі ці характеристики є відмінною рисою Азербайджану, тюркської країни, населення якої становить лише вісім мільйонів жителів за загальної чисельності мусульман у світі понад мільярд.

У геополітичному сенсі Азербайджан є унікальним коридором до каспійських нафти та газу, а також надає силам коаліції, які очолюють США, доступ до Близького Сходу та Центральної Азії. Тому Заходу стратегічно й економічно дуже важливо допомогти Азербайджану стати прикладом успіху мусульманської держави. Хоча є всі передумови для успіху, внутрішні та зовнішні перешкоди на шляху до його досягнення викликають серйозну стурбованість. Особливо це стосується проблеми дотримання демократичних виборчих процедур, адже ні «передача президентської влади у спадок» від Г. Алієва до його сина І. Алієва, що сталася 2003 р., ні па-рламенські вибори 6 листопада 2005 р. не можуть уважатися чесними і прозорими, а їх результати несфальсифікованими.

Західні партнери Азербайджану готові закрити очі на окремі порушення демократичних процедур, адже країна справді потребує сильної центральної влади. Коли Г. Алієв у 1993 р. прийшов до влади, Азербайджан перебував у цілковитій руїні. Країну розривали конфліктуючі озброєні угруповання, одну п'яту території захопили вірменські сили, на північному та південному кордонах (із Росією та Іраном, відповідно) панували сепаратистські настрої.

Г. Алієв, колишній генерал КДБ СРСР, зумів відновити центральну владу. Він пережив кілька змов і замахів, він політично і стратегічно зорієнтував Азербайджан на Захід, висунув кілька великомасштабних проектів з розробки й транспортування каспійських нафти й газу і приєднався до очолюваної американцями антитеро-ристичної коаліції.

Три головні опозиційні партії також дотримуються прозахідно-го курсу, але найбільші їх труднощі в тому, що перебуваючи в 1992—1993 рр. при владі, вони не лише її не втримали, але й призвели до розрухи, що панувала у країні в ті роки.

Крім проблем з демократією, Азербайджан має вжити дієвих заходів до повернення шести районів, окупованих вірменськими збройними силами з 1993 р. Багаторічні зусилля ОБСЄ не увінчалися будь-яким успіхом у вирішенні азербайджансько-вірменського конфлікту. Для вирішення цих проблем Азербайджан потребуватиме підтримки Заходу, який допоможе йому впоратися з розвитком промисловості, вирішенням конфлікту з Вірменією та створенням державних інститутів. Усе це сприятиме досягненню головного державного завдання — інтеграції із західним світом.

Основні контури зовнішньої політики Азербайджану окреслилися у процесі становлення національної незалежності, що був надто непростим, порівняно з більшістю країн СНД. Окрім політичних та економічних труднощів перехідного періоду, Азербайджан програв війну і пережив декілька переворотів та їх спроб. У цілому процес становлення державної незалежності Азербайджану більшістю населення країни кваліфікується як прагнення позбутися колоніальної спадщини. У цьому контексті найважливішою функцією зовнішньої політики вважається сприяння зміцненню незалежності і суверенітету держави Азербайджан.

Головними загрозами азербайджанській незалежності вважаються нагірнокарабаський конфлікт, наслідком якого стали поразка і втрата Азербайджаном близько 20 \% своєї території, а також вразливе геополітичне і геостратегічне становище країни. Адже Азербайджан це єдина країна, що має спільний кордон з такими геополітич-ними потугами як Росія, Іран і Туреччина. Володіючи значними запасами нафти і газу в Каспійському морі, Азербайджан є об'єктом конкуренції за вплив на нього, як серед великих регіональних, так і позарегіональних держав (переважно західних), що зацікавлені в отриманні доступу до каспійських енергетичних ресурсів.

У зовнішній і зовнішньоекономічній політиці Азербайджан прагне перетворити свої геополітичні мінуси на переваги, зокрема, заручитися політичною і економічною підтримкою Туреччини і Заходу, аби збалансувати загрозу своєму суверенітету з боку Росії і, меншою мірою, Ірану. Важливим елементом такої політики є прискорена розробка нафто- і газових ресурсів для заохочення економічного інтересу до Азербайджанської Республіки з боку світового співтовариства, а особливо тих країн, енергетичні компанії яких беруть безпосередню участь в освоєнні багатющих нафтових і газових родовищ Азербайджану.

Щодо азербайджансько-російських відносин, то з часу розпаду СРСР вони складаються непросто, не в останню чергу через те, що в азербайджанському суспільстві Росія все ще сприймається країною, що має намір відновити своє колишнє домінування на Кавказі в цілому і в Азербайджані зокрема. Напруга в двосторонніх стосунках зберігається з декількох причин. По-перше, багато азербайджанців вважає, що питання Карабаху це не конфлікт між Азербайджаном і вірменами Карабаху і навіть не міждержавна азербайджано-вірменська суперечка, а війна, яку проти Азербайджану веде Росія, щоб перешкодити утворенню сильної незалежної Азербайджанської держави і повернути її до сфери свого впливу і контролю. Ця суспільна думка ґрунтується на російському бажанні розмістити в Азербайджані свої військові бази і направити російських прикордонників для охорони азербайджанських кордонів з Іраном і Туреччиною.

По-друге, Азербайджан підозрює (до речі, небезпідставно) РФ у прихованому постачанні зброї одному з учасників Нагірнокарабаського конфлікту — Вірменії. По-третє, позиція, зайнята Росією щодо юридичного статусу Каспійського моря, однозначно спрямована на забезпечення контролю за нафтовим експортом з Азербайджану, оскільки спрямувати значну його частину через територію своєї держави російському керівництву не вдалося.

Суперечливою у двосторонніх відносинах залишається й роль СНД на пострадянському просторі, що її функціонування офіційний Баку кваліфікує як засіб відновлення російського впливу на колишні республіки СРСР і як об'єднання, не здатне стати співдружністю справді рівних суверенних держав. Саме тому Азербайджан з 1997 р. бере активну участь у роботі ГУАМ — утворення пострадянських держав, що прагнуть вийти з-під опіки Росії. Баку розглядає ГУАМ як ще один інструмент впливу на вирішення проблеми територіальної цілісності країни. Про це, зокрема, свідчать результати бакинського саміту ГУАМ (18—19 червня 2007 р.), під час якого азербайджанське керівництво вперше отримало публічну підтримку своїх дій зі «збирання земель» від найбільшого учасника об'єднання — України. Президент України В. Ющенко назвав політику Вірменії у Карабасі «окупаційною» і висловив готовність відправити український миротворчий контингент у зону азербайджансько-вірменського конфлікту.

У лютому 1999 р. Азербайджан вийшов із Договору про колективну безпеку СНД, а в листопаді на стамбульському саміті ОБСЄ підписав пакет угод про будівництво нафтопроводу Баку — Джей-хан, альтернативного російським маршрутам транзиту нафти в регіоні.

Не схвалює Росія і переведення на рівень стратегічних азербайджансько-американських відносин, а також те, що напередодні візиту І. Алієва до США (квітень 2006 р.) Азербайджан було названо «ісламським союзником» США. Раніше ним вважалася лише Туреччина.

Між тим, саме Баку є тією точкою дотику на Південному Кавказі, у якій позиції Москви і Вашингтона в багатьох аспектах збігаються. І США, і Росія зацікавлені в стабільному, модернізованому, світському Азербайджані. Для Білого дому, як і для Кремля, значно більше важить передбачуваність режиму, аніж проблеми демократизації внутрішньополітичного життя в країні.

Незадоволення Кремля викликають також «особливі відносини» (енергетичне партнерство, спільні транспортні проекти) між Азербайджаном і Грузією, що взяла курс на євроатлантичну інтеграцію і прагне позбутися російської імперської спадщини. Саме розвиток азербайджансько-грузинських взаємин став головною причиною охолодження відносин Москви й Баку в кінці 2006 — на початку 2007 р. На відміну від грузинського президента М. Саакашвілі, І. Алієв не пішов шляхом поглиблення розколу у взаєминах з Росією. У березні 2007 р. азербайджанський лідер відвідав з неофіційним візитом Москву і на зустрічі зі своїм російським колегою В. Путіним наголосив на тому, що попри політизацію Кремлем проблеми ціни на природній газ у відносинах з пострадянськими державами і критику такої політики офіційним Баку, Азербайджан цінує добросусідські взаємини з Росією.

Є розбіжності між Москвою й Баку і в питанні російсько-вірменського стратегічного союзу, наявністю якого пояснюється неучасть Азербайджану в ОДКБ і його членство в ГУАМ. Військову присутність Росії у Вірменії (особливо після виведення російських частин із Грузії, що передислоковуються до Вірменії) лідери Азербайджану розцінюють як привід для ймовірної ескалації вірменсько-азербайджанського протистояння.

Однак, не зважаючи на принципові розбіжності щодо окремих політичних і економічних питань двосторонніх взаємин, Росія і Азербайджан мають значний потенціал для розвитку партнерства, у чому передусім зацікавлена чисельна азербайджанська діаспора в Росії. Цей чинник справив свій вплив і на припинення неофіційної підтримки Азербайджаном руху за незалежність Республіки Ічкерія, що мала місце впродовж 1990-х рр., і залучення російських компаній до участі в енергетичних контрактах. Усе це, на думку Баку, призвело до окремих змін у ставленні Кремля до проблеми врегулювання конфлікту в Нагірному Карабасі.

Взаємини Азербайджану з Іраном певним чином є дзеркальним відображенням його відносин з Росією, адже Іран досі сприймається азербайджанцями як колоніальний сюзерен і потенційний регіональний гегемон. Тож низка питань створює певну напругу у двосторонніх стосунках. Серед них — питання культурних і мовних прав азербайджанців, що мешкають в Ірані (за останніми даними їх налічується близько 11 млн осіб); ісламський характер Іранської держави та її керівництва, що сприяє посиленню радикальної ісламської опозиції в Азербайджані (у 1997 р. четверо лідерів Ісламської партії Азербайджану були засуджені за шпигунську діяльність на користь Ірану і отримання коштів для підривної роботи); провірменська позиція Ірану в Карабаському конфлікті; питання правового статусу Каспійського моря, у якому позиція Ірану фактично збігається з російською. Ці чинники унеможливили гіпотетичне стратегічне партнерство Азербайджану та Ірану в регіоні.

Сприяли загостренню відносин між двома країнами окремі безпідставні заяви азербайджанських політиків та історична пам'ять. Адже до першої половини XIX ст. Азербайджан був частиною Перської імперії. Відособлення великої за площею частини імперії, яку сьогодні ми знаємо як Азербайджан, змусило іранських політиків бути обережнішими у взаєминах зі своїм північним сусідом. Іран, відчуваючи потенційну загрозу сепаратизму у своїх азербайджанських провінціях, а також пам'ятаючи події 1918 і 1945 рр., коли іранські азербайджанці прагнули вибороти незалежність, уважає саме існування Азербайджану стратегічною загрозою. Особливо напруженими відносини з Іраном стали в 1992—1993 рр. Це зумовлено заявами президента Азербайджану Абульфаза Ельчібея, який неодноразово наголошував на необхідності об'єднання азербайджанців двох країн під зверхністю офіційного Баку і всіляко підтримував партнерські стосунки з Туреччиною, називаючи себе «солдатом Ататюрка».

Непрості політичні стосунки двох держав не заважають взаємовигідним економічним, про що свідчить участь іранських компаній в кількох міжнародних консорціумах, що беруть участь у розробленні ресурсів нафти і газу в Азербайджані, а під час першої війни РФ в Чечні в 1994 р., коли було закрито російський кордон з Азербайджаном, Іран став найбільшим торговельним партнером Азербайджану.

Найближчим союзником Азербайджану традиційно вважається Туреччина. Підтвердженням цьому є у підтримка Туреччиною азербайджанської позиції у Карабаському конфлікті, а також те, що Азербайджан надає перевагу турецькій моделі розвитку, орієнтованій на побудову ринкової економіки і світської демократії. Саме Туреччина має перетворитися, на думку азербайджанської політичної еліти, на країну, через територію якої будуть проходити всі найважливіші маршрути транспортування енергоносіїв з Азербайджану на західні ринки.

Динамічно розвиваються азербайджансько-грузинські міждержавні відносини. На сьогодні Грузія надає Азербайджану найкращі можливості для енергоекспорту на Захід, оминаючи Росію. Політично обидві країни стурбовані амбіціями Росії, що також зближує їх позиції і щодо СНД, і стосовно участі в регіональних об'єднаннях на кшталт ГУАМ.

Стосунки з Вірменією мають лише одну серйозну проблему — нагірнокарабаську, але без її врегулювання годі вести мову про взаємовигідну економічну співпрацю двох держав чи про спільні зусилля всіх пострадянських держав Закавказзя — Азербайджану, Вірменії та Грузії, у відстоюванні суверенітету і національної незалежності.

Оцінюючи зовнішню політику Азербайджану в цілому, слід зазначити, що за доби президента Г. Алієва (1993—2003) проводилася політика співробітництва в рамках СНД при розбудові відносин з країнами Заходу та Туреччиною, робилися спроби активізувати відносини з Росією, заохотивши її до активнішого розв'язання проблеми Нагірного Карабаху. Задля цього Г. Алієв брав активну участь у роботі створеної в червні 2000 р. «Кавказької четвірки» — регулярного зібрання лідерів трьох держав Закавказзя та Росії, що відбувається напередодні самітів СНД для обговорення й вирішення болючих проблем регіону.

Важливим напрямком зовнішньої політики Азербайджану є її економічна складова. У 1994 р. Азербайджанська Республіка уклала з провідними нафтовими компаніями світу так званий «Контракт століття» — угоду про розвідку, розробку і розподіл видобутку нафти на родовищах «Азері», «Гюнешли», «Чіраг» в азербайджанському секторі Каспійського моря. А вже у квітні 1999 р. за ініціативою уряду Г. Алієва було введено в дію новий нафтотранспортний маршрут Баку — Супса, яким експортуються на світові ринки значні обсяги азербайджанської нафти. Відкриття цього нафтотранс-портного маршруту дозволило Азербайджану активізувати власну політику у нафтовій сфері.

У листопаді 1999 р. під час Стамбульського самміту ОБСЄ за ініціативою Г. Алієва було підписано пакет угод стосовно будівництва через територію Грузії і Туреччини Основного експортного трубопроводу (ОЕТ) Баку — Тбілісі — Джейхан. Цей трубопровід забезпечує надходження азербайджанської нафти до великого порту в басейні Середземного моря і, таким чином, відкриває широкі можливості для транспортування її на світові ринки. Водночас він дозволяє вирішити численні екологічні проблеми, пов'язані з транспортуванням нафти через Чорноморські протоки.

У липні 2006 р. лідери Азербайджану, Грузії і Туреччини офіційно відкрили трубопровід Баку — Тбілісі — Джейхан (БТД), що дозволяє транспортування нафти на західні ринки в обхід Росії та Ірану. Трубопровід, будівництво якого коштувало 4 млрд дол. США, перекачуватиме нафту з регіону Каспійського моря до середземноморського турецького міста Джейхан. Звідки її танкерами транспортуватимуть до «голодних» на енергоресурси західних ринків.

Уведення в експлуатацію нафтопроводу має важливе геострате-гічне значення, позаяк послабляє енергетичну владу Росії щодо нафтового експорту до колишніх радянських республік, обходить американського противника Іран та зменшує залежність Заходу від поставок сировини з Близького Сходу. У привітанні Президента США Дж. Буша з нагоди відкриття трубопроводу, особливо наголошувалося на тому, що це «визначне досягнення, яке відкриває нову еру», і є критично важливим для того, щоб «забезпечити енергетичну безпеку і розширити регіональне співробітництво».

Наразі цей один з найдовших у світі трубопроводів, протяжністю понад 1774 км, від Азербайджану до Туреччини через Грузію, перетинає ріки й гори на висоті понад 2800 м. Проект вдалося реалізувати, попри неприкритий скепсис на початкових фазах його планування, викликаний міркуваннями про його високу вартість та складні умови для будівництва. Прем'єр-міністр Туреччини Реджеп Tain Ердоган назвав трубопровід «Шовковим шляхом XXI століття», підкресливши, що він сприятиме підвищенню економічного розвитку, співробітництва і стабільності в регіоні, що свого часу був кордоном «холодної війни» між НАТО і Радянським Союзом, і «відіграватиме роль моста між країнами-виробниками та країнами-споживачами». «Із цим проектом пов'язані очікування на забезпечення світового ринку, енергетичні потреби якого до 2030-го року збільшаться на 60 \%», — сказав турецький прем'єр.

У 2006—2007 рр. по магістралі БТД експортувалося до 500 тис. барелів нафти на добу, на повну потужність — 1 млн барелів на добу, або 50 млн т. на рік — БТД вийшов у 2009 р.

Важливим чинником енергетичної незалежності Азербайджану є й збільшення видобутку природного газу. Перспективна газоконденсатна структура Шах-Деніз на шельфі Каспію була відкрита 1976 р., але за наявності гігантських родовищ Західного Сибіру її розвідка та розробка були визнані недоцільними. Активна розвідка родовища розпочалася в 1996 р. після підписання контракту з консорціумом іноземних компаній (азербайджанська частка в консорціумі становить 10 \%). Реалізація проекту здійснюється дещо відособлено від інших проектів газової галузі Азербайджану, що зумовлено його експортною спрямованістю — на Туреччину, далі — до Греції, а можливо, і до інших країн Європи, насамперед до Італії.

На першому етапі реалізації проекту Азербайджан, Грузія і Туреччина домовилися про постачання 178 млрд кубометрів газу з родовища Шах-Деніз. Видобуток газу розпочався в середині 2006 р. і на перших порах становитиме 8,1 млрд кубометрів на рік, надалі планується його збільшення до 16 млрд. Постачання газу здійснюється Південнокавказьким газопроводом (Баку — Тбілісі — Ерзе-рум). «Слабким місцем» азербайджанського газу може стати його ціна — як відомо, морський видобуток значно дорожчий, ніж на суходолі. Зокрема, у 2006 р. вартість азербайджанського газу на кордоні з Туреччиною становила близько 100 дол за 1000 кубометрів. Це значно ускладнює конкуренцію з іранським газом, ціна якого на кордоні з тією самою Туреччиною є дещо нижчою. Крім того, Іран постачає газ для Нахічеванської автономії Азербайджану, що через Нагірнокарабаський конфлікт не має кордонів з Азербайджаном.

Серед пріоритетних напрямків зовнішньої політики Азербайджану — розвиток співпраці з європейськими та євроатлантичними структурами. Зокрема, у другій половині 1990-х рр. Азербайджан уклав угоду про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом та угоду про співпрацю з НАТО у рамках Ради Євроатлантичного партнерства за програмою «Партнерство заради миру».

Г. Алієв був одним з найпалкіших прибічників ідеї створення в рамках СНД окремої організації для співробітництва пострадянських держав поза російським контролем — ГУАМ (1997 р.). Активно сприяв зміцненню відносини з Україною, прагнучи створення міжнародно-політичної противаги впливам Росії в межах СНД. Уведений в дію нафтопровід Баку — Супса має важливе значення й для України, оскільки якісна азербайджанська нафта може поставлятися танкерами до Одеси та інших українських портів. Аналогічне значення має й робота поромної переправи Поті-Іллічівськ, яка відкрилась у квітні 1999 р. і здатна забезпечити участь України у програмах розвитку транспортних шляхів між Європою та Азією. Саме Г. Алієв 16 березня 2000 р. поставив свій підпис під азербайджансько-українським Договором про дружбу, партнерство і співробітництво.

У світлі значних порушень, зафіксованих міжнародними спостерігачами на парламентських виборах 2005 р. в Азербайджані, перед владою України постала дилема — принциповість чи прагматизм, що вирішилася на користь останнього. Це означає, що, як і для політичної еліти країн Заходу, для влади України визначальним у виробленні офіційної позиції стосовно Азербайджану є питання каспійської нафти: у Києві сподіваються за допомогою Баку вирішити проблему диверсифікації джерел енергоносіїв, а також наповнення нафтопроводу Одеса — Броди — Плоцьк — Гданськ. Не останню роль відіграє те, що для офіційного Баку наша країна цікава насамперед у контексті зовнішньополітичної підтримки у вирішенні проблеми Нагірного Карабаху. Окрім того, для України сьогодні важливо зберегти Азербайджан як учасника ГУАМ.

Щодо зовнішньої політики чинного Президента Азербайджану Ільхама Алієва (з 2003), то попри незмінність її стратегічного курсу, вона зазнає певної трансформації у зв'язку зі змінами, що відбуваються у світі в цілому і на пострадянському просторі, зокрема. Так, наприклад, можна констатувати зростання інтересу офіційного Вашингтона до Азербайджану після того, як американські військові змушені були вивести свої бази з Узбекистану після андижанських подій 2005 р. Зокрема, в Азербайджані вже функціонують дві американські радіолокаційні станції, встановлені неподалік від кордонів республіки з Росією та Іраном. За активного сприяння Вашингтона в Баку створено військовий центр для спостереження за пересуванням кораблів і літаків уздовж усієї акваторії Каспійського моря.

Росія також намагається підсилити свій вплив на ситуацію в Азербайджані, чому сприяють дружні стосунки керівників обох держав, а також бажання російської влади не допустити розміщення в Азербайджані американських військових баз. Адже приводом для такого розміщення може стати як необхідність охорони нафтопроводу Баку — Тбілісі — Джейхан, так і ймовірний силовий тиск на сусідній з Азербайджаном Іран.

Зовнішньополітичний курс Республіки Вірменія. 23 вересня 1991 р. Республіка Вірменія проголосила незалежність, а 21 грудня того самого року приєдналася до Співдружності Незалежних Держав (СНД). 25 грудня 1991 р. Республіка Вірменія була визнана США, а 22 березня 1992 р. прийнята в 00Н. Вірменія першою з «неслов'янських» республік колишнього СРСР заявила про готовність приєднатися до Біловезьких угод, а 29 грудня 1991 р. нею був підписаний Договір про дружбу, співробітництво і безпеку з Росією. І надалі Єреван виступав одним з активних учасників більшості угод у межах СНД. У вересні 1992 р. Росія і Вірменія уклали угоду про статус прикордонних військ Російської Федерації, що перебувають на території Республіки Вірменія; у березні 1995 р. — про розміщення російської військової бази у Вірменії.

Окремі аналітики вважають, що саме завдяки російському сприянню напіввійськові формування Вірменії встановили контроль над Нагірним Карабахом навесні 1992 р. Улітку того самого року вірменські сили захопили азербайджанське місто Суша, увійшли до Нахічевані й заволоділи Лачином, забезпечивши вільний коридор між Вірменією і Карабахом. Навесні 1993 р. під контролем вірменських об'єднань опинилося до 20 \% території Азербайджану.

За такого розвитку подій у травні 1994 р. сторони за посередництва Росії пішли на підписання угоди про припинення вогню, а в липні 1994 р. заявили про намір врегулювати конфлікт шляхом переговорів; основні миротворчі функції при цьому взяли на себе ОБСЄ і Росія.

Відтоді, попри періодичні порушення угоди про припинення вогню, ескалації конфлікту не сталося, однак пошук політичного вирішення нагірнокарабаської і азербайджансько-вірменської проблеми відбувається надзвичайно важко. Основними спірними питаннями є:

Статус Нагірного Карабаха. НКР жорстко обстоює незалежний статус, відкидаючи будь-які пропозиції Азербайджану щодо повернення до його складу. Натомість Баку готовий надати Карабаху найширшу автономію, але в межах Азербайджану. До того ж, Конституція Азербайджану досі містить визначення про республіку як унітарну державу.

Виведення вірменських військ з території Азербайджану. Якщо офіційний Єреван загалом готовий повернути Азербайджану території, окуповані вірменською армією поза Карабахом, НКР рішуче противиться цьому, уважаючи зайняті Вірменією азербайджанські території своєрідною «розмінною монетою» в переговорному процесі; особливо складною є проблема повернення Лачинського регіону зі значною часткою вірменського населення.

Безпека Нагірного Карабаху. НКР жорстко наполягає на гарантіях безпеки, убачаючи їх у збереженні своїх збройних сил, посиленні міжнародних миротворчих сил, збереженні контролю над Ла-чинським коридором для безперешкодного об'єднання з Вірменією і над історичною азербайджанською територією Шуша — панівною над Карабахом висотою, що має важливе стратегічне значення. Для Баку ці вимоги є неприйнятними. Тому понад 20 раундів переговорів хоч і зблизили позиції сторін щодо низки питань, принципових розбіжностей не подолали.

Опинившись унаслідок нагірнокарабаського конфлікту в економічній блокаді з боку Азербайджану і його союзниці Туреччини, Єреван 1994 р. розпочав спорудження сучасного мосту через р. Аракс, що з'єднав у 1996 р. Вірменію з Іраном поблизу м. Мегрі. Улітку 1996 р. укладено торговельну угоду зі США, виконання якої, однак, пов'язувалося з припиненням війни у Нагірному Карабасі. Перший Президент Вірменії Л. Тер-Петросян став особливо непопулярним, коли запропонував сміливе компромісне рішення карабаського конфлікту і взяв за основу план міжнародної спільноти, згідно з яким Нагірний Карабах формально залишається у складі Азербайджану, але отримує повну автономію і самоврядування. Навіть найближчі політичні соратники відвернулися від Л. Тер-Петросяна, і йому довелося піти у відставку в лютому 1998 р. Після виборів президентом Вірменії став Роберт Кочарян, колишній керівник Нагірного Карабаху.

Наразі Вірменія проводить так звану багатовекторну зовнішню політику, себто шукає вигоди на всіх головних напрямках. Так, у 2001 р. Вірменія стала членом Ради Європи, 5 лютого 2003 р. — вступила до СОТ, потім стала членом ЄврАзЕС. На противагу вісі Анкара — Баку Вірменія проводить лінію на зміцнення взаємодії з Іраном і Грецією, а також з низкою арабських держав (Єгипет, Си-рія, Ліван). Угоду про оборону між Грецією і Вірменією, підписану в 1996 р., можна сприймати і як таку, що направлена проти Туреччини. Зміцнюється співробітництво Вірменії з Ізраїлем, щоправда воно викликає негативну реакцію з боку Ірану.

Як і її стратегічний союзник Росія, Вірменія негативно ставиться до активізації діяльності ГУАМ, уважаючи що це може ускладнити процес залучення Вірменії до участі у транспортних та енергетичних коридорах. Взаємини Вірменії з Україною ґрунтуються на засадах Договору про дружбу і співробітництво від 14 травня 1996 р.

Перший президент Вірменії Л. Тер-Петросян (1991—1998) прагнув підтримувати тісні зв'язки з Росією, США і Францією — країнами, у яких мешкають великі вірменські громади. Нинішнє керівництво Вірменії проводить політику балансування між Росією, з якою Вірменія пов'язана договорами щодо правового статусу російських збройних сил (1992), російської військової бази на території країни (1995) та «Про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу» (1997), що створили передумови для тісного військового союзу обох держав, та західними державами, передусім із США, на підтримку яких Вірменія сподівається при урегулюванні карабаського конфлікту.

Особливі стосунки з Вірменією важливі й для Росії, оскільки через вірменську територію приходять залізничні і автомобільні дороги, повітряні шляхи, що з'єднують Росію з країнами Близького і Середнього Сходу. Союзницькі стосунки двох держав ґрунтуються на збізі або близькості геополітичних, військових, економічних та інших інтересів. Вірменія і Росія, які зацікавлені в стабілізації ситуації на Кавказі, мають схожі позиції щодо більшості питань міжнародної політики. Головними факторами традиційної лояльності вірмен до Росії є релігійний та досвід спільного проживання вірмен і росіян у складі однієї держави. Також за останнє десятиліття значно зросла вірменська діаспора в Росії, що нараховує за останніми даними 1,8—2 млн осіб і яку можна порівняти з чисельністю вірмен на їх етнічній батьківщині (3,3 млн осіб).

Базовим елементом вірменсько-російського стратегічного партнерства вважається дислокація на території Вірменії 102-ї російської військової бази, оснащеної зенітно-ракетними комплексами С-300 та винищувачами МіГ-29, і російських прикордонників, які спільно зі своїми вірменськими колегами охороняють вірмено-турецьку та вірмено-іранську ділянки кордону. Користуючись економічними труднощами Вірменії, Росія фактично нав'язала своєму партнеру підписання угоди за принципом «борг в обмін за майно». У рахунок погашення державного боргу на суму 93,76 млн дол Вірменія передала Росії Разданську ТЕС (вироблена на ній електроенергія експортується Росією до Туреччини та Грузії), оборонне підприємство «Марс» і три науково-дослідних інститути у сфері

вгас.

Доволі плідно розвиваються вірмено-іранські міждержавні відносини, чого не скажеш про взаємини Вірменії з іншими сусідами — Азербайджаном і Туреччиною, що майже припинилися після того, як озброєні вірменські формування окупували Нагірний Карабах і частину азербайджанської етнічної території. Наслідком цього стала економічна блокада Вірменії Туреччиною і Азербайджаном та закриття вірмено-турецького кордону.

Не сприяє поліпшенню вірмено-турецьких взаємин і активність офіційного Єревану щодо питання про визнання світовим співтовариством факту різанини вірменського населення в Османській імперії в 1915 р. актом геноциду. Станом на березень 2010 р. факт геноциду визнали парламенти 18 держав світу, у тому числі російський, французький, німецький, італійський, польський і канадський, Святий Престол у Ватикані, а також законодавчі органи 42 американських штатів.

Щодо Туреччини, то вона однією з перших визнала незалежність Вірменії, однак у 1993 р. через війну в Нагірному Карабасі, у якій Анкара підтримала Азербайджан, дипломатичні відносини Вірменії і Туреччини було розірвано, закрито й кордон між двома країнами. У 2008 р. за посередництва Швейцарії розпочалися переговори з нормалізації вірменсько-турецьких відносин. Для налагодження двосторонніх зв'язків Туреччина наполягає на відмові Вірменії від політики міжнародного визнання геноциду вірмен, а також на звільненні захопленої нею території Азербайджану, згідно з резолюціями, прийнятими Радою Безпеки ООН. У Єревані, зі свого боку, заявляють про готовність до встановлення дипломатичних відносин з Туреччиною без попередніх умов.

У квітні 2009 р. на переговорах у Швейцарії досягнуто домовленості за п'ятьма пунктами. Зокрема, ухвалено рішення про те, що Вірменія визнає підписаний у 1921 р. між Туреччиною і Радянською Росією Карський договір, а задля розгляду проблеми геноциду вірмен буде створена комісія істориків двох країн, до якої можуть приєднатися треті країни. Домовленості також передбачають відкриття кордону між двома країнами і підготовку угод з налагодження взаємної торгівлі. Сторони домовились про те, що в рамках роботи з встановлення дипломатичних відносин на початковій стадії обидві країни на взаємній основі акредитують своїх послів у Тбілісі, а потім відкриють посольства в Анкарі та Єревані.

На західному зовнішньополітичному напрямку Вірменія активно співпрацює з Європейським Союзом, маючи намір вступити в перспективі до цієї організації. У 1999 р. набув чинності підписаний у квітні 1996 р. Договір про партнерство і співробітництво між Вірменією та ЄЄ. У межах цього договору функціонує Рада ЄЄ — Вірменія, Комітет парламенського співробітництва, що координує зв'язки Національних зборів Вірменії з Європарламентом і парламентами держав-членів ЄС. У червні 2004 р. Рада ЄЄ ухвалила рішення про включення Вірменії до реалізації програми «Політика європейського сусідства», а у травні 2009 р. Вірменія стала учасником програми ЄС «Східне партнерство».

Вірмено-американське співробітництво, що значною мірою визначається наявністю в США чисельної вірменської діаспори (до 1 мли осіб), характеризується досить значними обсягами американської економічної допомоги, участю США в підготовці офіцерських кадрів для вірменської армії, а також допомогою в модернізації вірменських засобів зв'язку і комунікацій.

Співробітництво Вірменії з НАТО розвивається в межах програми «Партнерство заради миру» (ПРМ), також офіційний Єреван має статус асоційованого члена Парламентської асамблеї НАТО. Вірменські військовослужбовці беруть участь у спільних навчаннях у межах ПРМ, а 2003 р. подібні навчання, до яких долучилася ще й Росія, уперше було проведено на вірменській території. Між тим, вірменське керівництво насторожено ставиться до спроб НАТО і такого її члена, як Туреччина впливати на вирішення військово-політичних проблем Закавказзя.

Щодо взаємин Вірменії з Україною, то їх розвиток ґрунтується на основних засадах Договору про дружбу і співробітництво від 14 травня 1996 р. Однак, як і її союзниця Росія, Вірменія негативно ставиться до спроби України активізувати діяльність ГУАМ. Офіційний Єреван насторожено спостерігає за спробами розвитку військової складової цієї організації і побоюється можливих ускладнень для себе в підключенні до транспортних і енергетичних коридорів.

Зовнішня політика Республіки Грузія. У другій половині 1980-х pp. у республіці розпочався процес національно-державного відродження, що стрімко прискорився після того, як 9 квітня 1989 р. масова демонстрація в Тбілісі була розстріляна радянськими військами. У жовтні 1990 р. в Грузії відбулися перші в СРСР вільні парламентські вибори на багатопартійній основі, на яких перемогу здобула коаліція «Круглий стіл» на чолі з колишнім дисидентом 3. Гамсахурдіа, який був обраний головою Верховної Ради Грузинської PCP. 3. Гамсахурдіа взяв курс на створення унітарної грузинської держави, що викликало спротив абхазької і південноосетин-ської автономій.

У березні 1991 р. було проведено всегрузинський референдум, 93 \% учасників якого висловилися за відновлення державної незалежності Грузії. У річницю розстрілу демонстрації в Тбілісі 9 квітня 1991 р. Верховна Рада Грузинської PCP ухвалила Акт про відновлення державної незалежності Грузії, визнавши дійсними Акт про незалежність Грузії 1918 р. і Конституцію Грузії 1921 р. Наприкінці квітня 1991 р. Верховна рада Грузії прийняла нову конституцію держави, а 26 травня 1991 р. на перших вільних президентських виборах переконливу перемогу здобув 3. Гамсахурдіа, отримавши майже 87 \% голосів виборців.

У грудні 1991 — січні 1992 р. внаслідок збройного конфлікту в Тбілісі стався державний переворот. Загони опозиції на чолі з Джа-бою Іоселіані і Тенгізом Кітовані, по суті, привели до влади колишнього очільника грузинської компартії і міністра закордонних справ СРСР доби перебудови Едуарда Шеварднадзе, який у березні 1992 р. обійняв посаду голови Державної ради Грузії, а в жовтні 1992 р. був обраний головою парламенту республіки.

Законно обраний президент 3. Гамсахурдіа залишив столицю і весною 1992 р. повернувся на батьківщину в Мінгрелію (Східна Грузія), звідки почав партизанську війну проти уряду Е. Шеварднадзе. Мінгрельські підрозділи 3. Гамсахурдіа використали частину території східної Абхазії як головну базу в протистоянні з урядовими військами, провокуючи їх вторгнення у східну Абхазію. А це у свою чергу могло викликати нове громадянське протистояння, у якому абхазький уряд виступив би проти центрального уряду в Тбілісі. Восени 1993 р. 3. Гамсахурдіа здійснив ще одну спробу повернути владу, але в січні 1994 р. його було убито за нез'ясованих обставин.

За складної внутрішньої ситуації режим Е. Шеварднадзе потребував підтримки ззовні. У жовтні 1993 р. Грузія подала заяву на вступ до СНД, а 1 березня 1994 р. парламент республіки незначною більшістю голосів ратифікував відповідні угоди. Вступ Грузії до СНД посприяв припиненню грузинсько-абхазького протистояння. У травні 1994 р. за посередництва ООН і Росії сторони уклали угоду про припинення вогню і створення 24-кілометрової зони безпеки, до якої введено миротворчі контингенти ООН і Російської Федерації. У 1995 р. укладено грузинсько-російську угоду «Про правовий статус російських баз в Грузії», згідно з якою Москва зобов'язувалась надавати Тбілісі додаткову військову допомогу. Усе це зміцнило позиції режиму Е. Шеварднадзе. У 1995 р. парламент країни ухвалив конституцію, у якій поновлено посаду президента. 5 листопада 1995 р. президентом Грузії обрано Е. Шеварднадзе.

Грузія не багата на ресурси, але має значний транспортний і транзитний потенціал. Уже під час вірменсько-азербайджанського протистояння в Нагірному Карабасі вона як нейтральна сторона конфликту стала головним транспортним партнером і для Вірменії, і для Азербайджану. Чорноморські порти й автошляхи Грузії, а також залізнична магістраль до Туреччини, стали важливими термінальними пунктами кавказької ділянки так званого західно-східного транспортного коридору. Водночас серйозним транспортним ускладненням для самої Грузії залишаються її комунікації в північному напрямі, заблоковані бунтівною Абхазією.

Ставши важливим транзитером каспійської нафти, що транспортується трубопроводом Баку — Джейхан, Грузія неминуче ставала конкурентом Росії, що прагнула не допустити виникнення маршрутів транспортування нафти з Каспію в обхід її території. Попри те, що 1995 р. Міжнародний нафтовий консорціум прийняв компромісне рішення про транзит азербайджанської нафти ще й у напрямку російського порту Новоросійськ, офіційний Кремль це не цілком вдовольнило. Як і те, що 1997 р. Грузія вступила до ГУАМ — об'єднання пострадянських республік, створеного для розвитку широкого транспортного коридору між Сходом і Заходом, яке Кремль одразу ж кваліфікував як антиросійське.

Поступово в грузинсько-російських відносинах нагромадилась низка інших проблем. Головною з них стало потурання Росії сепаратистським режимам у Сухумі й Цхінвалі. У зв'язку із цим, починаючи з 1996 р., центральною темою грузинсько-російської дискусії стало питання перебування російських військових баз на території Грузії. Попри те, що за угодою 1995 р. Росія отримала 25-літнє право володіння базами, парламент Грузії не ратифікував цієї угоди, що дозволило офіційному Тбілісі вимагати виведення російських баз з грузинської території. У листопаді 1999 р. на саміті ОБСЄ в Стамбулі Росія і Грузія підписали угоду про поступове скорочення російської військової присутності в Грузії, однак Москва не поспішала її виконувати, що сприяло поглибленню напруженості у двосторонніх взаєминах і розширенню співпраці Грузії з НАТО.

На тому самому стамбульському саміті 1999 р. між Грузією і чотирма державами — Азербайджаном, Казахстаном, Туркменистаном і Туреччиною — було підписано угоду про будівництво так званого Основного експортного нафтопроводу Баку — Тбілісі — Джейхан і транскаспійського газопроводу — проектів, що підривають монопольні позиції російського нафтопроводу Баку — Новоросійськ у регіоні. Ці угоди, а також грузинсько-російські протиріччя щодо Чечні, що призвели до введення офіційною Москвою 5 грудня 2000 р. візового режиму для громадян Грузії, у зв'язку з «небезпекою проникнення з грузинської території чеченських терористів», ще більше ускладнили двосторонні відносини.

Президент Е. Шеварднадзе (1995—2003) намагався утримати баланс між США та Росією, однак у відносинах з останньою наростала напруженість через війну в Чечні та ситуацію в Абхазії. Попри те, що основним джерелом нестабільності в Грузії є військові бази Росії, розташовані в Батумі, Ахалкалакі і Гудауті (там розміщений російський контингент Колективних сил СНД з підтримки миру в зоні грузинсько-абхазького конфлікту), російська влада від початку 2000-х рр. звинувачувала грузинське керівництво в тому, що воно прикриває чеченських «сепаратистів» і загрожувала нанести удар по «базах терористів» у Панкіській ущелині Грузії. У відповідь на це Е. Шеварднадзе звернувся до США з проханням розширити надання військової та економічної допомоги, підписав угоду про стратегічне партнерство з НАТО і оголосив про бажання Грузії стати членом НАТО і ЄС. У 2002 р. США направили сотні своїх військовослужбовців для надання допомоги грузинській армії в «анти-терористичних операціях» у Панкісі.

Зовнішньополітичний курс президента М. Саакашвілі (із січня 2004) майже по суті, не зазнав змін, оскільки головна стратегічна мета Грузії — інтеграція до європейської та євроатлантичної спільноти — залишається пріоритетною. Найважливішим партнером Грузії на терені СНД М. Саакашвілі проголосив Україну. Грузинсько-російські відносини після приходу до влади М. Саакашвілі ще більше загострилися навіть попри підписання високопоставленими представниками двох країн ЗО травня 2005 р. заяви про початок виведення російських військових баз із Грузії. Погодившись на виведення своїх баз в Батумі і Ахалкалакі у трирічний термін, Росія застерігала Грузію, що вивід її військових сприятиме, мовляв, ескалації етнічних конфліктів у Грузії, як це мало місце в 2005 р. в Самцхе-Джавахеті після виведення 62-ї російської військової бази з Ахалкалакі (тоді, як відомо, спільними зусиллями грузинської і вірменської сторін ескалацію напруженості було зупинено). Нагадування офіційним Кремлем цього епізоду засвідчує побоювання Росії втратити контроль над Грузією зокрема і над державами Закавказзя в цілому, оскільки постачання свого єдиного боєздатного об'єкту на Південному Кавказі — 102-ї бази, дислокованої у вірменському місті Гюмрі, здійснюється росіянами через грузинську територію. Виведення російських військових баз із Грузії не вигідне Кремлю, оскільки порушує єдину систему протиповітряної оборони (ППО) на південному напрямку, оскільки дислоковані в кавказькому регіоні пункти управління російської системи ППО ще з часів СРСР розташовані на території Грузії.

Підписана Тбілісі та Москвою угода передбачає виведення військових баз Росії і штабу Групи російських військ у Закавказзі, розташованого в Тбілісі, до 2009 р. Представники грузинської сторони назвали цей документ «новим етапом у відносинах Москви та Тбілісі» і зазначили, що «Грузія чекала цього дня більш як двісті років». Але експерти вважають, що після виведення баз російська військова присутність у Грузії не тільки не скоротиться, але й набуде легітимного характеру.

Нагадаємо, що Грузія домагається виведення російських баз зі своєї території вже давно. Ще 1999 р. на стамбульському саміті ОБСЄ за договором про звичайні збройні сили в Європі Росія взяла на себе зобов'язання до 1 липня 2001 р. розформувати і вивести з території Грузії свої військові бази з Вазіані та Гудау-ти й узгодити з Грузією терміни й умови функціонування військових баз в Ахалкалакі та Батумі. Однак зобов'язання щодо закриття бази в Гудауті було виконане Росією лише частково (за даними Міністерства оборони Грузії, З00 російських військових продовжують перебувати там донині), а переговори з питань функціонування і виведення двох баз, що залишилися, тривали понад п'ять років. Москва всіма способами намагалася відкласти виведення військ і стверджувала, що зробити це в терміни, на яких наполягав Тбілісі, просто неможливо. Тому підписання двосторонньої Сочинської угоди 31 березня 2005 р. було сприйнято в Грузії з оптимізмом.

Президент країни М. Саакашвілі назвав цей документ «історично важливим», оскільки він «уперше розписує конкретний графік виведення техніки й озброєнь, графік виведення і закриття баз». Грузія в процесі переговорів наполягала, щоб обидві бази були закриті до 2008 р., коли в країні пройдуть парламентські та президентські вибори. Однак Росії вдалося продовжити перебування своїх військових на базі в Батумі ще на один рік.

Однак найбільше занепокоєння у військових експертів викликає інша поступка — разом із Сочинською угодою було підписано «Угоду про організацію транзиту російських військових вантажів і персоналу через територію Грузії». Згідно з нею, Росія протягом наступних п'яти років «здійснюватиме через територію Грузії транзит персоналу і військових вантажів» (зброї, військової техніки та боєприпасів) для «забезпечення діяльності російської військової бази № 102 у Гюмрі» (Вірменія). Інакше кажучи, Грузія стає країною, через яку Росія цілком легально поставлятиме зброю і переправлятиме війська на територію Вірменії — своєї союзниці по ОДКБ. А це може завадити як зміцненню добросусідських відносин Грузії з Азербайджаном, який в умовах невирішеної територіальної суперечки з Вірменією не хотів би зміцнення російської військової бази на її території, так і взаєминам Грузії з НАТО, адже не слід забувати, що Вірменія межує з Іраном, який входить у зону інтересів Заходу, Сполучених Штатів.

Сочинські документи також передбачають створення на місці бази в Батумі спільного російсько-грузинського антитерористично-го центру. Який сенс розташовувати антитерористичний центр у Батумі? Такі центри мають розташовуватися там, де є напружена ситуація, а Аджарія в цьому сенсі радше приємний виняток на загальному тлі проблем, якими рясніє Кавказ. Антитерористичний центр на місці бази в Батумі — однозначно якийсь антинатовський проект. Ця база розташована на кордоні з Туреччиною, і ще з радянських часів використовувалася Москвою для стеження за Туреччиною і Чорним морем. Очевидно, Росія хоче продовжувати це робити й надалі, створюючи напружену ситуацію у взаєминах Грузії із західними партнерами. Таким чином, якщо до сочинських угод російські бази існували в Грузії під загрозою закриття, то тепер військова присутність Росії в цій країні може стати довгостроковою і юридично оформленою.

Як відомо, Грузія — це ключ до Кавказу і Чорноморського регіону, тож Росія за жодних обставин не може добровільно відмовитися від контролю над цією країною. Упродовж 2006 р. Росія, що не хоче миритися з євроатлантичним курсом Грузії, послідовно здійснювала економічний і політичний тиск на Грузію, зокрема ввела спочатку заборону на імпорт з Грузії вин і мінеральної води, а в жовтні 2006 р. оголосила, по суті, економічну і транспортну блокаду Грузії. Виходячи з того, що на російський ринок припадає понад 15 \% зовнішньоекономічного обороту Грузії, причому поставки грузинських товарів у Росію на дві третини складаються з вина (40 \%), спиртних напоїв (11 \%) і мінеральної води (18 \%), офіційна Москва фактично закрила для Грузії головний ринок збуту її товарів.

Іншим знаряддям економічного тиску Кремля є продаж російським «Газпромом» з 1 січня 2007 р. природного газу за ринковою ціною (в останні роки Грузія імпортувала з Росії близько 1,3 млрд куб. м. газу щорічно), що розглядається грузинським керівництвом як відкритий шантаж, мета якого є очевидною. Грузинський уряд ледь не продав на початку 2005 р. свій магістральний газопровід РАО «Газпром», однак після того, як у ході візиту до СІЛА президента Грузії у вересні 2005 р. було підписано грузинсько-американський договір у межах програми «Виклик тисячоліття», за умовами якого СІЛА виділили 49 мли дол. на реабілітацію газопроводу, про його продаж уже не йдеться. Між іншим, ця угода, згідно з якою офіційний Тбілісі у найближчі п'ять років має отримати 295 мли дол. американської допомоги для розвитку економіки країни, є найзначнішим проектом економічної допомоги, запропонований Грузії з часу здобуття нею незалежності.

Відверта прозахідна політика офіційного Тбілісі розв'язала руки Кремлю на Південному Кавказі, передусім у стосунках з Абхазією та Південною Осетією. Росія вже не приховує, що в грузинсько-осетинському і грузинсько-абхазькому конфліктах вона бере участь не як миротворець, а як зацікавлена сторона і цілеспрямовано підтримує сепаратистські рухи в цих двох грузинських регіонах. Жителям невизнаних республік масово видають російські паспорти, унаслідок чого переважна більшість населення (понад 90 \% у Південній Осетії і 80 \% в Абхазії) сьогодні має російське громадянство.

Головною причиною підтримки сепаратистських режимів на території Грузії стало не лише прагнення РФ будь-що утримати Південний Кавказ у сфері свого впливу, але й потреба Росії в тому, щоб Абхазія й Південна Осетія стали буферними зонами між нею і розширюваним Північноатлантичним альянсом. Після російсько-грузинської війни 8—12 серпня 2008 р. і визнання Росією незалежності Південної Осетії та Абхазії, Москва досягла цієї мети. А ще в Кремлі вважають, що втрата територіальної цілісності Грузії завадить їй вступити до НАТО

Однак така політика Росії на Кавказі в перспективі може обернутися для неї самої стратегічною поразкою. Перший крок на шляху вступу Грузії в Організацію північноатлантичного договору вже оформлений і реалізується. Це індивідуальна програма партнерства. Наступним кроком має стати запрошення приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО. У перспективі Грузія має стати повноправним членом НАТО, принаймні гарантії щодо майбутнього вступу країни до НАТО надані їй (разом з Україною) членами альянсу на Бухарестському саміті в квітні 2008 р.

Про активізацію співробітництва Грузії з НАТО засвідчує низка документів. Підписано угоду про транзит військ та вантажів НАТО територією Грузії, яка створює підґрунтя для транспортування територією Грузії вантажів, необхідних для підтримки військ НАТО і міжнародних сил безпеки в Афганістані. Ухвалено рішення про збільшення грузинського військового контингенту в Іраку, який виконує завдання з охорони об'єктів та патрулювання населених пунктів. У серпні 2003 — лютому 2004 рр. в Іраку несли службу 70 грузинських військових, згодом контингент було збільшено на 550 солдат. Також Грузія веде переговори з НАТО щодо можливості проведення спостерігачами від Альянсу моніторингу російсько-грузинського кордону. У свою чергу НАТО приділяє особливу увагу Південному Кавказу, про що свідчать рішення Стамбульського саміту 1999 р. про те, що безпека Південного Кавказу — складова євроатлантичної архітектури безпеки, і заява генерального секретаря НАТО про будівництво «трьох мостів» — у Середземномор'ї, на Кавказі та в Центральній Азії. Альянс уважає Південний Кавказ важливим «мостом», що з'єднує НАТО із Близьким Сходом. Європейський Союз визначає цей регіон як «південно-східний фланг Європи та НАТО. У стратегічний оцінці вище військове керівництво США та НАТО вважає Кавказ одним з найважливіших регіонів світу, позаяк кавказький повітряний коридор відіграв важливу роль у комунікації між коаліційними збройними силами в Афганістані та американськими базами в Європі.

Стратегічним партнером Грузії на теренах СНД вже традиційно вважається Україна, відповідно Грузія є найперспективнішим партнером України у Закавказзі, який підтримує її інтереси в усьому Чорноморському регіоні. Через територію Грузії проходять стратегічно важливі для України транспортні комунікації. Взаємини між Україною та Грузією ґрунтуються на Договорі про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу (квітень 1994 р.), який російські політики розцінили як один із серйозних кроків до встановлення горизонтальних зв'язків між пострадянськими країнами.

Щодо грузинсько-турецьких відносин, то попри їх динамічний розвиток, залишається невирішеним питання повернення турків-месхетинців до Грузії. їх спільнота склалась у XVII ст. у результаті прийняття грузинами ісламу і турецької імміграції до Месхетії внаслідок османської окупації району. Рятуючись від комуністичних репресій і сталінської депортації 1944 р. частина турків-месхетинців опинилася в Туреччині. У 1996 р. Е. Шеварнадзе зобов'язався сприяти поверненню цього народу на його історичні землі за десять років. Утім, майже нічого не було зроблено в цьому напрямку. Проблема полягає і в заселенні території, де колись мешкали турки-месхетинці, вірменами, що стає додатковим пунктом турецько-вірменського протистояння.

Невирішеність проблеми повернення турків-месхетинців не завадила офіційній Анкарі збудувати за політичної та фінансової підтримки західних держав, насамперед США, нафтовий трубопровід Баку-Тбілісі-Джейхан для транспортування каспійської нафти з Азербайджану через Грузію до Середземномор'я. Нафтогін уведено в експлуатацію 13 липня 2006 р. Росія вважає цей маршрут політичним проектом, оскільки таким чином вона втрачає контроль над Каспієм та монополію на експортування нафти з моря (про своє прагнення приєднатись до поставок цим трубопроводом заявив і Казахстан). Однак Азербайджан і Грузія поставили на перший план економічний зиск, а не лояльність Москві, що остання розцінила як акт непокори.

Серед іншого, занепокоєння Анкари викликало загострення і так непростої ситуації в Грузії, конкретніше — в Абхазії і Аджарії, після зміни влади в країни наприкінці 2003 р. Певний час навіть ішлося про введення до Грузії турецьких миротворців, але від ідеї відмовились. Офіційно причиною цього називають ресурсів Туреччини, але логічніше було б списати нереалізовані плани на небажання зіпсувати відносини з Росією.

Грузія є член низки міжнародних організацій, у тому числі ООН (з 1992 р.), Чорноморського економічного співробітництва, Північноатлантичної ради з співробітництва, Міжнародного валютного фонду, Ради Європи, від 1999 р. Грузія є членом ВТО. Упродовж 1990-х рр. Грузія підписала договори про дружбу і співробітництво з Азербайджаном, Вірменією, Іраном, Туреччиною та Україною, особливі відносини встановлено з Німеччиною та США.

Завдання для самоконтролю

З'ясуйте вплив каспійської нафти на геостратегію та зовнішню політику Азербайджану.

Охарактеризуйте геополітичну орієнтацію Вірменії та її зовнішню політику.

Яким є вплив стратегічного курсу Грузії на європейську та євроатлантичну інтеграцію на геополітичну орієнтацію держави.